Хвала гніву. Чому ми повинні гніватися частіше і більше

4. Святий гнів

Зрозумійте мене правильно: хай там як, але ми всі — у руках божих. Я не маю на увазі якогось конкретного бога: хтось краще почувається в обіймах Крішни, а хтось ввіряє себе Аллахові. Є й такі, хто, називаючи себе атеїстами, щовечора зазирають у Книгу змін, аби зрозуміти, які перспективи чекають на них у кар’єрі. А ще хтось нишком проглядає останню сторінку часопису, попиваючи вранішнє капучино: вдають, ніби цікавляться прогнозом погоди, а самі краєм ока пробігають рядки гороскопа на день. Я спостерігав за гуртом буддистів, коли вони всідаються разом і налаштовуються на діапазон мантри їхньої школи: так приємно слухати їхній спів, що мимоволі виникає бажання до них долучитися; якщо слухати принаймні з півгодини, то й сам починаєш підспівувати. Я не раз замислювався, а чи немає в цьому якоїсь особливої форми святотатства або підступного навернення у віру. Знайомі мені буддисти завжди здавалися мені особами толерантними, а в їхній музичній духовності є щось захопливе. Як устояти перед поривом долучитися до їхнього хору, стати часткою тієї великої людської цикади, зосередитися на єдиному звуці та відмежуватися від розчарувань і бажань, потреб і страхів, відгородитися від світу й відчути нарешті себе прийнятими там, нагорі, де кожна річ стає тим, чим є насправді: дріб’язковим, недобрим лабіринтом, пасткою для комах, в якій ми так довго і відчайдушно б’ємося, обмацуючи її стінки своїми вусиками-антенами.

Звільнитися від усього.

Коли я вперше спостерігав за таким ритуалом, мені було вісім років. Пригадую будинок на околиці міста; пригадую гусака, що намагався прогнати мене зі свого садка злобним сичанням; пригадую двох керамічних гномів; здається, тоді я побачив їх уперше, а тому ­завмер і довго роздивлявся, аж поки мати не покликала. У кімнаті, куди нас запросили, підлога була застелена паласом, що мене теж приємно здивувало. Попросили роззутися, чого мені раніше не доводилося робити у громадських місцях. За порогом виструнчилися шереги найрізноманітніших пар черевиків, і я соромився, що мої, можливо, смердять. Два десятки дорослих стояли на колінах, а я ніяк не міг второпати, що то за звук, від якого так бринить повітря. Я всівся у куточку, погладжуючи рукою палас, і уявляв собі, як його миють. Потім молитва закінчилася, і почалася розмова. Мене вразила одна фраза: «Якщо всередині нас немає того, що нас змушує долучитися до суперечки, тоді ніхто не зможе втягнути нас у полеміку». У той період я сперечався з усіма. Мене виганяли з класу, тому що я постійно сперечався з учителькою. Бився з однокласниками щоразу, коли мене обзивали, спершу прізвиська були доволі невинними, а згодом — все образливішими. А особливо запекло я сперечався із сестрою. Отже, та думка перевернула мою свідомість, і навіть зараз вона здається мені незаперечною у логічному плані: ніякий зовнішній вплив не може вибити нас із рівноваги, якщо всередині ми не готові його сприйняти. Трансгуманіст сказав би, що ідеться про несумісність між вхідним кодом і оперативною системою. Або про систему захисту доступу.

Якщо говорити про мене особисто, я припинив розмовляти з сестрою. І запитав маму, чи не можна нам купити сторожового гусака.

Триматися осторонь від будь-яких пристрастей, залишатися незворушним перед ударами долі — хіба такі принципи не відповідають поведінці християнського мученика? Он скільки їхніх зображень з очима, спрямованими до світла, і смиренною усмішкою на вустах, у той час як їхню плоть шмагають батогами, відрізають їм груди, виколюють очі та вибивають зуби. Святого Себастьяна, здається, лише трохи дратують оті стріли, що впинаються в його тіло, а вираз обличчя святого Павла на полотні Караваджо взагалі приголомшує: він байдуже поглядає на свого ката, і складається враження, що от-от порадить йому, як краще закріпити хреста.

Єдиний християнський мученик, який зустрів смерть сповненим сумнівів і страху, — Ісус із Назарета. Немовби через те, що йому довелося першим прокладати дорогу, без чітких вказівників чи переконаності у правильному виборі напрямку чи взагалі існуванні такого напрямку.

Людина може обійтися в житті без багатьох речей. Може споживати значно меншу кількість їжі, аніж їй здається за потрібне, та й води можна пити менше, якщо правильно розподілити раціон. Може обійтися без цегляного будинку і жити у вігвамі, як корінні мешканці Америки, чи навіть проводити дні на верхівці колони як стовпники[20], так само, як і вони, одягатися у лахміття, терпіти спеку і холод. Можна відмовитися від руху й економити на диханні, забути рідну мову, дорогих серцю людей і більшу частину навколишнього світу. Можна берегти цноту, нерви, спорожнити розум від думок, можна навіть відмовитися від самого життя, порізавши вени, лежачи у теплій ванні і розмовляючи з друзями, чекаючи на зціпеніння.

Багато хто відмовляється від усього цього: анахорети, стовпники, стоїки і тисячі безхатченків, які живуть на холоді у наших містах, намагаючись не дратувати чергову владу; на поховання їхніх захололих тіл у міському бюджеті коштів не передбачається.

Єдине, без чого людина не в змозі обійтися, — відчуття речей, адже для цього їй би довелося думати про ніщо. А про це думати неможливо.

Багато хто взагалі не бачить зв’язку між сигналами, які посилає світ, але не втрачає через це відчуття світу. Якщо ви запитаєте їх, у чому сіль кожної частинки довкілля, їхня відповідь так чи так полягатиме в одному: першопричина всього — хаос. Але й хаос — це щось; наприклад, протилежність порядку. Той, хто вірить у хаос світу, готовий до хрестових походів не менше, ніж той, хто переконаний, що слово віще було проказано з вогняного куща старому євреєві під час походу в гори[21]. Спробуйте поговорити з таким про провидіння і побачите, як заіскряться гнівом його репліки. Такі саме роздратування і зневагу виявить і той, хто вірить у священне слово, якщо ви скажете йому, що не присутня граматика в існуванні.

Коли сенс життя сповнений суперечностей, коли доля виводить нас убік від накресленого шляху, отоді нас охоплює гнів.

Гнів Божий, що змітає все навколо, перетворює невірних на соляні стовпи, затонулі у хвилях Потопу тіла, пересічних людей, приречених на страждання, біль і муки. Усі ми — в руках Божих, тому що ніхто з нас неспроможний думати про ніщо. Сенс життя — це основа нашої логіки; поки живемо, ми наповнюємо його своїми рисами, прилаштовуємося до нього, як кіт до кошика, вишукуємо у кожній події свого життя певне підтвердження власним переконанням, якусь сторінку загальної оповіді.

