Капітан далекого плавання

РОЗДІЛ 15

Раду цілий тиждень жив у Берні. Зупинившись у «Гранд-отелі», він тільки те й робив, що прогулювався вулицями, чекаючи якихось акцій з боку тих, котрі послали Ольсона і його коханку за мікрофільмом. Досі не міг зрозуміти, чому вони так поспішали з тією плівкою. Очевидно, перед тим, як його вербувати, їм потрібно було ознайомитись з рапортом резидента. Проте минав день за днем, а змін ніяких. Раду бував у музеях, оглядав пам'ятки старовини, як те роблять іноземці. Через два дні він виїхав до Парижа незадоволений і схвильований. Його припущення щодо Ольсона й мікроплівки виявилися помилковими. Отже, якась інша причина змусила шпигунів поспішно заволодіти рапортом резидента. Але яка? Раду охопив неспокій од думки, чи не відмовились вони від наміру його завербувати. Мабуть, докази резидента їх не влаштовували або ж просто йому не довіряли. Можливо, після його від'їзду резидент міг дізнатися, хто він насправді, й попередити своїх хазяїнів. Раду прибув до Парижа без будь-якої пригоди і вже наступного дня став знайомитися з «вічним містом». Минув день, другий, але нічого не сталося. Третього дня він поїхав у Монте-Карло ще більше розчарований. Майже переконаний, що відмовилися вербувати, став серйозно думати про повернення додому. Але саме там, у Монте-Карло, його побоювання розвіялись. Не можна, бувши в Монте-Карло, не відвідати казіно, де кожної ночі втрачають і виграють багатство. Раду спостерігав за грою, але сам не грав, бо не любив безглуздо ризикувати. На зворотному шляху завернув до бару. Вийшов звідти далеко за північ, маючи на думці пройтись до готелю пішки… Недалеко кілька заспаних таксистів чекали клієнтів. У таксистів великих міст виробляється професійна звичка. Коли ти надумав іти пішки, то йди собі, й вони навіть не глянуть у твій бік. Але коли ти стомлений і хочеш їхати, то без твого знаку таксі вмить зупиниться біля тебе. Раду ніяк не міг розгадати тієї шоферської таємниці. Йдучи до готелю, пригадав уважні погляди двох типів у барі, де щойно вій був. Один з них — молодий, другий — літній. Озирнувся. За ним не стежив ніхто. Запаливши цигарку, глибоко засунув руки в кишені штанів і мовчки пішов вулицею. Йому подобались нічні прогулянки, тим більше в чужому місті, над яким пливла тепла ніч. І хоча за кілька метрів хлюпало море, сухий, теплий вітер дихав наче з печі. Раду відчув спрагу і прискорив кроки, щоб швидше дійти до готелю й випити чогось холодного. Раптом за його спиною зупинилася машина. З неї вийшли ті два типи у вечірніх костюмах, яких він бачив у барі, й наблизились впритул.

— Ви пан Баділа? — спитав старший.

— Так. Що вам треба, панове?

— Сідайте в машину і нічого не вигадуйте!

—І не збираюся. Я вас не знаю і не хочу мати з вами ніякої справи.

— Чому ви не хочете бути розсудливим?

Тут Раду відчув під боками дві пістолетні цівки. При інших обставинах Раду не розгубився б. Він був сміливий, і кількома прийомами джіу-джітсу зумів би швидко справитись з напасниками. Проте, зрозумівши, що це те, чого він чекає уже десять днів, нарочито переляканим голосом спитав:

— Що вам треба? Куди ви хочете мене везти?

— Сідайте в машину! Не бійтесь… нічого поганого з вами не станеться.

— Гаразд… Сяду. Але чого вам від мене треба?

Молодший, як видно, не знав румунської мови, бо весь час мовчав, але й у нього урвався терпець. Він грубо штовхнув Раду в машину. Молодший сів за кермо, а старший сів за спиною праворуч.

«Отже, мене викрали, — міркував Раду, скоса поглядаючи на старшого. — Я думав, вони будуть винахідливіші, а все сталось інакше, ніж я передбачав».

— Куди ви мене везете? — спитав згодом, хоча йому було однаково.

— Дізнаєтесь, коли приїдемо. А поки що закуріть цигарку.

— Дякую, я курю свої.

— Цигарки з батьківщини?

— Так. Марка «Снагов».

— Раніше таких не було.

— Так. Закуріть, коли хочете.

— Спасибі. Не відмовлюсь.

Раду простяг старшому цигарку. Той прикурив. Якийсь час курив мовчки.

— Смачна? — спитав Раду, сподіваючись зав'язати розмову і хоч про щось дізнатись.

— Непогана, — відповів старший, — але прошу вас більше нічого мене не питати, бо я не маю права розмовляти з вами.

Раду помітив, що вздовж дороги поблискує море, а з другого боку по узбережжю мелькають дачі. Приблизно через годину машина зупинилася біля однієї з них у темній глибині двору.

— Прошу, виходьте.

Його обвели асфальтованою алеєю довкола вілли. Потім спустились до моря, де була невеличка пристань, об каміння якої хлюпотіли хвилі. Біля пристані на якорі — катер. Піднялися на палубу. Молодий запустив мотор, розвернув катер і помчав у відкрите море. Раду хотів залишитись на палубі, але його попросили спуститись у невеличку, розкішно обставлену каюту. Старий налив собі келих віскі й, навіть не розбавивши водою, випив.

