Капітан далекого плавання

РОЗДІЛ 6

Як і кожного разу, тільки Раду переступив поріг, Фане з розкритими обіймами поспішив йому назустріч.

— Нарешті! Радий тебе бачити.

— Здоровий будь, друже.

— Ну, як справи?

— Помаленьку… А в тебе?

— Не завжди добре. Люди ж не електричні машини. Вистачає мороки…

Фане вже дванадцять років працює директором корабельні, що спершу була просто майстернею. Тепер — це велике підприємство, обладнане найновішим устаткуванням.

Роки ще більше зцементували їхню дружбу. Буваючи в Бухаресті, Фане обов'язково провідував Раду, той у свою чергу, коли бував у рідному місті, щоб побачити доньку Інгрід, завжди зупинявся у Фане. Це траплялося майже кожної суботи. Не приїздив він лише тоді, коли затримували справи. В таких випадках Фане засмучено казав своїй дружині Марії:

— Нещасний Раду знову не зміг приїхати… Подзвони Магдалині, щоб дозволила Інгрід прийти до нас. Хай пограється з Габрієлою.

Після того як Раду розлучився з Магдалиною, сім'я Фане стала для нього рідною, тому й Інгрід вважала Габрієлу своєю сестричкою. Вони були ровесниці.

— Так ти у відпустці чи по службі? — спитав Фане у приятеля.

— По службі, особисто до тебе.

— Що ж це від мене хоче розвідка?

— Нас цікавить випадок з твоїм водолазом.

— Ого! Ви навіть у столиці зацікавились…

— Розкажи, як це сталося?

— Хіба ти не знаєш подробиць?

— Чув дещо, але хотілося б знати все детально.

— Ми у себе тримаємо водолаза, хоч він потрібен лише тоді, коли приймаємо на ремонт пароплав. Його зовуть Сава Шутелка. Два дні Сава чомусь не приходив на роботу, а на третій прибігла його жінка і, плачучи, заявила, що чоловік уже дві доби не появляється додому. Ми повідомили в міліцію. Шукали його скрізь, але даремно. Саву наче цигани вкрали. А вчора приходить живий, здоровий.

— Що він за людина?

— Тут, на корабельні, працюють тисячі людей, всіх я не можу знати, проте Шутелку знаю краще за інших. До минулого року він був у комітеті профспілки завідуючим культвідділом.

— А чому зараз не в комітеті?

— Бо навчається заочно.

— Він заслуговує на довір'я?

— Сава чоловік розумний, навіть пише вірші, які друкує місцева газета, фантазії в нього вистачає. Та щось не віриться, щоб він міг вигадати таку історію, яка трапилась з ним.

— До речі, скільки в тебе водолазних костюмів?

— Всього два, та один, здається, пошкоджений.

— Раджу добре їх пильнувати.

— Ти мене лякаєш. Куди вони дінуться?

— Костюми все ж візьми під охорону.

— Зараз дам розпорядження, — заметушився Фане. — А ти, може, підеш та приведеш до нас Інгрід?

— Пізніше. Не знаєш, сьогодні Шутелка є на роботі?

— Здається, так.

— Він кожного дня лазить під воду?

— Ні, для нього в нас мало роботи.

— А коли він не спускається під воду, то що робить?

— Тоді Сава працює в гравірувальному цеху. Він чудовий різьбяр.

— Мені треба його побачити.

— Зараз викличу.

— Ні, я не хочу його допитувати. Досить того, що допитували в міліції. Хочу тільки побачити, який він собою. Дай кого-небудь, щоб провів мене по корабельні. Скажеш, ніби я кореспондент з Бухареста. Заодно загляну й до гравірувального цеху.

— Гаразд, тебе проведе Панаїт з профспілки.

Фане подзвонив секретарці й попросив прислати профспілкового діяча. Хвилин за десять той стрімко зайшов до кабінету.

— Товаришу Панаїт! Ось кореспондент газети з Бухареста бажає оглянути корабельню. Проведи…

Вони пішли. Видно, кореспондент поспішав, бо найдовше поговорив лише з водолазом, якого Панаїт чомусь недолюблював.

— Ну, як Сава? — спитав Фане, коли Раду повернувся в кабінет.

— Видно, людина порядна. Піду ще в міліцію.

