Хвала гніву. Чому ми повинні гніватися частіше і більше

2. Тримати удар

Не тільки любов вражає дерево нашого гніву, навіть якщо те, що атакує його, є системною патологією, і кожна причина пов’язана з іншою, випливає з неї і посилюється; наприклад, авторитарність є одним з основних рефлексів і атакує його, зав’язуючи у вузол його волокна, відхиляючи напрямок їхнього росту.

Дивно про це писати, але правда полягає в тому, що багато людей люблять, коли їм указують, як жити, і це ніяка не інтуїтивно зрозуміла істина. А здоровий глузд часто видає любов за панацею від усіх проблем, завжди нашіптує нам, як важко знайти когось, хто нас вислухає; як часто наші численні розумні поради пролітають повз вуха, а ми самі не дослухаємося до порад інших.

Реальність, як ми її бачимо, — це лише морська гладь, під якою, десь на глибині, ховаються численні могутні течії, що рухаються то в одному, то в іншому напрямку, часом затягуючи нас на таку небезпечну глибину, про яку ми раніше, похитуючись на ласкавих прибережних хвилях із напівзаплющеними очима та ніжачись на сонечку, навіть гадки не мали. Інакше життя було б простою морською прогулянкою, чи не так? Ніжишся собі у безпечній воді, пливеш за течією буденних подій до порту призначення з його здалеку видимими обмеженнями: любов здатна загоїти будь-які рани, насильство завжди заслуговує на засудження, гнів необхідно виключити з нашого життя. І тоді наші дні перетворяться на зручне сафарі серед дорогих, стійких банальностей, а наші години — на нескінченну низку прислів’їв.

Але з-під напівприкритих повік ми помічаємо, що берег все ще далеко, хоча, за нашими розрахунками, мав би вже бути десь поруч; сонце, що так ласкаво припікало, сховалося за хмару, яка розтяглася похмурим темним покривалом до самого небокраю і тепер загрозливо нависає над нами. Вже й берега не видно, не відомо навіть, у якому напрямку рухатися; а світ навколо перетворився на безмежне, свинцево-сіре море. І ми — якраз посеред нього, пригнічені й налякані.

Незважаючи на те що здоровий глузд роками бурмотів нам на вухо свої практичні поради, у результаті отримуємо безладне життя, в якому плентаємося без певного напрямку, ображені, розчаровані та безпорадні. Любили, а нас зрадили; зрадили, хоча нас і любили; побудували дім, де почуваємось як у в’язниці; шукали волю і знайшли самотність; працювали до сьомого поту, а наш шеф — досі той самий ідіот; поводилися скромно, а нас принизили; трохи підвели голову, а нам звернули шию.

Те, що здавалося спокійним і безпечним для плавання морем, перетворилося на страшний вир без певного напрямку — такий собі мальстрем[4], у який наші життя рано чи пізно затягує через численні суперечності. У такому самотньому місці, в час, коли небо затягує чорною тінню, будь-яке вітрило вдалині дає нам надію на порятунок. І марно: ті, що перебувають на вітрильнику, — такі самі потерпілі, як і ми, і не здатні вказати нам напрямок до берега. Вони — такі самі безпорадні та перелякані, а тому їхні поради не вартують навіть кількох гребків. Та все ж човен із його білосніжним вітрилом і міцним дерев’яним кілем привертає увагу, викликає вигуки радості, змушує з останніх сил пливти до нього. Там, на вітрильнику, на нас чекає справжній капітан — хтось, здатний розбиратися у підводних глибинних течіях реальності, міцно тримає в руках штурвал і пильно вдивляється у далечінь. Отут я нагадаю вам моє твердження, наведене на початку розділу: люди люблять, коли їм указують, як жити, коли втомлюються борсатися у воді, щоб не потонути, коли нарешті бачать вдалині таку бажану землю, а надто — коли той, хто говорить, робить це авторитарним тоном і має неабиякі ораторські здібності.

Auctoritas[5], на жаль, не означає ясного бачення того, що відбувається; швидше складає враження упевненості у собі. У житті нерідко трапляються такі розпачливі ситуації, що достатньо навіть цього. Під знаменами того, хто говорить, часом вдається зібрати тисячі, об’єднати їх, надати їм відчуття залежності одне від одного і повести вперед. Достатньо виробити правильну поведінку або звичку підвищувати голос. У цьому сенсі людина мало чим відрізняється від собак; так само, як і вони, підсвідомо шукає ватажка, прямує за ним у сподіванні, що йому вдасться натрапити на слід і вивести зграю із небезпеки. Адже це так заспокоює: принюхуватися до землі під ногами, улесливо крутити хвостом, відчувати грубу руку хазяїна, що гладить по голові, перевтілюватись у дітей і хресників. Так можна облишити пошуки правди і відчути вдячність, схожу на любов, що заповнює груди, вибухає у серці. Знову-таки — любов.

Кожному хочеться любити вищого за себе: входячи до церкви і схиляючись перед розп’яттям, залучаючись до вихваляння свого керівника і відчуваючи, як наш голос вливається у загальний великий хор голосів. Почуваємося задоволеними, коли начальник нам посміхається, хвалить за виконану роботу, коли священик хрестить нам лоба, бурмочучи прощення гріхів, коли один із друзів презентує свою нову книжку і нарешті, оточений захопленими читачами для підписання їхніх екземплярів, на мить зупиняється, щоб нам усміхнутися.

