Карл – Король Підземель

-- Гаразд, -- сказала Пончик. – Ось що ми зробимо. Ти підеш в той бік, і якщо на нас хтось нападе, будеш мене захищати.

-- Блукати безцільно? Такий в тебе план? – запитав я.

-- В нас приблизно 29 годин до того, як чужі випустять в етер своє шоу. Це означає, що в нас приблизно 29 годин на те, щоб встругнути щось вражаюче. Але, -- додала Пончик. – Спочатку нам потрібно знайти тобі штани. Я не бажаю з‘явитися перед всесвітом в такому вигляді. Я вже бачу коментарі на Марсіанських соціальних медіа. – Вона вдала голос чужого. – Гарна кішка, Блоргу. Але чому її охоронець не має штанів?

Я зітхнув і рушив коридором. Ми пішли назад, туди звідки прийшли, до головної магістралі. Вся зона обгоріла дочорна від вибуху гоблінського бульдозера. Там, де бульдозер переїхав гобліна, залишилася пляма крові. Все інше було знищене вибухом.

-- На тобі взагалі-то теж немає штанів, -- обізвався я через певний час.

-- А ще на мені немає плаща, в якому я виглядаю як переможець заохочувального призу за участь в Комік-Коні для осіб з особливими розумовими здібностями, Карле. Я – кішка. Кішки не носять штанів. Не поводься як блазень.

Ми наблизилися до перехрестя і я обережно виглянув за ріг. Нічого не побачив. Цей коридор був освітлений смолоскипами, а не зеленим лишаєм, тож в ньому було значно світліше. Він виглядав абсолютно порожнім в обох напрямках. Ми вийшли в ширший тунель.

-- Знаю, твій примітивний розум каже тобі просто продовжувати…

-- Гаразд, -- сказав я, повертаючись до кішки. – Раніше я вагався, чи прийняти це рішення, але трансформація, чи що там трапилося, все значно спростила. Я піду туди, -- я вказав на схід. – а ти в будь-якому іншому напрямку. Щасти тобі.

-- Що? – запитала Пончик. – Ти хочеш розділитися? Не розумію.

-- Слухай, -- промовив я. – Мордехай сказав, що ти значно потужніша за мене. Чудово. Це означає, що з тобою все буде гаразд. Краще ніж зі мною. – Я нахилився до неї. – Але я волію, щоб це все закінчилося і мене розчавив гоблінський бульдозер, ніж ще хоча б одну секунду терпіти це лайно. Коти – засранці. Це зрозуміло. Але знаєш чому люди люблять котів, не дивлячись на їхнє засранство? Бо вони, курва, не розмовляють. Якби вони розмовляли і всі були такі як ти, вони б вимерли, бо ми б вас всіх перебили.

Я викликав меню і спробував розібратися, як мені вийти з партії.

-- Зажди, Карле, зажди. Не треба. Пробач. Зажди.

-- Що? – запитав я.

Кішка сіла на землю. Здавалося, що вона здулася.

-- Пробач. Маєш рацію. Я… Я просто… Ти коли-небудь прокидався від довгого сну, в якому був кимось, а тепер коли ти не спиш, тобі займає певний час, щоб зрозуміти – це був не справжній ти?

Я просто дивився на неї.

-- Гаразд, коли я там прокинулася, в мене були всі спогади про весь час, коли я була собою. Про те як я сиділа у вікні, виглядала на вулицю, весь день дивилася телевізор, всі ті години в клітці на задньому сидінні машини міс Беатріси під час подорожі на ті жахливі, і водночас прекрасні виставки, як мені говорили, яка з мене принцеса. А тоді раптово я подумки глянула на все це і зрозуміла, що трапилося. Я велика чемпіонка, Карле. І повинна відповідно поводитися. Але сидіти в тебе на колінах і спостерігати, як тебе раз за разом мочать в Call of Duty? Це мені теж подобалося. Тобто, що ти повний відстій у цій грі, але продовжував грати. Тоді я цього не розуміла, але мені це подобалося.

-- То до чого ти хилиш? Що ти не божевільна, бундючна засранка принцеса?

-- Я таки принцеса, Карле. Але я спробую не бути надто великою засранкою. Я потребую тебе. А ти потребуєш мене. Гаразд? Слухай, мені тут справді страшно. Я не хочу бути одною. І я знаю тебе, ти теж не хочеш бути одним. Днями я бачила, як ти вивчав мапи в себе на комп’ютері, а тоді сайти з орендою квартир.

-- Це ти про що? – запитав я. Але я знав докладно про що вона.

-- Був один день, коли перевал був відкритим. Ти міг відвезти мене до батьків міс Беатріси, але ти не хотів. Ти шукав житло, впевнюючись, що вони дозволяють тримати котів. Ти мав намір закітнапити мене.

Я просто дивився на неї. Саме цим я і займався, але не признавався в цьому навіть перед собою.

-- Так, між іншим, в тебе нічого б не вийшло. Її батько відразу повернув би мене.

Я зітхнув. Це було правдою, її батько був адвокатом з Якіми.

-- Гаразд, -- сказав я. – Давай рухатися.

Ми продовжили нашу подорож. Мінімапа показувала сторони світу, і ми вирушили на схід. Я уважно стежив за особливими кімнатами та іншими точками.

-- Взагалі-то, на мені немає штанів, бо ти вирішила вистрибнути через вікно, -- сказав я після того, як кілька хвилин ми пройшли мовчки. Це дещо нагадало мені і я почав шарити по кишенях. Так! Пачка Marlboro Reds. В мене ще залишалося пів пачки. В мене досі було моє Zippo. А ще я отримав запальничку з гоблінського бокса, тож тепер в мене було дві. Мене охопило нестримне бажання негайно дістати пачку, але я знав, що більше ніколи в житті не отримаю цигарок. Краще приберегти.

-- Якби я не вистрибнула через вікно, ми обоє були б мертві.

-- То навіщо ти взагалі вистрибнула?

-- Стій, -- зашипіла Пончик. – Там щось є.

Ми пройшли повз чисельні перехрестя і провулки. Як наразі все в цьому лабіринті було безликим. Я не бачив жодних ознак життя. Ми зупинилися біля вузького провулка, схожого на той, в якому ховався гоблінський бульдозер. Там панувала цілковита темрява. На моїй мапі провулок вів до наступного перехрестя, далі розходилося ще кілька доріг. Це все, що відкривала мапа, тож я не бачив, що було далі.

Не було ніяких червоних крапок, чи ще чогось такого. Принаймні я не бачив.

-- В чому справа?

Пончик підстрибнула з землі й опинилася в мене на плечі. Я ледь не зойкнув. Вона була зовсім не такою важкою, як раніше, коли так робила. Тоді я пригадав, що тепер я значно сильніший. Вона обхопила мені шию своїм довгим, пухнастим хвостом і лупала очима. З її горла виходив тихий рик.

-- Що? Що ти бачиш?

Бум! Бум!

Одна за одною з очей Пончик вилетіло дві блискавки. Вони виглядали немов вибухи бластера у фантастичному фільмі. Від несподіванки я ледь не гепнув на спину. Замість цього я тільки зробив кілька непевних кроків. Я пригадав, що вона мала закляття Магічна Стріла.

Перша блискавка потрапила в скелясту стіну провулка, посипався град з дрібних камінців, повалив дим. Другою Пончик прицілилася краще, вона довго летіла тунелем перш, ніж вдарила в щось, що завило від болю. Було надто далеко, і я не бачив, що це, але в ту мить, коли в нього потрапила стріла, в мене на мапі з‘явилася червона крапка.

-- Гаразд, он він. Прикінчи його, -- сказала Пончик.

-- Ага, може наступного разу почекай, поки ми не побачимо хто там, перш ніж стріляти навмання. А якби це була людина?

Істота видала з себе глухий звук, наполовину мекання, наполовину ревіння, і помчала провулком до нас. Що б це не було, воно було здоровенним.

-- Цілком очевидно, що це не людина, Карле, -- сказала Пончик.

Лайно, лайно, лайно. Тепер істота летіла немов на крилах.

-- Випусти ще одну стрілу! – сказав я.

Пончик випустила третю магічну стрілу, вона потрапила істоті прямісінько в груди. Істота захиталася і закричала з болю, явно сильно поранена. Але продовжувала наближатися. В ту мить, коли її освітив імпульсний вибух, я чітко побачив, хто це. Мені було так добре видно, що вигулькнуло інформаційне вікно.

Погана лама. Рівень 3.

Це – лама, але вона погана. Якби вона була людиною, то була б вкрита тюремними татухами і тусувалася перед цілодобовим магазином, приставала до чотирнадцятилітніх дівчаток. Може продати тобі щось, якщо в тебе є хороший товар на обмін.

Намагайся уникати її слини.

-- До біса, Пончик! – вигукнув я, відстрибуючи з входу в провулок.

Червона кулька слини, розміром з бейсбольний м‘яч, вилетіла з провулка і з бризками плюхнула на підлогу. Там, де вдарили бризки, підлога зашипіла, а каміння стало багряним.

Лава. Лама плювалася лавою.

Я стиснув кулаки. Мордехай сказав, що мої удари потужніші за будь-яку зброю, яка в мене була, але ідея битися з йобаною ламою на голі руки, здавалася мені сміховинною. В мене були рукавиці без пальців, які я отримав у лут-боксі, але вони не давали броньованого захисту.

-- Мусиш стрельнути ще раз! – крикнув я.

-- Не можу! – Відповіла Пончик. – В мене закінчилася мана!

-- Хіба ти не отримала зілля мани? – крикнув я в той час, як з провулка з‘явилася лама.

Клята лама була навіть більшою, ніж я очікував. Вона була величиною з коня. В неї виступали велетенські жовті зуби. Вона повернула свою обсмалену, жовто-коричневу голову і люто глипнула на мене. Стріла вирвала їй одне око. По морді струмком лилася чорно-червона сукровиця. Над її головою пульсував дебаф Септик. Цей потужний дебаф був схожий на отруєння. Він діяв швидше, але не накопичувався, і на відміну від отруєння, його можна було вилікувати простим лікувальним закляттям або зіллям.

Приблизно ¾ здоров‘я лами вже зникло. Коли лама стала на диби, щоб плюнути ще раз, Пончик зойкнула і зістрибнула з мого плеча. Шия істоти засяяла червоним.

Аперкотом і лівим хуком я лупнув її прямісінько в морду. Відчув, як хрустять кістки. Моя ліва рука вибухнула болем, я не був певен, чи кістки хруснули на морді лами, в моїй руці, чи там і там. Швидше і там і там.

Від несподіванки вона фиркнула і випустила свій плювок в ту мить, коли її голова відверталася від мене. Я відчув жар, коли куля лави пролетіла в мене над плечем. Я наблизився і лупнув ще раз. Правим джебом прямісінько в сяюче горло.

Істота звалилася як мішок картоплі. Вона намагалася щось крикнути, але в неї виходило тільки булькання. Я відстрибнув в ту мить, коли хутро і шкіра в неї навколо шиї вибухнули червоним полум‘ям.

Я порвав щось, що там в біса в неї в горлі виготовляло лаву.

Лама продовжувала булькати і видавати з себе жалюгідні звуки, в той час, як її здоров‘я різко зменшувалося. За якусь мить вона була мертвою.

Лава навколо її горла почала швидко застигати, заповнюючи коридор гострим, схожим на запах сірки смородом.

Моя ліва рука була зламана. Вона пульсувала від болю, але завдяки моїй здатності до регенерації, вже почала зрощуватися. Я викликав своє меню здоров‘я і глянув на кругову діаграму. Я міг зблизити до конкретного пошкодження, і вона видавала мені докладне пояснення всього, що відбувалося. Моє вміння регенерації відсортувало рани і спочатку лікувало найважливіші. Це була ліва рука і подряпини на правій. Я міг підлаштувати меню і віддати перевагу лікуванню інших частин тіла. За якусь хвилину я був як новенький.

-- Я завдала 71% пошкоджень, -- сказала Пончик. – Мені кажуть, що я повинна першою обирати лут.

Труп блимнув і вигулькнуло інформаційне вікно.

Труп з лутом. Погана Лама. Рівень 3. Вбита Волоцюгою Велика Чемпіонка, Найкраща в Підземеллі Принцеса Пончик з допомогою Волоцюги Королівський Охоронець Карл.

Шкіра бідолашної лами.

Сирий стейк з лами X2.

Торбинка низькоякісного метамфетаміну X2.

Шкіра зникла з меню інвентаря разом з одним стейком. Шкіра з трупа зникла, залишилася тільки огидна купа м‘язів.

-- Твоя черга, -- сказала Пончик.

-- Мет? – запитав я. Це було настільки абсурдним, що я засміявся. Предмети, що залишилися, я додав у свій інвентар. В інвентарі з‘явилося два нових меню: Харчі та Фармацевтика.

В мене була пара нових ачівок. Одну за мародерство і одну за поділ досвіду. Я отримав пару Бронзових Боксів Шукача Пригод. У Пончик було те саме плюс кілька додаткових ачівок за те, що вона кинула своє перше закляття і нарешті вбила когось, а ще за вбивство моба вищого за неї рівня.

-- Це було не дуже добре, -- заявила Пончик, коли ми продовжили наш шлях на схід. – Недбало. Ти не можеш отримувати рани кожного разу, коли ми потрапляємо в якусь дрібну сутичку.

-- Дрібну сутичку? Нам потрібно бути обережнішими, -- сказав я. – Ми не можемо просто блукати навмання.

-- Нам потрібно розкачатися, -- сказала Пончик. – І то швидко. Мені починає здаватися, що ця головна дорога – не найкращий варіант, щоб подорожувати чи битися.

Вона навмання стрибнула в якийсь прохід і мені довелося поспішити за нею. Кілька поворотів і ми опинилися далеко від головної магістралі. Тут проходи були вужчі, а стелі набагато нижчі. Все буквально сяяло зеленим від лишаю на стінах. Деякі коридори вигиналися і закінчувалися глухим кутом. Але завдяки мапі, що розросталася в міру того як ми йшли, нам вдавалося не заблукати повністю.

Все місце було моторошно порожнім. Час від часу я чув вдалині якийсь скрегіт, а одного разу почув щось, що нагадувало чийсь крик на все горло, а тоді звуки пострілів. Але це було далеко і я не міг визначити де саме. Здавалося, ми подорожували так годинами, не зустрічаючи нікого і нічого, за винятком кількох рандомних навчальних гільдій. І туалетів. Туалети були повсюди.

Це була найдивніша річ. Приблизно майже кожних пів кілометра були двері в туалет. Кожні двері були різними і скидалося на те, що їх взяли зі справжніх туалетів у ресторанах, барах і будинках по всьому світі. На деяких були символи чоловіків і жінок. На одних був вручну намальований, схожий на корейський знак. Ще на одних була записка, в якій говорилося, що вхід тільки для клієнтів, які щось замовили.

