Кіберіада

II

Ще й сьогодні можна піднятись на останній поверх будинку й по скляній галереї обійти величезний колодязь, у якому спочиває ГОЛЕМ. Проте ніхто туди не ходить, ніхто не зазирає крізь похилені шиби на купи світловодів, що тепер скидаються на каламутну кригу. Я був там лише двічі. Вперше напередодні відкриття галереї для публіки разом із керівництвом МІТу, представниками уряду та юрбою газетярів. Тоді вона здалася мені тісною. Без віконна стіна, що переходила в купол, була вкрита лабіринтом заглиблень, — адже такі пальчасті відбитки є на внутрішнім склепінні людського черепа. Цей архітекторів задум уразив мене своєю вульгарністю. Він був у стилі Діснейленду. Він мав нагадувати відвідувачам, що вони дивляться на велетенський мозок, який ніби вимагав рекламної оправи. Галерею не проектували зумисне для відвідувачів. Її надумались будувати, коли звичайний дах заступили куполом. Купол дуже грубий, бо в ньому містяться поглиначі космічного випромінювання. ГОЛЕМ сам дібрав матеріали для захисних шарів. Ми не певні, що те випромінювання впливало б на його розумову потужність. Він теж не пояснював докладно, як воно йому шкодить, але засоби на перебудову асигнували вкрай швидко, бо діялось це тоді, коли Пентагон, навіки передавши нам обох світляних велетнів, ще не втратив таємної надії на їхню службу. Принаймні так я гадав, адже інакше було б важко зрозуміти легкість, із якою з’явилися кредити. Наші інформатики припускали, що це ГОЛЕМОВЕ бажання було ніби на виріст. Це вказувало на його намір попри подальшу перебудову, для якої наша допомога була йому непотрібна, ще дужче посилитись у майбутньому. Тому він і визначив стільки вільного простору між собою і куполом, та порожнеча ніби сама вимагала кругової галереї. Зрештою не знаю, хто перший надумався використовувати те місце для оглядів — вийшло щось середнє між паноптикумом і музеєм. Через кожні кілька десятків кроків у нішах галереї стояли шестимовні інформатори, які повідомляли, що міститься на цій ділянці і що значать мільйони спалахів, які невпинно світились у скляних звоях колодязя. Він завше світився немов кратер штучного вулкану. Там панувала тиша, яку відтінював легенький шум кондиціонерів. Власне ввесь цей будинок був колодязем, до якого зазирали через круто нахилені і про всяк випадок панцерні шиби. Вони мали перешкодити спробам нищення світлозвоїв, які збуджували в людях більше ляку, ніж подиву. Самі світловоди напевне були невразливі для всякого корпускулярного випромінювання, — так само, як і ряди кріотронів, оперезані охолоджувальними трубами й розташовані на кілька поверхів нижче, невидні згори, завдяки своїм укритим памороззю білим камерам. З галереї до тих нижчих поверхів не було доступу. Швидкісні ліфти прямо сполучали підземні автостоянки з найвищим поверхом. Техніки, що піклувалися агрегатами охолодження, користались іншими, робочими підйомниками. Вразливими до небесного випромінювання, мабуть, могли бути лише квантові синапси Джозефсона, які містились під грубими вузлами світловодів. Вони виступали з-поміж їхніх скляних жил, але бачив їх лише той, хто знав про них, бо серед невпинних блисків вони здавалися лише темнішими западинами.

Вдруге я потрапив до тієї галереї місяць тому, коли приїхав до МІТу, аби переглянути в архіві старі протоколи. Я був сам, і галерея видалась мені дуже простора. Хоч ніхто не ходив туди і, мабуть, не прибирав, вона була ідеально чиста. Провівши пальцем по шибах, я переконався, що на них навіть порошинки нема. Інформатори в нішах теж так блищали, ніби їх щойно встановили. М’яка груба підстилка на підлозі глушила кожен крок. Хотів натиснути клавіш інформатора, але це мені не вдалось. І я, мов дитина, що злякалась власного вчинку, — торкнула те, чого не можна чіпати, — сховав до кишені руку, якою торкнувся клавіша. І вражено похопився, не розуміючи, що ж воно було. Адже я зовсім не думав, що зайшов до могили і те, що бовваніє під шибами, вже труп, хоча така думка не була б недоречна: коли я ще тільки вийшов із ліфта й загорілися лампи, мене зразу приголомшила мертвота величезного колодязя. Враження пустки й занепаду посилювала хвиляста, мов застиглий брудний льодовик, поверхня мозку. З його щілин виступали спресовані в плити синапси Джозефсона. Під стінами вони були такі грубі, що скидалися на пласти спресованого тютюнового листя в сушарні. Думка, що я був у могилі, майнула у мене в голові лише тоді, коли я, знов опустившись під землю, виїхав ескалатором нагору і побачив сонце. І аж тоді здивувався, чому цей будинок, який зі своєю галереєю ніби наперед призначався для мавзолею, не став ним і його не відвідують юрби цікавих. Адже публіка любить оглядати останки могутніх істот. У цім забутті і зневазі й далі проступає свідомий колективний намір. Це мовчазна змова світу, який не хоче мати нічого спільного з розумом, якого не торкнулися, не зачепили й не зробили лагіднішим жодні почуття. З тим величезним прибульцем, який зник тихо й раптово, мов дух.

Я ніколи не вірив у ГОЛЕМОВЕ самогубство. Його вигадали люди, що торгують своїми думками і що для них важить лише ціна, яку вони можуть за них здерти. Підтримка активності квантових стиків і перемикачів вимагала невпинного пильнування за температурою та хімічним складом повітря й основи. ГОЛЕМ піклувався цим сам. Ніхто не мав права зайти до правдивого осередку мозкового колодязя. Від кінця монтажних робіт двері, що вели туди, на всіх двадцяти поверхах були герметично замкнені. ГОЛЕМ, якби хотів, припинив би ту активність, але цього він не зробив. Я не збираюся представляти свої аргументи проти такого вчинку, бо вони неістотні.