Каравал

1

ім років вона чекала відповіді на свій лист:

2

очуття Скарлет спалахнули яскравими барвами веселки: яскраво-червоним вогненного жару, нестримно-зеленим молодої трави, шалено-жовтим помаху крила птаха.

Нарешті він відповів!

Вона перечитала лист. Потім ще раз. І ще раз. Очима уважно оглянула кожен різкий рух чорнила, кожен вигин воску срібної гербової печатки магістра Каравалу. На ній було зображене сонце, всередині якого зірка, а у зірці сльоза. Така ж печатка красувалася й на конверті.

Це не жарт.

— Донателло! — Скарлет злетіла крутими сходами до винного льоху, намагаючись знайти молодшу сестру. Проте цієї маленької пронози ніде не було видно.

— Телло, ти де? — бурштинове сяйво масляних ламп мерехтіло над пляшками з ромом та кількома щойно заповненими дерев’яними бочками. Скарлет ступила кілька кроків, почувся стогін, а затим важке зітхання. Після останньої лайки з батьком Телла, вочевидь, хильнула зайвого і зараз дрімає десь на підлозі. — Дона...

На останніх складах Скарлет затнулась.

— Привіт, Скар.

Телла широко посміхнулась припухлими губами, оголивши ряд білосніжних зубів. Світлі кучері збились жужмом, шаль валялась на долівці. Проте саме вид молодого моряка, котрий обіймав Теллу за талію, змусив Скарлет затнутися:

— Я чомусь завадила?

— Нічому з того, що ми не могли б розпочати знову, — почувся голос моряка з бадьорим акцентом Південної Імперії, що звучав мелодійніше за різкі говірки Меридіальної Імперії, до яких звикла Скарлет.

Телла захихотіла, однак на її обличчі таки з’явилася крапля пристойності — сестра почервоніла.

— Скар, ти ж знаєш Джуліана, чи не так?

— Радий тебе бачити, Скарлет, — усміхнувся Джуліан, прохолодно та спокусливо — як порив свіжості у літню спеку.

Скарлет пробурмотіла стандартну ввічливу відповідь, щось на кшталт «І я рада тебе бачити», проте спокою не давали руки моряка. Вони і досі обвивались навколо Теллиної спідниці кольору барвінку, бавилися китицями, ніби сестра була пакунком, який йому так кортіло розгорнути.

На острові Трісда Джуліан перебував близько місяця. Поважно зійшовши з човна — високий вродливець, із засмаглою бронзовою шкірою, він привернув до себе увагу майже кожної жінки. Навіть Скарлет на якусь мить обернулась, але вона була не настільки дурненькою, щоб витріщатись на нього довше.

— Телло, можна тебе на секунду вкрасти? — нарешті видавила Скарлет, ввічливо кивнувши Джуліану.

Проте щойно вони оминули кілька бочок, аби не було чути їхньої розмови, Скарлет запитала:

— Ти що робиш?

— Скар, ти ж заміж скоро виходиш. Думала, тобі відомо, що відбувається між чоловіком та жінкою, — Телла грайливо штовхнула сестру в плече.

— Я не про це. Ти знаєш, що буде, як батько вас спіймає на гарячому.

— Саме тому я не планую попадатися.

— Будь розумною, прошу тебе.

— А хіба я не розумна? Якщо батько нас упіймає, я знайду спосіб спихнути всю провину на тебе, — Телла в’їдливо посміхнулась. — Проте, думаю, ти прийшла не це мені сказати, — вона кинула погляд на лист, який Скарлет тримала у руках.

Тьмяне мерехтіння ліхтаря вихопило краєчки паперу, що сяяли золотом — кольором магії, бажань та передбачень майбутнього. Адреса на конверті виблискувала тим самим сяйвом.

Помітивши палаючий надпис, Телла придивилася пильніше. Сестра Скарлет завжди віддавала перевагу всьому красивому: наприклад, юному вродливцеві, який і досі чекав на неї за діжками. Не раз, коли Скарлет губила якусь прикрасу, молодша сестра одразу ховала її у своїй кімнаті.

Однак цього разу Телла навіть не намагалася дотягнутися до цієї записки. Здається, їй було байдуже.

— Ще один лист од графа? — вона так зневажливо вимовила його титул, ніби то був сам диявол.

Скарлет навіть подумувала якось захистити свого нареченого, проте сестра вже встигла чітко висловити свою думку щодо цих заручин. Навіть не зважаючи на те, що договірні шлюби були досить поширеними у Меридіальній Імперії, а також те, що граф упродовж останніх місяців чемно надсилав Скарлет найщиріші листи, Телла не розуміла, як Скарлет могла вийти заміж за людину, котрої вона ніколи не бачила. А от Скарлет шлюб із незнайомцем лякав набагато менше за перспективу зостатися тут, на Трісді.

— Отже, — наполягала Телла, — ти нарешті скажеш, що це?

— Це не від графа, — тихенько відповіла Скарлет, щоб не почув моряк. — Це від магістра Каравалу.

— Він відповів? — Телла вихопила записку. — Ой, Божечку!

— Цить, — Скарлет штовхнула сестру ближче до бочок. — Тебе можуть почути.

— Вже й порадіти не можна? — Телла дістала три папірці, сховані у запрошенні. Блиск ламп осяяв водяні знаки. Якусь мить вони блищали золотом так само, як і краєчки листа, перш ніж змінити колір на небезпечний відтінок криваво-малинового.

— Ти це бачиш? — від здивування Телла роззявила рота: срібні завитки почали оживати на сторінці й у повільному танці утворювати слова: «Право на вхід для однієї особи: Донателла Драґна із Завойованого острова».

Ім’я Скарлет було зазначено в іншому запрошенні.

У третьому був лише надпис: «Право на вхід для однієї особи».

Як і у решті запрошень, цей надпис було надруковано над назвою острова, про який вона доти нічого не чула: Острів сновидінь.

Скарлет здогадалась, що запрошення без імені призначалось для її нареченого. Якусь мить вона навіть уявила, як би було чудово поїхати разом до Каравалу, щойно вони поберуться.

— Ой, дивись, ось ще щось! — заверещала Телла коли на квитках почали з’являтися нові рядки:

— Це за три дні, — мовила Скарлет. Яскраві кольори, що палали всередині, змило похмурими відтінками сірого розчарування. І як вона бодай на мить могла подумати, що це спрацює. Можливо, лише у разі, якби Каравал призначили через три місяці, чи навіть три тижні — колись, після весілля. Дату весілля батько Скарлет тримав у суворій таємниці. Але їй напевне було відомо, що до нього лишилось більше ніж три дні. Втекти раніше неможливо, до того ж занадто ризиковано.

— Але ж поглянь на цьогорічний приз, — вела Телла, — бажання.

— Гадала, ти не віриш у бажання.

— А я вважала, ти зрадієш більше. Тобі ж відомо, що люди готові навіть піти на вбивство, тільки б ухопити таку можливість?

— Невже ти не зрозуміла, що нам слід полишити острів? — як палко не бажала Скарлет відвідати Каравал, необхідність заміжжя відчувала куди гостріше. — Аби встигнути за три дні, нам, скоріш за все, треба вирушати завтра.

— А як ти гадаєш, чому я така схвильована? — коли Телла почувалася щасливою, очі її палахкотіли диким вогнем. Аж усе довкола померхло, змусивши Скарлет променисто усміхнутися, вона готова була на все погодитися, тільки б догодити сестрі. Проте Скарлет також добряче засвоїла, якою зрадливою може бути віра у щось настільки примарне, як бажання.

Ненавиділа себе за те, що доводиться руйнувати сестрину радість, але нехай краще це буде вона, ніж хтось інший, хто вирве її з корінням. Скарлет різко мовила:

— Невже ти й тут примудрилася нажлуктитися рому? Забула, що зробив батько, коли ми востаннє намагались втекти з Трісди?

Телла затремтіла. Якусь мить вона здавалась малим вразливим дівчам, яке старанно намагалася в собі притлумити. Наступної миті вираз обличчя змінився, рожеві губи знову вигнулись, і переляканий вираз змінив твердий, мов криця.

— То було два роки тому, ми встигли набратися розуму.

— Але нам є що втрачати, — стояла на своєму Скарлет.

Теллі було простіше забути про те, що трапилось під час тієї спроби потрапити на Каравал. Скарлет так ніколи й не розповіла всієї правди про батькове покарання. Вона не хотіла, щоб молодша сестра жила серед жахливих страхів і нервово озиралась після кожного кроку. Знала, що існують речі, набагато потворніші за звичні форми батьківського покарання.

— І не здумай казати, що боїшся скасування весілля, — Телла міцно стиснула квитки.

— Припини, — Скарлет вихопила папірці, — ти помнеш краєчки.

— Скарлет, ти ухиляєшся від відповіді. Це через весілля?

— Звісно ж, ні. Це через те, що завтра немає жодних шансів полишити острів. Ми навіть не знаємо, де відбувається Каравал. Я ніколи не чула про острів Сновидінь, і я не знаю, де він розташовується.

— Я знаю, — Джуліан ступив кілька кроків уперед з-за бочок з ромом. Кинув посмішку, котра красномовно підтверджувала, що жодних вибачень за підслуховування приватної розмови не буде.

— Це тебе не стосується, — відмахнулась Скарлет.

Джуліан здивовано поглянув на неї так, ніби досі його не відшивала жодна дівчина.

— Я лише намагаюсь допомогти. Ви ніколи не чули про цей острів, бо він не входить до Завойованих островів. Ним не править жодна з п’яти Імперій.

Острів Сновидінь — це особистий острів Легенди. Дорога займає лише два дні. Якщо хочете поїхати, сховаю вас на своєму кораблі. Але це за плату, — Джуліан перевів погляд на третій квиток. Світло-карі очі під густими бровами були створені переконувати дівчат стягувати свої спідниці й кидатися йому на шию.

Слова Телли про людей, котрі б пішли на вбивство заради квитка, відлунювали у думках Скарлет. Джуліан, можливо, і мав чарівне обличчя, проте він також мав акцент Південної Імперії. Кожен знав, що там панує безправ’я.

— Ні, — відрізала Скарлет. — Занадто небезпечно, як спіймаємось.

— Усе, що ми робимо небезпечно. Ми потрапимо в халепу, якщо нас побачать тут з хлопчиком, — мовила Телла.

Джуліан виглядав ображеним на слово «хлопчик», проте перш ніж встиг бодай щось зауважити, Телла мовила далі:

— Усе, що ми робимо — небезпечно. Але варто ризикнути. Ти все життя чекала на це. Кожна зірка, що падала, знала лише одне бажання, з прибуттям кожного нового корабля у порт ти молилась, щоб він привіз загадкових артистів Каравалу. Ти хочеш цього більше за мене.

«Щоб ви не чули про Каравал, його неможливо порівняти з реальністю. Це не просто гра чи вистава. Він більше скидається на магію», — лунали в голові Скарлет бабусині слова, поки вона вдивлялась у ці дивовижні аркуші. Малим дівчам вона обожнювала історії про Каравал. Тоді вони ввижались їй неймовірно реалістичними. Скарлет завжди бачила спалахи кольорів, які супроводжували її найсильніші емоції. Раптово всередині золотими барвами засяяла мрія. На мить вона дозволила собі уявити, як то помандрувати до приватного острова Легенди, взяти участь у грі та виграти бажання. Свобода! Вибір! Чудо! Магія!

Красива, безглузда фантазія.

Ліпше все лишити, як є. Бажання такі ж реальні, як єдинороги. Маленькою Скарлет вірила у бабусині історії про магію Каравалу, та з часом ті казки згубились десь у минулому. Вона жодного разу так і не побачила доказу існування магії. Тепер здавалось, що оповідки її бабусі були лише вигадками літньої жінки.

