Карл – Король Підземель

-- Я про це якось не подумав, -- сказав я.

-- Шукай вразливі пункти, а коли знайдеш, скористайся ними. Ще жодного разу ти не вступав у бій з босом, як ти говориш, наосліп. Постійно були якісь підказки. Підказки будуть завжди. Шукай їх.

Підказки будуть завжди. Що він знав про того містечкового боса?

Я думав про це, коли сидів і розглядав свої нові ачівки і бокси.

Окрім бокса боса, в основному все було стандартним. Мій бій на голі руки, інші бойові вміння, і навіть Хрусь, піднялися до шести. Залізний Удар зріс до п‘яти. Я отримав рандомні ачівки за те, що проїхав на байку більше ніж п’ять годин. Ще одну за вбивство більше ніж 100 монстрів у лабіринті. За те, що мав менше ніж 10% здоров’я, коли помер бос, я отримав Срібний Бокс Незламного. З нього отримав ще п‘ять лікувальних свитків, їх в нас стало 17. Більшість інших нагород були стандартними срібними чи бронзовими боксами шукача пригод. Зілля, бинти, печиво. Я отримав рандомний ковбойський капелюх, кинув його в інвентар.

А ще я отримав цікаву ачівку:

Нова ачівка! Дві ціпоньки за раз.

Ти вбив двох мобів за раз, використовуючи тільки їхні тіла одне проти одного. По шкалі брутальності від Бембі до мученика, це тверда сімка.

Нагорода: Ти отримав Золотий Бокс Забіяки!

Я отримав ще один Золотий Бокс Мародера за те, що зібрав у інвентарі більше ніж 10 тонн лайна.

В боксі боса була купка зірочок ніндзя.

Зачарований Сюрикен Кровожерливості (x100)

Маленькі метальні зірочки з низьким пошкодженням. На перший погляд, ці круті штуки не являють собою нічого особливого. Це ті самі чорні зірочки, які ви, маленькі ніндзя, купляли в магазині ножів чи на блошиному ринку, коли були дітьми. Ті самі метальні зірочки, які ви жбурляли в стіну в своїй кімнаті, поки вас не спіймала мама і не відібрала їх. І хоча ці сюрикени не перетворять вас в ніндзя і не змусять вашу маму припинити бухати, вони зачаровані кровожерливими чарами. За кожного монстра, якому ви нанесете пошкодження сюрикеном з цього набору, пошкодження цьому типу монстрів зростатиме на 8%.

Я глянув на Мордехая.

-- Коли тут говориться “пошкодження зростає на 8%”, це означає на 8% від початкової кількості чи від накопиченої? Бо з часом це будуть значні пошкодження.

-- Гм, я не знаю, -- сказав Мордехай. – Зажди.

Його погляд став скляним і він вочевидь зайшов у якесь меню допомоги працівникам навчальної гільдії.

-- Гарні новини. Вони накопичуються, -- сказав він за мить. – Отже, кожен удар буде на 8% сильнішим за попередній. Погані новини, зірочки дуже крихкі.

Спочатку закляття видалося мені дуже крутим, але я підозрював, що воно не таке вже й добре. Щоб розкачати його, потрібно купу часу. Щоб сюрикени були чогось варті, мені доведеться до біса багато кидати їх. В мене була тільки сотня сюрикенів. Мені доведеться за кожним разом збирати їх. А якщо вони часто ламалися, то в мене може бути тільки один шанс скористатися ними.

В золотому боксі мародера містилося ще одне зілля вмінь. Це знов був тонік Визнач Ціну. Я випив, вміння зросло до двох. В меню я різниці не побачив. Я підозрював, що потрібно ще три, перш ніж воно стане по-справжньому корисним.

В боксі забіяки містився найкращий предмет з цієї партії. Після сорочки і плаща, це безперечно був найкращий лут, який я наразі виграв у підземеллі. Саме такий вид зброї, про який я мріяв.

Зачарована Бойова Рукавиця Благородного Грула. (на праву руку)

+3 сили (тільки в режимі кулака)

+1 спритності

+ 2 до вміння Залізний Удар

+ 1 до вміння Потужний Удар

2% шансу приголомшити ворога при вдалому попаданні.

Це браслет, який якщо стиснути руку в кулак або навколо зброї з руків'ям більше ніж на дві секунди поспіль, трансформується в бойову рукавицю з шипами, зроблену з оркської сталі. Цей предмет не анулює бонус за вміння бою на голі кулаки.

Попередження: якщо використати цю зброю, щоб вдарити послідовника бога війни Грула, існує 1.5% шансу, що твоя ціль перетвориться в самого бога.

Більше, серйозніше ПОПЕРЕДЖЕННЯ: Зніми рукавицю перш ніж дрочити.

-- Ей, Мордехай, -- сказав я, знімаючи ланцюг і натягуючи на зап‘ясток браслет кольору вугілля. – Звідки я знатиму чи хтось поклоняється Грулу?

Він фиркнув.

-- Йому поклоняються конеподібні істоти. Тож, якщо це кінь, кентавр чи тікбаланг, він може поклонятися Грулу. Такі істоти, як погана лама, теж можуть молитися йому, але тільки після третього поверху. Головна ознака – вони розмальовуються блакитною фарбою і не перестають патякати про дівок і славетну смерть в бою. – Мордехай замовк. Він стурбовано підвів погляд, немов не певний, чи може він сказати наступну частину. – І, щоб ти знав, Грул не справжній бог. В цій грі немає справжніх богів.

-- Хіба є якась різниця? – запитав я.

Не знаю чому, але Мордехай раптово насупився. Він напружено глянув на мене.

-- Ти сказав, тебе турбує, що деякі з босів та мобів такі як ти, тут проти своєї волі. – Він вказав вниз, показуючи на нижчі поверхи. – Так буде не завжди. Особливо пізніше. Пам’ятай про це. Тут немає богів. Є тільки ті, хто заплатив за цей привілей.

-- Гаразд, -- обізвався я, намагаючись зрозуміти, що саме він так розпачливо намагався сказати мені.

-- Що в біса таке тікбаланг? – запитала Пончик, припинивши чепуритися. – Звучить як якась хвороба моряків.

-- Знаєш, що таке кінь? – запитав Мордехай, підводячи погляд. Здавалося, почувши це питання, він відчув полегшення.

-- Звісно.

-- Вони такі самі. Тільки гірші.

Я стиснув руку в кулак. Минуло дві секунди. По руці забігали мурашки, і вжух, вона перетворилася в шматок металу з шипами. Щоб це спрацювало, мені довелося дуже міцно стиснути кулак, що було добре. Мені ще бракувало, щоб ця штуковина з‘явилася в найменш відповідну мить. Я оглянув зловісну рукавицю. На ній не було жодних оздоб. Вона була чорна, незграбна, з чисельними блискучими шипами. Знаряддя, нічого більше. Вона важко висіла в мене на руці, але не надто важко. Тепер коли я вдарю щось, то пальці не зламаються. Я відчув, як по мені розходиться додаткова сила. Я розтиснув кулак, і рукавиця зникла в хмарці диму, що пахла спаленим волоссям.

-- Круто, -- сказав я.

[ 26 ]

Час до колапсу рівня: 6 годин 30 хвилин

-- Готовий? – запитав я Брендона, коли ми зупинилися біля входу в кімнату містечкового боса.

-- Ні, -- відповів він, сумно посміхаючись. Якусь мить він стискав свій масивний бойовий молот. Тоді молот зник в інвентарі. Під час першої частини плану велетенська зброя тільки перешкоджала б. Пончик вмостилася в мене на плечі, інші юрмилися позад нас.

В нас не залишалося часу для подальших тренувань, для подальшої підготовки. Зараз або ніколи.

Третя серія Світу Волоцюг по Підземеллях не принесла нам додаткової інформації. Ми з Пончик сиділи в Taco Bell і дивилися її на екрані, в той час, як власник, ще один Захисник Бопка, на ім‘я Себастіан, сидів поряд з нами і розчісував хутро Пончик однією зі своїх щіток, яку він подарував їй після того, як вона втретє прийняла душ. Її божевільна харизма 41 спричинила, що НІП 21 рівня практично закохався в неї в ту ж мить, коли ми зайшли в безпечну зону. Я попивав добре перуанське пиво і колупався в стейку на кістці, поки ми спостерігали, як волоцюг виносили десятками, в той час, як ведучий захоплено описував події.

Друга половина програми зосередилася на п‘яти різних групах шукачів пригод, включно з жінкою з чарівним арбалетом та Лусією Мар і її ротвейлерами. Інших три групи були більшими, включно з однією, що складалася з 150 африканських солдатів озброєних АК-47. Для всіх цих груп, якщо вірити шоу, підземелля було просто прогулянкою в парку. Всі вони вже знайшли сходи і стояли біля них табором, в очікуванні поки таймер доцокає рівно до шести годин, перш ніж спуститися.

На невдоволення Пончик, шоу нас знов проігнорувало. Мені було наплювати. Мене значно більше турбувало число. Я не міг викинути його з голови.

2,552,085.

З тринадцяти мільйонів до цього менше ніж за чотири дні. Катаклізм. Кожна одиниця з цього числа була особою, кимось, хто жив, дихав, сподівався, сміявся. Їх просто не стало. Оголошення теж не принесло нам жодної додаткової інформації. Ще одне, суворіше попередження не використовувати коридори як туалети. Довгий і нудний список змін у закляттях і рівні сили мобів, жодна з яких не торкалася нас. Поспавши кілька годин, ми вирушили назад до табору, де я розповів про свій сумнівний, імпровізований план групі волоцюг, які були шоковані, що ми взагалі повернулися.

-- Рушаємо, -- сказав я і пройшов через розвідний міст і під велетенською аркою.

Брендон, Кріс, Йоланда і Імані пішли слідом. Ми з острахом зайшли на кругле подвір‘я перед спіральним лабіринтом.

-- Ні, Агато, стій! – почув я голос позад себе. Це Йоланда кричала до жінки з візком для покупок, яка пхала його за нами.

Жінка не послухала Йоланди і радісно регочучи, протиснулася у вестибюль.

-- Ви не підете без старої Агати.

-- Для тебе немає місця, Агато! – крикнула Йоланда. – Відійди!

-- Божевільне бабисько, -- сказав Брендон. – Через тебе ми всі загинемо.

-- Ми всі загинемо через того колобка, -- сказала Агата.

-- Заткніться. Заткніться всі, -- сказала Імані, піднімаючи руку. – Прислухайтеся, чи не наближається монстр.

-- Не турбуйся, -- сказав я. – За мить він сам сповістить про себе.

Ворота позад нас з грюкотом зачинилися і музика стала гучнішою. З нізвідки з‘явилися металеві грати і відрізали нас від світу.

Музика була іншою ніж зазвичай. Швидшою, несамовитішою. Ритм електронної танцювальної музики заміксований ді-джеєм, що наковтався аддеролу. Від глибоких басів гула земля.

Світло замерехтіло, тоді погасло. За мить світло з‘явилося знов, заповнюючи зону пурпурним відтінком ультрафіолету. На стелі засяяли неонові лампи. Мигаючи в такт музики, коридори розсікли лазери. Ми зайшли на рейв-вечірку. Голосніший за музику, кімнату заповнив скрегіт каменю. Я обертався по колу, намагаючись визначити джерело звуку.

До мене дійшло, що це стіни подвір‘я. Вони опускалися в землю, залишаючи нас без захисту.

Б-Б-Б-Бій з Босом!

Голос був спотвореним, ще голоснішим ніж попереднього разу.

Ви знайшли барлогу Містечкового Боса!

Пані та панове, пора на бій вечора! Ви готові? Відчуваєте, як він наближається? Я ЗАПИТАВ ЧИ ВИ ГОТОВІ?

Я хочу почути ваші аплодисменти.

І… Ми… Починаємооооо!

Я скривився, очікуючи поки стіни круглого подвір‘я повністю опустяться в землю.

Я повернувся до Брендона.

-- Готуйся. – Мені довелося кричати.

Він кивнув. В нього на чолі виступили краплини поту. Позаду, троє інших розосередилися. Кріс і невисока Йоланда виглядали на дуже переляканих. Імані, яка стискала двома руками меч, виглядала на сповнену рішучості. Агата стояла, здавалося не усвідомлюючи де вона, і шкрябала волосся поміж випуклих очей.

Одна за одною, в повітрі зависли сім наших фоток. Я зауважив, що нас було три групи. Королівський Двір Принцеси Пончик, Медоу Ларк. А Агата була просто Волоцюга Агата. Далі з грюкотом виникло величезне Проти. Цим разом металеве слово було написане срібним, а не бронзовим, шрифтом. Слова спалахнули, і хоча це нібито був віртуальний текст, я відчув потік гарячого повітря.

І тоді ми побачили його.

Коли стіна повністю опустилася, перед нами простягнувся коридор, ми немов стояли на майданчику перед спуском в тунель метро, але без спуску. Округлий тунель був шириною з одну смугу шосе, висотою десь в п‘ять метрів. Істота промчала прямо перед нами, неймовірно швидко, рухаючись справа наліво. Вона була масивною, зробленою з плоті й котилася як пінбол. Від неї смерділо каналізацією і гнилим м‘ясом. Вона рохкала і вищала, видавала пронизливі, люті свинячі звуки. Плоть спадала рожевими складками, була вкрита очима і розкиданою навмання щетиною і іклами. Але там було ще щось. В плоть були вкарбовані смужки чорної та білої матерії, впереміш зі шматками вкритої червоними блискітками тканини.

-- Що це в біса таке? – крикнув Брендон. – Схоже що там…

Світ завмер.

Свинобок!

Містечковий Бос 15 рівня!

Відомий також як Поросячий Експрес, Свинобок є одним з найбільш рідкісних, найбільш смертельних бойових порядків Ікландців. Для того, щоб створити бойовий порядок Свинобок, який повинен складатися принаймні з 30 Ікландських лицарів та їхніх дам серця, потрібен певний збіг обставин. Берете зібрання Ікландської аристократії, додаєте п‘яну, похітливу оргію жаги війни, і інколи, дуже рідко, дика, древня бойова магія, якою просякнутий їхній спустошений війною світ, кине закляття і утворить Свинобка. Ікландці, панівний клас Оркського Супримату, зливаються в нерозривну сферу і котяться по сільській місцевості. Куля свинини не припиняє ніч терору поки не розчавить своєю невпинною вагою всіх бідних, слабих і громадян другого сорту.

Пані та панове, вирвана прямісінько з засідання Верховної Ради Ікландців у мить, коли вона утворилася, конкретно ця куля була перенесена в підземелля для вашої розваги. Чари кулі не дозволять їй зупинитися, допоки остання краплина крові не буде вичавлена з людських тіл волоцюг!

Світ прийшов у рух, куля продовжила свій шлях, рухаючись по траєкторії геть від нас. Перед мною, голосно скрегочучи, рухалися і змінювалися нові стіни. Стіни і проходи створювали нові шляхи, направляючи масивну кулю в нашому напрямку.

-- Овва, -- сказала Пончик в мене з плеча. – Зараз в мене таке відчуття, що я ніхто. Чому завжди людське це, людське те? Чому не сказати “кров не буде вичавлена з людських і котячих тіл?”

Глянувши наліво і направо, я бачив, що буде далі. Опустившись, стіни відкрили новий шлях, і ми були на ньому. Важка музика загриміла не просто так. Ми більше не відчували, як наближається велетенська свиняча куля. При теперішній швидкості вона повернеться до нас за хвилину, може раніше.

