Хвала гніву. Чому ми повинні гніватися частіше і більше

5. Хвала гніву

Тоді чому ми маємо вихваляти цей гнів, що роздирає нам груди, що тече в жилах разом із кров’ю, що змушує тремтіти коліна? Він нас паралізує, скований способом нашого існування, — замкнений, як дикий мустанг у тісній стайні. Розпорошує наші роки, викорінюючи з них будь-який зміст, отруюючи наші думки. Ослаблює тіло, висмоктуючи з нього енергію, вириває волосся жмутами чи в одну мить покриває їх сивиною, безперервно здавлює нам шию мавпячими лапами — і так день за днем, аж поки не зігне нас в дугу, як старих. А ще ж не час. Цей гнів просочується у нашу кров як найгірша отрута, знищує в ній усі поживні речовини, перетворюючи на підфарбовану воду, осідає на наших легенях, доводячи до задухи, прирікаючи на тривалі напади апное, які ми із жалості називаємо «дні». Часом вони перетворюються на калейдоскопи нестерпного світла: передвісник жорстокої мігрені, що залізним обручем стискає голову як кульмінація кожного відчуття, що характеризується болем. За інших обставин вибухає у формі раптового нездужання, схожого на падіння ще молодих дерев, у яких на стовбурі немає жодних пошкоджень, а всередині, під корою — порожнина.

Ніхто не може жити, не відчуваючи час від часу гніву, адже ніхто не отримує таке життя, якого бажає. Намагається його досягти, докладає зусиль. Сам себе дурить. І це — у кращому випадку.

А в нашому ж, як ми вже змогли переконатися, — темні клітки повсякденності, нескінченні насмішки долі, розбиті нещасним коханням життя, зруйновані кар’єри чи просто незбагненне відчуття порожнечі, яке накочує у несподівану мить.

Ми мали зробити висновки із власних помилок, а ось, будь ласка, знову: сидимо й чухаємо потилицю, не знаючи, що робити з оцим болючим вузлом, з люттю, що спонукає нас трощити й лупцювати, скреготіти зубами, щоб утамувати те, що світ не дозволяє нам вилити назовні: почуття поразки, розчарування, глибоку криницю злості, куди навіть заглянути лячно. Її вода така темна, що ми сподіваємося втопити у ній очі, щоб не бачити, які ми насправді, щоб усвідомити, що кожна річ, кожна мить, кожна зміна у нашому житті борсається у цій смердючій багнюці наших поразок. І що єдиною змінною у цьому процесі є ми самі. Більше нема чого додати.

Але ми й не погоджуємося на мовчання, не забиваємо собі рота багном, щоб захлинутися ним. Граємо на біржі та зазвичай програємо, засновуємо власну справу, залазимо у борги; у відчаї чіпляємося до своїх друзів, просячи про допомогу, — а чому ні? Ми — нічим не гірші за інших. Тож чому вони спромоглися? Тільки відчайдушні здатні прорватися. І ось ми знову і знову програємо, маючи на руках усі козирі, затягуємо своїх рідних до болота кредитів і кредиторів, аби борсалися по горло у морі наших боргів. Вони потім снитимуться нам у страшних снах зі зламаними шиями, а ми бурмотітимемо спросоння: «А звідки мені було знати?»

Але ж знали, ще й як.

А тому — аромат фіміаму, спокій мантри, контроль за диханням, шляхи Божі незбагненні... Життя — це тільки епізод, а отже, компенсація буде для нас вищою. Сиджу на березі річки і чекаю, коли пропливе тіло ворога. Аж поки під час очікування не втоплюся першим, вражений суперечністю змарнованого в чеканні компенсації життя, що завершилося обличчям у багно.

Ніхто не робитиме за нас брудну роботу, ніяка божественна рука не поведе війська проти тих, хто посягає на наші цінності, і не наповнить їхньою кров’ю комори нашої люті. Допоможи собі, тоді й Бог тобі допоможе — ось гасло людей доброї волі. Тут уже ми змушені будемо доводити, що це ми гідні Господа, а не навпаки. А як інакше? Тепер, коли ідею сформульовано, ми почуваємося враженими її очевидністю: ми змарнували ціле життя, звертаючись до нього, просячи подати якийсь знак, а насправді пояснення повинні були надати ми, довести йому нашу добру волю. Роками молили його про розплату, ніби він — це зброя чи знаряддя. Чи не занадто груба помилка? Цілковита зміна бачення. Тільки ми самі можемо бути знаряддям, а в ньому — воля. Як ми могли вважати, що навпаки?

І ось тепер доводиться жити зануреними по самісіньку шию у його невиливну лють, намагаючись вгадати його бажання, сховатись у тій каламуті від очей ворогів, від невпинного росту їхньої кількості; сховатись і нишком підготуватися до єдиного переможного стрибка, єдиного точного удару, направленого божою рукою, що нагонить жах на невірних як усвідомлення прірви, в яку вони потраплять. Вони вважали себе згуртованими, але розділяться. Вони вважали себе безстрашними, але злякаються.

Тоді ми почуємо шепіт вірянина:

«Вони вважали мене слабаком, тупим ідіотом, а я — каральний меч Господа. Зараз зламаний, захований, невислуханий. Але Всевишній розчарований світом. Не мною, замкненим в цьому просторі, як у темниці, приреченим на невпинний гнів, завданий біль, розтерзану плоть і сотні життів, знівечених зіткненням із моєю холодною люттю.

Кому все це принесло користь? Де та революція, що мала вибухнути? Я — політичний в’язень, я — єдиний, хто пожертвував собою, щоб здійснити те, на що у вас, боягузів, ледве вистачає мужності бодай мріяти. Я — наодинці з Богом; він — мій єдиний побратим. То як я можу бути лузером? Я ув’язнений із ним в одній камері, по правицю від отця нашого. А ви, вільні у вашій слабодухості, — прокляті. Настане день розплати, ось тоді і побачимо, хто переміг, а хто зазнав поразки».