— Не хочете віскі? — підморгнув він полоненому. Тільки-но Раду випив скляночку, як мотор зачмихав і зупинився.

— Ось ми й приїхали. Виходьте.

Катер причалив до борту якоїсь яхти.

— Піднімайтесь на борт! — наказали Раду. Він пішов по трапу першим.

На палубі яхти їх чекав чолов'яга з бакенбардами, одягнений у розкішну ліврею. Такого Раду бачив у якомусь кінофільмі. Вишуканими фразами на кількох мовах він привітав Раду з благополучним прибуттям і запитав, якою мовою той бажає розмовляти.

— Німецькою, — сказав Раду.

— Матиму на увазі, пане. А тепер прошу йти за мною.

Мовчазний шофер кудись зник, а старший супроводжував його. Раду через плече побачив, як він ховав до кишені пістолет.

Лакей, вклонившись, відчинив двері однієї з кают і запросив туди Раду.

— Оце, пане, ваше помешкання.

Каюта мала вигляд розкішного апартаменту. На всю стіну — бібліотека з румунських, французьких та німецьких книг. На одному столику — телевізор з широким екраном, на другому — великий радіоприймач. Стіни прикрашало кілька картин. В одному кутку — буфет з різними напоями, навпроти бібліотеки на стіні вмонтовано кіноекран. Одні двері вели в опочивальню, другі — у ванну кімнату. Все було розраховано на найвибагливіший смак.

— Вам тут буде зручно, — сказав старший, а лакей спитав: — Коли пан бажає вечеряти?

— Скажімо, через півгодини, — замість Раду відповів пірат.

— Добре, пане, — лакей зник за дверима.

Раду глянув йому вслід і ледь стримав усмішку. Лакей був лисий, по обличчю від скронь до підборіддя тяглися сиві бакенбарди, біля лівої ніздрі красувалася велика бородавка з кількома чорними волосинами. Товсті губи, зрізане підборіддя, опуклі очі непевного кольору смішили.

Що за блазень? — спитав Раду нападника.

Це немовля у вашому розпорядженні.

— Його зовуть немовлям? Хто він? Англієць?

— Дитя забуло вже, якої воно нації. Правда, він дуже освічена людина. Коли ви з ним познайомитесь ближче, він сподобається. Дозвольте вас залишити, бо вам треба помитись і переодягнутись. Якщо хочете, повечеряємо разом.

— А якщо ні?

— Все одно. Мені так наказано. В шафі знайдете все необхідне. А поки що до побачення.

Пірат попрямував до дверей, які автоматично перед ним відчинились і автоматично зачинились, коли він вийшов з каюти.

Залишившись на самоті, Раду уважно оглянув каюту.

«За інших обставин непогано було б подорожувати на такому судні», — подумав він. Але судно мало чудернацьку назву «Туман», і стояло не на рейді, а у відкритому морі. Назва судна нагадала йому німецьку яхту «Ніч і туман», якою фашисти вивозили в море людей для винищення. Поки що Раду не хвилювався, хоча події розвивались не так, як він уявляв. Підійшов до дверей, але вони перед ним не відчинилися. Спробував відчинити — не зміг. Якби не бачив, куди зникли ті двоє, то подумав би, що в каюті взагалі немає дверей. Глянув на ілюмінатори. Вони були такі маленькі, що в них могла пролізти хіба тільки дитина.

«Нащось я їм потрібний, і зрештою вони мене звільнять, бо Коли б вони знали справжні мої наміри, то так би зі мною не церемонились», — міркував Раду, йдучи купатись.

Як тільки він вийшов з ванни, до каюти безшумно ввійшов лакей і почав накривати стіл. В нього був такий гордий і незалежний вигляд, як у маршала, котрий обходить ряди своєї гвардії.

— Пан Вал зараз прийде, — повідомив лакей.

— Який пан Вал?

— А той, що привіз вас сюди.

— А ти можеш сказати мені, де я знаходжуся?

— На яхті «Туман», пане.

— Кому вона належить?

— Трестові «Туман», пане.

— Дивна назва… А чим займається цей трест?

— Приватними таємними дослідженнями, пане.

— Ти не можеш точніше сказати, що треба розуміти під приватними таємними дослідженнями?

— Не маю права. Може, вам скаже пан.

Пан Вал не примусив себе довго чекати.

— Запізнився на п'ять хвилин. Прошу пробачити. Звичайно я точний. Сугаре, можеш нести страву, — кивнув лакеєві. Той вклонився і щез за автоматичними дверима.

— Яке вино ви п'єте? — спитав Вал.

— Вип'ю горілки, але, мабуть, у вас її нема.

— На ваше щастя, маємо. Капітан передбачав. До речі, він теж любить горілку, — пан Вал налив у чарки жовтуватої рідини з приємним запахом.

— Хто, ви кажете, передбачив мою схильність до горілки?

— Капітан далекого плавання.

— Власник цього судна?

— Хіба Сугар не казав вам, що яхта належить трестові «Туман»?

— А як прізвище капітана?

— Капітан далекого плавання.

— Та це ж не прізвище.

— Це його прізвище!

— Ви жартуєте.

— Анітрохи, дорогий пане. Це прізвище, під яким його знають усюди.

