Хвала гніву. Чому ми повинні гніватися частіше і більше

1. Кохання — це боротьба

Світові байдуже до кохання.

Навіть гірше: у більшості випадків кохання може викликати хіба що роздратування; ми бачимо, як легковажно ставляться до нього щодня. Таких прикладів навколо — безліч: у газетах, на телебаченні, у численних надокучливих постах соціальних мереж. Ідеться про заяложені кліше, лицемірні освідчення, нещирі клятви у вічній любові, що вивітрюються через мить після сказаного. Люблять геть усе: тварин, жінку чи чоловіка свого життя, футбольну команду, їжу, книжки, музику, пару черевиків, власну гральну консоль (приставку). І кожному предметові своєї любові ми палко клянемося у вірності, прикладаючи руку до серця і розчулено підводячись, гаряче демонструємо щирість своїх почуттів. Та правду кажучи, оті палкість і розчуленість викликають певну підозру, бо така поведінка нагадує дії тих, хто горланить у темряві, щоб не чути порожнечі навколо.

Ви обурені: я вибрав цю книжку, щоб почитати про гнів, а ви мені про що? Але присягаюся, що не збирався вас обдурити. Інколи для найвдалішого описання головного героя доводиться передусім описувати його протилежність. Так краще зрозумієш героя і притаманні йому якості. Описуємо злого, щоб пояснити доброго. А в кого вистачить сміливості заперечувати, що злим у цій історії є кохання?

Ми щосили намагаємося наповнити наше життя цим почуттям, тому що будь-яке інше вважаємо негідним. Чуттєвість — соромітницька, смуток — пригнічує, ненависть — антисоціальна. А тому твердо переконані: перебільшувати можна лише з коханням. Насправді мало кому вдалося б терпіти постійний надлишок чогось іншого.

Трапляється у житті кохати по-справжньому. І часом ми перебираємо міру з цим почуттям у кращі роки юності. Занадто палка любов з її надмірно різким чи нудотно-солодким смаком втомлює об’єкт нашого кохання, і ми недовірливо спостерігаємо, як він віддаляється, спокусившись на байдуже ставлення когось іншого. І хіба не байдужість викликає особливий потяг і тим підживлює його? Закохуємось у тих, хто до нас байдужий, наділяючи їх надуманими чеснотами. А причина — гра розпаленої уяви розуму, принадженого особою, якої не існує. Часом нам вдається завоювати об’єкт своїх фантазій, ухопити здобич і потім роками повільно її перетравлювати, відкриваючи для себе невідомі її риси, аж поки не спотворимо її, у сподіванні відшукати в ній усе, що самі собі нафантазували. Закінчується тим, що починаємо її зневажати. І запитуємо себе: куди поділася та особа, яку ми так кохали? Звісно, куди: її ніколи не існувало.

Кожному відоме те напівсвідоме відчуття розчарування, що просочується крізь перші тріщини кохання. Минає кілька років, інколи навіть місяців, а ми вже починаємо сумніватися у власних почуттях. Тим часом переїхали до чудової спільної оселі у зручному кварталі. Усе йде, як хотілося. Треба лише звикнути одне до одного: кажуть, що кохання потрібно будувати. Це ми так брешемо самим собі? Позіхання особи, яку бачиш зранку поряд у ліжку, викликає ще більше роздратування, аніж різке дзеленчання ненависного будильника. Вигляд її неприкритого і неприкрашеного пристрастю тіла наганяє майже нудоту. І це ще не настала старість, коли тіло стане дряхлим, розповніє, спотвориться під впливом буденності, життєвих тривог і страхів. І хвороб.

Отже, чому не дати волю новим бажанням, поки ще є час вибирати? Зацікавлений погляд незнайомки чи незнайомця, що зупинився на тобі на мить, вишукана манера — знову ж таки ще незнайома! — тримати кухлик із кавою... Як боляче порівнювати їх із міазмами повсякденності, з бентежною розбіжністю між образом коханої особи й її інертною реальністю! А тому все нове й невідоме видається сповненим особливої грації. Звісно, ідеться лише про уяву, фантом. Античні греки, напевно, згадали б Афродіту. А ми запитуємо себе подумки: а якщо це справді вона? А якщо це він?

Можливо, розпочнемо знову з тією незнайомкою чи незнайомцем ту саму гру з уявою, що вже колись обманула. Здається, що новий об’єкт настільки неймовірно відповідає нашим бажанням, що у нас зникають останні сумніви: треба було тоді не поспішати, все через нетерплячку. Не варто було накладати на себе якісь зобов’язання, а тепер — уже запізно. Тепер ми спізнилися для цього справжнього кохання так само, як спізнюються на поїзд, навіки застрягнувши на забутій станції нашого особистого життя-буття. Малесенькій, брудній, без виходу на свіже повітря. Єдине, що залишається, — дивитися на спорожнілі рейки, на яких нових потягів не передбачено. А попередній уже проїхав, розтанувши у далині.

Сповнені сумнівів, повертаємося додому, уникаємо дивитися в очі тому, хто на нас там чекає. Забули купити хліба. Ось і привід для сварки. Чергової.

Розумію: це незрілий погляд на кохання. Стосунки подружжя треба плекати і підтримувати, вони ґрунтуються на компромісах, на обопільному зростанні. Інколи так воно і є. Але знову-таки: скільки разів ми видавали залежалий товар миттєвої пристрасті за поклик долі, а відтак боялися признатися собі, що помилилися з покупкою. Не маючи мужності віднести непотрібний товар назад до крамниці, часто так і мучимося протягом усього життя.

Звичайно, у вас, читачів, усе не так, я в цьому впевнений. Але разом із тим щось мені підказує, що усе описане мною вище для вас не новина. Адже йдеться про заяложені істини, а саме про те, що знайти справжнє кохання дуже важко, а якщо зважати на неймовірну кількість людей, що ним вихваляється, то під час підбиття підсумків результат аж ніяк не збігається.