Частина Скарлет ще й досі відчайдушно прагла відчути велич Каравалу, проте їй також було добре відомо, що навряд чи магія змінить її життя. Наречений, граф — єдиний, хто міг подарувати нове життя Скарлет та її сестрі.

Світло ламп більше не осяювало квитки. Надпис зник, і вони знову набули звичного вигляду.

— Телло, ми не можемо. Це занадто ризиковано. Якщо спробуємо втекти з острова... — враз Скарлет замовкла. Заскрипіли сходи льоху. Почулись важкі кроки щонайменше трьох пар ніг.

Скарлет перелякано поглянула на сестру.

Телла швидко жестом махнула Джуліану, щоб той сховався.

— Не зникайте через мене, — губернатор Драґна нарешті спустився. Їдкий запах густо напахченого вбрання зіпсував пікантний запах винного льоху.

Скарлет миттю запхала листи у кишеню сукні.

Слідом за батьком йшло твоє вартових, уважно пильнуючи кожний його крок.

— Здається, ми раніше не зустрічались, — не звертаючи і крихти уваги на дочок, губернатор Драґна простягнув Джуліанові руку в пальчатці. Це були сливово-чорні пальчатки відтінку темних синців і влади.

Він любив носити пальчатки — ознаку цивілізованості. Губернаторові Драґні подобалося виглядати бездоганно: суворий чорний сюртук, фіолетовий жилет у смужку. Йому було далеко за сорок, проте він не дозволяв своєму тілу заплисти жиром, чого не скажеш про інших чоловіків його віку. Одягнений за останньою модою, він зв’язував світле волосся охайним чорним бантом, виставляючи напоказ причепурені брови та русу цапину борідку.

Джуліан був вищим, однак губернаторові вдалось згори поглянути на нього. Скарлет помітила, як батько оцінював залатану куртку моряка й широкі штани, запхані в потерті чоботи, заввишки до коліна.

Треба було віддати належне впевненості Джуліана. Не гаючи й миті, він одразу простягнув губернаторові свою руку без рукавички.

— Радий зустрічі, пане. Джуліан Марреро.

— Губернатор Марселло Драґна, — чоловіки обмінялися рукостисканням. Джуліан намагався висмикнути свою, проте губернатор тримав її немов у лещатах. — Джуліане, ти ж не з острова?

Цього разу Джуліан завагався з відповіддю:

— Ні, пане, я моряк. Перший помічник капітана на човні «Ель Бесо Дорадо».

— Отже, ти тут проїздом, — губернатор усміхнувся. — Моряки в нас у пошані. Вагома підтримка економіки. Люди згодні чимало платити, щоб пришвартуватись у нас, а зоставшись, витрачають ще більше. А тепер скажи мені, чи до смаку тобі мій ром? — вільною рукою губернатор обвів винний льох. — Я ж розумію, ти саме цим тут займався?

І знову Джуліан не квапився відповідати, але губернатор не відступав:

— Тобі не сподобалось?

— Ні, пане, тобто, так пане, — виправився Джуліан. — Усе, що я куштував — дуже смачне.

— І мої доньки?

Скарлет напружилась.

— За подихом чую — ти не сьорбав рому, — вів губернатор Драґна. — І мені відомо, що ти не грав тут у карти й не виспівував молитов. Отже, зізнавайся, котру з дочок куштував?

— Ні, пане, ви неправильно все зрозуміли, — Джуліан злякано похитав головою, ніби у житті нічого сороміцького він і не скоїв.

— Скарлет, — втрутилась Телла, — я спустилась вниз і спіймала їх на гарячому.

Ні! Скарлет проклинала свою дурненьку сестру:

— Батьку, вона бреше. Це Телла, не я. Це я їх застукала.

— Скарлет, годі обманювати. Ти лише робиш гірше, — обличчя Телли спалахнуло.

— Я кажу правду! Батьку, це Телла. Невже ти думаєш, я могла щось таке утнути перед власним весіллям?

— Батьку, не слухай її, — перебила Телла. — Я чула, як вона шепотілась, ніби це їй допоможе подолати передвесільне хвилювання.

— Ще одна брехня...

— Годі! — губернатор повернувся до Джуліана. Його засмагла рука й досі була міцно стиснута напахченою сливовою пальчаткою. — Мої доньки мають погану звичку говорити неправду. Сподіваюсь, ти будеш більш щирим. То скажи мені, юначе, з котрою із дочок ти був?

— Гадаю, це якась помилка...

— Я не припускаюся помилок, — увірвав губернатор Драґна. — Даю тобі ще одну спробу розповісти правду, або... — вартові ступили крок вперед.

Джуліан кинув погляд на Теллу.

Вона різко захитала головою й беззвучно мовила: «Скарлет».

Скарлет намагалась привернути увагу Джуліана, щоб сказати, що він припускається помилки, проте рішення з’явилось на обличчі моряка ще до відповіді:

— Це Скарлет.

Безрозсудний хлопчисько. Жодного сумніву, він був впевнений, що робить Теллі послугу, проте насправді все було точнісінько навпаки.

Губернатор відпустив Джуліана і зняв напахчену сливову рукавичку.

— Я тебе попереджав, — він звернувся до Скарлет. — Ти знаєш що буває, коли ти не слухаєшся.

— Батьку, будь ласка, це був лише маленький поцілуночок, — Скарлет намагалась заступитись за Теллу, проте охоронці відтягнули її до бочок. Грубо схопили і заламали руки. Скарлет виривалась захистити сестру. За цю провину покарають не Скарлет. Щоразу, коли вона чи сестра порушували дисципліну, як покарання губернатор Драґна робив якусь мерзоту іншій людині. На правій руці він носив два великих персні: один з квадратним аметистом, інший — із загостреним фіолетовим діамантом. Губернатор перекрутив обидва персні, замахнувся й ударив Теллу по обличчю.

— Ні, це моя провина, — кричала Скарлет — помилка, яку вона знала краще не робити.

Батько дав що одного ляпаса Теллі:

— За брехню, — додав він. Другий удар був сильніший за перший і збив Теллу з ніг. Сестра стояла на колінах, а червоні цівки стікали по щоці.

Задоволений, губернатор Драґна відступив крок назад. Обтер кров з руки об жилет вартового й повернувся до Скарлет. Тепер він видавався вищим ніж зазвичай. Скарлет навіть здалось, що вона всохла. Це було найболючіше батькове покарання — спостерігати за муками сестри.

— Більше не засмучуй мене.

— Вибач, батьку. Я припустилась безглуздої помилки, — і це була найщиріша правда того ранку. Вона дійсно могла бути не тією, котру куштував Джуліан, проте Скарлет знову зазнала поразки у спробі захистити свою сестру.

— Це не повториться.

— Сподіваюсь, ти не обманюєш, — губернатор одягнув пальчатку, потім дістав з сюртука складений лист. — Вочевидь, мені не варто тобі це віддавати. Та, можливо, це нагадає тобі, що саме ти можеш втратити. Весілля відбудеться за десять днів, наприкінці наступного тижня. Двадцятого числа. Якщо щось стане йому на заваді, обличчя твоєї сестри добряче умиється кров’ю.

3

карлет і досі відчувала пахощі батькових парфумів. Їхній запах був точнісінько, як колір рукавичок: аніс із лавандою, подібний до гнилих слив. Після того, як батько пішов, аромат ще довго оповивав Теллу. Скарлет сиділа поруч і чекала, поки покоївка принесе ліки та чисті пов’язки.

— Ти мусила дати мені змогу у всьому зізнатись, — промовила Скарлет. — Аби покарати тебе, він би не бив мене так сильно. Принаймні не за десять днів до весілля.

— Хто знає, можливо, він би не вдарив по обличчю, але зробив би щось настільки ж мерзенне — зламав би палець, щоб ти не змогла дошити весільну ковдру, — Телла заплющила очі і спиною обперлась на бочку з ромом. Щока була майже такого ж кольору, як ті прокляті пальчатки. — До того ж саме я заслуговую покарання, а не ти.

— Ніхто цього не заслуговує, — озвався Джуліан. То були перші його слова після того, як пішов губернатор. — Я...

— Ні, — урвала Скарлет, — твої вибачення не загоять її ран.

— Я не збирався вибачатись, — Джуліан замовк, ніби зважуючи наступні слова. — Я вношу зміни до своєї пропозиції переправити вас на острів. Як вирішите їхати, і копійки з вас не візьму. Мій корабель відчалює з порту завтра на світанку. Знайдіть мене, як передумаєте, — перш ніж вискочити нагору сходами, він ще раз поглянув на обох сестер.

— Ні, — вигукнула Скарлет, не встигла Телла й слова вимовити. — Якщо ми поїдемо, після повернення все буде значно гірше.

— Я не планую повертатись, — Телла розплющила очі. В них блищали сльози, і панувала лють.

Скарлет частенько дратувала імпульсивність молодшої сестри, проте їй також було відомо: щойно Телла втовкмачить щось собі в голову, того вже ніхто не виб’є. Скарлет зрозуміла. Телла прийняла рішення ще до того, як надійшов лист од магістра Каравалу Легенди.

Саме тому вона з Джуліаном. Судячи з того, що сестра навіть бровою не повела, коли той пішов, їй байдуже. Вона лише хотіла використати моряка, котрий забрав би її з Трісди. Тепер Скарлет дала її привід утекти, привід, якого сестра так жадала.

— Скар, тобі варто поїхати також, — мовила Телла. — Знаю, ти вважаєш, що шлюб тебе врятує і захистить. Та чи замислювалась ти над тим, що граф точнісінько такий, як батько, або навіть страшніший?

— Зовсім ні, — стояла на своєму Скарлет. — Ти б зрозуміла це, коли б прочитала його листи. Він ідеальний джентльмен і пообіцяв піклуватись про нас обох.

— Ой, сестро, — гірко всміхнулась Телла. Так усміхаються, коли хочуть сказати щось, про що воліли б мовчати. — Якщо він такий джентльмен, чому ж тоді такий потайний? Чому тобі сказали лише його титул і не назвали імені?

— Це не через нього. Таємниця довкола його імені — це ще один важіль контролю над нами, — лист у руках Скарлет саме це і доводив. — Ось, поглянь сама, — вона простягнула Теллі лист.

Далі аркуш уривався. Бракувало не лишень слів її нареченого. Батько ретельно стер залишки воскової печатки, не лишивши Скарлет жодного шансу довідатися, за кого вона виходить заміж.

«Ще одна підступна батькова гра».

Часом Скарлет задавалося, що Трісда перебуває під куполом. Під здоровенною скляною покришкою, яка тримає у пастці кожного. Батько згори спостерігає за мешканцями, рухаючи чи прибираючи зайвих людей, які стоять не на своїх місцях. Його світ — це велика настільна гра. Батько вірить, що цей шлюб стане передостаннім кроком, аби прибрати до рук усе, що він бажає.

Губернатор Драґна був найбагатшим з-поміж більшості посадовців острова. Основним джерелом його доходу були торгівля ромом та інші операції на чорному ринку. Та оскільки Трісда була одним із Завойованих островів, губернаторові бракувало влади та пошани, що їх він так жадав. Незважаючи на величезні губернаторові статки, члени правління та представники дворянства решти Меридіальної Імперії нехтували ним.

І байдуже, що острів Трісда й решта чотири Завойованих острови входили до складу Меридільної Імперії вже понад шістдесят років, жителів острова й досі вважали за необтесаних та малоосвічених селюків, якими вони були, коли Меридіальна Імперія їх підкорила. Але батько Скарлет вважав, що доччин шлюб усе змінить. Ставши частиною сановитої родини, він здобуде їхню повагу. А найголовніше — владу.

— Це нічого не доводить, — зауважила Телла.

— Це доводить, що він добрий і уважний, а також...

— Будь-хто може бути джентльменом у листі. Але ж ти розумієш, що лише мерзенна особа могла б укласти угоду з батьком.

