Капітан далекого плавання

РОЗДІЛ 7

На легковій машині Раду мчав широкою, асфальтованою дорогою. Праворуч біля нього — Міка. Вона, закинувши ногу на ногу, смоктала цигарку й мугикала пісеньку:

— Тобі подобається пісенька?

— Мила! Від одної мелодії можна вмерти, — з удаваним захопленням відповів Раду.

Міка повірила в його щирість. Було вже за північ. Вони поверталися з передмістя Бухареста, де чудово провели час у ресторані. Міка там багато їла, але мало пила. Мабуть, боялась упитись, щоб не сказати зайвого. Раду думав, чи недаремно згаяв час.

— Тобі подобається мій голос?

— Мила, я в захопленні. Твій голос — рідкість. Чому ти не ходиш до консерваторії?

— Не хочу бути співачкою.

— Чого ж ти прагнеш?

— Щось трошки вище.

— Наприклад?

— Мрію зніматись у кінофільмах, та не маю таланту.

— Хто тобі сказав?

— Сама знаю, — відповіла коротко і впевнено.

— В такої вродливої дівчини режисери знайдуть талант. У багатьох кіноактрис його нема й на гріш.

— Справа їхня. Нема таланту, вони спекулюють вродою. А я б наважилась зіграти у фільмі єдину роль.

— Яку?

— Роль купальниці.

— Гм… Такий фільм появиться не скоро…

— Ти думаєш? Бач, який поганий! Чи не маєш наміру так зарані відправити мене додому? Повези краще куди-небудь.

— Куди накажеш?

— У тебе є гроші? Ой, чого я питаю. Коли є власна машина, то на пляшку коньяку знайдеться.

— Гроші є.

— Тоді вези мене кудись у бар.

— Поїхали!

На їх щастя, в барі знайшлися вільні місця. Коли вони проходили між столиками, всі чоловіки витріщили на Міку очі. Вона їх притягувала наче магніт.

— Глянь, одним помахом ти всіх кинула додолу.

— Мене жоден з них не цікавить. Цього вечора мені подобаєшся ти.

— Я дуже втішений.

— Якщо підійде хто з них запрошувати мене на танець, не дозволяй. Сам ти танцюєш?

— Якось бавлюсь. Ніг тобі не відтопчу.

— Танцюватиму тільки з тобою, милий.

Під час танцю Міка прошепотіла:

— Ця машина дійсно твоя?

— Та моя ж! — збрехав Раду, навіть не кліпнувши.

— Як тобі пощастило її дістати? Машин такої марки нема в продажу.

— Це довга історія.

— Розкажи, мені цікаво…

— Маю рідного дядька в Західній Німеччині. Влітку він приїздив у гості, а, від'їжджаючи, подарував мені машину. Правда, я сплатив мито. Машина того варта, бо майже нова. Якби схотів продати, то взяв би добрі гроші.

— Казав, довга історія, а я не бачу ніякої.

—Історія довга, але… — продовжував крутитись у танці.

— Я хочу знати, — наполягала Міка.

— Хай уже після танцю…

Нарешті музика змовкла, і пари розбрелись на свої місця.

— Ну розказуй, ти ж обіцяв, — нагадала Міка.

— Хоч я тобі й вірю, все-таки… Розумієш, ми ж недавно лише познайомилися…

— Не будь дурнем! Я вмію тримати язик за зубами.

— Обіцяй нікому ні слова.

— Клянусь!

— По суті, машина записана на мого друга, наче дядько йому подарував її. Розумієш?

— Дуже просто! Ти не хотів, щоб знали про твого дядька із Західної Німеччини.

— Ти відгадала.

— Але чому? Що тут поганого? Людина може вибирати собі друзів, а не родичів. Хотіла б і я мати дядька, котрий би подарував мені машину.

— Якби ти працювала там, де я, то так би не казала.

— Де ж працює ваша милість?

— Обіцяй навіть не писнути ніде.

— Ой, не роби з себе чогось таємничого…

— Я працюю в Міністерстві закордонних справ. Там не бажано, щоб хтось мав за кордоном родичів.

