Хвала гніву. Чому ми повинні гніватися частіше і більше

3. Одержимість контролем

Розказане Робертою змусило мене замислитися. Коли наш гнів нездужає, основним симптомом незалежно від причини є манія.

Манія, що хтось може якимось чином нашкодити тому, що ми любимо. Кутаємо дітлахів шарфами, перш ніж повести їх на пляж, там обмащуємо захисними кремами з голови до ніг. У той час, як вони захоплено поглядають у бік моря і тупочуть ногами по піску від нетерплячки, утримуємо їх у своїх обіймах через страх, що вислизнуть з-під нашого захисту, перш ніж ми спорядили їх надійним захистом від негативного впливу довкілля. Ніби справді існує якась упевненість у цілковитій безпеці, ніби є межа нашій потребі любити їх: після крему настане черга вказівок, як правильно надіти нарукавники для плавання, нескінченна низка попереджень і врешті наказ не віддалятися від берега більш ніж на десять метрів. І доводиться бідолашним бовтатися у каламуті, де вода — ще не море, розігріта тілами інших, їхньою сечею, рештками частинок засобів для засмаги, волосин і слини. Але насправді нас цікавить лише одне: там вони будуть під нашим одержимим наглядом.

Може здатися, що гнів тут ні до чого, але насправді це не так. Шарфи для нас — спосіб знищити, зупинити отой ненависний вітер, його холодний дотик до теплих шийок наших діточок. Біле кремове покриття — єдина зброя, яку ми можемо протиставити палючому сонцю — джерелу ультрафіолетових променів, що хоче зашкодити шкірі нашого синочка і може викликати рак. Рятувальний круг — продовження наших цупких пальців, що вхопилися за його передпліччя, щоб оті бридкі, холодні, далекі хвилі не поглинули його вразливе тільце, щоб риби не пошкодили своїми укусами пухлі щічки, виявивши білизну його кісток.

Наш страх несвідомий, а тому ми відчуваємо не гнів, а тільки нав’язливу думку. Але якщо море насправді поглине нашу дитину, отоді в душі здійметься прихована за нею лють, ми ненавидітимемо хвилі, глибину, що проковтнула її тіло, а потім кидає його туди-сюди на поверхні долілиць із широко розкинутими в боки руками. І це був би здоровий гнів, виправдана людська реакція на безглузду несправедливість, на незбагненну жорстокість долі чи на нестерпну байдужість хаосу. Це була б нескінченна лють Ахава на Білого кита[10], повна відсутність бодай якоїсь логіки у його поведінці. Так само почнемо борознити моря у відчайдушній спробі богохульної розплати.

Наша манія до любові живиться злістю та безмежною ненавистю до усього, що загрожує нашим рідним. Тоді чому ми не переживаємо цього почуття у ту мить, коли солоні хвилі поглинають дитя іммігранта? Любов віддалила нас від інших людей. Болісна любов, зосереджена лише на своїх, складена з кремів, тіні парасольок, нарукавників для плавання та окликів, зробила нас негуманними. Ще легше виявити симптоми манії в любові до вождя та пов’язаної з нею озлобленості. Протягом багатьох років тривога проклала борозни у нашому мозку, зміцнила синапси, визначивши поведінку й особисту культуру, і все це ми називаємо «баченням світу», дійсністю. «Так улаштований світ», — примовляємо, і електричний розряд пробігає прокладеними шляхами, зміцнюючи їх знову і змушуючи нас почуватися на боці справедливості. Можливо, ми заслуговували на більше. Звісно, ми нічим не гірші за інших. Навіть кращі, адже поводилися щиро. Ота клята звичка не приховувати своїх думок, не тримати язика за зубами, чудова, яскраво виражена здатність до прозорості. От вона нас і погубила, зашкодивши нашому успіху; усе через нашу неспроможність іти по чиїхось головах, і тепер інші топчуться на нашій. Оці борозни звивин мозку збирають електричний імпульс, як лаву вулкану, і несуть його далі, нижче в долину, — ту саму долину, тепер завалену бридким чорним лавовим камінням, — ні сосен, ні трави на тій вигорілій, спаленій нашою бентегою землі. У цій долині немає нічого, окрім озлобленості, а озлобленість здатна призвести тільки до поразки. А тому діла у нас не йдуть на лад. Отримуємо самі поразки. Ніколи — з нашої вини, але завжди однаково.

Якщо змусити себе поглянути за межі такого звичного бачення світу, можна розгледіти дійсність. Насправді причина у нашій посередності, хронічній нездатності поставити під сумнів себе і свої переконання, у жовчі та ненависті, з якими кривиться наш рот (а ми подумки вважали це щирістю!), а надто — у смороді нашого прогнилого й одержимого гніву.

Якщо моє припущення правильне і ми живемо в епоху дегенерації гніву, то одержимість присутня у нашій буденності значно більшою мірою, аніж у попередні історичні періоди. Я переконаний, що так воно і є, і прикладів цієї хвороби можна знайти безліч. Якщо нав’язливу думку, викликану любов’ю та образою, важко назвати ознакою нашого часу, то одержимість контро­лем, поза сумнівом, притаманна саме йому. Як і безліч інших характеристик людської натури, вона існувала й раніше — а як інакше? Будь-яка наша риса, особиста чи колективна, вже спостерігалася мільярди разів. Але у певні історичні періоди якась ознака чи риса переважає над іншими, виходить на передній план із загального тла і заповнює собою весь вільний простір.

За наших часів гнів нездужає з різних причин, але основний чинник його дегенерації — контроль, і цьому мається певне пояснення. Воно поряд із вами, чи в одній із вами кімнаті, якщо не на вас, десь у кишені чи коло самого серця.