— Не верзи дурниць, — Скарлет вихопила лист. Її сестра помилялась. Навіть почерк графа доводив турботу: охайні вигини й м’які лінії. Якби він був байдужим, то не писав би їй так багато листів, щоби позбавити її страхів. Не обіцяв би забрати Теллу з собою до столиці Меридіальної Імперії, Валенди. У місце, де батько не матиме над ними влади.

Звісно, десь глибоко всередині Скарлет побоювалася, що граф може виявитись не зовсім таким, як вона сподівалась. Але життя з ним мало б бути кращим за життя з батьком. Вона не могла зараз кинути виклик батькові. Принаймні не тоді, коли в її голові відлунювало жорстоке попередження: «Якщо щось стане йому на заваді, обличчя твоєї сестри добряче умиється кров’ю».

Заради примарного шансу виграти бажання на Каравалі Скарлет не ставитиме під загрозу шлюб.

— Телло, якщо ми спробуємо втекти, батько переслідуватиме нас аж до краю світу.

— В такому разі, ми принаймні поїдемо на край світу, — відповіла Телла. — Я воліла б померти, ніж жити тут чи потрапити у пастку будинку графа.

— Ти ж жартуєш? — урвала Скарлет. Вона ненавиділа, коли Телла розкидалася подібними безрозсудними вигуками. Часом Скарлет побоювалась, що сестра хотіла вкоротити собі віку. Надто вже часто з її вуст зривалися слова «я воліла б померти». Здається, вона також забула, якими небезпечними бувають слова. Бабуся Скарлет разом із байками про Каравал розповідала про дівчат-сиріт. Дівчат, котрі намагалися жити самостійно, сподіваючись знайти пристойну роботу, та натомість опинялись у борделях чи працювали наймичками в жахливих умовах.

— Ти занадто вразлива, — Телла спробувала підвестись на ще хиткі ноги.

— Ти куди?

— Не хочу більше чекати покоївки. Не хочу, щоб хтось ще годину порпався над моїм обличчям. А потім змушував зоставатись у ліжку весь день, — Телла смикнула шаль, що лежала на підлозі, накрутила її на голову як шарф, прикривши синці. — Якщо я завтра їду з Джуліаном, у мене є про що подбати. Наприклад, повідомити, що вранці я чекатиму на нього.

— Стривай! Ти навіть не розумієш що робиш! — Скарлет кинулась за сестрою, але не наздогнала її — Телла миттю спустилась сходами й стрілою вилетіла з дверей.

Повітря стояло густе, як молоко. Відкритий дворик сповнився пахощами пообіддя — вологими, солоними та їдкими. Скоріш за все, щойно хтось приніс зловлену рибу на кухню. Паскудний запах витав повсюди, поки Скарлет переслідувала Теллу під вимитими дощами арками та вимощеними керамічними кахлями коридорами.

Батько Скарлет завжди вважав, що його маєток недосить великий. Будівля стояла на краю міста, на найбільшій території з-поміж усіх маєтків, щоб губернатор зміг звести ще більше споруд, більше гостьових кімнат, більше дворів, більше таємничих коридорів, аби сховати нелегальні пляшки з алкоголем і ще невідь із чим. Якби батько побачив, що вони ось так біжать — без жодних вагань віддав би наказ всипати дівчатам різкою по п’ятах. Проте побиті п’яти та пальці — ніщо порівняно з тим, що на них чекає, коли він довідається про спробу Телли втекти з острова.

Ще не розтанула ранкова імла. Скарлет декілька разів випускала сестру з поля зору, поки Телла бігла вкритими густим туманом коридорами. Якусь мить Скарлет навіть здалось, що вона її загубила. Але потім промайнув краєчок блакитної сукні, що здіймався вгору сходами до найвищої точки маєтку Драґнів — сповідальні. Висока башта з білого каменю так виблискувала на сонці, що її бачив кожен у місті. Губернатор Драґна волів зажити слави набожної людини. Та насправді нікому б він не зізнався про свої брудні справи, що перетворювало це місце на одне з небагатьох на острові, куди не навідувалась його персона. А значить — ідеальним для передачі секретних листів.

У кінці сходів Скарлет побігла швидше, нарешті наздогнавши сестру у внутрішньому дворику, біля дерев’яних дверей, котрі вели до сповідальні.

— Стій, — вигукнула Скарлет. — Якщо ти пишеш тому морякові, я все розповім батькові.

Фігура вмить завмерла. Туман розсіявся. Дівчина обернулась, і тепер завмерла Скарлет. Різкі сонячні промені пронизували крихітний дворик, освітлюючи юну послушницю у блакитному вбранні. З покритою головою, вона лише скидалася на Теллу.

Скарлет слід було віддати належне хитрючій сестрі — вона ідеально спланувала втечу. Поки піт стікав потилицею Скарлет, їй уявлялось, як Телла виносить пожитки з маєтку, готуючись до завтрашнього від’їзду з Джуліаном.

Скарлет мусила знайти спосіб її зупинити. Телла, звісно, якийсь час ненавидітиме її, але Скарлет не могла допустити, щоб через Каравал її сестра втратила все. Не тоді, коли шлюб Скарлет міг урятувати їх обох, або знищити, якщо його не буде укладено.

Скарлет попрямувала за юною послушницею до сповідальні. Невеличке і кругле приміщення — там завжди було дуже тихо. Скарлет завважила тремтіння товстих свічок, з яких скрапував віск. Вони обрамляли кам’яні стіни, осяваючи вирази болю та страждання на витканих зображеннях святих. Пил та сухі квіти поширювали спертий запах. Проходячи повз дерев’яні лави, у Скарлет засвербіло в носі. У самому кінці, на вівтарі лежали папірці для запису гріхів.

До зникнення її матері сім років тому Скарлет жодного разу сюди не приходила. Вона навіть не знала, що для сповіді треба написати свої проступки на папірцях, потім віддати те священику, який їх спалить. Її мати, Палома, так само як і батько, не була віруючою. Проте після того, як Палома зникла з острова, сестер охопив відчай. Не знаючи, як зарадити лихові, вони прийшли сюди молитись про повернення матері.

Звісно ж, усі їхні благання лишились без відповіді, проте священики виявились досить послужливими. Скарлет із сестрою пересвідчились, що вони вміли зберігати таємниці.

Скарлет взяла папірець і обережно написала.

Перш ніж передати записку священику разом з щедрим дарунком, Скарлет написала адресата, проте лишила без підпису. Замість імені зобразила серце. Вона сподівалася, що цього вистачить.

4

оли Скарлет було вісім, аби тримати її подалі від узбережжя вартові попереджали про іскристий чорний пісок пляжу Дель Охос.

— Він чорний, бо то попіл кісток піратів, — казали вони. У вісім років мала нетямка їм вірила.

Принаймні рік вона не наближалась до узбережжя, тільки б не бачити того піску. Врешті-решт Філіп, старший син одного доброго батькового вартового, розкрив правду — пісок був лише піском, а кісток піратів там і близько не було. Проте брехня вже встигла прорости у голові Скарлет, як то частенько трапляється з усілякими нісенітницями, що їх розповідають дітям. І байдуже, скільки ще разів їй доводили правду, в уяві Скарлет чорний пісок пляжу Дель Охос назавжди лишиться обвугленими кістками піратів.

Рябий блакитний місяць відкидав моторошне сяйво на незвичайний пісок, поки Скарлет брела по ньому вночі. Думки роїлися навколо тієї брехні. Пісок залазив у капці, просочувався поміж пальцями. Скарлет оминала каменюки, що нагадували криві зуби, й наближалась до невеличкої чорної печери у скелях. Праворуч пляж закінчувався крутим обривом, ліворуч масивний язик розбитого причалу виступав у воду. Тієї ночі можна було відчути запах місяця, віск товстої свічки поєднувався у танці з солоними пахощами океану, насиченими та п’янкими.

Скарлет розмірковувала про таємничі квитки у кишені. Тим часом червоний місяць нагадував їй, як удень переливались надписи. Якоїсь миті вона навіть хотіла передумати, піддатись сестрі й тій крихітній частині серця, що й досі здатна була мріяти.

Якось вона вже це робила.

Філіп домовився, щоб їх провели на шхуну.

Вони встигли з Теллою лише ступити на дерев’яний трап. Дорого їм обійшовся цей вчинок. Один з вартових надто жорстоко повівся з Теллою — збив її з ніг і відтягнув непритомну до маєтку. Скарлет залишалась при свідомості, поки її тягнули з причалу. Її примусили стояти на краєчку скелястого берега. Черевики тонули у блакитній сліпучій воді, поки вона дивилась, як батько затягує Філіпа в океан. Тієї ночі мали утопити її. Це її голову батько мав би тримати під водою. Не відпускати її кінцівки доти, поки вони перестали б тріпотіти, а безсиле тіло оніміло, перетворившись на водорості, які водою винесло на узбережжя. Люди казали, що Філіп сам випадково втопився. Правду знала лише Скарлет.

— Якщо ти ще раз утнеш щось подібне, сестру чекатиме та сама доля, — попередив батько.

Скарлет ніколи про це не говорила жодній живій душі. Вона захищала сестру, прикриваючись маскою турботи. Лише Скарлет було відомо, що вони ніколи не зможуть живими покинути Трісди, за винятком чоловіка, котрий відвезе їх подалі.

Хвилі бились об берег, стираючи шум кроків, проте Скарлет їх почула.

— Ти не та сестра, котрої я чекав, — Джуліан підійшов ближче.

У темряві він більше скидався на пірата, ніж на моряка. Невимушена хода підказувала, що це не та людина, котрій можна довіряти. Ніч чорнилами розмалювала його довге пальто, лишивши білі тіні на щоках, що випиналися наче різаки.

Скарлет тільки зараз збагнула, що вчинила нерозважливо. Вислизнути з маєтку, щоби зустрітись з цим хлопчаком пізно вночі на такому віддаленому узбережжі. Безглузда й безрозсудна поведінка, про яку вона завжди попереджувала Теллу.

— Я так розумію, ти змінила своє рішення щодо пропозиції? — запитав Джуліан.

— Ні, проте у мене є зустрічна пропозиція, — Скарлет намагалася надати своєму голосу зухвалості, дістаючи витончені квитки від магістра Каравалу Легенди. Пальці не хотіли їх випускати, але вона мусила це зробити заради Телли. Коли Скарлет увечері зайшла до своєї кімнати, усе стояло шкереберть: судячи з безладу, вона одразу розгадала сестрин задум — Телла поцупила речі, готуючись до клятої подорожі.

Скарлет довірила квитки Джуліанові:

— Віддаю тобі три. Якщо ти поїдеш звідси рано, лишивши Донателлу, вони твої. Можеш скористатись ними, можеш продати.

— Ага. Отже, хабар?

Скарлет не любила це слово. Воно їй дуже нагадувало батька. Та коли вже справа дійшла до Телли, вона зробить усе. Навіть якщо мусить позбутися власної мрії.

— Моя сестра надто імпульсивна. Вона хоче втекти з тобою, проте гадки не має, як це небезпечно. Якщо батько її піймає, сьогоднішнє покарання стане справжнім медом.

— А як лишиться тут, то буде у цілковитій безпеці? — запитав глузливо Джуліан.

— Коли я вийду заміж, я заберу її з собою.

— А чи хоче вона їхати з тобою?

— Вона подякує мені пізніше.

Джуліан натягнув вовчу посмішку, вискаливши білі зуби у місячному сяйві.

— Знаєш, саме це твоя сестра мені і сказала кілька годин тому.

Інстинкти самозбереження прокинулись у Скарлет запізно. Вона обернулась на звук кроків. Телла стояла позаду. Невеличка постать була окутана у темну накидку, котра зливалась із кольором ночі.

— Пробач, що роблю це. Але це ти мене навчила — понад усе — піклування про сестру.

