Кіберіада

XI

Коли настала осінь (тільки за календарем, бо сонце, як і в серпні, високо стояло над пустелею), я знову, хоч не можна сказати, що з новими силами, взявся до розшифрування коду. На те, що в Проекті вважалося найбільшим досягненням і з технічного погляду, зрештою, таким і було, — синтез Жаб’ячої Ікри, — я у своїх розмірковуваннях не тільки не зважав, а й свідомо це обминав, наче мав той особливий продукт за артефакт. Ті, хто його створив, закидали мені, що мною керує ірраціональне упередження, породжене моєю відразою до цієї речовини з якихось особистих причин — хоч як смішно це звучало. Припускали також, — той-таки Ділл, — що драматичний священний ореол, яким члени обох колективів оточили «ядерний слиз», викликав у мені скепсис до Пана Мух або що мене обурили емпірики, які до однієї таємниці — самого коду — додали другу, отой витвір невідомого призначення.

Я не міг погодитися з цим, бо й ефект Ромні теж збільшив сферу нашого незнання, але саме в ньому я вбачав — принаймні тоді — певний шанс зрозуміти позицію Відправників, а через неї — і зміст самого послання. Сподіваючись збагатити свою винахідливість, я проштудіював безліч праць, присвячених історії розшифрування генетичного коду людини і тварин. Часом мені невиразно здавалося, що паралеллю до явища, над яким я розмірковував, є ота «подвійність» кожного організму, який воднораз є й собою, й носієм дійової інформації, адресованої майбутнім часам і наступним поколінням.

Однак, що, власне, давала така аналогія? Арсенал поняттєвих засобів, якими обдарувала нас наша доба, хвилинами видавався мені загрозливо вбогим. Наші знання є велетенськими лише для людини, а не для світу. На наших очах утворюється й невблаганно збільшується прірва між передовими, що безупинно розвиваються, технологіями й біологічною природою людини; прірва, яка поділяє людство на збирачів інформації з усіма її розгалуженнями і на численні юрби перетравлювачів інформаційної жуйки, котру для підтримання рівноваги в їхніх головах обробляють так само, як кормову масу для засвоєння худобою. Розпочинається велике перетворення людей на мурашок, — бо вже перейдено (ніхто достеменно не знає, коли) той поріг, за яким розум окремої людини ніколи не зможе охопити весь запас нагромаджених знань.

Отож головне завдання сучасної науки я вбачаю не так у збагаченні цих знань, як передусім у знеціненні їхніх величезних запасів там, де накопичено другорядну, отже, зайву інформацію. Інформаційні технології відтворили той стан, який був, мабуть, тільки у раю, — кожен, аби лишень захотів, може дізнатися про все; але ж це абсолютна фікція! Адже вибору, рівнозначного відмові від чогось, уникнути так само неможливо, як жити не дихаючи. Якби місцеві сутички національних інтересів, часто надуманих, сутички через надмір населення в одних пунктах земної кулі за його відсутності в інших не так безупинно шарпали, дратували й роз’ятрювали людство (хоча розв’язати ці суперечності — принаймні в принципі — вже в наших технічних можливостях), воно, може, зрозуміло б, як ці малі криваві фейєрверки, керовані здалеку ядерним капіталом Великих, вдало приховують перед ним те, що відбувається «саме», пущене на самоплив і позбавлене будь-якого контролю. Політикани вважали земну кулю, точнісінько так само, як і в попередні віки (але тепер — уже разом із навколишнім, аж до Місяця, космічним простором), шахівницею для своєї гри, тим часом як ця шахівниця підступно змінювалася, не була вже нерухомою опорою, підставкою, а скоріше нагадувала пліт, який розбивають удари невидимих течій, що несуть його в той бік, куди ніхто не дивився.