Тим часом у нашому повсякденному житті вся та безмірна енергія й надалі не знаходить застосування; зрозуміло, що така могутня сила, не маючи витоку, руйнує нас зсередини. Ми не можемо жити як загати, постійно намагаючись стримати отой бурхливий потік у наших душах.

Не можемо змиритися з тим, що сенс нашого життя, наше основне завдання — утримувати на прив’язі власну лють, бути тюремниками самих себе.

У всьому цьому має бути якийсь вищий сенс, якась вища мета у створенні цієї ляльки з бруду й сміття, що величає себе людиною, першооснова, на якій зводити вівтар гніву, гідного звеличення.

У цій постійній облозі час від часу ми чуємо удари в стіни: стугонить у скронях, відбивається у пульсі, найпервісніша частка нашої природи перебуває у тривозі, нездатна збагнути, що це за кайдани, які наклала на нас цивілізація, навіщо мучитись і вмирати замість того, щоб випростатися, боротися за свою любов, вирвати її з чужих обіймів, перемогти ворога, що вкрав її у нас, загарбника нашого щастя, перетворити його на місиво і нарешті відчути спустошення. У мирі зі світом і своїми бажаннями.

Чому б не дізнатися вночі, хто підписує переліки наших поразок, хто засвідчує розміри наших боргів, хто накладає арешт на наші товари, пробиває проріхи у нашому економічному достатку, хто карає і кидає за ґрати беззахисних — вічний і непохитний Закон, що, утім, перед можновладцями розсипається на крихти, обмежується списанням заборгованості, умовними покараннями, відкладенням виплати і нарешті простим поплескуванням по плечу. Хіба можна змиритися з такою ганебною несправедливістю? Із вишуканим коштовним костюмом того, хто, і оком не кліпнувши, спокійно живе собі, не виплативши борги, що у сотні разів перевищують наші, — тих, хто ходить у драних штанях і збитих черевиках.

То навіщо цілими ночами роздумувати про самогубство і особисту страховку на випадок смерті замість того, щоб пробратися до житла тих, хто нічого і нікого не боїться, і встромити ножа їм у горло? Почути, як вони тремтять принаймні раз у житті перед лицем неминучого покарання?

То хто ці люди з невідомим нам подихом, незнаними нам запаморочливими ароматами, які живляться небаченими нами стравами з екзотичними спеціями, що змушують нас ніяковіти за столом і похапцем запивати їжу водою, щоб утамувати вогонь на язику? Що то за кумедні тюрбани, якими вони обмотують голови, білосніжні просторі наряди, в яких вони спокійно розгулюють вулицями, не боячись насмішок, що то за кошики з різними дрібницями на головах поважних жінок? Чому «поважних»? За яким правом? Одягнені отаким химерним чином, змушені простягати руку навіть мені, тому, хто все життя працює як отой віл, аби сидіти у барі мого міста і несподівано уздріти перед собою Африку, Індію, Пакистан, гіркий сморід злиднів, запах карі, яким просякнута шкіра, палички в роті між білими зубами і чорні очі — спокійні й разом із тим хитрі.

Вони втричі більші за мене. Учора ввечері я бачив у комп’ютері, яку насолоду вони здатні подарувати жінці, і не хочу, щоб таке сталося з моєю донькою, щоб у неї було таке охоплене тваринним екстазом обличчя. Не хочу, щоб мого сина оточили п’ятеро таких, на перший погляд миролюбних: широчезні плечі, мускули з чорного ебоніту, як стадо тупих бугаїв, які, якщо їх розлютити, здатні розтоптати усіх.

То чому вони цього не роблять? Чекають, коли їх набереться достатня кількість. Отоді на місці наших церков зведуть мечеті — невеликі барвисті храми, заселені страшними багаторукими божествами. А ті, хто не може битися, крадуть — тут годі й сперечатися! Чіпляються зі своїми трояндами, пропозиціями помити скло у машині, бридкими цяцьками. Так от, перш ніж вони об’єднаються і усвідомлять свою силу, об’єднаймося ми, прогонімо їх, каструймо їх, спалімо їх, розіпнімо їх на хресті, відшмагаймо плітками, запхнімо до брудних периферійних кварталів, де самі жерстяні бараки, подалі з очей і від нашого сумління, зґвалтуймо їхніх жінок (заплативши, звісно, бо ми ж — чесний народ)!

Але ж ні.

Нічого такого не можна. Заборонено. Бо так не годиться.

А от якщо закони зміняться, тоді — чом би і ні. Але ще не час. Чи, може, вже час? Може, час повертається. Час, що ґрунтується на здоровому глузді та простоті, де облозі може прийти край, де можна побудувати у глибині нашої душі єдиний широкий коридор — прямий, як русло ріки, а потім відкрити загати, щоб вилити всю накопичену напругу, звільнитися від почуття провини, від складних думок, від широкого бачення, від емпатії та гуманності. Отоді залишиться у нас лише гнів: самі прямі дороги, недолугий здоровий глузд язикатих сусідок, вискалені зуби, понівечені тіла, затонулі чоловіки й жінки, закриті кордони, насильство й тортури лівійських наглядачів, хрести, щоб принижувати й виховувати, сварки між ультрас, сварки у соціальних мережах, бриті наголо проститутки, силоміць виведені на дорогу, ганебні стовпи, всемогутня родина, порізані обличчя, відновлена честь, убивство ближнього, знищення світу, усієї нашої цивілізації — цілком.

Здається, ми щось подібне вже робили. За інших епох. За наших днів. Ми вже спалили мільйони тіл. Ми вже топимо тисячі мучеників. Ми вже гуртуємось у легкі для розуміння партії, влаштовуємо мітинги на майданах із невибагливими гаслами, де нападають із лайкою на тих, хто зупиняється, щоб замислитися, хто намагається направити нас до провулка дійсності. На єдиному майдані, де ми збираємося, великий бог здорового глузду і простого мислення нацьковує нас на них, закликає роздерти чужинців.