Тут мені варто зробити невеличкий відступ і навести згадку про моє дитинство. Не думаю, що нові технології погіршують світ. Я зовсім не належу до кола тих, хто вважає, буцімто до винаходу колеса жилося краще, хоча треба визнати, що технічний прогрес у руках глобального ринку завдав страшної шкоди планеті та її мешканцям. Але саме в цьому полягає сутність проблеми: те, до чого призводить жадібне бажання володіти технологічними новинками, коли ті перетворюються на товари. А жадібність — значно давніша за колесо. Якраз тоді, коли я був малим, з’явилася одна революційна технічна штука: персональні комп’ютери. А з їхньою появою розпочався розвиток абсолютно нової форми мистецтва: відеоігри. Чимало років мого дитинства та юності проминули в іграх за комп’ютером, сподіваюся, що й у майбутньому я матиму таку втіху. Але так само безліч років я обурювався тими, хто від самого початку ставився до відеоігор як до форми соціальної дегенерації. Якщо згадати, то кілька століть тому основним звинувачуваним була друкована книга, за що Дон-Кіхот отримав прізвисько безумця, а Мадам Боварі — ярлик аморальної жінки. І я завжди сам собі обіцяв, що, коли виросту, нізащо не припускатимуся такої самої помилки.

Сподіваюся, що підґрунтям мого ставлення не є нездатність пристосуватися до життя у сучасному світі, коли стверджую, що причиною нашої одержимості контролем є мобільний телефон і, зокрема, — доступ до основних соціальних мереж за його допомогою.

Ті, хто критикує відеоігри, приписує їм здатність послаблювати відчуття реальності у підлітків. Такі критики стверджують, що саме відеоігри переконують гравців, що немає нічого страшного у тому, щоб, приміром, переїхати когось автівкою, адже до цього вони півдня просиділи за ігровою консоллю у віртуальному світі, де вчинили таке десятки разів і не зазнали ніякого покарання. Приблизно такого висновку в іронічній формі доходить Сервантес, коли описує безумство Дон-Кіхота: той так багато годин і днів провів у вигаданому світі лицарів, що переконав себе, ніби він є одним із них у дійсності. Якщо міркувати об’єктивно, не можна звинувачувати у насильстві та жорстокості всі ігри, адже вони різні за напрямком і формою. Це те саме, що, погортавши нашвидкуруч кілька сторінок дешевого бульварного роману, стверджувати, ніби всі книжки на світі — нудно-солодка писанина.

На відміну від відеоігор, книжок і телебачення, смартфон не є засобом для поширення культури. Не є літературним джерелом, не надає перспектив для творчого підходу до його змісту. Я не маю на увазі тих, хто користується смартфоном для читання електронних книжок чи гортання газет і журналів на сайтах. Ідеться про осіб, для яких основна його функція — доступ до чатів і соціальних мереж. У цьому сенсі смартфон пропонує щось абсолютно нове: створює ілюзію належності до певної соціальної групи. Це справді дуже небезпечний феномен, адже його вплив прямо протилежний функціям інших носіїв інформації. Останні віддаляють суб’єкт від навколишнього світу, допомагають переробити інформацію та виробити власне бачення життя. А смартфон викидає нас із нашого внутрішнього світу, змушуючи постійно і невідривно «бути присутніми».

Постійна присутність поряд з іншими, під їхнім візуальним контролем, хочеш чи ні, але напохваті про всяк випадок. Погляньмо, які наслідки може мати цей механізм, якщо застосувати його, скажімо, до такого примітивного і негативного почуття, як ревність. Якщо мені кортить знати, де зараз перебуває моя кохана особа чи що вона робить, досить пошукати її у своєму смартфоні. І немає потреби в якійсь безпосередньо на неї спрямованій дії, як-от телефонний дзвінок. Достатньо скористуватися чатом, щоб нетерпляче очікувати на характерний сигнал, що вказує на отримання повідомлення. А тих сигналів-попискувань надходить десятки і всі — від когось іншого. Отже, перевіримо, коли вона востаннє заходила до WhatsApp, порівняємо з часом користування у месенджері, і стає зрозуміло, що телефон у неї під рукою.

Але не пише.

То який сенс від того мого контролю?! Від отієї німої близькості, яку плаский екран на моєму столі утворив між усіма нами? Хочу дізнатися більше. Намагаюся підібратися до неї ближче, до її буття у цю мить, копирсаючись у тому чорному дзеркалі, вдираючись у її особистий простір. Відкриваю профіль у фейсбуці, проглядаю світлини, виставлені увечері, відшукую її серед десятків кадрів друзів і знайомих. Ось вона танцює. Весела і щаслива, і без мене.

Як оце зараз: прокинулася, в онлайні, сидіть собі за обідом чи лежить на дивані і чатиться — і гадати не треба!

Але не зі мною. Не відчуває потреби. Тоді з ким?

Хто їй потрібен, якщо не я? Який це, в дідька, кон­троль, якщо він зводить мене до безпомічного екрана, безтілесного привиду, що ширяє над її життям?

Так, нехай я; але скільки інших? Скільки пар очей слідкують за її статусом у фейсбуці чи проглядають фото, аби переконатись у моїй відсутності, щоб спробувати написати, поцікавитися, змістити рівновагу?

Ставлю «вподобайку» під одним з її фото, щоб знала, що я бачив, що цікавлюся нею та її профілем. Саме зараз; я в онлайні і ти — теж. Подивимося, яке виправдання знайдеш тепер?

Скільки інших? Скільки інших натиснули на «лайк» під її зображенням? Десятки. Відкидаю подруг, зосереджуюся на чоловіках. Відкриваю профілі та запитую себе, чи вони відповідають її смакам. Проглядаю «вподобайки» під іншими зображеннями і знаходжу п’ять чи шість повторень. Отже, п’ять чи шість залицяльників. Відкриваю їхні профілі та шукаю кадри разом із нею; знаходжу два. Два чоловіки, у крові й плоті, з якими вона зустрічалася.

Цікаво, вони теж в онлайні? То це вона з ними там чатиться зараз? Відбирають у неї час, що мав бути моїм.

Надсилаю запит на дружбу обом; клюють, і один наразі в онлайні.

Від’єднується. І через мить вона теж в онлайні. Останні сумніви розвіялися.