— Слухай, дзвонила Марія по телефону. Зраділа, коли дізналася про твій приїзд. Іди й візьми доньку, ми чекатимемо вас на обід. Марія вчора дістала коропа кілограмів із сім. Я їй кажу сьогодні вранці: «Жаль, нема нашого Раду, котрий любить тричі на день їсти свіжу рибу». Ще є в мене, друже, вино від Нікуліци. Такого ти не куштував навіть у Бухаресті.

— Згода! Але після обіду даси мені човна. Хочу прогулятися по Дунаю з Інгрід.

— Дам тобі моторку.

— Краще човна. Інгрід не любить моторки. Каже, що вона дуже швидко мчить і робить багато шуму.

Справою Шутелки займався капітан міліції Опришану, з ним і зв'язався Раду.

— Товаришу майор, тут знайдете все, що вас цікавить, — виструнчився капітан, подаючи папку.

Серед різних паперів Раду знайшов заяву Шутелки й вирішив почати з неї:

Заява

Я, Сава Шутелка, народження 1934 року, по професії водолаз, проживаю по вулиці Світлій, № 14, заявляю слідуюче.

В четвер, 15 жовтня цього року, о двадцятій годині я пішки повертався додому. Коли проходив мимо одного кіоска, відчув тупий удар в потилицю і втратив свідомість. Що було потім, не знаю. Коли опритомнів, то побачив світло, яке проникало через єдине вікно в кімнаті, де я знаходився. Я чомусь лежав на ліжку в піжамі, а мій одяг валявся поруч на стільці. Я підвівся і мало не впав, кімната завертілася перед очима. Похитуючись, добрався до дверей, але вони були замкнені. Мене охопив жах. Я почав гатити кулаками в двері: «Гей, тут є хто-небудь? Хто й для чого тримає мене під замком?» За дверима процокотіли чиїсь кроки. «Пане Шутелка, не зчиняйте галасу. Це у ваших інтересах, вам нічого поганого не загрожує». Здається, голос належав літній жінці. «Скажіть, де я знаходжусь?» — «На жаль, ваше запитання залишиться без відповіді». — «Навіщо мене полонили?» У відповідь — мовчанка, потім голос: «Не шуміть! Краще щось поїжте». На столику серед кімнати були варені яйця, масло, повидло, кава. Я досхочу наївся, запалив сигарету. «Скільки часу ви маєте намір мене тут тримати?» — спитав у дверей. «Може, завтра зробимо вам цікаву й важливу пропозицію. Поки що не тривожтесь». — «Ідіть до біса зі своїми пропозиціями. Вимагаю негайного звільнення!» На мою вимогу ніхто не відповів. Я лаючись бігав з кутка в куток, поки не стомився. Потім упав на ліжко й незчувся, як заснув. Скільки спав, не знаю. Прокинувся й почав шукати можливості втекти. Поторгав двері. Вони так само були на замку. Знову почав гатити в них. «Спокійно, пане Шутелка! Чому ви такі невитримані? — обізвався хтось з-за дверей. — Краще випийте коньяку. Пляшку знайдете в буфеті. Коньяк не першого гатунку, проте непоганий». — «Біс би вас побрав з вашим коньяком», — гримнув я. Робити було нічого. Дістав коньяк і покуштував. Смачний. Куштував до тих пір, поки не захотілося спати. Ліг на ліжко одягнений… Прокинувся, бо дуже змерз. Лежав на якійсь лаві, над головою сяяли зірки. Підвів голову. й побачив недалеко водонапірну вежу. Та це ж міський парк! Злякано кинувся додому.

Сава Шутелка.

— Яка ваша думка, товаришу майор? — спитав Опрешану.

— Поки що ніякої! А ваша як слідчого?

— Мені здається, Шутелці все приснилось.

— По-вашому, він бреше?

— Не знаю, чи обдумано бреше, чи…

— Хочете сказати, не все бреше?

— Все те нісенітниця, товаришу майор! Видумав, ніби його полонили невідомі, а потім звільнили, навіть не поговоривши.

— Ні, товаришу капітан! Шутелка не божевільний і нічого не вигадав. Все так і було насправді.

З якою метою його викрали, то інша справа.

