Каравал

35

овсюди сяяли зірки.

Досі небачені сузір’я прикрашали купол безмежної, чорнильної ночі. Вона опинилася на балконі без перил. Блискучу смужку оніксової долівки вкривали великі ліжка, забарвлені відтінками зоряного пилу, а з маленьких чаш виблискували сліпучі блакитні язики полум’я.

Угорі, так високо над рештою світу, мало б бути холодно, але тут навпаки було досить тепло. Скарлет вилізла з проходу, зачепивши ґудзиками сукні поліровану долівку. Тут відчувався дух Легенди. Здавалося, навіть у чашах потріскували не дерев’яні, а оксамитові колоди, просочені чимось солодкавим. М’яке повітря наче було просочене отрутою. В глибині приміщення стояло величезне чорне ліжко з купою темних, як страшний сон, подушок.

Скарлет не знала, для чого Легенді ця кімната, проте сестри тут не було...

— Скар? — гукнула з ліжка невеличка фігура. Медові кучері танцювали довкола обличчя, котре можна було б назвати янгольським, якби не лукава посмішка.

— Серденько моє! — скрикнула Телла, зістрибуючи з ліжка й ніжно обіймаючи Скарлет, перш ніж та встигла добігти до середини кімнати. Її сильні руки змусили Скарлет повірити, що щасливий кінець можливий. Сестра жива. Вона була ніжною, як промінь сонця для зерна, з якого поростає мрія.

Тепер Скарлет потрібно було лише повернути Джуліана.

Скарлет вирвалася з обіймів, аби впевнитися, що це дійсно Телла, котра хоч і часто її обіймала, але ніколи так міцно.

— З тобою все гаразд? — вона пильно оглядала сестру, аби переконатись, що в неї немає ран чи синців. Скарлет не могла дозволити хвилюванню змусити її забути, для чого вона тут. — З тобою добре поводились?

— Ой, Скар! Завжди ти переймаєшся. Я така рада, що ти нарешті тут. Бо я вже почала хвилюватись, — Телла зробила глибокий вдих, чи, може, то вона затремтіла, адже стояла лише в тоненькій, блакитній нічній сорочці. — Я почала боятись, що ти ніколи не доберешся сюди. Не те, щоб тут було погано... — Телла махнула рукою на зірки, які, здавалось, були так близько, що їх можна було схопити й покласти до кишені. Занадто близько, на думку Скарлет. Як і низька крайка довкола балкона без поруччя, що ледь виступала над підлогою. В’язниця, замаскована під розкішну кімнату з чудовим видом.

— Телло, вибач.

— Усе гаразд. Мені просто було страшенно нудно.

— Нудно... — Скарлет здивовано поглянула не Теллу. Звісно, вона не думала, що Каравал змінить її сестру так само сильно, як її саму, але «нудно»?

— Ти тільки нічого не подумай. У мене тут купа привілеїв, і ставились до мене чудово... Господи, — Телла здивовано поглянула на сестрині закривавлені пальці та сукню. — Що трапилось? Ти ж уся в крові!

— Це не моя, — у горлі виникла грудка, коли вона поглянула на долоні. Лише одна його крапля подарувала їй день Джуліанового життя. Стало млосно від думки, скільки ж днів розлилось по її тілу — днів, які він мав би прожити.

— Чия це кров? — скривилась Телла.

— Я не хочу зараз про це розповідати, — Скарлет не здатна була дібрати слова. Треба було забиратись звідси, подалі від Легенди. Але вона мала знову його знайти, якщо хотіла забрати у нього бажання і врятувати Джуліана.

— Телло, нам треба йти, — спочатку Скарлет відведе сестру у безпечне місце, а потім повернеться по бажання. — Одягайся мерщій, не бери нічого, що могло б нас обтяжити. Телло, ти чого стоїш, як вкопана? У нас нема часу!

Однак Телла не зрушила з місця. Вона стояла у ніжній блакитній сорочці: розхристаний янгол, який дивиться на Скарлет широкими, схвильованими очима.

— Мене попереджали, що таке може трапитись, — голос Телли пом’якшав. Стриманий тон, яким зазвичай промовляють до нетямущих дітлахів чи людей похилого віку. — Не знаю, куди ти вважаєш ми мусимо бігти, але все гаразд. Гра скінчилась. Ця кімната — це кінець, Скар. Сідай і видихай, — Телла намагалась провести її до одного з дурнуватих ліжок з подушками.

— Ні, — відсахнулась Скарлет. — Хто б не розповів тобі це, він збрехав. Це ніколи не було просто грою. Не знаю, що тобі понарозказували, але ти в небезпеці — ми обоє в небезпеці. Тут батько.

Телла здивовано звела брови, однак швидко опанувала себе, ніби це її зовсім не хвилювало.

— Ти впевнена? Може, це була лише галюцинація?

— Впевнена. Ми маємо мерщій утікати звідси. У мене є друг... — Скарлет не могла вимовити ім’я Джуліана. Насилу вимучила друг, але мусила зоставатись сильною для Телли. — Мій друг має човен, котрий відвезе нас, куди ми схочемо. Як ти завжди й хотіла. — Скарлет простягнула руку до сестри, проте цього разу вона відсахнулась й піджала губи.

— Скар, будь ласка, послухай мене. Твої очі тебе обманули. Невже ти не пам’ятаєш попередження, коли прибула на острів: «...і коли вас закрутить у вирі фантазій, будьте пильні й не відлітайте далеко»?

— А що як я тобі скажу, що цьогорічна гра інша? — відказала Скарлет і спробувала коротко пояснити історію Легенди та їхньої бабусі. — Він привів нас на острів аби помститись. Я знаю, що до тебе добре ставились, та що б він тобі не говорив, це брехня. Нам треба тікати.

Поки Скарлет говорила, обличчя Телли змінилось. Вона прикусила верхню губу, чи то від страху за їхнє життя, чи то переживаючи за здоровий глузд сестри, Скарлет напевне не знала.

— Ти справді в це віриш? — запитала Телла.

Скарлет кивнула, відчайдушно сподіваючись, що сестринський зв’язок здолає Теллині сумніви.

— Я знаю, це звучить дивно, але в мене є докази.