— Ги, мабуть, уже не раз їздив за кордон, то чому не купив собі машини?

— Я не працюю в дипломатичному корпусі. В мене посада начальника відділу в архіві міністерства.

— Ось як! — тріпнула головою Міка. — Отже, за кордон тебе не посилають?

— Чому ні? Часто посилають як дипломатичного кур'єра. Тільки ти нікому ні слова…

— Я вмію мовчати.

— Це я, мабуть, відчув інстинктивно, бо інакше… Раду кивнув офіціантові й замовив ще каву та коньяк.

Недалеко за столиком якась дама істерично реготала. Під стелею плавали густі хмари тютюнового диму. Несподівано Міка промовила:

— Ти давно знаєш дядька Флоріку?

Раду чекав цього запитання і відповів навмисне ухильно:

— Ми познайомилися під час війни. Разом робили одну комерцію.

— Яку? — спитала Міка байдуже. — Ви були знайомі ще до того, як його розбив параліч?

— Звісно! Ми різали худобу і збували м'ясо на чорному ринку.

— Ніколи б не подумала, щоб ви могли займатись такою справою, — презирливо скривилась Міка.

— Чому?

— Не ображайся, але ж тут пахне шахрайством.

— Звідки тобі знати, де було в ті роки шахрайство, де ні?

— Мені не важко уявити. Дядько Флоріка був освічена людина, вчитель. Коли ти сказав про комерцію, я собі уявила інше діло, тонке, спритне, з більшим заробітком. Хоча, здається, дядько Флоріка ніколи не був ласий до грошей.

— Торгівля м'ясом давала нам чималі прибутки.

— Але ж то не чесно.

— Може й так. Твій дядько Флоріка міг займатись ще якоюсь прибутковою справою. Він був потайний, та й до грошей жадібний. Чим більше йому перепадало від комерції, тим більше він хотів загребти.

— Якщо ви разом торгували, то, мабуть, були приятелями?

— Це не обов'язково.

— Чому ж ви розлучились? Може, чогось посварилися?

— Ні, так склались обставини. Коли змінився режим, торгувати стало неможливо, і з обережності ми припинили свою комерцію.

— Ну а потім? Ви ні разу не зустрічалися? — допитувалась Міка.

— Коли у вашому будинку поселився Флоріка? — швидко спитав Раду.

— Здається, років вісім тому.

— А ми розлучились з ним уже чотирнадцять років і ні разу не шукали нагоди зустрітися. Якби він мені не прислав листа, то, їй-богу, не знав би його нової адреси.

— Ким він тобі посилав листа? Двірничкою?

— Може й нею.

— Чого ж він хотів?

— Декілька раз натякав, ніби хоче довірити мені якусь таємницю, але кожного разу переводив розмову на інше. Видно, ніяк не міг наважитись.

— Слухай, милий! А ти лукавий. Не хочеш сказати, не віриш мені. Та я не серджуся, бо це природно. Адже ми тільки-но познайомились. Пізніше, коли ми станемо справжніми друзями, ти довірятимеш мені. Це буде неодмінно, бо я почуваю, яким ти дорогим стаєш для мене.

Раду ніжно глянув на дівчину:

— Дорога моя! Мені сумно, коли ти погано думаєш про мене. Клянусь, нічого від тебе не приховую. Я тобі розповів про свого дядька, про машину. Коли я був з тобою відвертий в особистому, то чому б приховував від тебе таємницю, довірену мені тим, кого вже нема на світі? Якщо роки його не змінили, то мені зрозуміло, чому він мовчав до останньої хвилини.

— Чому? — відверто зацікавилась Міка.

— Спекулюючи, Флоріка мав кошти і, мабуть, скуповував золото, а потім десь його заховав. Скупий був жахливо. Так до останньої миті й не сказав мені про схованку. Пішов на той світ і забрав з собою таємницю. Жаль! Щонайменше сотня золотих монет десь поблискує у схованці.

