Каравал

39

оли Скарлет піднялася до Теллиної кімнати на балконі, їй здавалося, що це ще один тактичний хід, ще один спосіб завдати їй болю. Речі у розкішній кімнаті були нові: сукні, хутра, рукавички. Нічого з того не нагадувало їй про Теллу. Єдиною цінною річчю були спогади Скарлет про барвінкову сукню, у якій померла Телла. Вбрання, що не змогло подарувати їм щасливого кінця. Що мала на увазі Джо?

І раптом погляд Скарлет затримався на одній речі. На сумочці з косметикою стояла прямокутна скляна скринька зі срібними краєчками та пряжкою. Серце калатало. На ній було зображено сонце з зіркою всередині, а в зірці — сльоза.

Символ Каравалу.

Тепер Скарлет ненавиділа його більше за бузковий колір. Вона напевне знала, що скриньки з цією клятою емблемою тут не було.

Скарлет повільно підняла кришку.

Клаптик паперу. Обережно розгорнула записку, датовану минулим роком.

Скарлет перечитала лист, знову і знову і з кожним новим разом вона вірила дедалі більше. Гра ще не скінчилась. І здавалось, Скарлет мала рацію: цього року Каравал крутився не лише довкола Легенди та її бабусі. Насправді, виявилось, що сестра уклала угоду з самим магістром Каравалу.

— Джо! — крикнула Скарлет. — Джован!

Почувши своє ім’я вдруге, дівчина з’явилась. Кроки її були дуже жваві.

— Ведіть мене до магістра Легенди, — мовила Скарлет.

40

о це означає? — запитала Скарлет. Навпроти неї Легенда сидів на оббитому ворсом кріслі кремового кольору й дивився в овальне вікно. У цій кімнаті балкона не було. Скарлет здавалось, що це приміщення хворе, звісно, якщо, кімната здатна хворіти. Вона вся ніби потьмяніла, з меблів були лишень два вицвілих стільці.

Скарлет змахнула листом перед Легендою, котрий не зводив погляду з вікна. Вдивлявся на людей внизу, які тягнули клунки й поверталися до «реального» світу.

— А я вас чекав, — безтурботно мовив Легенда.

— Що за угоду ви уклали з моєю сестрою?

— Я не укладав ніяких угод, — зітхнув він.

— Тоді чому ви залишили цей лист?

— Я цього не робив, — магістр Каравалу нарешті відірвав погляд від вікна. Але щось у його спокійному виразі було не так, чогось бракувало. — Подумайте, хто б міг хотіти, щоб ви отримали цей лист?

І перший, хто спав їй на думку, звісно, був Легенда.

— Це був не я, — повторив він. — І ось вам підказка, її неважко розгадати. Подумайте, хто міг її вам лишити?

— Донателла? — Скарлет вдихнула повітря. Вона могла поставити скриньку, коли ходила по мотузку. — Але чому?

Пропустивши повз вуха її питання, Легенда простягнув Скарлет стосик листів.

— Маю віддати вам це.

— Чому ви просто не скажете мені, що відбувається?

— Бо це не входить у мою роль, — Легенда підвівся зі стільця, підійшовши до неї так близько, що міг навіть торкнутись. На ньому знову був бузковий циліндр та фрак. Він не усміхався і не сміявся, і не вдавався до божевільних штучок, до яких вона так звикла. Дивився на неї не для того, щоб розгледіти, а ніби намагався розкрити їй щось про себе.

Знову в Скарлет виникло відчуття, що в ньому чогось бракувало. Ніби хмари розступалися, аби показати сонце, а натомість з’являлися нові клуби хмар. У Теллиній кімнаті він намагався переконати її, що він несповна розуму. А тепер він доводить їй протилежне.

«Мою роль» — пригадала його слова Скарлет.

— Ви не Легенда, чи не так?

Він усміхнувся кутиками губ.

— Так чи ні? — Скарлет не налаштована була бавитися у загадки.

— Мене звати Каспар.

— Це не відповідь, — відказала Скарлет. А тим часом в голові в неї уже складалися докупи шматочки головоломки. Їй потроху стала відкриватися повна картина, якої раніше Скарлет не могла ніяк розгледіти. Шию обпік кишеньковий годинник, коли вона пригадала зізнання Джуліана, як йому важко було вимовляти слова. І те саме трапилось з ним і на каруселі, перед тим, як Скарлет стрибнула вниз.

— Ви актор, і магія стримує вас сказати щось зайве, — розмірковувала Скарлет уголос. Вона тоді пригадала ще щось. Слова зі сну про те, що Легенда змінює обличчя.

Не магія, а розмаїття акторів. То он чому Каспар виглядав таким похмурим і сумним, ніби копія справжнього Легенди. Коли вони були на балконі, його і справді оповивали чари. А по завершенні Каравалу чари зникли. Куточки очей почервоніли, шкіра під очима набрякла. У тунелі бліда шкіра здавалась ідеальною, але зараз вона бачила невеличкі шрами на підборідді. Вочевидь, порізи після гоління. А на носі он трішки ластовиння.

— Ви не справжній Легенда, — цього разу вона не запитувала, а констатувала факт. — Саме тому ви сказали, що не подаруєте мені бажання. Ви звичайний актор, який не здатен здійснювати бажання.

Тепер було очевидно, що гра ще триває.