Ми так і робимо, але це нам не допомагає. Наше життя чомусь не змінюється на краще, наша злість не втамовується. Не такої хвали ми потребуємо, адже що негуманнішими ми стаємо, то менше полегшення відчуваємо.

Наш дім не перетворився на краще місце, наша половинка не поласкавішала, шалена пристрасть бурхливої юності не повернулася й у цьому місяці. Не знайшли ніякої роботи; проходячи повз вітрини, так само схиляємо голову. І досі не наважуємося запитати, скільки коштує невеличка порція солодощів, тому що соромимося признатися самим собі, що цієї неділі — краще ні, що можемо обійтися і що знайдуться дешевші кав’ярні, де можна також знайти втіху. Не допомагає; все одно охоплює лють, коли чуєш, що хтось продає свій виборчий голос за кошик із продуктами, за оплату телефонних рахунків, за пару штанів, куплених у відповідній крамниці. Ми відкрили загати нашої люті, ми дивимося на світ із нечисленними, простими, жорстокими думками: то чому ніщо навколо нас не покращується?

Скільки ще доведеться кричати?

Скількох іще доведеться втопити?

В яких «чорних бригадах» доведеться шукати полег­шення?

Не допоможе, і гнів не зникне ніколи. Тому що не існує гніву без бажання справедливості. І це та єдина похвала, що здатна нас врятувати. Єдина вода, що спроможна загасити вогонь нашої люті. Гнів — це чи найшляхетніше почуття з усіх, ніщо не може його обманути: пожирає світ, щоб перекроїти його, і нашою негуманністю його голод не втамувати. Це те саме, що намагатися загасити вогонь бензином: убивати, дискримінувати, любити тільки за ознакою плоті та спорідненості — усе це не подарує умиротворення. Цього звіра треба живити рівністю, якої він бажає: справедливістю, об’єктивністю, любов’ю до слабших. Тільки тоді ми почуватимемося там, де треба. І наш гнів зробить те, для чого він створений: усуне вади, встановить справедливість і нарешті засне у куточку, як нагодований звір.

А ми замість цього кидаємо йому об’їдки, а відтак дивуємося, чому він казиться. Покриваємо його зневагою та соромом. Лють — найщиріший вияв наших пристрастей, несподівана прогалина у густому лісі, щоб збагнути правду про осіб навколо і про нас самих. А ми поводимося з ним, як зі свинею, якій досить наповнити корито. Єдине знаряддя, що допоможе перевести заіржавілі рейки, на яких застряг потяг нашого життя. Єдиний важіль, що у нас мається, щоб зрушити світ з болота несправедливості, на яке його прирекли любов і боягузтво.

Ось похвала нашому найкращому гніву, керованому розумом. Не сліпий, але обґрунтований; не дріб’язковий і сумбурний, а світлий і безпосередній; не підлеглий, а незалежний; не заради любові, інтересу або страху, а з чистого почуття справедливості.

Скільки ми грішили проти нього! Залишали напризволяще, щоб він ріс усередині, як чагарник, зосередивши всі свої сили на лицемірніших, але на перший погляд невинніших почуттях. І тепер маємо отруєне дерево, коріння його розрослось і зруйнувало фундамент дому, гілки обліплені воронячими гніздами і геть позатуляли вікна, листя кишать паразитами.

Нам треба було навчити його незалежності, тому що відповідальність за лютування завжди особиста, тому що тільки бики кидаються на вказану їм мішень, адже така поведінка — найпринизливіше, що може спіткати людину, бо свідчить про те, що вона опинилася на кориді. До того ж у вельми трагічній ролі.

Лють завжди має певні наслідки. Вона впливає на особисті стосунки, часом — на світ, і зовсім не пропор­ційна своєму носієві: нікчемна людина здатна мати достатньо люті, щоб зруйнувати життя сотням. Не варто недооцінювати наслідки злості. Це найщиріші миті нашого існування, і люди навколо нас добре це знають. Інколи вони нам пробачають такі спалахи, коли через них ми виявляємо свою суть. Принаймні у них не виникає сумніву, що вони справді зазирнули в глибину криниці. За допомогою нашого гніву ми моделюємо світ, і відмовки, що ми робимо це за чиїмось сигналом, на кшталт: «Я просто виконував накази» або «Я ж не один це робив», не звільнять нас від відповідальності. Навпаки.

Лише якщо ми працюватимемо над вихованням незалежності свого обурення, цей світ покращає. Але для цього треба мати чіткі ідеї, а чіткі у цьому разі означає протилежне простому. Що більше наше бачення буде спрощеним через брак інформації, через нездатність логічного мислення, через нав’язливий заклик до здорового глузду, то хворобливішим і жорстокішим буде наш гнів, то більше буде в ньому несправедливості та невтамованості.