-- Рухайтеся! – крикнув я.

-- Куди? – вигукнув Брендон.

-- Подалі звідси, -- сказав я.

Перш ніж кинутися вперед, я витягнув з інвентаря першу з кількох шипованих стрічок і кинув її на землю. Ми рухалися до довгої, широкої стежки, по якій щойно промчала куля. За якусь мить куля знов пролетіла повз нас, там, де ми щойно стояли, пройшовши в кількох сантиметрах від Агати з її візком для покупок. Жінка радісно зареготала, коли шквальний вітер підняв поля її капелюха.

За коротку мить, за яку вона промчала повз нас, я зауважив, що посередині кулі виступала Ікландська морда, що крутилася, як декоративний автомобільний диск. Наскільки я міг судити, оркоподібна істота була великою і м‘ясистою. В неї було обличчя дикого кабана з іклами, вдвічі ширше за людське. З обличчя стирчало чотири ікла. Два довгих, кривих, а трохи далі, перехрещена перед огидною мордою, ще одна пара. Мені здалося, що вона жіночої статі. Бузкова тінь для повік стікала з-над випуклих, чорних очей. Перехрещені ікла мали чисельний пірсинг. Здавалося, на голові в неї була величезна пурпурна квітка, але вона була втиснена в рожеву плоть кулі, повністю приплющена. З відкритого рота виривався постійний, лютий вереск.

Над чудовиськом з‘явився індикатор здоров’я. Він був повністю зеленим, але шипована стрічка нанесла їй пошкодження принаймні в одне очко. Добре.

В повітрі виросла стіна, блокуючи нам шлях в напрямку, з якого ми щойно прийшли.

Наш план не передбачав, що стіни будуть змінюватися. Глянувши на підлогу, я побачив, що в камені були сформовані пази, чисельні, концентричні кола, що вели всередину невеликої зони. Деякі пази вели прямо в стіни.

Серед цих пазів десятки довгих, прямих ліній перетиналися під прямим кутом на землі. Саме там піднімалися і опускалися стіни. Потрібно було знайти рівну ділянку, широку настільки, щоб слугувати нам редутом. Чим глибше ми зайдемо, чим ближче до сходів, тим швидше буде кружляти свиняча куля.

-- Шукайте цілі шматки землі. Великі й без пазів! – крикнув я, кидаючи на землю другу шиповану стрічку. – І рухайтеся!

Десь три метри позад нас з’явився вхід на наступне коло.

-- Пішли! – викрикнув я. Ми помчали до невеличких воріт, Агата бігла першою. Коли я пробігав, то запнувся об шматок каменя, що почав вилізати з землі.

-- Туди! – вигукнула Імані, вказуючи на великий квадрат на землі за ще одними воротами, на одне коло глибше. Це було як прогалина на шляху, створена, щоб охопити два кола за раз.

-- Ходу! – крикнув я і помчав уперед, кидаючи третю і четверту стрічки. Не дивлячись на глибокі баси, я відчув, як з другого боку стіни пролетіла куля. Голосний вереск промайнув як завивання гоночного боліда. Вона рухається щоразу швидше.

Ми помчали в центр квадрата. Цей шматок підлоги був як залізнична стрілка, місце, де куля могла змінювати свій курс. Ділянка була 5 метрів на 5, без жодних щілин. Ідеально.

-- Вона наближається з того боку, -- сказав я, вказуючи направо. – Їй потрібно два кола, щоб добратися сюди. До роботи. Як ми тренувалися. Пішли!

Я вказав на Агату.

-- Ти, посади свою сраку на землю посередині й не рухайся.

-- Я не залишу свій… Ей! – закричала Агата, коли я схопив важкий візок з двох боків і підняв у повітря, витрачаючи кілька дорогоцінних секунд, щоб покласти його в інвентар.

-- Злодій! – закричала вона. -- Злодій!

-- Агато, він поверне тобі його. Сідай! – крикнула Йоланда і почала витягувати з інвентаря підпірки.

Я проігнорував крики божевільної жінки, витягнув з інвентаря важкий, гоблінський стіл і поклав боком. Всі навколо мене взялися до роботи. Ми годинами тренувалися робити це. Довели до менше ніж 20 секунд для головної споруди і ще 20 секунд, щоб скласти все докупи. Я сподівався, що цього часу буде достатньо.

Майже п’ять годин ми виробляли частини редуту, або як Брендон називав його, “Лежачий поліцейський”. Брендон та його брат не були сиділками в домі для перестарілих. Вони займалися техобслугою, і ці чуваки шарили у своїй роботі. Зазвичай вони не працювали в неробочий час, але в ту ніч затрималися, щоб відремонтувати зіпсовану пічку, перш ніж з’явиться ранкова зміна, щоб готувати сніданок. Я описав свою ідею. Розклав перед ними купу вкрадених в гоблінів інструментів, докладно пояснив, що мені потрібно і ми взялися до роботи.

Ми створили переносну, модульну фортецю. Похила, півтораметрова структура складалася зі столів, тренажерів, штанг і всякої всячини, і зібрана виглядала як кривий панцир черепахи.

В нас не було ніякого обладнання для зварювання, але гобліни мали ручні дрилі й великі, зубчасті болти, створені, щоб закручувати в зроблені дрилями отвори. А ще вони мали невеликі пили у формі півмісяця, що з неймовірною легкістю прорізали сталь. Ми відрізали ніжки в столах з майстерні й прикрутили нові, використавши ніжки тренажерів, здатні витримати важкі вантажі. Столи було сконструйовано так, що коли їх поставити на бік, вони твердо стояли під низьким кутом. Тоді, до боків столів ми прикрутили лавочки тренажерів, немов прикріпивши стулки до країв дверної рами.

Брендон та Імані отримали предмети, які піднімали їхню силу, і кожен мав розмістити по дві частини стіни. Шматки були великими, громіздкими і пиздець, якими важкими, але якщо поставити їх в правильному порядку – Імані, тоді Брендон, тоді Імані, тоді я з найбільшим шматком, і нарешті знов Брендон – то всі вони сходилися докупи, болти заходили в докладно розміщені отвори. Ми з Брендоном перейшли до даху -- зробленого з поперечних планок тренажерів – тоді як Кріс і Імані вкручували масивні, розміром в кулак болти, скріпляючи частини докупи. Йоланда витягнула з інвентаря решту підпірок і вставляла їх одну за одною на свої місця, рухаючись по периметру навколо схожої на пентагон захисної споруди.

-- Це схоже на щось, що вони роблять в тому серіалі, Команда А, -- вигукнула Пончик раніше, коли ми тренувалися. – Або Макгайвер. Справжній Макгайвер, з волоссям. А не бездарний римейк.

-- Мені подобався той серіал, -- сказав Кріс, поки ми працювали. Це був перший і єдиний раз, коли я чув, як він щось сказав.

-- Який? Команда А чи Макгайвер? – запитала Пончик. – Чи ти про римейк? Благаю, скажи, що ти не про римейк.

Кріс так і не відповів.

Коли дах був прикручений на місце, Брендон, Імані і я перейшли до останньої, вирішальної частини. Підпірки для даху: п‘ять міцних грифів штанги, кожен здатний витримати більше ніж п‘ятсот кілограмів. Я відкрив, що якщо тримав руку у відповідному місці, і викликав гриф з інвентаря, він ідеально вклинювався між дахом і землею, міцний, як бетонна колона.

Робоча зона нашої мініфортеці мала три на три метри, і нам доводилося пересуватися на руках і колінах. В ній було тісно для нас шести, але з Агатою на додаток, яка продовжувала верещати про свій клятий візок, ми постійно натикалися одне на одного. І через те, що вона приєдналася до нас, в нас не було місця, щоб поставити останню, центральну підпірку.

Я стурбовано дивився на центральний перетин даху, коли Пончик вигукнула:

-- Наближається!

Якщо цей бос мав якусь вогняну, блискавкову чи кислотну атаку, то нам повна пизда. Досі кожен бос мав тільки одну головну атаку, і в цього вона була доволі очевидною. Він просто, курва, котився по тобі.

Мої наколінники мали властивість гасити атаки, що базувалися на інерції. Але якщо покладатися на мій досвід з відеоіграми, то коли доходило до босів, на це не варто розраховувати. До того ж я не мав наміру випробовувати це.

Одного разу в дитинстві я їхав з батьком і мамою сільською дорогою. Вони як завжди сварилися, і я заліз в самісінький кінець позашляховика, так далеко, як тільки зміг. Я часто робив так, дивлячись в заднє вікно на світ, що пролітав повз мене, вдаючи, що я в кабіні космічного корабля. Того дня позад нас була велика, жовта вантажівка. Один з тих фургонів, Penske, які люди іноді орендують при переїзді.

Все трапилося дуже швидко. В одну мить я дивився на чувака, який присунувся так близько до дупи батька, що мені довелося витягнути шию вгору, щоб побачити його, а тоді вантажівка просто зупинилася, віддаляючись від нас, її верх відірвався як кришка бляшанки з сардинами. Ми проїхали під мостом, а вантажівка була надто високою. Я спостерігав, як відпадають боки вантажівки і з голосним Бабах! по всій дорозі розлітаються меблі та коробки. Кабіна вантажівки різко нахилилася набік, відірвалася від решти. Мій батько почув звук катастрофи, глянув у дзеркало заднього виду, пробурмотів “Шкода”, і продовжив шлях, в той час, як мама верещала, щоб він зупинився. Він не зупинився.

Я сподівався, що тут трапиться те саме. Масивна куля плоті повністю заповнювала коридор, від землі до стелі. Передня частина редуту була ширшою, утворювала більш поступовий кут, достатній, щоб міцно і надійно загнати кулю між нами і стелею.

Як радив Мордехай, потрібно було зважати на підказки. Ті дивні входи усіяні вздовж арени, були там не просто так. А для того, щоб ми могли побачити монстра. Я зауважив тільки, що він був великим, круглим, швидким і повністю заповнював собою тунель.

Спочатку мені спало на думку збудувати міцну стіну, але коли ми спостерігали за кулею через один з входів з опущеними ґратами, монстр зайшов по колії прямісінько в прямий кут. Він відбився і повернув, навіть не втративши швидкість. Завжди будуть підказки.

Куля ніколи не сповільнювалася. Вона весь час котилася. Тож нам потрібно було якось зупинити її, і ми повинні мати змогу зробити щось з нею, коли вона зупиниться. Я сподівався, що вона наткнеться на нашу споруду і надовго застряне. Звідти Імані буде бити, Пончик випускатиме магічні стріли, Кріс кидатиме чари, а всі інші колотимуть боса саморобними списами з наконечниками зробленими з зірочок ніндзя, поки в нього не закінчиться здоров‘я.

Більшість гоблінських столів були зроблені з солідної, грубої сталі, саме тому вони були такі, курва, важкі. Широкий стіл, який ми поставили на перед редуту, мав дерев‘яне покриття вкрите ямками. Брендон, Кріс і я провели добрячих п‘ять хвилин кидаючи п’ятдесят моїх сюрикенів у дерево, вкриваючи похилу поверхню чорними шипами. Шипами, які я сподівався, будуть наносити пошкодження босу кожного разу, коли проколюватимуть його плоть. На жаль, цілими залишилися тільки десь двадцять зірочок.

Ця частина спала на думку Брендону. Я показав йому сюрикени і дозволив почитати опис.

-- Ці штуковини набагато потужніші, ніж ти собі думаєш, -- сказав він голосом сповненим трепету. – Сам підрахуй. Пошкодження, що накопичується, означає, що якщо ти вколеш щось 200 разів, то нанесеш буквально мільйони очок пошкодження.

-- Математик з мене ніякий, -- сказав я. – Але я точно знаю, що цими штуковинами ми нікого 200 разів не вколемо. Глянь.

Я витягнув одну зірочку. Я випробував її раніше, щоб побачити чи в мене є якісь вміння ніндзя. Вона надщербилася, а червоні чари розсіялися. Мордехай не жартував, коли казав, що ці штуковини дуже крихкі. Вони явно призначалися для одноразового вжитку, а це зменшувало їхню цінність.

Не дивлячись на їхню тендітність, ми використали кілька зірочок, щоб створити шиповані стрічки, нічого особливого, просто пара зірочок вставлених поміж два шматки скрученого болтами докупи дерева. Вони витримають один чи два уколи, перш ніж зламатися. Сама по собі стрічка монстра не зупинить, але кожного разу, коли він по ній прокотиться, кількість пошкоджень нанесених босу буде збільшуватися на 8%.

-- Тримайтеся, -- крикнув я, схопившись за стінку, коли монстр неймовірно швидко понісся до нас.

Бабах!

Вся споруда здригнулася і з жахливим скреготом посунулася. Всі чотири підпірки, що утримували стелю, вирвало з їхніх місць і вони полетіли. Одна важко відскочила від Йоланди, перевернувши її. Потемнілу кімнату заповнив жахливий сморід. Повітря заповнив невпинний, пронизливий вереск.

У нас все вийшло.

Дах осів, загрозливо прогнувся, коли темні квадратики плоті протиснулися крізь отвори в ґратах. Дах от-от мав зламатися. Нас от-от мало розчавити. Кулі вдалося протиснутися між стелею тунелю і нашою фортецею, величезна маса тиснула на нашу криївку.

-- Бий! – крикнув я і в моїй руці з‘явилася палиця. Це була половина перекладини для підтягування з гоблінською скобою на кінці, яка стискала три зв‘язаних докупи зірочки. Я сподівався, що разом в них більше шансів не зламатися. Я штрикнув вгору, проколов плоть. Було таке відчуття, що я нічого не зробив. Поряд зі мною Імані з зусиллям просувала меч крізь отвори в стелі. Вона раз за разом заганяла його повністю і витягувала. Свині верещали, кров лилася дощем. Музика прискорилася. Зліва від мене зі своїх отворів почали вискакувати болти, розлітаючись немов кулі. Один лупнув Агату, яка, здавалося, не помітила цього, не дивлячись на калюжу крові, що з‘явилася. Вона досі верещала щось про свій візок. Згори тиск зростав. Я продовжував бити.

А тоді, саме коли дах обвалився, я штрикнув вгору і почув потужне Бах! Немов луснула повітряна куля.

Коли наша нещасна фортеця обвалилася, на нас посипалися ікландці в смокінгах і ікландки в блискучих вечірніх сукнях. Решітчаста стеля розлетілася на шматки, на місцях скріплених болтами, метал забряжчав і зігнувся. Мій саморобний спис застряг в одному з отворів у стелі. Його вирвало в мене з руки, коли мене жорстко притиснуло до землі. Я вигнув спину, захищаючи під собою Пончик. Коридор заповнили вереск, крики та вигуки, моя мінімапа перетворилася в масу червоних крапок.

На мене налетів жирний, важкий орк і ми покотилися, заплутані в шматки стелі. Пончик завила і відстрибнула вбік. Справа від мене лежав поламаний стіл вкритий зірочками ніндзя. Жменька зірочок досі сяяла червоним, монстр закотився на них і заверещав з болю. Я зіп‘явся на ноги, і в ту ж мить Пончик вистрибнула мені на плече. Вона кричала щось нерозбірливе, впритул випускаючи чарівні стріли в ікландців, яких з кожним попаданням відкидало назад.