Тієї ж миті Джуліан притиснув до обличчя Скарлет шматок тканини. Вона несамовито намагалась її відштовхнути. Коліна стукнулись об чорний плямистий пісок. Просочена могутнім зіллям шматина діяла з неймовірною швидкістю. Світ закрутився довкола Скарлет. Вона не тямила, розплющені її очі чи ні.

Вона падала

падала

падала.

5

ерш ніж Скарлет втратила свідомість, ніжна рука провела по її щоці:

— Так буде краще, сестричко. В житті є ще щось окрім... окрім обережності...

Її слова провели Скарлет у світ, який існував лише на дрібному шматочку яскравих сновидінь. Перед очима пливла кімната із великою кількістю вікон, долинав голос бабуні. Рябий місяць мерехтів у шибці, освітлюючи постаті зернистим блакитним сяйвом.

Маленькі версії Скарлет і Телли з крихітними ручками та невинними мріями притулились одна до одної, їх вкриває бабуся. І хоча вона проводила чимало часу з дівчатками після того, як їх покинула мати, Скарлет не могла пригадати бодай раз, щоб бабуся вкладала їх спати. Зазвичай це робили служниці.

— Ти розповіси нам про Каравал? — запитувала маленька Скарлет.

— Я хочу почути про магістра Легенду, — повторювала Телла. — Ти розповіси, як він отримав своє ім’я?

На високому м’якому кріслі навпроти ліжка бабуся сиділа, мов на троні. Витки чорних перлинок звивались навколо тонкої шиї, покривали руки від зап’ястя аж до ліктів, немов розкішні пальчатки. Її накрохмалена бузкова сукня була без жодної складочки, відтіняючи розписане зморшками, колись вродливе обличчя.

— Легенда походить із сім’ї артистів Сантос, — почала вона. — То були драматурги та актори, страшенні бездари. Єдина причина, з якої вони мали бодай якийсь успіх — неземна янгольська краса. Подейкували, що найвродливішим з-поміж усіх був Легенда.

— А я вважала, що Легенда — то вигадане ім’я, — мовила Скарлет.

— Не можу вам повідати його справжнього імені, — вела далі бабуся, — та можу сказати, що як і в кожній величній і жахливій історії початком усього було кохання. Любов до елегантної золотокосої та красномовної Анналізи. Вона заворожила його, так само як і він зачарував стількох дівчат до зустрічі з нею, компліментами, поцілунками та обіцянками, яких він знав безліч.

Легенда ніколи не був заможним. Він виживав завдяки власному шарму та вкраденим серцям, але Анналізі було байдуже. А от її батько, заможний купець, ніколи б не дозволив дочці вийти заміж за жебрака.

— То вони побралися? — запитала Телла.

— Про це ви довідаєтеся далі, — зауважила бабуся.

Хмара затулила місяць за її спиною, лишивши два крихітних проблиски світла. Вони застигли над її сивим волоссям, як диявольські ріжки.

— У Легенди був план, — вела далі бабуся. — Невдовзі на трон мала зійти майбутня імператриця Меридіальної Імперії Елентін. Легенда вірив, що виступ на її коронації подарує йому славу та гроші, й тоді він точно пошлюбиться з Анналізою. Проте Легенду ганебно вигнали як бездару.

— Я б не вигнала, — зітхнула Телла.

— І я б не вигнала, — погодилась Скарлет.

— Якщо ще раз мене переб’єте, кінця історії не буде, — звела брови бабуся. Скарлет і Теллою скрутили губи у крихітні рожеві сердечка.

— Тоді Легенда нічого не знав про магію, проте вірив у історії, які йому розповідав батько. Він чув, що кожній душі дається одне неймовірне бажання, лише одне. Якщо людина прагне чогось понад усе на світі, вона може віднайти крихту магії задля його здійснення. Тому Легенда вирушив на пошуки жінки, що зналася на магії і чарах.

— Отже, до відьми, — прошепотіла Скарлет.

Бабуся замовкла. Очі крихітної Телли та маленької Скарлет зробились завбільшки з блюдця, а скляна кімната перетворилась на дерев’яні стіни трикутної хатинки. Бабусина історія почала оживати на їхніх очах. Зі стелі звисали жовті свічки, розливаючи густий туман.

По центру сиділа жінка з неймовірно рудим волоссям. Напроти стояв простий юнак, на голові в нього був темний капелюх. Легенда. Хоча Скарлет і не бачила чітко обличчя, вона впізнала його за символом на капелюсі.

— Жінка запитала, чого йому хочеться понад усе, — продовжила бабуся. — Легенда відповів, що хотів би очолювати найвеличнішу на світі трупу артистів, щоб завоювати серце коханої, Анналізи. Проте жінка попередила, що отримати і те, й інше неможливо. Він мав обрати лише одне.

Легенда однаковою мірою був честолюбним і вродливим, тому вірив, що чаклунка помиляється. Він був певен, що як стане знаменитим, це дозволить йому побратися з Анналізою. Тому обрав саме це бажання. Він волів, щоб його виступи стали легендарними й магічними.

Легенький вітерець промайнув кімнатою, загасивши всі свічки, крім однієї, що відкидала світло на Легенду. Скарлет не бачила його обличчя, проте могла присягнутися: в ньому щось змінилося. Здавалося, його огорнув півморок.

— Перетворення розпочались тієї ж миті, — пояснила бабуся. — Їхню магічну дію підсилювали щирі бажання Легенди, що несли в собі потужну силу. Відьма пообіцяла, що його виступи перетворяться на дивовижне поєднання правди та вигадки, якої досі ще не бачила жодна жива душа. Проте вона також попередила, що кожне бажання має ціну. Що частіше він виступатиме, то більше перевтілюватиметься у ролі, які виконуватиме. Як гратиме негідника, то й сам таким стане.

— Отже, це означає, що він негідник? — поцікавилась Телла.

— А що сталося з Анналізою? — позіхнула Скарлет.

Бабуся зітхнула:

— Відьма не збрехала, коли казала, що Легенда не зможе одночасно мати і славу, і кохання. Легенда був уже не тим хлопчиною, котрого вона покохала. А тому Анналіза вийшла заміж за іншого чоловіка, розбивши тим самим серце Легенди. Він став знаменитим, як того й бажав. Легенда стверджував, що Анналіза його зрадила, і зарікся більше ніколи нікого не кохати. Дехто назвав би його поганцем. А хтось вважає, що чари піднесли його до рівня бога.

Крихітна Телла та маленька Скарлет вже перебували на півдорозі до царства сновидінь. Їхні оченята були заплющені, а губи перетворилися на перевернуті півмісяці. При слові «поганець» Телла скривилась, а Скарлет усміхнулась після згадки про магію Легенди.

6

карлет прокинулась із відчуттям, що загубила щось дуже важливе. На відміну від більшості ранків, коли вона ледь розплющувала очі, довго ніжилась у ліжку, уважно оглядаючи все довкола, перш ніж з нього сповзти, того ранку Скарлет рвучко розплющила очі. Під нею все хиталось.

— Обережніше, — схопився Джуліан, намагаючись стримати, поки вона не спробувала підвестись у човні. Звісно, якщо це невеличке коритце можна було назвати човном. На ньому було замало місця навіть для двох.

— Скільки я проспала? — Скарлет сполохано вхопилась за борти човна.

Навпроти веслував Джуліан, обережно занурюючи весла у незнайоме море, щоб не забризкати Скарлет. Вони пливли у рожевій воді, по якій розходилися широкі бірюзові кола від весел, а тим часом над видноколом сходило мідне сонце.

Це був ранок, хоча Скарлет здавалось, що її сон тривав більше ніж один світанок. Востаннє, коли вона бачила Джуліана, його обличчя було гладеньким. Зараз на ньому з’явилась щонайменше дводенна щетина. Він виглядав навіть ще більш підлим, ніж коли вовком скалився на узбережжі.

— Ах ти ж мерзотник! — Скарлет вдарила його по обличчю.

— Ай! А це за що? — яскраво-червоний слід запалав на щоці. Колір люті та покарання. Часом їй і справді важко було тримати язик за зубами, проте вона ще ніколи нікого не била.

— Пробач, я не хотіла, — Скарлет міцно схопилась за борти, чекаючи на удар у відповідь.

Щока Джуліана спалахнула червоною люттю, щелепа затремтіла від напруги, проте він і пальцем її не торкнув.

— Не бійся. Я ніколи не б’ю жінок, — Джуліан опустив весла і подивився їй в очі. Жодного сліду від того звабливого погляду у винному льоху чи хижацького на узбережжі, спроб причарувати чи залякати. Скарлет бачила, як змило тінь його брутальної зовнішності, коли батько бив Теллу. Джуліан був так само наляканий, як і Скарлет. Слід її долоні поступово зникав зі щоки Джуліана, а з ним, здавалось, зникав і страх Скарлет. Не кожен реагував так само, як батько.

Пальці Скарлет відпустили борти, хоч руки її й досі тремтіли.

— Пробач, — знову перепросила вона, — проте тобі й Теллі не слід було...чекай, — Скарлет зупинилась. Відчуття, що вона згубила щось вкрай важливе, знову нахлинуло. І то було не «щось», а «хтось» зі світлим медовим волоссям, лукавою усмішкою та янгольським обличчям. — Де Телла?

Джуліан знову взявся за весла, цього разу забризкавши Скарлет. Крижані краплі впали на її коліна.

— Ти щось їй заподіяв, я присягаюсь...

— Заспокойся, ягідко...

— Моє ім’я Скарлет.

— Мені байдуже. Із твоєю сестрою все гаразд. Ти знайдеш її на острові, — Джуліан показав веслом напрямок їхнього кінцевого маршруту.

Скарлет вже готова була продовжити суперечку, проте усе, що вона хотіла наговорити морякові, розтануло, як масло на кінчику язика.

На горизонті виднівся острів, котрий не мав нічого спільного з Трісдою, з її чорними пісками, скелястими печерами та хирлявими чагарниками. Цей крихітний клаптик землі був розкішним та живим. Сяюча димка кружляла довкола дивовижних зелених гір. Усе було вкрито деревами, що сягали неба, мов величезні смарагди. З найвищої вершини спадав блакитний водоспад, що переливався та зливався розмаїттям кольорів, як павичеве пір’я, зникаючи у забарвлених світанком хмаринках, що танцювали навколо казкового острова.

«Остів сновидінь!» — здогадалася Скарлет.

Острів сновидінь. Про існування цього острова Скарлет довідалася лишень із квитків. Вона збагнула, до чого був прикутий її погляд. Приватного острова Легенди.

— Тобі пощастило, що проспала всю дорогу сюди. Решта вояжу була не такою мальовничою, — Джуліан мовив це так, ніби їй зробили послугу. Та попри красу острова, її гнітили думки про інший острів.

— Як далеко ми від Трісди? — поцікавилась Скарлет.

— Ми десь між Завойованими островами та Південною Імперією, — лінькувато відповів Джуліан, ніби вони просто прогулювались по пляжу біля батьківського маєтку.

Насправді так далеко від домівки вона ще ніколи не була. Очі запекли від солоних бризок.

— Скільки минуло днів після нашого зникнення?

— Сьогодні тринадцяте. Перш ніж ти знову мене вдариш, тобі варто знати, що сестра виграла вам час, інсценувавши викрадення.

Скарлет згадала безлад у її кімнаті.

— То он чому Телла влаштувала такий шарварок!

— Вона також лишила записку з вимогою викупу, — додав Джуліан. — Отже, коли повернешся, зможеш спокійно укласти шлюб із графом і щасливо з ним зажити.

Скарлет не могла не завважити кмітливість сестри. Та якщо батько довідається правду, він почорніє від люті. А надто за тиждень до весілля. В уяві з’явився образ фіолетового вогнедишного дракона, котрий огорнув її вогненними клубами розпачу.