Існує певний когнітивний дисонанс, що вже сам по собі здатний пояснити більшу частину проблем, які нам доводиться вирішувати протягом життя. Називається він ефектом Даннінга—Крюґера[37], а його формулювання таке ясне, що його можна сприйняти за народне прислів’я: невігласи мають тенденцію вважати себе геніями, а фахівці що більше вивчають свій предмет, то більше вважають, що знають замало. Через це неосвічені часто діють, не усвідомлюючи наслідків власних учинків. А ті, хто має ширше уявлення щодо ситуації, довго вагаються, перш ніж перейти до дії. Тому що ситуації ніколи не виявляються такими простими, як здаються на перший погляд. Одним із найяскравіших доказів цієї теорії є результати дослідження, проведеного на замовлення Міністерства фінансів США. У рамках дослідження опитали 25 тисяч громадян, яким запропонували оцінити власні пізнання у галузі фінансів. За його результатами, найвищу самооцінку мали 800 осіб, які принаймні одного разу пережили банкрутство. Я майже переконаний у тому, що якби Андерсу Брейвіку довелося брати участь в опитуванні, він би впевнено увійшов у першу десятку. Адже він не вагався ані хвилини, коли виставив усі свої заощадження на біржі та програв їх. Так само, попри власне невігластво в історії, соціології, філософії, він не вагався, коли взявся писати свій маніфест про звільнення. Такі, як він, ніколи не мають сумнівів. Ідеться про той самий вид когнітивного дисонансу, що робить агресивними поборників зв’язку між щепленнями й аутизмом, або тих, хто стверджує, що Земля — це диск, оточений кригою. Що менше ми знаємо, то більше наш мозок схильний до спрощення, то охочіше ми приносимо наш гнів як жертву на вівтар несправедливості, твердо переконані, звісно, що діємо правильно. Повна протилежність такого дисонансу нічим не краща: прикладом можна вважати Гамлета, який настільки захоплений розмовами з черепом Йорика щодо сенсу життя, що поступово втрачає будь-яку волю і бажання діяти. Утримувати власний гнів між цими двома крайнощами доволі складно, а тому не дивно, що часто-густо доводиться жорстоко помилятися. Так само нелегко збагнути, коли лють можна вважати ліками (хай гіркими, але хмільними!), а коли вона є лише останнім ударом, що розтрощує вщент наші особисті стосунки.

Я написав цю книжку протягом однієї із найважчих зим свого життя. Звісно, доводилося нелегко і в інші життєві періоди. Бувало й гірше. Але зима зазвичай дарує нам перепочинок; холод уповільнює кров, Різдвяні свята тішать спілкуванням із родиною, — хай і з численними тітками й племінниками, яких доводиться терпіти кілька днів попри їхню вдачу! Але повернення на батьківщину численних сицилійських мігрантів робить цей острів приємнішим для життя, для спілкування з друзями, для кохання, щоб разом радіти і навіть старіти разом. Але то тільки сезонна ілюзія. Добігають кінця свята, і ось уже молодь знову від’їжджає: хтось — до Німеччини, інші — до Франції, а решта — на Північ Італії. Отоді повертається міграційна пустеля, спорожнілі міста, в яких залишається жменька жителів. І залишаються далеко не найкращі, мушу вас запевнити.

А тим часом зима — пора перемир’я; повертаються старі друзі, які захоплюються красою острова, що його довелося покинути багато років тому, а тепер вони можуть нею насолоджуватися протягом кількох днів, усвідомлюючи, що це ненадовго.

Та цього року сталося інакше. Я провів зиму, намагаючись стримати свій гнів, і ось тепер настає весна, і я запитую себе, чи насправді варто було це робити. Якби я дав волю своїй люті, дозволив їй пролитися на звичні події минулої пори (такі звичні й застарілі, що нагадують забиті роками використання трубопроводи), то, можливо, спромігся б їх порушити і тим надати змогу переродитися, знайти новий спосіб жити в цьому світі. Можливо, врешті-решт, саме у цьому й полягає найважливіша причина, чому ми повинні культивувати це почуття, піклуватися про нього, щоб воно не зникло й не марнувалося. Позаяк це єдина сила в душі, здатна зрушити наше життя зі звичних рейок, струсонути стосунки, що, ледве розпочавшись, починають розвиватись у хибному напрямку під впливом старих, поганих звичок, або змиритися зі смертю близьких, скерувавши свою злість на щоденні справи, скориставшись нею як паливом, аби побудувати щось нове замість похованого. За умови, що ще можливо, гнів — це найкращий молот, яким можна перебити кістку, що зрослася невдало після аварії, щоб надати їй другу можливість загоїтися. Наскільки гнів може бути корисним, наприклад, у сім’ї? Чи є інші види зброї у нашому емоційному арсеналі, здатні врівноважити такі повторювані стилі поведінки, що перетворили драми й самотність на недоторканні звички? Напевно, існує спосіб старітися й у родинах, залишаючись тільки сином і ніколи не стаючи батьком. Моя сім’я — це єдиний приклад, який мені довелося бачити, хоча я усвідомив це тільки з роками, а почав помічати у підлітковому віці. Гадаю, уже за тих часів ситуація була доволі химерною. Але згодом я дізнався, що таких родин багато: серед моїх однокласників, друзів моїх батьків, серед близьких мені людей, що у той період так самовіддано мене підтримували, що сприймалися мною як рідня. Так от: мені так і не вдалося створити просту і дружну сім’ю, яку багатьом із нас так кортить мати протягом усього життя. У моїй родині, як і в багатьох інших, як мені здається, попервах усе було просто й чудово; згодом плани на майбутнє почали затухати й тьмяніти, перетворюючись на сіру буденність, накопичуючи в собі звички й невдоволеність, окрім почуттів і бажання мати когось поряд. Але з роками ота буденність взагалі втратила сенс і перетворилася на напівзруйновані рештки колишніх почуттів.

Я все думаю: а чи не є гнів — з його щирістю, з його нестримним бажанням справедливості — єдиним способом змести оті дні невисловлених слів, придушених або довгий час стримуваних почуттів і знайти під ними справжню прив’язаність, що, попри все це, за ними приховується.

Та мені довелося бачити й родини, де гнів перетворився на звичку, дурнішої за яку взагалі немає. Якщо гнів не є надзвичайним явищем, що розкриває приховані почуття, — єдиним, здатним запровадити нові стосунки, нову щирість, — тоді він перетворюється на знаряддя тортури, щоб мучити найдорожчих людей. Інколи складається враження, що це і є найулюбленіше заняття осіб, які щиро одне одного люблять.

