Капітан далекого плавання

РОЗДІЛ 13

— Товаришу полковник, мені потрібна окрема кімната.

— Хіба ти не маєш квартири? — здивувався той.

— Якщо я приведу Міку до себе додому, тітка Сабіна потовче її віником. Тітка народилася на околиці Глуму, їй не дуже подобаються такі мавпочки.

— А чому Міка має заходити до тебе на квартиру?

— За день-два до від'їзду хоче зібрати мене в дорогу і власноручно спакувати речі. Каже, що треба готуватись завчасно.

— Турбується про тебе… — пожартував полковник.

— Як би там не було, окрема кімната мені необхідна. Вона обов'язково повинна бути десь у центрі, бо я казав, що мешкаю недалеко від міністерства.

— Гаразд, поговоримо про це з Іонеску. Побачимо, хто з хлопців зможе уступити тобі свою кімнату. А дату виїзду сам собі призначай. Якщо вона поставила за мету тебе завербувати, то постарається зробити це до твого від'їзду.

Через чотири дні Богдан і Раду сиділи у «новій квартирі» й оглядали валізу з штучної шкіри. Обидва силкувалися зрозуміти, чим вона відрізняється від тієї, що її купив Раду з Мікою.

А події відбувалися так: на другий день після того, як Раду поселився у цій кімнаті, Міка прийшла до нього в гості.

— Отже, ти їдеш наступного четверга?

— Так.

— Залишилося ще шість днів. Речі в дорогу ти вже зібрав?

— Ще встигну.

— Не варто, милий, відкладати все на останній день. Залиши все це мені.

— Якщо тобі не набридне, будь ласка.

— Скільки валіз ти братимеш у дорогу?

— Одну. Якщо при поверненні виникне потреба в другій — куплю там.

— Мені хочеться глянути на валізу, з якою ти збираєшся їхати.

Раду показав їй стару, зачовгану.

— З таким мотлохом ти хочеш їхати?

— Вона ще міцна.

— Будь серйозніший. Хочеш зробити посміховисько з своєї країни? Там не знатимуть, хто ти насправді, а вважатимуть тебе за якогось туриста. Ні, негайно треба купити іншу.

— Гаразд, куплю.

— Для чого відкладати на колись? Машина внизу. Давай зараз поїдемо й купимо.

— Згоден.

Валізу Міка вибирала сама. Вже в кімнаті записала всі речі, які треба було брати в дорогу.

— Залиши мені запасний ключ від квартири. Я пакуватиму речі. Треба ж дещо випрати, випрасувати. Я маю досить вільного часу, — сказала на прощання.

— Ти чудова дівчина…

І ось Міка обміняла валізи.

— У всякому разі тут заховано щось дуже маленьке. Можливо, мікрофільм. Але ж де вона могла його так ретельно притулити?

— Давай пошукаємо ще раз.

— Навіщо даремно гаяти час? Віддамо в лабораторію, там швидше знайдуть.

Але шукали далі.

Обережно виклавши речі, уважно досліджували валізу сантиметр за сантиметром. Раду навіть користувався лупою, але все даремно. Доведеться все-таки віддати валізу в лабораторію. Експертиза повинна відкрити таємницю, але те, що буде знайдено, треба обов'язково покласти на місце.

— А це для чого? — здивувався Богдан.

— Здається, я маю їхати наступного четверга, чи не так?

— Та й що?

— А хіба не зможе Міці спасти на думку перевірити, чи на місці та річ, яку вона заховала в цій проклятій валізі.

— З тисячі причин одна — найважливіша.

— Яка саме?

— Це залежатиме від того, чи ти справді поїдеш за кордон, чи це тільки розмови.

— Ти верзеш нісенітниці, Богдане. Чого мені їхати?

— Доведеться-таки поїхати насправді, інакше всі наші плани зруйнуються.

— Невже?

— Не квапся. Коли вони думають тебе завербувати, то для чого заховали щось у валізі? Могли просто дати тобі певне доручення. Чому ж вони не довіряють? Чому не вербують, а чогось очікують?

— У них свої розрахунки.

Експрес «Орієнт» давно подали до перону. За десять хвилин до відходу на пероні з'явився Раду. Його супроводжувала Міка і Богдан. Раду ніс у лівій руці саквояж, в правій шкіряний портфель дипломатичного кур'єра.

— Чому ти так запізнився? Я вже думала, що поїздку відклали, — невдоволено поморщилась Міка.

— Затримався у міністра. Сидів там, наче на голках. Сподіваюсь, Васіле не дав тобі нудьгувати?

— Чого він тільки не робив, щоб мене розвеселити, та йому не дуже вдавалося, бо мене турбувало твоє запізнення. Я кімнатні туфлі теж поклала, взуєш у вагоні.

— Чи стрічав ти, Васіле, коли-небудь таку дівчину?

— Коли повернешся, ми вас одружимо.

— Це ще коли я захочу вийти за нього, — блиснула очима Міка.

— Захочеш. Він тільки на вигляд такий грізний, а насправді слухняний, як дитя.

— Повернеться — побачимо, — відмахнулась Міка. — Ти мені писатимеш, милий?

