Художниця

6

Задзвонив телефон. Неждана закрила щоденник і спробувала встати. Спина затерпла від незручного сидіння і звучала зараз тихим гудінням, як найтовстіша струна розладнаної гітари.

- Так?

На другому кінці телефонного дроту захлюпотів веселий дзвінкий голосочок Марти:

- Ну як, розібрали свої пакунки, коробки?… Як ти себе почуваєш на новому місці? Як пузяйко?

Неждана розсміялася радісно й легко. Вона завжди так сміялася з Мартусею. То була найліпша її подруга. Вони разом пройшли так багато… Разом виходили заміж, разом переживали перший шок і першу радість від сімейного життя, разом читали книжки і навіть до стоматолога ходили разом. Про магазини, кав’ярні та парки годі було й згадувати. Але зовсім недавно Мартин чоловік отримав нову роботу в Харкові й забрав у Неждани подругу… Якби не телефон і аська, то Неждана би взагалі з’їхала з глузду - переїзд Мартусі до Харкова припав на період найсильнішого токсикозу…

- Донечка росте… - Неждана усміхнулася від терпкої радості, що залоскотала їй груди, - Дімка працює, а я… розгрібаю наш мотлох… Квартира вже виглядає пристойніше - я її завішала своїми картинами, влаштувала місце для комп’ютера, на кухні Дімка зробив мені спеціальний куточок для кавування - одна біда, що кави пити мені не можна…

У нашій спальні один куток повністю перетвориться на мою студію - лікар заборонив мені малювати олійними фарбами, а акварель нікому не зашкодить, навіть надчутливому Дімкиному носу…

Дівчата з телефонами перебралися за комп’ютери, Неждана зазнимкувала всю їхню квартиру в розмаїтих ракурсах, додала кілька вчорашніх фоток зі сходом сонця, знятих через вікно, і все це послала Марті через аську…

А потім вони з подругою ще щебетали десь із годину, поки новоспечена харків’янка не усвідомила, що за 20 хвилин у неї обід, а вона не зробила й половини своєї роботи…

Неждана більше не дизайнувала вдома реклами - Дімка тепер не дозволяв дружині брати замовлення - її основною задачею було звити затишне гніздечко. Він рідко приїжджав додому на обід, тому в молодої дружини був цілий день вільного часу, коли вона належала собі, своїм мріям і спогадам, своїй фантазії і своєму мольберту…

Якби не вовчий голод і несамовита спрага, які кожних півгодини виганяли її на кухню, і не приписані лікарем двогодинні прогулянки в парку, вона взагалі нікуди би не виходила зі своєї «студії». їй так хотілося зараз нарешті зосередитися на тому образі, чи то привиді образу, що переслідував її, так хотілося його закарбувати на своїй «шедевральній» картині…

Як і кожна вагітна жінка, вона заглиблювалася в себе, а її теплий і спокійний погляд був ніби задивлений усередину власної душі, заслуханий в ультразвуки власної утроби… Це був її час. Час її творчості, час її таланту… Неждана ввімкнула музику, станцювала кілька танців - із пензлем, із полотном, із картиною, яку все збиралася повісити на стіну, але ніяк не могла вмовити Дімку прибити цвяшка… Вона почувалася Попелюшкою, яка ось-ось мала піти на бал і стати знаменитою…

Жінка присіла з картиною, яку тримала в руках, на ліжко. Та картина багато років тому, коли Неждана ще була маленькою дівчинкою, зайняла друге місце на всеукраїнському конкурсі… Мама тоді ледве випросила організаторів повернути малюнок. Неждана дуже любила цю роботу. Можливо, тому, що це була остання її картина, яку вона малювала так легко… Коли в неї ще не було ніяких проблем, а було тільки дитинство й несповнені поки мрії… Малюнок дихав свіжістю, наївністю і спокоєм. Крім того, він був написаний у світлих, приємних тонах - її улюблених ванільному, рожевому, лавандовому, кремовому та блідо-блакитному.