«Можливо, цей острів вартий ризику» — вітер наче нашіптував слова, котрі нагадували про тринадцяте число, зазначене у запрошенні Легенди: «Будь-яка особа, яка прибуде пізніше вказаного терміну, не зможе взяти участь у грі та виграти головний приз цього року — бажання».

Скарлет намагалася не піддаватися спокусі, однак та малеча всередині встигла жадібно проковтнути це нове слово. Кольори виглядали яскравішими, густішими та більш насиченими. Кожен відтінок, котрий вона бачила досі, здавався менш виразним та блідим.

Хмари, що огортали острів, розсіювалися під жаром бронзового світила. Здавалося, хмари скоріше знищить полум’я, ніж вони розіллються дощем. Це змусило її згадати лист магістра Каравалу Легенди, позолочені краєчки якого наче спалахнули при денному світлі. Скарлет знала, що мусить негайно повернутися додому. Але обіцяне бажання, що його вона може здобути на приватному острові Легенди, вабило її як дорогоцінні ранкові миті, коли вона могла прокинутись і стати обличчям до суворої правди майбутнього дня, чи лежати з заплющеними очима і далі мріяти про милі нісенітниці.

Краса може бути оманливою, і підтвердженням цього був хлопець, котрий сидів навпроти неї і плавно веслував. Ніхто б і подумати не зміг, що декілька днів тому він холоднокровно викрав двох дівчат.

— Чому Телла вже на острові? — запитала Скарлет.

— Тому що одночасно на цьому човні може бути лише дві особи, — вода знову полетіла на Скарлет з весла. — Тобі слід подякувати, що я повернувся по тебе після того, як висадив її.

— По-перше, тебе я взагалі не просила мене забирати.

— Але ж ти сім років писала Легенді, чи не так?

Скарлет обдало жаром. По-перше, ті листи — особисте, і їхній зміст вона довірила лише Теллі, а по-друге, глузливий тон, яким Джуліан вимовив ім’я Легенди, нагадали Скарлет, яка ж вона дурненька. Якою, власне, і була впродовж усіх цих років. Дитина, котра вже мала б зрозуміти, що більшість казок не мають щасливого кінця.

— Нема чого соромитися, — сказав Джуліан. — Безліч панянок пишуть йому листи. Ти ж, скоріш за все, чула, що він не старіє. Подейкують, він уміє у себе закохувати.

— Нічого подібного там не було, — заперечила Скарлет. — Нічого романтичного я не писала. Я лише хотіла побачити магію.

Джуліан опустив очі, здавалось, він їй не вірить:

— Якщо це правда, чому ти більше цього не хочеш?

— Не знаю, що ще тобі понарозказувала сестра. Але гадаю, у винному льосі ти бачив, яка тому ціна. Коли я була маленькою, то дуже хотіла побачити Каравал та взяти участь у цій дивовижній грі, але зараз я лише хочу, щоб у мене з сестрою все було гаразд.

— Ти гадаєш, вона прагне чогось іншого? — Джуліан підняв весла, лишивши човен гойдатись на хвилях. — Можливо, я не знаю так добре твоєї сестри, проте не думаю, що вона хоче померти.

Скарлет стояла на своєму.

— Думаю, ти забула, що таке життя. А сестра намагається тобі нагадати, — вів далі Джуліан. — Та коли ти прагнеш лишень безпеки, я відвезу тебе назад.

Джуліан кивнув у бік далекої цятки, невеличкого риболовецького судна. Вочевидь, саме на тому судні вони дісталися острова, адже їхній човник зовсім не годився для тривалих морських мандрівок.

— Навіть якщо ти геть нікудишній мореплавець, тебе швидко знайдуть і повернуть на дорогоцінну Трісду. Або... — Джуліан зробив паузу і кивнув у напрямку острова, що потопав у білому серпанку, — якщо ти справді така хоробра, як каже твоя сестра, то дозволиш мені і далі веслувати. Тиждень ти проведеш на острові і побачиш, чи має вона рацію. Є речі вартісніші за безпеку.

Хвиля розгойдувала човник, розплескуючи бірюзову воду об його борт. Вони дрейфували до прохолодних хмар, що огортали острів. Волосся Скарлет прилипло ззаду до шиї, темні Джуліанові кучері звивалися хвилями.

— Ти не розумієш, — пояснювала Скарлет. — Коли я не повернуся на Трісду, батько мене знищить. За тиждень я маю вийти заміж на графа. Цей шлюб — шанс на інше життя. Я б хотіла долучитися до Каравалу, проте не хочу ризикувати своїм єдиним шансом на щастя.

— Занадто драматичне ставлення до речей, — Джуліанові губи сіпнулися, ніби він намагався приховати смішок. — Можливо, я помиляюсь, проте більшість шлюбів — не рай на землі.

— Я не про це, — Скарлет ненавиділа, як він перекручував кожне її слово. Джуліан занурив весло у воду так, щоб знову її забризкати.

— Припини!

— Я перестану, коли ти визначишся, куди хочеш їхати, — він облив її ще раз. Тим часом човен наближався до берега, а хмари густішали, перетворюючи відтінки зеленого на холодну блакить.

Усе довкола сповнилося досі невідомими Скарлет пахощами. Трісда завжди смерділа рибою, а тут повітря було солодким, із пікантними цитрусовими нотками. Скарлет раптом спало на думку, чи й досі вона не перебуває під впливом дурману, бо чітко знала, що мусить зробити — дістатись острова, знайти Теллу і якнайскоріше повернутися додому, — та чомусь не могла це сказати Джуліанові у вічі. Раптом вона відчула себе дев’ятирічною дівчинкою, наївною і довірливою настільки, щоби вірити, ніби лист здатен здійснити її бажання.

Першого листа Скарлет написала після зникнення матері, Паломи. Вона хотіла влаштувати Теллі незабутній день народження. Зникнення матері страшенно гнітило сестру. Скарлет намагалася всіляко втішити Донателлу, але сама була ще малою і дуже сумувала за матір’ю.

Можливо, зникнення матері дівчатка сприйняли б не так болісно, коли б вона хоча б попрощалась — написала записку, або хоч якось натякнула, куди ділась і з якої причини. Але Палома зникла й нічого по собі не лишила. Зникла, як зірка з неба, що розсипалась на пил, і нічого не змінилось довкола, хіба поменшало світла.

Скарлет навіть думала, що батько винен у зникненні мами, та коли все сталося, Драґна оскаженів. Під час її пошуків він поставив на ноги весь острів. Губернаторова варта прочісувала місто під приводом пошуку злочинця, адже батько не хотів, щоб люди довідалися про втечу його дружини. Її могли викрасти, але не залишилося жодного сліду боротьби, та й не було жодного повідомлення про викуп. Залишалося одне: мама покинула сім’ю з власної волі, і від цього на серці ставало ще тяжче.

Однак Скарлет завжди згадувала матір як неймовірну жінку: життєрадісну, добру й усміхнену, з уст якої лилися тільки солодкі слова. Коли мама була на Трісді, світ Скарлет був сповнений радості, а батько був значно добрішим. До зникнення Паломи губернатор Драґна ніколи не поводився жорстоко з дочками.

Після зникнення матері бабуся стала більше приділяти уваги дівчатам, хоч її не можна було назвати добросердою жінкою. Скарлет завше відчувала, що насправді бабуся не любила малих дітей, але історії вона розповідала пречудові. Бабуся заворожила дівчаток історіями про Каравал, місце, де жила магія. Скарлет усім серцем полюбила Каравал. Вона вірила, що як Легенда та його артисти завітають до острова Трісда, вони принаймні на кілька днів зможуть її ощасливити.

У ті миті мрій Скарлет ловила себе на думці, що прагне не лишень відчуття щастя, вона мріє про магію. Перш ніж назавжди захряснути двері перед своїми фантазіями, вона мріяла бодай день насолодитися Каравалом і погуляти по приватному острові Легенди.

Одначе до весілля Скарлет лишився тиждень. Не надто підходящий час для дитячих витівок. Телла перевернула усе догори дном у кімнаті Скарлет. Джуліан сказав, що вона додумалася навіть лишити записку про викуп. Та зрештою батько розкриє цей обман. Зостатись тут — найгірший варіант з можливих.

А може, залишитися з Теллою бодай на перший день Каравалу? Вони ж устигнуть повернутись до весілля. Якщо це вдасться, батько навряд чи довідається правду. За добу перебування тут їм нічого не загрожує. Батько ніколи не здогадається, де вони насправді були з Теллою.

— Час добігає кінця, ягідко.

Вже майже розтанув серпанок, що огортав острів, відкривши смужку острова. Скарлет побачила попереду щось пухке й біле, що здаля скидалося на цукрову глазур. Вона майже уявила, як Телла біжить по цій білині й благає її зостатись, занурює в неї пальці, ніби хоче переконатися, чи справді воно таке солодке, яким видається на перший погляд.

— А як погоджуся, обіцяєш, що не заважатимеш мені покинути острів, коли раптом я вирішу повернутися до Трісди з Теллою?

— Слово честі, — Джуліан поклав руку на серце.

Скарлет сумнівалася, чи знав Джуліан, що таке честь.

Однак вона була певна, що тільки-но він потрапить на Каравал, то в будь-якому разі втратить до них інтерес.

— Що ж, веслуй далі, але не бризкайся.

Краєчки його губ вигнулись. Джуліан знову занурив весла і враз Скарлет відчула крижану воду під ногами.

— Я ж поросила не бризкати на мене!

— Це не я, — Джуліан змахнув веслами. І хоча тепер він орудував ними обережніше, вода повністю покрила п’яти Скарлет. Враз стало холодніше, ніж на зимному узбережжі Трісди.

— Здається, у човні пробоїна.

— Вмієш плавати? — Джуліан чортихнувся, а тимчасом вода вже сягала щиколоток.

— Я живу на острові. Звісно, вмію.

Джуліан зняв пальто і викинув його за борт.

— Якщо знімеш одяг, буде простіше. На тобі ж є спіднє?

— Ти впевнений, що ми не догребемо до берега на човні? — спитала Скарлет. У неї спітніли долоні, хоч холод і пронизував ноги. До острова Сновидінь було щонайменше сто ярдів, а так далеко вона ще ніколи не запливала.

— Спробувати можна, проте човен явно не дотягне, — Джуліан знімав черевики. — Нам варто поквапитись, цей час ліпше використати на роздягання. Вода холодна, в одязі подолати цю відстань буде неможливо.

Скарлет оглянула вкриту хмарами поверхню води, намагаючись відшукати човен чи пліт:

— А що ми одягнемо, коли допливемо до острова?

— Гадаю, спершу нам слід допливти до нього. Тобто, я маю на увазі тебе, — Джуліан розстібав ґудзики на сорочці, розвинені м’язи вселяли впевненість, що йому не важко буде досягти берега.

За мить він пірнув, не промовивши жодного слова.

Він не обернувся. Сильні руки вправно розтинали крижану гладінь, тоді як довкола Скарлет стрімко більшало води. Поділ сукні плавав біля литок. Вона спробувала веслувати, однак від цього човен швидше занурювався У воду.

Залишалося лишень стрибати.

Повітря стрілою вилетіло з легень, наповнивши натомість їх чимось холодним та важким. Перед очами стояла білина. Усе враз побіліло. Навіть відтінки води з рожево-бірюзових завитків перетворились на страхітливі тіні крижаного білого. Скарлет випірнула на поверхню, вхопила повітря, що обпікало легені.

Вона намагалася боротись із течією з тією ж вправністю, що і Джуліан, але він мав рацію — корсет міцно стискав їй груди, а важка тканина сковувала ноги. Скарлет марно намагалася борсатися ногами. Що більше вона докладала зусиль, то більше її затягував океан. Вона ледь трималась над поверхнею. Крижана хвиля холоду паралізувала її тіло і потягла до дна. Така крижана й важка. Ноги пекли, вона щосили намагалася знову вхопити повітря. Мабуть, саме так почувався Філіп, коли його топив батько. «Ти це заслужила», — промайнуло в її голові. Здавалося, до дна її тягне не вода, а чиясь сильна рука:

нижче

нижче

нижче...