У кожному з нас є щось нікчемно-жалюгідне, що змушує нас шукати схвалення і підтримки в інших, а коли не маємо нагоди потиснути руки капітану, намагаємося принаймні роздобути його мапи, пильно слідкувати за його пересуваннями: купуємо посібники, що навчать нас, як жити, як звільнитися від усього наносного, щоб відшукати суть; відвідуємо курси практичної філософії, спалюємо сотні благовонних паличок, ретельно пересуваємо меблі, сподіваючись, що уся наша внутрішня збентеженість і тривога — це не що інше, як їхнє хибне розташування за феншуєм. Без упину шукаємо вічну східну мудрість: із захватом хапаємося за вигідну пропозицію зайнятися йогою пару разів на тиждень, повторюємо мантру буддистів, сподіваючись увійти в гармонію зі всесвітом, відпочиваємо у духмяній атмосфері мечеті. Будь-де і будь-коли дедалі наполегливіше шукаємо порядок, кінець безладу, пояснення всіх наших поразок: якийсь вищий сенс, якийсь глибинний зміст.

І коли нарешті переконуємо себе, що знайшли бажане, то вже не полишаємо ані на мить: знову любимо чимдуж.

Як же буває лячно, коли наш керівник — утілення нашої філософії, наш гуру — нас зраджує. І коли усвідомлюємо, що наш гордий, надійний вітрильник — лише старий, напівзатоплений водою човен і цього разу нам не уникнути катастрофи, та ще й голодні акули кружляють навколо. Краще не думати.

Після приниження та нищівної поразки настає мить, коли треба врятувати принаймні шкуру, а відтак нишком у напівтемних катакомбах поховати загиблих, плюнути на могили диктаторів, швиденько змінити стяг над головою і здатися на милість цинічного, гіркого віку. Ось тоді нашу душу заполоняє злість, що поступово перетворюється на образу, яка, як чорна кров, отруює наш організм, проникає у темні лабіринти нашої свідомості. Якщо злість можна порівняти з несподіваними прогалинами, де усе виходить на світло денне і де в доброму і поганому нас видно, як на долоні, тож немає можливості втекти, сховатися; якщо злість — це така несподівана прогалина, то образа — це підлісок із компромісів, обережних учинків, раптових перешкод на шляху. Це те місце, де не існує прямих доріг і поглядів, кожна дія призводить до ухилення від уторованого тракту та повертання на якусь порослу високою травою звивисту стежину. Там для охопленого параноєю мозку тіні підліску перетворюються на ворогів, передвіщаючи поразки та невпевненість у власних силах.

Ті, хто живе у полоні цього відчуття, перетворили своє боягузтво на предмет гордості: пишаються своїми внутрішніми змінами, живляться власними хитрощами, полюбляють завдавати ударів у спину чи, ще краще, — колупатися серед тіл тих, кого вдарили інші. Засуджують, але пошепки; проклинають, прикриваючи рота долонею; ображають із посмішкою на вустах.

Усе те, що у гніві робиться щиро, під впливом образи і злості перетворюється на обман. У гніві є щось від солідарності. Він заразний, передається іншим, об’єднує людей у розлючені маси. Може надихнути на захоплення Бастилії або на участь у лінчуванні. У будь-якому разі гнів здатен створити колективний організм із примітивною і страшною волею. Та хоч би якою страшною вона здавалася, залучитися до загального гніву завжди вельми захопливо. Важко описати це відчуття тому, хто ніколи його не переживав. Воно об’єднує осіб з абсолютно різними особистими симпатіями, поглядами, баченням світу і поняттям про несправедливість. Дає їм змогу відчути полегшення, звільнитися від власної волі, підкоритися чомусь великому і нездоланному. Нерідко таке відчуття може викликати радість, а колективна боротьба перетворюється на привід для любові та щастя.

А от у злої образи немає нічого радісного. Єдина любов, яку здатні відчувати деякі особи, — це любов до власних поразок. Вони плекають і ніжать їх у душі роками, вигодовуючи власним почуттям жертви обставин, перетворюючи на епіцентр своїх думок і прагнень. Із часом той епіцентр починає нагадувати таку собі фортецю в облозі, з товстими, напівзруйнованими кріпосними стінами, де ховаєшся від світу, страждаючи від голоду. У цьому разі особисті симпатії чи антипатії також не мають особливого значення: усі, хто поза стінами — вороги, тож можуть розраховувати хіба що на скидання у рів; розвідний міст для них не спускають. Якщо колективний гнів поєднує людей з однаковими ідеями, то для образи головне — особисті інтереси, для яких інші — це тільки засіб або перешкода.

Ще гірше те, що злопам’ятний ненавидить. Ненависть — це найбільша його втіха, щось на кшталт мозкової мастурбації, що супроводжує протягом цілого життя і не полишає навіть у мить тріумфу. Ніщо не надає йому більшого задоволення, як причини власної образи. Це виснажлива ситуація і, якщо уважно її оцінювати, також доволі бентежна, адже ідеться про осіб, які присвячують усе життя тому, що зневажають, скеровуючи неймовірну кількість сил та енергії, які тільки людина здатна виробити протягом усіх років свого існування, на свою власну ідіосинкразію. Це те саме, що з власної волі дозволити найлютішому ворогові навісити на себе кайдани, добровільно зачинитись у малесенькій темниці з ненависною особою, з якою довелося зустрітися, а потім проводити свої дні — усі дні! — покриваючи її прокльонами та скрегочучи зубами.