Міка байдуже позіхнула:

— Яка з того золота користь? Хіба тільки дивитись, як воно блищить? Економічна міліція не дасть його сплавити.

— Я знаю, де його поміняти, щоб ніяка міліція не спіймала…

— Милий, ти вже захмелів, більше не пий. Негарно для першої нашої появи на людях.

— Я не так легко впиваюся. А те золото мені знадобилося б… Коли мене посилатимуть за кордон, я б його там…

Міка здивовано глянула на нього. Проте Раду не так легко було збити з пантелику. Ще коли йому йшов шістнадцятий рік, він знав хитрішу — Катіну, вмів розгадувати її з першого погляду.

Раду нахилився до Міки й прошепотів:

— Ти мене зрозуміла, дівчинко?

Міка злегка насупилась.

— До чого ці розмови, коли золота нема! В усякому разі, прошу тебе більше не пити. І якщо хтось запросить мене потанцювати, то ти не заперечуй. Хочу танцювати, а ти сп'янів і не зможеш.

— А от ходімо — побачиш.

— Ні, ні! Коли б ти був тверезим…

— Гаразд! Танцюй з ким хочеш.

Раду вдавано нахмурився і зиркнув спідлоба на сусідні столики. В протилежному кінці залу, в компанії двох червонопиких молодиків, сидів… Фіуреску. Видно, він щось веселе розповідав, бо ті реготали, наче навіжені. Раду помітив, що Міка теж почала поглядати в той бік. Музика заграла танго, і кавалери розійшлись поміж столиками шукати собі дам. Фіуреску, пропетлявши через усю залу, підійшов до їх столика і елегантно запросив Міку. Спочатку вони танцювали мовчки, а потім Фіуреску щось говорив, бо Міка уважно слухала і посміхалась.

— Ти зовсім розкисла, — зауважив Раду, коли вона повернулась.

— Тобі так здається. Ти питимеш коньяк чи каву?

— Тільки каву. А він таки молодець!

— Хто?

— Твій партнер. Якщо я доживу до його віку, то не те що танцювати — дивитись на дівчат соромно буде.

Міка нічого не відповіла й слухала його одним вухом. Видно, щось її хвилювало. Тим часом Фіуреску зник.

— Може, ми вже підемо? — позіхнула Міка.

— Якщо тобі набридло — ходімо! Я відвезу тебе додому.

Тітка Сабіна щедро накрила стіл, розставивши на ньому безліч тарілок із яєчнею, салом, бринзою, маслинами та домашнім варенням. Раду й Богдан швидко з тим усім впорались, хоч були стомлені безсонням. Богдан повернувся з провінції за північ, а Раду прийшов додому ще пізніше, бо Міка захотіла прогулятися пішки, помилуватися гарною ніччю.

Коли Раду розповів Богданові про Міку, той зрадів, наче мале дитя.

— Виходить, якби я не збрехав про машину, то нічого б не вийшло?

— Це так. Здається, саме тоді вона й зацікавилась мною. Твоя вигадка про машину геніальна.

— Отже, Міка хоче кавалера з власною машиною. Видно, любить кататись.

— Не думаю, що їй потрібна саме машина. Вона вродлива й легко може знайти не одного багатого.

— То що ж її цікавить?

— Я їй сказав, що давно знайомий з Бомбонікою.

— Ну?

— Оце, мабуть, зацікавило її не менше, ніж машина. Проте головна причина її «закоханості» інша. Я сказав, що працюю в Міністерстві закордонних справ начальником відділу архівів. Вона здорово клюнула на цю приманку. Мабуть, подумала, що через мене матиме доступ до міністерських архівів. Невже має намір заплутати мене в своєму павутинні?

— А чому ні? Така красуня, і коли дійсно працює на Фіуреску, то в шпигунській зграї вона виконує роль агента-вербувальника.

— В такому разі моє «кохання» якраз до речі.

—І як тобі спало на думку сказати Міці про золото, подорожі за кордон?

— Натхнення, юначе, натхнення. Але тут справа не тільки в Міці. Вся ця історія мені здається якоюсь особливою.