Клянуся: у дійсності я ніколи так не чинив, але неважко це собі уявити. Зізнаюся, що мені часом дуже кортіло зробити це, і впевнений, що і з читачами таке траплялося. Нестримна спокуса мати поруч будь-кого — буквально під рукою, навіть у кишені, на столику в кафе, коли п’єш першу філіжанку вранішньої кави, на роботі при комп’ютері, у кінотеатрі, у цілковитій темряві, коли зал несподівано освічується екранами смартфонів, які їхні власники похапцем вимикають. Під час читання, коли Швед[11] Філіпа Рота питає сам себе подумки, чи оте дівчисько перед ним — справді його донька, виникає, як сверблячка, нагальне бажання відчути когось поряд. Хапаємося за смартфон, перевіряємо повідомлення, копирсаємось у тому нескінченному безмежному морі, що приховує кіберпростір, що Вільям Ґібсон[12] описав у своїх перших творах як уявне, а тепер воно — справжній світ по другий бік екрана, здатний об’єднати нас усіх, затиснути у вузесеньких рамках, накопичити мільйони фотографій з нашого життя одну поверх іншої, виставити їх на загальних огляд, багатьох чи просто кого завгодно.

Будь-який наш колективний учинок — вечірка у дискотеці, концерт, політична демонстрація, святкування Нового року, день народження, будь-яка подорож — хочемо ми того чи ні — відображаються і зберігаються на екранах сотень незнайомців, кількох знайомих і небагатьох справжніх друзів. Скільки з нас дбають про те, аби попросити не поширювати особисту інформацію? У наші дні практично не існує зображень, які б не мали копій у кіберпросторі. Якщо вони не у доступі, якщо не розповідають про наше життя численній публіці, що сидить перед екранами, то ніби і не існують зовсім. З іншого боку: а кого просити про таке непоширення? Фотографують скрізь — під час громадських заходів, екскурсій, на вечірках і днях народження, а відтак викладають фото, не питаючи дозволу. То навіщо псувати людям святковий настрій? Ми навіть не намагаємося, радо розповідаючи про себе іншим у соціальних мережах. Тим самим віддаємо себе під їхній контроль. Несвідомо? Хтозна.

Але так легко втратити розум. І багато хто справді втрачає.

Коли те, що вважали контролем і близькістю, виявляється ілюзією і химерним чином деформується у відстань, неможливість насправді відчути поряд із собою дорогу людину, хіба що задовольнятися її чатом і стрічкою новин у фейсбуці, тоді розчарування переростає у гнів.

Нічого нового у цьому немає. Досить звернутися до міфів Давньої Греції, з їхніми охопленими пристрастю до німф богами, перечитати про кохання Сванна до Одетти чи Марселя до Альбертини[13] або проаналізувати наративний сюжет роману Золя «Жерміналь», таких прикладів чимало у творах Віталіано Бранкаті[14]. Власне, не смартфон виробив у нас одержимість контролем, утім до того, як його було підключено до соціальних платформ, нікому не спадало на думку, що можна тримати когось у себе в кишені. До того завжди були години, дні, тижні, під час яких зв’язок з певною особою переривався. Безсонні ночі, сповнені думками, де вона зараз, вранішні прогулянки містом у сподіванні на нібито раптову зустріч, вечірні посиденьки з друзями у певному барі чи ресторані, куди могла зазирнути вона (чи він!), — то все в минулому. Тоді відстань була очевидною, беззаперечною. Можна було докладати зусиль, аби її скоротити, але не можна було вдавати, що її не існує. А смартфон поводиться як джини у східних казках: обіцяє нам цілодобовий нагляд, всезнання, здатність утручатися у життя бажаної особи без будь-яких перешкод, а замість цього перетворює нас на привидів, безтілесних істот, нездатних взаємодіяти з реальністю, ув’язнених у мережі даних, яка є нашим соціальним життям, здатних торкнутися коханої людини лише на сотнях фотографій, але насправді не бути поруч з нею.

Гнів занедужує на контроль. Якщо наше суспільство обіцяє нам постійну присутність, переконує у праві втручатися у будь-яку мить і під будь-яким приводом у дійсність інших — коханої, друга, колеги, незнайомця — чи то простим повідомленням, чи підгляданням до його/її особистої сторінки, що завжди у вільному доступі, день і ніч відкрита для наших зацікавлених поглядів, доставлена практично нам додому, щоб робити з нею все, що заманеться, з відблисками чужого життя, яке плине десь там, по той бік екрана, то відсутність негайної відповіді видається неприйнятною кровною образою. У голові вибудовується цілий кодекс спілкування, що ґрунтується на швидкості відповіді на повідомлення, на кількості (та розмаїтті) використаних смайликів і навіть використанні крапок наприкінці речення. Це одна з найцікавіших тем «Великого Лебовські» — фільму, який дозволив братам Коенам придумати такого чудового героя, як Волтер, кращий друг Джеффрі Лебовські. Цей прибічник маніакального порядку, базіка, любитель зброї має всі явні ознаки обсесивно-компульсивного розладу, неспроможність жити без шкаралупи власних маній, гонористість і непохитну переконаність у тому, що ніхто краще за нього не знає правил гри. Будь-якої гри: від боулінгу до стратегії поведінки у разі викрадення людини. Волтер прийняв іудаїзм, хоча і не єврей від народження: він прийняв віру під впливом дружини-єврейки, а після розлучення вирішив, що немає сенсу знову щось змінювати. Навернення — справа серйозна, до неї не можна ставитися легковажно, а він із тих, хто ставиться серйозно навіть до дворового змагання з боулінгу.

Під час перегляду фільму мене вразила актуальність Шабату. У цей день Волтер повинен тільки відпочивати; він не може працювати, не може керувати машиною, не може грати у боулінг і навіть телефоном користується лише у крайніх випадках, особливо якщо в результаті дзвінка доведеться працювати. Як на мене, закон Шабату за часів його виникнення був неймовірним анахронізмом; епоха, яка повністю виправдовує його, — наша власна. У ХХІ столітті люди мають відчайдушну потребу в тому, щоб Господь принаймні раз на тиждень забороняв їм користуватися мобільним телефоном. І таким чином надав надприродне, всевладне виправдання нашому мовчанню. Мені вельми кортить накласти на себе цю єдину обітницю з іудаїзму, але поки що нічого не виходить: рука сама постійно тягнеться до телефону, тільки-но той пискне.

Я — такий, як і всі.