Я відчинив перших чотири туалети, на які ми натрапили, і всередині вони всі були однакові. Срібний туалет і рулон туалетного паперу. Без умивальника чи дзеркала. Тільки туалет і місце, якого ледь вистарчало, щоб сісти. Не мало значення наскільки широкими чи вузькими були двері, кожного разу кімната була така сама. Після третьої кімнати я почав підозрювати, що це та сама кімната. Щоб перевірити це, я взяв рулон туалетного паперу і розмотав його, зануривши кінчик в унітаз, в якому не було води. Коли ми проходили повз наступний, я відчинив його, і звісно ж, кінчик туалетного паперу залишався в унітазі. Я зачинив двері й попросив Пончик відчинити їх. Вона одним поглядом могла відчиняти і зачиняти двері, якщо тільки була до них достатньо близько. Вона відчинила двері, в яких я щойно був, але цим разом це була кабінка, висотою мені по коліна, з лотком всередині.

-- Чудово. Мені треба попісяти, -- сказала Пончик, зайшла в кімнату і зачинила двері. Вона з‘явилася через тридцять секунд, залишаючи повсюди за собою сліди з піску. Озирнулася на мене через плече. – Ти теж повинен сходити. Думаю, тобі це піде на користь.

Насправді мені на користь пішло б трохи поспати. Початковий викид адреналіну від всього цього нарешті пішов на спад і я був виснажений. Минулої ночі, перш ніж прокинутися, я проспав всього лиш десь годину. Минулої ночі? Не минуло й п‘яти годин. В моєму меню здоров‘я було вказано, що я Зморений. Моєю регенерацією воно само не вилікується. Нам потрібно знайти зону відпочинку. Мордехай казав, що вони повсюди. Ми могли обладнати там тимчасову оперативну базу, повільно і обережно дослідити зону. Раніше чи пізніше це безцільне блукання приведе нас до поважних клопотів.

Через кілька хвилин нас оточила зграя щурів другого рівня. Їх було п‘ятеро, вони пищали, шипіли і були розміром десь з половину Пончик. Монстри були не дуже великі, але як на щурів, падлюки були велетенськими. Вони кусали і дряпали, а один навіть наніс мені дебаф Отрута, який ледь протривав секунду перш ніж мій плащ ліквідував його.

Зрештою я переміг їх, одного за одним копняком відправляючи до стіни. Вони ляскали об стіну і вибухали як кульки з водою. Їхня смерть була якоюсь театральною, надто кривавою, так наче в їхніх тілах було вдвічі більше крові, ніж повинно бути.

Після битви з ламою Пончик піднялася на другий рівень. Скидалося на те, що ми отримували експу відповідно до нашого внеску в битву. Але цифри не відповідали докладно нанесеним нами пошкодженням. Я підозрював, що підтримка, така як танкування і лікування, також враховувалася, проте нам бракувало даних, щоб вичислити правда це чи ні. Виявилося, що просто перебувати з кимось в партії та бути присутнім під час битви, давало чисто символічну кількість експи. Зі щурами я отримав майже достатньо, щоб піднятися на третій рівень.

Пончик, яка навіть лапою не поворухнула, щоб допомогти мені, провела наступних п‘ять хвилин ниючи про те, що її “менторство” повинно було принести більше експи.

Кішка явно намагалася бути менш нестерпною, але вона залишалася кішкою. В неї була бунтарська жилка і гострий язик, вона часто відпускала шпильки ще до того, як розуміла, що вона сказала. Але вона також проявляла дуже котячі ознаки прихильності. Одного разу, коли я зупинився і сперся на стіну, щоб перепочити, вона весь цей час муркотіла і терлася мені об ногу. Я глянув на неї, а вона подивилася на мене у відповідь.

-- Що? – запитала вона.

Поки ми нарешті знайшли безпечну кімнату, ми провели ще десять сутичок, всі проти щурів і істот схожих на величезних тарганів, званих Смиками. Розміром і формою ці жуки нагадували буханку хліба. Ми не отримали жодного додаткового цікавого луту, якщо не рахувати чисельних щурячих шкір і один Панцир Смика, який додався мені до меню Предмети для Крафта. Я вбив їх всіх своїми босими ногами. Я копав щурів і стрибав зверху на тарганів. Моби-жуки хрустіли в мене під ногами, як картопляні чіпси.

Хоча бився переважно я, Пончик з безпечного місця в мене на плечі намагалася під час кожної сутички випустити принаймні одну магічну стрілу. Рівень володіння цим закляттям зріс в неї до трьох. Певний час я вивчав її стату. В мене був обмежений доступ, але я бачив, що зараз інтелект в неї був 17, а це давало їй 17 очок мани. Кожен постріл її закляття коштував п‘ять очок мани. В мене очки закляття регенерувалися дуже, дуже повільно, що робило магію майже непридатною. Пончик відновлювала їх значно швидше, приблизно одне очко за хвилину. Я не знав, чому вона відновлювала очки значно швидше, але одне очко за хвилину все одно було дуже повільно. Доля більшості з цих сутичок вирішувалася за секунди.

Я досяг третього рівня і отримав вміння Босий Піхотинець, і ще одне – Хрусь.

Босий Піхотинець збільшував пошкодження, які я завдавав копняками.

Хрусь було чимось… цілковито іншим.

Голос, що читав опис цього вміння, був глибшим, більш хриплим ніж зазвичай. Чувак дихав так, наче дрочив в той самий час, коли читав.

Хрусь: вміння третього рівня.

Вбивство ногами. Твоїми прекрасними, босими ногами.

Підняти твою босу ногу, покласти її на живу, свідому істоту і з любов‘ю тиснути поки її життя не припиниться, хіба існує шляхетніший спосіб вбивства?

З кожним рівнем цього вміння сила, з якою ти можеш тиснути босою ногою на ворога, зростає на 10%.

Я пригадав дивне повідомлення, яке отримав, коли стрибнув на гоблінського інженера. Я гадав, що як і більшість описів, це був одноразовий жарт. А виявилося, що АІ – чи хто там контролював ігрові повідомлення – мав фут-фетиш. Якась чудернацька хуйня.

-- То тобі вже не потрібні черевики, -- сказала Пончик після того, як я зробив помилку і описав кішці вміння.

-- Потрібні. І то якомога швидше, -- відповів я.

-- Мені здається комп'ютер закохався в тебе, -- сказала Пончик. – А принаймні в твої ноги. Ми повинні скористатися цим. Якщо система нас любить, то може проявити деяку поблажливість.

-- Це викликає у мене дискомфорт, -- сказав я.

-- У мене викликає дискомфорт те, що мене може зжерти якесь страховисько, Карле. Тож якщо твій любчик, який закохано поглядає на твої ніжки, буде посилати на нас цих нешкідливих жучків, а не лам, що плюються лавою, то візьми себе в руки, переступи через свою людську, чоловічу гордість і пожертвуй собою заради своєї принцеси.

-- Пожертвуй собою заради своєї принцеси, -- пробурмотів я і вона зайшлася реготом.

Я побачив, як на краю мінімапи сяє зеленим безпечна кімната і ми повернули туди, не припиняючи сварку.

Смики попадалися нам щоразу то частіше, я здогадався, що десь поблизу їхнє головне гніздо. Принаймні я сподівався, що це так, і що Пончик помилялася. Коли ми наблизилися, самотній тарган четвертого рівня накивав п‘ятами і зник у великій, круглій печері, відразу за входом у безпечну кімнату. Ми вирішили не переслідувати його і вирушили в бік безпеки.

Ми зайшли в безпечну кімнату.

[ 9 ]

Вхід у безпечну кімнату.

Ми зайшли в кімнату і завмерли з відвислими щелепами.

-- Що це за чарівне місце? –- запитала Пончик, зістрибуючи мені з плеча, вона збуджено вимахувала хвостом. – Я ще не бачила такого великого котячого дерева!

-- Це не котяче дерево, -- сказав я. – Це ігровий майданчик.

Ми були в ресторані швидкого харчування. Майже як МакДональдз, але все було не жовтим та червоним, а білим і блакитним. Ігровий майданчик з величезною гіркою, системою тунелів і басейном з м‘ячиками був живцем взятий з мого дитинства. Знаки на стінах були чудернацькою мовою. Можливо польською. Малюнки пластичних іграшок з якогось мультфільму вказували на призи всередині їхніх Нарру Meals. Я не пам‘ятав назви мультфільму, але впізнав гіпопотама і істоту схожу на тхора. Мультфільм був новим, його щойно випустили.

Вони взяли цілий, неушкоджений ресторан швидкого харчування з якоїсь випадкової країни і помістили його тут, під землею.

Ми зайшли через головний вхід. Порожній ресторан з чотирьох боків мав великі вікна, але за склом не було видно нічого, крім суцільної стіни. Прямо над прилавком, де в нормальних ресторанах було меню, стояло три велетенських екрани.

Замість меню на екранах містилася інформація про гру на Синдикатській спільній мові. Поки я читав написане на екранах, Пончик стрибнула в ігрову зону і зникла в кольоровому дитячому лабіринті.

Перший показував відлік часу до обвалу рівня. Який настане через чотири дні й 17 годин. Нижче було написано:

Часу до прем‘єри Світу Волоцюг по Підземеллях: Земля.

23 години, 42 хвилини.

Волоцюг залишилося:

4,322,395.

Побачивши це, я заморгав. Хай йому дідько. Ще кілька годин тому нас було 10 мільйонів. На моїх очах ця цифра щоразу то зменшувалася.

Я глянув на ноги, скривавлені та вкриті шматками хітину і білим слизом, що виходив з більших жуків. Наразі нам щастило. Ми знайшли хороше спорядження і вціліли після кількох атак. Хіба інші люди не співпрацювали? Надто багато людей загинуло. Я здригнувся.

Я проковтнув слину і продовжив вивчати екрани.

На наступному було написано:

Таблиця лідерів:

Таблиця лідерів почне заповнюватися після обвалу третього рівня.

На третьому екрані було написано:

Вітаємо в Безпечній Кімнаті. Зараз ти на Першому Рівні.

Доступно кімнат для оренди: 20.

Ціна оренди кімнати: 0 золота.

Особисті кімнати стануть доступними для покупки на четвертому рівні.

На цій локації доступна їжа.

Доступні кімнати? Я глянув на мінімапу, розтягнувши її на весь екран. В ресторані були три виходи. Двері, через які ми прийшли, другі двері на протилежній стіні, з пунктирною лінією з іншого боку і X над дверима. Я подумки клікнув на ньому і вигулькнув екран.

Особисті кімнати ще не доступні.

Виходило, що я міг купити тут справжній будинок або операційну базу. Але якщо поверхи будуть обвалюватися, чи означає це, що на кожному поверсі мені доведеться купувати новий будинок?

Через треті двері, які за нормальних умов вели б назовні, я бачив невеличкий коридор, по боках якого знаходилося по десять дрібних кімнаток. Маленькі готельні кімнати, кожна не більша за комірчину. Місце, щоб переспати.

В цю мить я зауважив на мапі білу крапку. Я здригнувся, до мене дійшло, що прямо біля мене, відразу за прилавком, стоїть якась істота. Я прибрав мапу і глянув. Там стояла пухнаста істота в паперовому капелюсі, ростом десь з прилавок, саме тому я й не зауважив її. Я оглянув її властивості.

Теллі – Захисник Бопка. Рівень 63.

Доглядач за цією безпечною кімнатою.

Не Бойовий НІП.

Захисники Бопки – магічні, гномоподібні істоти, єдина мета яких – займатися Безпечними Кімнатами. Вони роблять все, від чистки туалетів до приготування їжі. Вони похмурі, смердючі й ніколи не миють руки.

Я обережно наблизився до прилавка. Волохатий карлик не рухався, стояв наче вкопаний. В нього було руде волосся, але з якимось дивним зеленавим відтінком. Його обличчя було настільки вкрите волоссям, що я ледь виділив його чорні очі та грушеподібний ніс, вкритий злими, червоними венами. Від нього заносило мокрим мохом. На ньому був блакитний фартух, простий паперовий капелюх і бейджик з написом “Теллі.”

-- Привіт, -- сказав я.

-- Харчів хочеш? – запитав він голоснішим голосом, ніж я очікував. В нього був слов‘янський акцент. Не російський, але близько.

-- А… що у вас є? – запитав я, глянувши на екран з меню, який не змінився. – Є у вас якесь меню? Пробач, я тут новачок.

-- Теллі знає, що ти тут новачок. Підземелля щойно відкрилося. Воно відкрилося без попередження, тому Теллі не готовий. Але приготувати більшість харчів для волоцюг-людей я готовий. Теллі підготувався, він купу ваших років вчився готувати харчі для волоцюг-людей. – Він нахилився, звівся навшпиньки, щоб глянути на Пончик, яка стрибала в басейні з м‘ячиками. – Я не готовий на котів. Але в мене є молоко. Це краще ніж печиво для домашніх улюбленців.

-- Взагалі-то, вона дуже любить йогурти, -- сказав я. – Я не повинен давати їй надто багато, Беа починає… -- я замовк. – Щоб вижити, коти потребують м‘яса.

-- Кімнату в оренду брати будете? – коли істота говорила, в неї не рухався жоден м‘яз. Це діяло мені на нерви.

-- Так, -- відповів я. – Знаю, в нас обмаль часу, але мені потрібно поспати.

-- Я дам кішці йогурт. Коли прокинешся, то матиму для кішки м‘ясо. Але якщо хочеш, то можу приготувати для тебе щось зараз.

-- Звісно, -- сказав я. – У вас дійсно є йогурти?

-- Так. А чого хочеш ти?

В цю мить до мене дійшло, що я вмираю з голоду.

-- Що ти можеш порекомендувати?

Пауза.

-- Хочеш, щоб я приготував щось на свій розсуд.

-- Ага, -- сказав я. – Чом би й ні? Тільки не рибу. В мене та риба вже в печінках сидить.

Теллі кивнув, ледь поворухнувши підборіддям.

-- Яка в тебе терпимість до спецій? Від одного до п‘яти?

-- Гм, ми говоримо про людську терпимість до спецій? Я люблю гостреньке, отже чотири. Але тільки за людською шкалою.

-- Це і є за людською шкалою. Тепер сідай. Відкривай бокси. Чекай. Теллі принесе тобі поїсти, тоді ти поспиш. – Він поклав на прилавок пластиковий стаканчик і невеличке паперове блюдце, кивнув на ряд автоматів з продажу газованої води, тоді повернувся і перевальцем пішов на кухню.

На автоматах з газованою водою я міг обрати щось, що називалося Хуп-Кола, воду, молоко, горілку, і щось, що називалося Warka, після того як я сіпнув за важіль, то виявив, що це пиво. Мені кортіло попити пивка, але я зупинився на воді. Маленьке блюдце я теж заповнив водою. Я зробив ковток і був здивований, наскільки холодною, наскільки чистою вона мені здалася. Я похитав головою і сів у кабінці.

Я отримав купу боксів, включно зі срібним Боксом для Шукача Пригод за те, що знайшов свою першу безпечну кімнату. Наступних кілька хвилин я провів перебираючи в основному непотрібний лут. Зілля, зілля, смолоскип, пов‘язка… це щось новеньке. Вона зупиняла ефект Кровотеча. Я не знав чи моя сорочка зі шкіри троля зупиняла його чи ні.

Весь час одне й те саме, за винятком срібного персня, який я знайшов у срібному боксі. Перстень давав +1 до будови тіла, підняв мені цю стату до 10.

Поки ми чекали, Пончик вистрибнула на стіл. Поки я закінчував оглядати лут, вона трохи попила. В неї теж було кілька боксів, включно з золотим боксом з магічним предметом, який вона отримала за те, що була в першій сотні волоцюг, які прокачали Магічну Стрілу до третього рівня.