Якби ішлося про якусь валюту, можна було б сміливо стверджувати, що ринок переповнений фальшивими грошима.

З іншого боку, саме через те, що інстинктивно визнаємо рідкісність цього почуття, ми поводимося обережно. Надмірно привітний незнайомець викликає підозру. Кохана людина, яка вже з перших днів виявляє палку пристрасть, нас відлякує. Глибоко в душі кожен добре усвідомлює, як важко освідчитись у почуттях, витягши їх на світ, а з роками ми ще далі закопуємо їх у собі, як ті скнари з творів Чарльза Діккенса: пробуємо на зуб монети, якими нам платять за почуття, аби второпати, чи вони справді із золота.

Майже завжди йдеться про мідь.

Любов — вона ще й геть неефективна! Спробуйте розвернути політичну кампанію під гаслом цього почуття, спробуйте переконати народ, що ваша любов до слабких і знедолених щира! Побачите, якою лайкою вас укриватимуть. Щонайменше звинувачуватимуть у лицемірстві. Зізнаймося, поклавши руку на серце: ті, хто при владі, рідко відзначаються гуманністю, а прояви надмірного співчуття, як правило, не додають шарму іміджу. Якщо звернутися до релігії, то і там любов не є каталізатором пристрасті; між Новим і Старим Заповітами зазвичай віддається перевага Старому. А серед численних імен Аллаха рідко хто згадує «Милостивий». Любов Ісуса — це чудово, якщо вона разом із прощенням спрямована на нас самих. А от для інших віддаємо перевагу богам війни і обурюємося, побачивши у наших прекрасних барочних церквах зіщулену фігуру якогось немитого безхатченка.

Нерідко виникає підозра: то, може, ніякої любові немає? Адже щоразу, коли переживаєш це почуття, наштовхуєшся на розчарування, викликане власними страхами, ревністю, ілюзіями, егоїзмом. І вже починаєш думати, що коли очистити його від усіх цих домішок, то від нього нічого не залишиться, окрім безбарвної рідини, без смаку й запаху. Хіба що інколи, на певному короткому проміжку життя, полюбиш по-справжньому. І такі миті закарбовуються у пам’яті як вирішальні події життя, важливі перехрестя на шляху долі. Можливо, це і є доказом її існування? Хтозна.

А от із гнівом — усе інакше. Проти крихкого, вразливого сценарію, що пропонує любов, виступає міцна і непохитна структура цього почуття. На перший погляд вони здаються антиподами, і лють, що примушує гнівно стискувати кулаки, не має нічого спільного з тим, що хвилює серце. Звичайно, це почуття існує, і з підробниками емоцій йому не по дорозі, адже нікому не спаде на думку, що лють можна вдавати. Яка ж бо це феноменальна зброя! Можливо, найсильніша з усіх, що є в нашому арсеналі. Та й сфери культури, де послуговуються цими двома почуттями, здаються далекими. Адже, окрім приватного життя, гнів має такий широкий простір для дій у політиці та суспільстві, якого любові навіть не снилося.

Останнім часом ми бачимо це на власні очі: тисячі неофашистів підвели голови в багатьох європейських країнах, із неприкритою ворожістю виступають із демонстраціями проти іммігрантів, етнічних і сексуальних меншин. І треба зазначити, що їхні почуття щирі, викликані глибоким переконанням, і цим підкупають. Адже значно легше повірити у щось просте й зрозуміле, не вдаючись до роздумів і лабіринтів осмислення проблем. Так чудово крокувати пліч-о-пліч з гуртом сильних і кремезних молодчиків, які грають мускулами та горланять гасла, а в очах — ані крихти сумніву. Позбавитися лицемірства любові, її постійного, виснажливого вагання, почуття провини, непозбутнього підсвідомого відчуття, що ти десь у чомусь помилився або ось-ось помилишся. Гнів не потребує доказів, не має сумнівів, не зраджує того, хто його відчуває. Як пошита за особистим замовленням сукня, він бездоганно облягає душу. Звісно, потім можна пошкодувати, що не втримався, дав волю люті. Але в таку мить висловлюєш саме те, що переповнює душу, без непевності чи збентеженості. Почуваєшся самим собою. Зазвичай вважається навпаки: той, хто піддається гніву, втрачає самоконтроль і свою особистість, дозволяючи гніву взяти гору, забуваючи про свої принципи та переконання. А насправді саме в момент люті ми повністю показуємо, хто ми і про що думаємо; руйнуючи страхи перед майбутнім і нехтуючи дипломатією минулого, гнів позбавляє нас сьогодення. Уже за кілька хвилин почуваєшся іншою людиною, можливо, шкодуєш про такий викид емоцій, про те, що так нестримано продемонстрував оточенню своє справжнє «я», і тепер у них склалося хибне враження щодо тебе. Зазвичай ми поводимося вкрай обережно: довго вагаємося, перш ніж діяти, ретельно підбираємо слова, пригадуючи минулі помилки. І боїмося майбутнього, тому що знаємо, наскільки швидко змінюється наш настрій і як легко буває одним махом створити щодо себе несприятливе враження у суспільстві. Обережність і несмілість панують у нашому сьогоденні як особлива форма невпевненості у собі. Чи не помиляємося ми? І навіть якщо збираємося вчинити правильно, чи не призведуть наші вчинки до непоправного? Можемо нашкодити комусь або втратити тих, кого любимо. Неможливо цілком довіряти самому собі. А от гнів рішуче відкидає будь-які страхи та хвилювання. Саме через це він так захоплює людей. У його залитому світлом залі, де немає бодай напівтіні сумніву чи темних куточків збентеженості, їх набивається тисячами, ба навіть мільйонами, — усі без крихти вагання.