Хто ж, як не Скарлет мав знати, що справжній Легенда перед нею не з’явиться. Скільки ж років вона йому писала, перш ніж отримати відповідь?

— А Легенда взагалі існує?

— О так! — розсміявся Каспар, і в сміхові тому вчувалася гіркота. — Легенда більш ніж реальний, однак більшість людей навіть не здогадуються, що бачили його. Це стосується і чималої кількості його акторів. Магістр Каравалу не видає, ким є насправді і завжди вдає себе за когось іншого.

Скарлет думала про незліченну кількість людей, котрих зустріла протягом Каравалу. Кортіло дізнатись, котрий із них був тим самим невловимим Легендою.

— Ви коли-небудь його бачили?

— Мені не дозволено відповідати на це питання.

— Тобто, ні.

— Хоча, — додав Каспар, — здається, ваша сестра таки привернула його увагу, — він показав на листи в її руці.

Шість листів, написаних двома різними особами. Датовані тим само роком, коли Телла написала свого першого листа.

Скарлет про себе вишпетила сестру за ці слова. Бездумні. Шалені. Нерозважливі. Необачні.

Та злість Скарлет ущухла, поки вона читала наступний лист.

Більше листів не було. Скарлет ще раз їх перечитала. Очі боліли від сліз. «Що собі думала Телла?» — промайнуло у Скарлет.

— Здається, вона думала, що ви захочете повернути її, — промовив Каспар.

Скарлет зрозуміла, що промовила запитання вголос. Можливо, відповідь Каспара мала б її заспокоїти.

Аж ні.

Скарлет знову подивилась на листи.

— Звідки сестрі це все відомо?

— Не можу говорити за неї, — відказав Каспар. — Проте можу сказати, що Каравал — це не єдине місце, де торгуються секретами заради інформації. Ваша сестра віддала щось цінне, аби отримати стільки відомостей.

Руки Скарлет тремтіли. Увесь цей час Телла намагалась врятувати їх обох. Але Скарлет усе зіпсувала. Вона бажала, щоб Телла повернулась, однак її любові виявилося явно недостатньо.

По той бік овального вікна світ вицвів ще дужче. Магія Каравалу перетворювалась на пил, поглинаючи разом з собою будівлі та вулиці. Скарлет спостерігала, як усе надворі зникає. Свіжа хвиля сліз стікала до щоках.

— Нерозважлива Телла.

— А мені здається, що тут варто вжити слово «розумниця».

Скарлет обернулась.

Дівчина з лукавою усмішкою та янгольськими кучерями.

— Телло? Це справді ти?

— Це ж треба! А я гадала, ти привітніше мене зустрінеш, — кучері Телли підстрибували, вона прямувала до сестри. — І будь ласка, не плач.

— Та ж я на власні очі бачила, як ти померла, — спантеличено мовила Скарлет.

— Знаю, і повір мені — летіти з балкона — не надто приємний спосіб переміщення, — Телла знову всміхнулась. Проте її загибель, нехай і удавана, завдала надто вже глибокої рани, щоб можна було жартувати над нею.

— Як ти могла мене змусити пройти через це все? — вибухнула Скарлет. — Як ти могла змусити повірити мене у твою смерть?

— Гадаю, мені краще лишити вас на самоті, — Каспар попрямував до дверей, поглядаючи на Скарлет. — Сподіваюсь, після всіх подій у вас не лишився неприємний осад. До зустрічі на вечірці.

— Вечірка? — перепитала Скарлет.

— Не зважай на нього, — відмахнулася сестра.

— Годі вже мені вказувати, що робити! — і раптом Скарлет втратила над собою контроль. Вона зайшлася істеричним плачем.

— Пробач мені, Скар, — Телла пригорнула її до себе. — Я не хотіла, щоб ти пройшла крізь це все.

— Тоді чому ти це зробила? — Скарлет відштовхнула сестру і стала по інший бік стільця.

Хоч вона й відчула неабияке полегшення від усвідомлення того, що сестра жива, та однак ніяк не могла оговтатися після сцени її загибелі. Перед очима Скарлет і досі було мертве тіло, вона ще пам’ятала той розпач, що більше ніколи не почує голосу Телли.

— Я знала, що твоя любов здатна повернути мене до життя, — сказала Телла.

— Але я тебе не повернула. Легенда так і не виконав мого бажання.

— Бажання неможливо виконати, — пояснила Телла. — Легенда міг тобі дати трішки магії у ході гри, проте бажання здійснилося б тільки тоді, коли б ти прагла чогось понад усе.

— Отже, це моє бажання повернуло тебе до життя? — Скарлет не могла в це повірити. Коли вона побачила живу сестру, котра не лишень дихала, а ще й глузувала, Скарлет здалося, що її смерть — то вдало продуманий трюк. Але на Теллиному обличчі більше не було веселощів.

— Телло, а коли б я з цим не упоралася?

— Я знала, що тобі це було під силу, — впевнено мовила Телла. — Ніхто мене не любить так, як ти. Ти б стрибнула з балкона, якби Каспар тебе переконав, що це мене захистить.

— Я не впевнена, — пробурмотіла Скарлет.

— А я впевнена, — сказала Телла. — Ти ж не могла мене бачити протягом гри, а от я потайки вислизала кілька разів, щоби простежити за тобою. Навіть коли ти не справлялась з поставленими задачами, я знала, ти мене врятуєш.

— Задачі?

