Художниця

5

Дуже скоро Нежданка перестала творити виключно «під ключ». Тепер вона малювала маленькі полотна й дарувала їх своїм вчителям, друзям, маминим колегам. Оскільки вчитися Нежданка не любила, а примусити себе робити справу, яку їй не хотілося робити - не могла, то вона просто малювала. На уроках, удома, в автобусі - всюди. Директор часто брав її картини на виставки, презентуючи «художню самодіяльність» їхньої школи, отримував за них грамоти та подяки. Тому він завжди сприяв тому, щоби в Нежданки був достойний табель.

Хоча й без його старань вчителі ставили дівчинці гарні оцінки. Вона була милим створінням з великими виразними блакитнющими очима, дуже нестандартним мисленням і вільнолюбними висловлюваннями. У буремні роки становлення молодої держави нешаблонні ідеї й така форма поведінки були «в моді» й сприймалися «на ура», тому Неждана без усяких перешкод і ризиків навіть у школі могла займатися улюбленою справою. Цим вона й користалася.

Та якось до них у клас прийшов новий учитель історії. Він був молодим і красивим, але разом із тим дуже запальним. Щойно закінчив університет, і чомусь був свято переконаний, що історія - то найважливіший предмет. Він без усякого сорому ділився цими абсолютно блюзнірськими роздумами з класом. Благо, цього не чула стара біологічка. Але Неждана чула, і вперто з ним не погоджувалася. Вона й далі малювала на уроках історії, так і не пересиливши своєї ненависті до нудного підручника.

Проте коли Владислав Олександрович починав щось розповідати, вона просто слухала його голос - він був неймовірно красивим. Таким, якого хотілося торкатися, хотілося перебирати пальцями, як струни, хотілося його малювати. І вона малювала.

У передчутті його уроку Неждана розцвітала. Ніяк не могла пересидіти й без того нудну математику. Якщо чесно, їй почало здаватися, що в ті два дні, коли В. О. мав прийти в їхній клас, - у понеділок і четвер, розцвітали всі. Якийсь час вона ніяк не могла зрозуміти, як може чийсь голос так змінити її світ: навіть тупі однокласниці-пліткарки, яких вона глибоко в душі недолюблювала й навіть зневажала, у понеділок і четвер здавалися їй напрочуд посвіжілими, милими й привітними. Лише згодом вона нарешті зрозуміла, в чому справа: більшість дівчат її класу втратили голову від цього чарівного В.О.!

Але він був, як годиться, гордим і неприступним. Ставив двійки всім, хто не визнавав незаперечної істини, що історія - найважливіший предмет. І всім, хто на його уроках дозволяв собі думати ще про щось, крім історії. Принаймні так вважали його учні. Ніхто не хотів визнавати, що не може й не хоче вивчити урок так, як вимагав цей молодий харизматичний викладач.

На компроміс він не йшов навіть із Нежданою.

Одного разу під час контрольної він навмисне дав дівчині два найскладніших запитання про повоєнну Німеччину. У той момент, коли він стояв поруч із нею, вона встигла заглянути в його безмежно карі лукаві очі. І з небаченим запалом взялася за роботу.

Коли листки з контрольними повернули, Неждана з завмиранням серця побачила на своєму листку оцінку «відмінно». Вона розгорнула роботу. Там на всю сторінку вимальовувалось обличчя Владислава Олександровича. Із неймовірним блиском в очах. Це було все, що вона знала про повоєнну Німеччину.

На другій сторінці, яку вона залишила пустою, був написаний коротенький вірш, присвячений їй. У контрольну був також вкладений квиток на недільний концерт молодіжних гуртів, які співали етно-рок.

Владислав Олександрович виявився не лише запальним істориком, а й талановитим поетом, рок-вокалістом і невиправним романтиком. Неймовірно.