Гадаю, що кожен із нас щоранку, дивлячись у дзеркало, перш ніж сплюнути зубну пасту в раковину, повинен поставити собі одне важливе запитання: жити, щоб ненавидіти, — невже на це варто змарнувати життя? Невже не знайдеться кращого застосування нашій енергії, що ми псуємо на образу та злопам’ятство? Чи не краще направити її на те, що любиш, що можеш створити, а не невідривно устромлювати очі на бридку пику нашого особистого демона, бурмочучи собі під носа лайку? Злопам’ятний нічого не помічає навколо себе, окрім предмета своєї ненависті, до того ж у таких дрібних деталях, що може перелічити кожну зморшку, палко описувати, як кривився його рот, згадувати знову і знову всі гнійники на щоках і лобі, бридко зморщений ніс, величну форму розлогих демонічних рогів.

Звісно, образ вийшов би не таким вірогідним, адже у каламутній воді злоби здатність до тверезої оцінки ближнього майже цілком втрачається. Але спробувати було б цікаво.

Народитися, жити, вчитися, подоросліти, зустріти на своєму шляху щось бридке, завмерти, не рухатися ані на крок, постаріти під тягарем власної відрази, поки спина не зігнеться, волосся не порідіє та не посивіє, шкіра не опаде зморшками, так і не пізнавши кращого світу. Ні, занадто по-дурному. Та все ж на планеті повно людей, охоплених ненавистю до чогось. Як таке можливо?

Кілька днів тому я запросив на кухлик кави одну знайому — захоплену своєю справою молоду лікарку-неврологиню. Ми познайомилися у спільних друзів на вечірці з приводу дня народження, розговорилися про філософію, і я майже дві години намагався переконати її, що такої дисципліни немає чи принаймні ця дисципліна абсолютно нелогічна. Навряд чи цей диспут скрасив їй вечір, але принаймні дозволив мені запросити її кілька днів потому на каву, аби пом’якшити враження щодо мене. Перше, що я промовив, побачивши її, було: «Ну як, відшукали сліди ноумена?»[6] Але помітив її стривожений погляд, і мені вистачило здорового глузду, щоб змінити тему розмови. Інакше мені б, напевно, не випало ще й третьої нагоди стати її другом.

Поки вона розповідала мені про свою роботу в Лондоні, я ніяк не міг викинути з голови питання злопам’ятства і того, як мені варто написати цей розділ. Адже така непроста тема, як гнів, породжує певну частку непевності з низки аспектів. Не хочеться, аби читач подумав, що натрапив на посібник із психології, де це почуття аналізується під кутом зору психіатрії, ба гірше — фізіології. У мене немає для цього відповідної підготовки та знань і навіть наміру здобути їх і викласти на сторінках цієї книжки. Просто це не входить до моїх планів. Та поки я прокручую подумки своє особисте визначення гніву та його нижчих форм, не можу не замислитися над тим, як це почуття описується у різних галузях науки: психології, філософії, медицині. А тому доводиться переривати роботу і шукати відповідні джерела. Незважаючи на твердий намір створити власну систему ex novo, все ж не можу відмовитися від потреби провести певний порівняльний аналіз.

Лише через три чверті години розмови мені спадає на думку, що переді мною — науковиця, неврологиня, отже, годі й шукати кращої можливості дізнатися, що являє собою такий нав’язливий стан, як образа, на фізіо­логічному рівні, чим насправді є кайдани, що так принизливо сковують людину. Тож майже посеред її жвавого описання свого звичного робочого дня я безцеремонно її перебив, щоб нахабно скористуватися її професійним досвідом. Довелося їй діставати із сумки свій блокнот для нотаток і ручку, і наступні дві години минають у гарячому обговоренні, що мені здалося неймовірно цікавим, а їй, напевно, так само захопливим, як для оперного тенора співати дитячу пісеньку.

«Нав’язливий стан, — пояснила вона, — це неконтрольований відбиток». І це визначення здалося мені неймовірно влучним іще навіть до того, як я цілком усвідомив його зміст. Ось що я, коротко кажучи, второпав для себе зі свого першого персонального уроку з неврології.

Дещо я вже знав, як знає кожен, хто успішно отримав атестат зрілості після закінчення середньої школи. Знав, що таке нейрони, і те, яким чином вони сполучаються між собою, передаючи один одному електричні заряди, що врешті і лежать в основі нашого світу. Заручившись неабияким терпінням, Роберта виправила деякі хибні уявлення моєї особистої культури: синапс — це взаємозв’язок між двома нейронами, а не їхня частина; електричний заряд, який вони передають, має хімічну природу; дофамін відповідає за активізацію розумових процесів, тоді як ГАМК-ергічна[7] система слугує своєрідним гальмівним пристроєм.

Коли ми швиденько пробіглися базовим курсом, я запитав у неї про те, що мене найбільше цікавило: що таке згадка і коли вона перетворюється на нав’язливий стан?

«Згадка — це коло нейронів», — відповіла вона мені.

Довелося поговорити про коло Джеймса Пейпеца, що утворюється щоразу, коли у нашій пам’яті відкладається певна подія. Якщо в основі спогаду лежить сильна емоція або якщо цей спогад переживається кілька разів, тоді синапси, що утворюють коло, стабілізуються, утримуючи взаємозв’язок і дозволяючи оживляти цю згадку в пам’яті. Коли електричний стимул пробігає по усьому колу Пейпеца, ми переживаємо минуле. Але збудження має відбутися по всьому колу; якщо електричний розряд зупиняється раніше, то нічого не відбувається. Коло не замикається. Можливо, саме в такому разі у нас ніяк не виходить пригадати щось із минулого або чиєсь ім’я, що крутиться на язиці, але ніяк не згадується. Та це вже моя гіпотеза, Роберта тут ні до чого.