Даруйте мені цю метафору. Справді, відтоді, як Герман Кан[137] зробив наукою професію Кассандри, футурологів з’явилося, як грибів після дощу, та чомусь ніхто з них чітко не сказав про те, що ми повністю залежимо від ласки чи неласки технологічного розвитку. Тим часом ролі помінялися: людство стало для технології засобом чи інструментом досягнення принципово невідомої мети. Пошук ефективної зброї невідворотно перетворив учених на шукачів філософського каменя, який лише тим відрізнявся від ідеалу алхіміків, що напевно існував. Читач футурологічних праць мав перед собою надруковані на крейдяному папері графіки й таблиці, що повідомляли йому про те, коли з’являться воднево-гелієві реактори й коли у промисловості почнуть використовуватись телепатичні властивості мозку. Ці майбутні відкриття визначалися шляхом референдумів у колі відповідних фахівців, причому ця ситуація була загрозливіша від знаних в історії тим, що створювала ілюзію знання там, де доти, на загальне переконання, панувала цілковита невідомість.

Досить було кинути погляд на історію науки, щоб дійти правдоподібного висновку — характер майбутнього визначить те, чого ми сьогодні не знаємо і передбачити не можемо. Ситуацію ускладнювало невідоме в минулому становище «дзеркала» чи «парного танцю», бо одна частина світу змушена була якнайдокладніше і якнайшвидше повторювати те, що у сфері озброєнь робила друга, і, власне, часто не можна було визначити, хто першим зробив той чи той черговий крок або рух, а хто його лише точно наслідував. Людська уява неначе застигла, вражена картиною ядерного знищення, досить, однак, переконливою для обох сторін, щоб унеможливити своє здійснення. Завороження сценаріями «термоядерного Апокаліпсису», що їх створювали стратеги й дорадчі органи науковців, так паралізувало свідомість, що люди вже не бачили інших, хоча, хто зна, чи не небезпечніших, можливостей, прихованих у дальшому розвиткові. Адже через чергові відкриття й винаходи стан рівноваги повсякчас перебував під загрозою.

У сімдесятих роках протягом певного часу панувала доктрина «опосередкованого економічного виснаження» усіх потенційних противників, яку міністр оборони Кейзер схарактеризував прислів’ям «поки гладкий схудне — худий здохне». На зміну змаганню суперників у галузі ядерних зарядів прийшла спершу ракетна гонка, а тоді — ще дорожче будівництво «ракет проти ракет». Як наступний крок ескалації, виникла можливість побудови «лазерного щита», частоколу гамма-лазерів, які мали оточити країну парканом смертоносних променів; за підрахунками, кошти на будівництво таких пристроїв становили суму у чотириста — п’ятсот мільярдів доларів. Після цього заходу слід було сподіватися наступного — запуску на орбіту величезних супутників-фабрик, оснащених гамма-лазерами, рій яких, літаючи над ворожою територією, міг за якусь частку секунди спалити усю її ультрафіолетовим випромінюванням. Вартість такого «пояса смерті» вже за попередніми підрахунками перевищувала сім мільярдів доларів. Боротьба з метою економічного виснаження — шляхом виробництва дедалі дорожчої зброї, яке вичерпувало б усі можливості державного організму, — планувалася всерйоз, однак розпочати її не вдалося, бо побудова супер— і гіперлазерів виявилася на той час занадто складною технічно. Тоді милосердна Природа, вдавшись до властивих їй механізмів, порятувала нас від нас же самих, хоча то був лише щасливий випадок.