— Тоді гаразд, дай мені хвилю, — Телла зникла за великою чорною ширмою біля ліжка, тим часом Скарлет штовхала одне з ліжок, аби сховати ляду й затулити сходи, якими сюди потрапила. Щойно завершивши, побачила Теллу у синьому шовковому халаті. В одній руці був шмат тканини, а в другій миска з водою.

— Що ти робиш? — запитала Скарлет. — Чому ти не вдягла нічого путнього?

— Сідай, — Телла показала на одне з вимощених подушками ліжко. — Нам нічого не загрожує, Скар. Чого б ти не боялась, знаю, для тебе воно видається справжнім, проте насправді ні. Тепер вмощуйся, я змию з тебе кров. Ти відчуєш себе краще, як станеш чистою.

Скарлет не зрушила з місця.

Телла знову заговорила з нею, як з дитиною чи божевільною. Скарлет не могла її ні в чому звинувачувати. Якби вона не зустрілась обличчям до обличчя з батьком, якби не бачила смерті Джуліана, якби не відчула, як зупинилось його серце, і тепло його крові на руках, чи якби не бачила, як з нього витікає життя, вона б також сумнівалась, що це може бути правдою.

Якби ж то вона могла дібрати правильні слова!

— Я що як я зможу довести? — Скарлет дістала запрошення на похорон. — Перед тим, як піднятися до тебе, мені це залишив Легенда, — дала записку Теллі. — Він замислив убити тебе!

— Через бабусю? — Телла кинула сердитий погляд, читаючи написане. Потім, намагаючись стримати сміх, додала. — Ой, Скар, гадаю, ти неправильно зрозуміла цей лист.

Телла придушила ще один смішок, простягуючи записку. Перше, що помітила Скарлет, були краєчки. Вони були не чорні, а золоті, і шрифт був теж іншим.

36

ам нічого не загрожує, — реготала Телла. — Тільки якщо ти не побоюєшся залицянь Легенди.

— Ні! Це інша записка. Та була запрошенням на твій похорон, — Скарлет благально поглянула на Теллу. — Я не збожеволіла, — наполягала вона. — Це не та записка, яку я прочитала в тунелі.

— Під землею? — перебила Телла. — Це ж там люди втрачають розум?

— Телло, присягаюсь, що я при здоровому глузді. У тій записці йшлось, що ти помреш завтра, якщо я не покладу цьому край. Будь ласка, навіть якщо ти не віриш мені, то принаймні спробуй.

— Дай мені ще раз записку, — нарешті здалася Телла. Скарлет знову простягнула папірець. Сестра уважно ще раз перечитала запрошення, тримаючи його біля чаші з полум’ям. Проте текст не змінився.

— Телло, присягаюсь, це було запрошення на похорон, а не на вечірку.

— Вірю, — відказала Телла.

— Правда?

— Ну, припускаю, що це як із квитками, які ти отримала на Трісді. Текст змінюється залежно від освітлення. Але, Скар... — знову цей награний турботливий голос. — Може, це ще один поворот гри. Спосіб тебе сюди заманити, адже ти витратила стільки часу. Але тепер ти тут, і та-дам! Загрозу заступила винагорода. Скажи, в чиїх словах більше сенсу?

Теллині слова звучали логічно. І Скарлет дуже хотілося, щоби це виявилося правдою. Та вона знала, як могли вводити в оману тунелі та Легенда. Але магістр був не лише загрозою.

— Телло, якщо ти мені не віриш. Я присягаюсь, батько тут. Він шукає тебе, нас обох, саме цієї миті. І вір, коли кажу, що його присутність — це не чарівне марево Каравалу. Він тут з графом Ніколасом Д’Арсі, моїм нареченим. Аби втекти, мені довелось його приспати за допомогою еліксиру, а потім прив’язати до ліжка. Впевнена, ти можеш уявити, що батько з нами зробить, коли знайде.

— Ти прив’язала свого нареченого до ліжка? — гиготіла Телла.

— Це не смішно! Ти що не чуєш, що я кажу про те, що трапиться, якщо нас знайде батько?

— Скар, я не знала, що ти на таке здатна! Мене аж розпирає від гордощів. Що ще гра в тобі змінила? — Телла усміхнулась ще дужче. Заворожена та вражена. Це б могло втішити Скарлет, та вона сподівалася на протилежну реакцію сестри, та мала б злякатися.

— Ти не розумієш. Я була вимушена це зробити, бо батько хотів мене змусити... — сором здушив їй горло, поки намагалась дібрати слова. Згадуючи, що батько силував її зробити, Скарлет ще більше переконувалась — вона для нього не жива істота, а лише річ.

Вираз Телли пом’якшав. Вона обвила руки довкола Скарлет, обіймаючи її так, як тільки це могла зробити сестра. Наче кошеня, в котрого щойно з’явилися кігтики, а воно вже готове було роздерти на клапті увесь світ. І якусь мить Скарлет думала, що так і буде.

— Тепер ти мені віриш?

— Вірю, що ти пережила справжнє божевілля, але тепер усе позаду. То все була омана, — Телла ніжно прибрала темну прядку з обличчя Скарлет. — Тобі більше нічого хвилюватися, сестричко. І, — вона додала, — батько заплатить за всі свої гріхи. Щовечора я молюся, аби спустився янгол і відрубав йому руки, аби він більше не зміг нікого скривдити.

— Не думаю, що цим займаються янголи, — пробурмотіла Скарлет.

— Можливо, не ті, що живуть на небі, проте існують різні види янголів, — Телла відступила. Рожеві губи вигнулись у посмішку, сповнену надії.

— Не кажи, що плануєш самостійно відрубати йому руки.

— Гадаю, вже завтра батьківські руки не будуть більше проблемою, принаймні не для нас, — очі Телли спалахнули небезпекою. — Я ж тут не сама сиділа увесь цей час. Я познайомилася з деким. Він знає все про батька і пообіцяв про нас дбати. Обох, — Телла засвітилась яскравіше за сяйво свічки чи сонячний зайчик од скельця. Радість, котра могла означати лише одну жахливу річ.