Не варто недооцінювати здатність світу затягувати нас до мережі прихованих знаків і особливих значень. Не думаю, що можна відшукати спосіб існування, який був би здатен розвіяти наші сумніви й умовності за допомогою слова. Будь-яка подія має певне значення; наш розум неспроможний сприймати її, не приписавши їй якогось особливого значення. Усе має вкладатись у канву загальної історії: жести нашого тіла, розташування міста навколо, холодні світанки і вечори, круглобокий місяць на зоряному небі, несподівана тиша у кімнаті чи веселий гомін дружнього гурту, довга послідовність кінематографічних образів, що створює наш візуальний досвід, з її уривками та несвідомим монтажем, де ми виступаємо режисерами; ідеали нашої душі, наші тілесні відчуття: несподіваний біль у боці, від якого псується настрій із самого ранку, несвідоме тьохкання у серці при виді певної особи, раптова втома, що охоплює наприкінці змарнованого дня.

Це не залежить від образу нашого життя; відчуття речей — це повітря, в якому ми рухаємося протягом свого існування, і не треба сходити на Голгофу, щоб перетворитися на символ чи набути особливих значень. А тому дуже важливо пам’ятати урок однолітка Ісуса Христа — теж єврея, його земляка, він також був оточений учнями-послідовниками, яким кортіло якнайшвидше перетворити його на сенс власного існування. Найней­мовірнішою рисою цього назарянина на ім’я Браян Коен[22] була його абсолютна, цілковита нормальність: якщо про Христа казали, що він «син Божий», то Браян був пересічним чоловіком. Нічим іншим. Хотів кохатися, напиватися, іти своїм життєвим шляхом, не висуваючи жодних особливих претензій до будь-кого. Однак геть усе, що він робив, перетворювалося на особливу пригоду. Про нього «Монті Пайтон» зняли фільм і показали, як чиєсь цілком банальне життя може прямувати відповідно до параболи найвідомішого назарянина: він вступить до лав революційної організації «Народний фронт Іудеї» тільки для того, щоб позалицятися до найпривабливішої дівчини; йому доведеться вдавати із себе пророка і переповідати натовпу слова, які він нібито чув із вуст самого Христа, бо то була єдина можливість вирватися з лап римлян, які його розшукували; як і Христа, його приведуть до Понтія Пілата і, так само як і Христа, розпинатимуть на хресті.

І все це відбувається без якогось особливого наміру. Хіба з нами трапляється не так само? Скільки якихось особливих значень приписуємо ми життєвим історіям тих, хто нас оточує? Скільки туристів нас фотографували без нашого дозволу під час туристичних відвідин Соборної площі (обличчя набурмосене, швидка хода) і тим самим перетворювали на мимовільних героїв їхніх особистих згадок? Скільки осіб інтерпретували так чи інак наш несвідомий жест чи вчинок або нездатність упізнати чиєсь обличчя? Скільки народу продивлялося наш профіль, щоб дізнатися про нас більше і вирішити, чи треба надсилати нам особисте повідомлення?

Звісно, не всім випаде стати такими особливими, як Браян Коен, але ніхто не зможе прожити беззмістовно, непричетно до логосу світу. Це ніяка не втіха, а лише логічний висновок.

Католики знаходять слово розради у релігії, що шукає відповіді поміж мармуровими черепами та простромленими стрілами мучениками, закликає вклонятися до закривавлених ніг замученого й обсміяного чоловіка.

Такий собі кошик, щоб умоститися там увечері та нарешті знайти втіху.

Якщо говорити про суто естетичні характеристики культового приміщення, я завжди віддавав перевагу мечеті: ніяких тобі тіл померлих, ніяких людських зображень, лише світла зала, куди заходять, перед тим обов’язково ретельно вимившись, підлога застелена килимом, на який можна стати навколішки і сховати обличчя між руками. У цьому сенсі мечеть здається мені храмом спеки і тяжкої праці, оазою з каміння та тіні для кочівників, змушених із року в рік обпалювати обличчя під спекотним сонцем пустелі та мешкати у хитких наметах. Навіть мусульманський рай з його молочно-медовими ріками та водограями, що видихають аромат камфори та імбиру, навіюють думку про прохолоду та відпочинок для очей.

Врешті, як кому до смаку; єдине, що об’єднує всі релігії, будь-які культи, — це гнів Божий. Він здатний вибухнути із найхимерніших храмів, тому що існують кошики набагато складніші та системніші за великі релігії. Люди збираються будь-де, і що ближче насувається холодний вечір, то охочіше вони задовольняються першим ліпшим прихистком для ночівлі: старою покинутою подушкою, бильцем дивана, картонною коробкою чи клаптиками газети у комірці. Навіть лоток для котів часом може стати у пригоді; у мене колись був кіт, який занедужав на старості, а тому спав прямо там. Так само й ми шукаємо прихований сенс-прихисток довкола: у гороскопах, у коливаннях маятника, у буденних ритуалах. Шукаємо, підводячись з ліжка завжди з лівої ноги, виходячи на ігрове поле, попередньо підскочивши тричі, одягаючи браслет, який, за нашим переконанням, багато років тому подарував нам кохання. Шукаємо прихований зміст у тривалості сонячних днів, переконуємо себе, що цілий тиждень гарної погоди вказує на те, що треба нарешті покинути кляту роботу і їхати світ-заочі. Копирсаємося у тельбухах життя, рахуємо птахів у небі[23] — пророцтво якогось оракула щодо необхідності пошуку самих себе може переконати нас у тому, що час подавати на розлучення.

Інколи ми погоджуємося на життя у котячому лотку, рахуємо сходи дорогою додому, сподіваючись, що їхня непарна кількість принесе нам вдачу, плюємо через плече, якщо чорний кіт перебігає нам шлях, загадуємо бажання, опинившись між двома особами з однаковим ім’ям, тричі перевіряємо, чи замкнули автівку на стоянці. Тобто всі кошики за своєю суттю однакові; ви коли-небудь намагалися зігнати кота з його улюбленого ліжка? Навряд чи йому сподобається. Особливо коли йдеться про старого або хворого кота.

Невіряни зривають шати з нашого слова, і гіршої агресії не існує. Адже після того, як нас гостинно прийняли у нашому прихистку, усі, хто нас дратує, заслуговують на знищення. Для дорослого чоловіка немає гіршої образи. І коли якийсь хлопчина, який іще не визначився зі своїм місцем у цьому світі, який часто не бачить принципової різниці між тими рішеннями, що пропонує йому життя, і заявляє, що, врешті-решт, любов, самотність, свобода, натхнення, робота, подорожі або оселя — це все схожі опції, серед яких він обирає то одну, то іншу, експериментуючи та шукаючи суть речей, з роками він однаково вибере для себе одне-єдине знамено, під яким визначиться із власною ідентичністю: спершу для розваги, потім через любов і нарешті — з таким самим відчаєм потерпілого у корабельній трощі, який чіпляється за скелю.