Такий у загальних рисах вигляд мали міркування політиків і продиктована ними стратегія науки. Тим часом усі наші історичні культурні традиції почали слабшати й розсипатися, немов занадто сильно розхитуваний у корабельному трюмі вантаж. Визначні історіософічні концепції, зрушені з підвалин, видатні синтетичні теорії, що грунтувалися на успадкованих від минулого цінностях, ставали немовби приреченими на загибель бронтозаврами, їх чекало розбиття об незнаний берег наступних відкриттів, які повинні були виникнути перед нами. Адже не було вже такої прихованої у нетрях матеріального світу руйнівної сили, яку, аби тільки вона визирнула звідти, ми не витягли б одразу на денне світло як зброю; отже, насправді то вже була гра не з Росією, а з самою Природою, бо від Природи, а не від росіян, залежало, яким черговим відкриттям вона нас обдарує. І було б шаленством вважати, що, зичлива до нас, вона дасть нам тільки такі засоби, які полегшать виживання роду людському. Шанс появи на дослідницькому горизонті такого відкриття, яке забезпечило б нам цілковиту перевагу в масштабі цілої планети, незмірно збільшив би зусилля й грошові витрати обох сторін, бо той, хто перший досяг би мети, став би на планеті гегемоном; це всі розуміли. Однак хіба можна було покладати надії на те, що слабший суперник покірно дозволить накласти на себе ярмо? Тож уся ця концепція була внутрішньо суперечлива, як і порушення існуючої рівноваги сил при повсякчасному її відновленні.

Як цивілізація ми потрапили в технологічну пастку, і нашу долю мало вирішити тільки те, якими виявляться певні, ще не відомі нам зв’язки на рівні енергії та матерії. Коли я висловлював такі міркування, мене, як правило, називали пораженцем, особливо в колах науковців, які віддали своє сумління на відкуп Держдепартаментові. Поки люди, вчепившись одні одним у волосся та за горлянки, пересідали з верблюдів і мулів у ридвани, брички, карети, а потім в автомобілі, поїзди, танки, вони ще могли розраховувати на своє існування в майбутньому, — за умови, що ланцюги цієї гонитви розірвуться. В середині нашого століття загроза тотального знищення паралізувала політику, але не змінила її, стратегія залишилася та сама, дні цінувалися вище за місяці, роки — за століття, а слід було чинити навпаки, інтереси роду людського зробити найголовнішим гаслом, записати його на прапорах і стримати технологічне піднесення, щоб воно не обернулося занепадом.

Тим часом прірва матеріальної нерівності між Великими Державами і Третім Світом, названа економістами «розтягнутою гармошкою», збільшувалася, відповідальні особи, від яких залежала доля цілих народів, говорили, що розуміють — такий стан не може тривати безконечно, але не робили нічого, немов очікуючи чуда. Слід було координувати технічний прогрес, а не довірятися його автоматизмові, його прискореному саморозвиткові; адже віра в те, що робити все технічно можливе — означає діяти мудро й обережно, була безумством. Ми не могли розраховувати на дивовижну прихильність до нас Природи, дедалі більше частин якої, перетворених на поживу для наших тіл і машин, ми впускали до надр нашої цивілізації. А то ж міг бути троянський кінь, солодка отрута, згубна не тому, що світ бажає нам зла, а тому, що ми діємо наосліп.

Я не міг у своїй праці обминути цього тла, на якому розгорталися події. Я мусив думати про нього, коли замислювався над двостороннім характером послання. Дипломати у бездоганних фраках з приємним дрожем у колінах уже чекали тієї Миті, коли ми, нарешті, закінчимо нашу неофіційну, другорядну, підготовчу роботу, й вони, усі в орденських зірках, полетять до зірок вручати вірчі грамоти й обмінюватися за протоколом нотами з представниками цивілізації, що налічує мільярди років. Ми мали тільки збудувати для них міст. Вони — перерізати стрічку.

Але як було насправді? В якомусь куточку Галактики з’явилися колись істоти, котрі, зрозумівши, що життя — феноменально рідкісне явище, вирішили втрутитися до Космогонії — і скоригувати її. Спадкоємці давньої цивілізації володіли такими величезними науковими здобутками, яких ми не можемо навіть собі уявити, тому вони й змогли ретельно поєднати «животворний» імпульс з абсолютним невтручанням у локальний перебіг еволюційних процесів. Дійовий сигнал не був словом, яке стає тілом, бо йому бракувало будь-яких визначень того, що мало утворитися. Метод у своїй основі був простий, хіба що повторювався протягом часу, близького до вічності, являючи собою немов тверді береги, поміж яких у широкому річищі уже сам по собі мав розпочатися процес утворення видів. Підтримка життя була найобережніша з усіх можливих. Жодних уточнень, жодних конкретних настанов, жодних інструкцій фізичного чи хімічного характеру, — нічого, крім підсилення малоймовірних у термодинамічному аспекті явищ.