Коли Телла вперше вимовила слово «нудно», Скарлет сподівалася, що Легенда не застосував на ній свої чари. Однак слова та очі сестри свідчили про те, що Легенда й тут доклав зусиль. В очах сестри не лишилось і крихти розсудливості. Телла стояла замріяна чи то від закоханості, чи то від безуму.

— Ти не можеш йому довіряти, — зауважила Скарлет. — Невже ти не чула, що я тобі щойно сказала? Легенда ненавидить нас. Він убивця!

— А хто каже щось про Легенду?

— А ти хіба не про нього?

— Я навіть ніколи його не бачила, — на обличчі Телли з’явилася глумлива посмішка.

— Але ти ж була у цій башті. Його башті.

— Знаю, — погодилась Телла. — І ти навіть не уявляєш, як же мене дратувало, що всі внизу, а я оце стовбичу тут, — сестра гнівно окинула поглядом балкон без поруччя.

Вони стояли за кілька метрів від краю, проте Скарлет не мала й миті спокою. Стрибнути вниз було дуже легко. Можливо, Легенда не спокусив Теллу, але ж він підіслав до Скарлет Данте і Джуліана, от і для Телли він підібрав шанувальника — ідеального хлопчину, здатного звести сестру з розуму.

— Як його звати? — поцікавилась Скарлет.

— Даніель де Інгл, — проголосила Телла, — позашлюбний син лорда Північної імперії. Правда, це неймовірно? Тобі сподобається, Скар. У них там замки, рови й башти і купа всілякої дивини.

— Але якщо ти увесь час була тут, як же ви зустрілись?

— Я не увесь час тут просиділа, — щоки Телли трішки зашарілись. Скарлет пригадала голос чоловіка, який линув з Теллиної кімнати в кінці першої ночі. — Я була з Даніелем, коли мене викрали для гри. Він, взагалі-то, намагався від них відбитись, проте його забрали також, — вона всміхнулась, ніби це була найбільш романтична пригода, котру коли-небудь їй доводилось пережити.

— Телло, це все неправильно, — промовила суворо Скарлет. — Ти не можеш закохатись у першого-ліпшого.

Телла тремтіла, щоки гнівно спалахнули:

— Я знаю, тобі довелось чимало пережити, тому я не попрікатиму тебе тим, що ти збиралася побратися з людиною, якої навіть не бачила.

— Це було інше.

— Знаю, бо на відміну від тебе, я принаймні знаю свого нареченого.

— Ти кажеш, нареченого?

Телла гордовито кивнула.

— Ти не можеш це говорити серйозно, — відказала Скарлет. — Коли він попросив твоєї руки?

— Чому ти не радієш за мене? — на обличчі її сестри з’явився вираз, немов Скарлет кинула на долівку її улюблену ляльку.

Скарлет припнула язика.

— Скар, я знаю, що молилась про жахливі речі, такі, що їх янголи не роблять, але й у моїх молитвах ішлось і про хороше. Можливо, я й могла спуститися з незнайомим хлопцем до батькового льоху, та до Даніеля ніхто насправді так не дбав про мене.

— Впевнена, що цей Даніель чудовий, обережно вела Скарлет. — І я справді від щирого серця зичу тобі щастя. Та чи не здається тобі, що це не випадковість? Я й досі думаю, може, Легенда грається з тобою в ще одну гру? І що як Даніель її складова?

— Ні, — заперечила Телла. — Знаю, досвіду у тебе з чоловіками мало на відміну від мене. Вір мені, коли кажу, що стосунки з Даніелем не вигадка, — Телла швидко задріботіла ніжками по темній оніксовій підлозі. Вона підійшла до заставленого подушками ліжка й дістала дзвіночок.

— Що ти робиш? — запитала Скарлет.

— Дзвоню Даніелеві, щоб ти особисто з ним познайомилась і сама у всьому переконалась.

Відчинилися двері, і увійшла веселкова Джован. На ній була та сама барвиста сукня, що й першої ночі, коли вона була на уніциклі.

— Ой, вітаю, — зраділа Джован, побачивши Скарлет. — Нарешті ви знайшли сестру!

— Їй не можна вірити, — прошепотіла Скарлет Теллі. — Вона працює на Легенду.

— Звісно, вона працює на Легенду, — відказала Телла. — Вибач мою сестру, вона ще й досі перебуває під дією чарів гри. Думає, що Легенда збирається вбити нас обох.

— А ти впевнена, що вона не помиляється? — Джован жартома підморгнула, та зиркнувши на Скарлет, її грайливість зникла.

— Бачила? — мовила Скарлет. — Вона знає!

— Поклич лорда де Інгла, — не зважала Телла.

Не встигла Скарлет бодай щось заперечити, Джован кивнула і зникла, так само, як і з’явилась через потайні двері в стіні.

— Телло, будь ласка, — благала Скарлет. — Нам потрібно мерщій звідси тікати. Ти й гадки не маєш, як це небезпечно. Навіть, якщо ти не помиляєшся щодо Даніеля, тут однак небезпечно. Легенда не дозволить вам бути разом, — Скарлет простягнула сестрі закривавлені руки. — Ти бачиш це? — спитала вона надломленим голосом. — Вона справжня. Перед тим як сюди піднятись, я бачила, як Легенда вбив одну людину...

— А може, тобі здалося, що ти бачила? — урвала її Телла. — Щоб тобі не здавалось ти бачила, я впевнена, то все вигадки. З часом усе забудеться. Усе, що тут стається — лишень гра. Я не збираюся втікати від Даніеля через те, що ти занадто сильно захопилась нею, — Теллині вуста вигнулись донизу. — Знаю, ніхто не любить мене більше за тебе, Скар. Мені без тебе буде дуже самотньо. Будь ласка, не лишай мене зараз. І не проси мене полишити Даніеля, — губи сестри вигнулись ще дужче. — Не змушуй мене робити вибір між двома коханнями мого життя.

Два кохання мого життя. Серце Скарлет заболіло від сестриних слів. Раптом перед її очима постав Джуліан, котрий захилив голову за мить до того, як спинилося його серце. Треба було будь-що його повернути, однак потрібно також забрати сестру з башти, якомога далі від цього балкону.