— Легенда наполіг, аби ти пройшла через кілька випробувань. Пообіцяв, що дасть тобі трохи чарів. Та твоє бажання повинно бути досить сильним, бо інакше ти б не дійшла до фіналу. Саме тому жінка у крамниці суконь запитала тебе, чого ти бажаєш понад усе.

— Але ж я програла.

— Ти не все програла. Ти пройшла найважливіший етап і цього виявилося досить. Якби ти не впоралась, мені не потрібно було б стрибати.

Скарлет загадала, що Каспар розповів, коли змусив її підійти до краю балкона: «Якщо не хочеш це зробити, ти ніколи не зможеш врятувати її».

— Не злись, благаю. — Телла закопилила свою пухку губку. — Я зробила це для нас обох. Ти ж сама казала, що батько гнатиметься за мною на край світу, якщо я втечу.

— Хіба що помреш, — закінчила Скарлет.

Телла кивнула.

— Тієї ночі, коли ми поїхали, я лишила йому два квитки з запискою від Легенди, у котрій ішлося про те, що батько може знайти нас на Каравалі.

Скарлет аж дух забило, коли вона уявила, як Телла прокралась до батькового кабінету. Скарлет і досі хотіла насварити сестру за небезпечний та жахливий план. Але вперше вона усвідомила, що завжди недооцінювала Теллу. Її маленька сестра була розумнішою і сміливішою, ніж думала Скарлет.

— Ти могла зі мною поділитись.

— Я хотіла, — Телла обережно обійшла стілець й поближче підійшла до сестри. Замість барвінкової сукні, в якій вона померла, на Теллі була сукня, подібна на саван. Вочевидь, саме цю сукню вона обрала для того, щоб додати трагізму ситуації.

— Ти навіть не уявляєш як мені було важно тримати язик за зубами, поки ми були на Трісді. А коли стояли на балконі, я до смерті налякалась... так хвилювалась. Але за угодою, я не мала права нічого тобі розповідати. Легенда мені сказав, що це негативно вплине на тебе, і через страх ти можеш програти. А цей мерзотник таки обожнює свої ігри.

Телла спохмурніла по цих словах і на мить Скарлет здалося, що цьогорічна гра не виправдала й Теллиних сподівань. Не дивно, коли знати, хто такий Легенда.

— Отже, це ніяк не пов’язано з нашою бабусею Анною?

— У них справді був роман. І правда, що в них нічого не вийшло, оскільки бабуся обрала іншого чоловіка. Проте Легенда ніколи не присягався знищити її рід. Коли бабуся подалася до Завойованих островів і побралася з дідусем, поширилися чутки, що вона втекла через побоювання помсти Легенди. Та це неправда, адже з того часу чимало жінок зігріло його ліжко.

Скарлет подумала про Розу й про усе, що написала Телла у своїх листах. Навіть якщо Легенда не заприсягся звести зі світу бабусю, його розбите серце призвело до смерті щонайменше однієї жінки. А ще Скарлет подумала, що магістр Каравалу закрутив такий сюжет гри саме тому, що дівчата були внучками Анналізи.

Скарлет хотіла б запитала ще, адже кортіло дізнатись більше про Легенду, та болюче відчуття втрати ще однієї людини не давало спокою, затьмарюючи думки чорною хмарою.

— Я хочу знати про Джуліана.

— А я все чекаю, коли ти про нього запитаєш? — Телла прикусила куточок губи.

— Тобто? — різко запитала Скарлет. Вона все ніяк не могла наважитися запитати: живий він чи мертвий. Щойно вона побачила Теллу, в душі її зажевріла надія, що Джуліан не помер. Із Теллиного виразу обличчя неможливо було щось довідатися. Скарлет боялася, що воскресіння сестри — лишень один щасливий фінал на сьогодні. — Ти знала, що він помре?

Телла кивнула.

Здається, це сталося через мене.

41

полотніла Скарлет упала на стілець.

— Ти його вбила!

— Будь ласка, не переживай. Я намагалась тебе захистити.

— Довівши його до смерті?

— Він не зовсім мертвий, — запевнила Телла.

— Тоді де він? — Скарлет роззирнулась довкола, ніби Джуліан от-от мав зайти у двері. Але коли він так і не з’явився, а Телла знову насупила брови, Скарлет знову охопила паніка. — Якщо він живий, чому не прийшов сюди з тобою?

— Я поясню, якщо ти заспокоїшся, — голос Телли тремтів. — Перш ніж розпочалась гра, я попередила Легенду, що не хочу, щоб ти закохалась. Я ж знала, як сильно ти хочеш побратися з графом. Мені це ніколи не подобалося, однак я не хотіла, щоб свою думку про графа ти змінила через артиста Каравалу, котрий вдавав із себе іншого. Тому... — Телла зупинилась, добираючи слова, а потім швидко додала. — Я сказала Легенді, що як це станеться, я хочу, щоб актора видалили з гри ще до її завершення. А щодо нареченого ти мусиш тверезо зробити власний вибір. Тепер я розумію, якою нерозважливою була. Та присягаюсь, я лише хотіла захистити твоє серце.

— Не варто було...

— Я й сама знаю...— Телла переминалась з ноги на ногу й знову насупила брови. — Знаю, що накоїла чимало дурниць, та я уявляла собі все геть інакше. Я навіть не могла припустити, яким непередбачуваним може виявитись Легенда. Він мав вивести Джуліана з гри набагато раніше. Мені й на думку не могло спасти, що він уб’є моряка на твої очах.