Ми всі когось ненавидимо: власного начальника; ту чи ту футбольну команду; чоловіка чи жінку, що колись нас принизили; галасливого сусіда; самих себе чи наше життя; свій комп’ютер; пляму на стелі у світлиці через пошкоджений дах; кредит, що доводиться тягнути на собі, аби якось підремонтувати оцю стару домівку; той шлях, який обрали для себе у житті наші діти; часом навіть занадто яскраве денне світло. Нас наповнює гнівом наша нещаслива доля, яка, попри всі наші зусилля, жалюгідні обіцянки самим собі все змінити, і надалі завдає нам таких самих поразок — постійне повторення незмінного шаблону нашого життя. Доводить до відчаю звичка наступати на ті самі граблі, припускатися тих самих помилок незалежно від нашої волі та наших добрих намірів. І тимчасом як плавна мелодія нашого життя поступово набирає ритму маршу хибних кроків, ми ледве втримуємося, щоб не заскиглити, бачачи різницю між прекрасною симфонією, якою уявляли його собі в юності, та її жалюгідним виконанням за незугарною партитурою, що скрегоче у вухах щодня протягом дорослого життя.

От якби хоч у цьому не було нашої вини. Можливо, це й не наша вина. Хіба не обіцяли ми собі сотні разів, що наступного разу будемо розумнішими, що чогось навчилися на власних помилках, що перегорнемо недолугу сторінку цієї партитури? Тож яким чином ми самі можемо бути причиною цієї люті? Треба знайти винного, якийсь зовнішній чинник, об’єкт для нашої лайки. Найліпше — когось чужого, на кого можна б спустити всіх собак. Цілий народ чи принаймні певний суспільний прошарок, на який можна виплеснути брудний потік нашого невдоволення. Тільки й чекаємо сигналу, аби нам на них указали.

Таких указівок завжди чимало. Правду кажучи, в історії людства цапів-відбувайлів ніколи не бракувало. Але у певні періоди люди тільки те й роблять, що їх шукають. Ось і тепер, на початку нового тисячоліття, нам кортить їх якнайшвидше знайти. От тоді б ми вже звільнилися від гріха наших несвідомих тривог, повісили на них тягар наших поразок, за встановленим нами самими правом націлили б на них усю свою ненависть.

Усім зрозуміло, що доводити існування гніву потреби немає. Він — геть усюди, і особливий шквал гніву надходить від тих, хто так палко і самовіддано любить: батьківщину, честь, кордони — усе те, чим можна самоідентифікуватися, відмежувавшись від решти світу. Відкинувши усе, що надходить іззовні, із-за меж власного городу, а поготів — із-за моря-океану.

Он скільки його було у порту мого рідного міста, куди прибув корабель Берегової охорони зі ста п’ятдесятьма іммігрантами на борту. Міністр зовнішніх справ заборонив висадку людей, зазнавших кораблетрощі, а на причалі зібралися кілька сотень жителів, які вимагали звільнити тих, хто після багатьох днів тортур і насильства, що їм довелося пережити у Лівії, тепер спали на палубі військового корабля під зливами та лютою спекою сицилійського літа.

Ідеться не про містечкову плітку. Багато європейських газет писали про це бідолашне місто у найпівденнішому куточку Італії, що часто виявляється символом нашої совісті і в якому мені поталанило мешкати. То був не перший корабель із потерпілими, приречений на таку халепу дипломатами Європейської Співдружності, і, на жаль, — не останній. Їхньою бюрократичною грою з заявами та вето, побоюваннями створити прецедент — а можливо, й кількох мучеників — адже навіть кілька десятків урятованих від смерті здатні нагнати страху на цілий континент. Вхід до їхнього чистилища, хоч би куди вони направлялися в Європі — до Італії, Німеччини, Франції, Нідерландів, — майже завжди відбувається на Сицилії або Лампедузі. Нерідко — у Катаньї.

Отже, саме цим місцям доводиться виступати у ролі європейців, виявивши гостинність чи обурення. Зробити все можливе, щоб установити справедливість. Проти нас була більшість жителів міста, громадян Італії й узагалі чимало громадян Європи, а надто — місцеві рибалки. Мене вразила сварка між одним із рибалок і незнайомим мені протестувальником. Вони стояли один навпроти одного, заклавши руки за спину, щоб стримати свій безмежний гнів і не дати волі кулакам. Між тими двома чоловіками за кілька хвилин вибухнула сцена, що витягла на денне світло всю просту й гнітючу правду дебатів щодо імміграції та прийняття. Це мало нагадувало міжнародний конгрес чи університетські конференції, де обговорювалися особливо складні питання. Ще гірший аспект: національність двох протагоністів могла бути будь-якою. Сутичка могла відбутися у будь-якій іншій європейській країні. Результат від цього б не змінився.

Наведу детальний опис цієї сцени: у рибалки на голові — бейсболка футбольного клубу «Катаньї», ніздрі роздулися від люті, очі вирячені, і він горланив у бік протестувальника, що йому за це ніхто не платить, але він вважає за неприйнятне захищати іммігрантів, тоді як його італійські співвітчизники помирають від голоду. Високий, худорлявий протестувальник швидко второпав, що розумної дискусії годі й чекати, і обмежувався тим, що репетував рибалці в обличчя, що той нездатний мислити розумно. Повторив це разів десять із певним переконанням, нарешті відійшов убік. Другий обзивав його кретином, а решта поливали брудною лайкою. У поведінці того рибалки не було нічого награного. Треба сказати, що і в поводженні протестувальника я не помітив штучності. Але поки я спостерігав за тією сценою, в душі підтримуючи позицію того, хто захищав іммігрантів, мене потішила щирість рибалки, який викрикував: «Кретине! Ходімо зі мною до благодійної кухні! Ходімо, побачиш, скільки там італійців!»

У того чоловіка не було жодної особистої користі так гарячкувати. Наскільки мені відомо, він не був політиком, не підтримував ніякої ультраправої партії чи угруповання (місто у нас невелике, усі одне одного знають), а тому ніхто б йому не заплатив за те, що так дере горлянку перед ста п’ятдесятьма особами з повністю протилежними переконаннями. Ніякої користі, але попри це він був там: розлючений, готовий навіть до бійки.