— Виходить, пан Капітан далекого плавання передбачив мою схильність до горілки?.

— Саме він. Тож піднімемо чарки, пане Баділа! Вітаю вас на яхті!

— Пане Вал, нащо мене сюди привезли?

— Пане Баділа, горілка чудова й достойна всякої похвали. Ми говоритимемо лише про напої. Навіщо псувати апетит розмовами про справи? Після обіду та доброї чарки зможемо й про інше. Згодні?

— Якщо я скажу навпаки, то хіба від того щось зміниться?

— Це мені подобається. Видно, ви людина розсудлива, пане Баділа. Причому це у ваших інтересах.

Вечеря була розкішна. Вал розповідав непристойні анекдоти, від яких Сугар морщився, але той наче його не помічав, а смакував пікантні історійки, яких можна було наслухатись у казіно Монте-Карло. Нарешті повечеряли й мовчки розсілись по кріслах з чарками коньяку в руках. Пан Вал заговорив першим:

— Тепер я готовий вас вислухати, пане Баділа, й по можливості відповісти на запитання, які вас цікавлять.

— На щасливий початок я не сподіваюсь, — нахмурився Раду. — Хочу знати, для чого мене викрали й привезли сюди.

— Облишмо про це.

— Але воно для мене найважливіше.

— Матимете відповідь дещо пізніше й від когось іншого.

— Від кого саме?

— Від Капітана далекого плавання.

— Коли?

— Звісно, не цієї ночі. Мабуть, завтра, а може й післязавтра.

— Якщо не хочете відповідати, то в мене виникає припущення, що…

— Ви не ображайтесь, пане Баділа, але ваше припущення щодо моєї особи мене мало цікавить. Якщо у вас е інші запитання, то я готовий на них відповідати.

— Дещо запитаю. Наприклад, яку продукцію виробляє трест «Туман»?

— Дорогий пане Баділа, про те вам уже казав Сугар.

— Він мені нічого не казав.

— Трест займається приватними таємними розслідуваннями.

—І це ви вважаєте за відповідь?

— Мене неприємно вражає ваша наївність.

— Допоможіть мені зрозуміти.

— Тут поєднується дуже багато справ, від найпростіших до найскладніших. Наприклад, одна з найпростіших: нам треба довести, що пан ікс чи пані ігрек в домашньому побуті оскверняють святі канони церкви.

— Чи не можете ви мені навести якусь складнішу справу?

— Обійдемо це питання.

— Мене вкрадено для простої чи складної справи?

— Обійдемо й це питання. Ви у свій час отримаєте відповідь від Капітана далекого плавання.

— Тоді ще одне запитання: якій нації належить трест «Туман»? За назвою «Nebel» схоже, що він повинен бути німецьким?

— Це інтернаціональна організація.

— Гаразд, але ж повинен він мати якесь пристановище? Кожен трест повинен бути в якійсь країні.

— Трест ніде не зареєстровано, а пристановище він має, скажімо, на «Тумані-1».

— Це яхта, на якій ми знаходимось?

— Ні, ця яхта — «Туман-2».

— Так, але ж цьому «Туманові» необхідно плавати під якимось прапором.

— Авжеж. Він плаває під прапором тієї країни, яка майже не має власного флоту й наймає судна за відповідну плату. Врахуйте, ті країни платять мито менше за наймане судно, ніж за своє власне.

— Які ж це країни?

— Та багато їх — різні дрібненькі держави.

— А викрадення людей теж входить у методи роботи цього тресту?

— Щоб досягти мети, трест використовує всі доступні йому засоби.

— Навіть злочин?

— Злочин? Люди можуть зникати. Коли зникне якась людина — це ще не означає, що її вбили.

— А як розуміти моє зникнення?

— Ви не зникли. Просто поїхали прогулятися на кілька днів у Північну Францію, притому особисто про це повідомили власника готелю. До речі, за вами зберігається номер у готелі до вашого повернення.

— Невже ви гадаєте, що власник готелю повірить у телефонну розмову? В нього може виникнути підозра щодо мого імені, й тоді…

— Для цього у власника готелю не буде причин, дорогий пане Баділа. Ви заплатили за номер наперед за весь час вашої відсутності.

— Виходить, за мене платив трест «Туман»?

— Трест не зважає на витрати, дорогий пане, тому й добивається успіхів у всьому.

В цю мить відчинились двері, й на порозі каюти з'явилась жінка у мундирі морського офіцера.

— Яка несподіванка! Капітан яхти «Туман-2» удостоїв нас честі своїм візитом, — зрадів пан Вал. — Дорога міс Голлу, це наш гість, пан Баділа.

— Вітаю вас із щасливим прибуттям на мій корабель, пане, — сказала жінка французькою мовою.

— Пан Баділа краще володіє німецькою мовою.

— Дуже добре, тоді ми розмовлятимемо по-німецьки, мені все одно. То як ви себе почуваєте на моєму кораблі?

— Ви, фрейлейн… Капітан далекого плавання?

— Я? Ні, звідки ви взяли?

— Ви ж казали… — звернувся до Вала Раду.

— Та ви плутаєте, пане Баділа. Капітан далекого плавання не командує яхтою «Туман-2». Він — головний директор нашого тресту.

— Ви мене з ним випадково сплутали, — засміялася міс Голлу, — і не відповіли, як ви себе почуваєте на моєму кораблі.