А от коли дофамін належним чином виконує свою функцію, то електричний стимул проходить по всьому колу і ми бачимо обличчя давньої коханої уві сні, а ГАМК-ергічна система обриває зв’язок. Ми тяжко зітхаємо, примовляючи: «Давно було діло!» І живемо далі. Але якщо дофаміну вдається подолати опір гальмівної системи, коло активується, змушуючи нас прокручувати в голові одне й те саме по декілька разів. Знову і знову постають перед очима її заспане личко, складені під щокою руки, кучері на скронях, запах прикритого простирадлом тіла. І те, як простирадло розмірено коливається від її дихання. І знову, і знову та сама картинка. Оце і є нав’язливий стан: електричне коло, що ніяк не може вимкнутися, біг по колу, без гальм, де лише її або його образ уві сні, того ранку.

«Авжеж, як хом’ячок у своєму колесі», — я і сам про це думав.

Якщо замість очей коханої уявимо морду нашого демона, отримаємо образу. А що може бути гірше, аніж навіки прикувати себе до якоїсь думки, що прагнеш взагалі викинути з голови?

Я запитав у Роберти, чи нав’язливий стан, так само згадка, теж має колоподібну структуру. Вона заперечено похитала головою, приречено пригубила келих червоного вина і накреслила у своєму блокноті відрізок, у якого мається початок і кінець: електричний розряд пробігає по всій його довжині один раз, і Дантес роздумує, яким чином він відплатить своїм недругам за те, що вкрали у нього ціле життя, — так розпочинається драма графа Монте-Крісто. Але якщо дофамін пригнічує ГАМК-ергічну систему, то відрізком вендети вже пробігає друга іскра. Потім ще одна, і ще одна. Як швидкісна траса, якою мчать сотні автівок із увімкненими фарами. Що більше на ній руху, то більше вірогідності у Дантеса присвятити своє життя вендеті, що, поза сумнівом, потішить читача, але змарнує ті роки, що в нього ще залишилися.

І врешті-решт, усе зводиться до певної схеми, набору рисок, прокладених на полотні нашого мозку. А що може бути ефемернішим за схему? Просте розташування гральних костей у доміно наших синапсів — це найнерозривніший зв’язок, відомий людському суб’єктові. Убивство, нав’язливий стан, війни, геноцид — не що інше, як лише невловимі відбитки у темряві наших черепних коробок. Електрика, що потрапила у пастку тонесеньких звивин плоті.

Сила, з якою диктатор рветься до влади, численні, невтомні зусилля, яких доводиться йому докладати, аби здертися на саму верхівку суспільної ієрархії, приниження, на які він ладен погодитися, чорна злоба, що не дає спати ночами, його кривава параноя, що згодом забере сон у кожного з його оточення, — усе це лише відбиток.

Треба уважно слідкувати за тим, як ми думаємо: вириваємо глибочезні рівчаки у власному мозку, і ті рівчаки стають схемами поведінки, рисами вдачі, звичками. Адже в результаті щоденного повторення перетворюються на норму сприйняття, несуть відповідь на наші запитання щодо сенсу життя, щодо багатьох темних плям, з якими ми стикаємося. Інколи, вже виривши ті рівчаки, вдається якось засипати мікроскопічні, а от ті широчезні русла, якими тече потік нашої особистості, так просто не перекрити. У мозку багатьох диктаторів, поза сумнівом, повно таких рівчаків, що підштовхують їх до зневажливої влади над ближнім. І навіть отримавши бажане можновладство, вони неспроможні позбавитися ненависті до світу та відчуття загрози з його боку. Якщо узагальнити, то вони таки мають рацію, адже їхня кончина є найкращим тому підтвердженням: жили цілий вік на самоті, як біженці, на недоступній вершині у своїх стосунках з підлеглими, а після смерті їх забальзамували і поклали у мавзолеї на Красній площі, розтикавши їхні бронзові статуї із заклично простягненою вперед рукою всією країною. Та й життєпис їхніх із кожним роком дедалі нестабільніших і жорсткіших режимів, що тримаються завдяки репресіям і примусовій еміграції інакодумців, набуває нової форми самотності. Хай там як, але цей режим теж не вічний. Рано чи пізно їм доводиться відчути на власній шкурі лють народу, і тоді від їхніх диктатур, як і від решти попередніх, залишиться хіба що згадка та розчарування для наступного покоління. Для тих, хто побачить, як трощать мавзолеї, скидають із п’єдесталів обезголовлені статуї та переписують підручники історії.

А на тих, хто пережив розчарування, чекає ще гірше. Неспроможні визнати обман і поразку, але змушені зректися ідола, якого обожнювали, своїх життєвих задумів, що здавалися такими ясними, бога, який покинув їх напризволяще, ці ідолопоклонники занурюються у пустопорожнє існування. Хоча у глибині душі вони все ще плекають надію на відродження старого порядку, на виправдання свого вождя, в ідеалі — на його повернення, а ще на можливість прожити досить довго, щоб на схилі літ сказати: а я ж вам казав! А тим часом доводиться терпіти приниження, ковтати образи, схилятися перед поразкою і скрадливою думкою, що все те, у що вірив, виявилося дурницею.

Нелегко з цим жити, а ще важче — із цим по­мирати.