Я наступив на ікландця, що верещав, увігнав його глибше у вкрите сюрикенами дерево. Його індикатор здоров‘я опускався, спочатку повільно, а коли спрацював експонентний бонус за пошкодження, різко рвонув вниз.

Половина монстрів були вже мертвими.

Я зустрівся поглядом з найближчим ікландцем, самцем у смокінгу. Він був беззбройний і цілковито спантеличений. В руці він тримав келих, якимось чудом досі цілий і повний вина. Істоти були дивними, набагато нижчими, ніж я очікував. В них були великі, широкі тіла, в півтора раза масивніші ніж в звичайних людей. Їхні великі, кабанячі голови сиділи надто близько до плечей, виглядало наче в них не було шиї. Але нижче пояса їхні тіла були кумедно короткими. Бестії мали лишень десь метр сорок росту. В той час поки істота піднімала келих з вином до рота, я швиденько глянув на її властивості.

Ікландський Лицар. Рівень 4.

Коли йдеться про ікландців, то їхні титули відповідають дійсності приблизно так само, як їхні фотографії на сайтах знайомств. Колись потужні воїни, сотні років тому вони захопили Оркський Супримат, перемігши всі інші клани. Тепер вони тільки тіні від колись потужних воїнів. Титул “Лицар” приблизно перекладається як “ Жирний бюрократ-алкоголік, який цілими днями вигадує нові закони, щоб гнобити бідних, а ночами бухає і отримує в сраку страпон від шльондр.” Лицарі та їхні дещо небезпечніші жіночі відповідники, Ікландські Куртизанки, гідні супротивники тільки коли збираються докупи і утворюють древню, Ікландську бойову лаву, відому як “Свинобок.”

Я стиснув кулак.

-- На плече, -- крикнув я до Пончик. В неї закінчилися магічні стріли, і вона вже випила зілля мани. Кішка пірнула мені під плащ, зависла на куртці як ранець. Вона вистрибне на плече, коли згенерує достатньо мани, щоб запустити нову стрілу.

Я відвів руку і з усіх сил лупнув жирного лицаря в смокінгу. Здоров’я людини-свині вже було червоним, і його морда проламалася під потужним ударом рукавиці з шипами. Він впав, досі тримаючи келих з вином. Половина його рила залишилась в мене на кулаці.

На диво я нічого не відчув. Я тільки відчув удар у плечі. А не в руці.

-- Так, -- сказав я і струсивши криваві шматки плоті, крутнувся до наступного противника. Самка. Куртизанка. Всі чоловіки були четвертого рівня, а всі жінки – п‘ятого. Ця була дещо вищою і жирнішою за інших. Вона мала на собі блискучу червону сукню, поверх якої чисельні шкіряні смужки формували щось схоже на жилетку. Щось типу БДСМ прикиду. Вона теж приголомшено роззиралася і щось розгублено кричала. Здавалося, вона не пам‘ятала про свинячий бал. Вони були жертвами, як і всі попередні боси.

Але їхні крапки були червоними, час закінчувався і вони не були людьми. Я зробив крок вперед і замахнувся. Удар збив її здоров’я наполовину. Вона зойкнула і впала на землю, підняла руки, щоб блокувати удари. Я оскаженіло копав її, щось кричав, можливо плакав. Я копав і копав, поки показник її здоров’я не зник.

Позад жінки Імані теж щось кричала, вимахувала мечем, а по її обличчю котилися сльози. Вона стояла над розпростертим тілом Агати, показник здоров’я в якої був загрозливо низьким. Брендон витягнув свій гігантський молот, який сяяв блискавками кожного разу, коли він ним замахувався. Кріс крутив примарним магічним списом. Він міг викликати спис закляттям. Воно тривало п’ять хвилин.

Агата не рухалася, але коли стіни опустилися, встала. Збоку її голови струменем лилася кров, вона широко відкритими очима спостерігала за подіями. Вона міцно стискала руки.

Коли ми розбили свинячу кулю, всі внутрішні стіни опустилися. З вузького коридору ми опинилися в широкому полі. Навколо нас простягалася пурпурна арена, розміром в цілий квартал. Досі гриміла музика, повсюди мигали кольорові лазери, ми немов були на величезному, оформленому в стилі 80-х, роликовому катку. Чим ближче до центру, тим вище піднімався дах. По самісінькій середині купола сяяло яскраве світло. Сходи. Їх оточувало червоне силове поле. Я докладно знав, що потрібно зробити, щоб це поле зникло.

Ікландців було більше ніж нас, але оскільки їх перенесли сюди з їхнього світу, вони були приголомшені й спантеличені.

Вони були беззбройними, вони були непідготованими, вони були мертвими.

[ 27 ]

Останньою загинула ікландка, яка відрізнялася від інших. Вона була восьмого рівня, “Ікландська Домінатрікс.” Вона загинула від удару молота Брендона.

Музика стихла, повернулося нормальне світло. Світ завмер. З‘явилося повідомлення Переможець! Позад мене Кріс впав на коліна і низько опустив голову. Ми просто дивилися одне на одного, ніхто нічого не говорив. Імані дала Йоланді зілля здоров‘я, і та сиділа, похитуючись, тримаючись за бік голови. Агата човгала до мене, вимахуючи кулаком. Половина її голови була вкрита кров‘ю, але вона цього не помічала.

-- Віддай! – крикнула вона.

-- На, -- сказав я. Я витягнув візок на світ божий десь на тридцять сантиметрів над землею і він голосно гримнув об підлогу.

-- Ей, -- крикнула вона. Вона схопила торбу Ikea, що лежала зверху, і зазирнула всередину, немов боялася, що я щось вкрав. Тоді недовірливо тицьнула пальцем рожевого фламінго, що виставав з візка.

-- Знаєш, ти можеш скласти це все у власний інвентар, -- сказав я. – Не мусиш тягати його за собою.

-- Вона не пройшла навчання, -- сказала Йоланда. Дрібна жіночка, в якої самої все обличчя було в крові, витягнула шматку і протерла Агату. – В неї ще немає інвентаря.

Мене це не здивувало. Що здивувало мене, так це те, що вона була не першого рівня, а другого. Як це трапилося? Вона не належала до партії Медоу Ларк. Це означало, що вона вбила якогось моба. Цікаво було б послухати її історію. А взагалі-то ні, дійшло до мене, коли я глянув на неї тепер. Завдяки босу вона піднялася на четвертий рівень. Вона нічого не робила, але була в кімнаті, і це вже щось та й важило. Ми з Пончик були тепер десятого рівня. На півдорозі до одинадцятого. Ми отримали купу досвіду, більше ніж я очікував. Імані тепер мала 11 рівень. Кріс і Брендон проскочили весь сьомий рівень, і були тепер на восьмому. Йоланда перестрибнула з п‘ятого рівня на шостий.

Мені навіть думати не хотілося, як весь цей досвід розподілявся. Здавалося, щоб все підрахувати, одночасно діяли десятки різних обчислювальних алгоритмів. Від цього в мене боліла голова.

-- Потрібно знайти те, що дропнув бос, -- сказав я.

-- Он там, -- відповіла Пончик. – Він у пані Домінатрікс. Я вже свій забрала.

Вперше я оглянувся, оцінюючи нанесену нами шкоду. Нам всім вдалося вижити відносно неушкодженими, але ця частина кімнати і всі в ній виглядали так, наче на нас зверху хтось висипав величезну бляшанку SpaghettiOs. Впереміш з частинами зруйнованої фортеці, повсюди валялися потрощені й випотрошені трупи ікландців.

-- Ми живі, -- сказав я, нагинаючись, щоб залутити безконечний предмет з трупа ікландки.

Читаючи опис предмета, АІ імітував шепіт Девіда Аттенборо:

Містечковий путівник.

Ойй, тільки глянь на себе. Відважний мандрівник. Самотній. Загублений. Переляканий.

Але більше можна не боятися. Не сьогодні, не зараз. Коли вірний провідник додав види монстрів до цієї зони мапи. Тепер, коли ти заглядатимеш у невідоме, цей страх трохи зменшиться. Замість того, щоб вдивлятися в дивну, таємничу темряву, коли тебе пожирає невидиме чудовисько, ти точно знатимеш, хто саме гризе твої смачненькі нутрощі.

Я закліпав на цей опис, тоді викликав мінімапу, віддалив її. І звісно ж, тепер виділялися окремі квартали. Більшість екрана заповнювала велетенська арена, але зовнішню частину мапи оточували краєчки сусідніх кварталів. Я зосередився на одному далеко на південному сході, в зоні, куди ще ніхто з нас не заходив. Туман війни закривав самі коридори, але коли я зосередився на ньому, то вигулькнула підказка.

Моби 2—5 рівня. Сокиродзьоби.

Штука максимально корисна, але як і мапа околиці, має обмежену зону застосування. До того ж, щоб отримати цю інформацію, потрібно було реально пробитися до центру і прикінчити боса. Я не мав певності наскільки великим було “містечко” в цій грі, проте здогадувався, що чим нижче ми будемо опускатися, тим більше ця зона буде зменшуватися.

-- Ей, молоді люди, у вас все гаразд? – почувся голос. Він відбився луною у великій кімнаті. Я обернувся і побачив, як літній чоловік прямує зі своїм ходунком у кімнату. Ходунок клік, клік, клікав кожного разу, коли він штовхав його далі в кімнату. – Ми почули голосний звук і ворота зникли! О, Господи, як тут щось смердить.

-- Рендале, не заходь сюди! – закричала Йоланда і побігла до чоловіка.

Я знов сконцентрувався на побоїщі. Глянув на копита на ногах ікландців і зітхнув. В них не було черевиків, а їхні ноги були надто короткими. Я підняв піджак смокінга. Він нагадував намет і весь був вкритий кров‘ю. Від нього тхнуло гарячим поносом. Я поклав його в інвентар.

Брендон підійшов і став поряд зі мною. Він виглядав на приголомшеного.

-- Дивно це все, правда? – запитав я, вказуючи на побоїще. – Вони з іншої планети. Чужі, правильно? Але на них смокінги. Смокінги походять з Землі, а не звідки там вони. Я цього не розумію.

-- Те саме я питав нашого майстра гільдії, пані Тіату, -- відповів Брендон. Він нагнувся, щоб підняти щось з підлоги. Гострий зуб. – Одними з мобів, з якими нам довелося битися раніше, були маленькі, вогнедишні мавпи в ледергозе. Знаєш, що це таке? Оті дивакуваті німецькі костюми з шортами і капелюхами. Вони виглядають як кельнери в наметі на Октоберфест.

-- Ага, я знаю, що це, -- сказав я.

-- Ну, хай там як. Вона сказала, що Синди…-- Він зупинився, глянув з острахом на стелю. – Великі шишки, вони не тільки засіяли наш світ людьми мільйони років тому, а весь цей час тримали тут своїх людей. Інколи це справді люди, але з інших планет. І ці чуваки направляли культуру. Вигадували всякі штуки, писали книги і пісні, які вже існували. Вона сказала, що кожна планета створює свою власну культуру і мову, але певні речі універсальні.

-- Але навіщо? – запитав я. – Що вони з цього мають? Це ж стільки зусиль.

Брендон знизав плечима.

-- Не знаю. Може вони вважають, що ми будемо краще інтегруватися, якщо вже матимо якусь спільну основу, але я не знаю. Можливо ми цього ніколи не довідаємося. Ми бачимо тільки те, що вони дозволяють нам бачити.

Я залутив трупи вбитих мною ікландців. Там були деякі прикраси, жодної зачарованої, включно з рубіновим намистом, яке згідно з рейтингом в моєму інвентарі, виглядало на доволі коштовне. Я забрав у тієї жінки оту чудернацьку шкіряну штуковину. Система ідентифікувала її як Свинячу Збрую. Іншого луту в моїй купці не було. Я побачив, як Імані двома пальцями тримає величезний страпон ділдо. З виразом огиди вона кинула його на підлогу. Пончик стрибнула і загребла його собі в інвентар.

Глянула на мене.

-- Абсолютно все, правильно?

Я кивнув.

-- Абсолютно все.

Я зібрав всі зірочки ніндзя, які зміг знайти, і всі залишки редуту. В інвентарі з‘явилася нова вкладка Нічого Не Варте Сміття.

А ще кілька хвилин я провів крадькома оглядаючи арену в пошуках залишків партії, що зайшла перед нами. Їхні Х не показувалися на мапі, так само як літні люди вбиті Імані. Я не знав чому. Мабуть, такі штуки мали жорсткі часові обмеження, але я не був у цьому впевнений. Ця гра мала стільки клятих правил, що вони не вкладалися в мене в голові.

Зрештою ми з Пончик підійшли до сходів. Силове поле зникло. На таймері було п‘ять годин і він тікав.

Я озирнувся через плече на інших. Брендон тихо розмовляв з братом, а Йоланда та Імані почали заводити у велику кімнату інших. Поки я дивився, Кріс кудись побіг. Я знав куди саме він направлявся. У безпечну кімнату. Сказати 30 людям, які там чекали, що вони можуть піти, якщо хочуть.

-- Що ти хочеш зробити? – запитав я тихо Пончик.

-- Це ти про що?

-- Ми зійдемо по сходах і там нас чекатиме новий рівень з новими викликами. Ми можемо триматися цих чуваків, або продовжувати робити своє.

Пончик підвела погляд, її великі, жовті очі свердлили мене.

-- Ой, Карле. Звідки я раніше за тебе знаю, що ти зробиш? – запитала вона.

Я глянув на групу літніх людей, що постійно зростала, і кивнув. Лайно.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я. Вона мала рацію. Навіщо жити, якщо я не зможу жити з самим собою?

Я поліз у кишеню і витягнув останню цигарку. Довго дивився на неї. Закинув у рот і запалив. Вона смакувала як попіл.

-- Пропоную робити так, як ми це робили досі, -- сказала Пончик. – Ми не мусимо обирати один з цих варіантів. Облаштуємо їм якесь безпечне місце, а тоді підемо робити своє. Ми можемо залишатися своєю партією і налаштувати з іншими груповий чат. Тепер я знаю, як це зробити. Коли знайдемо наступні сходи вниз, підемо за ними і заберемо з собою.

Я посміхнувся до кішки.

-- Я знав, що десь глибоко в тобі ховається миле кошенятко.

Вона наїжачилася.

-- Якби це залежало від мене, я б залишила їх всіх. Але я знаю, що ти м‘якотілий. До того ж, якщо ми доберемося до третього рівня, то нам потрібен буде хтось з пальцями, коли ти перетворишся в кота.

-- Я не збираюся перетворюватися в кота, -- сказав я. – Я не зміг би, навіть якби захотів. Так сказав Мордехай.

Я викинув цигарку, не докуривши до кінця. Погасив її ногою на підлозі. Опустився на коліно і погладив кішку. Вона не заперечувала.

-- До речі, -- запитав я, погладжуючи її. – Я давно хотів запитати тебе. Хто такий Фердинанд?

Пончик відсахнулася від мене, замахала хвостом.

-- І гадки не маю, про що ти патякаєш. Хто б це не був, здається, він жахливий. Зажди… Де Агата?

Я озирнувся в пошуках жінки. Не побачив. Невже вона вийшла з кімнати? Я повернувся до сходів і побачив, що це ніякі не сходи, а довгий пандус. Лайно. Вона добавиться до того, що її вб‘ють.