В боксі було 25 пляшечок з зіллям для відновлення мани і нашийний амулет. Амулет був у вигляді маленького срібного метелика. Отримавши його, Пончик запищала від радості. Він навіть мав невеличке кільце, щоб його можна було легко причепити до нашийника. Коли вона рухалася, амулет брязкав.

Я похитав головою. Гра дійсно підлаштовувала нагороди під волоцюг.

-- Краще не носити клятий дзвоник на шиї. Знаєш навіщо люди надягають їх на котів? Щоб пташки і білочки чули, коли вони підкрадаються до них.

-- Яка гарнюня, -- заявила Пончик, коли амулет з‘явився на кільці нашийника. – Звісно, що я буду носити його.

Я глянув на властивості амулета.

Талісман Приреченого Метелика

Ті, хто пам‘ятає сумну історію Приреченого Метелика, отримують дар від фейрі цього світу. Навіть я плакав від цієї історії.

Додає +4 до вміння Пурхати, як Метелик. Додає +1 до Інтелекту. Крилаті фейрі більше не будуть автоматично відноситися до тебе вороже.

Я й гадки не мав, що це за історія про Приреченого Метелика, але мусив признати, що предмет був корисним. Але чи вартував він додаткового шуму, який буде робити? Я не знав. Зрештою я сам не був королем стелсу.

Вміння Пурхати, як Метелик означало, що вона зможе стрибати вище і дальше. Коли вона отримала талісман, це вміння вже було в неї на трійку, амулет довів його до сімки. Як тільки вона його наділа, то поскакала назад в ігрову зону і вистрибнула на вершину пластикових труб, стрибок вдвічі вищий від того, який вона могла зробити раніше. Наступних десять хвилин вона провела шалено кружляючи, ганяючи по ігровій зоні так, немов знов була маленьким кошенятком.

Лайно, коли це було? Чотири роки тому?

-- Ей! – крикнув я. – Обережніше! Не забувай, що тобі ще потрібно буде приземлитися!

З кухні з двома тацями з‘явився Теллі. Він перевальцем вийшов з-за прилавка і поклав їх на столі.

-- Їж.

В Пончик було просте блюдце заповнене білим йогуртом. Вона повернулася до стола і з підозрою понюхала його.

-- Що це? – запитав я, тицьнувши в свою страву пластиковою виделкою. Пахло дуже смачно.

-- Мург Віндалу, четвертий рівень приправ. Кубики курятини без кісток, протушковані в ніжному кисло-солодкому соусі віндалу. А ще картопля та інші приправи. В гарнірі бір‘яні, а ще я приготував наан з часником і шпинатом. Перепрошую, але в мене немає ягнятини. Моє ягнятко забрали для мобів, в рамках підготовки другого поверху. – Він повернувся до Пончик. – А ще, Ваша Високосте, я спеціально замовив свіжого лосося, щоб Ви поласували, коли прокинетеся. Пізніше я його відповідно приготую, поріжу і прикрашу.

-- Ваша Високосте? – перепитав я.

-- Дякую тобі, Теллі, -- промовила Пончик. – А… і Теллі?

-- Так, Ваша Високосте? – запитав він, легенько вклонившись.

-- Постарайся, будь ласка, щоб для відпочинку нам призначили найкращу кімнату. Це все.

-- Впевнений, що вони всі однакові, -- сказав я. – До того ж, хіба ти не хочеш власної кімнати?

-- Звісно, Ваша Високосте, -- сказав Теллі й розвернувся.

Я глянув на кішку, а вона кліпнула і схилила свою пухнасту голову, її відповідник знижування плечима.

-- Не моя вина, що я для нього королева.

Я спробував шматочок страви і відразу забув про все на світі. Це була буквально найсмачніша їжа, яку я коли-небудь пробував. Я ніколи не був великим любителем індійської кухні, але хай йому дідько. Спецій було в сам раз. Я зжер все за кілька хвилин.

Теллі повернувся на свій пост за прилавком і стояв там, нерухомо.

-- Чувак, -- сказав я. – Я в житті не їв нічого смачнішого!

Він легенько кивнув.

-- Ти будеш в усіх безпечних кімнатах?

-- Ні, -- відповів він. – Коли цей поверх обвалиться, я перенесуся на рандомний поверх в підземеллі. Коли той поверх обвалиться, я буду спускатися нижче, допоки будуть потрібні мої послуги.

В подробиці він не вдався.

-- Що ж, думаю, ми зупинимось тут на наступних пару днів, -- сказав я. Я поборов бажання облизати тарілку. Невже він дійсно міг приготувати все на світі?

Світ зник.

Несподівано мене залила хвиля смутку. Я глибоко вдихнув. Витягнув з кишені пачку цигарок і мав намір запалити, коли голосне і тверде “Ні” з-за прилавка змусило мене заховати цигарку.

-- Ми не можемо залишатися тут, -- сказала Пончик. – Потрібно рухатися.

-- В мене є ідея, -- сказав я. – Здається тут по сусідству є гніздо смиків. Давай побудемо тут і спробуємо зачистити це гніздо. Здобудемо трохи експи. Коли відкриються входи на наступний рівень, то пошукаємо сходи. До того часу в нас є місце, де поспати, запас смачної їжі, ще й джерело експи поблизу. Як на мене, чудове місце.

-- Гаразд, -- обізвалася вона за якусь мить. – Але потрібно придумати якийсь дотепний спосіб вбивати їх. Щось захопливе і водночас миле. Щось енергійне. Я хочу потрапити на шоу, Карле.

-- На шоу нам не потрапити, -- сказав я.

-- Ти що, не слухав? Мільйони фоловерів! Лут-бокси! Ми повинні потрапити на шоу. Може нам потрібна коронна фраза.

Я зітхнув.

[ 10 ]

Час до колапсу рівня: 4 дні, 3 години.

Я проспав набагато більше, ніж планував. Кімнати були маленькими, але не такими клаустрофобними, як туалети в підземеллях чи катер Берегової Охорони. Понад мої очікування, ліжко було зручним. Білі бавовняні простирадла пахнули свіжістю і трохи пральним порошком. І хоча коридори в підземеллях були вологі та задушливі, в кімнаті було прохолодно, саме так, як я люблю. Пончик наполягла, що спатиме в одній кімнаті зі мною. Як завжди, вона спала в мене на шиї.

Я не наважився зняти сорочку і плащ, хоча й знав, що за ідеєю я був у безпеці. Як тільки моя голова торкнулася подушки, я відключився. Мені не снилися сни, як більшість ночей, мене не переслідували нічні жахіття.

Я прокинувся, почуваючись свіжим і сповненим енергії. Глянув, скільки залишилося часу, і був приголомшений, що проспав 10 годин поспіль. Я не спав так довго, не прокидаючись, щонайменше п‘ять років. Потрібно було буквального кінця світу, щоб я нарешті відпочивав всю ніч.

Коли я сів, Пончик міцно позіхнула і скотилася на бік.

-- Повертайся в ліжко, -- сказала вона сонно. – Мені потрібно ще кілька годин. Це наказ твоєї принцеси.

-- Вставай, -- відповів я. – Теллі готує тобі їжу, не забула?

Це її переконало.

Ванні кімнати в ресторані мали душові кабінки з диспенсерами для мила і шампуню. А ще там були дешеві, одноразові бритви і крем для бриття. Нарешті я стягнув з себе одяг і прийняв довгий, теплий душ. Я залишався в душі, поки вода, що стікала, не перестала бути чорною. Тоді побрився. А от рушників не було, мені довелося сохнути.

Мій внутрішній годинник більше не працював. Я знав, що на поверхні планети зараз знову ніч, але коли побачив на тарілці яєчню з беконом і млинці, то сів і вдихнув це все. Складалося враження, що зараз сніданок. Складалося враження, що почався новий день.

Я подумав про тих, хто вижив, але не спустився в тунелі. Як там у них справи? Особливо люди в зоні зимової бурі. Без жодного притулку, їм доведеться збудувати щось з нуля. Без електрики їм доведеться розпалювати багаття. А скільки в них буде їжі? Мабуть, не дуже багато. Навіть більша частина тварин, таких як кури і свині, під час колапсу знаходилися в курниках і клунях.

Навпроти мене Пончик доїдала вже третю порцію лососевого паштету.

Я навмисно намагався не дивитися на дошку, але я знав. 4,148,111. Скільки ще часу мине перш ніж викреслять мій номер?

Я спробував розпитати Теллі щось про підземелля, але він відмовлявся відповідати. Він відповідав тільки на запитання безпосередньо пов‘язані з Безпечними Кімнатами.

-- Якщо я придбаю особисті покої, то вони будуть переноситися з рівня на рівень?

-- Так, будуть, -- відповів він. – І з безпечної зони до безпечної зони. Найкраще купити всі необхідні аксесуари якомога швидше. Деякі з цих предметів апгрейдяться тільки коли опускаються на рівень вниз, тож якщо ти почекаєш кілька рівнів перш ніж придбати стіл для крафту, то він не стане таким сильним, як стіл куплений раніше.

Невдовзі після того ми пішли полювати на жуків.

Назовні коридор був таким самим, як і раніше. Я з тривогою розглядався за червоними крапками, але не бачив ніяких жуків. Я відійшов трохи від входу, витягнув цигарку, запалив і глибоко зітхнув. Я порахував, і крім цієї, в мене ще залишалося дев‘ять штук.

-- Справді, Карле. Ти мусиш палити? Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся.

-- Господи, Пончик, -- сказав я. – Ти гірша ніж Беа.

-- Хоча ми з міс Беатріс не завжди погоджуємося щодо певних засад відносно ведення господарства, цю я повністю підтримую. Цигарки огидні.

-- Залишилося тільки дев‘ять, недовго ще терпіти…

Я зупинився як вкопаний, бо з-за рогу з‘явилося тріо смиків, цвірінькаючи щось між собою. Двоє другого рівня і один четвертого, значно більший за інших. Третій жук був розміром майже з Пончик. Такого ногою не розчавиш.

Смик Сторож Зграї. Рівень 4.

Таргани, яких породила лють і енергетичні напої.

Як його менші брати, Смик Сторож Зграї – це гігантський жук, який прагне тільки одного – дати тобі пизди. На відміну від своїх менших братів, ці чуваки небезпечні.

Лайно. Звучить не дуже добре.

Мені не хотілося битися з цією істотою голими руками. Навіть знаючи, що завдам менше пошкоджень, я витягнув дрючок на жаби і стиснув щосили, в той час, як Пончик запустила в велетенського таргана три магічних стріли. Кілька разів він зашипів і відкотився, здоров‘я в нього зменшилося наполовину.

-- Лупнути його ще раз? – запитала Пончик. – Мені доведеться випити зілля мани.

-- Ні, -- сказав я, мені відлягло, коли стріли нанесли стільки пошкоджень. – Далі я сам.

Я тупнув ногою і розчавив двох менших тарганів.

Сторож Зграї стрибнув назад на ноги і знов помчав у атаку. Він рухався швидко, але я був готовий до цього. Він гнав уперед, вимахуючи своїми мандибулами-антенками. Я з розмаху опустив дрючок йому на голову. Заокруглений край моєї зброї відскочив від істоти, вона зашипіла і відкотилася.

Удар не завдав багато пошкоджень. Плюс, щоб скористатися дрючком, мені довелося незграбно зігнутися. Я швиденько перемкнувся на кочергу, щоб побачити чи вона краща. Сторож зграї налетів знову, я вдарив залізною палицею. Його велетенська голова вибила кочергу в мене з руки, і вона відлетіла.

В цьому місці не зброя, а якесь лайно.

Я відступив і різко копнув таргана нижче його маленької, напівкруглої голови. Він заверещав. Копняк наніс більше пошкоджень ніж магічна стріла. Я кинувся вперед, продовжуючи копати його, в той час, як він відступав. Пончик зашипіла і зістрибнула з мого плеча, коли я злетів у повітря і з усієї сили опустився таргану на спину.

Тарган вибухнув, як кулька заповнена кокосовим пудингом.

-- Хай йому чорт, -- сказав я, дивлячись на слиз на ногах.

Пончик підповзла вперед і понюхала залишки. На них не було жодного луту.

-- Тарганів четвертого рівня не так вже й важко прибити, -- сказала Пончик. – Вони просто смердять жахливо.

Я глянув на мапу. Кілька поворотів коридору вели до великої кімнати. До того ж виглядало, що там були двері.

-- Гаразд, ось що ми зробимо, -- сказав я і пішов підняти свою кочергу. З клятої штукенції не було жодної користі, тож я запхав її в інвентар. – Почекаємо, поки заповниться твоя мана, підкрадемося до головної кімнати і зазирнемо всередину. Якщо нам не справитися, то біжимо сюди і втікаємо в безпечну кімнату.

-- Якщо назовні будуть моби, то двері безпечної кімнати не відчиняться, -- сказала Пончик.

-- Ми швидко.

-- Згода, -- сказала вона за мить. – Тільки пам‘ятай, бігаю я швидше за тебе.

Перш ніж ми дійшли до дверей, нам довелося прикінчити ще кілька десятків смиків четвертого рівня. Ми відкрили, що якщо перед самісіньким стрибком вдарити його магічною стрілою, то можна приголомшити. Тоді я завдавав кілька ударів і розчавлював його голову. Розчавлена голова майже завжди зараховувалася як критичний удар. Ми отримали кілька пляшечок чогось, що називалося Гемолімфа Смика, вона виглядала як білий слиз, який витікав з них, коли вони вмирали. Система ідентифікувала їх як матеріал для алхімії.

Інколи, коли в смика потрапляла магічна стріла, він заражався Сепсисом. Коли це траплялося, він розвертався і намагався втекти. Зробивши кроків тридцять, він падав і здихав.

Коли ми з Пончик дісталися до дверей, то були вже 5 рівня.

Для мене вищий рівень не змінював нічого. Кожного разу, коли в мене підвищувався рівень, я отримував три очки стати, але я ще не міг розкинути їх. Єдине, що мені допомагало, це те, що мої вміння Кулачний Бій, Рукопашна, Босий Піхотинець і Хрусь тепер теж були 5 рівня.

Через особливий баф Пончик зростала з кожним рівнем. Її сила була вже 15. Коли вона вискакувала на мене, навіть крізь куртку і сорочку зі шкіри троля я відчував силу її пазурів у себе на спині.

-- В тебе є якесь вміння бити лапою? – запитав я. – Щось такого з кігтями?

-- Звісно, що є, -- відповіла Пончик. – Моя Атака Ножичками – 4 рівня. Задній Кіготь теж четвертого рівня.

-- Гаразд, добре, -- сказав я. – Допоможеш, якщо будуть непереливки. Ти значно сильніша за мене. Коли в тебе закінчується магія, ти повинна вступати в рукопашну.

Двері в кінці тунелю не були відзначені жодним офіційним знаком на моїй мінімапі. Ми кралися до них, рухаючись так тихо, як це тільки було можливо. Маленький дзвоник Пончик дзеленькав на кожному кроці. Кімната за дверима була великою і круглою, мала площу десь 150 квадратних метрів. Самі двері були старими і закоптілими, з дверною ручкою, що здавалося висіла на одному шурупі. Хоча на мінімапі вони не були підписані, до дверей був прикріплений паперовий знак з написом іспанською. Скидалося на якесь офіційне повідомлення. Знак був старим і вицвілим, здавалося, він провисів там купу часу.