Він справді робив це, щоб захистити своїх бідолашних співвітчизників, яких бачив на благодійній кухні. Хіба це не викликає захоплення? Як на мене, викликає. Я ніколи не бачив такого прояву почуттів на обличчі міністра. Як правило, у них на обличчі написане ласе задоволення ситого кота, який щойно проковтнув здобич.

Гнів — завжди щирий. Інколи буває несправедливим, але навіть коли йдеться про брехню, він ллється прямо з душі того, хто йому піддається. Можливо, той чоловік навіть гадки не мав, де у місті розташований благодійний фонд, але однаково казав правду: яскраво уявляв собі страждальні очі численних бідолах, які сидять за довгим загальним столом і повільно сьорбають з мисок запропонований благодійним фондом обід. Практично бачив їх перед собою, незалежно від того, було це колись насправді чи лише в його уяві.

Попри його щирість, ніякі орди голодранців не намагаються загарбати Європу, і що важливіше — причина бідності країни полягає зовсім не в убозтві тих, хто іммігрує. Той чоловік, охоплений альтруїзмом і щирістю власних почуттів, утім драматично помилявся.

Гнів — це неймовірно небезпечна енергія, тому що для своєї ефективності не потребує правди. Досить брехні, щоб змусити його розійтися на повну силу.

Хіба не дивно, що брехня може бути щирою? Зовсім ні: неосвіченість — це і є щира брехня. Хіба не кажуть, що шлях до пекла вимощено добрими намірами?

Щирість гніву — це не тільки перевага, це ще й підступний клинок, який ми боїмося використовувати. Ніби тримаємо глибоко в серці жмуток страшної, ворожої енергії і не маємо сміливості показати її світу. Коли нас охоплює гнів, ми втрачаємо самоконтроль і ризикуємо виставити себе у поганому світлі. Або ще гірше: коли буря вгамується, і ми отямимося після п’янкого, приємного відчуття полегшення, ризикуємо усвідомити, що перебуваємо на самоті, посеред руїн того, що залишилося від нашого життя. Від його вразливої рівноваги, побудованої з крихких частинок з таким терпінням, з такою самовідданістю в результаті довгих років контролю, компромісів у складній партії гравця, якою є людське життя, за кілька хвилин не залишиться ані сліду.

Мало які почуття здатні так змінювати світ, як це робить гнів. Багато чого можна вдавати у житті; можна вдавати люб’язність. Багатьом це вдається дуже добре, що допомагає їм швидко просунутися соціальними сходами. Мені б не хотілося, щоб дівчина у поштовому відділенні, куди я прийшов відправити посилку, виказувала мені все, що думає про мене і про мою роботу. Краще вже нехай удає, хоча інколи, коли доводиться вкотре повторювати тип відправлення, відчуваю ледве помітні ознаки роздратування, що пробиваються крізь щілини у броні її привітності: закочує очі, різкувато кидає пачку листів на стіл, а коли повідомляє вартість послуги, куточки її рота кривляться у нещирій посмішці. Та мені її щирість і не потрібна; я твердо переконаний, що той досвід мене б не потішив. Привітність — це, поза сумнівом, корисна брехня; часто вона утримує нас від вибору. Наприклад, утримує терплячу поштарку від того, щоб послати під три чорти свою роботу і змінити життя. Якби вона справді дала волю гніву, направивши його на клієнтів, то в неї залишилося б мало шансів зберегти свою роботу.

Досить часто усунути наслідки люті неможливо. Вона може так різко змінити наше життя, що ті зміни нагадують розломи. Охоплює нашу волю значно міцніше, аніж любов, втягує нас на такі стежини, з яких назад уже не повернутися і до яких, можливо, марно прагнули занадто довго. Інколи наше існування ламає гнів інших людей, навалюючи іззовні нестерпний біль і примушуючи нас на нестерпне життя, попри всі наші увагу й зусилля уникати проблем і сутичок, попри наш самоконтроль і нашу обережність. Можна тримати під контролем власний гнів, але що робити з тим, що нас оточує, просочуючись у наше життя?

Дуже складно уславляти гнів, коли це почуття становить основне підґрунтя політики популістів, нашого повсякдення, нашого життя у соціальних мережах, на роботі, у транспорті, на стадіоні, у родині, у подружжі. Я б, напевно, згорів від сорому, якби мені довелося обстоювати свою думку перед читачами, серед яких виявилися хлопці або дівчата із числа тих, кому довелося зазнати побоїв через їхні сексуальні уподобання, — жертви гомофобії. Не зміг би написати ані рядка з думкою про те, скільки жінок, тримаючи в руках цю книжку, запитують себе, як можна вихваляти жорстокість і насильство їхніх чоловіків, через яких їм доводиться щоразу вигадувати нові пояснення появи синців на обличчі й тілі. Було б значно простіше прикритися закликами до любові як антидоту насильства, з’їхати на безпечне й заспокійливе підґрунтя риторики щодо безтурботного, злагодженого життя, писати про необхідність уникати гніву, про те, що будь-які вчинки, що віддаляють нас від порядку та спокою, заслуговують на засудження, незалежно від їхніх причин. Отоді б не було б жодних причин відчувати незручність під час презентації книжки.

Та все ж я твердо переконаний, що хвала гніву — це найактуальніша тема для книжки в цей історичний період. Що ненависть, расизм, фашизм, з якими нам доводиться стикатися, викликані саме браком виховання цього почуття, дегенерацією нашої люті, як особистої, так і соціальної.

З альтернативою нам доводилося стикатися ще здавна: он скільки років ховаємося у чотирьох стінах домівки, де любов — позитивна і безсуперечна цінність, а насильство — причина всіх нещасть. Пригощаємо дітей у світлиці, готуємо обід, працюємо, щоб прогодувати родину, любимо дружину і разом із нею відмовляємося від певних аспектів свого життя, щоб його решта не порушувала рівноваги і можна було й надалі жити разом. Раз на півроку вислуховуємо те, що вчителі нам виказують про наших дітей, читаємо табель з оцінками, турбуємося про їхнє майбутнє. Кепкуємо з інфантильних витівок, що часом вони вчиняють, намагаємося навчати їх толерантності, співчуваємо, коли вони переймаються через зроблену дурницю.