Коли хтось на нас не зважає, коли усвідомлюємо, що наша близькість — то тільки ілюзія, почуваємося вправі ображатися, адже порушено основне правило нашого суспільства. Дехто, відчувши себе зведеним до німого, безпорадного екрана, вирішує, що може тероризувати тих, хто примусив їх до мовчання, натягнути ланцюги вздовж коридору, з’являтися зненацька з кутка кімнати, лупцювати кулаками буфет, аж поки той не розлетиться на друзки. Інші задовольняються своєю роллю німого екрана. Їх навіть тішить можливість вдавати із себе демонічну, невидиму, анонімну постать, яка непомітно прослизає в особисте життя тих, хто ними зневажає, хто вислизає з-під контролю: крапля за краплею, пост за постом — то дружнє повідомлення, то невинний дзвінок — і так долучаються до кола друзів жертви, отримуючи доступ до їхніх постів, розмовляючи з ними в чаті, буквально заражаючи віртуальний простір особи, яку хочеться контролювати та принижувати.

Їхній гнів перетворюється на лещата, манію всемогутності, і щоб утілити такий план у життя, потрібно лише мати певну одержимість і мобільний за 50 євро.

Одержимість контролем — це стигмати нашого хворого гніву. Вона — в очах матері, яка невідривно пильнує за своїм малюком на пляжі, коли той грається у пісочку, та в соціальних мережах, коли той дорослішає. Вона — у мобільному, що лежить у кишені кожного, хто досягнув того віку, щоб зуміти скористатися кнопками «відповісти» та «скасувати». Вона — у мобільних додатках слідкування, що перетворюють наших нащадків на заспокійливі крапки на екрані і змушують їх рости під нашим пильним поглядом — завжди й усюди. Коли любов розділяє світ на озброєні одна проти одної групи, ми завдяки нашому палкому бажанню захищати, цілковито контролювати все, що ми любимо, перетворюємо незначні дрібниці життя на неприйнятні перешкоди, причини для образ, що здатні затягнути у глибочезні, темні ями ревнощів і жаги розплати, — схожі на ті, що змушують ридати глядачів у Шекспірових драмах. Усе, що стосується нашої дитини, — святе; а все святе — недоторканне. Зауваження вчителя, штурхан однокласника і навіть розчарування першої закоханості — усе, що завдає шкоди нашому чаду, чудовому й ідеальному, про яке ми піклуємося день і ніч від самого народження, будь-яка зовнішня загроза, що може применшити його величність, — це пряма агресія проти нашої любові. А реакцією на неї стає безконтрольний гнів проти кожного, хто посягає на його бездоганність. Ми точно знаємо, скільки волосин у нього на голові, і ніколи не помиляємося, адже перерахували їх одну за одною, коли мили йому голову, сушили, причісували й захищали. А той, хто наважиться доторкнутися бодай до однієї волосини, вчинить непоправний злочин. Тоді вчителя, який насмілився дорікнути нашому дитяті, можна відлупцювати прямо на батьківських зборах; на однокласника, який не втримався і дав відсіч, накричати, а його родині пригрозити позовом до суду; а дівчину, яка відмовилася від його залицянь, привселюдно обізвати жалюгідною повією.

А тепер помножте зазначене вище; помножте на всі ті численні одержимі прояви любові, що буяють пишним цвітом у наші дні. Подумайте про те, скільки енергії марнується на слідкування за профілем у твіттері відомого футболіста, співака чи звичайного інфлюенсера соціальних мереж. Скільки людей цікавиться їхньою пересічною буденністю: які черевики взув, яку воду купив, які різдвяні прикраси вибрав, які пігулки від проносу прийняв. Подумайте про неймовірну кількість товарів, що вимагають нашої любові. Згадайте про тих бідолашних, що стоять цілу ніч у тисячних чергах, аби зранку першими купити нову модель смартфону. І задумайтеся над тим, що це — прадавня матриця мафій-«родин» і одержимого, маніакального захисту честі.

Усе це, усе переплетіння любові та ідеалізації, цілковитого розчинення в іншому, ця гігантська манія всемогутності, що розростається у наші дні, — це як іскра, як хлібна закваска ненависті та антагонізмів, які роз’їдають наше суспільство. Отруйніших плодів нашої любові не існує; ні одна природна стихія не в змозі так деформувати наше бачення світу та справедливості, роздмухуючи наш гнів і перетворюючи його на інструмент придушення.

Коли любите, не забувайте бути справедливими.

Особливо якщо схиляєтесь перед авторитетами, не забувайте час від часу запитувати себе, чи у ваших почуттях немає відтінку одержимості — ознаки того, що ваш гнів деформований і от-от вибухне, скерований на найслабших, якщо не сповзаєте у трясовину злоби. Чим ще можна бути одержимим більше ніж злобою? Нездатна відкрито виступити проти об’єкта власної ненависті, вона обмежує і лиже п’яти сильнішим за вас протягом цілого життя. Якщо викликаний любов’ю гнів — це раптовий вибух від яскравої іскри, то гнів, спричинений злобою, більш нагадує нескінченне ниття чи нервове трясіння головою тих, хто заблукав у ментальному лабіринті.

Оте ниття відбувається і в соціальних мережах, відбивається від стінок наших персональних алгоритмів як підтверджувальна луна. І в цьому випадку мобільний телефон — це химерний чарівний об’єкт: досить взяти його до рук, щоб відчути за собою право читати десятки і десятки постів, що повторюють нашу мантру, спрощують її, перетворюючи на недоторканне, безкінечне, заспокійливе бекання. Через його екран у нас виникає ілюзія, що ми контролюємо геть усе, що є в реальному житті, слідкуємо за ворогами. Отже, нагадуємо вояків у окопах, що пильно спостерігають за противником. Адже він завжди там і завжди той самий, у нього завжди одне обличчя і діє він однаково. Здається, ніхто не помічає такої чіткої режисури, і не усвідомлює: те, у що ми так напружено вдивляємося, — то ретельно намальоване тло сцени з гротескними фігурами, куліси народного театру.

Задовольняємося контролем. Хоча це й контроль над шеренгою маріонеток. А яка різниця?

