Кіберіада

II

Мій колега за фахом, якому я показав вступ, сказав, що я спаплюжив себе, щоб у наступних розділах дати волю своїм нахилам правдолюба, бо тим, про кого я, не пожалівши їх, напишу правду, важко буде пред’явити мені претензії, адже першим я не пожалів себе. Це зауваження, хоч і напівжартівливе, змусило мене замислитись. І хоча такого підступного наміру в мене й на думці не було, ми всі досить добре розуміємось на механізмах душі, аби знати, що подібні присягання нічого не варті. А може, зауваження було слушне. Може, мене спрямовувала неусвідомлена хитрість: я відверто показав усю потворність моєї злостивості, локалізував її, щоб відмежуватися від неї, -але зробив це тільки на словах.

Тим часом вона, непомітно просякнувши мої «добрі наміри», весь час спрямовувала моє перо, і я повівся наче проповідник, котрий, картаючи мерзенні людські вчинки, знаходить таємну втіху в тому, що може хоча б говорити про них, коли вже сам грішити не сміє. При такому перевернутому погляді на речі, те, що я вважав прикрою, продиктованою вимогами теми необхідністю, стає головним джерелом натхнення, а сама тема — «Голос Неба» — приводом, який вдало підвернувся під руку.

Зрештою, схему цього міркування, яке слід було б назвати карусельним, — бо думка обертається в колі, де причини й наслідки весь час міняються місцями, — своєю чергою, можна перенести на саму проблематику Проекту. Наше мислення повинно стикатися з непорушною сукупністю фактів, які витвережують його і коригують, без такого коректора воно легко стає проекцією таємних вад (або достоїнств, — однаково) на досліджуваний об’єкт. Зведення філософських систем до життєвих похибок їхніх творців вважається (мені про це дещо відомо) заняттям таким же банальним, як і недозволенним. Проте на самісінькому споді філософії (яка завжди хоче сказати більше, ніж це в даний час можливо, бо являє собою спробу «впіймати світ» у замкнену клітку понять), а особливо у працях найвизначніших мислителів, завжди прихована зворушлива вразливість.

Пізнавальні зусилля людини — це процес, обмежений безконечністю, а філософія — спроба досягнути цієї межі одним махом, наче в короткому замиканні, що дає упевненість у досконалому й вічному знанні. Наука тим часом посувається дрібною ступою, іноді поповзом, а часом навіть тупцює на місці, однак кінець кінцем сягає до різного роду неподоланних, виритих філософською думкою окопів і, зовсім не зважаючи на те, що саме там мав пролягати ультимативний кордон для розуму, простує далі.

Як же філософам не впасти від цього в розпач? Однією з форм такого розпачу був позитивізм, що відрізнявся своєю агресивністю, бо, вдаючи з себе вірного союзника, насправді був ліквідатором науки. Те, що руйнувало й нищило філософію, спростовуючи її великі відкриття, треба було суворо покарати, і фальшивий спільник — позитивізм виніс свій вирок, доводячи, що насправді наука нічого не може відкрити, оскільки є звичайнісіньким стислим записом досвіду. Позитивізм прагнув принизити науку, змусити її мало не до визнання своєї неспроможності щодо будь-яких трансцендентних питань (що, однак, йому, як ми знаємо, не вдалося).

Історія філософії — це історія послідовних і нетотожних відступів. Спершу вона пробувала розкрити основоположні категорії світу, потім — абсолютні категорії розуму, а ми тим часом, в міру накопичення знань, дедалі краще помічали її вразливість. Адже кожний філософ мав визнати себе взірцем людського роду або й навіть усіх, що тільки є, розумних істот. Але ж наука є, власне, трансценденцією досвіду, яка стирає на порох вчорашні категорії мислення; вчора зазнали поразки абсолютний простір і час, сьогодні розсипається нібито вічна альтернатива між аналітичністю й синтетичністю тверджень, тобто між детермінізмом і випадковістю. Проте жодному з філософів чомусь не спало на думку, що вивільняти своє мислення від законів, важливих для всього людства, починаючи від кам’яного віку і до часів, коли згасатимуть сонця, — річ, хоч би там що, необережна.

Те, що у вступі я поставив себе на місце невідомого фактора норми для всього біологічного виду, було, визнаю критично, безвідповідально. Виправданням цього щоразу ставало прагнення «зрозуміти все», прагнення, що має тільки психологічну цінність. Філософія говорить про людські сподівання, страхи й прагнення набагато більше, ніж про сутність абсолютно байдужого до нас світу, який лише одноденкам здається споконвічною незмінністю законів і правил.

