Капітан далекого плавання

РОЗДІЛ 14

Раду дивився у вікно вагона до тих пір, поки Богдан і Міка не змішались із натовпом, потім полегшено зітхнув і запалив цигарку.

Майже біля кожного вікна спального вагона стовбичили пасажири. Більшість із них були румунські громадяни, які їхали за кордон.

Хоч Раду подорожував за кордон не вперше, тепер, коли потяг мчав крізь морок ночі, наче величезна стріла, радість нової подорожі захмарювалась невідомістю небезпеки, яка чатувала на нього.

Невдовзі він зачинився в купе і заснув.

Розбудило його сонячне проміння, що пробилося в купе крізь нещільно запнуту штору.

Холодний вітер гнав по небу брудні хмари, й вони щоразу затьмарювали сонце.

Раду поголився, помився і, вдягнувшись, вийшов у коридор. Закурив цигарку. Провідник побажав доброго ранку й запропонував каву.

Раптом відчинилися двері сусіднього, купе, і в коридор вийшов високий, худий, сивочубий чоловік у рожевому халаті. За ним — жінка в халаті такого ж кольору. Подружжя розмовляло по-англійськи. Не знаючи тієї мови, Раду тільки вслухався в голоси і, покурюючи, милувався краєвидами за вікном. Потім худий чоловік торкнув його і щось запитав. Раду відповів по-німецьки, що англійської мови не знає.

— Ви говорите по-німецьки? Чудово… Я питав, чи не знаєте, де ми зараз проїжджаємо?

— Не уявляю. Можемо запитати провідника.

— Не варто. Я просто запитав, бо нікуди особливо не поспішаю. Мені все одно, чи їхати, чи стояти.

Зненацька дружина англійця повернулась до них обличчям і, діставши з кишені халата запальничку, швидко припалила цигарку. Раду не встиг навіть піднести їй вогник від своєї. Вона мило йому подякувала, недбало кинула запальничку до кишені й одвернулась. Раду жодним рухом не видав хвилювання, хоч і зрозумів, що гарна запальничка в руках англійки була малесеньким фотоапаратом, таку недавно відібрали в затриманого шпигуна.

— Ви звідки їдете? — спитав англієць.

— З Румунії.

— Ви румун?

— Так.

— Дуже гарно розмовляєте по-німецьки.

— Ви теж.

— Е, в мене інша справа, я вільно розмовляю по-англійськи, по-німецьки, по-французьки, по-іспанськи, по-російськи, по-італійськи.

— А яка ваша рідна мова?

— Шведська. Правда, я нею майже не розмовляю.

— Що ж примусило вас забути рідну мову?

— Я її просто не знав. Мої батьки — шведи, але віддали мене трирічним на виховання до багатої тітки в Нову Зеландію, тому рідною мовою для мене стала англійська.

— А я вважав вас за англійця…

— Багато людей теж такої думки. Отже, ви з Румунії. Чув, що цікава країна. Це правда?

— Видно, ви багато подорожуєте. Чому б не відвідати і мою країну? В нас буває багато туристів.

— Я дійсно подорожую багато, але доводиться їхати не туди, куди хочеш, а — куди треба.

— Розумію, ви ділова людина і їздите туди, куди вимагають справи.

— Я справді комерсант, але подорожую не в своїх інтересах. Мої діла йдуть добре і без мого втручання. Ви, мабуть, здивуєтесь, але скажу вам правду: я людина, мабуть, єдина у всьому світі, яка зберігає невиразні спогади з попереднього життя, в якому їй довелось колись проживати. Ви, певне, вважаєте мене за божевільного?

— Що ви? Мені дуже цікаво слухати вас.

Дамі знову захотілося курити. І цього разу Раду не встиг піднести їй вогник. Клацнула запальничка. Щоб полегшити їй роботу, Раду повернувся в профіль. «Давай, давай, працюй», — усміхнувся.

— Тут необхідно пояснити, — вів далі чоловік. — Я Йоган Ольсон, це моє шведське прізвище. Скажіть, вам ні разу не траплялось таке, що вперше відвідавши якесь місто, ви знаходили там щось рідне, до болю знайоме. Наприклад, вулицю, будинок, пам'ятник?

— Ніколи.

