Кіберіада

X

Хоча Жаб’яча Ікра і Пан Мух були тою самою речовиною, яка тільки в різний спосіб зберігалась у групах біофізиків та біологів, кожна з них уживала виключно «місцеву» назву, в чому, на мою думку, виявлялася певна характерна для історії науки, хай і незначна, риса. Адже й випадкові відхилення дослідницьких шляхів, й побічні обставини, які супроводжують народження відкриттів, накладають певний відбиток на їхній остаточний вигляд. Звичайно, нелегко розпізнати ті релікти, бо вони як застиглий слід, як скам’янілий карб щасливого випадку, проникають у серцевину теоретичних концепцій, перетворившись на закон мислення.

Перш ніж я зміг побачити в лабораторії Ромні Жаб’ячу Ікру, мені довелося пройти через неодмінну для прибульців з «великого світу» процедуру, що вже стала класичною. Насамперед я прослухав оту коротку лекцію на магнітофонній стрічці, яку я вже цитував, потім, після двохвилинної поїздки в метро, я потрапив до будинку хімічного синтезу, де мені було продемонстровано розміщену в окремому залі під двоповерховим прозорим ковпаком об’ємну модель однієї клітини Жаб’ячої Ікри, схожу на збільшений до розмірів атлантозавра скелет дафнії. Подібні до виноградних грон чорні, пурпурові, лілові й білі кулі, з’єднані прозорими поліетиленовими трубками, символізували окремі атомні групи. Стереохімік Марш показував мені окремі радикали амонію, лужні групи й схожі на дивовижні квіти «молекулярні рефлектори», що поглинали енергію, утворювану в процесі ядерних реакцій. Він продемонстрував цей процес, увімкнувши апаратуру, яка запалювала по черзі неонові трубки й лампочки, сховані всередині моделі, що справляло враження якогось гібриду футуристичної реклами з новорічною ялинкою. Я висловив захват, оскільки цього від мене чекали, й міг іти далі.

Процеси синтезу відбувались у підземеллях будинку, під контролем комп’ютерів, у резервуарах, оточених ізолюючою циліндричною оболонкою, бо на певних етапах реакції утворювалося проникаюче корпускулярне випромінювання, яке, однак, припинялося, коли синтез завершувався. Головний цех синтезу займав площу чотири тисячі квадратних метрів. Звідси вела дорога до так званої «срібної» частини підземелля, де, як у скарбниці, зберігалася надіслана з зірок речовина. Там була овальна кімната чи камера без вікон із стінами з дзеркально відполірованого срібла — тоді я знав, чому це було конче необхідне, але тепер вже забув. Залитий холодним світлом люмінесцентних ламп, на масивному постаменті стояв схожий на великий акваріум, майже порожній скляний резервуар — тільки на його дні лежав шар сильно опалесціюючого, нерухомого, синюватого слизу.

Скляна стіна розділяла приміщення на дві частини; навпроти резервуара в ній зяяв отвір із змонтованим під потовщеним покриттям дистанційним маніпулятором. Марш спершу опустив дзьоб схожих на якийсь хірургічний інструмент щипців до поверхні рідини, а коли підняв його, з кінчика звисала блискуча нитка, яка нічим не нагадувала липкого слизу. Це виглядало так, немов клейка рідина виділила з себе еластичне, але досить міцне волокно, яке легенько вібрувало, наче струна. Коли Марш знову нахилив маніпулятор і вправно струснув ним так, що волокно впало, поверхня рідини, виблискуючи віддзеркаленим світлом, не прийняла його; воно скорчилося, погрубшало, стало нагадувати блискучу личинку й поповзло, скорочуючись і розтягаючись, як справжня гусінь, а коли торкнулося скла, затрималося й повернуло назад. Прогулянка ця тривала десь із хвилину, потім це незвичайне створіння розм’якло, його обриси неначе розпливлися, й воно повернулося до материнської речовини, всмоктане нею.