Як можуть інші не розуміти очевидності наших доказів? Навіть глупство має свої межі; хто їм платить за викривлення дійсності? Щоразу, коли життя поставить під сумнів наші переконання, досить поводити пальцем по екрану смартфону, щоб відродити самоповагу, повернутися до лав «свого народу». Це найдієвіший засіб, краще за транквілізатори, щось на кшталт сучасного стимулятора. Якби Філіпові Діку[15] довелося відвідати сучасний світ, дізнатися про його неймовірну здатність породжувати параної та манії, хтозна, які бестселери він би написав.

Я завжди вважав чи принаймні неодноразово переконував себе в тому, що дійсність можна звести до небагатьох основоположень. Можливо, до одного-єдиного. Гадаю, те, що нам здається яскравим проявом причин і наслідків, той світ, що нас бентежить і лякає, по суті, є не чим іншим, як заплутаним клубком ниток, розплутавши який, заручившись певною долею терпіння та розважливості, можна дотягтися до одного вузла. Або принаймні до дуже обмеженого набору причин, які потім розпадаються на частинки, від чого складається враження їхнього розмаїття. Варто замислитися, чи не нагадує це певним чином дарвінівську теорію еволюції? Сотні видів; кому спаде на думку пов’язувати хатнього кота з власним коханцем? Чи консьєржа у вестибюлі власного будинку з плямистою гієною, яку бачив у документальному фільмі, перш ніж заснути увечері? Однак, якщо Дарвін мав рацію, проаналізувавши численні ланки поколінь, безкінечну кількість смертей і народжень істот, що віками заселяють Землю, усі види повинні походити від малесенької первинної клітини, чогось на кшталт первинного бульйону. Це і становить основу всього живого.

Що лежить у підґрунті нашого бажання контролю? Від чого ми захищаємося, нашорошуючи вуха, озираючи невідривно горизонти наших цифрових прерій? На що скерований наш гнів? Проти якого такого ворога була спрямована наша уроджена обережність, що втратила здатність виконувати свою функцію?

На цьому тижні я не тренувався; у спортзалі, де займаються дзюдо та вільною боротьбою, ніхто не виходив на татамі, хоча зовсім скоро відбудуться змагання у Римі. Про це подумалося мені кілька днів тому, коли я отримав повідомлення у групі спортзалу в WhatsApp. Я наразі дивився фільм, на екрані смартфону мелькнули з десяток відповідей із засмученими смайликами, і негайно згадав про чемпіонат.

«Цього разу Санто травмувався по-справжньому», — подумав я і відчув жаль.

Санто — один із найкращих наших спортсменів із вільної боротьби, уже член національної збірної. Кілька днів тому йому виповнилося дев’ятнадцять; вродливий, упертий, веселий, завжди зі щирою, заразливою усмішкою на вустах. Один із найзакоханіших у життя хлопців, яких я будь-коли зустрічав.

Під час останнього тренування йому спало на думку одягти дзюдогі та поборотися трохи зі мною (так зацікавився він новим для себе видом спорту), і наприкінці тренування у нього заболіло плече. Я дещо перестарався, приклав надмірну силу під час захвату, тоді як він боровся легко і весело. Чому я це зробив: боявся зазнати поразки від молодшого і талановитішого супротивника?

Коли я нарешті вирішив перечитати низку повідомлень у групі, у самому кінці було написано: «Друзі, сталася трагедія. Санто й Андреа загинули».

Андреа, його двоюрідний брат, теж був борцем. Неповних шістнадцять років, на обличчі — постійно трохи здивований вираз, як у тих, хто ще не навчився сприймати світ як годиться. Він тільки проторував свій шлях у житті, і невідомо, ким би став. В одному ми були впевнені: він став би доброю людиною. Став би.

Вони приїжджали на тренування на мотоциклі. За кермом — Санто, завжди у касці, із захисними щитками на ліктях та колінах: невдовзі змагання, а він був відповідальним хлопцем. Машина попереду них раптом завернула ліворуч, переднє колесо мотоцикла під час спроби уникнути зіткнення зачепилося за бордюр тротуару. Мотоцикл підкинуло і перевернуло, він упав прямо на хлопців. Санто загинув умить, Андреа — помер у швидкій дорогою до лікарні. Три дні потому вони таки прибули до спортзалу, але у білих трунах. Коли їх поставили на татамі, нас усіх охопив такий біль, що я вирішив, що повинен це тут описати.

Смерть.

Ось основна причина нашого контролю, те, що ми намагаємося тримати подалі від нашого життя і нашої свідомості. Раптова, незбагненна смерть за мить перетворила двох спортсменів, сповнених сил та енергії, з молодими, мускулистими тілами, загартованою волею і сильним характером, на бездиханні тіла. А ті, хто залишається жити далі, на певний час втрачають сенс і відчуття реальності. Ота порожнеча, про яку навіть говорити не наважуємося, якою просякнуті наші тренування, огортає зал, розтікається по татамі, просочується у повсякденні жарти тренувальників, у спортивну втому, що колись здавалася приємною, а тепер — такою безглуздою. А якби Клаудіо не попросив перенести заняття на годину раніше? Тоді вони б не натрапили на машину, що підрізала їм шлях. А якби вони не поїхали мотоциклом? А якби батьки не дозволили їм отримати права? А якби вони після обіду ходили до кінотеатру замість того, щоб чотири години на день тренуватися, мріючи про перемогу? А якби залишилися вдома, жиріючи на дивані перед телевізором, жуючи чіпси, — нехай з обважнілим тілом, але живі. Можливо… Якби хтось пильніше їх контролював, з більшою одержимістю, тоді вони ще були б тут, між нами. І той гнів, що часом заважає нам згадувати їх, що хлопці виливають у брудній і дріб’язковій боротьбі, щоб посісти їхнє місце у команді та виграти титул національного чемпіона замість Санто, на честь Санто й Андреа, — відчайдушна спроба відновити контроль над життям і скерувати роботу спортзалу в раціональне русло. Тепер той гнів знову приховається десь усередині, звісно, пригнічений нашим страхом перед смертю і, поза сумнівом, придушений самоконтролем. Але принаймні ми всі ще були б разом.