Теллі дійсно було школа, проте це не полегшило страждань Скарлет. Жодна жива душа не повинна проходити такі жорстокі випробування, де їй доводиться бачити смерть двох найдорожчих людей.

— Отже, зараз Джуліан живий і здоровий?

— Так, живий-живісінький. Але чому ти не радієш? — Телла здивовано звела брівки. — З того, що мені довелось чути про вас обох, можна припусти...

— Я не маю наміру зараз обговорювати свої почуття! — доста вже усього. В один клубок сплелися нитки правди й вигадки. Скарлет хотілось відчути радість, що Джуліан живий, проте й досі відчувала біль втрати. Тепер вона знала, що все то була лиш гра. А це означає, що Джуліан, котрого вона покохала, насправді не існував. Це була роль, яку грав один з артистів Легенди.

— Мені потрібно знати, як це все працює. Я мушу знати, що правда, а що облуда, — сльози знову підступали. Скарлет відчувала, що мала б радіти. І хоча частина її відчула значне полегшення, дівчина відчувала збентеження. — Отже, все було заздалегідь прописано?

— Не все, — Телла вмостилася на стілець поруч із сестрою. — Я спланувала наше викрадення і знала, що ти маєш пройти випробування, перш ніж опинишся на балконі, звідки мені доведеться стрибнути. Але сценарію для більшої частини з того, що трапилось між цими подіями, не було. Перед кожною грою на артистів накладають чари, котрі не дозволяють їм розкривати правду. Наприклад, зізнатись, що вони є артистами. Їм роздають правила, яких необхідно дотримуватись, проте їхні вчинки не прописані наперед. Гадаю, ти про це вже здогадалась. Під час Каравалу у всьому залишається частка правди. Гра також передбачає право вибору. Тому я не можу сказати напевне, що було справжнім, а що виставою щодо Джуліана. Його роль мала закінчитися одразу по прибутті на острів, — Телла на мить зробила паузу.

Джуліан казав їй майже те саме, але вона більше не мала певності, що в його словах була хоч крихта правди. Можливо, її підозри були не безпідставні і він справді був Легендою. Але вона запитала:

— Що ти цим хочеш сказати?

— Зі слів артистів, Джуліанова роль зводилась до того, щоб переправити нас на острів, а потім відвезти назад. Гадаю, він мав лишити тебе у годинниковій крамниці. Попереджаю: я тобі нічого не розповідала, — і додала: — Раптом тобі кортить знати. У нас з Джуліаном нічого не було. Ми навіть не цілувались.

Скарлет зашарілась. Саме ці думки вона завжди намагалася відігнати подалі.

— Телло, я можу пояснити, я ніколи...

— Ти не мусиш нічого пояснювати, — перебила Телла. — Я ніколи ні в чому тобі не докорятиму. Хоча мушу зауважити, що з кожним отриманим звітом про твої дії дивувалася дедалі більше, — її голос мало не зривався на сміх.

Скарлет прикрила долонями обличчя, й спалахнула від сорому. Хоча, мабуть, і слів замало, аби описати її стан у ту мить. І навіть не зважаючи на слова Телли, вона все ще відчувала себе обманутою й приниженою.

— Скар, тобі нічого соромитися, — Телла відірвала пальці сестри з палаючих щік. — Нічого непристойного у твоїх стосунках із Джуліаном не було. Заспокою тебе, я не від Джуліана довідалась про ваші стосунки. Це був засмучений твоєю відмовою Данте, — Телла скорчила гримаску, з якої стало зрозуміло, їй це було до вподоби.

— Сподіваюся, смерть Данте теж несправжня?

— Ні, він і справді помер, але потім також повернувся до життя, як і Джуліан, — пояснила Телла. І спробувала докладно пояснити все, що знала про смерть на Каравалі.

Теллі не були відомі усі тонкощі, оскільки цю тему рідко зачіпали у розмовах. Проте сестра повідала, що коли і вбивали під час гри котрогось із артистів, він і справді помирав, але смерть була тимчасова. Вони відчували біль та муки, які несла із собою загибель, і лишалися мертвими до завершення гри.

— Отже, за будь-яких обставин ти однаково б ожила? — поцікавилася Скарлет.

Телла зблідла, достоту стала біла, як її сукня. І вперше Скарлет замислилась над тим, що ж відчувала сестра, коли помирала. Телла завжди вправно контролювала свої емоції, але цього разу голос їй зрадив.

— Я ж не артистка, а звичайна людина. А звичайні люди під час гри помирають по-справжньому. А тепер ходімо, — Телла зістрибнула зі стільця і вже весело додала: — Час готуватися.

— До чого?

— До вечірки, звісно! — відказала Телла, ніби це було найочевиднішою річчю на світі. — Запрошення пам’ятаєш?

— Те від Легенди? То воно справжнє? — Скарлет не знала, як реагувати на ту лиху витівку Легенди із запрошенням. Телла схопила руку Скарлет і потягнула до дверей.

— І не думай відмовитися від святкування!

Скарлет не хотіла лишати сестру, та наразі їй було не до вечірок. Спілкування їй приносило величезне задоволення, однак вона й уявити не могла, як братиме участь у трапезах і веселощах.

— Ходімо, — Телла тягнула сестру силоміць, — у нас обмаль часу. Я не хочу з’явитись на святкування в образі примари.