— Коли не брати до уваги мій приїзд сюди не з власної волі, то можна сказати — чудово, міс. Проте з нетерпінням чекаю, коли зможу виїхати звідси.

— Розумію… Але запевняю, коли ви звикнете до корабля, то, їй-богу, почуватимете себе непогано, — усміхнулася міс Голлу.

— На жаль, міс Голлу, пан Баділа залишить ваш корабель ще до того часу, коли почне звикати, — сказав Раду.

— Господи, яка я безталанна, — скривилася Голлу, — і чомусь завжди помиляюся. Мені здавалось, що ви пробудете на кораблі хтозна-скільки. Але при ситуації, в якій ви перебуваєте… Ой, здається, знову кажу дурниці.. Правда ж, Вале?

— Дорога міс Голлу, така ваша доля: кожного разу казати ті речі, про які слід мовчати, але ви це робите досить мило, й ніхто на вас не ображається,

— Справді? І ви, пане, теж вважаєте, що я приваблива? — звернулася вона до Раду.

— Міс Голлу, — мовив той, бажаючи зробити її приємність, — у всьому світі дуже мало знайдеться таких гарних жінок, як ви.

— Як це мило з вашого боку, пане!.. — Потім мовила до Вала: — Ви не дасте мені щось випити?

— Що ви бажаєте, міс Голлу?

— А ви що п'єте?

— Коньяк.

— Я, мабуть, вип'ю зараз коктейль, який сама приготую.

Міс пройшла до буфета і з спритністю досвідченого бармена приготувала собі напій.

— Боже, яка нудьга!.. А вам легка музика подобається? — І не дочекавшись відповіді, ввімкнула радіоприймач. Залунала мелодія танцювальної музики.

— Пане Баділа, чи не хочете мене запросити на танець?

— Міс Голлу, в іншому місці мені було б дуже приємно з вами потанцювати, а тут я полонений, і мені зовсім не до танців.

— Полонений, прийнятий з такими почестями… Ви відчуваєте нашу приязнь?

— До того, поки не дізнаюся ціни, яку повинен платити за вашу приязнь, я не можу шанувати вашої в'язниці.

— Ой, який невдячний!.. Що ж мені робити? З ким потанцювати? Вал навіть ніг не може переставляти. В танцях він жахливий неук. Прошу, потанцюйте зі мною, хоч один раз.

Вони почали танцювати.

Вал стежив за ними, й щаслива усмішка розквітала на його обличчі, наче в батька, який спостерігав перший вихід своєї доньки на бал. Правда, він міг усміхатись і з інших причин, хоч таки був обдурений. Вважав, що все йде по заздалегідь наміченому плану. Навіть оці відвідини міс Голлу були однією із ланок того плану.

Раду було приємно кружляти в танці. Міс Голлу мала таке гнучке тіло, що кортіло стиснути її в обіймах.

— Ти не уявляєш, Вале, як він майстерно танцює,— похвалила міс Голлу, коли скінчився танець. — Хтось мені казав, що молодь у Румунії… Чи не ти, Вале?

— Міс Голлу, я глибоко ображений, коли чую таке. Ти про мене поганої думки.

— Хтось усе-таки казав. Пане, за такий танець я приготую вам коктейль. Тільки, коли не хочете, не пийте, бо я не люблю п'яних мужчин.

— Міс Голлу, від одного келиха я не п'янію.

Напій вогнем розлився по жилах. На душі стало легко, й весело. Захотілося співати, танцювати, освідчитись міс Голлу в коханні. Навіть на пана Вала вже не так сердився.

— Міс Голлу, хочете ще потанцювати?

— З великим задоволенням. Танцюючи, Раду спитав:

— За прізвищем ви англійка, так?

— Я та, якою здаюсь. Це вже така доля людини — бути тим, ким. вона здається, а не тим, хто вона є насправді. Хіба для вас не все одно, хто я?

— Міс Голлу, чи в Англії є ще хоч одна така вродлива жінка, як ви?

— По всьому світі є багато жінок вродливіших від мене.

— Неправда, міс Голлу, красивішої від вас нема ніде! Хіба може ще чогось бажати чоловік, якого ви кохаєте!

— Смішно, пане, вас слухати. Я нікого не кохаю й ніколи не кохала. Любов — вигадка поетів. Найсмішнішим серед них був Шекспір, який написав ідіотський твір «Ромео й Джульєтта».

— Неправда, міс Голлу. Якби мене хоч трошки покохала така жінка, я був би навіки щасливий. Але клянусь, я й так щасливий, танцюючи з вами.

Раду хотілося говорити що-небудь, аби не мовчати.

— Ой, це смішно й дико.

Вона вирвалася з його обіймів і, впавши на крісло, залилась дзвінким сміхом.

— Міс Голлу, — мовив Вал, — здається, нам пора йти. Пан Баділа стомився.

— Ви стомилися? — спитала міс Голлу.

Раду чомусь не зміг вимовити й слова, тільки ствердно кивнув. Все тіло розм'якло, не хотілося й рота розтулити. Раптом його охопила огида до міс Голлу, до пана Вала, який під час танцю все посміхався.

— Ми йдемо. На добраніч. Сподіваюсь, ви добре відпочинете на моєму кораблі,— сказала міс Голлу.