— Ти ж казала, що вмієш плавати, — Джуліан виштовхував Скарлет нагору, аж поки нарешті вона спромоглася ковтнути повітря.

— Дихай повільно, — наказав Джуліан. — Не дихай надто глибоко.

В легенях і досі пекло, проте Скарлет спромоглася вичавити з себе кілька слів:

— Ти мене покинув.

— Я ж думав, ти вмієш плавати.

— Це через сукню, — Скарлет стихла. Здавалось, сукня знову тягне її донизу.

— Ти зможеш протриматись на поверхні якусь хвилю без моєї допомоги? — Джуліан глибоко вдихнув, вільною рукою дістав ніж, і перш ніж Скарлет змогла погодитись чи заперечити, пірнув під воду.

Здавалося, минула вічність, перш ніж вона відчула Джуліанові руки на своїй талії. Потім вістря ножа торкнулося її грудей. У Скарлет перехопило подих, поки він рішуче розтинав її корсет. Рука міцно стискала талію, так само міцно, як щось стискалось у її грудях. Скарлет ще ніколи не була так близько з чоловіком. Намагалася не думати, що бачив чи відчував Джуліан, коли врешті-решт звільнив її від важкої сукні й вона зосталася в самій лише сорочці.

На обличчя Скарлет полетіли бризки — Джуліан випірнув, жадібно хапаючи повітря.

— Тепер ти можеш плисти? — ледь спромігся він спитати.

— А ти? — прохрипіла Скарлет. Їй також важко давалися слова. З’явилося таке відчуття, ніби між ними щойно щось промайнуло. Можливо, це відчула лишень вона. Скарлет була впевнена, що моряк бачив безліч дівчат у різноманітних убраннях і без них.

— Не витрачаймо сили на балачки, — Джуліан почав плисти, але цього разу залишався поруч зі Скарлет. Вона не мала певності, чи він це робить, бо хвилюється про її безпеку, чи то геть охляв, рятуючи її. Скарлет і досі відчувала, як її тягне на дно, але тепер, без важкого вбрання, вона здатна була опиратися водній стихії. Скарлет опинилась на мерехтливому білому узбережжі острова Сновидінь одночасно з Джуліаном. Зблизька поверхня виглядала ще пухкішою, ніж вона собі уявляла. Ця білина виявилася снігом. Немов чарівні кремові хмари холодного килима оповили прибережну смугу. Усе довкола виглядало недоторканим і викликало страх.

— Не відставай, — Джуліан схопив руку Скарлет, потягнувши у напрямку білих завитків пари. — Ходімо, нам потрібно рухатись далі.

— Чекай, — Скарлет ще раз оглянула білу дивовижу, що нагадувала їй блискучу поливу на торті. Достоту таку, яку вона колись бачила у вітрині кондитерської — ідеально гладеньку, без жодного сліду Телли на ньому.

— Де моя сестра?

7

розорі хмари на острові затулили сонце, скинувши димку сіро-блакитних тіней на узбережжя. Незайманий сніг під ногами набув барвінкового кольору і підморгував Скарлет іскорками, ніби то був якийсь жарт.

— Де Телла? — повторила Скарлет.

— Мабуть, я висадив її на іншій частині узбережжя, — Джуліан знову взяв Скарлет за руку, але вона її висмикнула. — Ми мусимо йти далі, інакше замерзнемо. Шукатимемо твою сестру, коли зігріємося.

— А що як вона зараз теж замерзає? До-на-телло! — вигукнула Скарлет, зуби її цокотіли. Від снігу під ногами та мокрої тканини, котра прилипла до льодяної шкіри, Скарлет калатало ще більше, ніж тієї ночі, коли батько змусив її спати надворі, коли став свідком того, як Телла подарувала перший поцілунок хлопцеві. Та хай там що, Скарлет не збиралась рушати далі, поки не знайде сестри. — Донателло!

— Ти лише гаєш час, — змоклий до рубця, без сорочки, Джуліан люто зиркав на неї. Він лякав її більше, ніж раніше. — Твоя сестра на берег зійшла сухою, в пальті та рукавицях. У будь-якому разі вона не замерзне. А як ми зостанемося тут, то перетворимося на бурулі. Треба йти туди, он до тих дерев.

За лінією, де снігова мантія узбережжя зустрічалась із гущавиною зелених дерев, на небі танцювали вогняні язики світанку. Скарлет могла заприсягнутись, що ще хвилину тому там нічого не було. Вона навіть не могла пригадати, чи бачила дерева. На відміну від сухорлявих чагарників Трісди, стовбури дерев скидалися на перекручені товсті джгути, вкриті сніжно-білим та зеленим мохом.

— Ні, — тремтіла Скарлет. — Ми...

— Ні, так далі не піде, — відрізав Джуліан. — Твої губи вже фіолетові. Нам потрібно знайти, звідки йде дим.

— Мені байдуже. Якщо моя сестра десь тут...

— Твоя сестра, ймовірно, вирушила на пошуки брами. У нас є час лише до сходу сонця, аби потрапити на Каравал. Це означає — нам слід іди на дим, а потім знайти браму, — він ішов попереду. Сніг рипів під босими ногами.

Скарлет востаннє окинула поглядом незаймане узбережжя.

Телла не здатна була сумирно чекати, та коли вона і справді подалася на Каравал, то чому не видно жодного її сліду?

Скарлет мусила плентатися за Джуліаном до лісу. Соснова глиця прилипала до стоп, але вона нічого не відчувала. Вони вийшли на багнисту коричневу стежку. За п’ятами залишалися вогкі сліди, але сліду Теллиних чобітків не було видно.

— Ймовірно, вона пішла іншим шляхом, — Джуліан не цокотів зубами, але на фоні химерних тіней дерев його засмагла шкіра набула кольору індиго.

Скарлет хотіла заперечити, але мокрий одяг зльодянів, у лісі виявилося навіть холодніше, ніж на узбережжі. Вона охопила себе холодними руками, від чого замерзла ще дужче.

Джуліан занепокоєно поглянув на неї:

— Треба тебе десь зігріти.

— Але ж моя сестра...

— Досить кмітлива, аби вже бути у грі. Якщо ти тут задубнеш, шукати її вже не буде сенсу, — Джуліан обняв її плечі.

Скарлет заціпеніла.

— Я лише намагаюсь тебе зігріти, — він ображено насупив темі брови.

— Ти сам замерзаєш... — а подумки додала: «Та й сам майже голий».

Скарлет звільнилася від Джуліанової руки і мало не перечепилася. Ліс закінчувався. М’яку стежку з багнюки змінила більш тверда, вимощена камінцями, які переливались, наче відшліфовані морем скельця. Кольорова дорога простягалася ген-ген далеко і зливалась із лабіринтом звивистих вуличок, забудованих розмаїтими заокругленими крамничками, пофарбованими у відтінки коштовних каменів. Крамниці тулилися одна до одної так, наче хтось понаскидав коробки з капелюшками.

Тут було чарівно, просто феєрично, та надто вже спокійно.

Усі крамниці були зачинені. Сніг на дахах можна було хіба порівняти із порохом на забутих книжках. Скарлет не знала, що то було за місце, але Каравал вона собі уявляла інакше.

Ранковий дим і досі витав у повітрі, проте, здавалося, від узбережжя вони до нього не наблизилися й на метр.

— Ягідко, треба рухатись далі, — Джуліан звернув в одну із чудернацьких вуличок.

Скарлет здавалося, що від холоду у неї виникли галюцинації, або ж щось сталося з її головою. До моторошної тиші додалися ще й дивні вивіски на крамничках, тих самих, що за формою подібні на коробки з капелюшками. Надписи на вивісках були зроблені різними мовами й більше скидалися на абракадабру. Ось наприклад: «Відчиняється близько півночі». Або ж: «Завітайте вчора».

— Чому все зачинено? — поцікавилась Скарлет. Її слова вилітали елегантними кільцями пари. — А де всі?

— Ми не повинні зупинятися. Йди далі. Треба знайти місце й зігрітися, — Джуліан пролетів повз найбільш ексцентричну крамницю, яку коли-небудь доводилося бачити Скарлет.

Ось що там було: капелюхи-казанки, оздоблені воронячими опудалами, чохли для парасоль, очіпки для панянок, оздоблені людськими зубами, люстерка, в яких відображалася чорнота людських душ. Ні, то таки холоднеча вплинула на її зір! Скарлет сподівалася, що Джуліан мав рацію, і Телла десь сиділа у теплій місцині. Вона весь час видивлялася медове волосся сестри, прислухалась до тиші, намагаючись почути дзвінкий сміх, проте у всіх крамницях було порожнього й тихо.

Джуліан посмикав кілька ручок, але двері не піддавалися.

Наступний ряд занедбаних крамниць хизувався низкою фантастичних речей: зорі, що впали, насіння для вирощування бажань, лінзи окулярів, крізь які можна побачити майбутнє (представлені у чотирьох кольорах).

— Оце б знадобилось, — пробурмотіла Скарлет.

Далі розташовувалася крамничка майстра лагодження понівеченої уяви, принаймні так було написано на вивісці. Згідно з наклейками, у пляшках містилися сни, кошмари і галюцинації при ясному розумі — саме те, що зараз відчувала Скарлет. Тим часом її темне волосся обростало бурульками.

Джуліан чортихнувся. Дим звивався всього лишень за кілька рядів, за крамницею, що скидалася на капелюх. Тепер дим утворював світило, посеред якого розміщувалася зоря, всередині якої була сльоза — символ Каравалу. Але холод скував кожну кісточку Скарлет, вона змерзла так, що кригою вкрилися навіть її повіки.

— Чекай, може, сюди? — тремтячою рукою, Скарлет показала Джуліанові на крамницю «Касебіанові годинники». Спочатку вона подумала, що то виблискує мідь армованого скла, але за склом, за громадою маятників та важелів і блискучих дерев’яних шафок палахкотів камін. «Завжди відчинено» — закликала табличка.

Всередині задубілу парочку оглушив хор зозуль, клацання секундних стрілок та деренчання будильників.

Від раптового тепла кінцівки Скарлет аж занили, гаряче повітря обпікало легені.

— Агов? — скрипнули її обмерзлі голосові зв’язки.

Тік-так

Так-тік

Одізвались лишень механізми та коліщатка.

Приміщення було круглим, як циферблат годинника. Підлогу вкривала мозаїка з різноманітними цифрами. Кожен клаптик поверхні приміщення був завішений усіма можливими видами годинників. Стрілки деяких навіть обертались назад, в інших видно було коліщатка й важелі. Далі на стіні кілька годинників рухались, як частини головоломки, які збирались докупи із наближенням певної години. На великому скляному ящику з замком, що стояв посеред кімнати, було написано, що кишеньковий годинник всередині здатен відмотати час назад. Можливо, за інших обставин Скарлет це зацікавило б, але тієї миті їй хотілося лишень якомога швидше дістатися до благословенного тепла, яким дихав камін.

Вона б охоче розтанула калюжею перед ним.

Джуліан відсунув камінну решітку й поворушив коцюбою палаючі поліна.

— Нам треба зняти одяг.

— Я... — Скарлет затнулася, коли Джуліан підійшов до величезного палісандрового годинника з маятником. Біля нього стояли дві пари взуття, а обабіч на двох вішаках висів одяг.

— Таке враження, що хтось за тобою шпигує, — до Джуліана повернувся глузливий смішок.

Скарлет пропустила повз вуха його слова і підійшла ближче. Поруч з одягом, на позолоченому столику з місячним годинником стояла чудернацької форми ваза з червоними трояндами, а біля неї — таця з інжирним хлібом, чаєм з корицею та запискою.