— Нічого особливого тут нема.

— Поки ми розберемось, хай вони всі будуть укупі: Фіуреску, Ківу Бораш, Марчел Коруз, покійний Клауснер, Аспасія, Міка.

— Шестеро… Чого ж вони хочуть?

— Поки що важко сказати. Шпигуни завжди фальшивими діями відволікають увагу від справжніх своїх намірів.

— А чи не взяти їх на допит, Раду?

— Ні, це було б помилкою. Хто з них допоможе нам розгадати цей ребус — глухонімий Коруз чи, може, Міка? По-моєму, вона тут ні до чого.

— А Фіуреску?

— Цей цікавить нас найбільше. Він знає стільки, як усі інші, взяті разові. Та чи скаже він щось? Нам невідомо, куди зникла Аспасія і хто такий Ківу Бораш. Невідомо, хто з них замішаний в нападі на Саву Шутелку. Не знаємо також, хто такий Шампіньйон і той Бернхард, про якого перед смертю згадував Клауснер. Власне, не знаємо тих, за чиїм велінням метушаться Фіуреску, Коруз, Міка та інші. Отож, буде помилкою дочасно арештовувати тих, котрих ми знаємо і які діють за чиїмись вказівками. Богдан тяжко зітхнув.

— Нічого, друже, не вдієш. Треба зачекати. Задзвонив телефон, і Раду взяв трубку. Говорив полковник Жолдіш:

— Маєш якісь новини?

—Є, товаришу полковник!

— Добре, доповіси мені пізніше. Я послав за тобою машину. Через чверть години, з'явишся до комітету геологів. Ми там зустрінемося.

— У мене капітан Тудорашку, — додав Раду.

— Приїздіть обидва.

— Що там ще трапилося? — поцікавився Богдан.

— Зникла якась жінка-геолог, і ми повинні її знайти.

— Чому це ми? А міліція?

— Коли шеф сказав шукати нам, значить, ця справа входить у нашу компетенцію, а не міліції.

Приймаючи їх, професор Битлану дуже здивувався з такого раннього візиту.

— Товаришу професор, ми з міліції. Хочемо задати вам кілька запитань.

— Чим зможу бути вам корисним, товариші?

— Одна з геологічних партій знаходиться зараз у горах поблизу міста Вранчі. Нам треба знати, яка мета тієї експедиції, та вашу думку про геолога Тіну Падурару.

— Товаришу полковник, не думаю, щоб моя інформація була вам корисна. Справді, зараз біля Вранчі перебуває одна геологічна група, як це передбачено цьогорічним планом. Експедиція не має республіканського значення. Це просто геологічна розвідка місцевого характеру. А сказати щось про геолога Тіну Падурару, на жаль, не можу, Вперше чую таке прізвище.

Вже в машині полковник вирішив:

— Нічого не вдієш, Менеїле. Треба тобі самому туди поїхати.

— Товаришу полковник! Пошліть туди мене. Раду має справу з однією особою, і треба, щоб він довів її до кінця.

Тут Богдан поспішно розповів полковникові про «кохання» Раду з красунею Мікою.

— Вітаю, майоре! — усміхнувся полковник. — Гаразд, поїдеш ти, Тудорашку!

— Ясно, товаришу полковник, але дозвольте запитати. Якщо ми будемо час від часу шукати наших громадян, що зникли, то якого біса тоді робитиме міліція?

— Ми не шукаємо всіх, що зникли, ти це сам добре знаєш. Може, це буде даремна подорож. Власне, зникнення геолога не має для нас жодного інтересу. Але напад на Шутелку-водолаза повинен нас насторожити. Чомусь зникають люди не дуже поширених професій. Водолаз… Геолог…

— Не гаючись їду, товаришу полковник.

Незабаром Богдан був у районі Вранчі, де працювала геологічна партія на чолі з геологом Добре. Богдан вирішив спершу поговорити з ним.

— Скажіть, коли зникла товаришка Падурару?

— Десять днів тому.