-- No entrar, -- прошепотів я, мружачись на знак. – Здається, це означає “не заходити.” Далі “por orden del Centro de Salud”, я не розумію. Думаю, за чиїмось ордером. Можеш прочитати?

Пончик глянула на мене так, наче тупішого запитання вона ще не чула.

-- Забудь, -- прошепотів я. – Гаразд. Ми прочиняємо двері й заглядаємо всередину.

Дверна ручка не працювала, а двері не були замкнені повністю. Я штовхнув їх так повільно, як тільки міг. Двері заскрипіли і я зіщулився.

В кімнаті панувала цілковита темрява. Я нічогісінько не бачив. Чулося якесь шарудіння, тож я знав, що там хтось був, але не бачив хто.

Пончик стояла немов вкопана, вона наїжачилася так, немов сказилася.

-- Що ти бачиш? – запитав я.

-- Там купи тарганів першого і другого рівня. Купи і купи. Але там є ще щось, і я не можу сказати що це. Схоже на купу сміття. Пахне як та торба, яку ти береш з собою в ті дні, коли в нашу квартиру приходить інший чувак. Щось як шкарпетки. Але сотні шкарпеток. Більше я нічого не бачу. Запали смолоскип і вкинь його туди.

-- Зажди, що? – запитав я. – Ти говориш про мою торбу для спортзалу? Якийсь чувак приходив в нашу квартиру, коли я був у спортзалі?

-- Зосередься, Карле. Запалюй смолоскип.

-- Взагалі-то, -- сказав я. – У мене є краща ідея.

Я не міг в це повірити. Взагалі-то міг. Сам собі винен. Давно вже пора було розійтися з нею. Я почувався дурнем. А ще мені раптово стало на все наплювати.

-- Готуйся втікати, -- сказав я і витягнув гоблінську динамітну шашку. Назовні червона шашка була мокрою і липкою, неначе вона пітніла. Я глянув на її властивості.

Голос ведучого ігрового шоу прошепотів мені опис:

Гоблінський Динаміт

Ця штукенція особливо волатильна. Настільки волатильна, що щоб підірвати її, навіть не потрібно запалювати гніт. Настільки волатильна, що може вибухнути навіть від голосних звуків. Тримай його в інвентарі, поки не будеш готовий використати. Будь дуже акуратним і не стискай його надто міцно, бо може трапитися…

АІ мовчав цілих дві секунди.

БУМ!

Останнє слово АІ прокричав у моїй голові, і я ледь не обісцявся. Якусь мить я стояв нерухомо, моє серце калатало.

-- Йобаний засранець, -- прошепотів я в повітря.

-- Гаразд, -- прошепотів я до Пончик. – Біжи. Я за тобою.

Пончик помчала геть, а я обережно витягнув Zippo. Я запалив довгий гніт, який почав шипіти і потріскувати, як бенгальський вогонь. Я з усієї сили закинув динаміт у кімнату. Обернувся і побіг. Я молився, щоб він не вибухнув, коли вдариться об землю.

[ 11 ]

Він вибухнув, коли вдарився об землю.

Я кинув динаміт на пристойну відстань у велику кімнату, але відбіг тільки на пару кроків від дверей, коли він вибухнув. Бам! Від раптового, оглушливого поштовху я злетів у повітря. Гепнувся об кам‘яну підлогу і відскочив, покотився. Дерев‘яні двері розкололися і гострий шматок зрикошетив від моєї голови. Через вхід повалив смердючий дим. З глибокої рани на скальпі сочилася кров.

Все перед очима заблимало червоним і я отримав повідомлення НЕБЕЗПЕКА! НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ ЗДОРОВ‘Я. Проте невдовзі все припинилося.

Позад мене потріскував вогонь. Я застогнав, перекотився на спину, моє здоров‘я повільно відновлювалося. Я почувався так, наче мене переїхав гоблінський бульдозер.

Наді мною з‘явилася Пончик, глянула на мене.

-- Ти мертвий? – запитала вона.

-- Ні, -- відповів я. – Здається, що ні.

-- Тоді краще вставай. Пішли глянемо, кого ми замочили.

Я зіп‘явся на ноги. Мордехай казав, що за дві хвилини я буду цілковито здоровим, але коли тобі боляче, дві хвилини – це купа часу. В мене було більше десятка пляшечок з лікувальним зіллям, але поки що я не хотів їх марнувати. Поки не мусив.

В кімнаті мерехтіло червоне світло. Я витягнув з інвентаря смолоскип. Потягнувся за запальничкою, але над смолоскипом з‘явився бокс, в якому питалося, чи я хотів активувати його. Дивно. Не так як з динамітом. Я подумки клікнув Так, і смолоскип сам запалився. З’явися таймер на пів години, а тоді зник і яскраве полум‘я затанцювало на верхній половині палиці.

Я затримався біля входу, заглянув всередину. Кімната виглядала як бак зі сміттям зсередини. Гори сміття росли до стелі. Палали чисельні невеликі вогнища, надаючи кімнаті пульсуючого, червоного мерехтіння. Я закинув смолоскип всередину і в кімнаті стало світліше.

Я зауважив розкидані навколо чисельні шматки комах. На мапі з‘явилося близько трьох десятків Х, що вказували трупи тарганів. Я не бачив жодного руху чи червоних крапок. А ще я отримав купу повідомлень, але всі вони були в теці.

-- Здається, ми вбили їх всіх. Бачиш щось?

-- Нєа, -- відповіла Пончик і статечно зайшла в кімнату. Зробивши кілька кроків, вона зупинилася, скривившись глянула на лапу. Вона вступила в щось, що виглядало як брудний підгузок. – Гірше за сміття смердить тільки сміття, що палає. Ну й бардак ти тут влаштував.

Я зайшов за нею. Пончик вистрибнула мені на плече і відразу почала облизувати лапу. Поки ми обережно рухалися глибше в кімнату, я викликав повідомлення. Стеля була вищою ніж в коридорі, майже такою високою, як в головному коридорі. Кімнату заповнювали купи сміття, сягаючи щонайменше 5 метрів у висоту. В мене під ногами лежав розірваний чорний мішок зі сміттям, і я побачив всередині обгортки від фастфуда, намоклі часописи іспанською і порожні бляшанки.

Навіщо вони перенесли сюди сміття?

Я ступав обережно, щоб не порізати ноги, але вже відчував, що вони змінювалися, ставали менш чутливими до голої землі. Раніше це була б справжнісінька мука. Мені все ще було незручно, але ставало щоразу краще. І все відбувалося набагато швидше, ніж це було б, до того як все це трапилося.

Одним рухом я підняв собі кілька вмінь. Володіння вибухівкою. Володіння небезпечною вибухівкою. Гоблінська вибухівка. Крім цього я отримав ще один Срібний Гоблінський Бокс за вбивство більше ніж десять мобів вибухівкою і Золотий Бокс Контролю Натовпом за вбивство більше ніж п‘ятнадцять мобів однією атакою. За це я отримав велетенський бонус експи і майже досягнув шостого рівня.

Я отримав ще одне повідомлення, ачівку. Я клікнув на неї.

-- Ти чуєш музику? – запитала Пончик, припинила чепуритися і глянула на стелю.

Нова ачівка! Пестунчик Боса.

Ти атакував боса в підземеллі й завдав йому пошкоджень. Прикольний факт. Для волоцюг, які пройшли туторіал, найчастіше це остання ачівка, яку вони отримають. Хіба це не цікаво?

Нагорода: Почекай кілька хвилин, поки ми вирішимо чи варто марнувати цю нагороду на тебе.

Фіть!

Двері, які кілька хвилин тому розлетілися на шматки, чарівним способом відновилися, замикаючи нас в кімнаті. І щоб остаточно позбавити нас будь-яких ілюзій, з‘явилися сріблясті, сяючі металеві стержні і дзень, дзень, дзень, один за одним зафіксували двері на місці. З куп сміття вигулькнули три смолоскипи у вигляді черепів.

В далекому кутку кімнати щось зашаруділо. Щось велике.

Заграла музика, її звуки заповнили кімнату. Вона була дивною, напруженою, уривчастою. Немов спотворений звук арфи на фоні важких ударних. Коли пролунало оголошення, загула земля.

Бій з босом!

Ти знайшов барлогу Квартального Боса!

Пані та панове, одягайте ваші святкові наряди! Іііі… Ми… Починаємо!

АІ говорив голосніше ніж зазвичай. Він нагадував диктора на гонках вантажівок-монстрів. Як правило я чув його тільки у своїй голові. Цим разом він дійсно говорив через гучномовець. Від його відлуння тремтіли стіни і купи сміття.

-- Карле, Карле, мені це не подобається! Негайно забери мене звідси! – крикнула Пончик. Вона зістрибнула з мого плеча і почала дряпати двері, двері не відчинялися. – Карле, в цю ж мить відчини двері!

В очікуванні на появу монстра я притиснувся до стіни.

-- Пончик, приготуйся! -- вигукнув я. – Починай фігачити його магічними стрілами. Використовуй зілля мани, щоб поповнити запаси!

Пончик повернулася і в паніці випустила стрілу, стріла безрезультатно відбилася від обваленої купи сміття.

-- Зажди, поки ми не побачимо хто це!

Сміття вибухнуло вгору гейзером обпалених мішків. На нас посипалися частинки жуків, папір і обгортки від їжі. З‘явилася жінка з піднятими руками, вона вилетіла так, наче її вистрелили з гармати. З потужним гуком вона приземлилася в двадцяти метрах перед нами.

Ми з Пончик переглянулися.

Це була звичайна жінка, десь 35 років, неймовірно жирна. На ній була брудна і порвана майка, без ліфчика, вся її шкіра була вкрита відкритими ранами і струпами. Блакитні спортивні штани з написом PINK на одній штанині були розтягнуті до межі витривалості. З її голови жмутами стирчало чорне волосся. Як і в мене, в неї не було взуття.

А ще вона мала п‘ять метрів росту.

Жінка побачила нас зіщулених і заверещала знов.

В ту мить, коли вона заверещала, все зупинилося.

Вона завмерла, я завмер і Пончик завмерла. Продовжували рухатися тільки мої думки, що мчали в мене в голові.

Що взагалі…

В повітрі перед мною з‘явилася моя фотка в круглій рамочці з підписаним іменем і рівнем. Поряд з моїм, з‘явилося зображення Пончик.

В повітрі плеснуло величезне Проти.

Скупердяйка!

Квартальний Бос 7 рівня!

Застрягла в купі сміття, покинута суспільством, війна в її голові просочилася з мізків назовні й заразила її тіло та навколишній світ. Перетворившись у троля зі смітника, Скупердяйка нагадує нам, що може трапитися з тими, хто перейде на темний бік. Під захистом своїх посіпак вона зробить все, щоб її дорогоцінні запаси були в безпеці!

Титул жінки – Скупердяйка – з‘явився у стилізованому металічному шрифті заляпаному кров‘ю. Здертому прямісінько з якогось файтингу. Коли опис закінчився, ми знов змогли рухатися. Велетка докінчила свій крик і зробила кілька кроків до нас, з кожним її кроком навколо неї осипалося сміття.

Половина обличчя жінки була цілковито обпалена. В неї над головою був індикатор здоров‘я, на ¾ вже порожній. Я зачітив бій з босом, ще до початку вбивши її посіпак і поранивши її.

-- Ayúdame por favor, -- крикнула жінка, простягаючи до нас руки. В неї був глибокий, міцний голос. Переляканий. Здавалося, вона була пойнята жахом. -- No se que esta pasando. Me duele el estómago. No se donde estoy. Por favor, tengo miedo.

-- Лайно. Здається, це жива людина, -- сказав я. – Мабуть, коли все трапилося, вона була в себе вдома, а вони перетворили її в цю істоту. Ми повинні допомогти їй.

-- В жодному випадку, -- сказала Пончик. Вона випустила в жінку магічну стрілу, жінка захиталася, коли та вибухнула в неї на грудях. Обдерті залишки брудної майки жінки обгоріли, відкриваючи обвислі, зі слідами розтяжок шкіри груди, що падали на так само обвислий, зі слідами розтяжок шкіри живіт. Її індикатор здоров‘я ледь здригнувся.

-- Ayúdame! – Жінка-монстр крикнула знову. Вона здавлено захрипіла і коли відкрила рот, з нього вилізла пара смиків другого рівня і з шипом помчали на нас.

-- Яка гидота, -- сказала Пончик. Вона випустила в жінку ще одну стрілу, вже третю.

-- Випий зілля мани, -- крикнув я.

Я копнув одного таргана, тупнув на іншого. Мішок зі сміттям пом‘якшив удар і він не здох. Я тупнув ще раз. Я вигукнув з болю, гострий шматок металу розрізав мені стопу. Смик зашипів. Ну його на хуй. Я схопив і відірвав йому голову від тіла. Вона з тріском відлетіла і я полетів назад. Гепнувся на землю.

Моя рука на щось натрапила. Спочатку я подумав, що це велосипедний ланцюг. Ні, повідець. Залізний ланцюг-повідець. З тих, які люди надягають на справді страшних псів. Я схопив його, потягнув. Він був досі під‘єднаний до муміфікованих залишків великої собаки. Вона вискочила зі сміття на мене, як монстр. Господи. Я відчепив її і зіп‘явся на ноги.

-- Гаразд, -- сказав я, намотуючи ланцюг на руку. Жінка була переляканою, дезорієнтованою і явно не хотіла тут бути. Але вона також блювала тарганами-вбивцями. В нас був єдиний вихід – винести її.

-- Відверни її увагу, -- сказав я. Я побіг навколо однієї з великих куп сміття, однієї з тих, на яких були розташовані смолоскипи з черепами. Вжик. Пончик випустила стрілу.

-- Поквапся! – крикнула Пончик. – Надходять нові таргани!

Кішка нявкнула. Я побачив, як вона здійнялася в повітря, використовуючи своє вміння стрибати і приземлилася на купі, яку я саме оббігав.

-- Карле, це неприпустимо!

Я завернув за ріг, вийшов прямо позад масивної жінки.

Ще одна магічна стріла відскочила їй від грудей. Вона захиталася, ще два смика вилізли їй з рота. Коли вони вилізали, вона видала з себе огидний звук, немов одночасно блювали двадцять людей. Цим разом це були жуки четвертого рівня, великі сторожі зграї.

-- Я поки що не можу випити ще одне зілля, -- крикнула Пончик. – Воно мені не дає! Я ще цілу хвилину не зможу випустити нову стрілу!

Лайно. Наступний свій вчинок я зробив не задумуючись. Я швидко поліз на купу сміття позад жінки. Мої ступні завили з болю, коли я наступив на щось схоже на розбите скло. Просунувши кінець металевого повідця крізь ручку, я зробив петлю. Я побіг і стрибнув їй на спину, закинув петлю їй на горло. Зісковзнув з її мокрого, слизького тіла, щосили стискаючи кінець повідця і туго натягуючи його.

Вона забулькала і почала шалено метатися в різні боки. Заточилася, падаючи в моєму напрямку. Я зіп‘явся на ноги, не припиняючи тягнути. Її руки потягнулися до горла, вона впала, розчавивши одного з смиків. Тепер в кімнаті було кілька інших жуків. Нездатні досягти Пончик, вони повернулися до мене, а я все тягнув і тягнув.

