Художниця

15

За вікном лунали гучні постріли. Такі натхненні, запальні, сміливі. Кожен із них вітали не менш гучними радісними вигуками. Неждана знала, що за п’ятсот метрів від її дому влаштовують щорічне піротехнічне шоу, але не збиралася виходити на вулицю, щоби поспостерігати за ним.

Колись, будучи малою, вона обожнювала феєрверки, хлопавки, бенгальські вогні… Вона взагалі любила полум’я і шум. Але тепер все було якось по-іншому. Дівчина ніби переситилася вогнем - тим, що спалював її зсередини, мучив безсонням, а в короткі хвилини нічного забуття переслідував у маревах.

То був привид, який поселився поряд із нею - привид ілюзорності життя. Інколи дівчині видавалося, що все навколо - несправжнє. Вона губилася у великій павутині існування, плуталася в її безладі, намагалася випірнути з неї - та лише глибше туди занурювалися. Навколо була лише пустка.

А потім померла бабця.

Бабця була єдиною людиною, якою Неждана захоплювалася і яку вона зовсім не розуміла. Можливо, так воно склалося тому, що дівчина дуже рідко бачила мамину маму - вона жила за тридесять земель від їхнього містечка.

Незважаючи на свій вік, бабуся постійно чимось займалася. Колись вона була швачкою, але літа, зір і мода зробили свою недобру справу - тепер всім було начхати на її шиття. Хіба дві-три сусідки - бабусині однолітки, та ще дідусева сестра своїми скромними замовленнями інколи нагадували старенькій, що колись її талантом захоплювалося все місто.

Але бабця ніколи тим не переймалася. Весь час бігала, брала участь у всіх громадських акціях, де потребували волонтерів, півпенсії роздавала для бідних та хворих, мало не щовечора співала в пенсіонерському хорі та щонеділі - дуже справно - ходила до церкви, ставити по два десятки свічечок за дуже дорогих їй людей.

Вона любила стояти й дивитися, як віск розмореними краплями сповзає по тендітній свічечці - її це заворожувало. Коли Неждана приїжджала до бабусі на літо, то часто ходила з нею до церкви. І чомусь завжди асоціювала собі ті жовтенькі крихітні свічечки зі своєю бабунею - такою ж делікатною, такою ж ранимою, такою ж світлою і доброю. І такою ж сакрально-таємничою.

А тепер бабусі не стало. Вона зотліла, наче жовта церковна свічка, згоріла, як іскра, що летить догори і губиться десь у просторі, стає нічим, зникає, розтворяється у абсурдності життя.

Мама навіть не змогла приїхати зі своєї «панщини», щоби провести бабусю в останню дорогу. Чомусь Неждані здавалося, що то було навіть на краще - адже бабусі однаково би це не допомогло, були би лише зайві сльози й дужчий жаль…

Але її особисто смерть бабусі докорінно спустошила. Неждана перестала хоч якось боротися, хоча би чогось сподіватися. Вона вигадувала свою філософію, свою віру в те, що життя - це примара, це якась сукупність відчуттів, інколи приємних, а інколи болючих. Це те, що ти бачиш, як ти це бачиш, і що ти хочеш - а чи не хочеш - бачити. Вона більше ні за що не розкаювалася, ні про що не шкодувала, ні про що не мріяла. Просто ховалася в шкарлупу своїх вигадок, своїх потрактувань. Розівчившись творити, вона все ж моделювала свій власний замкнутий світ, особистий Всесвіт, куди іншим вхід був суворо забороненим.

Кожен день вона залишалася наодинці з собою, зі своїми спогадами, зі своїм протистоянням. Владік провідував її щовечора і з усіх сил намагався допомогти. Це втомлювало. І набридало. Дівчина спочатку замкнулася, а потім почала уникати безглуздо закоханого й надокучливо турботливого вчителя.

Життя видавалося таким складним і абсурдним. Нічого навколо не мало сенсу. А якщо й не так - якщо й було десь вирішення конфлікту буття (ах, пафос-пафос, і він уже безкінечно набрид), якщо десь і був зміст, якщо десь збувалися мрії, якщо комусь і давалися шанси, якщо навіть щастя все ж існувало - то Неждані до того не було ніякого діла. Вона ще замолоду склала свою долю сама. А антидолі не існувало. Вона мала тепер пожинати все, що посіяла - розруху, біль, деградацію і постійне відчуття непоправної втрати.

І тоді вона вирішила просто піти.