— Чому ж ви повідомили в міліцію тільки вчора?

— Не було підстав для тривоги. Зараз вам усе поясню. Тіна отримала телеграму, що її сестра чи якась родичка виходить заміж. Вона не виявила особливого бажання їхати на те весілля. Хочу, щоб ви знали, Тіна Падурару не геолог. Її найняли до нас як секретарку. В нашій справі багато писанини. Крім того, в нас чимало зв'язків з іншими організаціями. Всім цим займалась товаришка Падурару. Отже, отримавши телеграму, Тіна не дуже хотіла їхати на весілля. Уявіть собі моє здивування, коли через два дні в суботу вранці мене повідомили, що Тіна вночі виїхала.

— Вона сказала комусь, що їде на весілля?

— Ні!

— То чому ж ви думаєте, що вона поїхала саме туди?

— А що ж можна думати, коли її запросили на весілля?

— Не розумію, товаришу геолог. Тіна Подурару була зачислена на роботу на підставі трудового договору. Вона отримувала зарплату і зобов'язана була чесно відробляти належні години. І раптом ні з того ні з сього їй забаглось їхати до сестри на весілля. Виїхала серед ночі, не спитавши дозволу, нікого не повідомивши… І все це, по-вашому, нормальне явище?

— Бачите, товаришу капітан, — збентежився геолог, — Тіна Подурару жінка оригінальна, я б сказав, надто вольова…

— Який це має зв'язок з обов'язком чесно працювати?

— Це так, — нервово засовався на стільці геолог. — Але прошу мені вірити. Нема підстав для хвилювання через те, що вона виїхала. Я її добре знаю, як жінку вольову, наполегливу.

— До чого тут воля і наполегливість? Кажіть краще правду!

Геолог знітився, похнюпився і лише через декілька хвилин мовив:

— Розумію… Це слідство… Тіна дозволила собі виїхати вночі, бо ми з нею дружили. Не подумайте бозна-чого, я вже немолодий. Мені п'ятдесят вісім років, а мої службовці всі надто молоді. Немає жодного старшого двадцяти чотирьох років. Літні не розуміють прагнень молодих, а молоді вважають всіх старих нудними й набридливими. Тіна жінка немолода. Мабуть, тому ми з нею знайшли спільну мову, нічого інтимного між нами не було. Не буду приховувати, вона мені подобалась, і її втеча мене розчарувала. Я шукав виправдання її вчинку і навіть, щоб уникнути пліток, заявив, що дозволив їй відлучитись на три дні, сподіваючись, що за цей час вона повернеться.

— А коли ви зчинили тривогу?

— Позавчора. Я побачив, час іде, а її нема…

— Ви щось підозрюєте?

— Нічого певного. Мене здивувало, що вона нічого не сказала, навіть не прислала вісточки. Це й змусило мене заявити в міліцію.

— Скажіть мені, товаришу Добре, ваші розвідувальні пошуки дуже важливі?

— Звичайно, хоча й мають місцевий характер. Але в нашій роботі бувають несподівані сюрпризи.

— Товаришка Подурару знала все про ваші роботи?

— Авжеж! Вона розробляла всю інформацію. Крім того, як стенографістці, я вечорами диктував свої спостереження й висновки.

— Як вона потрапила у вашу партію?

— Я сам її найняв.

— На посаду секретарки експедиції?

— Саме так.

— Де ви з нею познайомилися?

— Цього літа в Тушнаді. Вона там зупинялась проїздом. Ми подружили за чотири дні.

— А потім де ви з нею зустрілися?

— В Галаці. Вона мені залишила свою адресу. Коли я повернувся з відпустки, то написав їй кілька слів і попросив побачення. Вона погодилась. Потім я взяв її в геологічну партію. Тіна зацікавилася роботою геологів, яка їй сподобалась.

— Я теж так гадаю.

Геолог підозріло глянув на капітана, чи той жартує, чи каже правду.

— Думаєте, зацікавленість її була особливою?