-- Гаразд, план такий, -- сказав я Брендону пізніше, коли ми закінчили оглядати сходи. – Ми спустимося і переконаємося, що зона чиста для вас і ваших людей. Вам потрібна наша допомога з людьми?

-- Ні, -- відповів Брендон. – Ми справимося. Не хочеш спочатку відкрити свої бокси?

-- Хочу, -- сказав я. – Але найближче місце, де ми можемо це зробити, доволі далеко, і я не хочу спокушати долі. Ми спустимося і спробуємо знайти найближчу безпечну кімнату. Наш чувак казав, що їх так само легко знайти на другому поверсі, як на першому. А коли знайдемо, то проб‘ємо до неї безпечний шлях.

-- Тоді гаразд, -- сказав Брендон. Простягнув руку.

-- Дякую. Справді.

Я потиснув її. Він опустився на коліно і подряпав Пончик.

-- Тобі теж, Принцесо Пончик.

-- Звісно, солоденький, -- сказала вона і потерлася головою об його руку.

-- А… -- сказав Брендон. – І якщо зможете, спробуйте знайти Агату. Вона – божевільна засранка, але це наша божевільна засранка.

Я кивнув. Ми повернулися і рушили до сходів. Я глянув на Пончик.

-- Готова?

Вона махнула хвостом і я пішов за нею по пандусу.

------

Внизу сходів-які-перетворилися-на-пандус були двері, майже ідентичні з тими, через які ми зайшли в підземелля. Я дивився на величезну різьбу людиноподібної риби. Пішла на хуй, подумав я і поклав руку на двері. Штовхнув.

Але замість того, щоб ворота відчинилися, як це було минулого разу, мигнуло світло, на якусь мить виникло почуття нудоти, викликаної дезорієнтацією, а за ним швидке падіння.

А тоді ми з Пончик раптово опинилися в розкішній кімнаті перед дивними, круглими дверима. Всі показники мого стану зникли. Я спантеличено крутився по колу. Там була канапа зроблена з блакитного, м‘ятого оксамиту. Я стояв на м’якому, густому килимі, також блакитному. Було якесь дивне відчуття, що кімната рухається, і я відразу здогадався, що ми на судні. З досвіду я відразу міг сказати, що судно було великим, проте не велетенським. Метрів 30. В дальньому кутку кімнати знаходилася стійка, на якій стояв справжнісінький кошик з фруктами. Поряд з кошиком була миска заповнена котячою їдою. Я інстинктивно стиснув руку в кулак і з’явилася рукавиця. Тільки частково заспокоївшись, я заховав зброю.

-- Що це за хуйня? – запитав я.

Але в ту ж мить, коли ці слова злетіли мені з вуст, я знав, що це.

Пончик буквально підстрибувала на місці, підняла хвіст трубою.

-- Карле, Карле! Сталося! Це дійсно сталося!

Коли мій затуманений мозок почав приходити до тями після різкої зміни обстановки, двері відчинилися. Стискаючи планшет, зайшла жінка в простій, чорній сукні. Вона була людиною, але явно не з Землі. Жінка була геть худою. Не з анорексією. Вона була просто більш стисненою, ніж звичайна людина. Вона мала метр шістдесят п‘ять сантиметрів, отже була нормального росту, але її голова мала тільки ¾ від потрібної ширини, що робило її схожою на ельфа, але без обов‘язкових гострих вух. Вона була приблизно мого віку, мала азіатські риси обличчя, але з довгим, білявим волоссям, яке вона зав‘язала в тугий вузол.

-- Привіт, Карле і Ваша Величносте, Принцесо Пончик, -- сказала вона, розмовляючи Стандартною Синдикатською. Голос в неї був м‘яким і мелодійним. Майже як у мультфільмах. – Мене звати Лексіс. Я помічник продюсера в програмі Волоцюга по Підземеллях, Післямова з Одеттою. Вітаю з останньою битвою і вітаю, що дійшли до другого рівня. Одетта з радістю візьме інтерв‘ю у вас обох відносно досягнутого вами прогресу.

Пончик заверещала від задоволення.

[ ЧАСТИНА 2 ]

[ 28 ]

-- Гаразд, -- сказала Лексіс, коли я плюхнув на канапу, голова в мене крутилася. Я досі був вкритий кров‘ю і раптово відчув себе дуже, дуже брудним. – Ми будемо готові на вас хвилин за двадцять. Будь ласка, розслабтеся і пригощайтеся безкоштовним почастунком.

Вона вказала на стійку.

-- Гаразд?

-- Гаразд, -- відповіла Пончик.

Я досі не міг в це повірити. Взагалі-то, міг. П‘ять ночей тому я пішов спати і все, що мене турбувало було таким дурним, таким дріб’язковим, таким малим. А зараз у нас візьмуть інтерв‘ю в програмі, яку побачать трильйони людей.

-- Кілька справ, -- продовжила Лексіс, розмовляючи швидко. – Я розумію, що ви дещо дезорієнтовані, адже це ваше перше інтерв‘ю. Зараз ви знаходитесь в так званому “пересувному знімальному майданчику”. Він розташований на поверхні вашої планети. Технічно, ви досі в грі, хоча й не можете користуватися меню. Як і безпечні кімнати, пересувні знімальні майданчики мають свої правила, їх надто багато, щоб зараз обговорювати, -- вона нагнулася і торкнулася мого плеча. Дотик здався мені несправжнім, майже невагомим. Як в пташки. – Я справді тут з вами. Хоча ми з моїм інженером, крім вас, тут єдині люди.

-- Коли ви пройдете крізь двері, -- вона тицьнула пальцем собі за спину, вказуючи на овальний вхід, що відкривався і закривався як затвор фотоапарата. – То опинитеся в студії. Наскільки я розумію, її обстановка буде звичною для вашої культури. Так насправді, то студії, з Одеттою та всіма глядачами включно, там немає. Тільки канапа, все решта – віртуальне. Їх знімають з дуже далекого місця. Я повинна сказати вам, що це схоже на голопалубу у вашому серіалі Зоряний шлях, проте ви не зможете ні до чого доторкнутися. Всі інші гості, навіть ваші колеги волоцюги, також будуть голо, принаймні в цьому інтерв‘ю. Ви єдині волоцюги в цьому пересувному знімальному майданчику. Я скажу вам, коли настане час, і ви вийдете в студію. Помахаєте і підете прямісінько до канапи поряд зі столом. Ваша Величність сидить ближче до Одетти. Не підходьте до глядачів, бо наткнетеся на невидиму для вас стіну. Кімната не така велика, як здається. Питання?

Я тупо дивився на жінку. Я не почувався настільки не у своїй стихії, відколи вперше відкрилося підземелля.

-- Макіяж? – запитала Пончик.

-- Не для цього інтерв‘ю, Ваша Величносте, -- відповіла Лексіс. – Глядачам покажуть кращі моменти вашого перебування в підземеллі, а тоді всю битву з останнім босом. Виглядатиме так, наче ви вийшли на сцену відразу після бою.

-- Ясно, -- сказала Пончик. – Нам звертатися до неї – Одетто?

-- Саме так.

-- На живо чи запис?

-- Запис, але його покажуть буквально за кілька годин.

-- Який тон у вашого шоу? Більше офіціозу чи на розслабоні? Що працює краще з вашою аудиторією? Ви хочете, щоб ми були поважними і вдавалися в технічні подробиці чи мені дозволити Карлу бути Карлом?

Пончик ставила ці запитання так, наче займалася цим все своє життя.

Кутики вуст Лексіс розтягнулися в посмішці.

-- Це приватне шоу про волоцюг. Без цензури. Чим видовищніше, тим краще.

-- Ясно, -- сказала Пончик.

-- Зажди-но хвильку, -- сказав я. – Тобто як це “приватне шоу?”

Лексіс повернулася до мене.

-- Головне шоу Світ Волоцюг по Підземеллях: Земля є власністю Уряду Синдикату, і цей сезон виготовляється Му… Корпорацією Борант. Правила Синдикату дозволяють приватним компаніям виробляти свої власні шоу, якщо тільки вони самі платять за їхнє виготовлення і сплачують частку від реклами. Наше шоу, Волоцюга по Підземеллях, Післямова з Одеттою, покажуть відразу після головної програми. Його виготовляє Конгломерація Титан з допомогою більше десятка незалежних систем-учасниць. Це найбільше з існуючих приватних шоу, з найбільшим охопленням. Ведуча, Одетта, найулюбленіший інтерв'юєр і ведучий шоу в історії галактики. Тож спробуйте справити гарне враження.

-- Прекрасно, -- сказав я, відкидаючись на спинку. – Просто прекрасно.

Поряд зі мною Пончик тремтіла від збудження. Буквально тремтіла.

-- Є ще щось, що ми повинні знати? – запитала Пончик.

-- Нєа, -- сказала Лексіс. – Просто будьте собою, добре бавтеся під час інтерв‘ю, і все буде добре.

-- Дякую, Лексіс, -- сказала Пончик. – Це все.

-- Чудово, -- сказала Лексіс. Тицьнула якусь кнопку на планшеті, повернулася і стрімко вийшла з кімнати.

Я дивився на кішку, що сиділа поряд зі мною, і вже не вперше питав себе чи це все не сон. Півтори години тому я був певен, що загину, а зараз я був на борту якоїсь іншопланетної яхти, готувався до інтерв‘ю на міжгалактичному ток-шоу.

-- Гаразд, -- сказала Пончик, як тільки Лексіс залишила кімнату. Вона почала гарячково чепуритися. – Говорити буду я, якщо тільки Одетта не запитає щось безпосередньо тебе. Повірити не можу. Я така схвильована!

-- Просто будь обережною, гаразд? – сказав я. Я встав, підійшов до дивних дверей. Вони не відчинилися. Вікон в кімнаті не було, але біля стійки були невеличкі двері. Я поштовхом відчинив їх, показався туалет з лотком. Над туалетом був круглий ілюмінатор, величиною з тарілку. Я виліз на унітаз, став навшпиньки, щоб виглянути назовні. Було темно, і я нічого не побачив, тільки відблиск місяця у відносно спокійній воді. У нічному небі сяяли зорі. Побачивши зірки, я відчув неочікувану тугу. Я поклав руку на вікно, щоб переконатися чи зможу відкрити його. Не знаю, що це було, але точно не скло. Шляху для втечі не було. Цікаво, що б трапилося, якби я викликав рукавицю і з усіх сил лупнув по вікну?

Швидше за все, нічого. А навіть якби ми втекли, що далі? Ми були посеред океану посеред зими, а в мене досі не було штанів.

-- Чому обережною? – запитала Пончик з іншої кімнати.

-- Ці люди нам не друзі, -- сказав я, повертаючись в кімнату. З кошика з фруктами я взяв банан, почистив його і вкусив. – Не забувай цього.

Я спробував покласти решту банана і кошик в інвентар, але жодна з моїх менюшок не працювала. Відра для сміття в кімнаті не було. Недогледіли. Я кинув шкірку на стійку.

-- Будеш цю котячу їжу? – запитав я, понюхавши її.

-- Ти що, з глузду з‘їхав? – сказала Пончик. – І замастити всю свою мордочку?

Позад миски з рідкою котячою їдою була невеличка торбинка. Досконявлі Котячі Смаколики. Вони не дарма їли свій хліб. Я взяв торбинку і потряс нею. За пів секунди Пончик була вже на стійці.

-- Гаразд, але тільки один.

Я взяв яблуко і надкусив, в той час, як Пончик доїдала свій п‘ятий смаколик. Раптово яблуко нагадало мені про мертве, голе тіло Ребекки В., і я поклав його назад в кошик, апетит кудись пропав.

-- Карле, -- сказала Пончик, хрумкаючи наступним смаколиком. – Там, з усіма тими бійками, пихтінням і огидними гоблінами, що вибухають. Це твій світ.

Вона провела лапою, вказуючи на кімнату.

-- А це мій. Знаю, тобі важко зрозуміти, але я займаюся цим все своє життя. Кожна котяча виставка, на якій я була – це інтерв‘ю. Мене вивели для цього. Дозволь мені робити свою справу.

-- Раніше ти не розмовляла, -- сказав я. – І коли суддя запихає палець тобі в сраку, це не те саме, що давати інтерв’ю на телевізійному шоу.

-- Дуже дякую, але ніхто ніколи нічого мені туди не запихав. Справді, Карле. Не будь таким грубіяном. Саме тому говорити буду я.

-- Гаразд, -- сказала Лексіс, заходячи в кімнату. – Ходімо.

-- Не дуйся. Ти інколи так дуєшся, -- прошепотіла Пончик, коли ми вишикувалися перед дверима.

Планшет Лексіс тихенько пікнув. Двері відчинилися.

-- Йдіть, -- сказала Лексіс, поклала руку мені на спину, підштовхнула. – Посміхайтеся і махайте. Посміхайтеся і махайте!

Мене виштовхнуло з кімнати, Пончик йшла попереду, вимахуючи хвостом туди-сюди, поки ми виходили з невеличкої кімнати на величезний, яскраво освітлений знімальний майданчик.

Коли ми вийшли, мене на мить осліпило. І хоча так насправді ми не залишили поверхню Землі, я якийсь час стояв приголомшений. Я побачив щось з іншої планети. Хай йому чорт.

Я почув глядачів, ще до того, як побачив. Вони просто шаленіли. Гикання, крики і звірячі трелі заповнили кімнату, від них тремтіла підлога. З запізненням до мене дійшло, що я зупинився. Пончик, побачивши, що я зупинився, також завмерла, але вдала, що так і задумано. Вона зробила коло, сіла на півдорозі між дверима і канапою, перекотилася по підлозі, й вимахуючи хвостом, стрибнула на ноги. Коли вона стрибнула, її броньована спідниця розпушилася з тихеньким дзвоном. Вигуки стали голоснішими.

Я скористався цим моментом, щоб оглянути кімнату. Вона була саме такою, як описала Лексіс. Чорна сцена на фоні космічної туманності. На задній стіні крутилися кольорова хмара блакитного і червоного космічного пилу і крапочки далеких зірок. Стіл Одетти був… звичайним столом. Він стояв поряд з канапою, ідентичною з тією, що була в залі очікування. Пончик назвала її “зелена кімната”, хоча насправді вона була блакитною. Це міг бути знімальний майданчик будь-якого земного ток-шоу, з певною разючою різницею.

Ніде не було видно камер. Освітлення йшло нізвідки, з‘являлося і зникало без будь-якого фізичного джерела.

Глядачі сиділи в основному в тіні. Кімната була величезною, з сидіннями і ще чимось – якимись глядацькими гондолами – що тягнулися вгору, як на стадіоні. Я бачив, як деякі глядачі зникали, мерехтіли і знов з‘являлися. Натовп був тінистим морем чужих всіх видів. Люди, орки зі свинячими головами, схожі на тих, яких ми щойно вбили, істоти з орлиними головами, такі, як справжній вигляд Мордехая. Витрішкуваті, безвиразні сірі чужі. Істоти з мацками. Десятки інших, надто багато, щоб охопити оком. Глядацькі гондоли були заповнені мутною водою, і я зауважив щось схоже на куа-тін, хоча значно тонших, ніж зображені на різьбі на дверях.

А ще там була Одетта.

Коли я дивився на неї, моєму мозку було важко скласти все докупи. В голові крутилося, що за хуйня? Що за йобана хуйня? Знову і знову. Частково краб, частково богомол, частково дівчина з центрального розвороту номера часопису Juggz присвяченого “вибрикам природи.” Я вирячився, нездатний сказати чи я дивився на одну істоту. Чи дві. Чи п‘ять.