Навіть коли вже ми відкрили такі закони, що їх жодному подальшому поступові не скасувати, то ми однаково не зуміємо відрізнити їх від тих, що будуть відкинуті. Тому я завжди сприймав усерйоз філософів тільки як людей, переслідуваних цікавістю, але не як провісників правди. Хіба, формулюючи тези про категоричний імператив, про відношення думки до спостереження, вони сумлінно опитали спершу силу-силенну людей? Де там! — питали завжди й тільки себе самих. Тому оте їхнє піднесення власної особи за кожним разом на п’єдестал, мовчазне проголошення себе взірцем Hominis Sapientis завжди обурювало мене й утруднювало читання найглибших філософських праць, бо я досить швидко доходив до того місця, де очевидне для автора не було очевидним для мене, тож далі він розмовляв уже тільки сам з собою, розповідав мені про самого себе, звертався до самого себе, втративши право виголошувати усталені істини, прийнятні і для мене, а тим більше — для решти двоногих істот, що заселяють планету.

Як мене смішила, наприклад, упевненість тих філософів, котрі доводили, що не існує іншого мислення, крім мовного. Ці філософи не здогадувалися, що вони є тією частиною людського роду, що не обдарована математично. Скільки ж то разів у своєму житті, осяяний новим відкриттям, так міцно осягнувши його суть, що неможливо вже було її забути, я годинами мучився, аби вбрати моє відкриття у мовні шати, бо воно народилося в мені поза будь-якою, чи то природною, чи то формальною, мовою.

Для себе я назвав цей феномен станом поступового виринання; описати його неможливо, оскільки те, що виникає у підсвідомості й важко, повільно знаходить для себе гнізда-слова, існує у формі цілого, перш ніж опиниться всередині цих гнізд, але я не здатний видобути з себе жодного натяку, щоб пояснити, у якому, власне, вигляді з’являється ота безмовність і перед-мовність, котру провіщує діткливе відчуття, що чекати її не марна річ. Філософ, який не переживав сам такого стану і не знає його із самоспостережень, — це людина з погляду дії певних механізмів мозку зовсім інша, ніж я; незалежно від ступеня біологічної подібності, відмінність між нами значно більша, ніж хотілося б таким мислителям.

Власне, якщо говорити про вразливість і той величезний ризик, який бере на себе філософ, то подібним було й становище учасників Проекту щодо визначення його центральної проблеми. Що ми мали? Перед нами була таємниця й непролазні хащі усіляких здогадів. Від таємниці ми відколупали уламки фактів, проте, не склавшися в одне ціле, не розрісшись у міцний масив, здатний коригувати наші припущення, ці факти стали поступово брати гору, а ми — блукати у хащах домислів, заснованих на здогадах. Наші побудови ставали що раз, то натхненніші й сміливіші, дедалі більше віддаляючись від тилів набутих знань, — ми ладні були розхитувати їхні підвалини, руйнувати найсвятіші засади фізики чи астрономії, аби лишень розгадати таємницю. Принаймні так нам здавалося.

Читачеві, котрий дійшов аж до цього місця і з дедалі більшим нетерпінням жде втаємничення в meritum[107] славетної загадки, сподіваючись, що це вкине його в дрож насолоди, як на сеансах фільмів жахів, коли у присутніх застигає у жилах кров, раджу відкласти мою книжку, бо він буде розчарований. Я не пишу сенсаційну повість, я розповідаю, в який спосіб нашу культуру було піддано іспитові на космічну — принаймні не тільки земну, — універсальність, і що з того вийшло. Від самого початку робіт у Проекті я вважав його саме таким критерієм універсальності земної культури, незважаючи на те, яку користь сподівався мати хтось інший від діяльності моєї і моїх колег.

Той, хто стежить за ходом моєї думки, може, помітив, що, переносячи проблему «карусельного мислення» із взаємин між мною і моєю темою на саму цю тему (тобто на стосунки між дослідниками і «Голосом Неба»), я зумів викрутитись із скрутного становища, оскільки закид щодо «прихованих джерел натхнення» поширив так, що в ньому вмістився увесь Проект. Власне, таким і був мій намір, ще до того, як я вислухав критичні зауваження. Дещо перебільшуючи, щоб акцентувати свою думку, скажу: вже в процесі роботи (важко пригадати, коли саме) в мене виникла підозра, що «зоряний лист», який ми намагалися розгадати, ставав для нас чимось на зразок психологічного асоціативного тесту, наприклад, особливим чином ускладненого тесту Роршаха. Адже так само, як той, хто, помічаючи у барвистих плямах обриси ангелів чи зловісних птахів, насправді домальовує своєю уявою невиразність тих плям, і ми за заслоною незрозумілих знаків силкувалися виявити те, що містилося передусім у нас самих.