Щоб утішити, можу зауважити, що скинутим за життя ідолам теж тяжко вмирати: перш ніж перерости у злобу, гнів нащадків скеровується на них, до того ж це найпервісніший і найлютіший гнів з-поміж усіх, що існують. Скинутих диктаторів вішають на майдані, а відтак їхні тіла віддають на поталу юрбі. Так сталося з Муссоліні. Частина італійців, що протягом десятків років вихваляли на всі лади його диктатуру, одного ранку побачили його знівечене тіло поряд із тілом коханки на площі Лорето в Мілані. Туди їх притягли партизани, адже саме на тому місці раніше стратили п’ятнадцять їхніх побратимів, а потім залишили на сонці протягом цілого дня, покритими мухами та плювками фашистів. Така сама доля спіткала мертвого диктатора, його коханку Клару Петаччі та ще шістнадцятьох страчених, і вже через кілька годин площу заполонили міланці, щоб поглумитися над тілами. Топталися по них, плювали, лупцювали ногами, а деякі навіть мочилися на тіло жінки. Купку партизанів, що намагалася утримати юрбу, швидко відтіснили убік і врешті-решт підвісили мертвих посеред площі головами донизу. Минуло всього кілька годин, і вже по всій Італії навіть посеред білого дня зі смолоскипом не знайти було таких, хто проголошував себе фашистом. Гнів проти колишнього ідола вибухнув із такою силою, що довелося навіть найпереконанішим прибічникам Дуче схилити голови, сховати бюст вождя у темний куток і відвикати від римського салюту. Звісно, той гнів нікуди не подівся; гнів просто так не зникає. Він просто перетворився на придушену злість, що труїла собою демократію країни протягом багатьох років і ось тепер випускає нові паростки у політичному житті цілої Європи. Та протягом понад п’ятдесяти років фашистам і нацистам доводилося тримати удар, навчитися важкої науки прихованості та лицемірства, вибілити чорні та коричневі сорочки, підібрати нові назви своїм партіям, що неохоче згадують своє минуле і обережно пересуваються політичною ареною, щоб не втрапити в якусь халепу під час демократичних дебатів чи ток-шоу. Їм залишалося хіба що виплескувати свою злість у вуличних бійках, сутичках із поліцією, неофашистських демонстраціях, расистській пропаганді. Останнім часом вони почали підводити голови: відчувають, що вітер змінив свій напрямок. Отже, їхня злоба випростовується, спливає на поверхню і загрожує перерости у ненависть.

Але той, хто навчив світ тримати удар і протягом усього життя залишатися смиренним, зовсім не був диктатором. Він був сміливим, сповненим праведного гніву чоловіком, який ненавидів лицемірів і не побоявся кинути виклик владі. Інколи історія викидає химерні жарти: використовує приклад сміливих персон, аби навчити цілі наступні покоління боягузтву. І навпаки: нерідко життя нікчемного боягуза може стати прикладом великої мужності.

Хоча Ісус із Назарета не відрізнявся смиренністю, саме він навчив нас любові за будь-яку ціну. Милосердя, скромність і пробачення — ось чого навчають наші катехізиси. Я і сам, незважаючи на моє атеїстичне виховання, ледве встояв перед спокусою протиставити постать Христа батькові євреїв, такому нещадному до ворогів обраного народу.

Протягом століть у всіх країнах Заходу Ісуса зображували зазвичай як мертвого: шкіра сіро-землиста і зранена, на руках сліди від цвяхів, навіть груди роздерті у пориві віддати своє скривавлене серце, погляд сумний, обличчя натхненне. Я не пригадую таких ликів чи картин, де б Ісуса зображували у мить гніву. У класичній іконографії його змальовують як божого ангела, вчителя, що годує натовп, примножуючи їжу, Вседержителя із відстороненим поглядом і викладеним із мозаїки німбом над головою або знерухомілим в оточенні тіл святих, розкладених по раках, святих мощей під вівтарними мармуровими плитами. А от Христом, про якого йдеться в євангеліях — неймовірну людину як у багатогранності своєї особистості, так і в його пафосі, — ні. Його основна риса — це не любов, а гнів. Він сповнений гніву, коли відрікається від батьків під час однієї з найперших проповідей. Він у гніві, коли ще малим ображає їх перед рабинами Єрусалимського храму. Він ледве стримується, щоб не вибухнути гнівом, коли намагається втовкмачити положення свого вчення жменьці недолугих охочих, яких зібрав докупи як своїх послідовників. Гнівається на них через їхній брак віри, через голод, що й надалі їх мучить, через їхній конформізм — такий схожий на доктрину фарисеїв. Протягом останніх років свого життя проклинає своє покоління, проклинає апостолів, проклинає — а як інакше?! — фарисеїв, проклинає цілі міста. Проклинає навіть фігове дерево.

Зовсім не невинним агнцем входить він до Єрусалима в супроводі грізної юрби, що нахваляється закидати камінням своїх ворогів, передвіщає покарання вогнем і мечем, виганяє з храму торговців, що зневажають бідних.

Тільки одного разу він поводиться смиренно: коли обливається кривавим потом у Гетсиманському саду, зраджений апостолами, нездатний зчинити революцію, несподівано відчуває слабкість і тривогу. Витримує удар мечем, зцілює вухо солдата, віддається на поталу своїм ворогам. Досить і цього, щоб перетворити його на тисячі років на символ того, хто схиляє голову перед катом, очікуючи на славу в кращому зі світів.

У Євангелії, по суті, Ісус зцілює, судить і гнівається. Ніколи не скеровує лють на слабких, і це робить його таким принадливим персонажем, незважаючи на усі його вади. Каже: «Підстав другу щоку». Але не надто часто пропонує власну. Доходить до фізичної сутички з міняйлами у храмі, а ще його підозрюють у низці інших епізодів, що замовчуються в офіційних джерелах. Та коли аналізуватимеш його загальний образ, будеш неабияк вражений. Куди поділася релігія, за якою нас виховували? Як так сталося, що проповіді цього чоловіка перетворилися на терпляче очікування майбутнього воздаяння за страждання, десь у іншому світі, після смерті? Відмова від пхання носа у справи можновладців, скромність і відречення від гніву, освячення свят, очі долу, бурмотіння молитви під носа, волосяниця на тілі та умертвіння. А надто — безмежна, позбавлена критики поблажливість щодо будь-якої влади, офіційної та неофіційної, що постійно нам торочить: «Будьте смиренними, не судіть, чекайте на майбутнє воздаяння на небесах. Тобто довіртеся нам».