— В такому разі, тобі слід було б убратися в іншу сукню, — різко зауважила Скарлет.

— Я ж померла! — заперечила Телла. — Годі вигадати краще вбрання. От побачиш, наступної гри ти так само ввійдеш в азарт, як я.

— Дякую, та наступна гра відбудеться без мене.

— Гадаю, після цієї зустрічі ти зміниш свою думку, — Телла загадково посміхнулась і розчахнула навстіж двері, перш ніж Скарлет встигла заперечити.

Сестра вела Скарлет по коридору, в якому вона ще не була. Підлога була вимощена коштовними каменями, які виблискували під ногами. Стіни коридору були вкриті малюнками із записника Айко.

Скарлет зупинилась перед одним. На малюнку, котрий раніше не потрапляв їй на очі, була зображена вона у крамниці суконь. Скарлет з широко розплющеними очима й роззявленим ротом роздивляється кожен виріб, а Телла шпигує за нею з третього поверху.

— Ходімо до моєї кімнати. Вчора, коли ти мене знайшла, то була не моя кімната, — Телла вела за собою Скарлет, по дорозі вони зустріли велику кількість артистів, які люб’язно віталися з дівчатами. Нарешті вони зупинилися перед арочними небесно-блакитними дверима. — Наперед перепрошую за безлад.

Здавалося, кімнатою промчав ураган. Довкола валялись корсети, сукні, вишукані капелюшки і навіть каптури. Скарлет не помітила сивого волосся у сестри, вочевидь, вона майстерно його замаскувала, адже за таку розкіш Телла мусила б пожертвувати щонайменше роком життя.

— Мене страшенно дратує, що немає куди складати речі, — Телла піднімала з долівки одяг, щоб Скарлет могла зайти досередини. — Не хвилюйся, сукня, яку я обрала для тебе, не лежить на долівці.

— Не думаю, що я піду, — Скарлет сіла на краєчок ліжка.

— Ти мусиш. Я дістала для тебе вбрання. Мені воно коштувало п’ять секретів, — Телла рішуче попрямувала до скрині. Повернулась, тримаючи у руках витончену рожеву сукню. — Вона нагадує мені захід сонця Спекотного сезону.

— У такому разі, тобі варто її одягнути.

— Вона задовга для мене. Ба більше: я приготувала її спеціально для тебе, — Телла кинула вбрання сестрі. На дотик, воно було таке ж невагоме, як і на вигляд. Маленькі рукави оголяли плечі, а ліф кольору слонової кістки прикрашали стрічки, що спадали на прозору спідницю. На стрічках красувались шовкові квіточки, які на сонці змінювали колір від ніжного кремового до насиченого рожевого.

— Просто одягни її сьогодні. Якщо по завершенні вечірки ти вирішиш полишити Каравал і все, що нагадує про нього, я поїду з тобою. Однак не дозволю тобі її пропустити. Мені казали, що Легенда не роздає запрошень нікому, крім своїх артистів. І не думаю, що ти будеш щасливою, як не поставиш усі крапки над «і» з Джуліаном.

При згадці про Джуліана серце Скарлет стиснулось. Вона раділа, що він живий, та хай там що поміж ними було, вона не була впевнена, що їхні почуття будуть такими, як раніше. Вочевидь, правду він намагався їй сказати тільки через жаль до неї. Або ж це було прописано в його ролі, що аж ніяк не мало стосунку до почуттів.

— Мені здається, що я зовсім його не знаю, — Скарлет почувалася ошуканою, але соромилася собі в цьому зізнатися.

— У такому разі, в тебе буде нагода довідатися про нього більше, — Телла схопила сестру за руку і відтягнула від ліжка. — Мені дуже хотілося б сказати тобі, що все, що поміж вами відбувалося, було справжнім!

— Телло, це нічого не змінює.

— Це тому, що ти не даєш мені договорити. Навіть якщо усе не так, як тобі того хотілося, ви однаково пережили багато спільного за ці дні. Гадаю, він також хоче розставити всі крапки над «і».

Всі крапки над «і». Тобто, все нарешті завершити.

Все сходиться. Саме тому Джуліан попереджав її, що більшість людей, котрих вона зустріне на Каравалі, зовсім не ті, за кого видають себе.

Однак Скарлет не могла заперечити, що хотіла його побачити.

— І не сумнівайся, що на цій вечірці ти будеш найвродливішою. Звісно ж, після мене, — Телла зайшлася дзвінким сміхом. І хоча Скарлет відчувала, як знов її серце крається через Джуліана, їй полегшало вже від думки про те, що нарешті сестра поруч і, дякуючи небу, вони вільні. Це те, чого вона завжди прагнула. Перед ними відкривалося майбутнє, нехай незвідане й туманне, однак сповнене сподівань на краще.

— Я люблю тебе.

— Знаю, — Телла ніжно поглянула на сестру. — Інакше мене б тут не було.

42

давалося, вона потрапила у світ, де ожили всі стародавні казки та мрії. У повітрі витали пахощі вічнозелених рослин, запорошених золотими цяточками світла ліхтарів.

Скарлет помітила, що від снігу не лишилося й натяку. Землю вкривала соковита трава. Ліс мінився відтінками зеленого, оливкового, нефритового з домішками кольору слонової кістки. Навіть стовбури дерев майже повністю вкривав смарагдовий мох, за винятком тих ділянок, які огортали золотаво-кремові стрічки. Гостей частували золотими напоями, насиченими та в’язкими, як мед, а також тістечками, що скидались на пухнасті хмаринки.