— А тепер, — жваво мовила Телла, — допоможи мені причепуритись для лорда Даніеля! — Телла пострибала до гардеробної. — Тобі, мабуть, також хочеться почистити пір’ячко. У мене є вбрання, які на тобі виглядатимуть неперевершено.

Скарлет навіть не поворухнулась. Вона знала, що скидалася на мерця, але нічого міняти не хотіла. Її тішила думка, що це може налякати нареченого Телли. Звісно, понад усе Скарлет хотіла полишити це місце, але Телла була не з тих, хто побіжить за Скарлет, якщо та піде. А що, як Телла мала рацію? Можливо, вона переоцінює свою винятковість, припускаючи, що вся гра обертається довкола них. Якщо сестра каже правду і Скарлет це зруйнує, Телла дійсно ніколи їй не пробачить.

Та якщо Скарлет не втратила голову і Джуліан був справді мертвий, їй потрібно отримати бажання і врятувати його.

За ширмою Телли стояв гардероб. З відкритих секцій видно було купу барвистого вбрання. Скарлет спостерігала, як сестра вагалась між кількома сукнями.

Сподівалась, що після зустрічі з Даніелем, зможе знайти спосіб переконати Теллу піти з нею. А тим часом залишиться поруч і подумає про те, як забрати у Легенди бажання.

— Барвінковий, — мовила Скарлет. — Блакитні тони тобі завжди дуже личать.

— Я знала, що ти саме це скажеш! — зраділа Телла. — А оце тобі. Дуже пасує до твого темного волосся та нового тоненького пасма. Шкода, що в мене не має черевичок твого розміру. Доведеться зачекати, поки твої не висохнуть, — вона простягнула Скарлет журавлину сукню з пишною бальною спідницею, задня частина якої була довша за перед. Вбрання вкривали червоні намистинки у формі сльози — достоту, як кров на її долонях. Коли Скарлет змивала кров, то заприсяглась собі ще раз, що знайде спосіб повернути Джуліана. Цієї ночі кров більше не заплямує її рук.

— Пообіцяй мені одну річ, — сказала Скарлет. — Хай там що, заприсягнись, що не стрибнеш з балкона.

— Лише якщо ти пообіцяєш мені не верзти таких дурниць, коли з’явиться Даніель.

— Телло, я не жартую.

— Я теж. Будь ласка, не зіпсуй...

Стук у двері.

— Це, мабуть, Даніель, — Телла заскочила у пару срібних черевичків і покрутилась у сукні кольору барвінку. Кольору солодких мрій та щасливого фіналу.

— Неперевершений вигляд, — зауважила Скарлет. Хоч їй і хотілося вірити, що правда на боці сестри, та однак від страху її шлунок зводили спазми, коли Телла вискочила з-за ширми і побігла до дверей вглиб балкона.

Світ поплив, коли Телла відчинила двері, усе оберталось перед очима, коли Скарлет дивилась на чоловіка, котрий обіймав сестру за талію і пригорнув до поцілунку.

Рожеві цятки спалахнули на щоках Телли, й вона відхилилася.

— Даніеле, ми не самі, — Телла повернула чоловіка, котрого називала Даніелем до дивана, поруч з яким стояла Скарлет, як вкопана. — Хочу тебе познайомити з моєю сестрою, Скарлет, — Телла засяяла знову, так променисто, що навіть не помітила, як Скарлет відсахнулась. Молодик поруч із сестрою облизував губи, поки Телла на нього не дивилась.

— Донателло, відійди від нього, — звеліла Скарлет. — Його звати не Даніель.

37

а ньому не було більше циліндра. Темний фрак змінив білосніжний витончений сюртук, однак в очах не згас знайомий маніакальний блиск. Він був явно несповна розуму і навіть не намагався це приховати.

— Скар, — прошипіла Телла. — Ти знову поводишся дивно, — прошепотіла вона самими губами.

— Аж ніяк, просто я добре знаю його, — наполягала Скарлет. — Це Легенда.

— Скарлет, я тебе прошу, перестань поводитися, як божевільна, — не вгавала Телла. — Даніель був зі мною всю ніч, кожну ніч під час гри. Неможливо, щоб він був Легендою.

— Це правда, — Легенда обняв Теллу за плечі. У його міцних лабетах вона скидалася на маленьку дівчинку.

— Забери від неї руки! — Скарлет кинулась на Легенду. — Скар! Стій! — Телла схопила Скарлет за волосся й відтягнула вбік, не давши сестрі роздерти йому обличчя.

— Даніеле, пробач, — мовила Телла. — Не знаю, що з нею. Скарлет, припини це божевілля!

— Він тебе обманув! — череп обдало жаром, поки вона боролась із Теллою. — Він убивця!

Хоч у цю мить Легенда геть не скидався на вбивцю. Одягнений у біле, божевільна посмішка зникла — сама невинність і святість!

— Може, нам варто її зв’язати, перш ніж вона завдасть собі шкоди.

— Ні, — закричала Скарлет.

Спалах занепокоєння пробіг по обличчю Телли.

— Любове моя, вона ж скажена. Вона покалічить когось із нас, — Легенда звів брови, ніби і справді хвилювався. — Пам’ятаєш застереження про людей, котрих закручує у вирі фантазій? Я потримаю її, а ти біжи по мотузку. Вона має лежати в шафі, спеціально для таких от випадків.

— Телло, будь ласка, не слухай його, — благала Скарлет.

— Люба, — улещував Легенда голосом, вдаючи занепокоєння. — Це для її ж власної безпеки.

Телла переводила погляд з Легенди з його непорочною славою, на розпатлану й заплакану Скарлет.

— Пробач, — вимовила Телла. — Я не хочу аби ти собі щось заподіяла.

— Ні! — Скарлет пручалася, порвавши рукав сукні. Намистинки сипались на долівку, тоді як Легенда відтягував її від сестри. Сильні, як залізні кайдани руки, скрутили їй зап’ястя за спиною, а Телла тим часом зникла за ширмою.

— Бачите, з яким натхненням вона виконує мої прохання? — проворкотів їй Легенда на вухо.