Інколи життя підлітка таке відчайдушне, що підштовхує його до серйозних, далеких від норми захоплень. Є такі хлопці, яким недостатньо постера на стіні чи футболки з логотипом улюбленої команди, яку вони одягнуть у неділю. Якщо все навколо них занадто швидко і занадто рано розшаровується, якщо брак точок опори є ознакою не тільки їхньої юності, а ще й жорстокості, з якою життя вирвало їх із дитинства, покинувши на схилі перед прірвою, яким вони котяться донизу через брак відчуттів, тоді утримати їх від петлі чи пострілу в скроню зможе хіба що одне: коли хтось «ловитиме їх у житі»[24]. Хоча у деяких випадках краще вже петля. Я кажу це серйозно.

Згадаймо, наприклад, Андерса Брейвіка[25]. Не треба вважати, що для того, щоб вирвати хлопця з життя, завжди потрібні певні надприродні сили. Інколи вистачить зруйнованої сім’ї: злидні, насильство, смерть або погрози не є обов’язковими умовами. Не потрібно нічого, окрім дипломата та медсестри, яких пов’язує хибний шлюб, розлучення, банальність буденного невдоволення, що завдають шкоди будь-якому життю. У дванадцять років Брейвік уже міцно чіплявся за уламок скелі, а те, що він бачив навколо — тобто дріб’язкові ускладнення свого життя як сина заможних громадян цивілізованої Норвегії, далекої від проблем голоду та насильства, — видавалися йому неподоланними хвилями.

Поки він котився схилом особистої слабкості, над прірвою його підхопила суміш націоналізму, фашизму та релігійного фанатизму. Дивно, як із одних і тих самих інгредієнтів може з’явитися на світ нестерпний поет або фанатичний нацист. Гадаю, не завжди «яке коріння — таке й насіння».

Батьки Брейвіка не брали участі у його вихованні, але чудовиськами не були. Коли йому виповнилося п’ятнадцять, він обірвав будь-яке спілкування із батьком, який на той час одружився вдруге і перебрався до Франції. У нього залишилася тільки мати, спільна орендована квартира, за яку вони платили навпіл, ненависть до правил, за якими його виховували. У своєму щоденнику-маніфесті він критикував ліберально-матріархальний уклад, якому приписував свою «певну жіночність». Напевно, в душі Андерса постійно вирувала буря, яку важко було вгамувати. Його друзі описували його як одержимого бажанням розбагатіти, стриманого у поведінці, завжди охайного. Він ризикнув витратити понад 200 тисяч євро на біржі ще до свого двадцятиліття, зробити пластичну операцію на обличчі у двадцять один, щоб покращити свою зовнішність і завести стосунки з дівчиною. Схоже, задум виявився невдалим.

У чому полягає сенс Брейвікового життя? В якому з кошиків він зміг знайти собі втіху? Манія величі, тотальний контроль, готовність змінити власну зовнішність, щоб отримати бажане: визнання, любов, успіх. Він зазнав поразки в усьому, тому що він — посередність, і це змусило його замкнутися у собі. Йому ледве виповнилося двадцять три, він мав завищену думку щодо власних якостей і накопичив цілу низку провалів, що різко суперечило його думці про самого себе. Як міг він розтринькати всі гроші, граючи на біржі, якщо прораховував найменші дрібниці? Чому батько віддалився від такого прекрасного синочка? Як таке могло статися, що жодна жінка навіть не поглянула в його бік? Адже він виправив усі недоліки на обличчі. То в чому полягає сенс його провалів? Андерсу знадобилося дев’ять років, щоб виробити для себе адекватну відповідь — щось, що наповнить змістом кожну його помилку, перетворить її на славне випробування Христа, а не в безглузду помилку ідіота. Він мав відчайдушну потребу в бозі, у його люті та каральному мечі, яким можна було б вимахувати від його імені. Зрештою, усі боги легко впадають у лють, немає такої культури, яка б не приписувала своїм ідолам певної системи покарань, щоб вилити ту лють на істоту, яка її викликала. Кров і пошесті, всесвітні потопи, пізні веселки: в люті боги розкривають — як і людина — свою найщирішу сутність. І це зовсім не приємне видовище.

Холодним і безжальним є лише презирство божественних сил, викликане нестерпним відкриттям зла в їхньому творінні. Таке враження, ніби для них неприйнятний вид тріщини, що перетинає чудову вазу, якій вони збиралися надати бездоганну форму. Ось чому вони (так по-людські!) безжалісно гепнули нею об стіну. Гончар — перфекціоніст, а тому недосконалість доводить його до сказу. За умови, що не йдеться про богів Давньої Греції; з-поміж божеств класичного Олімпу пристрасті просто кипіли: ґвалтування, викрадення, вбивства, крадіжки та прокляття для них звична річ. Отже, ті, хто заправляв долями античних греків, були, якщо сказати об’єктивно, дуже далекими від досконалості.

Лють Олімпу майже завжди вибухає з причин гонору та дріб’язковості, і через оцю свою гуманність Зевс видається значно цікавішим за решту богів, хоча й дещо психічно нестабільним і з яскраво помітною тенденцією до сексуального насильства.

Серед численних історій кривавої помсти, яких пов­но в грецькій міфології, чи не найбільше захоплення викликає міф про Прометея. Можливо, через те, що він стосується нас особисто. Титан за походженням, вірний союзник Зевса, він отримує від нього наказ виліпити з глини людину й вдихнути в неї життя. На горе для нього, наш творець сліпо закохується у своє творіння; обурений аморальністю олімпського двору, вирішує присвятити своє життя на той час іще бездоганному людству (тільки згодом усі наші вади й нещастя вийдуть на світ зі скриньки його родички Пандори і зруйнують нам життя). Насправді його любов спричинила нам більше біди, ніж добра. Під час одного бенкету Прометеєві дали доручення розділити жертовного бика між людьми й Зевсом. Аби допомогти своїм улюбленим глиняним чоловічкам, він розподіляє тушу не цілком чесно: найкращі шматки м’яса замотує в шкуру, прикривши тельбухами, а самі кістки прикидає блискучим жиром. Зевс, уведений в оману, вибрав купу, яка лисніла смачним жиром, а людям дісталося м’ясо. Замість того, щоб перевести все на жарт і почастувати компанію келихом вина, Зевс образився. Більше не запрошував на бенкети представників людської раси і відібрав у них вогонь, залишивши у холоді протягом первіснообщинної доби, прирікши помирати беззахисними й недосконалими. Коли Прометей, пригнічений почуттям провини, викрав вогонь, щоб передати нам, на нього пав гнів божий. Його прикували до скелі у кайданах і пробили списом груди. Щоранку на скелю сідав орел і гострим дзьобом рвав печінку, і це катування мало тривати вічність. І все це через те, що невдаха не зовсім справедливо розділив м’ясо під час бенкету.