Зі шкури ліземо, щоб їх захистити: вчимо не пхати носа в чужі справи, не помічати тих складних ситуацій, що їх не обходять. Інколи миримося з тим, що протягом тижня вони захоплюють школу й проголошують самоврядування, допоки у справи не втручається поліція, і заспокоюємо себе, що прогуляні уроки — не надто й важливі. Уважно придивляємося до їхніх облич у той час, коли підлітковий вік змушує їх замикатися у собі, придивляємося, чи не має слідів від уколів, коли вони засинають на дивані, нервуємося, коли відчуваємо, що їхнє волосся тхне тютюном. Сподіваємося на спокійну старість, мріємо бачити їх дорослими, рівноправними громадянами суспільства, з гарною роботою, гідною платнею, без рубців на обличчі, на душі і на долонях, як і багато років тому, коли ми їх народили, — чистими, ніжними й незаплямованими.

Мріємо старитися поступово, сподіваючись побачити одного дня батьківську усмішку на обличчі тих, хто завжди був і залишиться нашим сином, або як вагітність освітить обличчя нашої доньки. А потім — усе з самого початку: захищати внуків, підсолодивши своє ставлення до них, чого не дозволяли собі з дітьми і чого неможливо буде робити нишком від них.

І їм наказуватимемо (можливо, навіть ще більше, аніж раніше!) берегтися, уважно керувати автівкою, не користуватися скутером без крайньої потреби, перелічуватимемо численні свої страхи й тривоги, ніби якесь захисне заклинання. Звісно, цим зробимо їхні ходу й учинки незграбнішими й обмеженішими, зате безпечнішими. Адже ми просимо у життя лише безпеку, спокій і любов.

Але поза стінами домівки на нас чатує інший світ, звідки лунає брязкіт розбитого скла і гул повстання. Умощуємося зручніше на дивані, зачиняємо фіранки і вимикаємо світло. Якщо цього не досить, заплющуємо очі.

Що відбувається поза межами нашого самообману? У шкільних коридорах, де наші діти проводять щодня по кілька годин, випробовуючи силу власної жорстокості, знущаючись із тих, хто вибивається з традиційного образу світу, який ми з року в рік утовкмачували їм у мозок; у класах, де за нашим уявленням їм спокійно та безпечно, відводять убік очі в той час, як однокласники насміхаються з найслабкіших у зграї: інвалідів, гомосексуалів, хворобливо сором’язливих. Ми самі їх до такого привчили, то чому тут дивуватися? Їхні мобільні перетворюються на лабіринти, де зображення оголеної дівчини може застрягнути і висміюватися до самої смерті. Ми самі навчили їх поважати сексуальну мораль, стримувати власні бажання в обмін на спокій, і вони неабияк опанували цей урок. І згадуватимуть його навіть у дорослому віці, коли застосовуватимуть насильство проти жінки, яка дотримується інших політичних поглядів. А ще — пам’ятатимуть найголовніший урок: схиляти голову, протягувати руку у проханні перед сильнішими й могутнішими. І робитимуть це протягом цілого життя, вишукуючи щілину, щоб пролізти нагору, чиюсь протекцію, щоб видряпатися на кілька щаблів суспільною драбиною, підтримку поважного посадовця, який би подбав про них, знову відновив затишок хатніх стін, де ми їх випестували.

Та чи існує насправді таке спокійне й безпечне місце, що його ми собі уявляли і намагалися створити? Відверто кажучи, не було спокою в нашій душі, коли ми щодня запитували самих себе, що залишиться від нашого життя, якщо відкинути клопоти по роботі, домашні обов’язки й кредити, коли бачили, що залишилося від нашої юності, молодості нашої дружини, коли ледве витримували безсонні ночі через дітей, їхнє безладне життя і монотонність нашого власного.

У мовчазних стінах нашої домівки ще лунало гепання дверима, брязк розбитого посуду, крики. Гнів, що ми так несамовито вичищали з нашого життя, наростав як пліснява на стінах кімнат, на наших стосунках, у кожній розмові. Забруднював різдвяний настрій, отруював будь-яке родинне свято, псував дні народження, доводив до сліз дітей, коли вони були ще малими.

І ось тепер виливається прямо на нашу посивілу голову, нашими ж власними дітьми. Вони звинувачують нас у тому, що ми не так їх виховували, не того вчили, що недостатньо піклуємося про внуків, що не так розділили майно, яке ще не встигли залишити їм у спадщину, що так довго затрималися на цьому білому світі.

Жорстоко? Самі заслужили, бо жили як слабаки і виростили слабаків.

Оце і є альтернатива хвали гніву: світ, де повно боягузів, без поняття солідарності, де через дегенерацію цього почуття залишається хіба що ненависть до усього, що відрізняється.

Я вважаю, що це і є реальність нашого часу, в якій ми живемо і в яку не так давно вступили.

Якщо сьогодні світ гніву — це щось на кшталт печери, де повно злочинів і насильства, то нещира і перекручена любов, якою ми прикриваємося, нагадує гнилу, але необхідну пов’язку: через її просочену вологою та жовчу поверхню спливає людське безглуздя. Так хвороба проступає крізь тканину і заражає її.