Цей трюк з «гусінню» був лише незначним успіхом дослідників. Коли вимкнули усі лампи й повторили дослід у темряві, певної миті я побачив дуже слабкий, але виразний відблиск, немов між дном резервуара і покриттям на частку секунди спалахнула зірочка. Марш потім сказав мені, що то не була люмінесценція. Коли «нитка» рветься, у місці розриву утворюється мономолекулярний шар, уже не спроможний втримати під контролем ядерні процеси, і тоді виникає щось на зразок мікроскопічної ланцюгової реакції, а спалах — це вже побічний ефект, оскільки збуджені електрони, переміщені на вищі енергетичні рівні, раптово залишаючи їх, виділяють еквівалентну кількість фотонів. Я запитав, чи є шанси практичного використання Жаб’ячої Ікри. Надія на це була, але вже менша, ніж одразу після синтезу речовини, бо ця речовина в певному відношенні поводилася так само, як жива тканина. І жива тканина використовує виключно для себе енергію хімічних реакцій, і Жаб’яча Ікра повністю засвоює ядерну енергію, не даючи відібрати її в себе.

У групі Гротіуса, який синтезував Пана Мух, панували зовсім інші звичаї; там сходили до підземелля, додержуючись надзвичайної обережності. Їй-богу, не знаю, чи Пана Мух було розміщено на глибині двох поверхів нижче рівня землі через його назву, чи, навпаки, назвали його так, бо створений він був у підземних приміщеннях, які наводили на думку про царство мертвих Аїд.

Насамперед, ще в лабораторії, ми повдягали захисні костюми — великі прозорі комбінезони з капюшонами й кисневими апаратами на шлейках. З одяганням довелося трохи пововтузитись; усе це збоку виглядало дуже поважно й нагадувало якийсь ритуал. Наскільки мені відомо, поведінки вчених у лабораторії ще ніхто не вивчав з точки зору антропології, хоч я не маю сумніву — не все те, що вони роблять, є необхідним. Ті самі приготування і дослідницькі дії можна виконувати найрізноманітнішим чином, але коли вже визначиться певний спосіб дій, він набуває у даному колі фахівців, у даній науковій школі нормативної сили, стає звичаєм, майже догмою.

До Пана Мух мене супроводжувало двоє людей — провідником був малий Гротіус, причому ми вирушили тільки тоді, коли, поманіпулювавши вентилями, нам напустили кисню всередину прозорого одягу, так що кожний з нас став нагадувати блискучу повітряну кулю з людиною-зернятком у центрі. Перед виходом одяг перевірили на герметичність у дуже простий спосіб — підносячи полум’я свічки до окремих частин комбінезону, де був трохи підвищений тиск; ця операція теж нагадувала якусь магічну дію, наприклад, окурювання кадилом.

Усе це разом узяте компонувалось у солідне, поважне, ритуальне ціле, начебто сповільнене, бо в отій лискучій поліетиленовій кулі не можна було швидко рухатися. Крім того, в цій оболонці не дуже-то порозмовляєш, тож і спілкування на мигах посилювало враження, що я беру участь у релігійному обряді. Звичайно, можна було б сказати, відкидаючи такі аналогії, що комбінезон захищав від бета-променів і, хоч утруднював рухи, але водночас, завдяки своїй прозорості, давав змогу добре бачити й т. ін.; проте, думаю, я легко міг би вигадати іншу процедуру, хай і не таку мальовничу, зате позбавлену прозорих натяків на символічне значення назви «Пан Мух».