— Будь ласка, — просила Скарлет, — залиште її у спокої. Я зроблю все, що ви побажаєте, тільки пообіцяйте, що не чіпатимете її. Якщо хочете, щоб я стрибнула з балкона, я стрибну. Тільки не кривдьте її!

Вправним рухом Легенда повернув Скарлет обличчям до себе. Бліда шкіра та безумні очі.

— Стрибнете замість неї. Готові розбитися на смерть? — він відштовхнув її. — Тоді вперед. Стрибайте.

— Ви хочете, щоб я стрибнула просто зараз?

— Не зараз, — куточки його губ смикнулись — спроба зобразити посмішку. — Я б не запрошував вас на її похорон, якби планував вашу смерть сьогодні. Підійдіть до краєчка балкона, максимально близько.

Скарлет не здатна була мислити тверезо. Їй раптом стало цікаво, чи не те саме відчуває й Телла до Легенди. Спантеличення та дурман.

— Якщо я це зроблю, обіцяєте, що й пальцем не зачепите моєї сестри?

— Даю слово, — Легенда схрестив блідий палець над серцем. — Якщо підійдете до краю балкона, присягаюсь своїм неймовірним життям більше не чіпати вашої сестри.

— І пообіцяйте, що й інших залишите у спокої.

Легенда звів очі на Скарлет від розірваного рукава до голих п’ят.

— Ви не в тому положенні, щоб торгуватись.

— У такому разі, чому ви зі мною торгуєтеся?

— Хочу побачити, як далеко ви можете зайти, — його голос став солодкавий, а в погляді читався виклик.

— Якщо не зробите цього, то вже ніколи її не врятуєте.

Для Скарлет ці слова звучали так: «Як не зробиш цього, то не так то й сильно ти її любиш».

Скарлет рішуче ступила до краю балкона й відчула, як нічне повітря обдало холодом стопи. І хоч Скарлет ніколи не боялась висоти, поглянувши вниз, вона відчула запаморочення. Цятки світла, плями людей, тверда земля, котра не буде милостивою, коли вона...

— Стій, — здійняв лемент Легенда.

Скарлет завмерла, однак Легенда продовжував грати свою роль, вдаючи жах.

— Донателло, хутчіш, твоя сестра намагається стрибнути.

— Ні, — вигукнула Скарлет. Я не...

Попереджувальний погляд змусив її замовкнути: «Ще одне слово, і забудь про мої гарантії».

Але ж усі його обіцянки пусті! Вона дурепа, котра повірила його словам. Легенда змусив її підійти до краю, аби відштовхнути ще далі від Телли, спантеличити її сестричку, котра прибігла на крик із мотузкою.

— Скарлет, благаю, не стрибай! — обличчя Телли покрилось червоними плямами.

— Я не збиралась стрибати, — сказала Скарлет.

— Пробач, вона переконала мене відпустити себе, — вів Легенда. — Потім додала, що як стрибне, то нарешті збудиться від сну і гра завершиться.

— Даніеле, це не твоя провина, — сказала Телла. — Скар, будь ласка, відійди від краю.

— Він бреше! — репетувала Скарлет. — Це він змусив мене підійти до краю. Сказав, що як я це зроблю, він тебе не скривдить, — Скарлет занадто пізно збагнула, що цими словами стала ще божевільнішою в очах сестри. — Телло, прошу тебе, ти ж мене знаєш. Знаєш, що я б на це не пішла.

Телла прикусила нижню губу. Здавалось, вона розривалась, адже десь глибоко всередині вірила, що сестра не була самовбивцею.

— Я люблю тебе, Скар. Та я знаю, що гра робить дивні речі з людьми, — Телла простягнула скручену мотузку Легенді. Він драматично опустив голову, ніби й самому боліло.

— Ні, — Скарлет хотіла ступити крок назад, однак край був одразу за спиною. Жорстока ніч готова була поглинути її, якщо вона впаде. Натомість Скарлет рвонула вперед, намагаючись втекти від Легенди, однак він рухався як гадюка. Однією рукою він схопив її зап’ястя, а другою штовхнув на стілець.

— Відпусти мене, — Скарлет спробувала копнути його ногою, проте Телла стояла поруч і намагалась зв’язати їй щиколотки, тоді як Легенда прив’язував руки та тулуб до стільця. Скарлет відчувала подих Легенди на своїй шиї, поки він шепотів тихенько, щоб не почула Телла:

— Зачекай лиш трішки, і побачиш, що я зроблю далі.

— Я тебе вб’ю — закричала Скарлет.

— Може, дати їй заспокійливе? — запитала Телла.

— Ні, гадаю, цього буде досить, — Легенда так туго затягнув останній вузол, що в Скарлет аж сперло дихання.

Раптом двері відчинилися і Легенда знову вдягнув свою маніакальну посмішку — увійшов батько з графом Ніколасом Д’Арсі. Губернатор рішуче крокував вперед, високо піднявши голову й розправивши плечі, ніби був почесним гостем. Графа, здавалось, цікавила лише одна людина — Скарлет.

— Телло! — запанікувала Скарлет.

— Що вони тут роблять? — вперше і на обличчі Телли читався страх.

— Я запросив їх, — Легенда великодушно махнув рукою Скарлет, яка намагалася розплутати мотузку, поки двоє чоловіків підходили ближче.

— Усе. Зв’язали — можна забирати. Як і домовлялись, — промовив Легенда.

— Даніеле, що ти робиш? — прошепотіла Телла.

— Треба було слухатися сестру, — Легенда перейшов на сторону губернатора Драґни та графа Ніколаса Д’Арсі, які підходили ближче до Скарлет.

Граф причепурився з останньої зустрічі. Охайно причесав темне волосся й переодягнувся у темно-червоний фрак. Він дивився згори на Скарлет й хитав головою ніби промовляючи: «Я ж казав!».

— Можна мені лишити мотузку? — поцікавився губернатор. В очах читалася жага помсти.

— Даніеле, скажи їм не наближатись до нас! — кричала Телла.

— Ой, Донателло, — відповів Легенда, — невиправне дурне й уперте дівчисько. Та ж немає тут ніякого Даніеля де Інгла! Хоча грати його було доволі приємно, — Легенда засміявся своїм жахливим сміхом, який Скарлет чула в тунелі.