— Це не дивно. Може, з вами таке й бувало, але ви не звертали уваги. Спочатку так було й зі мною. Розповім, як я виявив у себе таку рідкісну властивість. Ще в далекій юності мені часто снились дивні сни. Раз приснилося, наче я з компанією таких, як сам, убили якогось чоловіка і закопали в певному місці. У сні те місце чітко зафіксувала моя пам'ять. Наче це було в якомусь парку за статуєю чоловіка в римській туніці. Уві сні мене переслідував жах, щоб, бува, хтось не відкопав трупа, бо тоді учасників дикого вбивства арештують і покарають. Здавалось би, нічого незвичайного тут нема. Вам теж, мабуть, у житті не раз снились кошмарні сни, але в мене все виявилось надто незвичайно. Сім років тому я подорожував по Італії. Я міг дозволити собі подорож з простої цікавості: побачити інші країни, пізнати життя інших народів, їх звичаї, побут. Мені випала нагода потрапити в місто Бріндісі. Прогулюючись, я відчув, що одна з вулиць мені надто знайома. Я зупинився, придивився уважніше. Так, цю вулицю я колись десь вже бачив. У грудях шалено застукотіло серце. Якийсь хлопчина вийшов з будинку й запитав, кого я шукаю. Мені чомусь стало ніяково, і я пішов далі.

Дама щось гаркнула по-англійськи й пішла в купе, залишивши двері прочиненими.

— Мабуть, ваша дружина буде на мене сердитися.

— Чому ви так думаєте?

— Через мене ви залишили її саму. Лаятиме вас.

— Хто, Малла? Вона ніколи не прискіпується. Не зважайте на неї. Але на чому ж ми зупинилися?

— Ви сказали про хлопчину, що спитав, кого ви шукаєте.

— Так, так. Я подався далі, але дійшов лише до рогу вулиці. Там переді мною виник сквер — сквер із мого далекого сну, з статуєю якогось римського імператора. Це був той самий сквер, який часто снився мені в далекій юності. Ви собі можете уявити мою розгубленість?

— Уявляю. Чим же все те скінчилося? — спитав Раду, хоч не вірив жодному його слову.

— Я собі подумав так: якщо це той самий сквер, що колись мені наснився, то за статуєю повинен бути закопаний труп тієї людини, яку я вбив уві сні разом з своїми спільниками. Отже, для того, щоб перевірити мій дивний сон, треба було копати за тією статуєю. Я добився дозволу місцевих властей зробити невеличкі розкопки. Найняв людей, і, не прокопавши й метра вглиб, ми знайшли кістяк людини. В мене не залишилось жодного сумніву. Це був той самий сквер, що мені приснився, а знайдений кістяк був тієї самої людини, яку я колись убив у іншому житті. Я звернувся до одного експерта й попросив установити вік того кістяка. На його думку, кістяк пролежав у землі понад двісті років. Та людина була вбита ударом сокири в потилицю. Ось так! Перед вами людина, яка вже жила раз на світі двісті років тому.

Останні слова Ольсон вимовив із незбагненним сумом і, зітхнувши, почав шукати в кишенях цигарки.

— Може, хочете румунську сигарету? — запропонував Раду.

— Дякую.

Запаливши цигарку, оповідач задивився у вікно, наче замріявся про щось дуже далеке.

— А тепер, у цьому житті, вас не тягне вчинити якийсь злочин?

— Ні, навпаки. Відколи мені стало відомо, що в іншому житті я був убивцею, стараюсь не чинити нічого незаконного. Я вам не сказав, які наслідки мало моє відкриття. Переглядаю альбом — і мені здається, наче я колись уже бачив ту вулицю чи те місто. В мене виникає негайна потреба туди їхати. Моя єдина мета в житті знайти місця попереднього мого проживання, ось тому й подорожую майже сім років.

—І багато вже таких місць знайшли? — спитав Раду.

— Поки що чотири. Але, здається, я вам уже набрид.

— Навпаки, те, що ви розповіли, — захоплююче.

— Дуже приємно. Сподіваюся, не відмовитесь випити зі мною по чарці коньяку. Це буде нагода познайомити вас з Маллою. Такого чудового коньяку ви ніде не вип'єте, скільки б не подорожували.

— Не хочеться турбувати пані, може, вона відпочиває,— спробував відмовитись Раду.

— Хто? Малла? Ніколи в світі. Вона вночі не спить, як люди, не те що вдень. Заходьте.

Раду зайшов слідом за ним у купе.

— Прошу, знайомтесь, — запропонував Ольсон. — Це — Малла. А ви — пан…

— Баділа, — підказав Раду.

— Ваше прізвище важке для вимови.

— Еге, важче, ніж ваше, — відповів Раду й звернувся до жінки по-французьки: — Ваш чоловік наполегливий. Якщо моя присутність вам неприємна, то…

— Ой пане, ви щось наплутали, — заперечила Малла вишуканою французькою мовою. — Я йому зовсім не дружина, а коханка. Так, Йогане?

— Ти жахлива, Малло, наче всім людям треба знати про наші стосунки.