Виховувати власний гнів означає не забувати про його першопричину, завжди пам’ятати, що розгнівана людина шукає справедливості, нехай навіть і не там, де треба. Якщо учасники сварки визнають за іншим його бажання виправити несправедливість, хай навіть із ризиком зруйнувати все, щоб остаточно віддалитися, тоді решта не має значення. Часом треба будь-що знайти у собі мужність, щоб розлучитися. Подеколи гнів може свідчити нам і про це.

Розлучитися, загоїти рани, зійтися, знову розлучитися. Створити нові родини, що ґрунтуються не на коханні, а на справедливості. Знову розлучитися, зробити нову спробу розпочати. Адже, по суті, саме гнів, а зовсім не любов якнайміцніше згуртовує людей. Оскільки любити будь-кого на певній стадії стосунків завжди означає провести межу між собою й іншими. Тут немає нічого сумнівного. Адже сама природа логічної структури цього почуття є розмежувальною. Щоб не відокремлювати себе від інших, доводиться навчитися розуміти й поціновувати протилежності, одночасно захоплюватися світлом і тінню, вимагати, щоб один кусень був солодким і разом із тим солоним. Та якщо ви гадаєте, що це можливо, що вам особисто до вподоби кисло-солодке, тоді ви — на хибному шляху.

Я маю на увазі не загальний взаємозв’язок між прямо протилежними поняттями, а суперечності, що існують в одному місці (ваша мова, ваші очі) одночасно. І немає сенсу говорити, що комусь хочеться солоного звечора і солоденького вранці. Таким чином ми просто додаємо барв, пересуваємо межу, яку любов змушує нас встановлювати протягом дня чи протягом років. Як той меридіан. Але межа однаково продовжує існувати. Не можна одночасно любити все, тому що наш мозок не в змозі думати одночасно про супротивності. Ми влаштовані таким чином, що здатні думати чіткими, обмеженими поняттями. Тоді все ясно й прийнятно. Але якщо такі межі порушують нашу ідентичність, ми перетворюємося на грубих і впертих тварин, несправедливих як з іншими, так і з собою. Любов за своєю природою має тенденцію до несправедливості, адже вважається, що вона здатна лікувати, вилучати на світ усе найкраще. Чи не закохувалися ми у того, хто наганяє на нас жах, покинувши того, хто просив у нас лише одного: дозволу розділити з нами трішки щастя? А от гнів об’єднує осіб, руйнуючи кордони, що нас обмежують. Хіба сучасна доля палестинського народу не є найяскравішим цьому доказом? Хіба не легко прийняти їхній бік? Ота купка незнайомців, таких далеких від нашого дому, які розмовляють мовою, такою несхожою на нашу рідну, із таким незрозумілим для нас життям з їхніми кордонами, блок-постами і колючим дротом. І я, що сиджу за столиком бару навпроти чудового собору в стилі бароко і називаю це роботою. У мене немає кровних братів у Палестині, я не кохаю ніяку жінку родом з Єрусалима і не народив собі синів на тій землі. Не маю друзів серед них, не знаю арабської, а про їхню історію та культуру мені спадають на думку хіба що їхні середньовічні напади на Сицилію. Та все ж я — на їхньому боці. Зберігаю у себе в шухляді їхній прапор і тривалий час вивішував його на балконі. Брав участь у демонстраціях на їхню підтримку і, як багато інших, запросто міг заробити собі кілька синців від поліцейських дубинок, щоб захистити землю, яку, напевно, ніколи не побачу.

Те, що споріднює мене з отими незнайомцями, — це гнів через несправедливість, якої їм довелося зазнати у минулому і яка знаходить все нові підтвердження сьогодні в усій своїй нещадності. Це почуття мене обурює і змушує стати на їхній бік. Так само воно спонукає тисячі європейців їхати до Палестини, до Рожави, до змучених війнами й епідеміями регіонів Африки. Вони для нас — іноземці, чужинці для нашої культури, але зазнали несправедливості, і це викликає у нас гнів. Ми залюбки простягнемо руку цим незнайомцям, тому що праведний гнів нас об’єднує, змушує тих, хто міг би спокійно сидіти собі у цьому барі, дбаючи про власні інтереси і попиваючи чергове капучино, ризикувати життям десь на краю світу, у далеких війнах, між бандами фанатично налаштованих націоналістів, під бомбами наших власних урядів або мандруючи Середземномор’ям у пошуках крихти людяності, наражаючи себе на небезпеку.

Можу передбачити заперечення читача: гнів через несправедливість, пережиту незнайомцем, врешті-решт приводить до того, що я починаю його любити. Я знаю одну дівчину з Неаполя, яка проміняла життя у чудовому рідному місті на іракський Курдистан якраз під час піку війни з ІДІЛ. Я розмовляв із нею по відеозв’язку вперше за багато років, і на екрані свого телефону я побачив її вродливе виснажене обличчя. Вона усміхалася мені, кутаючись у завелику для неї курдську одежину й ледве помітно тремтячи від холоду. Там, напевно, було градусів 10 морозу, тоді як у мене за вікном прекрасний середньовічний монастир заливало теплим весняним сонячним світлом, що зовсім не покращувало мого настрою.

— Вгадай, де я, — промовила вона.

— Не в Італії — це точно.

— Ні.

Вона підвелася і всілася на ліжку, від чого її зображення на екрані затремтіло і затанцювало, показавши спершу кінчик її носа, потім побілену стелю, її капці на підлозі і нарешті — чорну блискучу пічку з довгим димоходом, що зникав у стелі під прямим кутом. За хвилину я знову побачив її обличчя, цього разу в обрамленні капюшона.

— Пічка сьогодні не працює, а за годину припинять іще й електропостачання. Отже, поговорити довго нам не судилося, бо мені ще треба встигнути почистити зуби.

Вона кумедно кривиться, щоб вишкірити зуби у камеру, вдає веселість.

— Ну, то де я? Спробуй відгадати, перш ніж вимкнуть інтернет.