Людина — це клубок невирішених суперечностей, які утримуються разом дивним переконанням, що можна бути щасливими, примирити ті сторони нашої душі, які протягом усього життя роздирають нас на шматки: хочемо свободи й незалежності, але разом із тим накопичуємо стосунки і майно, щоб врешті зігнутися під тягарем зобов’язань і соціального положення. Витрачаємо більшу частину життя на пошуки тієї чи того одного-єдиного, з ким зможемо почуватися комфортно вдома, а потім ведемо жалюгідне існування у чотирьох стінах, які збудували тяжким трудом через власну впертість, бажаючи врешті бодай разочок скочити у гречку, пережити коротку мить останньої романтичної пригоди, щоб знову відчути радість життя. Твердо переконані, що має бути якийсь спосіб примирити наші бажання, вдаємося до давніх східних практик, вивчаємо твори античних філософів, уважно прислухаємося до порад щасливіших за нас друзів. Читаємо книжки. Нам здається, що їхня чітка і вишукана структура прояснить нам причину нашого невпорядкованого життя, і це заводить нас в оману. Десять разів поспіль проглядаємо фільми, в яких уздріли натяк на власні тривоги, пишемо листи і ведемо щоденники. Зранку залюбки перелічуємо ­довгий список добрих намірів і побажань. Розділяємо час на блоки й терміни, сподіваючись установити дату свого відродження, початок того знаменного нового року, що круто змінить наше життя, коли ми нарешті примиримось із самими собою.

Живемо далі, хай і дещо розчаровані, твердо переконані, що має бути якийсь ключ, книга мудрості, захована на дальній полиці Вавилонської бібліотеки, чи, як ті ченці з оповідання Борхеса, марнуємо всю енергію на впорядкування полиць, забитих томами, написаними незрозумілою мовою, а знаходимо лише якісь часткові згадки та суперечності. Нерідко — фрази, позбавлені сенсу.

Та все ж має існувати спосіб бути щасливим, отримати бажане і не почуватися розчавленим під тягарем того, що маєш, кохати когось і не втрачати кохання у ритмі повсякденної буденності, відчувати гнів на весь білий світ і при цьому любити його, не змиряючись із несправедливістю.

Принаймні про таке торочить людина з перших днів свого існування, і про це споконвіків замислюється кожен, озираючись довкола себе.

Хто сказав, урешті, що так воно і є? Хіба не могло статися так, що світ створено недосконалим від самого початку, створено з хаосу або як плід еволюції, де все живе дбає лише про продовження роду. Або йдеться про зле провидіння чи просто про незбагненність долі. Можливо, оті постійні суперечності нашого життя — це системна помилка, вади нашої природи, і жодного рішення не існує. Бо якби воно існувало, невже б людство його досі не знайшло?

От, наприклад, хоч би як ми силилися, а звільнитися від гніву не вдасться. Він — ніби бурхлива річка, що протікає містом нашого життя: можна побудувати через неї цілу мережу мостів, укріпити русло, підняти берегові укріплення, щоб тримати її під контролем. Але досить однієї потужної кількаденної зливи, і вона негайно вийде з берегів, затопить і знищить геть усе, що ми з таким клопотом зводили роками. Можна спробувати скерувати її під землю, покривши плитами і направивши у найдосконалішу мережу підземної стічної системи. Щоб її заполонили пацюки, щоб перетворити на кубло для злодіїв, убивць, де їм було б зручніше скоювати свої темні справи, приховувати тіла, докази своїх злочинів. Та одного дня однаково все вийде на поверхню. Восени, коли все живе переживає кризу, її темні, брудні води позаливають світлі мармурові плити підлоги нашого храму, заплямують білі стіни й дістануться до фундаменту. Стара річка проб’ється на світ через стічні люки, запаскудить головний майдан, викинувши на привселюдний огляд пацюків і тарганів разом із комарами й мошкарою. Отоді вже нелегко буде прогулюватися вулицями, зберігаючи спокійну усмішку на обличчі та не забруднивши черевиків.

Але й жити у лагуні власного гніву, відмовившись від любові, теж не годиться. От і доводиться нам шукати компромісу, як того вчинили наші предки у Венеції: оточуємо вулицями й мостами помутнілі води, прориваємо канали, щоб спускати надлишок у відкрите море, будуємо дзвіниці раціональних форм і церкви, загублені посеред лагуни, що кишить осатанілими комарами. У нашій уяві народжуються крилаті леви, як символи закону, бридкі маски чуми з їхнім кривим дзьобом. А тим часом каналами під неначе скам’янілими хмаринами пропливають гондоли, заповнені наваленими одне на одне тілами. Несподівано світло заливає площу Святого Марка, куди збігаються десятки вузесеньких середньовічних вуличок, і вона виблискує, залита водою: то лагуна відвойовує свої землі у провулків із їхнім смородом, розмиваючи фундамент і сіючи хвороби. Венеція — як наше життя, страдницька спроба примирити протилежності. Незважаючи на це, хто зможе встояти перед її красою? Скільки побудовано незугарних міст у спробі її наслідувати? Так само й ми: покриваємо проступки нашого гніву викривленою, позбавленою гуманності любов’ю; сповнені страху втратити контроль, нездатні відмовитися від любові, намагаємося відділити невіддільне, а віртуальність світу соціальних мереж нам аж занадто допомагає у цьому; завалюємо інтернет розцяцькованими сердечками на нудотно-рожевому тлі світлинами своїх немовлят; створюємо їхню цифрову біографію, через яку їм згодом роками доведеться соромитися за своє безпомічне і подовжене дитинство, виставлене на загальний огляд на наших особистих сторінках у всіх його інтимних подробицях: перший плач, перша усмішка, перше годування, перші болі в животику, перша кака; як іще не додумалися виставити першу ерекцію! Невдовзі й таке побачиш.

Ми милуємося своєю дитиною, тому що на екрані то вже не людина, а невинний мем, нездатний викликати гнів або розчарування, позбавлений певної особистості. І ним зможуть поділитися мільярди людей по всьому світу — і це одна з багатьох жертв цієї низької та гнітючої любові.