От хто справді заслуговував на покарання, так це Сізіф, можливо — справжній батько Улісса, який успадкував від нього впертість, але, на жаль, не підступність. Аби розповісти про всі невдачі засновника Коринфа, навіть цілого дня не вистачить, і особливою оригінальністю цей перелік не відзначається: звичайно, ґвалтування, обман, непослух і неприхована злоба, якою він керується протягом цілого життя, тобто усі ті вади, що дозволяються лише мешканцям найвищих рівнів святої гори.

Коли Зевсові нарешті вдається схопити його, Сізіф опиняється біля підніжжя гори з нестримним бажанням котити здоровенний камінь на самісіньку вершину. Це все, що він має зробити, і потім буде вільним. Але тільки-но камінь опиняється нагорі, щоразу раптом виривається з його рук і скочується донизу.

Форм, в яких виражається гнів грецьких богів, — сила-силенна, і всі вони сповнені глибокого значення: яскраво нагадують перелік тортур, на які Данте обрік своїх ворогів у «Пеклі». А от за межами «Божественної комедії» монотеїсти засуджують таку гнітючу і нечітко означену лють, далеку від болючої поетичності язичників і флорентійського поета. Руйнівні міфи, перероблені першими християнами, нічим не нагадують приклади описання людських інстинктів, хоч би якими жахливими вони були, а слугують тільки для того, щоб покарати невірних, підкорити їх, знищити. По суті, вони є творінням охоплених злобою людей, змушених у затінку проживати своє нудне життя.

Якщо хтось із цього приводу запитає мою матір, яку компанію можуть скласти ангели, чи добрі з них друзі, чи можна довіряти їм під час покупки уживаної автівки, у неї б не було анінайменших сумнівів: десятки андрогенних образів, якими вона прикрасила свою домівку, — вони всі чудові персони. Одягаються у білосніжне, волосся вільно розпущене й ретельно підстрижене, ще й золотаві кучерики, а основним їхнім заняттям здається вічне споглядання неба з усмішкою задоволеного коханця на вустах, а в деяких випадках — задумливо торкатися підборіддя. Деякі з них зображені у якомусь химерному небесному стрибку, коли їхні крила роздуває вітер. Жоден з них не здається аж надто загрозливим, і моя мати ладна поручитися за будь-яку надприродну істоту з пір’ям і білими шатами, що та не приховує хвоста з рогами. Вона не одна така, це прояв її передбачливості як представниці вікової народної культури. Саме такий вигляд у її уяві має божий вісник, що навертає наше життя до добра і захищає нас від небезпек. Щось на кшталт нашого особистого асистента, призначеного нам від самого народження небесною канцелярією і доволі ретельного у виконанні свого обов’язку. Вім Вендерс[26], якщо пам’ять мені не зраджує, теж вважав приблизно так само.

Та якщо говорити відверто, то можу згадати принаймні дві статуетки ангелів, які мали б насторожити мою матір. Ті ангели одягнені в такі вишукані лати, що не можна не побачити химерну ексцентричність стилю. Те ж саме можна сказати й про того, хто одягає маскувальну куртку на суботню вечірку: здається, що у нього зовсім немає смаку, але ніхто не повірить, що він здатний ховати пістолет під пахвою. Та найважливіше те, що цей ангел сурмить у сурму. Оскільки я ніколи не читав Апокаліпсис від Івана[27] до написання цієї книжки, то теж роками вважав, що янголя із сурмою, якого ми вішаємо на різдвяну ялинку, дує у свій інструмент, щоб посіяти над моєю родиною щастя і достаток. Звісно, не вірив, але гадав, що значення приблизно таке.

Виявляється, немає нічого жахливішого за ангела із сурмою.

Я знав, що остання частина Біблії не відрізняється оптимізмом. Хай там як, та оскільки я народився і виріс у Західній Європі, то мав певне уявлення про вершників, що несуть біду, про печатки, які краще залишити на місці, а прочитавши «Втрачений рай» Мільтона, знав, що ангели, по суті, — це приватне військо Ісуса Христа, яке постійно проводить виснажливі військові маневри, готуючись до війни, що теоретично ніколи б не повинна вибухнути. Але ніщо з вищезазначеного не підготувало мене до насильства й жорстокості, якими просякнуті слова євангеліста, до відчайдушного, одержимого страху перед розплатою, що відчувається у кожному рядку. Якщо колись було написано книжку, в якій ідеться про лють, виплекану знедоленими, озлобленими, приниженими, тими, хто долає життєвий шлях, поринувши у себе, заточеним у стінах власного гніву, якщо комусь вдалося яскраво описати образи смерті та ненависті, що плекають в душі ці особи, то це, поза сумнівом, — Іван Євангеліст.

Це він обливається гіркими сльозами, тому що не знаходить того, хто гідний відкрити печатки, якими стримується гнів господній від знищення світу. І це знову-таки він відчуває полегшення при виді люті Всевишнього, розлитої у сім келихів для учти, що готується: «пишного божого бенкету», на якому основними стравами буде плоть невірних. Багаті чи бідні, могутні чи нікчемні — єдиною різницею, як на мене, буде час приготування. Звісно, за умови, що бог не полінується куховарити.

Якщо Іван — справді послідовник Христа, то його злість легко зрозуміти. Можливо, ідеться просто про почуття провини через те, що не врятував Учителя від смерті та приниження. Хай там як, але він був християнином, який жив у 90-х роках після Різдва Христова, бачив, як мучили й убивали його друзів, був змушений проповідувати свою віру нишком, у темних катакомбах, переповнених людьми. Він опускав очі долу, вимушено всміхався, схиляв голову протягом цілого життя. А тому легко зрозуміти його острах перед божим бенкетом.

Коли зривається п’ята печатка, лунає голос мучеників, які вимагають розплати, нарікають на чекання, а їм у суто бюрократичному стилі радять набратися ще трохи терпіння, «аж поки доповнять число їхні співслуги, і брати їхні, що будуть побиті, як і вони»[28]. Уявляю раптову тишу, що зависає у залі очікування. Як і ту, що спостерігається після розкриття сьомої печатки: несподівана тиша, від якої небо оніміло приблизно на півгодини (Іван саме так і пише, ні на хвилину менше).

І тут з’являються ангели у латах і з сурмами, і наміри їхні не передвіщують нічого доброго, жодної веселої мелодії від них годі й чекати. Від кожного звуку їхніх інструментів на землю падає град, вогонь у перемішку з кров’ю, розпалені метеорити, здоровенні зірки, що отруюють моря, затемнення, дивна сарана з людською головою, жіночим волоссям і левовими зубами, ціле багатомільйонне військо, здатне знищити третину людства, і купа інших катаклізмів — болючих, кривавих, божевільних.

Саме про це повідомляла перед кожним Різдвом ­підвішена над нашим святковим родинним столом фігурка ангела.