Перед ними автоматично відчинилися двері. «Треба спати, негайно спати. Та бридка міс Голлу чимось мене напоїла».

Він не сп'янів, думки були чіткими. Але в душі був якийсь невимовний сум, хотілося битися головою об стіни. Ледве вистачило сили роздягтися. Простягшись у ліжку, помітив крізь відхилені двері у другій кімнаті кіноекран.

«Якщо вони знімають кінофільм, то хай знімають мене в ліжку», — подумав Раду, засинаючи.

Прокинувся пізно. В голові гуло й відчувалася така втома, наче він зовсім не спав.

Холодний душ освіжив, поступово розвіялася втома. Як тільки вийшов з ванни, зразу з'явився Сугар зі сніданком.

— Доброго ранку. Здається, ви гарно відпочили. Виглядаєте свіжим.

Раду не відповів нічого, йому наче зціпило щелепи. На душі було тяжко. На нього несподівано наринули сумні спогади. Пригадався товариш, убитий кулею диверсанта, потім солдат, який підняв роту в атаку, але великий осколок міни відтяв йому голову. Знову через стільки років переживав ту мить, коли при світлі кишенькового ліхтарика впізнавав свого вбитого батька. Наче прокинувшись, ледь чутно став насвистувати похоронний марш з Третьої симфонії Бетховена.

«Сам собі граю за упокій», — тяжко зітхнув він. Чомусь спало на думку, що має померти. Як помре — було все одно. Крім неясного жалю до самого себе, більше нічого не відчував. Хотілося швидше якогось кінця.

З великим зусиллям підвівся й став прогулюватися по каюті. Зробилося ніби легше.

«Це вороги вчинили зі мною такий жарт. Невже лише через те, що я видаю себе за працівника Міністерства закордонних справ, привезли мене на цю яхту? А може, це якийсь новий метод вербування? Спершу отрутою пригнітити волю, а потім… Та хтозна, чим таке кінчається… Може, винайдено вже щось краще за «детектор брехні». Правда, той апарат не вартий нічого, коли людина має силу волі, витримку, вірить у свою правоту. Але, як видно, той бісів пан Вал і Голлу не марнували часу, атакували з першого вечора…»

Тільки сів у крісло — наче кудись провалився. Зразу ж побачив перед собою те, про що думав перед цим. Ним оволодів якийсь дивний сон. У тому сні головні ролі грали він і міс Голлу. Вона почала роздягатися. Він і міс Голлу…

— Обід подано, пане.

— Ти щось сказав, Сугаре?

— Кажу, обід подано.

— Гаразд… Я не голодний, але спробую їсти.

— На вашому місці я зробив би так само.

— Я один обідатиму, Сугаре?

— Самі пообідаєте, пане.

— А пан Вал хіба не прийде підтримати мені компанію?

— Пана Вала нема на яхті.

— Мені необхідно з ним поговорити.

— Коли повернеться, я йому скажу.

— А хіба він швидко повернеться?

— Мушу вас, пане, засмутити, але до завтра його не буде.

— Капітан далекого плавання уже повернувся?

— Я глибоко засмучений, але не можу вас нічим утішити. Капітан далекого плавання теж відсутній. На яхті лише екіпаж і… міс Голлу. Сугар із його звичкою розмовляти був настільки кумедним, що на нього навіть не можна було сердитись.

— Сугар, коли скінчиться оце свинство?

— Звичайно, не дуже приємно їсти одному, — вдав лакей, наче не зрозумів запитання. — Я, коли сам їм, теж не маю апетиту. Може покликати міс Голлу?

— Не до лиця тобі, Сугаре, корчити дурня. Не хочу її бачити! Скажи, чи є тут, на яхті, хоч одна порядна людина?

Сугар мовчки знизав плечима й зник.

Потім Раду впав у якесь забуття. Здається, відчинилися двері, і з'явилася міс Голлу, ще краща, привабливіша, ніж минулого разу.

Потім усе змішалось, мов у калейдоскопі.

Коли опритомнів, почало смеркати. Якісь розкуйовджені тіні заповнювали каюту, пропливали на кіноекрані.

«Ось іще минув один день…» — промимрив Раду, намагаючись підвестись із стільця. Марні зусилля. За мить знову поринув у невідомість, у якийсь сон. Наче приходив Сугар, приносив їжу, а він кидав за ним посудом, лаявся. Наче міс Голлу просила його випити з нею коктейль, а коли відмовився, напилася сама й танцювала до безтями твіст під модну пісеньку «Моє серце, як м'яч», потім стала роздягатись… Чи то був сон, чи дійсність? Він і міс Голлу… Міс Голлу і він… Здавалося, для нього перестав існувати час. Власне, не міг збагнути, що з ним діється. Головне, не знав, чи він у сні, чи в дійсності. Його мало турбувало, що не було Вала, Капітана далекого плавання, і навіть власне становище.

Лише на третій день Раду випала нагода побачити Капітана далекого плавання. Тільки тоді він мовби прокинувся. В голові прояснилось. Зовсім не почував себе виснаженим. Легко підвівся з ліжка, вмився, одягся й навіть почав насвистувати якусь мелодію. Захотілося їсти. Чекаючи Сугара, відчинив ілюмінатор. До каюти ввірвався солоний морський вітер. Сонце поволі опускалось за далекий обрій. Яхта злегка погойдувалася на хвилях. Звернув увагу на те, що була вона у відкритому морі й рухалась із середньою швидкістю в невідомому напрямі. Куди його везуть? Скільки часу він був непритомний?.. «Здається, аж тут мені кінець…»

Несподівано за спиною почув голос:

— Доброго вечора, пане Баділа!