-- В тебе чудово виходить! – крикнула Пончик.

-- Допоможи хоч трішки! – Жуки люто затріскотіли і налетіли на мене. Бідолашна жінка булькала і металася з боку на бік. Показник її здоров‘я зменшувався, повільно, але неухильно.

-- Мої стріли ще не готові!

Четверторівневий зашипів і стрибнув на мене. Я спробував копнути його, він відскочив. Знов налетів на мене і схопив зубами, вкусив мене за ногу. Я заверещав.

-- Ти ж маєш йобані кігті, -- крикнув я.

-- Вона вже майже мертва. Прикінчиш їх, коли прикінчиш її!

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- крикнув я в той час, як мене вкусив другий тарган.

Раптово я полетів на землю і впав поміж двох смиків.

Обірвався ланцюг. Я тупо дивився на залишки обмотані навколо правої руки. Пиздець.

Вжик. Пончик запустила магічну стрілу. Мабуть, їй дозволили випити ще одне зілля. Тарган зашипів і здох. Вжик. Вжик. Ці дві полетіли в жінку. Вона досі була жива.

З ланцюгом обмотаним навколо руки, я зіп‘явся на ноги і лупнув у голову найближчого сторожа зграї. Його морда вибухнула, залила мене кров‘ю. З’явилося і мінімізувалося повідомлення. Я обернувся в ту мить, коли на мене стрибнув інший. Я впав на спину, коли він вдарив мене в груди, його паща потягнулася мені до шиї, колючі лапи дряпали мене. Я рвонув його і одна з його лап відірвалася так, наче я потягнув лапу пересмаженої курки. Я відштовхнув його, він заверещав з болю. Я накинувся на нього, почав гамселити його по спині кулаком з намотаним ланцюгом. Він пронизливо зойкнув і здох. В мене боліли суглоби пальців. Мені потрібен кастет. Справжній.

Я різко обернувся.

Скупердяйка лежала на спині. Її індикатор здоров‘я був майже порожній. Від неї здіймалася пара. Навколо шиї звисала обірвана половина повідця. Потрібно було негайно прикінчити її, до того як вона виблює нових жуків. Я поліз до неї.

Коли я підняв кулак, наші погляди зустрілися.

-- Lo siento si fui una mala persona, -- сказала вона. Вона закрила очі, по необпаленій половині обличчя канули сльози. В роті у жінки був тільки один щербатий зуб. -- No quería que mi hija se enfermara. No quiero estar en el infierno. Por favor. Por favor envíame a Jesús.

-- Пробач, -- сказав я. Я вдарив її прямісінько в ніс. Я відчув як він зламався під моїм кулаком, так наче це була алюмінієва бляшанка вкрита глиною. Він хруснув і запав глибоко всередину. Я вдарив ще раз. І ще раз. Мій кулак палав від болю, і з кожним ударом я сам отримував пошкодження.

Минула хвилина і вона була мертвою. Світ знов завмер.

Переможець – Королівський Двір Принцеси Пончик!

Моє поле зору заповнили наші фотки з написом Переможець.

Таргани, що ще залишалися, впали замертво. Двері розлетілися на дрізки. Музика припинилася. Я сперся на смердючий труп жінки, і намагався не обблювати себе яєчнею з беконом.

[ 12 ]

-- Роз‘ясни мені про босів, -- попросив я Мордехая. Я погладжував ланцюг обмотаний навколо правого кулака.

Ми знайшли навчальну гільдію десь за пів кілометра від місця, де ми вбили Скупердяйку. З її тіла випав один єдиний лут, шматок паперу з назвою Мапа Околиці. Коли я забрав його, він не зник, і Пончик змогла взяти його і собі.

Як тільки я доторкнувся до нього, на мінімапі автоматично відкрилося приблизно три квадратних кілометри. Я міг зменшити масштаб і побачити всі червоні крапки в зоні —зараз їх там майже не було. З‘явилася пара кімнат з білими цятками, при ближчому огляді всі вони виявилися навчальними гільдіями, у всіх знаходився Мордехай. Окрім Пончик, в зоні не було видно жодних блакитних цяток.

Хоча на самісінькому краю величезної площі по сусідству, прямо біля головного коридора, Х позначав труп. Цей Х був інакшим. Вдвічі більшим і мигав. Я зосередився на ньому і з‘явився напис. Труп Волоцюги Ребекки В. – рівень 3.

Не знаю, як довго вона там лежала, чи як вона загинула, але її вбили менше ніж за 200 метрів від безпечної кімнати.

-- Давай залутимо її труп! – сказала Пончик, як тільки побачила його в себе на мінімапі.

-- Спочатку я хочу поговорити з Мордехаєм, -- сказав я. Я визначив де знаходиться найближча навчальна гільдія і ми вирушили до неї.

Ми відчинили двері гільдії і побачили, що Мордехай спить на своїй розкладачці. Він стискав у своїй щурячій лапі фотографію брата, вся підлога була завалена порожніми пляшками. Перевернута урна стояла на своєму місці, прах було прибрано.

-- Є шість головних видів босів, -- сказав Мордехай, коли ми його розбудили. Його язик трохи заплітався і від нього пахло алкоголем. -- Квартальні, Містечкові, Міські, Районні, Обласні й Загальноповерхові. Існують також інші, але їх називають елітними. Поки що тобі не варто перейматися ними.

-- Отже, та істота, з якою ми билися, найпоширеніший вид боса?

-- Так, -- відповів Мордехай. – І тепер ви знаєте як розпізнати їхнє лігво. Відтепер це буде для вас очевидним. Квартальних босів найпростіше вбити і найпростіше знайти.

-- Легко, -- буркнув я. Мої щойно загоєні ноги і кулак досі боліли фантомним болем. – Та, з якою ми билися, вона явно була людиною з нашого світу. Так буде завжди?

Я не зрозумів жодного сказаного жінкою слова, і був цьому радий. В мене вже й так були проблеми зі сном. Якийсь час Мордехай мовчав, немов з усіх сил намагався обдумати правильну відповідь.

-- Ні, не завжди, -- промовив він нарешті. – Буде багато… переробок… з попередніх версій гри. Деякі будуть людської раси, але більшість ні, чи навіть людьми з твого світу. Або будуть людьми, але це не буде таким очевидним.

-- Цей бій мене розчарував, -- сказала Пончик. – Бронзовий бокс боса? Ми заслужили щонайменше на Легендарний.

Ми ще не відкрили наші бокси.

-- Всі боси дропають постійний лут, а їхні трупи залишаються на місці й кожен волоцюга може взяти його собі. Як ви вже знаєте, Квартальний бос дропає мапу околиці. Вищі боси будуть дропати інші предмети для загального вжитку, про які мені поки що не можна розповідати вам. Але, -- додав Мордехай. – Справжні вбивці боса отримують також ачівку і бокс боса. Бронзовий за Квартального, Срібний за Містечкового, і так далі. А ще, як бачите, в усіх повідомленнях після вашого імені стоїть бронзова зірочка. Ви отримуєте зірочку за кожного вбитого боса.

-- А на цьому рівні є важчі боси? – запитав я. – Бо це не чесно. Більшість з нас може прокачатися, але в цьому мало толку, поки ми не зможемо розкидати очки.

-- На перших трьох рівнях не буде Районних, Обласних чи Загальноповерхових босів, але там є доволі потужні боси. Вони призначені для більших груп, ніж тільки два волоцюги. Від більшості боїв з босами, принаймні на перших поверхах, неможливо втекти, тож будьте уважними.

-- Гаразд, я відкриваю свої бокси, -- оголосила Пончик і відвернулася.

В мене було 15 ачівок і сім боксів, включно з боксом боса і Золотим Боксом Контролю Натовпом. Поки Пончик невдоволено бурчала на всі оті смолоскипи і печиво для домашніх улюбленців, я повернувся до Мордехая.

-- Це нормально? Стільки ачівок?

Він кивнув.

-- Ненормально те, що ти отримав Легендарний бокс, але перших три поверхи створені так, щоб втопити тебе в низькорівневому луті, ачівках і початкових вміннях. На той час коли тобі доведеться обирати клас, ти матимеш уявлення, що тобі пасує. Коли доберешся до четвертого поверху, ачівки даватимуться тобі значно важче.

-- Том з закляттям! – вигукнула Пончик, коли відкрила свій Бронзовий бокс боса. Я не встиг прочитати опис перш ніж вона засяяла, що вказувало, що вона вже застосувала його на себе.

За мить Пончик розлючено закричала. Мордехай весело рохкнув.

-- В чому справа? – запитав я.

-- Мала, ти справді повинна ознайомитися з предметом перш ніж надягати чи застосовувати на себе, -- промовив він.

Пончик глянула на нього сердито.

-- Це дурне закляття.

-- Це дуже корисне закляття, -- сказав Мордехай. Він повернувся до мене. – Вона вивчила закляття, яке називається Смолоскип. Якщо його вжити, то за тобою буде слідувати кільце світла. Чим більше вона буде вживати його, тим потужнішим воно ставатиме.

-- Це хороше закляття, -- погодився я.

Я увімкнув свої повідомлення. Мене засипало чудернацькими вміннями, таких як ріст рівня ритися у смітті й удару в стрибку. Одне виділялося особливо:

Ти отримав новий рівень вміння! Залізний Удар рівень 3.

Коли простої жорстокості не достатньо. Гострий картуз в комплект не входить.

З таким вмінням ти завжди можеш влаштуватися на роботу як рекетир в 1920ті, або колектором у букмекера.

Бойові та робочі рукавиці будуть захищати твої руки й збільшувати пошкодження від ударів, не знімаючи бонус бою на голі руки. Кожен рівень цього вміння збільшує бонус пошкодження захищеним рукавицями кулаком на додаткових 10%.

Якщо я мав намір використовувати своє вміння битися на голі руки, то повинен знайти щось, щоб захищати кулаки. Ламати пальці кожного разу, коли я когось гамселив – не дуже добрий довгостроковий план.

У всіх моїх низькорівневих боксах було повне лайно. Три останніх були значно цікавішими.

Бронзовий Бокс Боса (5/7)

Том Примарних Лат

Срібний Гоблінський Бокс (6/7)

Динамітна Шашка X5

Запальничка

Сумка з порохом

Золотий Бокс Контролю Натовпу (7/7)

Зачаровані Наколінники з Шипами Сил Особливого Призначення Тіньових Гнолів

Свиток Запаморочливого Туману X3

Зілля Залізної Шкіри X5

-- Цей том – гарна знахідка, але закляття коштує 5 мани, а в тебе зараз тільки три. Притримай його, поки не вирішиш який в тебе буде білд. Він дуже цінний. Або дай його принцесі, -- сказав Мордехай.

-- Беру, -- сказала Пончик, споглядаючи на мене знизу. Вона ще навіть не знала що це. Я прочитав опис закляття.

Примарні Лати

Коштує: 5 мани

Ціль: тільки на себе

Тривалість: 5 хвилин + 1 хвилину за кожен рівень закляття. Вимагає 5 хвилин на перезарядку.

Оточує тіло щупальцями світла. Неефективне проти фізичних атак, це закляття скасовує 75% пошкоджень від магічних атак. Надає тимчасовий імунітет від контролю над розумом. Вищі рівні закляття збільшують ефективність і тривалість. А ще ти виглядатимеш в них весь такий примарний, неземний, схожий на друїда. Чудове закляття якщо ти любиш вештатися по клубах, або намагаєшся чпокнути вегана.

Закляття захисту від магії. Корисна штука. Прибережу для себе.

Свиток Запаморочливого Туману заповнював кімнату імлою, яку бачили тільки моби, а зілля Залізної Шкіри збільшувало фізичну броню на 100% на 5 хвилин.

Справжньою нагородою були наколінники. Хоч і не штани, я був радий, що в мене було щось, що можна надіти на ноги. Я витягнув їх з інвентаря і вивчив їхні властивості.

Зачаровані Наколінники з Шипами Сил Особливого Призначення Тіньових Гнолів

Додає 10% до Зменшення Пошкоджень для всіх натягнутих лат. Анулює всі посилені атаки.

Зроблені зі шкіри, хутра і колючок зі спини Колючих Мерців, ці наколінники слугують добрим захистом і водночас дуже стильні. Тобто стильні, якщо твої коліна косплеять їжаків.

Наколінники натягувалися, тож я просунув ноги і натягнув їх. Здавалося, що вони замалі, але чарівним способом вони підлаштувалися під мене. Колючки були тонкими, схожими на голки. Кожна мала десь двадцять сантиметрів довжини. Вони складувалися і чарівним способом вискакували, коли в них виникала потреба. Я сподівався, що мені не проткне руку, якщо я випадково потягнуся, щоб подряпати ногу.

-- Пам‘ятаєш, я казала, що ти маєш смішний вигляд? – сказала Пончик, оглядаючи мене зверху донизу. – Мордехаю, дорогенький. Існує нагорода для найгірше одягненої особи в підземеллі?

-- Взагалі-то, так. В певному сенсі, -- відповів Мордехай. – Після прем‘єри головного шоу, починається ток-шоу, де пара коментаторів обговорюють стан гри. Як правило вони показують репортаж про дивні події в підземеллі. Часто дають портрети учасників і таке там. Інколи, коли хтось виграє бій з босом, вони забирають його з гри на десять хвилин, щоб взяти інтерв’ю. Ток-шоу майже таке ж популярне, як офіційна програма, але вам його ніколи не покажуть.

Очі в Пончик стали як блюдця.

-- Вони беруть інтерв‘ю в учасників? – Вона глянула на мене. – Карле, ми повинні потрапити на це шоу. Зроби все, щоб це сталося.

Я зітхнув.

-- Це так не працює, Пончик, і ти це знаєш. До того ж я не твій агент.

-- Звісно, що ні. Мій агент – міс Беатріс, і коли ми з нею возз‘єднаємося, вона доб‘ється, щоб я потрапила на це шоу. Але зараз вона за півсвіту. Думаю, нам доведеться почекати до п‘ятого чи шостого поверху, перш ніж підземелля зменшиться настільки, що ми зможемо знайти її. Я дуже сподіваюся, що нам не доведеться чекати довше.

Ми з Мордехаєм переглянулися.

-- Звісно, -- сказав я нарешті. – А тепер на вихід.

[ 13 ]

Першим ділом ми направилися до того трупа.

Я запитав Мордехая чи ми зможемо залутати все, що мала мертва жінка, і він сказав так, волоцюги дропають все, крім невідкритих лут-боксів. Не волоцюги також могли залутати її труп, але в них не буде доступу до інвентаря, тож швидше за все жінка мала з собою якісь предмети.

-- Може в неї будуть штани для тебе.

-- Якщо вона ростом не метр вісімдесят, то навряд чи, -- сказав я. Предмети з поверхні не підлаштовувалися магічно під тебе. Проте я сподівався, що хоча б щось в неї буде.

-- Між іншим, -- додав я через кілька хвилин. – Твої магічні стріли досить швидко закінчуються. Тобі пора починати тренувати свої пазурі.

Якийсь час Пончик мовчала.

-- Я… Я ніколи раніше такого не робила. Я боюся, що мене скривдять. А якщо мене вдарять у відповідь? Я не хочу, щоб мене били.

-- Як ти можеш бути одночасно відчайдушною і полохливою?