У цій книжці ми не намагатимемося прояснити, хто саме утнув таку неймовірну штуку: перетворив проповідь гнівного, нещадного до можновладців чоловіка на заклик до терпіння та підкорення.

Мене цікавить інше: до яких наслідків у нашому житті призвело вчення про те, що судити ближнього — це гріх, що удар треба щосили тримати, що гнів повинно викорінювати. Ніякого засудження, ніякого покарання, «прощати сімдесят разів по сім».

Минуло більше двох тисяч років від народження Ісуса, а гнів нікуди не подівся. Ми побоюємося судити через страх, що судитимуть нас, дозволили, щоб стояча вода з дна наших душ затопила нас по вуха, викликаючи злість. А послідовники такого динамічного, щирого та імпульсивного чоловіка, як Ісус із Назарета, захворіли на єхидство, втягнули голови в плечі і знай собі бурчать ледь чутно прокляття, а тим часом глибоко прихована злість з’їдає їх протягом усього життя.

Це тому, що осуд і злість трапляються на життєвому шляху значно частіше, аніж любов. Знаю багатьох людей, які не вміють любити, але мені ще не доводилося зустрічати таких, що нездатні відчувати гнів.

То що робити? Чи не краще було б звернутися в клубок, вискалити зуби, щоб не чіпали, терпіти несправедливість і брехню навколо, дбаючи лише про власні справи — дрібні, незначні, такі, що у нашій владі? Адже, по суті, можна було просто відповісти Понтію Пілату: «Божий син? Ні, вибачте, але тут ідеться про якесь велике непорозуміння».

Навіщо ризикувати й терпіти такі страшні муки, таку повільну і важку агонію, постати на загальний осуд у своїй неприкритій щирості, дозволити прибити себе цвяхами до хреста нашого бачення світу, наших уявлень, того нашого прихованого підґрунтя, з якого так чи так пробиваються пагони наших учинків і взагалі нашого життя?

Чи не краще — принаймні рекомендовано! — задовольнитися приземленим існуванням, схилити голову, уникати контрастів, намагатися перетворитися на непевну тінь, що не висловлює своєї думки, і відсовувати на безрік усі дії? Зрештою, царство небесне належить смиренним — тим, хто не судить ближнього свого, занадто захоплений приховуванням пенька, який протягом цілого життя заганяємо собі все глибше в око.

Але отак усе помирає.

Вщухають дискусії через страх, що твої думки не збігатимуться з думками співрозмовника. Вважається, що будь-яка аргументація має право на існування, що будь-яке переконання треба поважати, тобто не сперечатись і не перевіряти. Те, що для Сократа було ґрунтом для спільних пошуків істини, перетворилося на марнування часу для боягузів, що намагаються уникнути найменшого осуду. Кожен окопався у своєму кутку і нічого не хоче чути. Дискусія розуміється як відчайдушний захист того, що любиш, навіть коштом правильності та справедливості. А тому вже з першої хвилини розумієш марність будь-якої подальшої дискусії. «Однаково ні один із двох не змінить думки, то який сенс взагалі обговорювати?» Чи існує, врешті-решт, щось дратівливіше за нещиру посмішку, з якою нам заявляють, що будь-які переконання варто поважати, що будь-який ідіотський чи жорстокий учинок чи думка мають щось на зразок дипломатичної недоторканності, що заважає розуму опиратися їм, боротися з ними, викинути з голови весь той мотлох дурниць, що доводиться нерідко чути, і тим самим покращити світ навколо себе? З яких таких причин ми маємо поважати расизм і гомофобію, фашизм і маскулінізм чи всі оті брехливі твердження, якими вони живляться? Толерантне ставлення до певних деформацій нашої культури призводить до занедбаності культурного поля нашого суспільства. Нездатність логічно перевірити розумність власних переконань і визнати неправоту, якщо вони виявилися хибними, із часом трансформується у насильство та ненависть, неспроможність дати відсіч можновладцям, розібратись у справжніх причинах своєї бентеги.

Нездатність виділяти й аналізувати суперечності у чиїхось словах і необ’єктивність висловлювань; невміння правильно зчитувати факти, потрібні для вивчення певного феномена, ба навіть нерозуміння того, як і де їх здобувати та навіщо вони можуть згодитися. Така недолугість роботи мозку викликана придушенням гніву, його застоєм, нездатністю перетнути межі марної і безглуздої дискусії. Потрапивши під владу злоби, ми більше не спроможні пробити мембрани, якими окутані наші думки, встановити реальні зв’язки, щоб їх очистити, вирватися на волю та збагатитися ідеями інших, як під чистим, живим потоком води. Повторюємо самі собі, що ніхто не має права нас судити за наші ідеї, але разом із тим зобов’язані це робити, адже ідеї — це колективна цінність. Вони є джерелом для дій, впливають на життя інших, можуть призвести до геноциду.