Озирнувся. За кілька кроків стояв дуже високий чоловік, худий, з потворним обличчям. Ніс, наче дзьоб у сови, гостре підборіддя, гострі вилиці, миготливі водянистого кольору очиці. Лиса голова, схожа на диню, блищала, як більярдна куля. На потилиці стирчали рештки сивого волосся. Над очима стовбурчились сиві, як і вуса, острішки брів. Незнайомий був одягнений у бездоганний вечірній костюм, його негарний вид компенсувався великою фізичною силою, хоч той чоловік був років шістдесяти п'яти. Раду ледве зумів приховати подив:

— Доброго вечора й вам.

— Я засмучений, примусивши вас три дні нудьгувати на кораблі, але повірте, довелось відлучитись у дуже важливих і невідкладних справах.

Усміхаючись, він простяг руку. Велетень не вважав за потрібне відрекомендуватись, тому Раду навмисне спитав:

— Ви Капітан далекого плавання?

— Так мене зовуть. А ви дуже нудьгували ці дні? Велетень обережно сів у крісло, яке затріщало під його вагою.

— А ви як гадаєте? — спохмурнів Раду.

— Не думаю. В компанії з міс Голлу жоден мужчина не зможе нудьгувати. Хто ви, пане Баділа?

— Вам хочеться пожартувати? Ви ж знаєте моє прізвище. Чи, може, ваші посильні, пан Вал і той другий, викрали мене помилково?

— Хто ви?

«Або я говорив не так, або він має якусь підозру. Чи він, і мене впізнав? — захвилювався Раду. — Коли його не попередили з Румунії, то чи може йому спасти на думку, що п'ятнадцятирічний хлопчина, якого він знав двадцять сім років тому, став майором державної безпеки?»

— Коли не знаєте, хто я, то для чого посилати своїх людей, щоб мене викрали, й навіщо ваші люди нишпорили в моїх речах у поїзді?

Велетень мовчки смоктав сигару, не дивлячись у його бік. Мабуть, про щось напружено думав.

— Звідки вам відомо, що мої люди цікавилися вашим багажем? Не уявляю, щоб вони так погано й грубо працювали.

— Не можу оцінити їхнього професіонального вміння, проте вони виявились не дуже уважними.

— Чи не пропало у вас щось після того?

— Мій скромний багаж службовця не міг являти особливого інтересу для підісланих вами людей. Йоган Ольсон і його вродлива коханка Малла, по-моєму, не дуже цікавились грішми. Все ж вони чомусь лізли до моїх особистих речей, а не до сумки дипкур'єра.

Отже, до вашої сумки дипкур'єра ніхто не-лазив?

— Ні.

— Це правда. Вашої сумки ніхто не відкривав. Люди працювали згідно з інструкцією.

— Скажіть, чому ви тримаєте мене на цій яхті?

— Пане Баділа, тут лише я можу ставити запитання, а не ви. Мене цікавить робота моїх людей, де б вони не працювали. Відповідайте зі всіма подробицями. Згода?

— Авжеж, — буркнув Раду.

— Отже, він назвав себе Йоганом Ольсоном, а вона як?

— Малла.

— Малла — це ім'я, а прізвище?

— Прізвища не називала.

— Вона видалася вам вродливою?

— Навіщо запитуєте? Невже знайдеться хоч один мужчина, якого не зачарувала б її врода?

— Ви помітили в ній щось особливе?

— Хоч вона й негідниця, але може легко завоювати довір'я у телепнів.

— А він яке враження справив на вас?

— Не знаю, що й сказати. Ольсон — цікава, добре вихована людина. А взагалі обоє вони виглядають химерними, дивакуватими.

— Останнє запитання, пане Баділа, яке вимагатиме від вас особливих подробиць: мені хочеться знати, як саме ви познайомились, як розвивалися події з першої хвилини й до останньої, коли ви розлучилися. Здається, вони раніше від вас зійшли з поїзда?

— Так, вони зійшли у Відні, а я — в Берні.

— Слухаю вас, пане Баділа. Тільки прошу з подробицями, якнайбільше подробиць…

— Оце й усе? — спитав шеф тресту, коли Раду замовк.

— Все. А як ви оцінюєте їхню роботу?

— Посередньо. Це оцінка, яку вони заслужили.

— Чому так? — спитав Раду більше з професіональної цікавості.

— З чого ви зробили висновок, що вони порпались у вашій валізі? Чому саме вони, а не хтось інший?

— Бо лише тоді, коли я пішов з ними у вагон-ресторан, мої речі залишались без нагляду.

— Бачите, оце їхня невмілість. Ви відразу зрозуміли, що, крім них, ніхто не міг лазити до ваших речей.

— Пане… Чому ви зветесь Капітан далекого плавання?

— Так мене називають. Взагалі в мене дуже багато прізвищ. За життя я мав їх аж сорок вісім.

—І ви всі їх пам'ятаєте?

— Майже всі, навіть ті, від яких відмовився. Наприклад, у Румунії мене звали колись Шункеріке.