— Я не хочу, щоб люди мене вважали кращою, ніж я є насправді.

— Дорога моя, дай нам краще по чарочці коньяку.

— Охоче. Сідайте. Сподіваюсь, пане, вам сподобається наш коньяк.

Раду уважно стежив, як вона розливала напій у три пластмасові чарки.

— Це вам, пане, — піднесла йому.

Раду взяв і зразу ж передав чарку Ольсону. Те, що Малла лила всім з однієї пляшки, нічого не значило, могла непомітно вкинути невеличкий кристалик отрути.

Ольсон проголосив тост:

— За здоров'я пані! За дружбу!

— Вам сподобався коньяк? — спитала Малла, граючи очима.

— Не знаходжу слів, пані, щоб його достатньо похвалити, — відповів Раду.

— Чув, Йогане? А ти не хотів купувати.

— Не хотів, бо він крадений.

— А я люблю все крадене, — засміялась Малла. — Надто нудно робити тільки дозволене законом. Я в своєму житті вчинила стільки забороненого!.. Провозила контрабанду і дуже розважалась, обдурюючи митників. Доводилось і красти. В цій справі я розробила власну систему й тягла все, що хотіла, з-під самого носа охоронників. Сподіваюся, ви не образитесь. Така я вже є, нічого не зробите.

— Кохана, просто гидко тебе слухати. Облиш. Чи ти хочеш, щоб тебе мучили кошмари? Хочеш пережити мої муки, мої страждання?

— Дорогий мій, може, природа пожартувала зі мною так само, як і з тобою, але для того, щоб вчинити злочин, я не шукатиму якогось іншого, давнього життя. Якщо мені схочеться когось убити, то я вб'ю тебе.

— Чому саме мене?

— Дурненький, бо я тебе кохаю. Це найповажніша причина. А крім того, на мене впало б підозріння. Я спробувала б смак страху і небезпеки бути викритою.

— Облиш, Малло, це огидно. Маєш щастя, що я все це сприймаю за жарти.

— Коли я вирішу тебе знищити, то зроблю те мовчки, тобі не доповідатиму. Але, мабуть, я тебе не вб'ю.

— Чому ж, кохана? Коли якогось дня ти не зможеш опиратись спокусі відчути смак убивства, то вибирай за жертву мене. Ти ж знаєш, що всяке твоє бажання для мене закон.

— Які ти дурниці верзеш інколи, — скривилась Малла. Потім до Раду: — Мабуть, ви мене вважаєте бридкою, пане. Така вже я. Люблю життя з небезпеками. Якби мій батько, власник риболовних суден, не розорився, ми б жили в Америці. Я стала б там першою жінкою-бандиткою і затьмарила б славу знаменитих гангстерів. Жаль, батько розорився, а то при його багатстві я жила б, як сама хотіла.

— Ходімо краще до вагона-ресторану та щось перекусимо.

Раду мовчки погодився.

У вагоні-ресторані він сів навпроти Малли, а Ольсон зайняв місце збоку.

— Пане Баділа, ми не знаємо ваших смаків, бо ні разу не були в Румунії, отже, ви самі замовляйте.

Малла замовила для себе й для свого коханця яєчню з салом, масло, мармелад і каву. Раду попросив варених яєць, шинку і теж каву. За мить усе було подано на стіл.

— Милий, хто це нам казав, що Румунія чудова країна?

— Не пам'ятаю. Здається, лорд Вільмот.

— Так, мабуть, лорд. Здається, він колись був у Румунії. Сподіваюся, колись лорд переконає Йогана, і ми теж відвідаємо Румунію.

«Може, ви туди й заїдете, та чи вдасться вам звідтіль вибратись», — посміхнувся в душі Раду, а вголос мовив:

— Якщо ви колись вирішите відвідати мою вітчизну, то не пожалкуєте.

— Милий, ти не вважаєш, що між румунами й італійцями є багато спільного?

— Звісно, якщо румуни схожі на нашого приятеля, — відповів Ольсон, мацаючи по кишенях. — Біс забирай! Здається, забув цигарки в купе. Малло, в тебе не знайдеться цигарки?

Та заглянула в сумку:

— Я теж забула.

— Куріть мої,— запропонував Раду.

— Ні, дякую, хоча ваші цигарки й пахучі, але після закуски мені приємно викурити цигарку, до якої звик, — увічливо відмовився Ольсон і, попросивши пробачення, подався в купе.

«Знайшов-таки привід, щоб понишпорити в моїх речах, — подумав Раду, вдаючи, що уважно слухає Маллу. — У всякому разі, коли він полізе до замків, я знатиму». В один із замків він уклав нитку, яка при відкриванні замка обов'язково порветься.