— Вам збираються вимкнути інтернет?

— Вимикають електропостачання. Повсюдно.

— Тобто ви будете цілком ізольовані.

— Авжеж. Ізольовані, ще й у темряві. То де я?

— У пеклі?

— Ні, — відповідає, загадково посміхаючись і легенько підскочивши на ліжку, — у Рожаві!

Присягаюся: вона сказала це так, ніби ішлося про Таорміну. І радісно куталася у накидку, щоб не задубіти.

— Сальво, можеш уявити?!

А я думав про ніжне тепло Неаполя, про осяяний сонцем і морем Кастель-дель-Ово, про котів, що ніжаться на сонці, про просякнуті смачними ароматами сусідські вулички. Думав про зарум’янену піцу, про смаколики з кав’ярні, про неї, як колись водила мене на площу Плебісциту, а сама думала про одне: повернутися на війну.

І я сказав їй те саме, що повторював ось уже кілька років поспіль:

— Ти любиш перебувати там, у холоді та небезпеці, займаючись виснажливою працею. І робиш це не з почуття обов’язку, так само, як і того разу, коли ти зателефонувала мені з Палестини, тому що вибухнула стрілянина, навколо тебе розмахували ножами і тобі було так страшно, що сльози проти твоє волі лилися без упину. Пам’ятаєш, скільки годин ми тоді проговорили?

Але вона щаслива, коли перебуває там. Посеред стрілянини. Не в Римі поряд із руїнами Колізею, і не в Неаполі з його гамором і ароматами, і навіть не в Катаньї з її рибним ринком і голосистими продавцями. Вона хоче бути там. Холод, самотність, важка праця. Часто ще й небезпечна. От куди варто запросити її попоїсти морозива, щоб вона почувалася щасливою. Але я ніяк не можу збагнути, чому.

— Я знаю, що ти мене не розумієш. Ніколи не розумів, — каже вона.

— Отож. Але, можливо, зараз мені поталанить. Я пишу книжку, і, здається, вона саме про тебе. Про твій вибір.

— Про мене?

— Про те, що мене завжди у тобі захоплювало.

— Що саме?

— Просто дай відповідь на моє запитання: чому ти там?

— Я люблю цей народ, — відповіла вона мені.

Чому цей, а не якийсь інший? Я допитувався у неї безліч разів того року і одного разу навіть заробив ляпасу. Пам’ятаю, ніби оце трапилось зараз, як чайка тоді злякалася від звуку і злетіла в повітря. То був наш останній день у Римі. Та чайка була здоровенна, більша за мою голову. Вона потім довго кружляла над нами, намагаючись уторопати, чи у нас справді є десь захований пістолет. Налякати римську чайку не так уже й просто. Вони там здоровенні, відгодовані і аж ніяк не лякливі.

— Не може бути. Не може бути через любов, — не погоджуюсь я.

— Невже ти гадаєш, що хтось може знати краще за мене, любов це чи ні?!

— У Європі теж ціла купа людей, яких ти любиш. То чому ти там, а не тут?

Вона помовчала хвилину. Напевно, була дуже втомлена. Чи, може, вона зовсім змінилася за останні роки, адже раніше треба було докласти чималих зусиль, аби змусити її замовкнути під час розмови. Хай там як, але я вирішив скористатися нагодою і промовив:

— Це гнів змушує тебе залишатися там.

— До чого тут гнів? У цьому немає ніякого сенсу! Я люблю цей народ і хочу бути з ним.

— Але твоя любов до них зародилася, коли ти дізналася, як над ними знущаються, як їх переслідують, виганяють з їхньої землі та винищують протягом сотень років. Так само як і палестинців. Ти любиш Палестину через те, що їй довелося пережити.

— Люблю, і крапка.

Я думаю, скільки часу ще мине, перш ніж у неї вимк­нуть енергопостачання і вона усвідомить, що через мене їй доведеться лягати спати із нечищеними зубами.

— Але ж ти їх любиш, тому що їм довелося зазнати несправедливості. Якщо подумати, ти робиш усе можливе, щоб їм допомогти. Твоя місія — допомога. Вас об’єднує саме гнів, а не любов.

— Але зараз я їх люблю.

— Зараз — любиш. Але твоя любов викликана гнівом.

Спершу вона така замислена, що навіть не звертає уваги на довге золотисте пасмо волосся, що звисає їй просто на ніс, нарешті заправляє його звичним жестом за вухо, відкриває рота, щоб відповісти, і тут зв’язок обривається. Я ледве утримуюся від сміху, уявивши її собі там, у темряві, адже останнє слово залишилося за мною. Отже, ласкаво просимо до Рожави!

Я мав рацію: здоровий гнів народжує любов, а любов створює нові обмеження. Але йдеться про любов до слабкіших, інакше і бути не може: лише слабкішим доводиться страждати через несправедливість. І якщо комусь із можновладців доводиться переживати несправедливість за певних часів і обставин, тоді він виступає у ролі слабкого. Та вони швидко приходять до тями, а тому аж надто хвилюватися за них не треба.

Подекуди доля над нами насміхається, і тоді слабкі перетворюються на мучителів. Чому ми так любили єврейський народ, у якого відняли його землю, якого виганяли звідусіль, перетворюючи на паливо такої страшної війни, що вона видається нам тепер нереальною? Ми їх любили через зазнаний геноцид, через нацистсько-фашистські тортури, що сповнили нас гнівом. У наших містах можна відшукати чималу купу ознак цього гніву: гетто, де сьогодні працюють ресторани з особливою атмосферою, могильні плити з натяком на несподівану вимушену депортацію, розлучені сім’ї, потяги без світла і без майбутнього, біль тих, хто пережив зникнення коханої жінки, дітей, свого чоловіка, якого закинули до іншого вагона. Які страшні фантазії терзали душі тих людей, коли вони, задихаючись смородом звалених докупи, як худоба, людей, намагалися збагнути, на який ризик наражаються їхні кохані? І хоч би якими жахливими були їхні фантазії, треба визнати, що вони були не надто далеко від реальності.