Скалки впивались у руки Скарлет поки боролась аби звільнити себе від мотузок.

Телла не могла й слова з себе вичавити, однак Скарлет бачила, як розбивається серце сестри. Як Телла перетворюється на маленьке й вразливе створіння. Телла перевела погляд на Легенду, вона дивилася на нього так само, як нещодавно Скарлет дивилася на Джуліана, коли почула про його обман. Вона вірила, але не приймала. Чекала на пояснення, яке Скарлет знала, їй ніколи не озвучать.

Навіть губернатор Драґна виглядав приголомшеним Легендовим зізнанням про свою персону. А от графа це не дуже здивувало, він лише звів голову.

— Я не вірю тобі, — сказала Телла.

— Ти хочеш, щоб продемонстрував магічний трюк і довів, що я — це справді він?

— Я в це не вірю. Ти казав, що любиш мене, — сказала Телла. — Усе, що мені говорив...

— Я збрехав, — байдуже відповів Легенда. І щось було у тій байдужості таке, ніби Телла була не варта навіть його зневаги.

— Але...але... — пробелькотіла Телла. Нарешті чари Легенди розвіялись. Якби вона була зроблена з порцеляну — як то часто думала Скарлет — Телла б розбилась, однак сестра лише відступала назад. Ближче і ближче до небезпечного краю балкона.

— Телло, стій, — скрикнула Скарлет. — Ти майже на самому краю.

— Я не зупинюсь, поки ви не відійдете від неї, — Телла різко поглянула на батька й графа. — Якщо хтось наблизиться бодай на крок до неї, присягаюсь, я стрибну. І, батьку, ти знаєш, без мене ти не зможеш контролювати Скарлет. Навіть якщо ти отримаєш її, то не зможеш зробити так, щоб це весілля відбулось.

Губернатор та граф зупинились, а Телла відступала, ковзаючи срібними черевичками до краю балкона.

— Телло, зупинись! — Скарлет намагалася звільнитися від мотузки. Намистини відривались від сукні, поки билась об стілець. Цього не можна допустити. Не після того як на власні очі бачила загибель Джуліана. Не могла дозволити собі ось так втратити і Теллу. — Ти наближаєшся заблизько до краю!

— Пізно, — засміялась Телла. Голос її був тендітний, як і вона сама. Скарлет хотіла побігти за нею і відкинути подалі від краю. Однак мотузка не піддавалась. Їй вдалося звільнити щиколотки, але руки й досі лишались зв’язаними. Лише зорі співчутливо спостерігали за тим, як вона розхитувалась на стільці. Сподівалася, що як перекине стілець — розіб’є одну з його ніжок і нарешті звільниться.

— Донателло, усе гаразд, — майже ніжно мовив батько. — Ти все ще можеш повернутись зі мною додому. Я тобі пробачу. Тобі і твоїй сестрі.

— Ти справді вважаєш, що я повірю? — вибухнула Телла. — Ти брехун! Навіть гірший за нього! — вона тицьнула тремтячим пальцем у Легенду. — Усі ви брехуни!

— Але не я, — з тріском стілець Скарлет впав на підлогу. Одна з його ніжок розкололась, даючи змогу виповзти з мотузок і підбігти до краю.

— Не підходь до мене, Скар! — Телла ще відступила. Один з підборів торкнувся самого краєчка.

Скарлет завмерла.

— Телло, будь ласка...— Скарлет спробувала ступити ще крок, але коли Телла захиталась, завмерла. Нажахана до смерті. Будь-який хибний рух штовхне сестру з балкона. — Будь ласка, вір мені. — Скарлет простягнула руку. На ній більше не було плям крові. Сподівалась, що зможе врятувати Теллу, що все буде не так як із Джуліаном. — Я знайду спосіб про тебе подбати. Я страшенно тебе люблю.

— Ой, Скар, — відказала Телла. Сльози котились по її рожевих щічках. — Я теж тебе люблю. Як би мені хотілось бути такою ж сильною, як ти. Сильною, аби вірити, що може бути краще. Але я більше не вірю, — карі очі зустрілись з очима Скарлет. Сумні, як щойно зрізане дерево. Вона заплющила їх, ніби більше не могла дивитись. — Я не жартувала, коли казала, що краще помру на краю світу, ніж доживатиму жалюгідне життя на Трісді. Пробач мені.

Тремтячими пальцями Телла послала сестрі повітряний поцілунок.

— Не...

Телла ступила крок донизу.

— Ні! — скрикнула Скарлет, спостерігаючи, як сестра стрімко падала у ніч. Вона не мала крил, котрі б плавно опустили її вниз. Вона летіла у пазурі смерті.

38

карлет пам’ятатиме лише фрагменти подальших подій. Не пам’ятатиме, що Телла була схожою на ляльку, яку скинули з високої полиці, поки кров не почала розтікатись навколо неї.

Навіть після того Скарлет не могла відвести очей від неживого тіла сестри. Вона все ще палко вірила. Чекала, що Телла поворухнеться. Чекала, що підніметься і піде. Чекала, що годинник поверне час назад і Скарлет отримає шанс врятувати її.

Скарлет згадала кишеньковий годинник, який першого дня бачила в крамниці. Якби ж то Джуліан украв його! Джуліан помер.

Скарлет задихалась від ридань. Вона втратила їх обох. Плакала, аж пекло в грудях.

Граф підійшов ближче, ніби хотів утішити.

— Не підходьте! — Скарлет простягнула тремтячу руку, — будь ласка, — напад ядухи не дав більше й слова мовити. Вона не витримала б зараз утішних слів, а надто вже від графа.

— Скарлет, — окликнув її батько. Він підійшов, а граф тим часом відступив назад. Батько ледь волочив ноги. Згорблений, ніби до спини прив’язали невидиму гирю. Вперше Скарлет побачила не чудовисько, а розбитого горем старого. Волосся його посивіло, а очі налилися кров’ю. Дракон без вогню зі зламаними крилами. — Прости мені...

— Ні, — урвала Скарлет. Він заслужив на це. — Я не хочу тебе більше бачити. Я не хочу більше чути твій голос. І я не хочу полегшувати твою совість цими вибаченнями. Це ти усе заварив. Ти привів її сюди.