Чи не химерно, що на таке убоге існування обрік нас такий хоробрий чоловік, як Ісус із Назарета, здатний терпіти тортури, аби не зректися власного бачення світу? Чи, може, вірус цього жаху перед сутичкою та суперечками ми успадкували від його останньої ночі в Гетсиманському саду, коли він стерпів удар мечем і потім подбав про спасіння тих, хто повів його на Голгофу. Можливо. Неймовірно, чим це обернеться у майбутньому і як позначиться на культурі суспільства! Той єдиний жест примирення із владою чоловіка, який хотів запалити світ, апостоли перетворили на вчення домогосподарок, побудоване на недомовках, недоговорених фразах, ухильних поглядах. Схоже на стародавні образи, побутову культуру церковного подвір’я, гідну хіба що роману Верґи[8], а страх осуду ще ніколи не був таким актуальним.

На початок нового тисячоліття знайдеться не надто багато речей, що лякали б так само, як справжня, повноцінна дискусія, адже сьогодні світ перетворився на здоровенну писану дошку на екрані наших комп’ютерів, безмежний двір, де можна обговорювати геть усе на світі. І саме зараз примара гніву наганяє на нас жах. ­Соціальні мережі нагадують будинок, просочений духами злості, у кожній розмові відчувається їхня присутність, як осіннє небо, затягнуте важкими чорними хмарами, і вже не спостерігається щонайменшої кліматичної зміни, такої, щоб небеса розверзнулися і линув потік численних і озлоблених образ. Під гнітом такого неба будь-яка людина з тверезим мисленням не матиме бажання перетворювати свої дні на нескінченну сварку і негайно перевтілюється у Дона Аббондіо[9].

Тримаємо удар.

Не судимо.

Стережемося виставляти на загальний осуд наше бачення світу, а щоб не підпасти під спокусу, виключаємо з переліку друзів тих, хто думає не так, як ми (і тут хто з нами не погодиться?), тому що зчитувати певні речі та не мати змоги відповісти — це неймовірно жорстока тортура. Світ ідей ще ніколи не був таким суворим; страх перед дискусією розділив води думок, утворив загати, підсилені правилами, що радять нам у друзі тільки осіб з нашими поглядами, пропонують належність до політичних спілок і передплату газет за нашим смаком, які врешті віддзеркалюють і тільки посилюють нашу впевненість у власних переконаннях.

Зараз ми живемо у світі без заперечень і суперечностей; не думаю, що коли-небудь в історії людства існував такий період: гнів став жандармом влади. Це теж своєрідна революція: у правителів завжди були зручніші стосунки з підлеглими; щоб відчувати гнів, треба судити. З усіх постулатів проповідника з Назарета «Не суди ближнього свого» довго був найулюбленішим у тих, хто при владі. Звісно, згодом його трансформували насамперед у «Не суди того, хто тобою командує». Як нам відомо, справжньою нагородою за це буде царство небесне. То навіщо метушитися тут, унизу?

У наш час соціальні мережі цілком розвінчали таке бачення. Тепер гнів — це чудовий пес-пастух: своїм гавкотом розділяє та зганяє докупи отару, наганяє на неї страх. І відтак уже не залишається нічого іншого, як зачинити ворота загорожі та розпочати стрижку вовни.

Ми більше не приділяємо уваги вихованню нашого гніву, наперед засуджуючи будь-який його прояв. Скільки разів казали самі собі, що, піддаючись впливу цього почуття, ми переходимо на бік того, хто помиляється? Таким чином ми спершу втратили здатність судити, а згодом хтось інший привласнив собі наше право на судження, наповнивши його власним змістом. Наш мозок, звиклий роками канючити, навіть не опирається. Зігнані у юрбу, ми топчемо всіх, хто насмілиться бодай на крок віддалитися від указаного хазяїном шляху. Від нашого власного розуміння не залишається нічого, окрім заспокійливої колискової з усталених понять і настільки заїжджених кліше, що вони втратили смак і колір, вихолостилися і повторюються як несвідомий рефлекс нашими політиками, батьками, роботодавцями, власником орендованої квартири — одне слово, усіма тими, у кого немає анінайменших причин для гніву, тому що навколишній світ і так створений ніби навмисне для них і вони катаються у ньому, як коти у маслі. Але ці усталені поняття мають неймовірну силу над нами: схили голову, проковтни образу, будь вищим за це (змирившись). Якщо сказати коротко: світ такий, а тому годі й рипатися.

Це гімн покори, придуманий тими, хто без крихти смирення привласнив гроші та владу, або ще простіше: знайшов їх у колисці безпосередньо у день свого народження. Але спробуйте змінити щось у стані речей того, кому належить (більшою чи меншою мірою — не має значення!) влада у світі. Відразу побачите, що таке божий гнів, тверда рука держави, синці від дубинок на тілі, виселені з домівок сім’ї, покинуті посеред вулиці, гоніння проституток в ім’я пристойності, а надто для окозамилювання, і в кожному такому насильницькому вчинку, сповненому рішучої люті, ви вже не почуєте давню мантру смиренних. Замість неї пролунає суворе «Хто оступився, мусить платити».

Скількох жінок протягом скількох століть навчали смиренності? Не злічити, навіть приблизно, усіх тих, кому втовкмачували, що їхній статі від природи належить бути терплячими і смиренними; що їхнє тіло — як губка, здатне всмоктувати біль: біль пологів, принижень, домашнього рабства, сексуального насильства. Скільком жінкам довелося чути, що пережите ними — дар, адже завдяки йому вони стали сильнішими? Сильними, як мули, якщо точніше. Кому, як не жінкам, знати, що таке лють того, хто вважає себе володарем родини, як ламає кістки, прикрашає їхнє тіло синцями та шрамами?