Зараз злість минула, і могильні плити нагадують сліпих співців, що втупилися порожніми зіницями у публіку, якої вже немає. Над ними дзенькають келихи, похапцем прибирають зі столу посуд, щоб підготувати місце для нових відвідувачів.

Недавно я ознайомився з новою теорією, за якою психологічний механізм поведінки окремих індивідуумів поширюється на цілі народи: якщо індивідуум у дитинстві став жертвою насилля, то в дорослому віці він, можливо, сам перетвориться на ката. Я щиро сподіваюся, що перебіг історії доведе хибність цієї теорії. Коли слабкий, якого ми під впливом гніву привчили себе любити, перетворюється на садиста, наш гнів — це єдиний інструмент, здатний зруйнувати зведені прив’язаністю бар’єри і вивести нас на єдино правильний бік барикад.

Та вести мову про народи дуже непросто, адже часто їх плутають із націями, а нації — з індивідуумами; деякі ідіоти можуть навіть приплести сюди раси, а грубішої помилки годі й шукати.

Багато євреїв здатні відчувати гнів через несправедливість, що спіткала палестинців. І мушу визнати, що це, напевно, дуже нелегко. І звісно, що звідси, на відстані у півсвіту, робити це значно легше. Знову ж таки: лише гнів через скоєну незнайомій тобі людині несправедливість, ба навіть твоєму ворогові — це єдина можливість владнати відносини між двома народами, покласти початок новій любові, що ґрунтується на ненависті до нерівності, хоч би хто її зазнавав. Якби я був ізраїльтянином, у мене б малося значно більше причин для написання такої похвали гніву. Сьогодні і тут не знайдеться більшої потреби. З почуття альтруїзму й завдяки мужності цього почуття. Через піклування про нього в інші епохи і завдяки згадкам про ті прірви, до яких дозволили себе затягнути, коли заплямували його. Коли перестали розуміти його механізм, фізіологію, його крайню потребу.

Ми не маємо права схиляти голову. Гнів — це не особисте почуття, це дар, який ми можемо прийняти чи відхилити або яким можна знехтувати. Утримувати його для самих себе, перетворювати на корисливу злість, виливати у сліпій люті, зціджувати його через слова або висловлювати через письмо — усе це нічого не змінить. Наш гнів однаково впливатиме на світ, деформуватиме життя осіб, що нас оточують, проникатиме у їхні думки. Не існує нейтральної люті, яку можна приховати; так само не існує людини, не здатної її відчувати. У нас немає прав щодо цього почуття, є лише обов’язки. Усі ті люди, які повставали за справедливість, не отримуючи нічого для себе особисто, в обмін на славну смерть, про яку вже не згадують навіть наступні покоління, в обмін на листи приречених на смерть, сповнені гордості та смутку, які тепер годяться хіба що для вивчення у шкільній програмі, в обмін на порослі бур’яном і потріскані могильні плити, в обмін на покинуті родини, чиє існування, хоч би яким неймовірним це видавалося, продовжувалось і без них. Усі ці жінки з гордим поглядом, усі ці відчайдушні чоловіки, усі ці юнаки і юнки, які за своє недовге життя зуміли відкрити в собі найкраще, на що здатна людська раса. Усі вони не мали права вибору. І тепер, коли їхні діяння такі далекі від нас у часі, що можуть запросто стертись у колективній пам’яті через жорстокий механізм забуття, у нас немає більших прав, аніж у них, щодо того, як нам учинити з нашим гнівом. Незважаючи ні на що, ми щодня розпорошуємо його на дрібниці, втрачаємо єдино правильний напрямок, перероджуємо його на звірячу жорстокість і дріб’язкові помсти, на нашийник і палицю, на геноцид і байдужість. Ми просто зобов’язані пригадати всіх тих, кого називали повстанцями та розбійниками, хто під впливом власного почуття справедливості відмовлявся від спокою та зручностей. Нам варто перечитати біографію Сандро Пертіні[39], щоб знову й знову захоплюватися його мужністю, коли він, попри численні побої, завдані йому бойовиками з фашистських загонів, знайшов у собі достатньо гніву, аби вийти на майдан із червоною краваткою на шиї. Йому за це зламали руку, але не змогли зламати його дух. Нам варто замислитися, що підштовхувало Джорджа Оруела долучитися до боротьби в Іспанії, де франкська куля влучила йому в горло і через це він до кінця життя говорив глухим голосом. І що отримав для себе Антоніо Ґрамші[40], відмовившись від помилування і тим самим поховавши свій блискучий розум у в’язницях Муссоліні, з кожним днем утрачаючи здоров’я і нарешті померши від голоду й утоми, озлоблений на байдужість тих, хто обрав здоровий глузд і здався, промінявши власний партійний квиток на зручну чорну сорочку.

Ми не повинні про них забувати, але, найімовірніше, забудемо, адже це химерний природний механізм людської вдачі, що полягає у тому, щоб викреслювати з пам’яті похмурі часи, спрощувати все, перетворювати важкі речі на легші, проминати повз свою увагу зловживання, вбачати у кожному незнайомцеві ворога.

Дбатимемо про власні справи, не залишимо в пам’яті причину, що змусила Розу Паркс[41] не поступитися місцем білому, аж поки її не примусили це зробити двоє обурених поліціянтів, у результаті чого вона з місця в автобусі перемістилася прямо до тюремної камери. Їй було сорок два роки, ішов 1955 рік, і в Америці чорношкірі не мали права сидіти, де їм заманеться. Роза Паркс добре усвідомлювала, на який ризик наражається. Невже у неї бракувало інших справ?