«Знаю. Дядько Шункеріке — друг дітей. Тебе я відразу впізнав… А ось ти мене не впізнаєш. Це й не дивно, хоча я колись врятував тобі життя. Але ж минуло вже стільки років. Звідки тобі пам'ятати того хлопчину?»

— Шункеріке? — роблено здивувався Раду. — Яке ж це прізвище, скоріше всього це прізвисько.

— Прізвище, прізвисько… Яке це має значення? Все-таки ви маєте велике щастя, пане Баділа, що ви румун.

— Чому?

— Бо ви румун. Як у нас ведеться, то не я особисто займаюсь тими, що потрапляють у наші руки. Маю інші, важливіші справи.

— Отже, для мене ви зробили виняток?

— Так.

— Чому ж?

— Ви румун, а я теж народився в Румунії і колись там чудово пожив.

— То ви перебіжчик? — наївно спитав Раду.

— Я виїхав з Румунії тоді, коли такого слова ще не було.

— Не знаю, коли цей факт, пане…

— Можете звати мене — Шункеріке.

— Не знаю, пане Шункеріке, чи та милість матиме і надалі для мене якесь значення.

— Пане Баділа, я звик, щоб мені відплачували за мою увагу.

— Отже, я теж повинен платити?

— На жаль, так, пане Баділа.

— Доведеться вас розчарувати. Я зовсім не схильний ні до якої плати, пане Шункеріке.

— Це ми ще побачимо. Сподіваюся, ви хоч трохи здогадуєтесь, чому вас привезли на яхту?

— Коли я працюю в Міністерстві закордонних справ, то було б дивно, коли б я не здогадався.

— Правильно, пане Баділа. Ви нам дуже потрібні.

— Поясніть детальніше, кому цікава моя робота, точніше, яка держава нею цікавиться.

— Ніяких держав. Ви потрібні тресту «Туман».

— Мені казали про діяльність вашого тресту, що він займається «приватними таємними розслідуваннями».

— Вам сказали істину.

— Як же треба розуміти оті «приватні таємні розслідування»?

— У вас є хоч невеличка фантазія, пане Баділа?

— Припустімо, що так.

— Якою б ваша фантазія не була, ви не зможете собі уявити й десятої долі тих справ, якими займається наш трест.

— Наскільки я зрозумів, то у сферу «приватних таємних досліджень» входить і шпигунство.

— Ви не помилились.

— Отже, мене викрали з метою примусити шпигувати на користь тресту «Туман».

— Вгадали, пане Баділа. Але запевняю, це така професія, як і всяка інша. Правда, вона пов'язана з багатьма небезпеками, особливо в якійсь комуністичній країні, зате добре оплачується.

— Гаразд, але ж ваш трест повинен працювати в інтересах якоїсь держави. Хотів би знати, якої саме.

— Глибоко помиляєтесь, пане. Ніякій державі ми не служимо. Єдина наша мета — вигода. Трест здобуває приватні інформації й продає тому, хто найбільше платить. Інформація, пане Баділа, — це такий самий крам, як і всякі інші, й за певних умов цінується дорожче, ніж золото.

Як приватне підприємство, ми володіємо найбільшими прибутками, бо в нашого краму нема браку. Адже найпростіша інформація має певну ціну, треба лише вміти знайти на неї покупця. В цьому й полягає заслуга нашого тресту. Насамперед треба дізнатися, кому потрібна та чи інша інформація, й вигідно її продати. Наш трест, пане Баділа — величезне підприємство з величезним капіталом. Це дозволяє нам по-королівськи платити тим, хто погоджується працювати для нас. Яка у вас місячна заробітна плата?

— Трохи більше двох тисяч леїв.

— Це до смішного мізерна сума. Якщо ви погодитесь працювати для нас — матимете щомісяця втричі більше.

— Пане Шункеріке, я не продаюсь і своєю совістю не торгую! — вдавано сердито вигукнув Раду.

— Не поспішайте відмовлятися, бо не знаєте, яку ціну ми хочемо заплатити за вашу совість. Передусім ви повинні знати, чого ми від вас хочемо. По суті, майже нічого, пане Баділа.

— Для зради це не має значення.

— Дорогий пане Баділа, я знаю: там, у вас на сході, пишномовність у великій шані. Я набагато старіший від вас, звідав більше, тому по-дружньому раджу облишити порожню балаканину. Ви, комуністи, користуєтесь діалектикою тільки теоретично. Чому ж ви не спробуєте судити діалектику? Якби спробували, то побачили б, наскільки умовним є поняття зради. Проте я не хочу втягати вас у розмову на тему діалектики й зради. Знаєте чому? Бо люди не звикли міняти погляди через теорію. Тут більшу роль відіграють гроші. Це є найпевніший метод переконання. Ви що будете пити? — підійшовши до буфета, спитав Шункеріке.

— Нічого.

— Вас часто посилають за кордон?

— Коли це необхідно. В усякому разі, не я вирішую цю справу.

— Це ми самі знаємо. Вас уже кудись посилали?

— Ні.

— А до кінця року ще можуть кудись послати?

— Все можливо.