«Не судіть», — кажете ви? Ні закон Держави, ні вдачу чоловіка, ні впертість батьків, ні дурість учителів, ні жадібність начальника. Чудова заповідь, якщо поглянути на неї з правильного боку. І протягом багатьох років вона була улюбленою для певного прошарку суспільства. Під цим претекстом ми забули про гнів, про здатність аналізувати світ, щоб змінювати його, випростувати спину, коли хтось штовхає нас у потилицю донизу, аби встромити нашу голову в ярмо.

Замість гніву ми виробили в собі злість і образу. А це не те саме.

Охоплений злістю світ населений самотніми та сповненими відчаю істотами у постійному пошуку об’єкта для ненависті, месії для поклоніння. Тільки-но помічають вдалині несподіваний обрис хреста, силует диктатора, що махає рукою з балкона, їхні переповнені притлумленою злістю душі лопаються, як сечові міхури, і вся ота безмежна широчінь злої отрути хворих самотностей несподівано зливається в єдину ріку. Отоді вони відчайдушно люблять і так само відчайдушно ненавидять.

Месія повернувся; дуче знову попереду; поразка розвіялась як дим. Те, що раніше сором’язливо приховувалося, тепер може перетворитися на новий закон. Та найголовніше: їм здається, що ота страшна самотність, через яку вони страждали протягом цілого життя, — просто обман, що до цього вони жили з думками та явленнями, які тепер належать усім і які тепер Він перетворює на слова і загальне ухвалення: «Каже те, про що ми всі завжди думали». І так слово вождя перетворюється на світлу істину, в якій вперше втілюється те, що раніше вважалося непромовлюваним, на місце, де усім їм кортить жити. То буквально їхня вітчизна, де вони нарешті можуть згуртуватись і побудувати власне суспільство, зруйнувавши кайдани, якими злість обплела їхнє життя, опустити нарешті розвідного моста. На цій новій землі, у промовах вождя, у них немає недругів; ніхто й ніколи не скаже чогось такого, що відрізняється від загальної думки, а якщо і проріжеться якась дрібна нерівність, вони швиденько її згладять завдяки беззастережній вірі в Нього: його не так зрозуміли, його зрадили, він просто занадто розпалився або, щонайбільше, зазнав поразки через підступність ворогів. Чи навіть пожертвував собою заради нас усіх.

Живуть словами вождя, повторюють їх день і ніч, заливають фундамент, зводять поселення; тисячі пілігримів з усього світу поспішають долучитися до них, почуваючись громадянами цієї країни і погоджуючись із проповідуваними банальностями. Вони теж насолоджуються задоволенням бути нарешті часткою великого цілого. Починають любити себе, а любов — це найуразливіше, що може статися зі злопам’ятними, адже вони ніколи й нікого не любили так, як власні поразки. І тепер у них є з ким цим поділитися: з особами, які роками панькалися зі своїми кривими й косими діточками-невдачами, яких ті, як і вони самі, вигодовували власними образами. Хоча їх об’єднує спільне почуття образи, любов розхитує фундамент їхньої єдності, і далекий берег нової батьківщини ризикує зникнути в тумані. Ґрунт, на якому вони побудували своє суспільство, розкришується. Якщо слово вождя — це можливість боротися із самотністю, якщо інший світ — це той довгоочікуваний край, громадянами якого вони хочуть почуватися по праву (і стати нарешті в ньому героями, а не відсунутими убік маргіналами), то тут вони — більшість, народ, з яким усім доводиться рахуватися, якого оті жалюгідні інтелектуали в кабінетах повинні боятися, який, приклавши трішки терпіння, може привласнити собі і другу вітчизну — цього разу справжню! — щоб вона нарешті відповідала словам і лозунгам, що вони повторюють щодня у своєму справжньому житті. І якщо ота Земля Обітована, що існує у їхніх думках, має існувати насправді, то її кордони мають бути проведені чітко і ясно. А оскільки ця вітчизна — це вітчизна слів, то слова треба розділяти. Тож їм доводиться проводити чітку лінію між обраними й язичниками, інакше як розпізнавати своїх? Яким чином відрізняти громадян своєї нової нації, якщо нація включає всіх без розбору? Адже це призведе до повернення самотності та маргінальності, зникне любов, дружба — усе те, що вони створили на плодючому підґрунті слів свого вождя.

Звісно, що треба когось виключити. І це має бути хтось із тих, хто, навіть змінивши думку, не зможе долучитися до їхньої вітчизни слів. Вони не хочуть ніяких змін, покаянь чи прийняття віри, адже якщо всі приймуть їхню, то не буде кого ненавидіти і це знову призведе до втрати їхньої ідентичності. Щоб провести чітку лінію розмежування між собою і ворогами, найпростіше характеризувати останніх за їхніми фізичними прикметами, що не змінюються так просто, як ідеї та переконання, а тому можна уникнути ризику, що вони якимось чином порушать межі нової Землі Обітованої. Отож насамперед викиньмо чорношкірих, голубих із їхніми хворобами, повій (тобто усіх тих жінок, що не відмовилися від власної сексуальності), інвалідів і калік з їхніми вадами, тих, хто спить на тротуарі, як брудний лантух, в оточенні собак. Тобто всіх тих, хто не може змінитися. Кількість вибраних має бути обмеженою, щоб їх можна було порахувати, чітко окреслити власну ідентичність. Ні за яких умов не можна, щоб язичники прийняли нову віру, бо якщо втратити об’єкти для ненависті, то кого тоді любити? І тільки коли геть усе буде чітко визначено, отоді-то можна буде перенести оту створену нематеріальну вітчизну, оте царство, побудоване на словах вождя, у межі старого реального світу. Отоді доведеться якось укласти Небесний Єрусалим у межі земного.