А Мухаммед Алі[42], невже у нього не знайшлося кращої відповіді на запитання: чи готовий він воювати у В’єтнамі? Найкращий боксер усіх часів з обличчям вічного хлопчика поглянув на журналіста і відповів, що жоден в’єтконговець ані разу не назвав його «брудним негром». Так він утратив титул чемпіона світу, а заразом кращі роки своєї кар’єри, нічого не отримавши натомість. Нам важко зрозуміти причини його вчинку. Так само важко нам зрозуміти, чому Малкольм Ікс[43] вперто говорив зі злістю замість того, щоб простягнути руку, поводитись, як належить слухняному чорношкірому, і сподіватися, що його білий хазяїн оцінить його добру волю.

Ми вже не здатні це зрозуміти, але все ж треба намагатися.

Треба зупинятися перед Давидом Мікеланджело і намагатися зрозуміти, що означає його рішуча лють, його ще не заряджена праща і зневажливий погляд того, хто не має наміру терпіти подальших знущань. Треба поринути у відчай тих, хто у Герніці[44] стискав у обіймах тіло мертвої дитини і тепер волає про своє обурення з полотна Пікассо. Ми занепадаємо у своїй моралі та мусимо якомога швидше щось зробити, аби згадати, на що перетворюється світ, коли лють переростає у ненависть замість того, щоб трансформуватись у бажання встановити справедливість.

Можливо, нам не завадить зупинитися перед невеликою скульптурою, яку хтось установив на морському узбережжі Сицилії навпроти малесенького острова Вендікарі. Вона зображує хлопчика, що помирає від холоду, вдивляючись у небокрай. Він обома руками обхопив свій голий торс, зіщулився, сховавши голову в плечі. То згадка про одну з численних кораблетрощ, в яких гинуть люди. Ми повинні завмерти перед довгим переліком імен загиблих біженців, висічених на камені під скульптурою, завмерти бодай на мить, перш ніж встромляти у пісок парасольку від сонця, забути на хвилину про власний відпочинок і помолитися: не за порятунок його душі, а за те, щоб у наших душах потроху почав прокидатися дар гніву. А ми замість цього й надалі нехтуємо власною люттю, як уже траплялось у минулому щоразу, коли історія людства захлиналась у крові за своїх найганебніших днів.

Ми знову це робимо, знову так поводимось у повсякденному житті, у наших родинах, за нашими захисними стінами і конвульсивними посмикуваннями облич уві сні. Ми робимо це у назвах статей деяких газет, спрощених політичних гаслах, аби здобути якомога більше голосів виборців. Це роблять консультанти з іміджу, рекламники, наші єхидні й сповнені абсолютизму пости, імперський незаперечний стиль, з яким ми описуємо наше життя в соціальних мережах і який так швидко ввійшов у моду. Ми робимо це через зневажливі коментарі, коли якогось співробітника захоплюють у полон у зонах бойових дій, адже він встромив носа у чужі справи. А уявіть собі, наскільки зневажливішими вони стають, коли захопленою виявляється жінка?

Так значно простіше й природніше: не замислюватися, плисти за течією, сприймати світ за спрощеною схемою, тоді в ньому так легко знайти об’єкт, на який можна виплеснути свій некерований гнів. Хіба не так само діють хвилі на морському березі? Що може бути природнішим за повторювану, невтомну, даремну спробу моря зруйнувати берегові укріплення, залити вулиці міста, підвищитись і нарешті заполонити тоннами сміття наші стосунки, щоб згодом відступити і похоронити все навколо?

Але містам майже завжди вдається вистояти, а коли їх змиває морем, їх наново відбудовують, на руїнах і тілах загиблих. Рідко трапляється, що людський інстинкт підказує нам правильне рішення.

Замість нього потрібне піклування, піклування про наш гнів, про нас самих, про людей навколо нас. Життя — це, можливо, не що інше, як піклування. Ми борсаємося у своєму існуванні, ніби рухаємося довгим коридором у темному будинку: мало що бачимо від самого початку, ще й ризикуємо розгледіти ще менше наприкінці. Щоб зрозуміти, де ми є, у нас не так багато засобів: страх, надія і гнів. Не так багато для початку, але, якщо ми не хочемо провести ціле життя, ховаючись непорушно в куточку зі щільно заплющеними очима, ладні вискалити зуби на кожного (так само загубленого у темряві, як і ми), хто блукає цим темним будинком, нам доведеться взяти гору над інстинктом, нагострити свій зір.

У світі навколо нас повно пасток. А тому нам потрібно мобілізувати все найкраще, що мається у кожному з нас, щоб стати колом, запалити світло й прийняти до нашого кола тих, кому перепало випробувань іще більше за нас, захистити його і поступитися йому місцем поряд.

Ми занадто часто відвертаємося, вдаючи, що нічого не помічаємо, не чуємо криків, які лунають здалеку, поза межами нашого повсякдення; ми нерідко занепадаємо духом — як і багато інших, що байдуже проживають власне життя, переходячи від звичного дрімотного стану прямісінько до смерті; ми відправили у відставку вартових, вже ніхто не розподіляє наші запаси води та їжі. Невдовзі вогонь згасне і ми проковтнемо одне одного. Ми нехтуємо всіма сигналами тривоги, але скоро пошкодуємо через кожну помилку. Точніше, уже шкодуємо. І якщо ми не зупинимося, якщо не почнемо знову в належний спосіб виховувати свій гнів, у нас залишаться лише ненависть і любов: війни і кордони, сліпа лють, що швидко забуває обличчя ворога, — злість, викликана ненавистю, ладна пробачити геть усе й забути, тільки-но сварка добігне кінця. А от рятувальний гнів зникне з лиця землі.

Ось тоді крихка межа між цивілізацією і варварством знову зникне і настануть темні часи, сповнені болю та почуття провини. Отоді жити на цій Землі буде дуже важко.