-- Я не можу контролювати свої інстинкти! Лишень кілька поколінь відділяє мене від лютого тигра, що полював у джунглях.

-- Я бачив твій родовід, -- сказав я. – Кілька поколінь відділяє тебе від дідька лисого. А ще твій дідусь був одночасно твоїм дядьком.

Ми завернули за ріг і побачили її.

Вона сиділа, спершись на стіну, неподалік від головного коридору. На самісінькому краю зони Скупердяйки.

Жінка була голою. Жодного одягу, жодного спорядження. Причина смерті була неясною.

Вона виглядала років на тридцять. Дрібна. Азіатка. Волосся зібране в хвостик. Її ліве плече прикрашало татуювання коропа і журавля. Яскраві кольори вказували на те, що татуювання недавнє. В неї було кілька інших, старших татуювань.

-- Думаю, з‘явилися гобліни і забрали всі її речі, -- сказав я.

Я оглянув її, вигулькнуло інформаційне вікно.

Труп з лутом. Волоцюга Ребекка В. Рівень 3. Вбита волоцюгою Френком К.

Огризок яблука.

Мені немов ляпаса дали. Вбита волоцюгою Френком К.

А тоді я побачив її. Вогнепальну рану прямісінько поміж груди, посередині татухи нічного метелика. Вона відразу вбила її, крові майже не було.

-- Господи. Здається пан Френк К. геть недобра людина, -- сказала Пончик.

Я інстинктивно глянув на мапу, в пошуках блакитних крапок. Жодної не було. Чи будуть крапки приховані, якщо особа намагається сховатися? Якщо я не знаходився в зоні мапи околиці, червоні крапки не з‘являлися, поки я не наближався впритул. Але НІПи, якщо були в парі сотень метрів, то завжди з‘являлися, навіть коли знаходилися за рогом. Чи могли інші волоцюги сховатися від мене?

Господи, ще одна турбота на мою голову. Божевільний засранець з вогнепальною зброєю.

Раптово, невідомо чому, я пригадав той день. Останній день, коли я бачив свого батька.

Ти тиран. Ти тиран, і тебе ніхто не любить. Саме тому мама залишила нас.

Я очікував, що він розізлиться, вдарить мене. Але він ніколи не бив мене, жодного разу. Він тільки сміявся і сміявся, і цього було достатньо. Ти не мусиш любити мене. Але поважати мене ти будеш.

Спогади налетіли швидко, з нізвідки. Не знаю чому. В той день ніхто не помер. В той день ніхто не постраждав, принаймні фізично.

-- А може Френк К. не людина, -- розмірковувала Пончик. – Може він один з тих кокер- спанієлів.

Вона понюхала труп.

-- Так, це точно робота кокер-спанієля.

Я зітхнув.

-- Її застрелили, -- сказав я. – Глянь. Це рана від пістолета.

-- Може в собаки був пістолет. Якби в мене в інвентарі був пістолет, я могла б з нього стріляти.

-- Ні, не змогла би. Це була не собака.

Одна з наших сусідок у будинку мала собаку на ім‘я Ангел. Кокер-спанієля. Я не пам‘ятав імені жінки, але її собака завжди гавкала наче скажена. Беа дружила з власницею, вони завжди щебетали в коридорі. Час від часу Ангел вривалася в нашу квартиру, гавкала, бігала по колу. Вона пісяла на підлогу і пронизливо гавкала на Пончик, яка сиділа на верхівці свого котячого дерева, шипіла, фиркала і щосили наїжачувалася.

-- Потрібно бути обережними, -- сказав я. – Вважай на інших гравців. Якщо когось зустрінемо, не розповідай їм про наше спорядження. Вони його не побачать, якщо не будуть в нашій партії.

-- Ми в підземеллі заповненому тарганами-вбивцями і ламами-наркоторгівцями. Мене не злякає якийсь дебіл з пістолетом, -- заявила Пончик. – І тебе теж не повинен лякати. Ми повинні спіймати цього підлого вбивцю і притягнути до відповідальності.

-- Хіба ми щойно не говорили про це? І цей чувак мене не лякає, -- сказав я. Я глянув на мертву жінку. Цікаво, ким вона була, чому хтось такий як вона був не вдома о 2:30 ранку такої ночі. Я ніколи не взнаю її історію. Ніхто ніколи не взнає. Цікаво, наскільки переляканою вона була. Тільки щоб бути вбитою земляком. Він пограбував її труп, забрав все, залишивши тільки огризок яблука. Це викликало в мене нераціональну лють. – Взагалі-то, маєш рацію. Я хочу знайти його.

Якусь мить я міркував.

-- Гаразд, -- сказав я. – Оскільки в нас є мапа, давай наразі будемо триматися поблизу. Доб‘ємо червоні крапки, що залишилися. Нам стане в пригоді вся експа, яку можна легко здобути. Тоді повернемося в безпечну кімнату і подивимося прем‘єру.

Мордехай казав, що шоу будуть показувати на екранах в безпечній кімнаті.

-- Після цього відкриються сходи. Ми підемо шукати сходи і цього чувака.

-- Ти не боїшся цього чувака? Справді? – запитала Пончик, дивлячись то на мене, то на труп.

-- Ні, -- відповів я. – Абсолютно.

-- Тоді ти божевільний. Мені не подобається, що ти поводиш себе наче божевільний. Я боюся його. Ми повинні триматися від нього якомога далі. Що якщо він один з тих вбивць-безхатченків, про яких так часто розповідають?

-- Дві секунди тому ти сказала, я цитую: “Мене не злякає якийсь дебіл з пістолетом!”

-- Ага, але я думала, що ти сцикло. Я й гадки не мала, що ти поведеш себе як Чарльз Бронсон у Жазі смерті!

-- Звідки ти взагалі знаєш хто це?

-- Коли ви йдете на роботу, то завжди залишаєте включений телевізор. Я все це поглинала. Міс Беатріс завжди залишала Lifetime або HGTV, а ти на каналі, по якому весь день показують Команду А і фільми з Чарльзом Бронсоном.

-- Ми будемо обережними, -- сказав я. – Не переймайся.

Поблизу коридором невпинно рухалися три червоних крапки. На мапі не було видно хто це, але судячи по наших попередніх зустрічах, я гадав, що це знову щурі. Я підозрював, що смиків ми більше в цій околиці не побачимо.

-- Ходімо, Пончик. На полювання.

[ 14 ]

Прем‘єра Світу Волоцюг по Підземеллях: Земля була однозначно найбільш дивакуватою штукою, яку я бачив за все своє життя.

Очевидно шоу на телебаченні чужих показували зовсім не так, як на стандартному екрані для 2D телебачення. Глядачів віртуально розміщали всередині справжньої події в мить, коли вона відбувалася. Глядачі повністю переживали віртуальне відтворення подій показаних на шоу, включно з запахами і фізичними відчуттями, за винятком справжнього болю.

Хоча, як пояснив Теллі, багатьом глядачам не подобалася VR версія, тож вони дивилися використовуючи метод, в якому мали вид з висоти пташиного польоту і могли за бажанням наближати, віддаляти і міняти кути зображення.

В нас цього всього не було. Шоу показували на центральному з трьох телевізорів над прилавком фаст-фуда. Теллі вийшов з підсобки і сів дивитися разом з нами в кабінці.

4,006,002. Ось скільки людей залишалося, коли шоу почалося. Поки шоу продовжувалося, число невпинно зменшувалося. Коли я дивився на це, мені робилося недобре, тож я спробував не звертати уваги на лічильник.

-- Це не найкращий спосіб дивитися шоу, -- заявив Теллі, коли на екрані з’явилася назва. Екран сіпнувся вбік, я немов дивився, як хтось грає гру на Twitch. Зображення продовжувало хаотично зближуватися і віддалятися, інколи фокусуючись на нічому особливому. Час від часу без причини мигало світло.

Почалося з коментатора у верхньому правому куті екрана. Я дивився на оранжеву, чотириоку, схожу на ящірку істоту, в той час, як він-вона-воно, було важко сказати, тараторила про минулий сезон. Не знаю чому, але звук іноді пропадав. Та й взагалі істота говорила так, наче набрала в рот піску і хоча вона розмовляла стандартною Синдикатською, я мало що розумів. Почалося з зображення планети, яка сильно нагадувала Землю, але континенти були переплутані. Камера наблизилася до планети, показуючи будинки, що здавалося були зроблені з пластику, всі вони стояли на палях, під якими кружляли круглі, схожі на конвеєр механізми. Настав колапс, але замість того, щоб провалитися під землю, будинки змело, вони звалилися на бік так, наче їх засмоктав невидимий порохотяг.

Тоді на екрані з’явилася будівля схожа на римський Колізей, тільки більша. Арена мала чисельні рівні, лабіринти і один рівень повністю заповнений водою. Назовні будівлі, яка здавалося була розміром в ціле місто, було написано Конгломерат Скім представляє, Битва за планету Аріл.

Далі показали, як тисячі волохатих, схожих на горил істот кричать і мчать до бою проти іншої групи схожих істот. Тоді показали, як самотня, вкрита важкими латами горила встромлює спис в горло меншої, сірої горили, що сиділа верхи на істоті схожій на величезну свиню. На екрані з‘явилося слово ПЕРЕМОЖЕЦЬ.

Горила-переможець впала на коліна і почала ридати, перш ніж зображення змінилося. На екрані на цілих 15 секунд з‘явилася схожа на бочку, кругла, металічна труба. Звуку не було. Теллі пояснив, що це реклама.

-- Мені не подобається версія останнього сезону гри, -- сказав Теллі, похитуючи волохатою головою. – Вони ділять людей на групи, кажуть, якщо вони будуть битися, то їхні близькі будуть в безпеці. Тоді всі вбивають одне одного.

-- І це правда? – запитав я.

-- Чи що правда? – запитав Теллі.

-- Чи правда, що їхні близькі будуть в безпеці, якщо вони переможуть?

-- Так, вони в безпеці, але вони не в безпеці. Вже краще здохнути. Скіми висушують планету досуха. Вони залишають планету, рухаються далі. Атмосфери більше немає. Після великої битви залишаються живі люди, але вони не живуть. Це не життя. Борант принаймні дає людям шанс. Народ Теллі мав шанс.

-- То ти був волоцюгою?

-- Ні, -- сказав Теллі. – Не з усіх планет добувають корисні копалини і не всі планети обирають на шоу. Інколи вони приходять і пропонують, що замість того, щоб видобувати корисні копалини, заберуть людей. Вони з’явилися і я пішов. Давно це було.

-- Ша, -- сказала Пончик. – Нас представляють.

На екрані з’явилася Земля. Музика наростала, вона звучала тепер майже як маріачі з ритмом електронної танцювальної музики. Внизу екрану побігли три лінійки тексту, всі на різних мовах, жодної з яких я не знав. З правого боку, обмежуючи зону видимості, бігли ще дві лінійки, одна вгору, друга вниз. На екрані з‘явилися типові голі людські чоловік і жінка, і наступних 10 хвилин зайняло обговорення людської анатомії, з надмірною часткою часу присвяченою обговоренню чоловічих яєчок і жіночих яєчників. Я досі не розумів більшості з того, що говорив коментатор. Потім показали велику купу кадрів землі, фокусуючись в основному на урбаністичних зонах. Невдовзі стало зрозумілим, що для шоу підібрали найбільш засрані частини планети, показуючи нетрі та величезні сміттєзвалища. Булькаючі ями болота і покинуті будинки. А ще вони докинули сцени з фільмів-катастроф. Я впізнав кадри з останнього фільму про Ґодзіллу. Вони вилізали зі шкіри, намагаючись показати Землю якимось жахом.

Тоді з‘явилися люди. Вони показували людей, що вживали наркотики, вбивали один одного, групу дітей, що гамселили якогось іншого малого, кадри з фільму Істота в кошику, з якихось причин мертвого коня, сцену з фільму про серійного вбивцю, який завоював минулого року Оскар за найкращий фільм, заплакану літню жінку, малого з відео “Чарлі вкусив мене за палець” на Youtube.

-- Овва, -- сказала Пончик, сумно похитуючи головою. – Я й не знала, що Земля таке паскудне місце. Огида.

-- Це все не так, -- сказав я. Зупинився. Було не так. А не є. Нашого світу більше не існувало. – Вони виставляють себе хорошими хлопцями, що рятують нас від нас самих.

Далі показали колапс, вид з неба над якимось невідомим мені, густонаселеним містом. Далі щось, що виглядало як комп’ютерна версія створення підземелля під поверхнею Землі. Показали тільки перших три рівні, які виглядали, як перевернута догори ногами, багатоярусна піраміда.

Наступних сорок хвилин не було нічого, крім сцен в яких раз за разом вбивали людей.

Переважна більшість людей, що зайшли в підземелля, були з Індії, Африки і Південної Америки. Деякі були у величезних групах з понад тисячі осіб. Я спостерігав, як вони затоптують одне одного, втікаючи від мобів, яких я ніколи не бачив, від вкритих шипами вовків до безформних вогняних куль та літаючих, схожих на скатів істот, що як кораблі чужих у Війні Світів, випускали магічні стріли з очей на ніжках.

-- Чому так багато людей зайшло в підземелля? – запитав я. Я зайшов, бо в мене не було вибору. Чи з іншими було так само?

Нарешті почали показувати людей, що вижили після зустрічей з мобами. Чоловік з мечем пробився крізь групу літаючих істот з очима на ніжках. Група з 10 осіб, озброєних дробовиками і луками зі стрілами, завалили огидну купу з ротів, очей і плоті. Перший переможений Містечковий бос, написали на екрані. Швиденько показали фотки всіх десяти і перерахували вміст їхніх Срібних Боксів Боса і Платинових Боксів зі Зброєю, отриманих за це досягнення. Всі вони отримали магічні томи і зачаровану зброю далекого бою.

Тоді показали дівчинку років 13 з парою ротвейлерів. Мені здалося, що вона була звідкись з Південної Америки. На ній була завелика футболка, жовта, з широкою блакитною смугою. В дівчинки був лютий, сповнений рішучості вираз обличчя.

Пси порвали на шматки павука розміром з корову. Пізніше та сама дівчина тримала в руці булаву і мала на собі повний набір сяючих, срібних лат. Вона залишила футболку, носила її поверх лат як табард. Один з псів носив на собі щось схоже на светр-кольчугу. Інший отримав здатність випускати блискавки коли гавкав.

Нам показали фотки дівчинки та її псів. Її звали Люсія Мар. Псів – Сісі і Густаво 3.

Я досі не розібрався з тутешньою системою найменувань. Оскільки я був першим Карлом в підземеллі, то в моєму офіційному імені не було літери прізвища. А оскільки Густаво був собакою без прізвища, в нього була трійка, бо він був третім Густаво без прізвища, який зайшов у підземелля.

Після цього швиденько показали кількох мобів, зображення мигало так швидко, що я ледь міг їх розгледіти. Я впізнав гоблінів, смиків, щурів і десятки монстрів, яких показували в попередніх сценах.

На цьому все закінчилося. Диктор сказав щось про те, щоб не перемикати канал, бо будуть розглянуті правила і несподіванки цього сезону, а ще щось про ставки, але екран вимкнувся і повернувся до зображення таблиці лідерів.

Якийсь час ми просто дивилися на таблицю.