А далі стояв Джуліан. Її серце мало не вискочило з грудей, коли вона його побачила. По правді, Скарлет шукала його з першої ж миті, як потрапила сюди. І тепер не могла ані поворухнутись, ані дихнути.

Джуліан стояв навпроти під аркою з зеленого листя та золотих стрічок і попивав із довгастого келиха медовий напій. Живий-живісінький, він теревенив з брюнеткою з сяючим волоссям, занадто вродливою, аби Скарлет заспокоїлась. А потім брюнетка щось йому сказала й моряк залився дзвінким сміхом. Серце Скарлет мало не зупинилося.

Вона помилилась.

— Здається, ви знову потребуєте моєї допомоги, — поміж Теллою і Скарлет з’явилася Айко. Під час Каравалу вона вбиралася у все блискуче і барвисте, однак нині на ній була темна й стримана сукня з турнюром. Темно-синя чи чорна, Скарлет не могла напевне визначити, довга до п’ят з довгими рукавами та високим комірцем.

— Я змерзла, — пояснила вона. — Вам також, здається, не надто затишно. Але щось мені підказує, що температура тут ні до чого, — Айко не зводила очей з брюнетки, котра вхопилася за руку Джуліана.

— То Анжеліка. Може, пам’ятаєте, її з крамниці суконь? Вона обожнює фліртувати з зайнятими чоловіками, — Айко багатозначно поглянула на Скарлет.

— Тобто, ви намагаєтеся мене переконати підійти до нього і поговорити?

— Це ти сказала, не ми, — втрутилася Телла.

Айко згідливо закивала.

— Ой! — вигукнула Телла.

Скарлет й собі поглянула у бік, куди сестра спрямувала погляд й угледіла Данте. Він щойно завітав на вечірку. І досі у чорному, обидві руки на місці, і попід кожну він тримав дівчину.

— Данте, рада бачити тебе! Впевнена, Айко також, — Телла підбігла до Данте. Не мовивши ні слова, Айко побігла слідом, лишивши Скарлет на самоті.

Скарлет глибоко дихала, намагаючись заспокоїтися. Та з кожним кроком серце її калатало дедалі швидше. Тоненькі золотисті черевички намокли від роси. Джуліан і досі не помічав її. Їй було страшно подумати, що прочитає на його обличчі першої миті: усмішку — щиру чи вимушену? Чи ж він продовжить розмову з Анжелікою, щоб показати їй, що все пережите ними нічого для нього не означає.

Скарлет ступила ще кілька кроків і заклякла. Не здатна була рухатися. Чула, як оксамитовим голосом він мовив до Анжеліки:

— Гадаю, саме туди ми й вирушимо наступного разу.

— І вся гра знову закрутиться довкола тебе?

Джуліан по-вовчому вишкірився.

Анжеліка облизала губи.

Скарлет хотіла розчинитися в пітьмі, згаснути, як зірка.

А потім він її побачив.

Він урвав розмову, поставив келих і попрямував до неї. Листя над Скарлет тремтіло й осипалось згори зеленим і золотистим пилком. Він ішов, і в його кроках вона відчувала то вперту впевненість, то хлопчачу нерішучість.

То був її Джуліан. Хоча як він може бути її, коли вона нічого не знає про нього справжнього?

— Привіт, — промовила Скарлет самими губами. Якусь мить вони так собі і стояли під кронами деревами, які завмерли, як і її серце.

— Отже, в тебе інше ім’я? — нарешті запитала вона. — Не Каспар часом?

— На щастя, ні. Моє ім’я не Каспар, — Скарлет навіть не усміхнулась на його слова, тож він додав. — Якщо змінюватимемо імена, то виникне ще більше плутанини. Ім’я змінюють тільки ті артисти, котрі грають Легенду.

— Отже, тебе і справді звати Джуліаном?

— Джуліан Бернадро Марреро Сантос, — куточки його губ смикнулись в глумливій посмішці. Але це була інша посмішка, досі незнайома їй. Ще одне нагадування, що перед нею не той юнок, котрого вона знала. Барви глибокого яскраво-червоного кохання, котрі сповнювали Скарлет упродовж гри, змішувались з насиченим темно-синім, і все поволі набувало бузкової барви.

— Я почуваюсь так, наче переді мною стоїть незнайомець, — сказала Скарлет.

— Ти робиш мені боляче, Скарлет, — в його словах вже не вчувалося й натяку на жарт. Однак вона зауважила, що Джуліан називає її Скарлет, а не ягідкою. Це звертання, вочевидь, також було частиною гри. Та й значення воно не мало. Та не почувши його, вона знову собі нагадала ким він був, а точніше, ким не був.

— Не думаю, що я здатна на таке, — і вона розвернулася, щоби піти.

— Скарлет, зачекай, — Джуліан схопив її руку, повернувши обличчям до себе. Здаля можна було подумати, що вони одна з численних танцюючих пар, якби ж не розчарування на його обличчі та біль на її.

— Чому ти називаєш мене Скарлет?

— Хіба це не твоє ім’я?

— Так, але раніше ти мене так ніколи не називав.

— Раніше я багато чого не робив, — м’яз на його щоці смикнувся. — По завершенні гри я не веду бесід з її учасниками.