— Ви дуже приємний компаньйон, пане, — всміхнулася Малла.

— Дякую, пані. Мені здається, ви це кажете просто з люб'язності. Я взагалі людина товариська. Ви ж настільки вродлива й мила жінка, що так і хочеться сказати вам щось дуже приємне.

— О, прошу вас ці слова сказати, коли повернеться Йоган.

— Для чого? Щоб викликати в нього ревнощі?

— Ви наївна людина, коли думаєте викликати ревнощі в Йогана.

— Та я б на його Місці…

— Ревнували б мене до когось?

— Будь-який чоловік на його місці був би ревнивим.

— Дурниці. Йоган знає, як я його кохаю.

— Він вас теж любить.

— Він мене обожнює.

— Все ж закоханий чоловік завжди побоюється, що його жінка може стрітись з іншим чоловіком і віддати йому перевагу. Правда, деякі вважають ревнощі зневагою до коханої жінки. Особисто я іншої думки.

Раду хотів дати зрозуміти Маллі, що вона йому подобається і може робити з ним усе, що захоче.

— Захищаючи ревнивців, ви, бува, не маєте на увазі власні справи?

— На місці пана Йогана, я згорів би від ревнощів.

— Йоган якраз не ревнивий, коли б я йому зрадила, він би просто відступився від мене, щоб не вчинити злочину. Так, але ж чому він не несе цигарок?

— Закуріть поки що мої. Гадаю, вони вам сподобаються.

— Дякую.

Запаливши цигарку й міцно затягнувшись, Малла вела далі:

— Бідний Йоган дуже забудькуватий. Оце, мабуть, по дорозі зустрів когось, забалакався, а про нас забув.

— Коли не заперечуєте, щоб залишити вас одну, то я пішов би за вашими цигарками.

— Ви дуже люб'язні, але не треба. Бачите, я ж курю. А потім мені не подобається залишатись тут одній, коли прийшла в товаристві двох мужчин, та й Йоган ось-ось з'явиться. Де це ти так довго ходив?

— Хіба довго? — здивувався Йоган, обертаючись до Раду.

— Пані захотіла курити, і їй видалась надто довгою ваша відсутність.

— Та по дорозі мене зупинив якийсь француз і запитав, чи я не синьйор Ленграж, з яким він колись навчався. Тепер той пан став відомим математиком. Це дуже смішно, бо я ледве знаю таблицю множення.

Незабаром усі троє повернулись у свій вагон. Ольсон здавався ніби чимось засмучений. Проте весь час, походжаючи по коридору, говорив, що у Відні мають зійти й доведеться розлучитись з такою приємною людиною.

Раду хотілося скоріше дізнатися, чи рився він у його речах. Ледь стримувався, щоб не піти в купе й перевірити.

Нарешті у Відні Ольсон із Маллою вийшли з вагона. Ще й на пероні вони висловили жаль з приводу розлуки.

— Ви будете також і в Парижі, пане Баділа?

— Сподіваюся.

— Може, там ще зустрінемось. Ми десь на цьому тижні теж туди прибудемо. Ви в Парижі в якому готелі зупиняєтесь? — в голосі Ольсона відчувалася неприхована іронія.

— Я не бував ніколи в Парижі, тому й не можу сказати, в якому саме готелі доведеться зупинитись.

— А ми завжди зупиняємось в «Рітзі». Було б мило з вашого боку, якби ви теж там зупинилися. Коли ж знайдете інше місце, то ми будемо безмежно раді й вдячні вам, якщо нас відвідаєте або ж подасте про себе вісточку.

Та ось потяг рушив. Раду помахав їм рукою і ввійшов до купе.

«Біс їх знає, чого вони хочуть», — подумав він і взявся оглядати речі. На сумці позначка виявилася незачепленою, зате на валізі контрольна нитка була розірвана. Раду поспішно відімкнув валізу. На речах побачив крихти тютюну, але все було на місці. Мабуть, Ольсон відкрив валізу, але в останню мить відмовився від наміру порпатися в чужих речах. Може, йому перешкодив провідник вагона, а може, помітив обірвану нитку? Нараз Раду здогадався: Ольсон шукав пластмасовий циліндрик, у якому Міка заховала мікрофільм. Він його відразу знайшов під замком, і відпала потреба нишпорити в речах. Раду лише не розумів, чому шпигуни так поспішають. Ольсон міг заволодіти тим мікрофільмом, наприклад, у Берна, де Раду мав намір зупинитися на кілька днів. Дивувало й те, що Ольсон зовсім не поцікавився вмістом дипломатичної сумки. В ній були «документи», які могли зацікавити не лише Ольсона.