Але тоді вона поворухнулася, щось в моїй голові клікнуло і все стало на свої місця.

Одетта була голим крабтавром в масці жука.

Нижня частина її тіла була цілковито крабова. Чорно-червоний шершавий панцир з чисельними, хітиновими лапками. Форма і колір панцира були як в королівського краба, але розмір як у бурого ведмедя. Здавалося, що її тіло повністю відокремлене від решти. Лапи збилися в купу і не поміщалися під столом. Здавалося, що вони сіпалися з власної волі. Небезпечні, готові в будь-яку мить напасти. Трикутна голова комахи була чорною з дзеркальними, фасетковими очима, величиною з футбольні м‘ячі. З голови стирчала подвійна антена, яка простягалася щонайменше на півтора метра, якраз на ширину краба.

Але найбільш дивакуватою частиною був її тулуб.

Її голе, ебонітове тіло, від живота по шию, було як в людської моделі з пишними формами, яка дала хабаря пластичному хірургу з третього світу, щоб той збільшив їй груди далеко за межі того, що можна вважати природним. Чи сексуальним. Чи взагалі чимось іншим, крім що-за-хуйня. Величезні груди лежали на столі, як два молочних поросяти, що присмокталися до матки. Соски дивилися вниз, ареоли були абсурдно великими, навіть як на її гігантські груди, кожна розміром з супутникову тарілку.

Було неможливо логічно пояснити, як, навіть у такої великої жінки, її тіло витримувало ці колосальні груди, і при цьому спина не зламалася як гілочка.

Господи. Не дивно, що це шоу таке, курва, популярне.

Пончик глянула на мене, її жовті очі благали, щоб я рухався.

Я глибоко вдихнув, зобразив посмішку на обличчі й помахав. Тоді пішов до канапи.

Поки ми всідалися, Одетта заспокоїла натовп. Вона махнула людиноподібними руками, щоб всі замовкли. В неї були довгі, накладні нігті, що вигиналися як пазурі. Вони були пофарбовані в блакитний колір, до пари з канапою. Її тіло дивно рухалося, здіймалося і опускалося, коли крабова частина вмощувалася зручніше. Коли ми сіли, вона піднялася, щоб груди не закривали від глядачів голову богомола.

На сидіння поставили велику подушку, щоб Пончик могла на ній сидіти. Вона вистрибнула і сіла прямо.

-- Вітаю, вітаю, -- сказала Одетта на диво жіночим голосом, хоча він звучав старшим, ніж я очікував. – Ваша Величносте, нам дуже приємно, що ви з нами.

-- Дуже дякую, Одетто, -- сказала Пончик. – Для нас це велика честь. Ми з Карлом з нетерпінням чекали на зустріч з тобою. Відколи я вперше почула про тебе, то не переставала думати, що дуже хочу потрапити на твою канапу і зустрітися з тобою.

Пончик повернулася до натовпу. Тон в неї став вищим, зовсім не схожим на її звичний, розмовний голос.

-- І зустріти вас, народ. Мушу сказати, що ви чудово виглядаєте. Я волію бути тут, ніж з тими брудними гоблінами. Як у вас справи?

Від звуків задоволення натовпу канапа завібрувала.

-- Вам подобається шоу? – запитала Пончик.

Знов крики.

-- Дозвольте мені запитати вас дещо? – сказала Одетта. Вона повернулася і схилилася до нас. Її масивні груди тільки легенько хлюпнули, так наче цицьки до грудної клітки кріпилися “гармошкою.” – Ви цього не знаєте, але ми спостерігаємо за вами з самісінького початку. На офіційному шоу на вас не звертають уваги, але ви стали справжнісінькою сенсацією. Ми страшно раді, що ви сьогодні на нашому шоу. Але люди хочуть знати про твій титул, Принцесо Пончик. То ти належиш до земного королівського роду?

Ні. Ні, ні, ні, подумав я. Не треба.

-- Ну звісно ж, Одетто, -- сказала Пончик. – Але ви повинні зрозуміти, на Землі є панівний клас. Люди.

Вона скоса глянула на глядачів і підняла лапу.

-- Великі пальці. Бо в них є великі пальці.

Натовп засміявся.

-- Але серед котів, а я саме кішка, в нас так звана виборча монархія. Так насправді це всього лиш конкурс краси. Моє повне ім‘я “ ВЧ, ПРВ, ПНВ Принцеса Пончик, Пампушка Королеви Анни.” Не буду наводити на вас нудьгу і перераховувати всі свої титули. – Вона нагнулася до глядачів і театрально прошепотіла. – ВЧ означає Велика Чемпіонка.

До мене дійшло, що я вилупився на Пончик так, наче в неї на чолі виріс корн-дог. Мені довелося докласти зусиль, щоб закрити рота. Виборча монархія? Звідки це в біса взялося? Ким була ця кішка і що вона зробила з Пончик?

Одетта кивнула. Я не міг прочитати вираз на її комашиному обличчі.

-- І ти виграла цей конкурс краси?

Пончик махнула хвостом і Богом присягаюся, вона, курва, підморгнула. Кішка глянула прямісінько всередину натовпу і грайливим голосом запитала:

-- А ви як гадаєте?

Натовп заревів.

-- Фантастика. Ви обоє такі чудові. Я така рада, що ви тут з нами. – Комашиний погляд сфокусувався на мені.

От лайно.

-- Отже, Карле, перш ніж ти вийшов, я пообіцяла глядачам, що ти скажеш це.

Я тупо дивився на неї.

-- Скажу що? – запитав я.

-- Ти знаєш, -- сказала Одетта. Вона помахала рукою, неначе намагаючись виманити це з мене. – Твою коронну фразу.

Це все не насправді. Це не може бути насправді.

-- Я й гадки не маю про що ти балакаєш.

Одетта повернулася до глядачів.

-- Він і гадки не має про що я балакаю. – Вона засміялася. Вони засміялися. – Знаєш, що. Я дам тобі підказку.

З‘явився екран, завис у повітрі перед мною. На ньому були ми з Пончик, вид зверху. Це була сцена з самого початку. Ми заглядали в провулок і за мить я відстрибнув, коли на нас полетіла грудка лави. Я закричав:”Хай тобі дідько, Пончик!” Сцена змінилася. На мене нападала пара тарганів, в той час, як Пончик спостерігала з купи сміття. ”Хай тобі дідько, Пончик!” закричав я. Сцени мінялися раз за разом і кожна закінчувалися тим, що я повторював те саме. Я сказав це принаймні п‘ятнадцять раз.

Одетта схилила до мене голову.

-- Ну що, здогадався?

Я внутрішньо зітхнув, з усіх сил намагаючись не показати свого невдоволення.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я.

Вибухнули бурхливі оплески.

-- Тепер давайте повернемося до одного з тих відео, які ми щойно переглянули, -- сказала Одетта. – Сподіваюся дізнатися від вас більше.

-- Звісно, -- погодилася Пончик.

З‘явилася знов сцена з тарганами. Я почув свій голос, який кричав:” Допоможи хоч трішки!”

Це були останні миттєвості нашої битви зі Скупердяйкою. Коли я спостерігав за цією сценою згори, в мене серце тьохнуло. Камера сфокусувалася на моєму обличчі. Я був приголомшений, наскільки переляканим я виглядав. Рев музики стих. Велетенська жінка задихалася і шльохала, ці розпачливі звуки сколихнули мене.

-- Вона вже майже мертва. Прикінчиш їх, коли прикінчиш її! – кричала Пончик на відео.

Ролик закінчився, глядачі кричали зі сміхом.

-- Отже, Карле, -- її груди тихенько хлюпнули на столі. – Що ти тут думаєш, коли Пончик не допомагає тобі?

-- Все трапилося так швидко, -- сказав я. – Я ні про що не думав.

-- А ти, Пончик? Ти бачила його там, оточеного. Ти сильніша за нього, -- Одетта махнула рукою і в повітрі над нами зависла наша стата. – Овва. Значно сильніша за нього.

-- І все-таки ми тут, -- сказала Пончик. – Карл справився з цим як справжній чемпіон. До того ж, кохана. Якби в нього були поважні проблеми, я б йому точно допомогла. Як з отим накачаним босом, з яким ми билися.

Вона глянула на мене.

-- Як його звали? Бичок? Сачок? Каченя? Оце була битва, згодні?

Натовп схвально заревів.

Ми розмовляли ще хвилин п’ять. Одетта питала про щось, що трапилося. Пончик відповідала. Натовп був у захваті від кожного її слова. Одетта запитала про мої штани. Показали, як Пончик питає чи існує нагорода для найгірше одягненого волоцюги в підземеллі, показали мене, як я стою, жалюгідний у своїх наколінниках. Наді мною з‘явилися слова НАЙГІРШЕ ОДЯГНУТИЙ. Я вдав, що сміюся.

-- То що далі? Ви залишитеся з командою Медоу Ларк? – запитала Одетта.

-- Наразі такий у нас план, -- сказала Пончик. – Залежить від того, що нас чекає на наступному поверсі.

Вона кілька разів махнула хвостом.

-- Але я хочу сказати тобі дещо, Одетто, -- Пончик встала на кріслі, обличчям до глядачів. – Обіцяю вам всім. Ви захочете зафоловити нас. Захочете внести нас в улюблені. Бо кого б ми там не зустріли, ми його не просто вб‘ємо.

-- Ні? – запитала радісно Одетта.

-- О ні. Ми вб’ємо їх по-крутому. Ми вб’ємо їх зі стилем.

Минуло тридцять секунд, а глядачі продовжували ревіти.

Одетті довелося перекрикувати натовп.

-- В нас закінчився час, але дуже дякую вам, Карле і Ваша Королівська Величносте Принцесо Пончик! Хай вам щастить! Побачимось наступного разу!

Натовп продовжував шаленіти. Вона вкрала цю фразу в Мордехая.

-- Вб‘ємо їх зі стилем? Справді? – прошепотів я.

Але Пончик не відповіла. Вона мене не чула. Вона стояла на краю подушки, гордо виставивши груди, як той клятий лев з Король Лев, і дивилася на голографічну масу захоплених глядачів. Очі в неї блистіли. Раптово мені стало страшно. Цей погляд. Цей голод. Це було небезпечним. Вона лишень спробувала, та я вже бачив. Вона від цього кайфувала. Від натовпу. Від оплесків. Це буде проблемою.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- пробурмотів я.

[ 29 ]

Світло в студії увімкнулося на повну і глядачі зникли. Студія залишилася, а от трибун як не було. Одетта залишилася за столом.

-- Чудове шоу, народ, -- сказала Одетта, дивлячись на стелю. Наскільки я бачив, у кімнаті більше нікого не було. Вона глянула за наші плечі. – Дай нам п‘ять хвилин, Плексіс. Пильнуй за пакетами і пінгани мені, якщо один з тих АІ засуне сюди свій ніс. Я хочу поговорити з нашими гостями п‘ять хвилин і щоб ніхто не підслуховував.

Я озирнувся і побачив Лексіс, що стояла в дверях, які вели в зелену кімнату.

-- Так, прошу пані, -- сказала Лексіс і відступила в іншу кімнату. Двері зачинилися.

Одетта глянула на Пончик.

-- Я теж так роблю. Вдаю, що не пам‘ятаю чийогось імені. Бачила б ти, як вони розквітають, коли я раптово пригадую. Ти, Пончик, природжена акторка. Чудова робота. До вас на сцені була Люсія Мар зі своїми дворняжками, і ця маленька психопатка й гадки не має, як працювати з натовпом. Один з її псів покусав мого продюсера. Просто жах. Господи, мені потрібно вибратися з цієї штуковини. Зачекайте хвильку.

Я з жахом спостерігав, як чужа піднімає руки вгору і знімає свою голову. Зрештою виявилося, що це не голова. Череп богомола насправді був шоломом. Він зісковзнув і відкрив людську жінку, віком десь біля шістдесяти. Очі на її обличчі були трішечки заширокі, щоб зійти за когось з Землі. За мить її крабове тіло відповзло, а грудна клітка з велетенськими цицьками залишилася прикріпленою до стола. Весь її тулуб відвалився, відкриваючи темну сорочку. Вона носила нашийник з сердечком. Якби не тіло краба і її очі, вона б виглядала як звичайна людина.

-- Якого біса? – запитав я, дивлячись на неї. – Тіло теж фальшиве?

-- Все, що ти бачиш, фальшиве, -- сказала Одетта. – Це – шоу-бізнес.

Щось голосно тріснуло і я вражено спостерігав, як вона за допомогою рук вилізає з тіла краба. Краб з гуркотом впав, наче мертвий, його ноги згорнулися.

В Одетти взагалі не було ніг. Її тіло закінчувалося на животі. З-під стола вистрибнув плаский диск. Вона вилізла на платформу і зависла у повітрі, здатна контролювати її рухи. Безнога жінка оминула стіл і зупинилася перед канапою. Її чарівний візок тихенько гудів.

-- Так значно краще, -- сказала вона, зітхаючи. – Люди думають, що кожного разу це той самий краб, але це не так. Ми тримаємо цілий виводок цих істот на ранчо, і нам доводиться вбивати нового кожного разу, коли я виходжу в етер. Ми про це не надто розповсюджуємося, щоб не розізлити якусь з чисельних груп, що виступають за права тварин і мобів.

-- Ти могла одягнутися в будь-що, -- запитав я, не зводячи погляду з химерної пари безтілесних цицьок, що лежали на столі. – Чому… це? Я навіть не можу сказати що це.

-- Зможеш, -- сказала вона. – Весь цей прикид був моїми латами, коли я була така як ти. Саме це було на мені, коли я дійшла до сходів на тринадцятий поверх. Такою мене знають люди.

-- Як оті цицьки могли бути латами?

-- Юначе, -- сказала Одетта. – Оце спорядження на тобі, оцей лут? Це ніщо в порівнянні з тим, що тебе чекає.

-- Мордехай… Чувак, що нас тренує. Він сказав, що за весь час тільки одна особа дійшла до тринадцятого рівня, і це був парубок. Він загинув, -- сказав я.

-- Це правда, -- підтвердила Одетта. – Я так і не спустилася по сходах. Уклала угоду. Це довга історія, і не на сьогодні. Але я рада, що ти згадав про Мордехая. Саме про нього я хочу поговорити з вами. Я знаю, що це його остання пригода. Передайте йому нехай знайде мене, коли все це закінчиться.

-- Мордехаю? Звідки ви одне одного знаєте? – запитала Пончик. – Брали участь в тому самому сезоні?

-- Це неможливо, -- сказав я. – Одетта – людина, а Мордехай – людина-птах. Вони з різних планет.

-- Їх називають небесними птахами, -- сказала Одетта. – І мій сезон був задовго до Мордехаєвого. Я була його тренером. Власне, так я вас і знайшла. Я наглядаю за ним і бачила, як ви забрели в його гільдію.

-- Його тренер? Овва, -- сказав я. – Мабуть, це було дійсно дуже давно.

-- Давно, -- сказала Одетта. – То я можу розраховувати на вас?

Я знизав плечима.

-- Звісно, ми йому передамо.

Вона кивнула.

-- Дякую. Зараз я дам вам пораду. Не говоріть про це вголос, коли повернетеся в підземелля. Мулистим стрибунам це не сподобається.