Якщо ми спробуємо зазирнути в голову Брейвіка, то навряд чи побачимо там щось інше: Іван Євангеліст з його одержимими видіннями, наслідками поразки та злості, у морі чорної крові, розтерзані тіла, війська, що створені для геноциду, страшна сарана-убивця; бог, якому кортить приректи на муки все живе, щоб відродити новий Єрусалим на Землі з блискучого, як золото, скла, позбавлений геть усіх невірних, — місто, де житимуть лише 144 тисячі євреїв, які заслуговують на порятунок. Отже, там усе під контролем, немає сумнівів і незгоди, непотрібно робити хірургічні втручання, щоб стати досконалими арійцями. Можливо, Андерс вибрав би менше співгромадян задля свого очищеного світу і так само, як і Іван, увічнив би власне ім’я на усипаних дорогоцінним камінням мурах.

Апокаліпсис норвезького апостола викладено у мемуарах на 1518 сторінок, де він намагається описати своє ксенофобське бачення життя: пише, що твердо переконаний в ісламській навалі на Європу, лається на старину Маркса і заявляє про себе як про сіоніста. Вважає себе воїном християнства, чимось на кшталт тамплієра у розпалі чергового хрестового походу, і, напевно, почувався б як вдома у лавах ангелів, готових до знищення більшої частини людства. Назва у його маніфесту досить химерна: «2083-й. Європейська декларація про незалежність». І написав його Андерс так само, як і жив: дуже посередньо. Понад половину він списав з інших джерел, добру частку, здається, скопійовано в Унабомбера[29].

На жаль, однієї біблії недостатньо, щоб утамувати лють Брейвіка; йому теж кортить спробувати плоті ворога, вилити свою лють на світ. Щоб його сприймали серйозно, без судного дня було не обійтися. І ось вам найспіліший плід нашого незірваного гніву, приправленого любов’ю і авторитарністю, одержимістю і манією величі. Це лють посередності, що перетворюється на бога, коли несподівано розколюється тридцятидворічна оболонка щоденного гоління, пунктуального ходіння на роботу до офісу («чемний з усіма», «невтомний працівник»), ретельного одягання, щоб пригладити до норми свої дивацтва, уважного догляду за нігтями, схиляння голови перед усіма, щоб у такий спосіб перетворитися на коліща системи — тієї системи, що прирікає на провал, що махлює за ігровим столом життя, дає фору найгіршим, заповнює наш край невірними, випускає наших жінок на вулицю напівголими, де їх ґвалтують іммігранти, нічим не гуманніші за скажених псів, передаючи їм нашу культуру так само, як обложене місто передає ключі від міської брами, намагаючись домовитися з варварами, віддавши їм найкраще, що маємо: наших кращих чоловіків, останній супротив, які змушені ховатися по норах, як пацюки, приречені на самотність, як євнухи, оточені у власному офісі неграми, індусами і гоміками, змушені скривляти губи у кривій усмішці, схилятись і розкладати сорочки, розтягувати життя на цілих дев’ять років, щоб ночами підготувати велику ордалію[30], армагедон, кінець лицемірству. Той день, коли лють вийде на світ і ніхто більше не зможе сховатися.

Меч архангела — це Ruger Mini 14[31] виробництва 1973-го року: лєго з металу, що легко збирається і розбирається, важить 3 кілограми, має ствол у 330 міліметрів у діаметрі та 946 міліметрів завдовжки. Я бачив на You Tube, як таким розносять ущент кавуна, і подумав: а яка була б різниця між оцим кавуном і головою людини, якби по них стріляти кулями з Ruger?

Хай там як, але у відео від тієї рушниці не лише кавун розлетівся на друзки, а й доволі пошкодженим виявився і металевий диск. Той тип, що стріляв, смачно реготав, а наприкінці вистави задоволено поплескував рукою по зброї. У мережі таку точно можна купити за 1360 євро, і мушу признатися, що навіть гадки не маю, чи це розумна ціна за рушницю.

У Андерса на шиї висіла така сама, коли він зійшов на берег острова Утея[32]. Окрім рушниці у нього малася зброя австрійського виробництва, Glock 34: напівавтоматичний 650-грамовий пістолет моделі 17 для змагань, для якої використовуються кулі Парабелум 9-го калібру. Хіба не поетична назва — Парабелум[33]? Як на мене, то дуже.

Я знайшов відео і з цією зброєю, там був той самий тип, який пестив Ruger. Ідеться про досить літнього кремезного чоловіка з картузом на голові, він — неймовірний стрілок, жодного разу не промазав. Тільки й чувся дзвін куль по мішені та регіт стрілка.

Здається, зброя йому справді до вподоби.

У Glock вигляд не такий войовничий, як у Ruger: рифлена ручка з пластмаси взагалі нагадує іграшкову зброю. Щоб мати упевненість, що в невірних не виникне такого враження, Андерс попрацював над кулями Парабелум, наповнивши їх рідким нікотином, аби ті, кому не пощастило померти відразу, помучилися якомога довше і сильніше. За кілька годин до того він поставив наповнену АСДП автівку перед офісом прем’єр-міністра Норвегії. AСДП — це абревіатура від словосполучення Аміачна Селітра / Дизельне Паливо, ігданіт, — найпростіша вибухова речовина, що використовувалася для добування вугілля та під час численних терористичних актів. Її легко виготовити, вартість низька, утім вона викликає потужний вибух зі швидкістю розлітання частин у межах від 3500 до 4200 м/сек. На пошуковику Yahoo Answers я доволі легко знайшов пояснення, як її виготовити і як здійснити вибух. Відповіді такі чіткі і зрозумілі, що загальне враження, яке я виніс для себе: легше зробити вибухівку, аніж встановити на власному комп’ютері останню версію Ubuntu. А Ubuntu, до речі, — це найпростіша у встановленні та користуванні операційна система. У Брейвіка було дев’ять років, щоб вивчити хімічний склад вибухівки, і все у нього вийшло за планом: вісім осіб загинуло і 209 отримали поранення. Поки поліція стягувала свої сили до місця вибуху, Андерс у формі поліціянта перебрався на острів Утея, де члени лейбористської партії, яка, на його думку, загрожувала провідним принципам його життя, підтримуючи ісламську навалу в Європі, організували молодіжний табір.

Під час описання страшного суду раджу завжди мати на думці один важливий аспект: бог ніколи не втрачає спокою. Його гнів завжди холодний і контрольований; він — забюрократизований, як підпис службовця Райху на певних документах; він довго виношується, ретельно готується, набираючи форм чіткого завдання, що, хоч-не-хоч, має бути виконано.

Контроль, одержимість, точність. Завжди ідеться саме про це, і Брейвік може пишатися тим, що принаймні одну річ у житті він зробив досконало: убив шістдесят дев’ять молодих осіб і поранив ще сто десять, з яких п’ятдесят п’ять перебували у важкому стані. Коли кажуть «важке поранення», мається на увазі, що та бідолашна людина, яка його дістала, до кінця своїх днів матиме серйозні ускладнення у тому, щоб пересуватися, розмовляти, кохатися, думати. Для решти — лише рубці на шкірі та в душі і подеколи кошмари ночами. У суді Брейвік заявив, що стратив сімдесят сім осіб і зруйнував життя іншим трьомстам дев’ятнадцяти, щоб зашкодити «руйнації норвезької культури через масову імміграцію мусульман».