Повідомлення було написане на такому ж папері з позолоченими краєчками, що й лист, котрий надійшов до Трісди. Скарлет кортіло довідатися, чи Легенда так старався для кожного, хто завітав на острів. Важко повірити, що вона виняткова, вочевидь, магістр Каравалу надсилав персональні вітання та червоні троянди усім гостям.

Джуліан кашлянув:

— Нічого, якщо я? — моряк прослизнув повз Скарлет, відкусив шматок хліба і зняв призначений для нього одяг. Потім почав розстібати пасок, на якому трималися штани. — Ти спостерігатимеш, як я роздягаюсь? Власне, я не заперечую.

Засоромлена, Скарлет миттю відвернулась. Він не мав і крихти пристойності.

Їй також потрібно було одягнутись, проте у приміщенні не було жодного закутка, щоб сховатись. За час їхнього перебування кімната не могла зменшитись у розмірах, але тільки зараз Скарлет помітила, якою ж крихітною та була насправді. Від дівчини до вхідних дверей було не більше десяти футів.

— Якщо обернешся спиною, ми обоє спокійно перевдягнемося.

— Ми можемо переодягтися не відвертаючись одне від одного, — гиготнув Джуліан.

— Не дочекаєшся! — відрубала Скарлет.

Моряк захихотів собі під ніс, але коли Скарлет підвела голову, він стояв до неї спиною. Вона намагалась не витріщатись, але кожний сантиметр його тіла був вкритий м’язами. Та не лишень це привернуло її увагу: між лопатки впивався товстий шрам. Ще два розсікали спину нижче, ніби його кілька разів штрикнули ножем.

Скарлет вхопила повітря, почуваючись винною. Не треба було дивитись. Поспіхом ухопила свій одяг і зосередилась на вбранні. Намагалась не додумувати, що могло з ним трапитись. Сама не хотіла, аби хтось побачив її шрами.

Зазвичай батько лишав тільки синці. Роками вона вдягалася сама без допомоги покоївки, аби ніхто їх не бачив. Можливо, зараз їй би знадобилась така допомога, але сукня, котру приготував для неї Легенда, не потребувала сторонніх рук. Вона була досить простою і зовсім не виправдовувала сподівань дівчини. Цілковита протилежність фантазіям про вбрання з Каравалу: без корсету, ліф — непривабливого бежевого відтінку, прямий крій без нижніх спідниць і турнюра.

— Тепер можна повернутись? — запитав Джуліан. — Не те щоб я того раніше не бачив.

Одразу пригадалось, як він міцно тримав її талію, поки розрізав корсет, змусивши тремтіти кожну клітинку від грудей до стегон.

— Дякую, що нагадав.

— Я не про тебе. Я навіть не роздивлявся тво...

— От і добре. Але повернутись можеш, — мовила Скарлет. — Я застібаю черевики.

Коли Скарлет підвела очі, Джуліан стояв перед нею у всій красі — Легенда явно не пошкодував для нього вбрання.

Скарлет обвела поглядом краватку кольору морської глибини і приталений бордовий жилет, в який вона вправлялась. Фрак насиченого синього кольору вдало підкреслював сильні плечі та вузьку талію. Єдина річ, що зосталась на ньому від моряка — пасок з ножем, що висів на стегнах вдало зшитих штанів.

— Ти виглядаєш... інакше, — мовила Скарлет. — Тепер ти не скидаєшся на того, хто щойно виліз з бійки.

Джуліан навіть випростався, ніби отримав од неї похвалу. І Скарлет не була впевнена, що не зробила цього. Як чоловік, котрий регулярно викликав у неї лють, міг так бездоганно виглядати? Та попри чудове вбрання, джентльменом його ще важко було назвати. І справа не лише у неголеному обличчі чи нерівних хвилях каштанового волосся. Щось було у ньому дике, і стримати його не могло жодне вбрання Легенди. Гострі риси обличчя, пронизливий погляд карих очей — цього не сховаєш під краваткою чи... кишеньковим годинником?

— Ти його поцупив? — запитала Скарлет.

— Позичив, — уточнив Джуліан, намотуючи ланцюжок на палець. — Так само, як і ти цей одяг, — він оглянув її, схвально кивнувши. — Тепер зрозуміло, чому він саме тобі надіслав квитки.

— Що це озна... — Скарлет запнулась, впіймавши своє відображення на склі дзеркального годинника. Кудись зникла бляклість, сукня набула насиченого вишневого кольору — кольору спокуси та таємниць. Витончений ряд бантиків збігав по центру приталеного ліфа з глибоким овальним вирізом, який відтінявся прикрашеним мереживом турнюром того ж кольору. Нижні плісировані спідниці були підігнані по фігурі, подоли кожної спідниці оздоблені зубцями. П’ять тонких шарів вишневого шовку, тюлю й мережива відтінював нижній поділ чорного мережива. Взуття змінилось також. Тьмяні коричневі черевики перетворитись на вишукане поєднання чорної шкіри та мережок, що ідеально пасували до сукні.

Вона провела руками по сукні аби переконатись, що це не гра світла й уяви. Можливо, сукня їй лише здавалась бруднувато-жовтою. Але десь всередині вона знала єдине пояснення — це Легенда подарував їй цю чарівну сукню.

Така магія мала б існувати лише у казках, але вбрання було справжнім. І саме тому вона не знала, що й думати. Дитина всередині неї стрибала від захвату, а доросла Скарлет почувалась у ній не надто зручно, і байдуже — чарівна то сукня чи ні. Батько ніколи б не дозволив їй вбратись у щось таке яскраве та спокусливе. І хоча батька не було поруч, Скарлет менше за все хотіла зараз привертати до себе увагу.

Вона була вродливою дівчиною, однак часто приховувала свою красу. Від матері їй дісталося густе темне волосся, яке вигідно відтіняло оливкову шкіру. Обличчя було більш довгасте, ніж у Телли, з невеличким носом та такими величезними карими очима, які, як їй здавалось, забагато видавали.

На мить їй навіть захотілося повернути непривабливу бежеву сукню. Ніхто не помічав дівчат у непоказних сукнях. А може, коли про це подумати, сукня знову зміниться. Та від цієї думки вишнева сукня Скарлет зосталась такою ж яскравою та щільно огортала всі її вигини, котрі дівчина воліла б приховати. Промайнули в голові загадкові Джуліанові слова: «Тепер зрозуміло, чому він тобі надіслав квитки». І в Скарлет раптом виникла думка, що вона щойно позбулася ролі жертви свого батька, й одразу ж перетворилась на розцяцькованого пішака на іншому ігровому полі.

— Якщо ти вволю намилувалась собою, — промовив Джуліан, — може, пошукаємо сестру, яку ти так прагнеш знайти?

— Це означає, що ти також за неї хвилюєшся, — здивувалася Скарлет.

— Ти занадто хорошої думки про мене, — Джуліан попрямував до дверей. Аж раптом забили-задзвеніли геть усі годинники у крамниці.

— Гадаю, вам не захочеться скористатися цим виходом, — мовив незнайомий голос.

8

о крамниці увійшов гладун. Він і сам скидався на годинник. Вуса на темному круглому обличчі стриміли наче хвилинна і годинникова стрілки. Блискучий коричневий фрак нагадував Скарлет відшліфоване дерево, а мідні підтяжки — ремінці годинникового шківа.

— Ми нічого не крали, — вимовила Скарлет. — Ми... — Кажіть за себе... — баритон чоловіка понизився на кілька октав, коли його примружені очі зосередились на Джуліанові.

З досвіду, отриманого від батька, їй було відомо, що найкращим варіантом було не прикидатись винною.

«Не дивись на Джуліана» — наказувала вона собі. Але не змогла втриматись, аби мигцем не глянути.

— Я так і знав, — сказав чоловік.

Джуліан підскочив до Скарлет, ніби хотів штовхнути ближче до дверей.

— Ой, ні! Не тікайте! Я лише жартую, — мовив незнайомець. — Я не Касебіан, я не власник! Мене звати Алґі. І мені байдуже, напхані ваші кишені годинниками чи ні.

— Тоді чому ви не дозволяєте нам піти? — Джуліан тримав руки на поясі, рука вже потягнулась до ножа.

— Цей хлопчина трохи параноїк, чи не так? — Алґі повернувся до Скарлет. Але сіро-зелені тіні підозри переповнювали і її. Їй здалось, чи годинники на стіні пришвидшили свій хід?

— Ходімо, — сказала вона Джуліанові. — Телла, мабуть, вмирає від хвилювання.

— Кого б ви не шукали, знайдете швидше, якщо скористаєтесь цим шляхом, — Алґі обійшов палісандровий годинник, відчинив його скляні дверцята та смикнув за одну гирьку. Тієї ж миті металеві годинники з головоломкою почали рухатись. Цок. Цок. Їхні частинки збирались докупи, перетворюючись на двері з неймовірною мозаїкою із зубчастим коліщатком замість ручки.

— Сьогодні й лишень сьогодні, — Алґі театрально махнув рукою, — ви можете скористатись цим входом за найвигіднішою ціною. Навпростець до самісінького серця Каравалу!

— Звідкіль ми знаємо? Може, це вхід до твого підвалу? — запитав Джуліан.

— Невже це схоже на двері у підвал? Уважно придивіться, — Алґі доторкнувся до зубчастого коліщатка на дверях. Усі годинники в кімнаті одразу замовкли.

— Якщо скористаєтесь іншим виходом, знову опинитеся на холоді. Пройти крізь ворота однак доведеться, а це збереже ваш дорогоцінний час, — він відпустив ручку, і годинники знову ожили.

Тік-так.

Тік-так.

Скарлет була не впевнена, чи варто вірити Алґі, проте безсумнівно щось магічне було в тому порталі у стіні. Він був такий само дивовижний, як і її сукня, бо явно займає більше місця, ніж здається на перший погляд. Якщо таким чином можна зрізати шлях до Каравалу, то вона значно швидше знайде сестру.

— Скільки це нам коштуватиме?

— Ти й справді розглядаєш цю пропозицію? — Джуліан звів темні брови.

— Якщо так ми швидше знайдемо Теллу, — Скарлет чомусь гадала, що моряк руками і ногами буде за те, щоб зрізати, натомість його очі неспокійно забігали. — Ти вважаєш, це погана ідея?

— Гадаю, той дим — і є входом до Каравалу. Я ні за що не хочу платити, — він попрямував до виходу.

— Але ж ви навіть не знаєте ціни, — зауважив Алґі.

Джуліан кинув погляд на Скарлет, зупинившись на дзенькіт секундної стрілки. Щось невловиме промайнуло в його очах. Скарлет могла заприсягнутись, коли він знову заговорив, голос звучав напруженим.

— Роби, що заманеться, ягідко. Попереджаю як друга: коли опинишся всередині, будь обережною з тим, кому довіряєш. Більшість людей тут не ті, за кого себе видають, — тієї миті, коли Джуліан виходив надвір, пробили куранти.

Скарлет і не чекала, що він зостанеться з нею впродовж усієї гри, проте його раптове зникнення дуже її засмутило.

— Чекайте, — кричав Алґі їй услід. — Я знаю, ви мені не вірите. Отакої значить, поплентаєтеся за тим хлопчиськом і дозволите йому приймати за вас рішення? Чи може, нарешті зробите власний вибір?

Скарлет знала, їй треба було йти. Якщо не поквапиться, ніколи не знайде моряка, і зостанеться зовсім сама. Але те, як Алґі вимовив слово «вибір», змусило її зупинитись. Батько завжди вказував, що їй робити, тому Скарлет вважала, що фактично ніколи й не мала вибору. А можливо, вона зупинилась тому, що частина її й досі не могла відпустити дитячих фантазій, а тому так хотіла вірити Алґі.

Вона пригадала, як дивовижним чином виникли двері, і як замовкли усі годинники, коли Алґі доторкнувся до чудернацької ручки на дверях.