-- Мулистим стрибунам? – перепитав я. – Ти хочеш сказати Бор…

Я замовк і поглянув на стелю.

-- Тут вони тебе не чують. Але не повторюй цих слів у підземеллі. Мулисті стрибуни. Кілька циклів тому вони вимагали, щоб Синдикат заніс їх в списки мови ненависті. Майже ніхто не називав їх так, поки вони самі не наробили шуму. Але так, саме про них я говорю. Куа-тін. Борант. Ніхто не любить куа-тін, а принаймні їхню систему правління. Борант – цілком інша історія. Дехто з них нормальні чуваки. Вони хочуть тільки одного – зробити класне шоу. Впевнена, що вони були розлючені, коли їх змусили випускати шоу передчасно.

Я глянув на Пончик.

-- Ми нічого не скажемо, -- промовив я.

-- Добре. Перше. Ви зійдете на другий поверх, і десь за день побачите, що ваша соціальна стата злетить до небес. Всі ці люди зафоловили вас, Карле і Пончик. Тож коли ви дійдете до третього поверху. Ти, -- вона вказала на Пончик. – повинна залишитися милою, пухнастою кішкою. Тебе будуть спокушувати дуже потужними расами. Завіруситися так швидко – це одночасно благословення і прокляття. Люди закохані в кішку Пончик. А не в Пончик – шаблезубого леопарда з безодні. Роби, що завгодно, тільки не змінюй раси. Я десятки разів бачила, як це трапляється. Вони змінюються і їхні рейтинги обвалюються. Саме тому зараз ніхто не береться спонсорувати волоцюгу до четвертого поверху.

-- Мені це навіть в голову не прийшло, -- сказала Пончик.

-- Молодчинка, -- сказала Одетта.

-- А я? – запитав я.

Вона знизала плечима.

-- Глядачі звикли бачити людей, тож не критично, щоб ти залишався таким самим. Тільки щоб це не було щось, що разюче відрізняється. Якщо вона залишиться цією дрібною крихіткою, то її потрібно буде захищати. Мордехай керуватиме процесом під час вибору раси і класу. На вас висиплеться купа інформації. Йому не можна направляти вас, принаймні відкрито, але якщо я чогось його навчила, то це як допомогти вам вирішити самим. Не знаю, що буде на столі – кожного сезону це щось інше. Прислухайтеся до його підказок. Він знає, що робить. Він постарається допомогти вам.

-- Гаразд, -- сказав я. – Дякуємо.

-- А ще, -- додала вона. – Якщо хочеш штанів, припини нити, що їх в тебе немає.

-- Отже, як я й підозрював, -- сказав я. – Лут-бокси так насправді не рандомні.

-- Звісно, що ні, -- сказала Одетта. – Це навіть записано в правилах. Глянь на мене.

Вона відлетіла назад, простягнула руки.

-- Я втратила ноги в бою з Демонічною Косою на одинадцятому поверсі. Я була при смерті. Доповзла до безпечної кімнати, відкрила бокси і отримала ось це, -- вона тицьнула пальцем в чорний пояс навколо талії, трішки вище від лінії, де були колись ноги. – В золотому боксі. Це щонайменше легендарний предмет. Він дозволяє мені приєднувати до себе частини інших монстрів. Спочатку мені довелося доповзти назад і прикінчити того краба, але я зробила собі ноги з його тіла. І продовжила шлях.

-- Твої ноги не відростають? – запитала Пончик.

-- Ні, -- відповіла Одетта. – Якщо їх повністю відрізати. Але суть не в цьому. За мною спостерігали люди. В мене було п‘ять спонсорів, на той час рекорд. Моя смерть в безпечній кімнаті не пішла б на користь нікому з причетних. Їм було наплювати виживу я чи здохну, тільки щоб моя смерть була славною. Тож вони дали мені ідеальний предмет, щоб змусити мене волочити свою сраку назад і принаймні спробувати. Так, це гра. Так, встановлено контроль, щоб вона була чесною. Більш-менш. Але набагато важливіше, це -- комерційне підприємство в індустрії розваг. І якщо те, що ти живий приносить більше прибутків, твій лут буде значно кориснішим. Але якщо АІ відчує, що поставити тебе раком зробить шоу цікавішим, можеш не сумніватися, що він виїбе тебе в сраку в найгірший можливий момент. Ніколи не забувайте про це. Ви можете розраховувати тільки на себе.

-- Отже, припинити нарікати, -- сказав я. – Принаймні вголос.

-- Ні, якщо це смішно, що в тебе немає штанів, -- вона повернулася до Пончик. – Або якщо хтось шипить кожного разу, коли отримує ще один смолоскип в одному зі своїх боксів.

Пончик гнівно махнула хвостом.

-- В мене в інвентарі 230 смолоскипів. Це просто смішно.

-- Остання порада, -- сказала Одетта. – Ніколи не довіряйте комусь, якщо тільки не знаєте, що він з цього матиме. Ніколи не довіряйте комусь, якщо його мотиви для вас неясні. Наприклад Мордехай. Він вам цього не скаже, але по контракту сезон йому не зараховується, якщо хоча б один з його волоцюг не дійде до четвертого поверху.

-- То якщо ми не дійдемо, він застрягне до наступного сезону? – запитав я.

-- Він застрягне до наступного сезону, який буде спонсорувати Борант, а той відбудеться щонайменше через сім чи вісім сезонів після цього. А з теперішнім політичним кліматом, багато людей сумнівається, що Борант проіснує так довго. Під час конфіскації майна через банкрутство всі контракти на навчання заморожуються.

-- Зажди, що? – запитав я.

Вона махнула рукою.

-- Це не повинно тебе турбувати. Зосередься на грі.

Пончик зістрибнула з канапи і побігла до дальньої стіни. Вона зупинилася посеред кімнати, її мордочка налетіла на невидимий бар‘єр. Студія виглядала більшою, ніж була насправді. Вона поклала лапи на невидиму стіну, це виглядало так, наче вона стояла на задніх лапах.

-- Глянь, Карле, -- сказала вона. – Ця кімната якась дивна.

-- Пам’ятаєш, що сказала Лексіс? – вигукнув я до неї. – Насправді ми не в студії. Це край човна. Будь обережною.

Я повернувся до Одетти.

-- Не знаю, що ви з нею зробили, але це перестає діяти, -- сказав я.

Жінка кивнула. Вона навіть не намагалася заперечувати. Вона теж спостерігала, як кішка стрибає в кінці кімнати.

-- В багатьох відношеннях вона ще дитина. Це одна з причин чому стільки глядачів зачаровані нею. Це чудово працює в підземеллі. Але для інтерв‘ю їх інколи потрібно трохи підштовхнути.

Я закусив губу. Я не знав, злитися мені чи ні.

-- Що ви зробили?

Вона знизала плечима.

-- Нічого страшного. Це було в її котячих смаколиках. Воно тимчасове. На півтора пункти збільшило їй стату розуму і впевненості. Не сильно. Щоб інтерв’ю вийшло кращим. Це все одно, що випити келих міцного вина.

-- Я думав, що стати розуму більше немає, -- сказав я.

-- Ой, любий. В стату входить все. Тільки тому, що ти цього не бачиш, не означає, що його там дійсно немає. Але ти маєш більше рації, ніж ти собі думаєш. Жодна зі стат найвищого рівня, які ти бачиш, не є справжніми. Дійсно. Вищий інтелект не означає, що ти розумніший. Це означає, що в тебе більше очок мани. Це означає, що в тебе краща пам‘ять. Насправді це суміш сотень різних стат зібраних воєдино.

Вимахуючи хвостом, повернулася Пончик.

-- Ця кімната значно менша, ніж виглядає.

-- То як на рахунок тебе, Одетто? Які в тебе мотиви? – запитав я, встаючи з канапи. Пора було йти. – Допомагати нам. Ти сказала не довіряти нікому, поки не знатимеш його мотивів.

Літня жінка посміхнулася.

-- Мої глядачі люблять вас. Чим довше ви будете залишатися живими, тим більше грошей я зароблю. У всьому всесвіті не існує нічого, що б я любила більше за гроші. А тепер повертайтеся в підземелля і постарайтеся не загинути.

[ 30 ]

Другий поверх

Переглядів – 0

Фоловерів – 0

Улюблених – 0

-- В моєму списку немає нікого, -- сказала Пончик. – В мене ще немає жодного фоловера.

Ми були на другому поверсі приблизно п‘ять секунд. На щастя Брендон і його команда ще не спустилися. До колапсу було ще дві години і я підозрював, що вони чекали, щоб переконатися чи Крісу вдасться вмовити спуститися тих тридцять осіб, які відсиджувалися у Вафельному Домі. Я очікував, що перші почнуть з’являтися не раніше ніж за годину.

-- Думаю, до закінчення підсумкової серії їх не увімкнуть, -- сказав я. – І взагалі, Мордехай казав, що вони оновлюються дуже повільно.

Сьогоднішня серія збігалася в часі з закриттям першого поверху. Я сподівався, що до того ми знайдемо безпечну кімнату.

Зазвичай серія тривала трохи більше ніж годину, а після цього в етер виходило шоу Одетти. І якщо шоу було таким популярним, як вони натякали, то почнеться хвиля переглядів. В глибині душі я знав, що це добре. Чим більше фанів, тим більше в нас буде шансів. І все одно в мене було жахливе, зловісне відчуття, що вся ця увага це помилка. Бути непримітним має свої переваги. Тихим і ефективним. Але цього не буде, не тут, не коли зі мною була Пончик.

На вигляд другий поверх був схожий на перший, тільки замість того, щоб вийти в кінці головного коридору, ми були всередині кварталу. Підлога тут була білою. Лишай на стіні мав оранжеватий відтінок. Стіни були зроблені не з каменю, а з шлакоблоків. Я вдарив стіну рукавицею, щоб побачити чи вона зламається. З’явилася велика тріщина, але далі вона не пішла, стіна немов була захищена магією. Я вдарив сусідній блок, результат такий самий. Він легко тріскав, але далі не ламався.

-- Тут нудно. Як нам запалити міжгалактичний інтернет, коли другий поверх такий самий як перший? – запитала Пончик.

-- Мордехай попереджав, що так буде. Тільки на третьому чи четвертому поверсі все почне ставати більш дивакуватим.

-- Сподіваюся, що монстри будуть більш захопливими, -- сказала Пончик.

-- Вони будуть такими самими. Тільки трішки важчими.

-- Дивись, дивись, -- сказала Пончик. – Якщо віддалити мапу, правий верхній кут. Північний схід.

Я глянув і відразу побачив, на що вона дивилася. Іконка була вкрита туманом, але вона там була. Мене охопило неймовірне почуття полегшення. Я поки що не бачив безпечної кімнати чи навчальної гільдії, але принаймні в нас було це.

Сходи на Третій Поверх.

-- Давай проб‘ємося туди і спробуємо зачистити квартал, -- сказав я. – Будь напоготові й слідкуй за безпечними кімнатами.

Як тільки ми завернули за ріг, я побачив Х. В мене тьохнуло серце, я боявся, що це буде труп Агати. Але це було менше Х. Воно належало мобу. Я зосередився на точці й прочитав Труп – другий рівень Пузатий Гриз.

-- Другий рівень. Це добре. Цікаво, чи його вбила Агата? – сказав я. Ми не знатимемо цього, поки не підійдемо ближче. Ще кілька кроків і в тому самому коридорі, поміж нами і трупом, з‘явилася пара червоних крапок. Здавалося, вони теж рухалися в напрямку трупа.

-- Гаразд, будь обережною, -- прошепотів я. Я виглянув з-за рогу. Моби були там, пара пухнастих, розміром з кішку монстрів без ніг. Комахи зі схожим на Пончик чорним і коричневим кольором. Це були великі, жирні хробаки. Рухалися вони не дуже швидко, також другого рівня. Це були істоти того ж виду, що й труп.

Пузатий Гриз. Рівень 2.

Ти знаходив коли-небудь мертве, розпухле тіло, що розкладається? Тицяв його палицею, щоб побачити, що з нього вилізе? Терся об нього своєю босою ногою? Ти знаєш, що хотів цього. Що ж, продовжуй мріяти. Тут, на другому поверсі, щурі – це вчорашні новини. Пузаті Гризи – ось останній крик моди, і обов‘язки прибирання припадають їм. Чим більше монстрів ти вб‘єш у якійсь зоні, тим більше гризи з‘їдять. Чим більше гризи з‘їдять, тим більшими вони стануть. Коли почнеш знаходити їх в стадії лялечок, краще не зупиняйся. Гризів легко вбити. Їхніх старших братів – ні.

-- Ти знімаєш лівого, я – другого, -- сказав я, в той час, як Пончик вистрибнула мені на плече.

Ми зайшли за ріг. Пончик влупила першого максимальною Магічною Стрілою, істота вибухнула, не залишивши після себе нічого, крім місива з білого слизу. Їхні нутрощі хлюпали так само як у смиків з першого поверху.

-- Приготуй свиток здоров‘я на випадок, якщо їхня кров кислотна чи ще щось, -- сказав я.

Я стиснув кулак, кинувся вперед. Другий гриз жалюгідно пищав і черепашачим темпом намагався втекти. Я вгатив його рукавицею. Це було як бити пудинг. Цих істот могло вбити навіть немовля.

Слиз комахи виявився нетоксичним. А ще комахи не давали якоїсь помітної експи. Вони були значно менш небезпечними ніж щурі. Цікаво, в яких монстрів вони перетворювалися.

Ми підійшли, щоб оглянути розчавлені залишки третього трупа. Все як я й підозрював.

Труп з лутом. Пузатий Гриз. Рівень 2. Вбитий волоцюгою Агатою.

Флакон гемолімфи Пузатого Гриза. (Алхімічний матеріал.)

Скидалося на те, що вона переїхала його своїм візком. Потрібно було, щоб минуло десять хвилин, перш ніж труп зможуть залутити інші волоцюги, і це було єдиним показником, як давно це трапилося. Завдяки нашій перерві на поверхні вона випереджала нас на кілька годин. Я забрав флакон.

Пончик зістрибнула і понюхала труп. Скривила мордочку.

-- Гидота. Я бачу в наступному коридорі ще пару червоних крапок.

Я глянув на мапу, і там не було ніяких червоних крапок. Я зморгнув оком і вони з‘явилися. Останнім часом я зауважив, що Пончик відчувала активних монстрів на кілька миттєвостей раніше за мене. Я підозрював, що це мало щось спільного з її расою, але певності в мене не було. Крапки швидко рухалися сусіднім коридором.

-- Це не гризи. Якщо ці хробаки тут, як щурі на першому поверсі, то ми ще не бачили мобів з цього кварталу. – Я підняв ногу і наступив на залишки вбитого Агатою трупа. Я чавив і трощив, розмазуючи нутрощі по всьому коридору, допоки Х не зник з мапи.

-- Карле, -- сказала Пончик, поглядаючи то на мене то на розбризкані залишки. – З тобою все гаразд?

-- Ти читала опис гризів? – запитав я, витираючи ногу об шлакоблок. Я майже не відчував підошов ніг. По боках ноги були такими ж чутливими як і завжди. – Ми не можемо просто залишати повсюди трупи. Навіть їхні власні. Принаймні не в цій частині підземелля. Відтепер ми будемо намагатися залишати після себе якомога менше.

Вона наморщила носик.