— Я лише намагався захистити вас, — губернатор Драґна роздув ніздрі. Його крила, можливо, зламались, проте полум’я лишилось. — Якби ж ти слухала мене, а не була таким неслухняним, невдячним, безсовісним створінням...

— Пане! — Джован, появу котрої Скарлет не помітила, стояла перед губернатором Драґна. — Мені здається ви сказали...

— Геть звідси, — батько дав Джован ляпаса.

— Не чіпай її, — в один голос вигукнули Скарлет і Легенда. Легенда стрілою підбіг до губернатора, на блідому обличчі палали гнівом темні очі. — Ви більше не знущатиметеся над моїми акторами.

— І що ж ти зробиш? — гаркнув губернатор Драґна. — Мені відомі правила. Я знаю, ти не можеш мені зашкодити поки гра триває.

— В такому разі, вам відомо, що гра закінчується на світанку. А він наближається ой як стрімко. Щойно це станеться, мене більше ці правила ні до чого не зобов’язують, — вишкірився Легенда. — А оскільки ви бачили моє справжнє обличчя, то я маю всі підстави позбавити вас життя.

Легенда змахнув рукою — і кожен свічник, кожна чаша з полум’ям на балконі засяяли яскравіше, відкидаючи диявольський червоний відблиск на обсидіанову підлогу.

Губернатор Драґна зблід.

— Я, можливо, не дбав про вашу дочку, — промовив Легенда, — але дбаю про своїх артистів. Мені відомо, що ви накоїли.

— Про що він? — запитала Скарлет.

— Не зважай, — відказав губернатор.

— Ваш батько думав, що може мене вбити, — вів Легенда. — Губернатор помилився, повіривши, що Данте — магістр Каравалу, і натомість забрав його життя.

— Ти убив Данте? — Скарлет налякано поглянула на батька.

Навіть графа, котрий стояв осторонь, це приголомшило.

— Я лише намагався тебе захистити, — важко дихав губернатор Драґна.

— Можливо, вам варто було подумати про власний захист, — сказав Легенда. — На вашому місці, губернаторе, я б зникнув цієї ж миті і більше ніколи не повертався сюди. Наступного разу вам це не минеться.

Аж тут став виправдовуватися граф:

— Я не маю жодного стосунку до вбивств. Я прибув сюди лише заради неї, — і зиркнув на Скарлет. Він замовк, але його губи вигнулись, оголивши бездоганні білі зуби. Точнісінько так само, як він дивився на неї під час їхньої першої зустрічі. Так, ніби гра між ними тільки починалась, і це його неабияк тішило. У Скарлет склалось враження, що хоча граф Ніколас Д’Арсі збирався втекти, її він не збирається випускати з поля зору.

Граф кивнув на прощання, розвернувся і попрямував до дверей. Загупали срібні черевики, і він зник.

— Ходімо, — губернатор махнув Скарлет рукою. — Ми їдемо.

— Ні, — Скарлет тремтіла, але стояла на своєму. — Я нікуди з тобою не поїду.

— Дурепа, — лаявся губернатор. — Якщо зостанешся, він зруйнує нашу сім’ю. Саме цього він прагнув. Та якщо поїдеш зі мною, він програє. Впевнений, граф...

— Я не вийду за нього заміж, і ти мене не змусиш. Це ти зруйнував нашу сім’ю. Ти прагнеш лиш влади і контролю, — мовила Скарлет. — Проте наді мною його більше не маєш. Після загибелі Телли у тебе більше нема важелів влади наді мною.

Якусь мить Скарлет навіть хотілось підійти до краю і додати: «А тепер іди, поки не втратив обох дочок». Та вона не дозволить батькові знищити ще й її, як він знищив сестру. Вона зробить те, що повинна була давно зробити.

— Мені відомі твої таємниці, батьку. Раніше я завжди боялась. Але тепер, коли Телли немає і не зможеш мною маніпулювати, я не маю жодної підстави мовчати. Знаю, ти думаєш, що вбивство зійде тобі з рук, та гадаю, твої вартові не будуть тобі відданими, коли я розповім, що ти вбив сина одного з них. Розповім усьому острову, як ти вбив Філіпа. Утопив власноруч, щоб налякати мене і змусити тобі підкоритись. Чи ж матимеш ти сон, коли про це дізнається батько Філіпа? І мені відомі й інші таємниці, ті що покладуть край усьому, що ти створив.

Скарлет ще ніколи у своєму житті не була такою рішучою. Їй боліла душа, розривалося на частини серце, болючі були навіть спогади. Усе пекло від болю. Вона почувалася спустошеною. Їй боляче було дихати, тож доводилося докладати чималих зусиль, щоб вимовляти слова. Проте вона була й досі жива. Вона й досі дихала, говорила і відчувала. Тіло її пронизав нестерпний біль, однак відчуття страху більше не було.

І вперше налякано на неї дивився батько.

Та понад усе, вочевидь, він боявся Легенди. А тому батько йшов геть і навряд чи він повернеться по неї знову. Губернатор довго не жив без своїх відданих слуг. Завойований острів більше не був престижним місцем для володарювання, проте завжди знайдуться охочі урвати шмат влади.

Коли він пішов, Скарлет мала б відчути перемогу. Нарешті вона була вільна. Вільною від батька. Вільна їхати, куди їй заманеться. Джуліан дав їй таку можливість, віддавши годинник з координатами.

Джуліан.

За ним дівчина побивалася зовсім інакше, ніж за сестрою. Смерть кожного з них відірвала від неї часточку душі. Вона відчула, як на неї накочує нова хвиля розпачу, однак думаючи про Джуліана, Скарлет пригадала ще щось. Пригадала, чому покинула його тіло в тунелі.

Вона здобула перемогу у грі. Вона й досі мала бажання. Легенда був тут і мав їй повернути Джуліана.

В її серці зажевріла надія, невагома, порівняно з тягарем її горя. Нечітка, слизька, за яку неможливо було вхопитися.

Адже рятувати тепер потрібно було не лише Джуліана.