— Ні! Просто ваша робота дійсно захоплююча. Скажіть, а з місця попередньої роботи вона розрахувалась чи, може, взагалі ніде не працювала?

— Вона хворіла…

— Все ясно. Де вона жила в Галаці?

— По вулиці Турбуреану, 17.

—Її речі залишились тут?

— Так.

— Дозвольте їх оглянути.

— Прошу, якщо вважаєте необхідним…

— Товаришу геолог, я звик робити тільки необхідні справи.

Проте огляд речей Тіни Падурару не дав жодної користі.

Як тільки Богдан прибув у Галац, працівник місцевої міліції провів його до будинку 17, по вулиці Турбуреану. Ворота були замкнені. Здоровенний, схожий на вовка, пес із лютими очима рвався на ланцюгу й несамовито гавкав.

— Кого ви шукаєте, товариші? — вийшла їм назустріч хазяйка, стара вчителька.

— Тут мешкає товаришка Тіна Падурару?

— Тут, але її зараз нема дома.

— Коли ж її можна застати?

— Вона виїхала з міста.

— Жаль! Давно?

— Тижнів три тому. А нащо вона вам?

— Я з телефонної станції. Для неї є виклик на розмову. Коли вона повернеться?

— Мабуть, не скоро, місяців за два. Вона кудись подалася з геологами.

—І відтоді не появлялась дома ні разу?

— Ні! Навіть листівки мені не прислала, хоча й обіцяла.

— Що ж, обіцяла, то пришле. От з викликом що робити? Ет, скажу — не застав дома, та й кінець. Прощавайте!

Через півгодини Богдан знову натиснув кнопку дзпоника біля фіртки вчителька. З-за паркана запитали.

— Вам кого треба?

— Ви мені потрібні. Може, відчините?

— В якій справі?

— Відчиніть, тоді скажу. Я з міліції. Лише тепер вчителька відчинила фіртку.

— Прошу до кімнати.

В кімнаті капітан сказав про мету свого візиту. В міліцію надійшло повідомлення про таємниче зникнення Тіни Падурару приблизно днів десять тому.

— Боже мій, невже трапилось нещастя?

— Не думаю. Але наш обов'язок провести розслідування. То скільки часу вона відсутня?

— Зо три тижні.

—І відтоді вдома не появлялась?

— Жодного разу.

— Ви впевнені? Можливо, у вашу відсутність…

— Я нікуди не ходжу.

— А хто ж вам купує харчі?

— Сама…

— Отже, у вашу відсутність вона могла побувати вдома.

— Не може такого бути! Коли б вона завітала додому, то я знала б. Ми з нею дружно жили.

— Дозвольте заглянути в кімнату вашої квартирантки.

Довга й вузька кімната Тіни Падурару знаходилась у кінці вестибюля. Богдана вразила виняткова чистота. Шукав він довго, нишпорив усюди і аж перед обідом, похрускуючи пальцями, проказав:

— Досить шукати. Мадам Тіна, мабуть, не залишила нічого компрометуючого.

Вчителька принесла каву.

— Сподіваюсь, товаришу, ви не відмовитесь?

— Давно у вас мешкає Тіна? — спитав Богдан, сьорбаючи каву.

— Майже два місяці. Прибула з Бухареста…

— Як вона поводилась?

— Якщо ви натякаєте на чоловіків, то вона дуже порядна жінка.

— До неї хтось ходив?

— Ніхто, абсолютно ніхто.

Допивши каву, капітан помітив шахову коробку.

— Шахи ваші?

— Панноччині.

— Навіщо ж вони їй, коли до неї ніхто не ходив?

— Любила сама грати в шахи.

— Сама? — насторожився Богдан.

— Чого ви дивуєтесь? У кожної людини є свої примхи. Вона придумувала шахові задачі й посилала їх до журналу в Бухарест.

— Мабуть, ваша квартирантка дуже інтелігентна. Я сам добрий шахіст, але такого не втну.

— Так, панночка дуже розумна.

— Чи не змогли б мені позичити під розписку оці шахи на одну добу?

— Будь ласка, товаришу.