У нашій віртуальній Венеції немає контрастів, її вулички заповнені смайликами з великими, широко розплющеними очима, до останнього пікселя сповненими добрих намірів, підчищеними від усього, що змушує любити, незважаючи ні на що. У цьому дихотомічному, спрощеному містечку, у бездонній лагуні неточностей та ухильних відповідей і ставлень, що заполонили загальносуспільну думку, є місце тільки для інфантильного гніву, сліпого і безглуздого. Один із найбільших злочинів, скоєних на його вулицях і площах, спричинений шкодою, завданою любов’ю до тварин і боротьбою за охорону природи, основоположними ідеями західноєвропейської культури, що потрапили до болота цього спрощеного організму і перемололися в ньому на інфантилізоване, причепурене і «мімішне» сприйняття, далеке від реальності: тварини, яких ми собі уявляємо й захищаємо у мережах, не мають статі, позбавлені жорстокості, загрози та здатності убивати, не полюють, якщо не йдеться про суто спортивні змагання, не нападають, а якщо таке трапляється, то тільки зі справедливих причин. А коли вони помирають, то відроджуються у сповнених трагізму постах, де їм віддають шану у вигляді засмучених «вподобайок» і слізних коментарів.

Екрани — ідіотське скупчення беззахисних звірят, волохатих, невинних цуценят, нездатних ані кусати, ані спорожнятися, навіки застиглих у мережі у стані повної незахищеності. Їх звели до вразливого і ніжного образу, в якому вони ніколи не доведуть нас до кипіння своїм гучним гавканням, вранішніми прогулянками під дощем у розпачливому пошуку клумби, коли тягнуть хазяїна, як навіжені, через калюжі й багнюку.

Навіть зневажлива пихатість котів позбавлена найменшого натяку на вади; замість неї у мережі — виводки вразливих, ще напівсліпих кошенят із роззявленими у пищанні ротиками. Їхнє непевне повзання, від якого у дійсності вже через пару тижнів не залишається ані сліду, у віртуальному житті перетворилося на їхню характерну рису. Якщо станеться таке, що всі котячі раптом зникнуть з лиця планети, той, хто знайде згадки про них на You Tube, вирішить, що вони вимерли через власну незграбність. Кіт, що його подано у мережі, — це незграбна і жирна істота, слабка і безпомічна, нездатна стрибнути, щоб не перекинути й не пошкодити численні статуетки, штори і телевізори, лякається до смерті від одного вигляду огірка і ледача до нестями.

Чому ми виставляємо їх такими? Чому в цьому чарівному світі, де найменші натяки на реальність жорстко контролюються алгоритмами, можливістю вибирати те, що хочемо бачити і у що вірити, наші коти позбавлені пазурів, наші собаки не здатні гарчати, а наші діти — стати дорослими?

Ми хочемо бачити їх беззахисними, тому що вміємо любити тільки некривдних істот.

Інтернет виявляє основну рису нашого суспільства: ми так боїмося гніву, який реальний світ може вилити на нас, що хочемо любити лише його мертве тіло. От і влаштовуємо нашу Венецію у штучному світлі, позбавленою суперечностей, стерилізованою, очищаємо її від суперечливих думок, зневажаємо здатність засуджувати ближнього, хочемо бачити навколо себе лише однорідну, приборкану лаву з приглушених почуттів. Ми використаємо її, щоб покрити нею власну лють, спрямувати під землю, перекрити канали й зрівняти все навколо, як годиться, щоб знищити виходи до моря. Обманюємось, як завжди, що можемо вибирати, як вчинити, забуваючи: якщо зібралися побудувати свою Країну Чудес на березі бурхливої річки, одного дня вона прорве-таки загати й знесе геть усе набудоване в море.

Та легко собі уявити, який недолугий гнів може народитися від такої ідіотської любові! Якщо наш засліплений алгоритмами розум інстинктивно вибрав тільки дитинство, зворотнім боком медалі буде безмежний жаль до людини.

Там, де буяють рясним цвітом симпатичні звірятка і кумедні малятка, зароджуються нечувані за своєю жорстокістю вчинки: неконтрольована ненависть до усього, що відрізняється від усталених уявлень, до непередбачуваного, здатного потривожити зáводі наших нечисленних, стійких, але таких вразливих переконань.

Жорстокість інтернету виливається насамперед на найслабкіших — тих, хто вибивається зі стада, полишений на самоті серед цих безмежних прерій, де інвалід — то лише здобич, на яку можна безкарно нападати, жінка — сексуальний об’єкт для публічного зґвалтування, іммігрант, що затонув у Середземному морі, — невелика втрата, одним ротом менше. І всі ці жахіття — на тлі милих тваринок, пухких малюків, сердечок і пласких цитат із невідомих джерел. Чи не химерний контраст?

Немає сенсу наводити інші приклади: ми всі добре знаємо, як працюють соціальні мережі, мало кому вдається проіснувати там більше двох років без того, аби хтось принаймні раз не побажав йому зла чи не послав під три чорти. Не знаю, чи вже написана книжка, присвячена лихослів’ю, та якщо спаде на думку детально вивчати природу наклепу, цілий розділ доведеться присвятити зародженню фейсбука, де, щоб потрапити до виру образ і погроз, досить наразитися на якогось божевільного або на дурість користувачів. І першого, і другого там хоч греблю гати.

Чиясь невинна особиста думка викликає бурхливе засудження, а тверді переконання чи принципи взагалі ризикують залишитися непоміченими. От і доводиться дуже обережно добирати інформацію для власного профілю і тим самим прирікати розум до убогої дієти суперечностей. Доводиться триматися зграї, заводити більш-менш безпечних ворогів, щоб ненавидіти, і спірних друзів, щоб любити. Стаємо до їхніх лав пліч-о-пліч, гарчимо на тіні, що там, надворі, загрожують стабільності наших думок.

Ненависть, що розбиває на частки наш світ, — це не породження гніву. Вона викликана любов’ю. Гнів завжди пов’язаний із почуттям справедливості. Нас охоплює гнів, коли ми відчуваємо, що з нами повелися несправедливо, або бачимо, що несправедливість спіткала когось іншого. Інстинктивним наслідком гніву є бажання пожаліти, захистити, спробувати у такий чи такий спосіб відновити справедливість і гідний порядок речей.