-- Оце й усе? – обурилася Пончик, порушуючи тишу. Вона недовірливо глянула на мене. – Нас не показали після епічної битви зі Скупердяйкою. Це – неприйнятно!

Перш ніж вона змогла обурюватися далі, пролунало оголошення. Це була та сама жінка, яка говорила, коли зачинилися ворота.

Народ, чудова робота. Ми винесли 15 містечкових і вбили понад 1,500 квартальних босів. Кілька волоцюг навіть наткнулися на міського боса, але ця зустріч закінчилася так, як і можна було сподіватися. Втрати відбуваються докладно згідно з прогнозами.

Ви будете чути ці оголошення після кожної серії. Пара коротеньких повідомлень про патч. Закляття Вогняні Пальці тепер можна безпечно кидати. Ми пофіксили баг з туалетом в коридорі. Тепер коли ви відчините двері й хтось інший зайде, вони не вибухнуть. Просимо вибачення. Проте нагадуємо, що туалети в коридорі – особисті приміщення, ними не можна користуватися спільно. Ще ми пофіксили баг з необмеженим туалетним папером. Тепер ви будете отримувати один рулон на поверх, тож якщо ви змарнуєте його, це ваші проблеми. В нас довгий список фіксів у системі інвентаря, над якими ми працюємо. Наразі ми запатчили дві найбільші проблеми, ви більше не можете переносити мобів у інвентар, щоб вбити їх. До того ж інерція, з якою предмет входить в інвентар, більше не буде зберігатися. Виймати предмети, які ви поклали в інвентар, коли рухалися на великій швидкості, тепер безпечно. Пам’ятайте, ця система інвентаря – привілей, її не можна використовувати як зброю. Хоча нам подобається і ми цінуємо вашу креативність, всі непередбачені експлойти будуть патчитися, тому якщо ви знайдете щось, що має якісь непередбачені функції, не надто до них звикайте.

Зараз ми активуємо сходи на 2 рівень. Пам‘ятайте, народ. Спускайтеся вниз раніше тільки якщо це нагальна потреба. Коли ви зійдете на наступний поверх, то не зможете повернутися. А ще цього сезону ми випробовуємо дещо новеньке. Всіх, хто передчасно спуститься, будуть утримувати в анабіозі аж до колапсу. Тож ті з вас, хто працює над кількістю прихильників у соціальних мережах, не забувайте про це. Глядачі швидко втрачають інтерес, і якщо ви не будете доступні кілька днів до колапсу рівня, ви позбудетеся фоловерів. Рекомендуємо спускатися на наступний рівень не раніше ніж за шість годин до запланованого колапсу. Якщо ви спуститеся в цей проміжок, то анабіоз задіюватися не буде і ви отримаєте часову перевагу над тими, хто спустився до вас. Хай щастить. Давайте проведемо фантастичних 30 годин до прем‘єри нової серії.

А тепер ідіть і вбивайте, вбивайте, вбивайте!

-- Нам явно потрібно знайти одного з тих міських босів, -- сказала Пончик. – Тоді нас гарантовано покажуть в наступній серії. На цьому ми й зосередимось.

Я пригадав містечкового боса з шоу. Щоб завалити його, потрібно було групи з десяти добре озброєних волоцюг.

-- Ні, -- сказав я. – Нам потрібно знайти вихід.

Я викликав мапу в надії побачити, що сходи з‘явилися десь по сусідству. Не було нічого. Я згадав, що колись читав, що Земля має трохи більше ніж 500 мільйонів квадратних кілометрів. На другий поверх буде 75,000 входів. Якщо сходи розподілялися рандомно, то нам пизда. Навіть якщо перший поверх знаходився тільки під поверхнею суші, а не всієї планети, то нам все одно габелі. Я не був математичним генієм, проте знав – сходи знайти буде нелегко.

Мордехай казав, що сходи, як і безпечна кімната, з’являться на мінімапі, навіть якщо ми ще не дослідили цю зону. Але навіть на максимально зменшеному масштабі мапа охоплювала тільки трохи менше ніж два з половиною квадратних кілометри. А в нормальному режимі, внизу в кутку мого поля зору, мапа взагалі показувала тільки четверту частину цього. Я не міг ходити з нею на максимально зменшеному масштабі, бо нічого б не бачив.

В нас було три з половиною дні на те, щоб знайти сходи. Нам потрібно було охопити велику площу.

[ 15 ]

Час до колапсу рівня: 3 дні й 2 години

-- Ми вже були тут, -- сказала Пончик, коли ми завернули в головний коридор. – Тут ми зайшли в підземелля.

Після того, як ми дослідили більшу частину зони, я починав бачити виразний малюнок коридорів. Моя квартира знаходилася десь за кілометр від узбережжя П'юджет-Саунд. Вхід, через який я увійшов, був на самісінькому західному краю мапи. Вся зона була велетенською мережею однакових за розміром квадратів, кордонами яких слугували довгі, широкі коридори. Хоча внутрішні зали і тунелі були покручені й нагадували лабіринт, кожна секція залишалася великим, досконалим квадратом. А всередині кожного квадрата знаходилися чотири квартали.

Квартал Скупердяйки знаходився у південно-східному кутку одного з таких квадратів. Прямо на захід від нього був квартал гоблінів, саме там ми увійшли в підземелля. Через коридор знаходилося володіння лам. Мордехай казав, що перших кілька поверхів, так насправді то, не вкривають цілу планету, і тепер я бачив, що принаймні в цьому він мав рацію. Підземелля було лишень стиснутою версією міста, що знаходилося над ним, тільки трохи краще організованою. Цікаво, як це було в сільській місцевості, якщо там взагалі були входи.

Скидалося на те, що в кварталі, де ти вбив боса, моби більше не відроджувалися, але моби з сусідніх кварталів потрохи починали туди пробиратися. До того ж щурі другого рівня були буквально повсюди, хоча в головному коридорі я їх не бачив. Тепер вони були тільки дрібною перешкодою. Вони бачили нас, налітали, а я або копав, або тупав по них, вбиваючи одним ударом.

На північному краю кварталу Скупердяйки ми почали натикатися на новий вид мобів -- слизняків. Після першої зустрічі з цими істотами нам довелося завернути. Без якогось захисту для рук я не міг битися з ними. Спочатку ми наткнулися на простого зеленого слизняка другого рівня. На той час ми з Пончик досягли вже сьомого рівня і я гадав, що вбити їх буде так просто, як розчавити тарганів.

Коли я копнув зеленого слизняка, йому нічого не сталося, а я обпік собі ногу. Я зробив помилку, намагаючись вдарити згусток розміром з свиню, і він ледь не відкусив мені руку. Вона по лікоть залізла в слизняка і моя права рукавиця просто розчинилася. Правий рукав шкірянки випарував.

Зрештою він вбив сам себе завдяки моєму вмінню Відбиття Пошкоджень. Коли я витягнув руку з зеленої, желатинової маси, вона почервоніла, вкрилася пузирями і кричала від болю.

За це я отримав ачівку Що, пече?

На щастя стальний ланцюг, обмотаний навколо кулака, залишився неушкодженим. Та й взагалі, його ланки після бою почали блищати так, наче їх почистили.

Я почекав поки вилікуюся, тоді ми повернули, здалека обходячи той квартал.

Саме тоді, коли я оглядав наступний квартал, мені в голову прийшла ідея, як якомога швидше прочесати побільше території.

Я вказав на неоновий знак, що досі мигав біля головного коридору. “Повчальна Гільдія.” Відколи ми вперше з‘явилися, він не змінився.

-- Ходімо туди.

Пончик: АГА, ДОБРЕ. ТАМ БУДУТЬ МОНСТРИ.

-- Припини, -- сказав я. – Припини, будь ласка.

Я зробив помилку, показавши Пончик цю фічу в меню партії. Коли ти клікав на назву партії, то в самому кінці списку з’являлася опція чату. В моєму випадку, переді мною матеріалізувалася віртуальна клавіатура, але затративши на неї трохи часу, я виявив, що можна писати слова, просто зосередившись на вікні чату. Вочевидь Пончик, як чотиринога, мала цілковито інший інтерфейс.

Коли повідомлення приходили, вони з вібруючим гулом вигулькували в мене в голові, і кожного разу я здригався. Пончик провела добрячих десять хвилин, висилаючи одне безглузде повідомлення за іншим, поки я нарешті не наказав їй припинити. Вона послухалася, аж до цієї миті.

-- Мені дуже подобається користуватися чатом, -- сказала Пончик. – Тепер я розумію, чому міс Беатріс завжди сидить в телефоні. Шкода, що він не під’єднаний до інтернету. В інтернеті було б дуже весело.

-- Зручна штука, -- сказав я. – Але не варто використовувати її, коли я поряд. Від неї в мене болить голова. А ще не друкуй все великими буквами. Виглядає так, наче ти кричиш.

-- Добре. Не бурчи, -- сказала вона в той час, як ми наближалися до провулка.

Завдяки закляттю Смолоскип, нам не потрібно було нести з собою світло, коли ми зайшли в чорний як ніч коридор.

Я гадав, що нас очікуватиме ще одна гоблінська машина, але провулок був порожнім. В провулку пахло машинним мастилом і ананасами.

-- Я не проти повбивати гоблінів, -- сказала Пончик, поки ми йшли. – Але не думаю, що сходи будуть так близько до краю мапи. Пам‘ятаєш, як це виглядало на шоу? Кожен поверх був меншим. Думаю нам потрібно йти на схід, перш ніж ми почнемо зустрічати сходи.

-- Ми не будемо вбивати гоблінів, -- сказав я, вказуючи на татуху на плечі, яка досі видніла поверх неушкодженого лівого рукава куртки. – Якщо тільки нас не змусять.

Ми потихеньку рухалися провулком, вишукуючи червоні крапки.

Це тривало не довго. Ми завернули за ріг і з‘явилися три гобліни другого рівня, всі вони вимахували палицями з ананасами.

-- Що за любов гоблінів до ананасів? – запитала Пончик, коли вони, зловісно викрикуючи, вирушили до нас.

-- Не знаю, -- відповів я. – Але це дивно.

Перш ніж вони підійшли надто близько, я підняв руку і показав татуху.

-- Я можу вільно рухатися по цій зоні!

Побачивши це, всі гобліни зупинилися. Як тільки я показав їм знак, їхні крапки перетворилися з червоних в білі. Вони опустили зброю і переглянулися, немов спантеличені й не знаючи, що робити далі. Тоді почали щось патякати своєю мовою. Нарешті один повернувся до мене.

-- Звідки в тебе цей знак, людино?

В мене була старанно приготована відповідь. Я сподівався, що вони…

-- Він підірвав один з ваших смердючих тракторів і розмазав трьох ваших друзів по бруківці, -- заявила Пончик. Вона вишукано вказала на південь. – Якщо бажаєте зішкребти їх, то вони он в тому кварталі.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- прошепотів я. Гобліни втупилися в нас, від недовіри в них відвисли щелепи. – Я буду говорити. Тавро в мене.

-- А в мене 37 харизми, -- промовила Пончик. – Не має значення, що я скажу. Дивися.

Вона підійшла до одного з гоблінів.

-- Ей, солоденький, -- сказала вона. – Як тебе звати?

-- Е… Я… -- почав гоблін. – Здається, в мене немає імені.

-- Як прикро, -- сказала Пончик. – Гм… Я буду звати тебе Б.А.

Вона глянула на двох інших гоблінів.

-- А ви хлопці будете Фейс і Мердок. – Вона повернулася до мене. – Нагадай мені, чого ми сюди приперлися?

-- Я хочу поговорити з гоблінськими інженерами, -- відповів я.

-- Б. А., будь таким милим і відведи нас до якогось вашого інженера. Здається, це такі джентльмени з каструлями на головах.

-- Е… гаразд. Так, прошу пані, -- промовив Б. А.

-- Зажди, -- сказала Пончик.

-- Так? – сказав Б. А.

Пончик вказала на тіару на голові.

-- Не прошу пані, а Принцесо Пончик. Зрозумів, Б.А.?

-- Е… Гаразд. Гаразд, Принцесо Пончик. – Він повернувся і вирушив на північ вглиб підземелля.

-- Якого хуя? – зашипів я на кішку. – Звідки… Ти що, знала, що таке трапиться?

-- Все просто, -- сказала Пончик, поки ми йшли. – Мордехай сказав мені, що чим вища в мене харизма, тим простіше буде змусити їх робити те, що я хочу. Якщо вони вміють говорити, їхні крапки не червоні, це не бос, або якийсь дуже високий рівень, я можу контролювати їх так само, як я контролюю тебе. Мордехай каже, що на перших чотирьох чи п’яти поверхах я можу переконати будь-кого зробити будь-що. Як ти думаєш, чому Теллі весь цей час давав мені по п‘ять порцій лосося?

По дорозі ми пройшли повз кілька груп гоблінів другого рівня. А ще ми побачили кілька видів, яких раніше не зустрічали:

Гоблін Бомбезний Бард. Рівень 5.

Ці покидьки більш неврівноважені й садистичні ніж чуваки, які не змогли пройти психіатра, щоб вступити до війська. Бомбезні Барди експерти з вибухівки, вони володіють чисельними дальніми атаками, від яких тобі знесе мізки. Якщо той, на якого ти зараз дивишся, має більше ніж половину пальців, то він дуже, дуже небезпечний.

Один з Бомбезних Бардів люто глянув на нас, коли ми проходили повз нього. Гоблін дійсно мав всі свої пальці. Він підкидував у повітря невеличку, скляну кульку і механічно ловив її. Кожного разу, коли кулька злітала в повітря, всі гобліни другого рівня по обидва боки від нього здригалися.

Ми завернули ще за один ріг і зайшли у велику майстерню. В кінці кімнати були дерев’яні двері, й виходячи з мінімапи, я відразу встановив, що за цими дверима було лігво ще одного квартального боса. За формою наступна кімната виглядала майже так само, як кімната Скупердяйки.

Я оглянув простору майстерню. Нас оточувало десь 25 інженерів і дрібка інших, включно з двома “шаманками” сьомого рівня, які стояли і охороняли дальню стіну. Всі інженери носили на головах щось дивне, але це не завжди були каструлі та пательні. Один носив хокейний шолом. Інший мав на собі один з тих шоломів з м‘якою прокладкою, які носять боксери.

Майже всю західну стіну займала величезна парова машина, і інженери лазили навколо неї як мурашки. Крутилися і пихкали якісь колеса і коліщатка. З протилежного боку кімнати в рядок стояло шість гоблінських бульдозерів смерті. По них теж лазила купа гоблінів-інженерів. По всій кімнаті були розкидані чисельні столи, завалені інструментами і великими, вкритими мастилом запчастинами. В дальньому кутку біля кімнати боса лежала величезна купа вугілля.

Одна з семирівневих глянула в нашому напрямку і підійшла.

Жінка-гоблін мала метр шістдесят і височіла над іншими. В неї були чітко виражені м‘язи, а носила вона чорну як ніч мантію. В руках в неї був дерев‘яний ціпок, зверху якого, на диво, теж був ананас, проте цей був вирізьблений з дерева.

Все обличчя гоблінки було в пірсингу. Їх було десь п’ятдесят. Вона виглядала як одна з тих людей, що модифікують своє тіло, а тоді беруть участь в шоу Ріплі: Хочете Вірте, Хочете Ні! Від незвички на неї було важко дивитися. Жінка усміхнулася, показуючи заточені зуби і роздвоєний язик з пірсингом.