— Тобто я маю піти? — запитала Скарлет.

— Ні. Мені здається, це очевидно, — насилу вичавив Джуліан. — Понад усе я хочу, лиш щоби ти не дивилася на мене, як на незнайомця.

— Але ти і є незнайомець, вона бачила, що Джуліана прикро вражали її слова, однак не могла зупинитися: — Ти ж не можеш заперечувати, що знаєш чи не все про мене, а я ж про тебе справжнього нічого не знаю.

— Тобі це лише здається, — йому боляче давалося кожне слово. — Та не всі мої слова були неправдою.

— Ти майже завжди брехав мені. Ти...

Джуліан торкнувся пальцем уст Скарлет.

— Будь ласка, дозволь мені договорити. Не все було обманом. Актори Каравалу завжди відкривають частину себе. Данте й досі вважає себе найвродливішим з-поміж усіх. Айко непередбачувана, але завжди охоче допомагає. Ти можеш вважати, що не знаєш мене, та насправді знаєш. Усе, що я розповідав тобі про свою сім’ю, про її пристрасть до гри — це правда, — Джуліан обвів рукою всіх присутніх. — Це моя сім’я впродовж майже всього життя.

У ньому перепліталась гордість та інша емоція, котру Скарлет ніяк не могла розгадати. Раптом вона пригадала одне ім’я з бабусиних історій — Сантос.

— Ти родич Легенди?

Замість відповіді Джуліан поглянув спершу на присутніх артистів, а потім перевів погляд на неї і простягнув руку:

— Ходімо зі мною!

Скарлет і досі пам’ятала, як цілувала його пальці й досі пам’ятала, які вони на смак. Від цієї згадки її голі плечі охопив трепіт. Він попередив її остерігатись його таємниць, і тепер Скарлет розуміла чому.

Руки вона не подала, але таки пішла слідом. Черевички її потопали у рожевих пелюстках, поки вони прямували до верби. Джуліан відхилив убік довгі гілки, щоб вона могла пройти. Листочки виблискували ніжним зеленим сяйвом, затуляючи їх від сторонніх очей.

— Легенда був моїм кумиром, — почав Джуліан. — Мені було стільки ж років, коли ти почала надсилати йому листи. Він був моїм ідеалом. А коли підріс, то прагнув бути Легендою. Згодом я став артистом. Мені було байдуже, що обманом я завдаю людям болю. Усе, чого прагнув — вразити його. А потім з’явилась Роза, — від того, як він вимовив це ім’я, у Скарлет стиснулось у грудях. Знала, що Роза не вигадка, однак вона була певна, що її спокусив Легенда.

— Ти виконував тоді роль Легенди?

— Ні, — швидко відповів Джуліан. — Я навіть ніколи й не бачив її. Та я казав тобі правду, що світ перевернувся мені, коли вона загинула. Я зрозумів, що Каравал вже не та гра, що раніше. Це не невинна пригода, що робить людей трішки мудрішими. Легенда з роками змінився, і не у кращий бік. З ним лишається частина ролі, котру він грає. А мерзотника він грав занадто довго, і врешті-решт став ним насправді. Зрештою, кілька місяців потому я вирішив залишити Каравал, проте Легенда переконав мене зостатись й дати йому ще один шанс.

— То ти його бачив? — поцікавилась Скарлет.

Джуліан відкрив рота, ніби хотів відповісти, але не зміг видобути й слова, тож підтвердив це лише очима.

— Пам’ятаєш, що ти питала мене про Легенду?

— Чи ти його родич?

Джуліан кивнув, проте нічого не додав. Сяюче листя верби тихенько шелестіло, поки він тихенько вів далі.

— Легенда надіслав мені листа з проханням зіграти в останню гру. Запевняв, що це його спроба спокутати провину. Мені хотілось йому вірити, — перш ніж продовжити, Джуліан зробив глибокий вдих. — Я мав лише переправити тебе з Теллою на острів. Проте щоразу, коли намагався від тебе піти, не міг цього зробити. Ти виявилась інакшою, ніж я гадав. Зазвичай більшість людей турбують лише їх власні втіхи. Але ти так побивалась за сестру. Ти була схожа на мене. Ти відчувала теж, що я завжди відчував до свого брата.

Джуліанові карі очі зустрілися з очима Скарлет, і її осяяло.

— Легенда твій брат?

— Я знав, що ти здогадаєшся, — вуста Джуліана вигнулись у іронічну посмішку.

— Але...— Скарлет затнулась, намагаючись швидко скласти все докупи.

Це пояснювало, чому йому важко було покинути гру. Скарлет знала, як важно відвернутися від рідної душі, навіть коли вона завдає тобі болю. Та й інші актори ставились до Джуліана з особливою увагою.

Після того, як Скарлет довідалась, що Каспар лише вдавав з себе Легенду, а Джуліан живий, їй знову спало на думку, що він і є магістр Каравалу. Та можливо, вона так подумала, бо магістр і Джуліан були тісно пов’язані один з одним.

— Але як це можливо? Ти ж такий молодий.

— Допоки я артист Легенди, я не старію, — пояснив Джуліан. — Але я був готовий старішати, коли вирішив піти.

— Тоді чому ти прийняв рішення залишитись і зіграти цю роль?

Джуліан боязко поглянув на Скарлет, так ніби тепер вона мала достатньо влади, щоб розбити йому серце.