Гнів завжди спрямований на правду; це зіткнення між різними чинниками, що приводить до синтезу. Навіть звичайна бійка є спробою встановити, хто з супротивників сильніший або спритніший. Ніколи не відчуваєш гніву до того, що вважаєш справедливим. І навпаки: ніяк не вдається не розпалитися перед утисками. Гнів, правда та справедливість — це невідокремні поняття. Звісна річ, у кожного з нас власне уявлення про те, що правильно і справедливо. І це дещо ускладнює справу.

А от чи слушно стверджувати, що не можна любити те, що несправедливо? Або що не можна захопитися якоюсь брехнею?

Світ розділяє любов, готуючи ґрунт для ненависті. Любов до побратимів по зброї, що дає нам змогу ненавидіти тих, хто перебуває за дверима нашої казарми. Любов до родини, що змушує ненавидіти всіх, хто до неї не належить або насмілюється її критикувати. Любов до тварин, що в її спрощеній і принизливій формі підштовхує проти людини. Любов до наших кордонів, що закликає до війни, етнічної чистки та фашизму. Навіть захоплення улюбленою футбольною командою може стати приводом, щоб ударити ножем уболівальника команди-суперника. І нерідко любов до рідного міста чи навіть кварталу призводить до утворення вуличних банд і бійок між ними.

Тоді як гнів згуртовує світ, синтезуючи протилежності, любов — це роз’єднувальна сила. Вона — породілля банд і масових агресій, генераторка воєн, що є результатом пристрасті та любові до наживи, до земель, до влади, до раси. Любов — це темна криниця, звідки виловлюють найжахливіші злочини людства. І що чистішою, безумовнішою та фанатичнішою є наша любов, то більше ненависті та смертей вона породжує.

Щоразу, коли ми приймаємо несправедливість із боку тих, кого любимо; щоразу, коли затуляємо очі на злочини власних дітей, корупцію у лавах партії, до якої належимо з юності, на геноцид в ім’я прапору, перед яким з пошаною підводимося; щоразу, коли цілуємо руки можновладців, що нас захищають, коли стаємо на коліна у нефах своєї церкви, повертаючись спиною до храмів інших, — щоразу, коли ми таке вчиняємо замість того, щоб відчути гнів через брехню та несправедливість, треба усвідомлювати, що саме любов нас до цього підштовхнула, підкупила, завадила нашому розумові судити, відчути гнів і встановити справедливість.

Ми вже зазначали вище: любов не знищує гнів. Любов — вона така дурна, що затягує нас у вир несамовитої злості, змушуючи обурюватися через несправедливість, як воно і має бути. Але наше уявлення про справедливість у такому разі вже не скероване на пошуки правди. Справедливим здається тільки те, що нам належить, і якщо те, що ми любимо, виявляється слабким чи чимось перед нами завинило, ми ладні не помічати цього і ще міцніше притискаємо його до себе.

Єдиним антидотом такої муки є лють, схожа на дерево з міцним стовбуром і розлогою кроною; його не зламає вітер, воно може захистити від дощу, утримує довгим корінням ґрунт під ногами під час негоди. Не існує здорового суспільства, позбавленого культу гніву. Але стовбур дерева пошкоджено, кору здерли, а його фрукти — кислі й терпкі. Складається враження, буцімто люди навколо вирішили удобрювати його власною злістю. Ось вона стікає їм під ноги, чорна та смердюча, потім повільно тече до стічної канави, де зливається з іншими джерелами, набирає сили, піниться. Гнів, забраний у мільйонів осіб, відокремлений від причин, що його викликали, збирається у величезних стічних канавах просто неба і виливається у соціальні мережі, в політику, кругом на робочих місцях. Стає сліпим і глухим, нападає на тих, хто відрізняється від маси: іммігрантів, представників усіляких меншин, жінок.

У цій страхітливій відрижці вчувається велике полегшення. Численні роки розчарування у роботі, у коханні, інтимному житті, усі рани, що завдала доля, нарешті можна виплеснути, знайти загальний смітник і відчути солідарність інших. Немає сенсу більше ховатися; найнеприйнятніші вислови дозволено: побажати жінці, щоб її зґвалтували, дитині — щоб утонула та щоб її риби з’їли, політикові — щоб його пристрелили посеред вулиці.

Не вперше таке трапляється. Навіть у новітній історії знайдеться ціла низка прикладів такої несподіваної відрижки. Зазвичай доводиться розплачуватися найслабшим. А відтак — і решті.

Це хвороба дерева: причин багато, але наша безоглядна любов — одна з найголовніших.

Ми вжахаємося хробаків, що снують по корі дерева, втомлені жорстокістю, що бачимо навколо, хочемо якось знищити їх, видалити гнів із нашої культури. Навіть якщо б це нам вдалося, то була б справжня трагедія: суспільство без щирості цього почуття виявилося б приреченим на бездушну ненависть, геноцид з боку виконавців. Як ви гадаєте, Ейхман[3] відчував ненависть до євреїв? Не варто припускатися помилки, прирівнюючи ненависть до гніву. Швидше вона є подругою любові. Ейхман ненавидів євреїв, тому що любив Райх, і та його любов переважувала несправедливість і жахи Голокосту, тому що він припинив судити й шукати правду. Виконував свій обов’язок, від душі ненавидів: дерево гніву було повалено.

Чи існують ліки від цього? Нам треба насаджувати й плекати культ гніву, що вбереже нас від пастки жорстокості, від ризику перетворитися на охоплених люттю жертв. Якщо доводиться навчати змалечку таких почуттів, як любов і пристрасть (до речі, не завжди вдається навчити як годиться!), то хіба можна вважати, що цього не треба робити щодо гніву — такого могутнього почуття, порівняно з яким доброта здається слабкою іскрою, а любов — непевним полум’ям свічечки, що тремтить під дощем?

Щоб придушити ненависть, необхідно навчитися культивувати наш гнів.