Знову запекло у грудях. Телла та Джуліан обоє мертві. Вона має обирати! Хіба вона має право вибирати? Невже її сестринська любов така слабка, що вона ще сумнівається? А може, Джуліан значив для неї значно більше, ніж вона усвідомлювала? Вона мала обрати Теллу, але зволікала з цим, сподіваючись на чудо, що допоможе врятувати їх обох.

Сестра чи чоловік, котрого Скарлет покохала?

Джуліан помер через неї. Він ризикував усім заради неї, коли зустрічав її батька, коли віддавав кишеньковий годинник з координатами. Скарлет згадала його схвильований голос, коли він намагався розповісти правду. Він міг і не захищати її, однак зробив усе, що міг. Він змусив її відчути те, про що вона навіть не могла мріяти. Те, за що вона його завжди любитиме.

Але ж Телла була не просто сестрою, вона була найкращою подругою для Скарлет. Єдиною живою душею на білому світі, котру вона любила понад усе. Душа, дбати про яку, було її відповідальністю.

Скарлет повернулась до Легенди. Рішення прийнято.

— Я перемогла. Ви винні мені бажання.

— Боюсь, моя відповідь «ні», — фиркнув Легенда.

— Тобто «ні»?

— Судячи з вашої поведінки, — сухо відповів Легенда, — гадаю, ви чудово розумієте, що я маю на увазі.

— Але ж я виграла гру, — заперечила Скарлет. — Я розв’язала усі ваші загадки. Я знайшла сестру. Ви винні мені бажання.

— Ви і справді вважаєте, що я подарую вам бажання, після всього, що сталося? — свічки довкола Легенди затріпотіли, ніби сміялись разом з ним.

Скарлет стиснула кулаки, повторюючи собі, що більше не плакатиме, навіть не зважаючи на те, що сльози обпікали краєчки очей. Дати їй лише одне бажання, змушуючи обирати між двома найдорожчими людьми, було і так неабиякою жорстокістю, однак це не можна було навіть описати словами.

— Невже вам байдуже, що загинули двоє невинних людей? Невже немає у вас і крихти жалю?

— Якщо я такий мерзенний, чому ви й досі тут? — запитав Легенда. Коли він поглянув на неї, в його очах вже не було божевільного блиску. Якби це був хтось інший, Скарлет могла б заприсягтись, що він виглядав засмученим.

Можливо, це все через її горе. Скарлет наче огорнула пелена, від чого й Легенда потьмянів. Він неначе потух. Неначе чари довкола нього зникали, і він більше не був тим Легендою, що раніше. У тунелі бліда його шкіра неначе сяяла, а тепер виглядала сірою, брудною. Здавалось, вона дивилась на зображення Легенди, яке з часом вицвіло.

Роками Скарлет вірила, що ніхто не може бути гіршим за батька, і немає чарівника потужнішого за Легенду. Та фокуси з вогнем магістра Каравалу більше не вражали Скарлет. Можливо, він сказав, що не подарує їй бажання, бо просто не здатен це зробити?

Проте Скарлет побачила чимало див, щоб у них вірити. Вона знала багато цікавих історій про магію. Джован розповідала, що магія здатна живитися часом. А бабуся була певна, що бажання — рушій будь-яких чарів. А Джуліан віддав краплю своєї крові, тим самим подарувавши їй день життя.

Кров. Саме вона у Каравалі мала потужні чарівні властивості. Якщо крапля могла подарувати людині день життя, можливо, Скарлет могла повернути життя Джуліанові і Теллі, віддавши їм необхідну кількість крові!

Вона повернулася до Джован.

— Як мені спуститись вниз? — не мала певності, чи дівчина їй відповість, але Джо одразу їй все пояснила.

Внизу владарювала темрява. Ліхтарі ледь жевріли, сповіщаючи про настання останньої години ночі. Довкола Телли зібрався натовп. Люба Телла, котра більше не була її Теллою. Без усмішки та сміху, секретів і гострих слів, і всього того, що робило її рідною сестрою Скарлет.

Не звертаючи увагу на ґав, Скарлет стала на коліна. Ноги потонули у калюжі крові навколо понівеченого тіла. Моторошний вигляд потрощених кінцівок, медове волосся просочилося червоним.

Скарлет щосили гризонула палець, аж поки на долоню не полилася кров. Потім притиснула її до синіх нерухомих губ.

— Телло, пий! — гукнула Скарлет. Пальці тремтіли біля Теллиних вуст, але сестра не ворушилася і не дихала.

— Будь ласка, це ж ти казала, що життя прекрасне! — шепотіла Скарлет. — Ти не можеш зараз покласти цьому край. Як же ж я хочу, щоб ти повернулася до мене! — Скарлет заплющила очі і повторила бажання, як молитву.

Вона перестала вірити у здійснення бажань, коли батько вбив Філіпа, але Каравал змусив її знову повірити у чари. І байдуже, що Легенда відмовився подарувати їй бажання. Усе було як казала її бабуся: «Якщо людина прагне чогось понад усе на світі, вона може віднайти крихту магії задля його здійснення».

Понад усе Скарлет любила сестру, і можливо, у поєднанні з чарами Каравалу цього буде досить.

Вона й далі повторювала своє бажання, а ліхтарі зі свічками поволі згасали. Невдовзі згасли всі вогники, як і життя її сестри. Все марно.

Сльози котилися по щоках Скарлет. Вона могла отак тримати Теллу, доки сльози не висохнуть, і вони з сестрою не перетворяться на порох — як засторога для тих, хто занадто захопиться ілюзією Каравалу.

Ці сльози могли б стати фіналом історії, але тієї миті, коли от-от мало зійти сонце, у найтемнішу мить перед світанком, темна рука обережно торкнула плече Скарлет.

Скарлет підвела голову й побачила Джован. Зі свічок і ліхтарів курився дим, тому Скарлет її майже не бачила, лиш упізнала за жвавим голосом.

— Невдовзі офіційне завершення гри. От-от зазвучать ранкові дзвони, люди почнуть пакувати речі. Я думала, ви захочете забрати речі сестри.

Скарлет підвела голову на Теллин балкон без перил і відповіла:

— Мені нічого там не потрібно.

— Можливо, ви щось там знайдете для себе, — сказала Джо.