Повертаючись з міліції, Раду вирішив зайти за донькою. Рідне місто! Він ішов, поринувши в спогади. Недалеко пролягала вулиця Блазнів, далі околиця Глуму, де промайнуло його безрадісне дитинство. Раду звернув на Морську вулицю й незабаром зупинився перед будинком з голубими вікнами. Там панувало запустіння. Зруйнувалась огорожа, всох дикий виноград. Ось і та фірточка, за якою зникла Катіна в ту жахливу ніч, коли він довідався, що вбивця його батька, кривавий шпигун Вальтер та Гораче Ріхтер, батько Інгрід, одна й та ж особа. Раду пішов далі, прискорюючи кроки, наче намагався втекти кудись від спогадів. Спустився вниз до руїн «Заїзду Агопа», пройшов мимо халупи старого Панайотакі… Стояла сумна осінь. Рвучкий вітер безжалісно зривав з дерев листя, й воно сипалось і сипалось на вулиці, червонувате, жовтогаряче. Минаючи готель «Метрополь», Раду пригадав симпатичного «Горилу», по-звірячому вбитого бандюгою Вальтером, і сумно зітхнув. Нараз думки закружляли навколо Сави Шутелки. Чому з ним так церемонились викрадачі? Хто вони й для чого вкрали Шутелку, а потім звільнили? Може, помилились і викрали не того, кого було треба? Від напруження закололо у скронях. Дійшовши до будинку, де мешкала донька, Раду натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила сама Інгрід, білявенька, жвава, чарівна.

— Ой, татусю, якраз цієї ночі мені снилось, наче ми з тобою катаємось на човні по озері,— кинулась йому в обійми, радісінька й щаслива від зустрічі.

Кожної весни під час повені, коли Дунай заливав плавні, Раду любив разом з маленькою Інгрід човном подорожувати до озера. Тепер стояла осінь, тиха, спокійна, наче сива старість. Фане дав йому човна, і він перетинав на ньому течію, прямуючи до протилежного берега.

Сонце ще було високо, і там, де його проміння падало на сині хвилі, залишався золотистий слід, наче хвіст велетенської ящірки. Мимо стрілою промчав катер, залишивши за собою пінясті хвилі, мов білу поволоку. Незабаром човен досяг озера. Тут верби розкішно порозкрилювали гілля над водою, утворивши своєрідне шатро.

Маленька Інгрід сиділа на кормі човна, блискучими оченятами озиралась на всі боки, зачарована незвичною, дикою красою. Вона здригалась, коли за човном скидалася велика риба. Раду заплющив очі. На місці маленької Інгрід він у своїй уяві побачив ту, іншу, в гімназичній формі. Йому здалось, наче здалеку долинув її милий голос: «Раду, невже оці водяні простори мають свою королеву?» — «Все може бути. Якась маленька чарівниця, завбільшки як твій мізинчик». — «Поклич її, милий!» В думках він гукнув: «Ко-ро-лево!» — «Ево!» — відповіла йому луна з далини. І знову почувся голос коханої: «Водяна королево! Прийми мою клятву. Клянусь, поки житиму, кохатиму лише одного Раду. А якщо порушу клятву, прокляни мене навіки!»

Тут почувся голосок маленької Інгрід:

— Що ти там почув, татусю?

— Слухав голос водяної королеви…

— А хіба вона є?

— Напевно.

— Чому, татусю, тобі все хочеться жартувати зі мною? — Але зрозумівши те, як невинну гру, запитала:

— А як її зовуть?

— Так само, як і тебе. Інгрід.

— Татусю, але ж я нічогісінько не чую.

— Виростеш, приїдеш сюди й почуєш. Тоді твій татусь вже буде старенький…

— Хто ж мене сюди привезе?

— Не журися, знайдеться кому привезти, тільки рости швидше.

— Татусю, я не хочу, щоб ти старів.

— Добре, доню, не старітиму. Але нам час повертатися. Послухай, донечко, як шумлять хвилі. Чуєш? Це вони тремтять злякано. І верби, і хвилі бояться вечора, що поспішає з-за виноградників Добруджі. Вертаймося, доню, та завітаємо до дядька Фане й тітки Марії. Вони тебе люблять і чекають у гості.

— Татусю, я теж люблю дядька Фане.

— Розумнице моя!

Раду повернув човна, й вони попливли додому. Між вербами панувала первозданна тиша. Коли випливли на Дунай, перед ними появилося місто, залите скісним сонячним промінням, яке стояло, наче фортеця з мідними зубцями на стінах.