Гоблін Шаманка. Рівень 7.

Якщо вам цікаво, то “Шаманка” лишень витіюватий спосіб сказати “жінка-шаман.” Гобліни Шамани належать до керівництва гоблінських кланів, підкорюються тільки Вождям, або в рідкісних випадках, Гоблінському Воєначальнику. Вони позбавлені почуття гумору, і подейкують, що під час навчання, для того, щоб закінчити Університет Шаманок, вони повинні обрати дві з трьох пропонованих дій: виїбати, підсмажити і/або з‘їсти своїх батьків. Більшість пропускає смаження. І якщо це для вас недостатньо божевільне, вони спеціалізуються в Магії Болю, школі темної магії, яка фокусує і посилює пошкодження від інших атак.

-- Ти маєш пропуск, але тобі тут не раді, людино, -- сказала гоблінка. – Тут не раді.

Я глибоко вдихнув.

-- Народ, я хочу купити у вас машину. Або замовити, щоб ви мені швиденько якусь забацали. Бажано щось, на чому я міг би з’їжджати вниз по сходах, але я згоден на будь-що. Перед нами довгий шлях, і я подумав, що ви можете нам допомогти.

Гоблінка глянула на мене так, наче я витягнув зі сраки Twinkie і запропонував їй з‘їсти.

-- Ти тупа, бридка пародія на мавпу. Невже ти дійсно думаєш, що можеш просто так…

-- Е… солоденька, може обговоримо, що тут відбувається? – запитала Пончик, перебиваючи гоблінку. Вона махнула лапою, вказуючи на прикраси на обличчі гоблінки. – Це що, якийсь перформанс? Ти що, носиш весь цей метал, бо тебе змусили з‘їсти батьків?

Шаманка глипнула на Пончик, маска глибокого обурення на її обличчі почала танути в ту ж мить, коли вона зустріла погляд кішки. Дивовижна річ. Я зрозумів, що кішка неначе кидала на гоблінку якесь закляття, автоматично заворожувала.

-- Що? – запитала гоблінка, її голос цілковито змінився. На загальне здивування вона сіла схрестивши ноги на землю і нахилилася вперед. Випустила з рук ціпок з ананасом. – Що ти сказала?

-- Я бачу, що ти намагалася зробити. В тебе прекрасні вилиці, -- сказала Пончик. – Але твоє обличчя виглядає як залізна щітка для миття посуду. Інша пані шаман навіть близько не має стільки заліза в своєму обличчі. Хоча в неї це неприємне намисто з кісток. Але до нього ми дійдемо пізніше. То розповідай. Що, татусь тебе не любив?

Якийсь час гоблінка мовчала, а тоді обхопила обличчя руками і розридалася.

-- Так, -- плакала гоблінка. – Це правда.

Пончик підійшла і всілася в неї на колінах.

Друга шаманка, стривожена таким розвитком подій, побігла вперед. Але вже за мить дві чарівниці лежали на землі, схлипували і стискали одна одну в обіймах. В тієї, що мала намисто з кісток, по обличчю текли шмарклі, в той час, як вона плакала, бо їй довелося з‘їсти батька сирим.

Пончик назвала ту, що мала пірсинг – Рорі, а іншу – Лорелай.

-- Отже, Рорі, -- запитала Пончик після того, як гоблінки порюмсали кілька хвилин. – Як на рахунок машини, про яку просив мій приятель? Можеш нам якось допомогти?

Рорі витерла обличчя.

-- Ми не можемо розлучитися з бульдозером смерті. Вони надто цінні, і вождь буквально повбиває нас. Але я накажу їм зробити байк, який пасуватиме за розмірами людині. З коляскою. – Вона вказала на ряд двоколісних штукенцій притулених до стіни поряд з бульдозерами. Вони виглядали як парові мотоцикли. – Але ми не можемо зробити цього задарма. Ви повинні дати нам щось на заміну.

-- В мене є купа всякої всячини, -- сказав я. Я викликав інвентар. Обрав мішок з порохом і він з‘явився в мене в руках. Це був важкий шкіряний лантух. Я хотів залишити його собі, але транспортний засіб я хотів більше.

Рорі тицьнула пальцем через плече, вказуючи на ряд бочок поряд з велетенською машиною.

-- Порох ми маємо.

Я не зауважив цих бочок раніше. Всі вони мали позначку ХХХ. Від велетенської парової машини постійно летіли іскри. Якщо одна з цих іскор потрапить в бочку…

-- Пропонувати гоблінам порох, це як пропонувати воду піраньям, -- додала вона.

Це продовжувалося певний час. Я запропонував смолоскипи. Лікувальне зілля. Зілля-антидот. Печиво для домашніх улюбленців і печиво для волоцюг. Все було відкинуто.

Мій погляд зупинився на чомусь особливому зі списку.

-- А що ти скажеш на це? – запитав я, пропонуючи два мішечки мета.

Рорі вихопила їх мені з рук.

-- Це все що в тебе є? Дві дози?

Лорелай схопила Рорі за руку, видряпала один з мішечків. Гоблінка відкрила мішечок, засунула всередину мізинець і швиденько спробувала. В неї розширилися очі.

-- Зроблено в підземеллі, -- сказала Лорелай. – Він не приніс його з собою ззовні.

Вона глянула на мене.

-- Де ти його взяв? В них є ще?

-- Я розповім тобі де взяти більше за одну з тих машин – таку, що не вибухне під нами – плюс вугілля, чи на чому вона там їздить і трохи тих гранат, які носять Бомбезні Барди.

-- Ну, не знаю, -- почала Лорелай, нерішуче дивлячись на іншу шаманку.

-- Ну ж бо, -- сказала Пончик.

-- Домовились, -- сказала Рорі.

Лорелай встала і почала вигукувати накази інженерам, які дивилися на неї наче на божевільну. Шаманка випустила блакитну блискавку в сідниці одного з інженерів, і вони мерщій взялися до роботи.

-- Ти… ти не хочеш піти з нами? – запитала Пончик Рорі на диво ніжним голосом.

Пончик досі сиділа в Рорі на колінах і задоволено муркотіла, в той час, як зелений монстр гладив її по шерсті.

Гоблінка з пірсингом зітхнула.

-- Не можу. Я не можу залишити вождя. Він жахливий, геть м‘який, та все одно він лідер мого клану. Моєї родини. А навіть якби я могла піти з вами, то не зможу залишити цей поверх. Якщо ми спускаємося по сходах, то вмираємо. Ти сходиш до середини і твоє тіло розсипається. Сама бачила.

-- То ви знаєте, як це працює? Знаєте, що тут відбувається? – запитав я.

Гоблінка кивнула. Коли вона рухалася, її обличчя дзвеніло.

-- Я знаю достатньо. Знаю, що ми на першому поверсі. Існують розумні моби, такі як ми, і не дуже розумні моби. Чим далі ти заглиблюєшся в підземелля, тим більше розумних. В цій зоні ми королі. Ми, гноли, щуроподібні та ще декілька інших. Більшість монстрів не такі розумні.

-- Але ви знаєте, що трапиться за кілька днів? – запитав я.

-- Поверх обвалиться, -- сказала вона. – Так. Але коли це відбувається, гинете тільки ви. Ми засинаємо, поки не відкриється нове підземелля. Ми відкриємо очі і все буде так як було. Просто ще один день. Але одного дня, одного дня ми прокинемося і будемо глибше. Принаймні так нам кажуть. Вбивайте волоцюг, навчіться вбивати їх краще і потрапите глибше. І зрештою, одного дня ми опинимося так глибоко, що туди не дійде жоден волоцюга і ми нарешті матимемо спокій. В нас буде спокій і місце де жити та плодитися, наша малеча бігатиме вільна, їм не доведеться вбивати, щоб вижити.

[ 16 ]

Гоблінський байк. Байк з коляскою. Людського розміру. Пристрій.

Берете зі звалища мотоцикл, додаєте ненадійний паровий двигун, викручуєте всі шурупи, які тримають його вкупі, замінюєте їх на жуйку, і матимете уяву, що це таке. Улюблений штурмовий транспорт Гоблінських Бомбезних Бардів. За брак надійності й безпеки цей пристрій не дає абсолютно ніяких переваг.

Я відступив назад і зацінив “транспортний засіб”. Як і говорилося в описі, він був дуже схожим на мотоцикл наркомана. Рама була зроблена зі зварених докупи різноманітних шматків міді. На щастя, щоб він пасував мені, його зробили трохи більшим, проте все одно він був надто малим, щоб мені було зручно.

Два колеса були суцільними і чорними, зробленими з якогось невідомого матеріалу. Сидіння виглядало як череп алігатора, вкритий зверху білим хутром, при цьому складалося враження, що череп мав на собі перуку Енді Воргола. Мотор знаходився посередині шасі, він шумно гупав. Від мотора тягнулася труба, розширюючись біля керма. Час від часу мені доведеться закидати туди шматок вугілля.

-- А що з водою? – запитав я. – І як його вимикати?

-- Це пермакуб, -- сказав інженер. – Швидше ти помреш від старості, ніж він закінчиться. Байк не вимикається. Зупиниться, коли закінчиться вугілля. Вкинеш шматок і за хвилинку він сам заведеться. Ми не використовуємо, як дехто, менших демонів в наших парових машинах. Вугілля нічим не гірше, і ця крихітка переживе тебе.

Він плеснув долонею в бік мотоцикла і кермо відлетіло, з гуркотом впало на землю. Він вилаявся і нагнувся, щоб підняти його. Тоді розвідним ключем почав заново прикріпляти кермо до рами.

Знімна коляска була лишень бруском заліза, колесом прикріпленим до величезної ресори і ще одним, меншим, вкритим хутром черепом, що мав слугувати за сидіння. Череп виглядав так, наче походив від істоти схожої на орка з товстою головою. Пара кісток слугувала за спинку. Пончик підстрибнула кілька разів, покружляла, сіла, тоді зістрибнула. Вона почала вимагати від інженерів певних змін. Додавши додаткову верству хутра, вони саме малювали спинку в пурпурний колір.

Байк був важким, важчим ніж скидалося на перший погляд. Але на щастя я міг відірвати його від землі на достатній час, щоб плюхнути в інвентар.

-- Він часом не підірветься мені? Отой ваш бульдозер вибухнув, коли вдарився об стіну.

-- Бульдозер не вибухнув би, якби ти покрутив запобіжний клапан, -- сказав інженер. Він вказав на пару однакових вентилів збоку мотоцикла. – Якщо двигун перегріється, покрутиш он той, і він не вибухне. Якщо буде надто високий тиск, покрутиш інший. Дивись не переплутай, бо тільки погіршиш справи.

-- Звідки я знатиму, що він перегрівся? Чи що надто великий тиск? В нього немає ніяких датчиків!

Він посміхнувся, показавши ряд гострих зубів.

-- Не переймайся цим, людино. Знатимеш. Просто прислухайся до байка. Він тобі скаже.

Інженер вказав на гору вугілля, що сягала стелі й сказав взяти стільки, скільки зможу нести. Я заникався позад купи і набрав метричну хуєву тону палива. В мене було три купки по 999 шматків вугілля, перш ніж гора почала виглядати значно меншою.

Пора було вшиватися. Поки гоблінські інженери працювали, Рорі й Лорелай кудись зникли. Тепер вони знов з‘явилися. Обидві були обдовбані. Очі в Рорі помітно звузилися, а Лорелай спокусливо танцювала в моєму напрямку, в той час, як ми готувалися вирушити в дорогу.

-- Не хочеш розважитися, перш ніж підеш? – запитала Лорелай, схопивши мене за лацкан обшарпаної куртки. З рота в неї смерділо гнилою рибою. Вона зняла намисто з кісток.

-- Е… -- сказав я.

-- Ой, солоденька, -- сказала Пончик. – Як би прикольно не було спостерігати, як Карл розчаровує ще одну жінку, в нас графік. В цій історії нам не йдеться про чпокання дівчат-монстрів. Може наступного разу.

-- Гаразд, але знайди мене пізніше, добре? – сказала гоблінка. Вона стала навшпиньки і легенько тицьнула мене пальцем в ніс. – Буде добре поїбатися з кимось, кого не мусиш потім з‘їсти.

Вона зітхнула і повернулася до одного з Бомбезних Бардів.

-- Ти, -- сказала вона. – Коли згасне світло, прийдеш в мої покої. Але спочатку прийми ванну.

Рорі вручила мені торбу. Я заглянув, вона під зав‘язку була наповнена динамітом і кількома видами маленьких бомб і гранат. Пам‘ятаючи наскільки ці штуки небезпечні, я швидко додав їх в інвентар. Вивчу їхні властивості звідти.

Рорі повернулася до Пончик.

-- Гаразд, в нас була умова. Де ви знайшли мет?

-- Наркоту? – перепитала Пончик. – В сусідньому кварталі, за дорогою. Ми дістали її від однієї з тих лам.

-- Я так і знала! – вигукнула вона. Тоді повернулася до іншого Бомбезного Барда. – Готуйтеся. Вони приховували від нас товар. Вирушаємо за п‘ять хвилин.

Я стояв ошелешений, а навколо мене гобліни – від стандартних другого рівня до інженерів і бомбезних бардів – розгорнули бурхливу діяльність. Бульдозери смерті заревіли як динозаври, в них напихалися гобліни. Загули чотири мідних, схожих на мій, байки. Всі бомбезні барди понатягували металеві шоломи зі стилізованими під німецькі шипами зверху. Їхні кінчики іскрили, розкидаючи іскри навколо. Гобліни могли запалювати свої динамітні шашки і бомби просто піднявши їх над головою.

Один за одним переповнені верескливими гоблінами байки і бульдозери погуркотіли геть. Минула хвилина і ми залишилися в кімнаті самі.

-- Це дійсно трапилося? – запитав я і покрутився, щоб побачити чи ми дійсно залишилися самі. Так, залишилися. – Невже ми розпочали метамфетамінову війну між гоблінами і ламами?

-- Так, розпочали, -- сказала Пончик. – Як я і планувала. Пройшло доволі непогано, згоден?

Вона вказала на двері в дальньому кінці кімнати.

-- Не маєш бажання увійти і вбити їхнього ватажка? Мені не пошкодить ще один бокс боса.

Я оглянув велику кімнату, в якій ми знаходилися. Гобліни покинули тонни всякої всячини. Просто так. Я не бачив жодної зброї чи латів. Але там була купа інженерного приладдя. Проводів, коліщаток, динаміту, гарматного пороху – або як вони називали його “потішного порошку”. В бочках. Я глянув на простий візок, яким вони перевозили бочки з одного місця на інше.

-- Ми повинні залутити все, що зможемо, -- сказав я, озираючись. – Все.

-- А тоді вб‘ємо ватажка, правильно?

Я глянув на двері. Минулого разу, коли ми билися з босом, мені довелося забити перелякану жінку до смерті. Я досі відчував, як її обличчя хрустить в мене під кулаками. Ми й гадки не мали, що знаходилося за тими дверима, але створіння підтримки в цій зоні були значно сильнішими ніж ті, що охороняли кімнату попереднього боса. Заходити туди було б тупістю. Справжнісінькою тупістю.

До того ж ми повели б себе як останні підери після того, як вони допомогли нам.