-- Як на мене, це не дуже ефективне використання часу. Моїм фанатам не сподобається спостерігати, як я оскверняю мертвих. Це просто огидно. Я б не хотіла, щоб ти це робив.

-- Твоїм фанатам не сподобається спостерігати, як тебе вбивають ті, що виростають з цих істот.

Ми продовжили свій шлях коридором, повернули на перехресті, тоді ще раз, рухаючись в напрямку інших червоних крапок. Скидалося на те, що ці чуваки проводили патрулювання. Я підозрював, що якщо ми продовжимо рухатися далі в тому напрямку, то наткнемося на їхню базу і квартального боса. Наразі в мене не було бажання битися з ними.

-- Ходімо вже займемося тими істотами. Це триває надто довго, -- сказала Пончик, підстрибуючи. З нашийним амулетом і підхвістям вона дзеленькала як дзвоник.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я. – Ти ж кішка. Тобі варто навчитися підкрадатися непомітно.

Істоти завмерли, вони зупинилися в коридорі, тоді почали швидко рухатися в нашому напрямку.

-- Бачиш? – сказав я. – Перед бойовим зіткненням потрібно побачити, що це за моби.

Я вийшов, очікуючи, коли вони з‘являться з-за рогу. Пончик повернулася мені на плече.

Вона почала відповідати мені, але як тільки з‘явилися моби, люто запищала. Вона вся напружилася і боляче загнала кігті мені в плече. Випустила одна за одною дві стріли. Обидві істоти впали на землю, їхнє здоров‘я опустилося до червоного. Ледь-ледь. Вони встали і клацаючи зубами, з гаркотом поперли на нас.

І з гавкотом.

АІ імітував жахливий австралійський акцент.

Небезпечний Динго. Рівень 5.

Це тобі не милі, ніжні цуценята з іншого краю світу, що пожирають немовлят. Ні, старий. Небезпечні Динго виділяються сильнішим тілом, гострішими зубами і пристрастю до груп чорного металу, таких як Dimmu Borgir і Satyricon. Зазвичай неподалік від них тусуються Кобольди, їхні вершники і рабовласники.

-- Здохніть! – заверещала Пончик, випускаючи, ще дві стріли. Обидва монстри впали без духу, з них повалив пар. За лічені секунди вона використала 24 з 26 очок мани. Вона сиділа в мене на плечі й важко дихала.

-- То що, -- сказав я, дивлячись на трупи, що продовжували рухатися вперед, вони сковзали поки не зупинилися в нас біля ніг. – Не любимо песиків?

Вони не були схожими на звичайних динго. По-перше, вони були величезними, розміром з мастифа. В обидвох хутро на пащах росло так, що нагадувало грим металістів під трупи. Їхні ікла були абсурдно довгими і гострими, від цього в них був майже доісторичний вигляд. Вони дропнули “Бідну Шкіру Динго”, яку Пончик залутила.

Один з них дропнув щось, чого я ще не бачив. Пару золотих монет. Пончик схопила їх перш ніж я побачив їхні властивості.

-- Гаразд, признаю, мене трохи понесло, -- сказала Пончик. Махнувши лапою, вона відірвала динго голову. Копнула її, і голова вибухнула об стіну. Знову, після смерті тіла на цьому рівні були значно крихкішими. Я спостерігав, як вона обережно і діловито розриває трупи на шматки, намагаючись не заляпатися кров‘ю. Роблячи це, вона повторювала “Фе, фе, гидота, фе.” Їй не вдалося не заляпатися кров‘ю, і коли вона закінчила, її передні лапи були повністю червоні.

-- Ти ж не хотіла оскверняти трупи.

-- Кокер спанієлі заслуговують, щоб їхні трупи оскверняли.

-- Це не… -- я замовк. Я не збирався сперечатися з нею. Вона чудово знала, що це не кокер спанієлі. Вона просто грала на камеру. – Давай наразі відступимо з цієї зони.

Я вказав на викривлений коридор. Я бачив попереду кілька великих кімнат і підозрював, що якщо ми підемо далі, то по коліна заліземо в динго і кобольдів.

Поки ми наближалися до головного коридору, я більше не бачив жодних ознак динго, але ми наткнулися ще на кілька мертвих гризів. І ще на купу живих. Вони були повсюди і нам довелося вбивати їх десятками.

-- Безпечна кімната, -- сказала Пончик. – Справа від коридору.

Я глянув і вона мала рацію. Кімната була в протилежному напрямку від сходів, але близько.

Ми вирушили в тому напрямку, заглиблюючись в інший квартал. Він був заповнений летючими мізками, в яких звисали мацки. Вони були схожими на медуз. Вони називалися “Головожахи” і всі були четвертого рівня. Вони використовували щось, що називалося псіонічною атакою. На Пончик вони зовсім не впливали, але на мене – так. Я відчував їх ще до того, як бачив, їхня присутність спричиняла майже нестерпний головний біль. Але фізично вони були слабими і рухалися повільно, як маленькі, мініатюрні дирижаблі. Я збивав їх з повітря до того, як їхні ментальні атаки знімали мені здоров‘я більше ніж на кілька очок. Їхні тіла у вигляді мізків нагадували наповнені повидлом м‘ячі для кікбола. Коли вони вдарялися об землю, то відскакували, інколи розбризкувалися.

Я не хотів заглиблюватися в цей квартал, але ми зачистили шлях до безпечної кімнати.

Кімната, на жаль, не була одним з ресторанів з Захисником Бопка, хоча саме приміщення виявилося значно більшим, ніж будь-яка безпечна кімната, яку я досі бачив. Вона виглядала як якесь укриття від бурі. Написи на дверях в туалети були французькою. На стіні в кінці просторої кімнати були вмонтовані телевізійні екрани. Біля другої стіни було складено десь п’ятдесят вкритих пилом похідних ліжок. Не було ні їжі, ні тістечок, ні торгових автоматів. Тільки туалети, душ і умивальники.

Але було щось, чого я ще не зустрічав. Почтова скринька прикріплена до стовпа в землі поряд зі стіною з телевізорами. Це була стандартна чорна почтова скринька, з невеличким червоним прапорцем, така як люди в передмістях встановлюють в себе перед будинками. Я негайно підійшов до скриньки і спробував відчинити дверці, але отримав повідомлення про помилку.

Навіщо хтось відправляв би тобі пошту?

-- Дивно, -- сказав я.

Кількість боксів і ачівок, які ми отримали, була меншою ніж зазвичай, та все одно їх трохи було. Кілька моїх бойових стат також дрібку підросли. Я сів на одне з похідних ліжок і оглянув свої ачівки, в той час, як Пончик оглядала свої.

Нова ачівка! Містечковий бос!

Ти випадково забрів у покої другого знизу по силі виду боса. Якщо ти вижив, то це означає, що ти входиш в топ 5% всіх волоцюг. Шкода, що тільки топ 0,25% пройде далі ніж наступний рівень.

Нагорода: Ага, немає.

Нова ачівка! Хуліган і злодій!

Ти вкрав власність у нижчого за себе рівнем колеги волоцюги. Що далі, здоровило? Цуценят почнеш копати?

Нагорода: Ти отримав Бронзовий Бокс Засранця.

Ця збентежила мене на якусь мить, поки я не збагнув, що отримав її за те, що забрав у Агати візок.

Нова ачівка! Будівництво на полі бою!

Ти збудував споруду і використав її у бою. А твоя мати була впевнена, що ти марнуєш життя, годинами пожираючи Дорітос і граючи в Minecraft. Якби тільки вона могла тебе зараз побачити. Шкода, що швидше за все, вона мертва.

Нагорода: Ти отримав Срібний Бокс Механіка.

Для наступної ачівки АІ знову використав сексуальний голос. Я зіщулився.

Нова ачівка! Ця свинка пішла на базар!

О… так… крихітко. Під час битви з босом ти босими ногами вбив більше ніж п’ятьох опонентів. Татусь дуже, дуже задоволений.

Нагорода: Ти отримав Платиновий Бокс зі Взуттям.

-- Що за хуйня, чувак, -- пробурмотів я до стелі. Я здригнувся. Глянув на Пончик, яка вже відкривала свої бокси. Я не збирався розповідати їй про це. Але платиновий бокс? Воно майже було варте того. Майже. Я не міг дочекатися, щоб побачити, що було в “рандомному” лут-боксі.

Вигулькнуло ще кілька ачівок, всі відносилися до нашої перемоги над босом. Вбивство містечкового боса. Вбивство містечкового боса змішаною групою. Вбивство містечкового боса менше ніж за 10 хвилин. Вбивство містечкового боса і більше ніж 10 посіпак. За жодну з цих ачівок не дали нічого доброго, за винятком срібного бокса боса. Після цього залишилася тільки одна ачівка:

Нова ачівка! Ти знайшов сходи!

Ти знайшов сходи вниз на наступний поверх. Кажуть, вершки завжди піднімаються вгору. То, що це говорить про тебе?

Нагорода: Це ніяке не досягнення. Нагорода полягає в тому, що ти живий і читаєш це.

Далі я перейшов до лут-боксів. Предмети з‘являлися один за одним, швидко з‘являлися і зникали в моїй віртуальній торбі. Я зайшов у інвентар, обрав закладку Нові й оглянув по черзі всі предмети.

Бокс засранця містив п‘ять золотих монет і три маленьких шматки паперу. Талон на випивку (X3) – Клуб Десперадо. Коли я оглянув червоний папірець, на ньому було написано тільки: Обміняти в Клубі Десперадо на безплатну “випивку.” Я з недовірою глянув на лапки, в які було взяте слово “випивка.”

Срібний бокс механіка містив справді цікавий предмет. Я витягнув його з інвентаря і оглянув. Він виглядав як великий срібний льодяник з кнопкою на паличці.

Слизонатор 3000

Це інструмент для формування. Можна використовувати тільки на верстатах. Допомагає формувати матеріали в щось інше. Тримай робочий кінець подалі від обличчя.

Звучало круто, але я не зможу використовувати його, поки не придбаю приватні покої, а цього я не зможу зробити аж до четвертого поверху. Наразі йому доведеться лежати в інвентарі й чекати.

Наступною була нагорода зі срібного бокса боса. Я отримав 100 золотих монет і зілля.

Зілля чит-коду

Попередження: Цей предмет має короткий термін зберігання.

Предмет втратить силу невдовзі після генерації. Іншими словами, довго його не потримаєш. Не будь сцикуном. Випий негайно.

Спричиняє, що одне, недавно використане бойове або магічне вміння збільшується на три. Вибір рандомний і постійний.

Червоний таймер з‘явився і замигав внизу під описом. На ньому було 17 хвилин і вони зменшувалися. Лайно. Я додав його в швидкий доступ і випив.

Я відчув як в моєму роті щось затріскотіло, немов я за раз закинув цілий пакет шипучки Pop Rocks.

Твоє вміння Кулачний Бій зросло на 3! Тепер твоє вміння Кулачний Бій 10 рівня.

Дідько. Тепер в мене було купа бонусів, всі мали відношення до рукопашного бою. З комбінацією з вмінь Залізний Удар і Потужний Удар, плюс бонус до рукопашного бою і вміння кулачного бою, мої кулаки наносили стільки ж пошкоджень, як молот блискавок Брендона. Я знав, що тепер рівень вмінь зростатиме повільніше, але я міг вдарити стальну балку і зробити в ній вм'ятину.

Водночас я знав, що мій розвиток не був чимось особливим. Якщо порівнювати з деким з останньої підсумкової серії. Ота мала, Люсія Мар, була вся прикоцана в магічний шмот. В неї явно був бонус до спритності. Мала вже зараз бігала по стінах, робила сальто і всяке таке лайно, виносила монстрів своєю булавою. Жінка з арбалетом в шоломі валькірії також була неймовірно сильною, мабуть, вдвічі потужнішою за мене. Я з захопленням спостерігав, як вона піднімає заслиненого монстра з мацками розміром з ведмедя і підкидує в повітря, тоді стріляє в нього двічі з багатозарядного арбалета і той вибухає.

Вони давали нам ці неймовірні апгрейди, але я також знав, що монстри будуть розвиватися разом з нами. І хоча я почувався непереможним, глибоко в душі я боявся, що насправді я відстаю.

Мені залишилося оглянути останній предмет.

-- Дідько, -- пробурмотів я під носом. Я взяв предмет в руки і оглянув його властивості. Це була невеличка чорна течка з застібкою-блискавкою. Я розсунув блискавку, побачив чисельні, мініатюрні інструменти.

Сильфський Зачарований Набір Інструментів для Педикюру.

Набір містить 12 неодмінних предметів для властивого догляду за ногами.

Магічні покращення цим предметом можна вносити тільки в безпечній кімнаті або особистих покоях.

Увага: Всі ці покращення вимагають, щоб ти залишався босим.

Чому? Бо ти знаєш чому.

Починаючи з пемзи і закінчуючи щипцями для видалення кутикули, цей набір для особистої гігієни буде утримувати твої ноги спокусливими і в ідеальній бойовій формі. Щоденний догляд за ногами і нігтями даватиме наступні бонуси:

+15% пошкодження до атак босими ногами на 30 годин.

+3 до вміння Хрусь на 30 годин.

+ Баф незламності (тільки для ніг) на 30 годин. Цей баф не дає зламатися твоїм гарненьким, маленьким плеснам.

+ Баф Небесної Спритності й Чистоти (тільки для ніг) на 30 годин. Тепер не тільки твої ніжки будуть сяяти від чистоти, але й будь-яка пастка активована ногою буде викликати сигнал тривоги і матиме 5-секундну затримку, перш ніж спрацювати.

Я зітхнув. Цей останній баф був чудовою нагородою. Окрім гоблінського бульдозера, ми поки що не мали справи з пастками. Мордехай згадував про них, але я не знав, коли вони почнуть попадатися нам. Нам потрібно буде щось більше ніж 5-секундне попередження, але краще це ніж нічого.

Я з недовірою глянув на набір, тоді запхав його назад в інвентар. Я й гадки не мав, до чого слугувала більшість з тих маленьких, металевих предметів. Чи я повинен буду скористатися ними всіма, щоб задіяти покращення? Скільки часу це займатиме? Беатріс могла сидіти у ванній буквально годинами, щось тицяючи, колючи і висмикуючи. Пончик переважно сиділа з нею, нявкала біля умивальника, вимагаючи уваги. А це означало, що Пончик купу разів спостерігала, як вона це робить. Мені доведеться запитати кішку чи вона знає, як цим користуватися. Лайно.

Пончик неспішно підбігла до поштової скриньки, вистрибнула наверх і всілася, в той час, як дверцята скриньки самі по собі відчинилися. Звідти повільно вилетів том і завис в повітрі перед нею. Він зник, коли вона додала його в свій інвентар.

-- Що це в біса було? – запитав я.

Вона гордо випнула груди.

-- Завдяки тому боксу боса, я тепер член Клубу Однієї Книги на Поверх Підземель. На кожному рівні я отримую одну книжку з закляттям, яку мені відправляють поштою.

-- Що? Справді? Це набагато краще ніж те, що отримав я. Що за книжку тобі прислали?

Замість того, щоб відповідати, її тіло спалахнуло світлом. Вона прочитала книжку і отримала закляття.

-- Фе, -- сказала вона за мить. – Яке жахливе закляття. Насправді ми повинні берегти ці книжки, а не марнувати їх.