Але річ у тім, що, можливо, воно б того не вартувало. І коли я оце зараз пишу, згадуючи загиблих хлопців, відчуваю, що написав дещо майже на межі святотатства: не вартувало врятувати їхнє життя? Якби Санто й Андреа не займалися боротьбою, не катали дівчат на мотоциклі, не мали енергії та завзятості у заняттях спортом протягом багатьох років, то вони, можливо, і не жили б зовсім. То були б інші особи, задушені страхом, отруєні гнівом, — значно гіршим за той, що тепер дасть змогу їхньому кращому другові посісти їхнє місце у національній збірній і стати чемпіоном.

В основі нашого намагання контролювати світ лежить страх смерті: фізичної смерті, смерті кохання, смерті наших прагнень. Гнів, який ми намагаємося приручити за допомогою нашого тривожного контролю, викликаний жахливою підозрою, що усе, чим ми намагаємося жити і що намагаємося створити, не має анінайменшого сенсу.

Ось та першопричина, той вірусний штам, що призводить до виродження нашої люті: наш страх помилитися, втратити контроль, не зуміти змиритися з поразками, побачити, як зникає кохана нами особа під зливою смайликів одного звичайного вечора, коли ніщо не передвіщало біди.

Перед усіма цими труднощами шкіримо зуби, сліпнемо, розмахуємо кулаками на всі боки.

Смерть не можна перемогти, я знаю. Але це недостатнє виправдання, можна боротися зі страхом, що нас охоплює, заважити йому ввібрати увесь наш гнів сповна, пригнічуючи наше почуття справедливості.

Та, здається, знайдуться й ті, хто переконані, що існує спосіб взагалі уникнути цієї проблеми.

Навколо нас існує чимало людей, які вважають, що можуть перемогти смерть. На цю думку наштовхують різні теологічні напрями багатьох епох і культур. Це не означає, що вони обов’язково долучаються до певної віри; є й такі, хто взагалі вірять у ніщо (відверто кажучи, така віра не менш ірраціональна за проповідуване вірування у безкінечність). Але багато хто не здається і протягом усього життя із піною на вустах доводить неуникність кінця. Такі поборники вибудовують неймовірно складні, зазвичай сповнені суперечностей схеми, які описують досвід людського існування, що не завершується смертю.

Ми живемо у такі химерні десятиліття, коли після періоду панування матеріалізму, наукового раціоналізму та наступних криз релігійних моделей (принаймні на Заході) можна наштовхнутися на книжку, де описуються наслідки великої демонстрації під офісом Google, основним лозунгом якої був «Google, будь ласка, виріши проблему смерті».

Амінь.

Моїм улюбленим науково-фантастичним романом досі залишається твір Роберта А. Гайнлайна «Достатньо часу для кохання». Головний герой, що згадується і в інших творах цього письменника, — Лазарус Лонґ, неймовірно практичний чоловік (як, утім, усі американці), з абсолютно вільним від будь-яких упереджень мисленням щодо сексуальної моралі, вродженою якістю висловлюватися афоризмами, а ще — по суті, безсмертний. У придуманому Гайнлайном світі процеси омолодження досягли такої досконалості, що ніхто (якщо не брати до уваги насильницьку смерть) не може померти проти власної волі: доживають до старості, потім ідуть до лікарні і виходять звідти знову двадцятирічними.

Жага до життя? Смуток старості? Відповідь Гайнлайна аж ніяк не банальна: коли тіло молодшає, то повертається й бажання подорожувати, кохатися, ризикувати. Тобто жити на повні груди.

Але щоб не втрапити під колеса машини чи під ніж убивці і таким чином дожити до наступного візиту до лікарні, треба запастися неабиякими обережністю та хитрістю. У цьому мистецтві виживання Лазарусові Лонґу немає рівних, тому він — найстаріший представник людської раси у Всесвіті.

Уперше я прочитав «Достатньо часу для кохання» ще підлітком і мушу зазначити, що більша частина мого ставлення до життя ґрунтується на цьому романі. Але я ніколи не вірив по-справжньому у можливість жити в епоху, коли людям спаде на думку побудувати придуманий світ Лазаруса.

У 2014 році компанія Google заснувала «Calico», основ­на мета якої — подовжити людське життя до невизначеного терміну. Тож демонстранти під офісом компанії не так протестували, як закликали мультинаціональну корпорацію поспішати, по суті, просили її звільнити їх від найбільшого й найнезворотнішого зла. Вони належали до трансгуманістів — спілки, що чимось дуже нагадує релігійну секту. Та їхні погляди мало чим відрізняються від причин, що змушують найбагатших капіталістів нашого часу інвестувати мільярди доларів у розвиток штучного інтелекту та подовження життя.

Особам, які почали панувати над світом у доволі молодому віці (Ларрі Пейдж та Сергій Брін заснували Google у 1998 році, коли обом виповнилося двадцять п’ять), думка про смерть, напевно, здається неприємною перешкодою, якої, утім, можна-таки якось уникнути, доклавши певних зусиль. У них є для цього кошти, час, вони вже бачили, як легко захопити цілий світ. То чого це їм вірити у неминучість кінця?

Уже багато років ті, хто має гроші та владу, заповідають після смерті заморозити їхнє тіло і зберігати його у таємних, прихованих від людства сховищах під охороною, з автономним постачанням енергії від окремих генераторів, що здатні забезпечувати сталі умови зберігання у разі природних катаклізмів. Дон Делілло[16] присвятив кріогенезові роман «Зеро К», в якому практично немає нічого фантастичного. Ті, в кого бракує коштів, наказують покласти до криги лише голову, сподіваючись, що у майбутньому дані, що зберігатимуться в мозку, зможуть скачати і перенести на новий носій. Уявімо собі: цілі бункери, напхані замороженими головами.

Читаючи Філіпа Діка та Вільяма Ґібсона, я дійшов висновку, що людський мозок — це, імовірно, певна конфігурація даних, і як кожну систему даних її можна перенести з мозку людини на інші носії, зберегти у мережі, на жорсткому диску, завантажити в устаткування рóбота або розсіяти в універсальній свідомості, що невідривна від матерії, а тому — завжди і повсюди. Можливо, вона ще й всемогутня.