— Ось і настав час сказати, чого власне ми від вас вимагаємо. Ми хочемо, щоб тоді, коли ви знову поїдете за кордон, привезли сюди конверт чи щось подібне, який вам вручить одна особа. Ви повинні зробити так, щоб ніхто не виявив того матеріалу, який буде вкладено у ваш багаж напередодні від'їзду. Оце й усе, пане Баділа. Як бачите, ми не просимо у вас копій тих документів, що ви їх перевозите, як дипломатичний кур'єр, копій документів з архіву міністерства, де ви працюєте, хоч вони й мають для нас інтерес. Лише погодьтеся бути іноді й нашим кур'єром. Гонорар заплатимо, який скажете. Вважайте, мова йде не про постійне співробітництво, а лише про окремі випадки. Звичайно, вашому бажанню співробітничати з нашим трестом постійно ми були б дуже раді.

— Мене зовсім не цікавлять ваші пропозиції. Рішуче протестую проти мого ув'язнення і вимагаю негайно мене звільнити! Я вам казав і ще раз повторюю: я ненавиджу зрадників!

— Годі! Ви знову вдались до пишномовства. Виходить, мені не пощастило вас переконати.

—І не пощастить!

— Отже, ви горите бажанням нас залишити?

— Негайно!

— Дуже добре. Зараз накажу.

Шункеріке натиснув кнопку дзвінка, і в дверях з'явився Сугар.

— Пан Вал на борту? — спитав Шункеріке.

— Так, пане.

— Передай йому мій наказ: хай приготується супроводити пана Баділа. Міс Голлу накажи приготувати катер.

— Слухаю, пане.

— Ви задоволені, пане Баділа? — повернувся Шункеріке до Раду.

— Дякую, пане Шункеріке, — відповів той дуже розчарований, що його насправді звільнять. Тоді так ретельно обдумані плани полетять шкереберть. Вся надія була на те, що Шункеріке так легко не відмовиться від наміру завербувати його. Мабуть, це якийсь черговий трюк.

— Через чверть години ви зможете їхати. Пан Вал, якому випала честь доставити вас на корабель, відвезе на берег. Однак гадаю, ви не заперечуватимете, коли перед тим, як залишити палубу, зробите для мене приємність — проглянете разом зі мною невеличкий кінофільм. Це займе не більше десяти хвилин.

— Якщо мова лише про десять хвилин…

— Дякую вам, пане Баділа, — глумливо проказав Шункеріке. Він поставив на стіл келих, сів у крісло.

Світло погасло, й на екрані заворушилися постать Раду і міс Голлу на першому плані. Оператор надає йому перевагу. Хоче підкреслити його неохайність. Краватка з'їхала вбік, носовичок на дві третини висунувся з нагрудної кишені. Запонки на рукавах пообвисали. Штани попіднімалися вище кісточок. Оператор явно смакує деталі. Скуйовджене волосся. Він у доброму гуморі — дурнувато посміхається. В правій руці тримає келих з коктейлем. Лівою обіймає міс Голлу, яка любовно схилила голову йому на плече. Міс Голлу в непристойній позі розвалилась у кріслі з келихом в руці. Він цокається з нею. Дзвенять келихи. Отже, то був не сон… Але коли? Коли? Першого вечора? Мабуть, саме тоді. З усього баченого на екрані він мало що пам'ятає…

Перед таким «компрометуючим» документом він повинен погодиться з Шункеріке, бо відмова зруйнує все.

Тільки спалахнуло світло, Шункеріке ввічливо спитав:

— Сподобалось?

Замість того щоб відповісти, Раду схопився за голову:

— Невже я міг скотитись до такого?

— Нащо лицемірити, пане Баділа? Хіба це неприємно? Пізніше, коли згадаєте цю невеличку розвагу з міс Голлу, то, їй-богу, жалітимете, що не були на яхті довше.

— Це підло! Це шантаж!

— Дорогий пане Баділа, такі слова викликають у мене нудоту, не вживайте їх. Це — спроба допомогти вам зрозуміти власну вигоду. Плівка може потрапити туди, де ви працюєте. Вважаю, що «товаришів» з відділу кадрів зацікавлять не так ваші залицяння до міс Голлу, як сцена підпису вами однієї квитанції, а перед вами купа грошей…

— Це брехня! Я не підписував квитанції й не отримував ніяких грошей!

— Невже? Ви отримали п'ятнадцять тисяч франків і дали розписку. Гадаєте, як при вас нема грошей, то ви нічого не підписували? Ви ж їх самі подарували нашому повару, коли дізналися про його хвору дружину та двох паралізованих дітей.

Шункеріке брехав. Якби Раду попросив показати розписку, то поставив би його в незручне становище.

— Ви надто вольова людина, пане Баділа, мені такі подобаються. Проте дам вам невеличку пораду. Треба завжди добре мізкувати, щоб виплутатися з біди, бо колись попадете в скрутне становище…

— Скрутніше, ніж зараз, знайти важко, — сказав Раду, вдаючи зляканого.

— Як ви можете називати таку ситуацію скрутним становищем? Це для вас велике щастя. Добре поміркувавши, ви будете вдячні нашому тресту. Отже, пане Баділа, ви, певне, пристаєте на нашу пропозицію?

— Що ж мені ще робити?

— Детальні інструкції дістанете пізніше. Поки що підпишіть це зобов’язання. Проста формальність. Все-таки нам теж необхідно застосувати заходи для власної безпеки. На випадок, якщо ви колись передумаєте… Ви вибираєте постійне співробітництво чи тимчасове, лиш на один раз?

— Обмежимось одним завданням.