Художниця

30

Неждана розридалася.

Скільки сліз людина може виплакати? Мабуть, Неждана переплакала всіх.

Дімка так і не прийшов.

Заплакана, злякана, виснажена, жінка потягнулася за телефоном, набрала номер Дмитра. Слабеньким, зайчачим - ні, риб’ячим голосочком вона благала його повернутися і «зробити щось». І за декілька митей він увірвався в двері. Мабуть, примчав на таксі. Невідомо звідки. То не мало значення.

Він лагідно обійняв її за плечі, пригорнув до грудей, цілував тім’ячко - як дитятку - і шорсткими, мозолястими пальцями витирав їй сльози. Щось шепотів.

Але біль не втамовувався, страх не зникав, пустка не заповнювалася.

Пуста утроба. Спустошене серце. Витовчені мрії чиїмось важкими ногами - чи не її власними? І жодного, жодного просвітку навколо.

Неждана прокинулася в теплих чоловікових обіймах. За вікном стояв яскравий, теплий ранок. Дмитро заснув сидячи, а вона - поклавши голову йому на коліна.

Живіт все ще стугонів болем. Жінка спробувала встати. Але щось таке щемливе стиснуло серце, що вона не змогла втримати чергового потоку сліз.

Навіщо тепер ставати? Для чого тепер жити? Чи пробачить Дмитро? Чи зможу я себе сама коли-небудь пробачити? Чи зможу я коли-небудь забути те, що сталося? Егоїстична вбивця обох своїх дітей. І чого я не померла сама? І чого я тоді не перерізала собі вени?

Дмитро злякано сіпнувся і прокинувся. Він дивився на дружину здивованим, сконфуженим поглядом.

- Що сталося, Жадано?

Але вона відповіла лише гортанним схлипуванням і якимось потойбічним стогоном. Прилипла до його колін і ридала- ридала-ридала.

Ридала, коли він допомагав їй одягнутися, ридала по дорозі в лікарню, ридала, коли зайшли до лікаря.

А коли лікар оглянув її і виніс свій вирок: «Викидень. Маленький термін - нічого страшного. Чистки робити не будемо. Якщо хочете мати дітей - постарайтесь ще рік не вагітніти…» - перестала ридати. Вона оглухла, осліпла. Всі решта рецептори припинили працювати. Реальність вимкнулась. Включився північний кошмар.

Вона винна в смерті своєї дитини. Або Бог карає її. Ще рік не вагітніти. Коли ж тоді? Чи доживе вона? Чи зможе коли- небудь мати дітей? І чи не покине її Дмитро після цього всього?

Ніколи вона не почувалася повноцінною особистістю. Тим паче тепер.

Бо тепер, коли всі ці підвалини, які в нормальних людей складають фундамент, стержень, - у неї були вибиті з-під ніг та ще й розтрощені в друзки.

Тепер, коли життя не мало змісту - бо не мало ні майбутнього, ні теперішнього, ні навіть минулого - воно не мало жодної ознаки, за якою його можна було би назвати життям, - її особистості не могло існувати - бо хіба буває особистість за межами життєвого простору?

Але якщо її не було, то хто ж відчував усю цю тяжкість болю, вини, суму й туги, на чиїй свідомості було так багато опіків? Кому належали увесь той страх і зневіра?

Реальність увімкнулася знову, коли Дмитро закрив за Нежданою дверці машини, обійшов її і сів на водійське крісло. Мотор легенько рикнув, кузов задрижав. Чоловік простягнув Неждані пляшку мінералки і жменю якихось пігулок.

Ач, який добрий…

- Шо за таблетки?

- Ти ж казала лікарю, що тебе дуже болить середина. Він порадив пити «ношпу». Ось, візьми, запий. Усе буде добре…

Краще б ти вже, голубе, мовчав… Ну і хто вигадав цю фразу? Банальщина - жах… Далі нікуди…

- Угу, - пробурмотіла вона вголос, - дякую. Все буде добре, так…

- Моя дівчинка…

Неждана відповіла німою, скупою, здавленою посмішкою.

Ніколи би не подумала, що така трафаретна, заїжджена, заяложена і взагалі казенна фраза зможе запалити в мені маленький теплий і світлий вогник… То все ще буде?…