-- Хай тобі дідько, По… -- я стримав себе. – Ти це знаєш. Перш ніж кидати закляття на себе, ти повинна прочитати опис. Що це за закляття? Що воно робить?

Я не мав доступу до її заклять, тож мені доводилося покладатися на те, що мені розповідала вона. Я знав, що не враховуючи цього нового, в неї було чотири закляття. Вона мала закляття лікування, з яким починали всі, Смолоскип, Магічну Стрілу і Стрибуна по Калюжах, яке вона тільки раз випробувала. А ще в неї був том Армія Посіпак, який вона ще не прочитала, і я мав том Примарних Лат.

-- Воно називається Другий Шанс. Щоб його кинути потрібно затратити 10 мани. Я можу оживити монстра. Він повинен бути нижчого за мене рівня. Вони будуть битися за нас стільки хвилин, якого рівня буде закляття. Воно першого рівня, отже, триватиме тільки хвилину.

-- Нічого собі, -- сказав я. – Круто. Некромантське закляття!

-- Бридота, -- сказала Пончик. Вона здригнулася. – Мертві огидні самі по собі. Значно гірше коли вони лазять повсюди. Вони ще й стогнуть, мабуть. Ти знаєш, як я ставлюся до стогонів.

В мене в голові промайнув спогад, як Пончик полоснула мене одного разу, коли ми з Беа займалися любощами. Тоді це не було смішно, але пізніше ми посміялися з цього. Після цього ми проганяли Пончик зі спальні під час любовних утіх. Вона дерлася під дверима, і щоб заглушити її, ми включали якусь музику.

-- Ти вже не хочеш вбивати їх стильно? – запитав я, намагаючись не засміятися.

-- Щоб бути стильним, не обов‘язково вдаватися до кривавого насилля.

-- Угу, -- сказав я. – Але уяви собі, як ти піднімаєш якогось мертвого динго і використовуєш, щоб вбити іншого. А тоді піднімаєш і його. Ти була б як та мала, Люсія Мар, зі своїми собаками, але твої були б собаками-зомбі.

В неї очі стали, як блюдця.

-- Це найкраще закляття у світі.

[ 31 ]

Брендон і його команда все ще заводили людей в безпечну кімнату, коли вийшла у етер наступна серія.

Саме коли починалося шоу, час на таймері закінчився. Світ загуркотів, земля в мене під ногами затремтіла. Землетрус тривав якусь секунду. Я завмер і глянув на число на телевізійному екрані. Воно замигало, перетворилося з понад двох мільйонів на 1,292,526.

На наступний рівень пройшло більше людей, ніж я очікував. Але ці цифри. Ці кляті цифри. Я не хотів їх бачити. За одну коротку мить, коли я допомагав завезти жінку – її звали Ель МакГіббонс – в інвалідному візку в притулок від бурі, загинуло понад 700,000 людей. Третина з тих волоцюг, що залишалися. Перший поверх забрав трохи більше ніж 10 мільйонів людей.

-- Дякую, солоденький, -- промовила жінка, коли я підкотив її до інших. – Можеш увімкнути по телевізору Суд у Справах Розлучень. Мій Баррі любив це шоу. Воно нагадує мені про нього.

-- Не думаю, що його ще показують, місіс МакГіббонс, -- сказав я.

-- Та нічого, -- сказала вона.

Над числом з вцілілими волоцюгами мигнув кілька разів, а тоді перезапустився відлік до колапсу рівня. Шість днів, і вони почали спливати.

-- Шість днів? – сказав Брендон, він підійшов і став поряд зі мною. – Пані Тіата казала, що буде десять.

-- Ага, наш чувак казав те саме, -- промовив я. – Принаймні цим разом ми знаємо де сходи.

Поки на телеекрані розгорталися сцени різні – показували, як чоловік і жінка втікали від триголового бабуїна – я оглянув кімнату.

З безпечної кімнати у Вафельному Будинку ми отримали ще тільки шість мешканців притулку для перестарілих, це означало, що 24 з них вирішили залишитися. На якусь мить я задумався про це. І вирішив, що так для них краще. В ті останні миттєвості вони отримали хоч якийсь контроль. Пішли з життя на власних умовах. Брендон казав, що коли бачив їх востаннє, вони співали.

Агата так і не знайшлася. Кріс сидів у кутку, похиливши голову. Може навіть плакав. Я вирішив дати йому побути наодинці. Імані та Йоланда обходили пацієнтів. Йоланда допомагала їм сходити в туалет, а Імані роздавала тістечка для волоцюг.

Пончик ходила туди-сюди перед телевізійним екраном, очікуючи на другу половину програми. В нас не буде змоги переглянути шоу Одетти, і ми досі не знали чи покажуть нас в головній програмі.

-- Коли всі заснуть, сподіваюся ти мені з дечим допоможеш, -- сказав Брендон.

Я знав, що він збирався попросити.

-- Ти хочеш відправити їх всіх по сходах на третій поверх раніше.

-- Так, -- сказав він. – Вони не можуть тренувати, тож тримати їх тут немає сенсу.

-- А ви? – запитав я. – Над вашими рівнями потрібно попрацювати.

Він похитав головою.

-- Ми все обговорили. Ми всі збираємося спуститися. Випробуємо свою долю на третьому поверсі. Не хочемо ризикувати і розлучатися.

На екрані закричала жінка, коли монстр схожий на баклажана з зубами відкусив їй руку.

-- Ми розвідаємо шлях і очистимо його для вас, -- сказав я.

-- Дякую, -- відповів Брендон.

-- Отримав щось хорошого у своєму боксі боса? – запитав я.

Тепер, як і всі ми, в інтерфейсі поряд зі своїм іменем він мав яскраву срібну зірочку.

Він усміхнувся.

-- Я отримав чарівний бумеранг. Кріс – том з якимось дрючком. Імані не каже нам, що отримує, а Йоланда – сагайдак нового типу.

-- Я хотів запитати тебе дещо про Агату, -- сказав я.

-- Всім тихо! Тихо! – вигукнула Пончик. – Зараз почнеться саме цікаве!

Екран сфокусувався на тій групі чоловіків з Африки. Їхня партія називалася “Le Mouvement.” Після якихось внутрішніх чварів їхня кількість зменшилася зі 150 до приблизно 80. Кілька членів мали тепер біля своїх аватарок черепи.

Шоу послужливо додало графік, в якому показувалося скільки боєприпасів у них залишилося. У 80 чоловіків залишилося менше ніж 500 набоїв. Я сподівався, що вони тренувалися використовувати інші види зброї.

Люсія Мар і її пси, перш ніж спуститися по сходах, знищили гніздо коричневих, волохатих монстрів. Я знав, що відразу після цього її перенесли, щоб вона виступила на шоу Одетти. Вона була на сцені незадовго до нас, де один з її псів напав на продюсера. Жінка в шоломі валькірії об’єдналася з групою з ще трьох жінок. Перш ніж скористатися сходами і спуститися, вони попрацювали разом і завалили містечкового боса – істоту схожу на йеті.

І раптово з’явилися ми.

Коли це трапилося, Пончик зойкнула. Ми були на екрані менше ніж 15 секунд. В програмі швиденько, одна за одною, показували сцени з чисельними групами волоцюг, всі вони билися з босами або бігли до сходів у той час, як таймер доходив до нуля.

В ній показували, як ми тулилися під редутом і Пончик кричала “Наближається!”

Вид змінився на свинячу кулю, що котилася вгору по пандусу, застрягла. Куля покотилася назад в нашому мініатюрному форті, опора зламалася і вдарила Йоланду по голові. Показали, як куля розсипається, тоді переключилися на Пончик, що кричала і випускала чарівні стріли впритул в ікландців. Закінчили на Імані, яка скривилася і викинула на підлогу страпон ділдо.

З‘явилися фотки нас усіх. За мить шоу перейшло до наступної групи.

-- На екрані не було фотографії Агати, -- сказала Йоланда. – Це означає, що вона мертва?

-- Думаю, що саме це, це й означає, -- сказав я похмурим голосом. Не було жодного шансу, що божевільна жінка виживе тут самотужки. Ніхто не сказав цього вголос, але всі ми так думали.

-- Заждіть, -- сказав Кріс. В старшого брата Брендона був глибший голос, і коли він заговорив, мене це здивувало. – Це ще не все. Її вирізали зі сцени. Під “лежачим поліцейським” вона стояла поряд зі мною, але коли це показували, її там не було.

-- Ага, -- сказав Брендон. – Дивно.

-- Що це означає? – запитала Йоланда.

-- Хто в біса знає? – сказав я.

Пончик все це ігнорувала, підстрибуючи на місці.

-- Два шоу за один день, Карле. Два шоу! А може ще й більше. Як гадаєш, нас показують в інших шоу?

Я зітхнув.

-- Пончик. Припини про це постійно думати. Це небезпечно. Це може згубити нас всіх.

-- Я не думаю про це постійно, -- сказала вона. – З чого ти взяв, що я думаю про це постійно?

-- Ти подобаєшся людям за те, що робиш, -- сказав я. – Якщо ти почнеш грати на камеру, то будеш подобатися менше. А якщо загинеш, то про тебе взагалі ніхто не згадає. Тож спробуй не думати про це.

-- Не знаю, про що ти патякаєш, Карле, -- сказала вона.

Шоу закінчилося. І за мить в притулку від бурі загриміло оголошення.

Привіт, волоцюги.

Ласкаво просимо на другий поверх. Вітаємо вас всіх. В грі зараз трохи менше ніж 1.3 мільйона волоцюг. Це число дещо менше ніж наші прогнози, тож ми прискорюємо таймер другого поверху до законно дозволеного правилами мінімуму. У вас шість днів, щоб знайти сходи вниз. Ще раз закликаємо вас всіх почекати і спуститися в останній можливий момент.

Як тільки це оголошення закінчиться, ви виявите, що для наших глядачів увімкнена можливість фоловити і заносити в улюблені. Цифри будуть повільно з’являтися у вашому інтерфейсі, тож не варто розчаровуватися, якщо ви поки що нічого не бачите.

В цьому сезоні ми покращили те, як працює патронат. Це значні зміни, тому зверніть увагу.

Зараз всі волоцюги обмежені трьома патронами, і всі три місця буде виставлено на аукціон на один день, відразу після введення четвертого, тоді п’ятого, тоді шостого поверхів відповідно. На свій розсуд ваші доброчинці можуть вирішити перенести свій патронаж на інших учасників починаючи з сьомого поверху.

Всі патронажні місця будуть доступними при ставці в один кредит, а це означає, що в цьому сезоні практично кожен живий волоцюга матиме патронів.

Але попереджаємо. Всі кошти, які патрони платять понад стандартну патронажну ставку, будуть відображатися в знижках на лут-бокси для цих патронів. Будь-які кошти нижчі за цю ставку будуть відображатися в додаткових витратах на лут-бокси для цих патронів. Іншими словами, чим більше грошей ваш доброчинець платить за вас, тим більше і вищої якості боксів Благодійника ви можете отримати. Чим більше осіб слідкують за вами в соціальних мережах, тим більше у вас шансів отримати найкращий лут. В навчальних гільдіях знають всі деталі, там вам допоможуть, якщо у вас будуть якісь додаткові запитання.

Насамкінець, мусимо признати, що ми розчаровані тією неповагою, яку ви виказуєте стосовно туалетів. Відтепер, якщо якийсь народжений людиною волоцюга навмисне помочиться чи випорожниться поза призначеною для цього зоною, його негайно і швидко буде покарано у формі Елементаля Люті, вирваного з 13 поверху. Цей елементаль вб’є його і всіх у його партії до того, як він встигне натягнути штани.

На сьогодні це все. Веселіться і пам‘ятайте – вбивайте, вбивайте, вбивайте!

Брендон повернувся до Йоланди.

-- Краще скажи Джекові, щоб більше не пісяв у коридорі.

Йоланда зблідла. Мені й на думку не спало, що це проблема. Джек був одним з тих чуваків, що користувалися ходунком, а не візком. В нього була кепка з написом Cincinnati Bengals і він завжди штовхав пацієнток і питав, ”Ти ще жива, Мерібет?” Жодна з них не називалася Мерібет.

-- В мене ще залишилося трохи памперсів. Я простежу, щоб він одягнув, -- сказала Йоланда.

-- Причина, по якій вони прискорюють справу, не має сенсу, -- сказала Імані.

Я кивнув, погоджуючись.

-- Більше схоже на те, що вони намагаються швидше позбутися нас.

-- Карле! Карле! В мене є фоловер! Мій перший фоловер! – вигукнула Пончик. – Ще один! Перегляд! В мене є перегляд!

-- Ага, -- сказав я. – Ти ж розумієш, що той глядач саме зараз дивиться на тебе. Може припини божевільно поводитися. Ми з тобою про це говорили.

Вона заціпеніла, очі в неї розширилися.

-- Маєш рацію, -- сказала вона. Вона сіла і лизнула лапу, раптово виглядаючи невимушено. – Нехила була битва сьогодні, що скажеш, Карле?

Вона промовила це дивним, неприродним, “я намагаюся поводитися невимушено, але це в мене не дуже добре виходить” голосом.

Я зітхнув, доклав усіх зусиль, щоб не промовити свою коронну фразу вголос. Вона звикне до цього. Це нове, тож дай їй час. Після того як закінчиться шоу Одетти, ці цифри злетять до небес.

Нас чекала довга ніч.

[ 32 ]

Час до колапсу: п’ять днів, десять годин.

Переглядів: 69 мільярдів

Фоловерів: 635 мільйонів

Улюблених: 149 мільйонів

Коли ми наблизилися до кварталу зі сходами, то побачили, що відразу за ними є навчальна гільдія і ще одна безпечна кімната. План полягав у тому, щоб випробувати монстрів, побачити, наскільки вони важкі. Якщо це щось, з чим ми зможемо впоратися, то ми зачистимо їх. Коли знайдемо кімнату з босом, то по ситуації вирішимо, що робити далі. Після цього ми проведемо команду Медоу Ларк до сходів.

Ми пішли спати, а прокинулися з нашими соціальними показниками в стратосфері. Переглядів і фоловерів у Пончик було приблизно стільки ж, як в мене, але в улюблені її занесли вдвічі більше. Це мало сенс. Мордехай казав, що в людей була обмежена кількість місць в їхніх списках улюблених, а Пончик була більш видовищною з нас двох. Я цим не переймався.

Я намагався не думати про це. Сьогодні в нас була важлива робота. Дякувати Богу, коли ми побачили, як на мапі з’являються перших кілька червоних крапок, навіть Пончик почала звертати увагу на поточне завдання. Вона спробувала штовхнути промову про те, що потрібно ловити мить і битися за честь наших дідів, але навіть вона зрозуміла, що всіх дратує. Кілька фоловерів відпало, і по тому як вона відреагувала, можна було подумати, що хтось вдарив її по обличчю.

Крапки були відразу за головним коридором. Головні артерії на цьому поверсі були не такими широкими, як на верхньому, а підлога не була такою рівною. В самих кварталах нам доводилося стежити за кожним своїм кроком. Бетонна підлога була потріскана і розколота. Повсюди валялися гострі камінці.

Я копнув камінь з дороги. Пальці в мене на ногах виблискували. Я попросив Пончик показати мені, як користуватися набором для педикюру, а вона посміялася наді мною. Хто міг би подумати, але це Імані сіла зі мною. Незворушна доглядальниця витягувала по черзі інструменти і сухо пояснювала, як вони працюють.