— Я залишився, бо раптом виявив, що мені не байдуже до тебе. Легенда рідко грає чесно, тому я намагався тобі допомогти. Але я знав, що розіб’ю тобі серце, якщо ми зблизимось, адже ти зрештою знатимеш усю правду. Тому спочатку я робив усе, щоб ти мене ненавиділа. Але з кожним разом ставало дедалі важче тебе відштовхувати. Мені боліло щоразу, коли я брехав тобі. Гра зазвичай пробуджує найгірші риси у більшості людей, проте з тобою усе було інакше. Дивлячись на тебе, моя віра у те, що Каравал може знову стати колишнім, ожила. Так само, як і віра, що брат зміниться на краще.

Джуліанів голос тремтів від надміру емоцій:

— Знаю, що образив тебе, але дай мені ще один шанс, — він поривався простягнути до неї руку, торкнутися її. Скарлет і сама цього хотіла, та спершу вона мусила все обміркувати. Якби Джуліан був Легендою, його було б простіше ненавидіти через усі муки, які їй довелося пережити. Але Легенда був його братом, і серце Скарлет краялося.

Перш ніж він встиг простягнути до неї руку, вона відхилилась.

Джуліанові губи смикнулися. Йому було боляче і щоби приховати почуття, він підніс руку до обличчя і потер підборіддя. Він ретельно поголив обличчя й виглядав навіть молодшим, ніж під час гри, от тільки...

Скарлет завмерла.

Вона не помічала, що на його щоці й досі лишилася рана, що її завдав губернатор. Товстий і нерівний шрам, котрий простягався від щелепи до куточка ока. Скарлет гадала, що раз він ожив, шрам зникне. І від тієї жахливої ночі й гадки не лишиться.

Джуліан спіймав її уважний погляд і сказав:

— Я не можу померти під час гри, однак завдані рани чи пошкодження під час Каравалу лишають шрами.

— Я не знала, — пробурмотіла Скарлет.

— Вона боялась зустрічі з Джуліаном через страх, що гра для нього була лише розвагою. Та, мабуть, Телла мала рацію, коли казала, що у всьому є доля правди.

— Мені страшенно шкода, що батько таке зробив з тобою.

— Я знав, на що йду, — відповів Джуліан. — Не вибачайся. Тільки якщо не через це ти намагаєшся мене уникати.

Скарлет знову поглянула на шрам. Для неї Джуліан завжди був красивим, однак цей рубець лишень додавав йому вроди. Ця смуга від ножа нагадувала їй про його хоробрість і самопожертву, про досі незвідані почуття, що їх вона пізнала саме завдяки Джуліанові. Можливо, він був не тією людиною, яку вона знала під час гри, однак більше він не був для неї незнайомцем. Він усе це зробив, щоб допомогти братові. То хіба ж вона могла йому за щось дорікати?

— А знаєш, мені здається, що цей шрам — найкрасивіший на світі.

— Тобто ти мені пробачаєш? — округлив очі Джуліан.

Скарлет зволікала з відповіддю. Вона має шанс піти.

Телла ж казала, що після святкування вони можуть податися куди заманеться, і тоді вони забудуть Каравал, як страшний сон. Скарлет та Телла могли розпочати нове життя на іншому острові чи навіть на одному з континентів. Раніше Скарлет боялась, що не зможе про себе подбати, та тепер вона готова до життєвих випробувань. Вони з сестрою вільні.

Та коли Скарлет звела погляд на Джуліана, то зрозуміла, що він їй не байдужий. Згадала, чому закохалася в нього. І справа не лише у його неземній вроді чи усмішці, від якої по животу розливалось тепло. Суть у його підтримці та його готовності пожертвувати життям заради неї. Можливо, вона знала його не так добре, як їй того хотілось, проте не було жодних сумнівів, вона кохає його. І справді зараз найбільш підходяща мить піти й більше ніколи його не бачити, однак вона й так забагато часу витратила на страх ризикнути, цей страх поширювався на все, що любе було її серцю.

У відповідь на запитання Скарлет звела руку й повільно провела пальцями по його щоці. Вони тремтіли, торкаючись його шкіри, досліджуючи шрам від краєчка вуст до куточка повіки.

— Пробачаю, — прошепотіла Скарлет.

Джуліан на мить заплющив очі, торкнувши темними віями її пальці.

— Цього разу я справді обіцяю більше тебе не обманювати.

— Але хіба у вас нема правил щодо стосунків з учасниками гри? — запитала Скарлет.

— Начхати на правила, — Джуліан нахилився ближче і провів холодним пальцем по її ключиці, а вільною рукою оповив її шию. Серце Скарлет забилось затріпотіло від передчуття нового поцілунку: такого п’янкого і такого сміливого...

Скарлет не знала, хто кого поцілував першим. Їх губи ледь торкались, а потім м’які Джуліанові вуста злилися з її вустами. Смак нагадував мить, коли ніч народжує день, де кінець переростає у початок.

Джуліан цілував її так, ніби ніколи досі не торкався її вуст, скріплюючи печаткою обіцянку. Він пригортав її міцно до своїх грудей, занурюючи довгі пальці у стрічки на сукні.

Скарлет провела рукою по його шовковистому волоссю. У ньому було ще стільки загадкового та невідомого, як під час їхньої першої зустрічі, однак цієї миті це не мало значення. Вона була не проти, щоб її історія просто зараз і завершилась, сплетінням губ і кольорових стрічок.