— Посилатиму листівки з кожного місця. Але вам, мабуть, пора виходити з вагона.

— Щасливої дороги, милий!

— Щасти й тобі, дівчино. — Потім до Богдана — Коли матимеш час, покатай на машині Міку, я не ревнуватиму.

— Гаразд, покатаю.

Раду справді поїхав за кордон. Це рішення було прийнято в останній день. Валіза при ретельному обслідуванні, нарешті, розкрила свою таємницю. Під одним з металевих замків експерти знайшли малесенький пластмасовий циліндрик, з якого витягли мікроплівку з таким текстом:

«Бернхард залишився ціллю номер один. Слід загублено. Єдиним рішенням залишається — утриматися від дій. «Гриб» не становить проблеми. Наслідки сприятливі. Результати чудові завдяки застосуванню методів хитрого Улуса. Передайте через цього кур'єра додаткові інструкції: а) Бернхард, б) по якій лінії використати П. Б.? Можливості надзвичайні, оскільки працює в Міністерстві закордонних справ».

Експерти сфотографували мікроплівку й майстерно вмонтували на місце, під замком. Якби Міка схотіла перевірити, то нічого 6 не запідозрила.

Напередодні виїзду майора за кордон чергові радисти перехопили дві радіограми з інтервалом в одну годину. В першій було:

«Дипкур'єр виїздить сьогодні, 27 листопада цього року, їде у спальному вагоні № 7, місце № 12. Резидент».

У другій були додані слова:

«Замок зліва».

Зміст рапорту резидента детально проаналізували на нараді в кабінеті полковника Жолдіша. Богдан запально доводив необхідність виїзду Менеїле за кордон:

— Якщо Раду не поїде, то вся наша затія нічого не варта. Інша справа, коли б його завербували тут. Але, очевидно, шпигуни мають намір зробити це за кордоном. Якщо Раду не поїде, доведеться їх арештувати. На допиті вони дещо скажуть, але резидент тим часом може зникнути. Коли ж Раду поїде, то резидента ми зможемо виявити через нього. Менеїле привезе для нього інструкцію, але може бути інакше. У всякому разі Раду зможе потрапити в їхнє середовище. Тоді нам вдасться викрити їх повністю.

— Виходить, пошлемо його у вовче лігво, — нахмурився полковник.

— Лише так ми зможемо розплутати цей вузол, — зауважив Богдан.

— Не сумніваюсь. Все ж треба зважити всі за й проти. Але я сам не вирішую. Доповім генералові, постараюся його переконати, — мовив полковник.

Богдан роздягнувся й пірнув у ліжко. Останнім часом спати доводилося дуже мало. Задзвонив телефон.

— Ти вже повернувся? — спитав полковник Жолдіш, — То як вони розлучались? Хоч сльозу зронила?

— Не дуже. Дорогою додому натякала, що я їй подобаюсь.

— Це схоже на неї. Знаєш, чому я тебе потривожив? Мені оце повідомив Пічоруш, що покінчила життя Корнелія Мелінте. Отже, вирушай на місце події. Там знайдеш Пічоруша. Потім зайдеш до мене. Цієї ночі працюватиму допізна. За тобою поїхала машина.

— Слухаю, товаришу полковник.

Коли вийшов на вулицю, машина вже стояла перед будинком.

— Знаєш, куди їхати? — спитав шофера.

— Знаю.

— Поїхали.

Будинок, у якому мешкала Корнелія Мелінте, стояв на Морській вулиці. Там уже юрмився натовп цікавих, жваво обговорюючи подію.

Богдан поволі піднявся на ґанок. Судовий експерт констатував смерть. Корнелія Мелінте вкоротила собі віку дещо незвичайним способом — залізла у ванну і перерізала бритвою вени. Якби не закривавлена вода, можна було б подумати, що вона, купаючись, заснула. Голова схилилась на плече, а невинна усмішка в кутиках рота робила обличчя витонченим — наче смерть принесла їй задоволення.

— Товаришу лейтенант, — звернувся Богдан до міліціонера, — хто вам повідомив про цю подію?

— Ось громадянка, — показав на жінку. — Прошу повторити все так товаришеві капітану, як ви розповідали мені.

— Я на кухні пекла млинці. Не вистачило цукру, я пішла позичити до Корнелії. Двері до її кімнати були напіввідчинені. Подзвонила, але мені ніхто не відповів. Зайшла до кімнати й помітила відхилені двері у ванну. Гукнула — у відповідь мовчанка. Тоді відчинила двері й побачила її мертвою. — Жінка схлипнула й витерла сльозу. — Мене охопив жах. Вискочила надвір і подзвонила всім сусідам.

— О котрій годині це трапилось?

— О пів на восьму.

Богдан глянув на годинник. Була дев'ята вечора.

— Товаришу лікар, — сказав Богдан. — Коли наступила смерть?

— Годин зо дві тому.

— Як ви думаєте, — звернувся до сусідки, — чому вона наклала на себе руки?

Офіцер з міліції простяг папірець і капітан прочитав: «Ніхто не винен у моїй смерті. Мені просто набридло життя. Корнелія Мелінте».