Цей украй слабкий пробабілістичний підсилювач діяв лише тому, що був усюдисущий, долав усі перешкоди, охоплюючи невідомо яку частину Галактики, а може, її всю (ми не знали, скільки таких невидимих променів посилається). То була не поодинока дія, а постійна присутність, яка своєю тривалістю могла суперничати з часом існування зірок, але вмить припинялася, тільки-но починався бажаний процес. І припинялася тому, що вплив випромінювання на сформовані організми практично дорівнював нулю.

Мене вражала тривалість емісії. Напевно, могло бути й так, що Відправників уже нема серед живих, а процес у зірках чи у групі зірок, приведений у рух їхніми астроінженерами, триватиме доти, доки вистачить енергії сонячних передавачів. Законспірованість наших праць видавалася мені — у такому порівнянні — злочином. Не йшлося-бо про відкриття чи про цілу гору відкриттів, а про те, щоб відкрити очі на світ. Досі ми були сліпими цуценятами. У мороці Галактики сяяв розум, який не намагався накинути нам свою присутність, а навпаки, найстаранніше приховував її.

Страшенно плиткими здавалися мені гіпотези, що мали популярність до утворення Проекту й коливалися між полюсами песимізму, який називав Silentium Universi природним станом, і того бездумного оптимізму, що вважав — розсипані навколо зірок цивілізації, наче діти в садочку, спілкуватимуться між собою мало не по складах. «Розвіявся ще один міф, — думав я, — і ще одна істина постала перед нами — і, як завжди, її ми теж не зуміли осягнути».

Залишався другий, значеннєвий бік сигналу. Дитина здатна зрозуміти окремі, вихоплені з філософської праці, речення, але цілого не збагне. Ми були в такому ж становищі. Дитину може зачудувати зміст окремих фраз, і ми так само захоплювалися дрібними фрагментами розшифрованого. Сидячи дні й ночі над зоряним текстом, підступаючись знову й знову до його таємниці, я у певному розумінні зжився з ним і не раз, хоча й суто інтуїтивно, бо він вивищувався наді мною як гора, невиразно, наче в імлі, помічав розкішні обриси його досконалої будови, тобто міняв математичний підхід на естетичний, — а може, поєднував їх.

Кожне речення книжки щось означає, навіть вихоплене з контексту; в межах контексту воно поєднується із значеннями інших фраз, тих, що були до нього й будуть після нього. З такого взаємопроникнення, переплетення й концентрації значень і виникає врешті ота застигла в часі думка, якою є кожний твір. При розшифруванні зоряного коду йшлося не так про значення його окремих елементів, «псевдофраз», як про їхнє призначення, що його я не міг збагнути. Проте в ньому відчувалася внутрішня гармонія, суто математична, яка, наприклад, у кафедральному соборі розкривається і перед тим глядачем, котрий ані не розуміє її призначення, ані не знає законів статики чи архітектурних канонів і стилів, відбитих у деталях споруди. Саме так і я дивився на сигнал і саме так дивувався. Текст був незвичайний ще й тому, що не мав ніяких «суто локальних» ознак. Якщо витягти з арки центральний камінь, на який припадає найбільша вага, він стане просто камінь, без жодних прикмет, — у цьому полягає «нелокальність» архітектури. А перед синтезом Жаб’ячої Ікри з коду вихопили деякі його елементи, яким довільно приписали атомні й стереохімічні «значення».

В цьому було щось від вандалізму, немов, узявши за основу текст «Мобі Діка», узялися забивати китів і витоплювати з них лій. Зрештою, можна було б і так зробити, бо сцена білування китів у «Мобі Діку» змальована, хоча й, так би мовити, у діаметрально протилежний спосіб, та цим можна знехтувати, розрізати текст на шматки й довільно їх попереставляти. Отже, незважаючи на всю мудрість його Відправників, код був аж таким беззахисним? Незабаром я переконався, що могло бути й гірше, мої побоювання зміцніли, підкріплені новими фактами, тому не заперечую, що ці мої зауваження, мабуть, сприймаються як надто сентиментальні.