Партія прогресу — найвпливовіша політична сила правого крила Норвегії — стверджує, що частка іноземців, які проживають у країні, становить приблизно 25 відсотків. Я дізнався про це з інтерв’ю з Даґом Солстадом, зробленим кілька років тому, де було сказано, що Брейвік був членом цієї організації з 1999-го по 2006 рік. Та найцікавіше те, що цей відсоток зовсім не відповідає дійсності. Частка іноземців, що мешкали в Норвегії у 2017 році, коли було взято це інтерв’ю, становила лише 14 відсотків загальної кількості населення. І звісно, не всі іноземці — це мусульмани. Незважаючи на це, радикальна права партія Норвегії вже протягом багатьох років проводить політику ксенофобії, ґрунтуючись на міфі прихованої ісламізації. То чому деякі абсолютно фальсифіковані новини витримують усі спростування? В Італії останніми роками розповідають про 35 євро в день, які видають кожному іммігрантові, що пристає до італійських берегів. 35 євро — не так і мало, а якщо помножити на 30 днів, то виходить понад 1000 євро на місяць. Не так уже й багато знайдеться італійців, особливо на Півдні Італії, хто заробляє стільки. Звичайно, у цій новині немає ані краплі правди. Насправді 35 євро надається закладові, що надає прихисток іммігранту, а на руки йому видається лише 2,5 євро. Тобто 100 євро на місяць. Із таким прибутком на кредит у банку годі й розраховувати. Цю байку вже давним-давно розкрили. Про неї вже багато говорили і писали. Роками. Марно. Ті, хто наразі повірив у цю брехню, із року в рік підживлюють свій гнів тим самим паливом: 1000 євро на кожного іммігранта, який нічого не робить, тоді як італійські трудящі часто-густо ледве заробляють 500. Ті аргументи, якими керувався Брейвік, плекаючи свій гнів і почуття справедливості протягом дев’яти років, не набагато обґрунтованіші за вищезазначені. Як таке могло статися? Бертран Рассел[34] та Карл Поппер звинуватили б в усьому особливу породу пернатих, що вирощувались у Сполучених Штатах. Так званого індика-індуктивіста, він не набагато кмітливіший за екстреміста правого крила, хоча й не такий небезпечний. Індуктивізм — це метод аналізу дійсності з метою зробити висновки і виробити стратегію подальшого життя. По суті полягає у накопиченні доказів певної теорії, побудованої на експериментальному спогляданні фактів. На перший погляд цей метод не здається аж надто безглуздим, і безліч вельми розумних осіб керувалися ним протягом кількох століть, досягнувши вагомих результатів. Так само й наш індик — пристрасний поборник цього методу — спробував застосувати індуктивну систему, щоб визначити час, коли його годують. Зафіксував перший факт: жменя зерна о дев’ятій ранку. Наш індуктивіст жадібно з’їв більшу частину, відтак закарбував цю подію у себе в пам’яті і вже спокійніше доїв решту. Але звідки з’явиться упевненість у тому, що той час — не випадковість? Можливо, йому сипнули зерна тільки через сонячну днину, а час тут не є першопричинним критерієм?

Тому коли наступного дня, попри дощову погоду, він однаково отримав свою порцію їжі, то із задоволенням відзначив час: дев’ята ранку. Той самий. Це його підбадьорило, і він взявся шукати підтвердження: хай сонячна, чи хмарна погода, чи дощ або сніг, але годували його завжди об одній годині. Наш індик упевнився, що цей феномен не залежав від низки перемінних факторів; йому однаково перепадала жменя зерна у четвер чи в п’ятницю, у будь-який день тижня, за будь-якої температури, незалежно від того, чи в небі літали зграї птахів, чи воно видавалося порожнім, як пустеля. Успішно завершивши свій експеримент протягом доволі довгого, з наукової точки зору, проміжку часу, наш експериментатор дійшов висновку, що його теорія, побудована на спостереженні за фактами, цілком правильна: він би отримував свою їжу щодня о тій самій годині.

Коли він завершив свої спостереження за часом, настав ранок 23 грудня. Наступного дня його теорія зазнала нищівного краху: о дев’ятій годині ранку замість годувальника наш індуктивіст уздрів перед собою свого ката. Його годували, щоб подати засмаженим до святкового різдвяного столу.

Який урок можна винести з цієї історії? Хоч би якою обґрунтованою видавалася певна теорія, завжди може з’явитися новий факт, здатний її спростувати, який змушує цілком її переглянути. Саме це ми повинні робити, щоб зрозуміти світ і зосередитися на хибності наших ідей, а не на одержимій перевірці їхньої слушності.

На цьому принципі побудовано й учення філософа Карла Поппера, високоосвіченого мислителя із широким світоглядом, нетерпимого до будь-яких догм. Одна з його крилатих фраз довгий час прикрашала мій робочий стіл: «Щоразу, коли якась теорія видається єдино можливою, сприймай її як ознаку того, що ти нічого не второпав ані про саму теорію, ані про проблему, яку намагався вирішити»[35].

Імовірно, на розвиток моєї особистості вона не мала значного впливу, але дуже яскраво описує мислення цього австро-британського філософа. Основою його доктрини є принцип фальсифікаціонізації: практично те, що відділяє науку від метафізики, — це можливість довести необґрунтованість. Наприклад, теорія про те, що всемогутній і всесильний бог терпляче чекає судного дня, щоб зірвати свої сім печаток і змусити нас заплатити за усі наші гріхи, втілюється на практиці: щоразу, коли щось іде не так, як треба, ми списуємо це на волю божу. І так само, коли у нас все відбувається, як заплановано, ми вбачаємо у цьому підтримку божественних сил. А от коли наше життя минає порожньо і без особливих бур, то нам здається, що бог байдужий до нас і нашого існування, що знову-таки підтверджує висунуту теорію. Проблема в тому, що таку теорію дуже складно фальсифікаціонізувати (спростувати). Насправді ідеться про релігію.

Так, наприклад, славнозвісна проблема хіміотрас[36] дає змогу чітко зрозуміти, яким чином, за вченням Поппера, треба відрізняти науку від метафізики. Теорія полягає в тому, що якась всесильна і всемогутня сила під назвою «сильні світу» поряд із цілою низкою інших занять вирішила здійснити титанічний план з пригноблення та закабалення населення цілого світу: за допомогою тисяч літаків розсіює в небі над різними країнами особливі хімічні речовини, що в усіх, хто їх вдихає, викликає пригнічення критичного світогляду. Вам коли-небудь доводилося бачити білі смуги на небі після літаків? Так от: вони і є підтвердженням існування такої змови. Щоразу, коли ви бачите їх у себе над головою, суспільна свідомість вашої країни видається вам задурманеною, а теорія — підтвердженою. Я, наприклад, мав нагоду бачити такі підтвердження сьогодні вранці. Але я мешкаю в Італії, і тут таких підтверджень хоч греблю гати. До того ж останнім часом почастішали випадки слідів пари.