Мене бентежить низка теоретичних сумнівів щодо цього питання, які, щоправда, не мають відношення до теми цієї книжки, вони чомусь не спадають на думку розумнішим (або фаховішим) умам нашої епохи. Насамперед ніяких сумнівів немає у капіталістів третього тисячоліття: буквально всі з нетерпінням чекають або побоюються появи того, що прийнято називати Технологічною Сингулярністю, тобто гіпотетичного вибухоподібного зростання швидкості науково-технічного прогресу, що призведе до створення автономного штучного інтелекту і машин, здатних до самовідтворення. Незалежно від того, можливо це чи ні, бажаємо ми цього чи побоюємося, але хіба це не є найочевиднішим симптомом нашої одержимості контролем? Трансгуманізм має кілька відгалужень: біохакери, яким набридло чекати на прихід Сингулярності; чоловіки й жінки, які вживлюють собі мікрочіпи та інші нерідко примітивні пристрої, ризикуючи життям заради того, щоб відчути подушечками пальців магнітні поля, що нас оточують, або відчувати, в якому напрямку знаходиться північ. Ідеться про хаотичну і досить передчасну спробу інтеграції інформаційних носіїв до біологічного устаткування, щоб збільшити якщо не тривалість нашого життя, то принаймні наші спроможності.

Мені важко збагнути справжню різницю між підшкірним пристроєм, що починає вібрувати, тільки-но відчує напрямок на північ, і натільним смарт-годинником, що виконує ту саму функцію, не загрожуючи смертю від зараження крові. Ідеться про одержиме бажання запроторити нові технології, хоча б на кілька міліметрів, собі під шкіру, про одержимість перетворитися на компас, а не просто користуватися ним. Але трансгуманістами можна вважати й інженерів-інформатиків, значно лукавіших (та з кращим фінансуванням), що понад силу кидають виклик часові, намагаючись створити ефективну модель людського мозку, щоб перенести власний на якийсь зовнішній (і вічний) носій до своєї смерті. Вони досягли значного прогресу, а чом би і ні? Мають гроші, розум і відповідні технології.

Але якщо поглянути глибше: що відрізняє їхню систему світогляду від попередніх, створених людством протягом віків, аби нехтувати кінцем? Чим відрізняється прихід Сингулярності від старої обіцянки Христа про настання Царства Небесного, воскресіння та решту? Основоположна різниця полягає у тому, що ми більше не віримо у надприродну силу месії чи принаймні віримо не настільки, наскільки переконані у здатності науки здійснити наші власні прогнози.

З іншого боку, чи бачив хтось коли-небудь, щоб збулися якісь релігійні пророцтва? Зате протягом цілого життя ми переконалися у реальності передбачувальної сили наукових методів. Звісно, часом і вони виявляються хибними, але у більшості випадків — неймовірно ефективні. Скільки фантастичних романів застаріли з їхніми фантазіями протягом останніх десятиліть?

Трансгуманізм зухвало насувається на територію релігії. Навіть більше: якщо відкинемо наше сучасне упередження щодо нераціональності релігійних обрядів (той, хто їх придумав, справді вірив у існування невидимих енергій, що здатні пояснити і скерувати наше життя. А ми хіба чинимо не так само, висуваючи гіпотези щодо чорних дір?), якщо погодимося з думкою, що наука — це своєрідна магія, що більше не є езотеричною, а такою, що може бути поясненою, перевіреною дослідом, а радше здатною бути спростованою (як вважав Поппер[17]), то між обрядом причастя та міфом завантаження даних в інтернет не залишиться анінайменшої різниці. Крім факту, що останній справді працює.

Ми віримо у те, що можемо контролювати смерть. Що ми за крок від того, щоб цілком звільнитися від неї. Умовляємо Google поспішати. Тільки-но Сингулярність засяє у схемах наших комп’ютерів, вийде з кремнію і візьме нас за руку, тієї ж миті вона відродить наш розум у новому світі. А може — і наші тіла теж.

Якщо моя теорія правильна, то чи знайдеться у ній місце гніву, що є причиною всього цього контролю?

Знайдеться, до того ж настільки давнє, що таке запитання можна вважати риторичним. За всякою спробою контролю за кінцем життя, притаманною усім релігіям, від іудаїзму до трансгуманізму, ховається одержима лють. Той факт, що на неї немає навіть натяку, поки віряни прямують указаним вірою шляхом, повністю заперечується, коли обіцяне Царство Небесне ніяк не настає, кара Божа падає на невинні голови, інша релігія розхитує упевненість або (що ще гірше!) чужа логіка ставить під сумнів божественні настанови.

Хрестові походи — це не виняток, а невід’ємний системний елемент релігій. Просто інколи їх не прого­лошують.

Нам нагадують про це пам’ятник Джордано Бруно на Кампо-де-Фйорі, середньовічні інквізиторські процеси над відьмами, спалення на майданах, під час яких гнів вірян спопелив тих, хто відхилявся від загальноприйнятних догм, вселяючи жахливе відчуття непевності, що тяжким каменем лягало на душу. А що станеться, якщо Сингулярність так ніколи й не настане? Якщо феномен свідомості якимось чином не піддасться суто накопичувальній логіці? Якщо виявиться, що недостатньо накопичити дані та збільшити швидкість обрахунку, щоб почути перші сигнали чужого розуму? Уявіть, як гнитимуть усі ті голови посеред пустелі під пекучим сонцем у їхніх бункерах, коли віра у воскресіння виявиться обманом, що спричинить крах надії.

У книжці Марка О’Коннела[18] «Бути машиною», присвяченій темі трансгуманізму, наведена довга галерея портретів цих вірних поборників технологій. Коли читаєш діалоги між ними й автором, відчуваєш постійну напругу, бажання побачити Царство Небесне, уникнувши необхідності потрапити туди через смерть. Вони уважно слідкують за своїм харчуванням, інколи утримуються від сексу, роблять усе можливе, аби розтягнути термін свого перебування на Землі до тих пір, коли штучний розум відродить нашу втомлену плоть, що нарешті доповзе знесилено до довгоочікуваної мети.

Я навіть уявити собі не можу, який гнів охоплює в останні хвилини перед смертю такого вірянина. З якою втіхою має помирати трансгуманіст, у якого немає вдосталь грошей, аби заморозити власну голову до Пришестя? І яким хитким має бути бар’єр між його толерантністю щодо тих, хто заперечує можливість або доречність їхніх вірувань, і люттю?