Ця підозра ускладнила мою роботу, й тепер вона змушує мене до зізнань, яких я волів би уникнути, однак я вирішив, що науковець, аж такий безпорадний, вже не може вважати свої фахові здібності чимось на зразок відокремленої залози або якоїсь жуйки і не повинен приховувати жодної з найделікатніших особистих проблем. Ботанік, класифікуючи квіти, має обмежені можливості для відображення в утворюваних ним схемах власних фантазій, видінь чи, скажімо, ницих пристрастей. На дослідника стародавніх міфів чатує вже більший ризик, бо — через їхній надмір — він самим своїм вибором того чи іншого міфу свідчитиме скоріше про те, що тривожить його сни і його позанаукове буття, ніж про те, що становить структурні інваріанти самих міфів.

Дотичні до Проекту люди змушені були зробити наступний карколомний крок — піти саме на такий ризик у не знаних доти масштабах. Тому ніхто з нас не скаже, наскільки ми були знаряддям об’єктивного аналізу, наскільки — сформованими сучасністю, типовими для неї, представниками людства, і якою мірою, врешті, кожний репрезентував лише самого себе, і натхненницею гіпотез щодо змісту «листа» була його власна психіка, — може, хвора, може, схильна до маячні, — в її вже не контрольованих ділянках.

Коли я висловлював такі побоювання, більшість моїх колег трактували їх як «забивання памороків». Вони вживали інші вирази, але суть була саме така.

Я чудово їх розумів. Проект створював прецедент, в якому, наче маленькі дерев’яні ляльки у великій, ховалися інші прецеденти. Насамперед, ніколи доти фізики, технологи, хіміки, ядерщики, біологи, кібернетики не мали у своїх руках такого предмету досліджень, який не тільки являв собою певну матеріальну, тобто природну, загадку, а й був з певним наміром створений і надісланий Кимось, причому йшлося про потенційних адресатів. Оскільки ці вчені провадять так звані «ігри з Природою», яка аж ніяк не є супротивником, наділеним особистістю, вони не припускають можливості, що за досліджуваним об’єктом справді стоїть Хтось, і що розібратись у тому об’єкті можна буде тією мірою, якою хід міркувань доведе їх до отого цілковитого анонімного винуватця. Тож, хоча вони знали й навіть говорили, що Відправник «листа» реальний, увесь їхній життєвий досвід, уся здобута ними фахова підготовка суперечили цьому.

Фізикові й на думку не спаде, що Хтось навмисне вивів електрони на орбіти, щоб він мусив сушити собі голову над конфігураціями цих орбіт. Фізик добре знає, що гіпотеза про «винуватця» орбіт у його науці цілковито зайва, більше того, взагалі неприпустима. Але в Проекті неможливе стало реальністю, а фізика у своєму попередньому вигляді — непридатною; ми з цим добряче намучилися. Сказаного мною, напевне, достатньо, щоб з’ясувати, що моє становище у Проекті було скоріше відокремлене (зрозуміло, у теоретичному, загальному аспекті, а не в адміністративній ієрархії).

Мені дорікали, що я недостатньо «конструктивний», бо завжди маю напохваті свій гріш, який докидаю до чужих міркувань, порушуючи й перепиняючи таким чином їхній перебіг, натомість сам я вніс, мовляв, не дуже багато корисних концепцій, «з якими можна було б щось зробити». А от Белойн у доповіді Конгресу висловлюється про мене якнайкраще (сподіваюся, не лише тому, що ми з ним друзі), й це, може, почасти обумовлено його посадою (адміністративною також). Якщо після періоду сумнівів і вагань на кожному окремому дослідницькому рівні різні погляди зводилися до певної колективно виробленої думки, той, хто засідав (як Белойн) у Науковій Раді, добре бачив, що погляди окремих груп часто діаметрально протилежні. Зрештою, саму координаційну структуру Проекту з її взаємною ізоляцією окремих рівнів я вважав надзвичайно продуманою, бо вона унеможливлювала виникнення таких явищ, як «епідемія помилок». Подібний інформаційний карантин мав і свої негативні наслідки. Проте я вже починаю — передчасно — заглиблюватись у деталі. Отже, час перейти до викладу подій.