За вченням Поппера, теорія, що в Італії нам видають по 35 євро за кожного іммігранта на день або що в Норвегії у 2017 році кількість іноземних жителів становила 25 відсотків, не можна вважати метафізичними. Це твердження, яке варто віднести до категорій фальсифікацій. Достатньо перевірити кількість монет у кишені іммігранта чи результати перепису населення Норвегії. Звісно, знаходяться й такі, хто це робить, і в результаті підтверджує цілковиту фальсифікацію таких дурниць. Тоді чому вони не зникають із нашої культури і перероджуються у метафізику, у релігійні проповіді, здатні привернути увагу й викликати гнів мільйонів осіб на кшталт Андерса Брейвіка?

Пояснюється це тим, що соціальні мережі — справжній рай для індуктивістів.

Наш індик був би й досі живий і здоровий, якби, щоб потрапити у піч, змушений був чекати на спростування своєї гіпотези серед численних постів друзів і знайомих, якими щодня наводнюється його стрічка новин. Усі друзі нашого героя палко підтримували б теорію вранішнього годування, а якби хтось насмілився заперечити проти очевидності догми, його б негайно закидали образами і виключили зі списку друзів. Пригадуєте пост на кшталт: «Я дуже толерантна людина. Але є межа для всього. Прошу всіх, хто є в списку моїх друзів, якщо вони не згодні, що корми не видаються о дев’ятій ранку, негайно з нього видалитися. Я не маю анінайменшого наміру миритися з подібними постами у моїй стрічці новин»?

А якщо вам цікаво, яким чином друзі пояснюватимуть його несподіване зникнення на Різдво, то відповідь виявиться простою: вищі сили не мають жалю, тож те, що наш індик поплатився за свою надокучливу інтелектуальну чесність індуктивіста, для них — дрібниця. Вам це все здається занадто парадоксальним? Не забувайте, що існує цілий рух (і він останнім часом набирає силу!) осіб, переконаних, що Земля — пласка, а мапа світу на ваших робочих столах — то найганебніша змова проти людства. Вони називають себе Товариством пласкої Землі, і з ними краще не жартувати.

У соціальних мережах значно простіше звільнитися від невірних, довершивши вже й без того відмінну роботу алгоритмів, на яких вони ґрунтуються. Ще трішки терпіння, і цифровий світ надаватиме нам лише докази правильності нашого особистого світогляду. Будь-які фальсифікаціонізації (спростування) блокуватимуться назавжди. Будь-які інші точки зору, як наслідок, перероджуватимуться у метафізику, а хто охоче погодиться на таке, щоб його релігію поставили під сумнів? Будь-яка критика чи дискусія переросте в агресію і лють, і хоч би як нам хотілося розглянути ідеї об’єктивно, в результаті ми отримуємо лише образи й погрози.

Ми всі — в руках божих, от і все.

Слабкий вплив будь-якої культури, хай і такий непевний, як маніфест Брейвіка, здатний виражатися через повторення наших стосунків у мережі, уникаючи будь-якої форми спростування, живлячись підтвердженнями так само, як тіло може насичуватися стероїдами. Напористість соціальних платформ перетворює наш світ на безмежне поле битви між хрестоносцями ворожих між собою вір. Соціальні мережі — це машини, створені для виробництва релігій.

«2083» — це доволі неоднорідна і суперечна біблія, але історія віри показує, що ніяке святе писання ніколи не характеризується такими вадами. Ба більше: саме їхня особлива «відкритість» сприяла їхньому поширенню. Коли шукаєш сенс себе самого між рядками книжки, дуже корисно, щоб зміст можна було легко інтерпретувати. Таким чином мається більше простору для більшої кількості народу, а надалі — знайдеться більше часу для групувань. У багатьох найпалкіших вірян навіть не виникає потреби звертатися до святих писань. Адам Ленза обмежився лише швидким прогляданням нацистської релігії, запропонованої Брейвіком, захопившись лише вчинками норвежця, а не їхніми теоретичними засадами, — приблизно як той, хто хоче наблизитися до Христа, щоб вимолити собі диво. Йому вистачило того, щоб захопитися діями Андерса на острові Утея, потішити свою методичну лють на бога і вирішити його наслідувати. Звичайний американський хлопчина, якому ледве виповнилося двадцять років, з непевним поглядом і надмірною худорлявістю, сором’язливий і заляканий, завжди одягнений у занадто широкий одяг — ніколи не скажеш, що він несе смерть. Мати Адама, Ненсі, намагалася відшукати сенс свого життя у чомусь на кшталт секти — «Ті, що готуються до Судного дня» — і була переконана: кінець світу вже не за горами. А щоб як годиться підготуватися до останніх днів історії, запаслася зброєю і провізією, перетворивши власне житло на щось схоже на бункер. Але край її існуванню поклав власний син. Одержимий бажанням убити більшу кількість людей, аніж Брейвік, він застрелив власну матір, а тоді поїхав до початкової школи Сенді та порішив двадцять дітей, сім дорослих, а після цього наклав на себе руки.

Скільки злості повинен був накопичити в собі Адам (позбавлений друзів, ізолювавшись від усіх у практично патологічній самотності, вихований матір’ю, настільки наляканою навколишнім світом, що вона була здатна спілкуватися хіба що з власними маніями), щоб вбачати в Андерсі месію, ладного надати сенсу його страхові! Не менше, аніж той, який накопичив у собі Алі Давід Сонболі, громадянин Німеччини іранського походження, над яким знущались у школі і який був переконаний, що належить до чистої арійської раси. Він був таким палким прихильником маніфесту «2083», що вирішив улаштувати святкування з приводу п’ятої річниці масового убивства на Утеї. Думка про те, що сам Брейвік сприймав би його як непроханого іммігранта, навіть на мить не збентежила його мозок. Не менш трагікомічним здається розмова між терористом і якимось чоловіком, що перемовляється із ним, схилившись із балкона (його зафіксували відеокамери спостереження). Алі Давід кричить обурено «Я — німець!» і «Я тут народився!».

Легко здогадатися, на чому ґрунтувалися заперечення його співрозмовника. За кілька годин до розмови Сонболі убив дев’ять осіб і поранив тридцять п’ять перед «Макдональдс» у Мюнхені. І скористався він автоматом Glock — таким самим, який був у Андерса й Адама. І він теж наклав на себе руки.

Мабуть, немає особливої користі у тому, щоб продовжувати перелік прикладів того, як така химерна особа, як Брейвік, може впливати на наш світ, скільки зла може наробити — викликати спалах расистських хрестових походів, убивств заради власного деформованого бачення дійсності.

Адам і Алі намагалися якнайкраще наслідувати свого Христа, так само як святі приносили себе в жертву, щоб бути гідними діянь Ісуса. Вони приносять у жертву нечисленні роки свого життя, укладені в дії, з яких їм не визволитися, у масові вбивства, що завершуються самогубством, на яке їхній месія ніколи не розраховував.