Згадуваний вище герой роману «Достатньо часу для кохання» Лазарус роздратований відмовою влади, коли він, нарешті наситившись життям, вирішує скористатися святим правом кожної людини у придуманому Гайнлайном світі: накласти на себе руки. Будь-яка людина у його світі має змогу здійснити самогубство без болю чи трагедії у будь-яку мить свого довгого життя. Проблема Лазаруса в тому, що його вважають занадто мудрим і занадто корисним для суспільства, щоб його так легко відпустити.

Хто каже, що не варто зазирнути по той бік смерті? Що після нашого останнього подиху там немає чогось такого, що вартує страждання? Стара й добра пісенька про мить, що окупить усі муки в цьому житті. Я в це не вірю, анітрохи; та все ж замислююся часом, чи не краще ризикнути і відкрити карти?

Трансгуманісти вважають, що такі аргументи належать прибічникам культури «смертепоклоніння». І ладні навісити на них відповідний ярлик, тільки-но буде офіційно проголошено хрестовий похід проти них.

Зважаючи на це, хто ж насмілиться заперечити, що одержимість контролем — це характерна риса нашої епохи, перша й головна ознака нашого пригніченого й обмеженого гніву, його нездатності виконувати ту суспільну роль, яка призначалася йому від самого початку: звільнити нас від наших особистих маній? Ми повинні виховувати свій гнів не тільки заради оздоровлення суспільства, а й у наших особистих інтересах.

Я не наважуюся написати, що треба звільнитися від страху смерті та зосередитися на тому, щоб скерувати усю нашу енергію на справи, які чекають на нас за життя, замість постійного споглядання горизонту, де майоріє кінець нашого існування. Не наважуюся, тому що у мене не вистачає мужності зайняти чітку позицію перед такою широкою і незнайомою мені аудиторією. Врешті, мене тішить той факт, що є й ті, хто докладає чималих зусиль, аби знайти вихід. Завжди краще мати вибір, хіба ні? Та поки ми чекаємо на пришестя Сингулярності чи Царства Небесного, було б непогано принаймні визнати тлінність сьогодення та відмовитися від тих речей, яких уже немає, втамувати наш біль і повернутися до спостереження за світом, щоб те, що завдало нам болю, не вразило слабкіших за нас.

Гнів — це почуття, яке об’єднує, руйнуючи кліті, які ми будуємо навколо себе. Відчуття гніву до тих, кого ми любимо, дає змогу не терпіти тиранію, розірвати пасивні стосунки, які вже давно себе зжили, позбавитися відчуття покори. Захистити незнайому особу від хамства коханого — це ознака вихованості, якою все частіше нехтують, адже вона є свідченням того, що почуття справедливості не повинно залежати від особистих стосунків чи випадкових обставин, що має бути абсолютним інстинктивним вчинком людської душі. Це заклик до мужності судити об’єктивно, виступати на боці слабшого, а не любого нам, навіть тоді, коли сильніший є невід’ємною часткою нашого серця.

Гнів робить людей вільними і незалежними, прив’язує наші вчинки до розуму, адже, щоб його відчути, треба судити, а судження — це одна з основних функцій людського розуму, найважливіший незалежний учинок, який ми спроможні здійснити на цій землі.

Розірвати пута нав’язливої злоби, діяти відкрито відповідно до власних ідеалів, а не за auctoritas якогось ідола — ось що таке бути людьми, а не рабами. Адже якщо віддати свій мозок під владу іншої людини, чи партії, чи чиїхось сподівань, то що тоді залишиться від нас самих? Хіба що наша тілесна оболонка, корисна лише для створення армій і банд, — найкращий матеріал для державних переворотів і захисту свавілля можновладців. Тож хвала дезертирам, які покидають лави бійців не через те, що злякалися смерті, а через те, що їм нестерпна жорстокість командирів. Хвала тим, хто втікає з окопів, де помирають даремно, з незрозумілих причин, через хибні обставини.

Який сенс у такому житті?

Гнів — то наш сторожовий пес, що змушує тих, кого ми поважаємо, не розчаровувати нас, дає змогу вибирати його як нашого тимчасового представника, а не як такого собі бога. Той, у кого не вистачає мужності гніватися, хто занадто боягузливий, аби визнати сумні наслідки своїх хибних уявлень про світ, хто боїться, не доклавши всіх можливих зусиль, що кращого він не вартий, що його місце у світі — якраз те, на яке він заслуговує, не більше і не менше, — от хто страждає від злоби. Воно того не варте. Краще спробувати, повстати й потім визнати, якщо доведеться, що сягнув межі, заспокоїти душу після того, як відчув сп’яніння опору, аніж пухнути від злоби протягом цілого життя, як запалений сечовий міхур.

Та насамперед — відмовтеся від контролю.

Пошліть під три чорти тих, хто вам відмовив, і забудьте про них, запхніть у далеку, невідому вам дірку світу, до якої вам немає діла; плекайте свої мертві зони, адже бачити все (мати за правило бачити усе) — страшна річ. Прикупіть собі ярмулку, щоб вдягати щосуботи, і розрубайте густу мережу дзвінків і повідомлень, що їх ваш смартфон щодня плете навколо вас. Дозвольте вашому святому гнівові миттєво виявлятися щодо тих, хто хоче контролювати вас щодня, щогодини, з будь-яких причин; відмовляйтеся від набридливих вечірніх дзвінків, ритуальних ранкових привітань по телефону, horror vacui[19], якщо за добу не обмінялися смайликами. Це так бридко — перетворювати стосунки — будь-які стосунки! — беручи на себе роль наглядача. Нехай ваш син бодай раз заблукає, бавлячись із друзями на вулицях міста; змиріться із тим, що не зможете завжди приглядати за ним без упину. Краще навчіть його самоповазі, непримиренності до насильства і до тих, хто застосовує його до слабших. Так він почуватиметься безпечніше, аніж коли за ним слідкують через GPS, тому що він стане справжнім чоловіком, а донька стане упевненою в собі жінкою.

Пожалійте себе і своїх близьких. Гнів, якщо він здоровий, веде до справедливості, до усунення напруженості, до ясності.

Його треба ненастанно плекати і виховувати.