Певні частини коду, як засвідчив частотний аналіз, повторювалися, на перший погляд, немов слова в реченні, але те, що вони були щоразу в іншому оточенні, обумовлювало незначні відмінності у формуванні імпульсів, не враховані нашою бінарною інформаційною версією. Нетерплячі емпірики, які мали змогу посилатися на оті скарби, замкнені у «срібних підземеллях», наполягали, що то лише деформації, спричинені багатопарсековою мандрівкою нейтринних потоків через космічну безодню, лише вияв і так, зрештою, ледь помітної десинхронізації сигналу, його «розмазаності».

Я вирішив перевірити це, зажадав зробити нову реєстрацію сигналу, принаймні його великого фрагменту, і зіставив одержаний від астрофізиків новий текст із відповідними уривками п’яти послідовних незалежних реєстрацій попередніх прийомів.

Дивно, що доти ніхто цього не зробив. Якщо чийсь підпис досліджується на автентичність і при цьому застосовується дедалі потужніша збільшувальна апаратура, то настає мить, коли чорнильні риски літер на папері, які під збільшувальним склом мають вигляд смужок, починають розпадатися на елементи, розкидані на окремих, товстих як конопляні канати, волосках целюлози, і неможливо визначити межу, де зникають особливості почерку того, хто писав, і починається сфера впливу статистичних рухів, вібрації м’язів руки, пера, нерівномірності стікання чорнила, над якими людина вже не має ніякої влади. Але визначити автора підпису все-таки можна — порівнюючи цілу низку підписів, саме низку, а не лише два, бо тоді виявиться те, що є загальним правилом, і відсіється усе другорядне, утворене під впливом мінливих флуктуацій.

Мені пощастило довести, що «розмазаність», «десинхронізація», «розпливчастість» сигналу існують тільки в уяві моїх опонентів. Точність повторень сягала межі роздільної здатності використовуваної астрофізиками реєструючої апаратури, а оскільки важко було припустити, що текст передавався з розрахунком саме на таким чином відкалібровану апаратуру, це означало, що точність ота перевищувала нашу можливість її перевірки та визначення потужності передавача.

Усе це викликало певне замішання. Відтоді мене називали «пророком MAVO» або «волаючим у пустелі». Тому під кінець вересня я працював у що далі, то в більшій ізоляції. Бували хвилини, особливо вночі, коли між моїм мисленням без слів і текстом виникав такий кровний зв’язок, ніби я вже майже осягнув його зміст; не раз, як уві сні, перед безтілесним стрибком через прірву, я, завмираючи, відчував другий берег, але мені завжди не вистачало останнього зусилля.

Тепер це відчуття видається мені оманою. Мені легше сьогодні визнати, що не тільки я не зміг, не зумів, а що саме завдання було понад сили окремої людини. Як тепер, так і тоді, я вважав, що цю проблему не вдасться розв’язати колективним штурмом, — хтось один повинен був відімкнути замок, відкинувши завчені навички і розумові стереотипи, хтось один або ніхто. Таке усвідомлення власної безпорадності, напевно, жалюгідне, а може, й егоїстичне. Схоже на те, що я виправдовуюсь. Але якщо десь і треба відкинути егоїзм, амбіції, забути про того чортика, який десь у глибині душі колінкує перед успіхом, то це, мабуть, саме в такій справі. Тоді мене мучило почуття ізольованості, відчуження. Та найбільш гідне подиву те, що ота поразка, либонь, незаперечна, залишилася у моїй пам’яті хвилинами душевного піднесення, а всі ті години, тижні, проведені над зоряним листом, зараз, коли я згадую про них, чимось мені дорогі Ніколи не думав, що зі мною може статися щось подібне.