Легко поглядати зверхньо на життя цих убивць; їхня поведінка така безглузда, рухаються вони площиною часу як сліпі хробаки, залишаючи по собі брудний слід.

«2083», маски на очах, розмова з балкону, «Ті, що готуються до Судного дня», 25 відсотків, приховане вторгнення, лихоманковий погляд, річниця подій на Утеї — усе це так безглуздо, цілком поза нормою, так легко піддається осуду.

І все це обов’язково треба піддавати осуду, тут немає жодних сумнівів.

Але не треба вважати, що незграбна (і летальна!) безглуздість цих осіб не піддається нашому розумінню. Доводиться стримуватися, щоб не підпасти під спокусу і не вважати їх чудовиськами. Вони здаються нам інопланетянами, дії яких жодним чином нас не обходять і від наслідків яких нам, пересічним людям, не доведеться страждати.

Не варто втішати себе думкою, що між норвезьким терористом і нашим сином пролягає непоборна прогалина, щось на кшталт порожнього місця у градації людських типів, які заселяють нашу планету. Напевно, батьки Сонболі теж так думали. А насправді вільних місць у світі немає, усі речі розташовані поряд, пов’язані з нами та з рештою стосунками, які, можливо, непомітні, але заразом — нерозривні.

Прибічники маніфесту «2083» — вони з наших. Чоловіки, сповнені енергії та почуття справедливості, з відчайдушною потребою збагнути сенс речей. Вони загубилися в лабіринті прихованих значень, вони взяли не ту книжку з полиці у Вавилонській бібліотеці, а прочитавши її, не зуміли противитися тому порядкові, який вона утворила в їхньому світі.

Ми точно впевнені в тому, що тримаємо в руках потрібну книжку?

Якщо єдино можливою теорією нам видається засудження таких терористів, як Брейвік, то доведеться нам ще раз уважно ознайомитися зі вченням Поппера, про якого йшлося вище. Чи не охоплені ми власною фальсифікаціонізацією нашої моделі світу? Провівши безліч років у своєму кошику, чи не втратили бажання спробувати інші, незважаючи на зимовий холод, ризик не знайти зворотну дорогу і опинитися на невідомій площі? Ми, домашні коти, так обледащіли, що не хочемо нічого, окрім миски з кормом, яку нам подають щоранку о дев’ятій.

Утім це не надто й важливо, чи не так?

Отой невпинний труд душі, страх перед розумінням світу, його прихованих значень — вони були, але давно, можливо, ще в юності. Але тепер ми збагнули, що життя — це лишень пошук тепленького місця, де було б зручно й затишно. А решта нічого не важить, поки ніхто нас не потурбує. Ми так довго носилися із нашою особистою релігією, що зріднилися з нею. Тож навіщо забивати собі голову чимось іншим? Головне, що вона діє, а решта нам не цікава. Така душевна інерція нас споріднює, робить нас майже братами — послідовниками «2083». У нас хіба що не так гостро розвинуте почуття справедливості, а свій гнів ми скеровуємо на дрібниці, обмежені хатніми стінами, ліжком, клаптиком власного робочого столу, вулицями нашого кварталу. Отже, вони анічим не кращі за нас?

Інакше що б зробили ці хлопці? Що зробив би Андерс, якби злість не отруїла його праведний гнів? У який спосіб використав би він власне почуття справедливості? Адже не треба забувати: кожен починав із наміром усунути несправедливість. Не існує гніву без ненависті до беззаконня. Брейвік захищав своїх однокласників, коли якийсь сильніший розбишака їх ображав, і витратив дев’ять років із тридцяти (третину свого життя!) на розробку різнопланової і складної системи значень, щоб розставити навколо себе все по місцях: припинити навалу терористів і насильників, здатних розбити на друзки нашу цивілізацію і встановити на її місці жорстокий халіфат. Аби не допустити настання того часу, коли жінок закидатимуть камінням на європейських майданах, коли бурка перетвориться на обов’язковий елемент одягу, базиліку Святого Петра рознесуть гарматами, а всіх невдоволених спалюватимуть живцем. Щоб не допустити смерті інших невинних, як то сталося у Мадриді та Нью-Йорку, щоб ніякі хмарочоси більше не перетворювалися на мішені для пасажирських літаків, а наші діти не мусили страждати від тероризму, публічних страт, спрямованих на натовп вантажівок, несподіваних вибухів, що розривають на шматки людські тіла. Саме заради цього Андерс пожертвував своїм життям.

Чи можна з таким не погодитися?

Пожертвувати всім заради того, щоб не допустити вищезгаданого, — це мусило зробити з нього героя, а не лиходія.

Хіба можна заперечувати, що в основі цих учинків лежить непоборне прагнення до справедливості? Тоді спробуйте задуматися над тим, яким би він став, якби його гнів не перекрутила й не отруїла власна нездатність розуміти світ.

Якщо ви гадаєте, що я раджу вам керуватися посиланнями маніфесту «2083», ви помилилися. Мається на увазі, що ми повинні запобігти тому, щоб поміж нас виникли інші нацисти на кшталт його автора. Ми — гірші за них, тому що не маємо їхньої енергії, тому що принижуємо власний гнів дріб’язковими клопотами, тому що наша лінь дає змогу подібним людям губитися в лабіринтах маревної релігії, щоб потім вилити обурення на невинних.

Наше бачення світу — це лише подушка, під яку ми ховаємо голову, видаючи, ніби життя — це дратівливий неприємний випадок, який і сам зійде нанівець, якщо набратися трішки терпіння й дочекатися.

Спостерігаємо за енергією наших дітей-підлітків, їхнім прагненням розуміти і судити, що їх підштовхує, численними формами їхнього обурення і думаємо: хай собі, минеться. Знайдуть собі пару і гідну роботу, зрозуміють: якщо хочуть щось їсти, доведеться схилити голову. Факти — річ сувора, а місце їхньої сьогоднішньої особистої релігії, такої палкої і непримиренної, посядуть, найімовірніше, здоровий глузд і здатність до компромісів. Погладшають на смачних харчах, попиватимуть добре вино, згорбляться від несвідомого тягаря у душі і намагатимуться збагнути причини безсоння, що змушує їх прокидатися щоночі об одній і тій самій годині.

Навколо них не помічений нашим особистим баченням світ котитиметься до некрозу і врешті-решт (адже все на світі пов’язано) докотиться і до нашого кутка, де ми спокійно і безтурботно живемо роками.

Прибічники «2083» за певними рисами є кращими за нас; це дикий бур’ян, що розрісся у нашому садку. У них теж були батьки, які любили повторювати: «Все буде добре. Виросте. Заспокоїться».

Правда полягає в тому, що наші діти не повинні заспокоюватися, бо з цього якраз нічого доброго не вийде. Їхній гнів — це цінність, яку треба плекати, і якщо насправді існує бог гніву, то він повинен бути значно справедливішим за тих, про яких ми спробували розповісти. Сподіваймося, що він надихне їх стати кращими за нас чоловіками й жінками, тому що в цьому є нагальна потреба.