— Навіть якби мене це й зацікавило, — відповіла Скарлет, — я не маю ані копійчини.

— А що, як це не за гроші? — Алґі розправив кінчики вус. — Я пропоную обмін. Лише хочу позичити ваш голос.

Скарлет нервово засміялась:

— Не надто чесна торгівля!

«Невже голос можна позичити?» — здивувалася Скарлет.

— Мені він потрібен лишень на годину, — пояснив Алґі. — Ви витратите щонайменше стільки ж часу, аби дістатись туди, звідки йде дим, потрапити до будинку й розпочати гру. Досередини вас я можу впустити хоч зараз, — він витягнув годинник із кишені і крутонув угору годинникову та секундну стрілку.

— Погоджуйтеся, і цей механізм забере у вас голос на шістдесят хвилин, а двері проведуть прямісінько до серця Каравалу.

Вона могла вже зараз знайти сестру.

Але що, як він бреше? Що, як він забере голос більше ніж на годину?

Скарлет боялася довіряти незнайомцеві, а надто після Джуліанової застороги. Та й сама думка про втрату голосу лякала її не менше. Її плач ніколи не міг захисти Теллу від батькових покарань, проте принаймні Скарлет завжди могла кричати. Якщо на це погодитись, то в разі небезпеки Скарлет виявиться геть безпорадною. Якщо вона здаля помітить Теллу, то не матиме змоги гукнути її. А що, як сестра чекає її біля брами?

Скарлет вижила тільки тому, що завжди була обережна. У батькових угодах завжди крилося якесь непримітне страшне підґрунтя. Ні, вона не ризикуватиме зараз.

— Спробую сама туди дістатися, — відповіла вона.

— І дарма, — опустив вуса Алґі. — А це був би вдалий обмін, — він відчинив двері з мозаїкою. На якусь прекрасну мить перед Скарлет мигцем промайнуло дивовижне небо з цитрин та палаючих персиків. Тоненькі струмочки, що переливались шліфованими коштовними каменями. Почувся лункий дівочий сміх і промайнула голівка з медовими локонами.

— Донателло! — Скарлет рвонула до дверей, але Алґі захряснув їх, перш ніж її пальці встигли торкнутись металу. — Ні! — Скарлет схопилась за зубчасте коліщатко, намагаючись його повернути, проте воно осипалось порохом біля її ніг. Скарлет безпорадно спостерігала, як обертались деталі, а потім двері дивовижним чином зникли.

Треба було укласти угоду. Телла б на це пішла. Власне, Скарлет зрозуміла, як сестра потрапила першою всередину. Вона ніколи не переймалася наслідками; цю роботу за неї робила Скарлет. Отже, нині вона мала б відчути полегшення, адже напевне було відомо, що Телла таки потрапила до Каравалу, проте Скарлет уже хвилювало, в яку халепу вскочить її сестра. Їй слід було б зараз бути поруч з нею, а вона ще й на додачу залишилася без Джуліана.

Скарлет швидко вискочила надвір із крамниці Касебіана.

Хоч би як вона нагрілася всередині, надворі це відчуття мов рукою зняло. Вона й гадки не мала, що так довго була у годинникаря. Ранок давно розтанув, а разом із ним і перші години пообіддя. Крамниці, подібні до коробок із капелюшками, вкрили гуркотливі, свинцеві тіні.

«А на цьому острові час плине швидше!» — Скарлет хвилювалась, що коли кліпне, на небі вже з’являться зорі. Вона не лише відстала від Телли та Джуліана, а й втратила дорогоцінний час. День добігав кінця, а у запрошенні Легенди йшлося, що потрапити до Каравалу вона може до півночі.

Зап’ястки Скарлет, не прикриті сукнею, вітер стискав холодними білими пальцями.

— Джуліане! — у цьому крикові вчувалася надія.

Однак слід її колишнього супутника давно прохолов. Вона стояла сама-самісінька. Не знала, чи гра розпочалась, проте здавалось, вона таки добряче відстала.

На мить її охопила паніка, адже Скарлет здалося, що дим зник також. Але потім розгледіла його знову. За темними книжковими крамницями по небу плелись солодкі запашні клуби. Здіймалися з величезних цегляних димарів, що стриміли з найбільшого будинку, які коли-небудь доводилось бачити Скарлет. Чотириповерховий, з витонченими башточками, балконами та квітучими вазонками з білими квіточками іберійки, пурпуровими маками, помаранчевим антірінумом. Знову пустився сніг, але якимось дивом квіти не запорошувало.

Скарлет поквапилася до будинку. Ближче до сходів її знову обдало холодом. Раптом почувся тихий здавлений смішок.

— То ти таки не обрала той годинник?

Скарлет підскочила.

— Не бійся, ягідко, це всього лишень я, — Джуліан вийшов з-за тіні сусіднього будинку, саме тоді, коли зайшло сонце.

— Чому ти ще й досі не всередині? — вона показала на маєток з башточками. Скарлет аж відлягло від душі, що моряк поруч, та водночас її охопило збентеження. Кілька хвилин тому він стрімголов вискочив з годинникової крамниці, а нині вештається, ніби має купу вільного часу.

— Може, я чекав на тебе? — голос звучав приязно та дружелюбно.

Проте Скарлет не вірилося, що він стояв ось тут і чекав на неї. А надто вже після того, як він залишив її саму.

Щось він замовчував. Чи може, то в неї параноя після того, як вона побачила Теллу за дверима... Скарлет дала собі слово, що швидко знайде сестру. А що як не вдасться знайти Теллу після того, як вона потрапить досередини?

Зблизька маєток виглядав навіть більшим. Здавалося, будівля сягала неба, а дерев’яні балки безнастанно росли. Щоб оцінити її висоту, Скарлет мусила захилити голову. Будівлю оточував високий п’ятдесятифутовий залізний паркан, оздоблений примарними фігурами. Вульгарні й цнотливі, вони рухались мов живі, демонструючи справжнє дійство. Веселунки дівчатка наздоганяли шалапутних хлопців, відьми осідлали тигрів, а імператори їхали верхи на слонах, крилаті коні запряжені в колісниці. По центру розвівалося яскраво-червоне знамено, оздоблене срібним символом Каравалу.

Якби Телла була поруч, вони б похихотіли разом, як уміють сміятися лише сестри. Телла, звісно, вдала б байдужість, хоча насправді сестру розпирало б од радості. З дивним моряком було інакше — він не виражав ані радість, ані подив.

Скарлет чітко усвідомлювала: після всього, що для неї зробив моряк, мерзотником його не назвеш. Але вона сумнівалася, що він такий вже простачок, за якого себе видає. Джуліан підозріло оглянув паркан, при цьому плечі його напружились, спина випрямилась. Зник той лінькуватий вираз обличчя, який вона спостерігала на човні. Джуліан скидався на запаковану, туго скручену пружину, яка от-от вистрілить.

— Гадаю, нам слід іти далі, — озвався Джуліан.

— Але поглянь на той прапор, — заперечила Скарлет. — Саме сюдою ми можемо потрапити досередини.

— Ні, мені здається, це далі. Довірся мені.

Вона не довіряла йому, але після останнього промаху Скарлет не довіряла навіть собі. Та й залишатися тут на самоті вона також не мала бажання. За двадцять ярдів вони надибали ще один прапор.

— Усе виглядає точнісінько так само, як там, де ми щойно були...

— Вітаю! — з-за прапора показалась темношкіра дівчина на уніциклі, не давши Скарлет договорити. — Ви саме вчас! — дівчина зробила паузу — й один по одному спалахнули ліхтарики, що висіли на вістрях паркана. Яскраві золотаво-блакитні іскорки — й Скарлет подумалось, що то колір дитячих снів.

— Обожнюю це! — заплескала в долоні дівчина на одноколіснику. — А зараз, перш ніж я дозволю комусь з вас, прекрасні панна й пане, потрапити досередини, мені слід перевірити ваші квитки.

Квитки! Скарлет геть про них забула.

— Ой...

— Не хвилюйся, серденько, вони у мене, — Джуліанова рука обвилась навколо Скарлет, притискаючи її до себе небезпечно близько. Він назвав її «серденько»?

— Підіграй, будь ласка, — прошепотів він їй на вухо. Потягнувся до кишені й дістав два аркуші паперу, пожмаканих після купання в океані.

Скарлет змовчала, адже її ім’я з’явилось першим. Потім дівчина на уніциклі піднесла запрошення ближче до одного з ліхтариків на брамі.

— Дивно — подібні запрошення тут рідкість.

— Якісь проблеми? — збентежилася Скарлет.

Дівчина на уніциклі оглянула Джуліана з маківки до п’ят, і враз її усмішка померхла.

Скарлет вже збиралася пояснити, як їй дістались квитки, та раптом заговорив Джуліан, стискаючи рукою її плечі ще міцніше. Це скидалося на попередження:

— Це запрошення магістра Каравалу Легенди. Невдовзі ми поберемося. Ці квитки — подарунок моїй нареченій, Скарлет.

— А, — велосипедистка знову заплескала у долоні, — я знаю про вас! Ви ж спеціальні гості магістра Каравалу Легенди, — пильніше придивилася до Скарлет. — Я мала б упізнати вас, дуже перепрошую — така неймовірна кількість учасників, що я й своє ім’я часом забуваю, — і вона розсміялася з власного жарту.

Скарлет намагалась і собі засміятися, але рука довкола плечей й Джуліанове «наречена» не давали спокою.

— Зберігайте їх до кінця гри, — велосипедистка проїхала крізь ворота, повернувши квитки Джуліанові. Якусь мить вона зосередила свій погляд на ньому, ніби хотіла щось додати, але передумала. Перевівши погляд, вона дістала з кишені клаптикового жилета чорний сувій. — Та перш ніж я впущу вас, скажу ще ось що, — вона ще сильніше налягла педалі, розкидаючи врізнобіч молочний лапатий сніг.

— Вам ще раз це нагадають, щойно ви потрапите досередини. Магістр Легенда воліє, щоб кожен почув це двічі.

Вона прочистила горло і почала крутити педалі ще швидше.

— Вітаю! Ласкаво просимо до Каравалу! Найвеличнішої вистави на суші та на морі. Тут ви зустрінете таку кількість чудес, що їх за життя не здатна побачити жодна людина. Ви зможете сьорбати магію з горнятка чи придбати мрії в пляшках. Та перш ніж ви зануритесь у наш світ, пам’ятайте — це гра. Усе, що станеться за цими воротами, може вас налякати чи схвилювати, але нехай воно вас не обдурить. Все, що здаватиметься щирою правдою — всього лишень вистава. Це світ, зітканий із вигадок, і коли вас закрутить у вирі фантазій, будьте пильні й не відлітайте далеко. Здійснені мрії можуть бути прекрасними, але вони здатні обернутися на жахіття, коли не прокинутися.

Вона зробила паузу. Ноги швидше й швидше тиснули на педалі, спиці на колесі зникли, розтанувши у Скарлет на очах. Кована металева брама відчинилася.

— Якщо ви збираєтеся взяти участь у грі, скористайтесь цим шляхом, — звивиста стежина ліворуч од дівчини спалахнула калюжками з палаючого воску, огорнувши мерехтінням стежку. — Якщо ви прийшли сюди як спостерігачі... — вона кивнула вправо. Раптом легенький вітерець вдихнув життя у паперові ліхтарики, що відкидали гарбузово-помаранчеве світло на стежку, що вела донизу.

Джуліан нахилився до Скарлет:

— І не здумай заїкнутись, що розглядаєш можливість стати глядачем.

— Звісно ж ні, — відрубала Скарлет, та все ж якусь мить вона вагалась, перш ніж ступити крок в іншому напрямку. Поглянула на блиск свічок у пітьмі, на тіні, що ховались за темними деревами й обперезаної кущами та квітами стежкою, яка вела до гри.

«Я тут лише на один день», — нагадала вона собі.