В окремому приміщенні з бетонною підлогою вертикальний колодязь обнесено було наче цямриною. Один за одним спускалися ми вниз по залізній, вмурованій у стіну колодязя драбині. Наші схожі на риб’ячі пухирі комбінезони неприємно шаруділи, в них було жарко. Внизу, наче у старій шахті, тягнувся вузький прохід, освітлений заґратованими лампами, що висіли на однаковій відстані одна від одної. Люди Гротіуса не роздобували цих аксесуарів самі, про що чесно повідомляю; вони просто використали підземну частину будинку, яка колись мала служити військовим цілям, пов’язаним із термоядерними вибухами на полігоні. За кілька десятків метрів стіни заблищали — їх покривала дзеркальна сріблиста бляха. Це була єдина така сама, як і у «срібному підземеллі» біофізиків, вагома деталь. Але цього, власне, ніхто не зауважив, подібно до того, як у кабінеті лікаря ми не помічаємо еротичний характер голизни; наше сприйняття обумовлене загальним ефектом, а не його окремими елементами. Сріблисті стіни у біофізиків асоціювалися із стерильністю хірургічної операційної, а в підземеллі набували таємничішого характеру, відбиваючи, ніби в якомусь паноптикумі, химерно змінені обриси наших кулястих постатей.

Марно я роздивлявся довкола, шукаючи, куди йти далі, — коридор закінчувався трохи розширеним глухим закутком. Збоку, на рівні голови, виднілися залізні дверцята, і, коли Гротіус одімкнув їх, у грубому мурі відкрилася подібна до амбразури ніша. Обидва мої супутники відступили, щоб я міг заглянути всередину. З другого боку отвір закривало щось схоже на червонясту блискучу кахлю або шмат м’яса, щільно притиснутий до грубої шибки. Через капюшон, що закривав моє обличчя, через шар кисню, який рівномірно надходив з балона, я відчув шкірою чола і щік немовби доторк. Мені здалося, що то не було просто наслідком спеки. Пильніше приглядаючись до червонястої маси, я спостеріг дуже повільний, не зовсім рівномірний рух наче обдертої зі шкіри і притуленої до скла підошви величезного слимака, що намагався повзти, марними зусиллями скорочуючи м’язи. Ця маса за шибкою, здавалося, тиснула на неї з неймовірною силою, — «слимак» повзав на місці повільно, але безупинно.

Гротіус ввічливо, але рішуче відсторонив мене від ніші, знову замкнув броньовані дверцята й дістав з речового мішка, що висів у нього через плече, скляну колбу, всередині якої повзало кілька звичайних кімнатних мух. Коли він впевненим і водночас урочистим рухом підніс колбу до замкнених дверцят, мухи спершу знерухоміли, а потім розправили крильця й наступної миті закружляли в колбі чорними оскаженілими кульками, — мені здалося навіть, що я чую їхнє пронизливе дзижчання. Він підніс колбу до дверцят іще ближче, — мухи почали товктися дужче, — тоді поклав колбу в мішок, повернувся й пішов коридором назад.

Так я, нарешті, довідався, звідки пішла назва. Просто Пан Мух був Жаб’ячою Ікрою у більшій кількості, ніж двісті літрів; зрештою, Жаб’яча Ікра поступово перетворювалася на Пана Мух, а щодо цього справді дивовижного ефекту з мухами, то ніхто не мав найменшого уявлення про його механізм, тим більше, що, крім мух, подібним чином поводилися лише нечисленні перетинчастокрилі. Павуки, жуки й багато інших комах, яких біологи терпляче приносили до ніші, взагалі не реагували на присутність речовини, розігрітої внутрішніми ядерними реакціями. Говорили про хвилі, промені, мало не про телепатію. У мух з ураженими за допомогою фармакологічних засобів черевними нервовими вузлами ефект не проявлявся. Але встановлення цього факту ще нічого не пояснювало. Бідолашних мух одурманювали наркотиками, вирізали їм по черзі все, що тільки можна, знерухомлювали то ніжки, то крильця, але врешті довідалися тільки про те, що грубий шар діелектрика успішно екранує ефект. Отже, він не був «чудом», а мав фізичну природу. Ще б пак! Але й далі було невідомо, що спричинює такий ефект. Мене запевняли, що це з’ясується, — над цим працювала окрема група біоніків і фізиків. Коли вона щось і з’ясувала, мені й досі про це нічого невідомо.

Втім, Пан Мух не був небезпечний для живих організмів, що перебували поблизу від нього; навіть з мухами кінець кінцем нічого поганого не сталося.