Карл – Король Підземель - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Matt Dinniman (ч. 7)

Пончик: КАРЛЕ, ЩО ТИ ВИТВОРЯЄШ. ЦЕ Ж МОЯ ЇЖА.

Карл: Хочу дещо спробувати. Побачимо, що трапиться.

Пончик: ЦЕ – ЗРАДА. ПІДЛА ЗРАДА.

Карл: Ти знаєш, що глядачі не бачать наш чат. То не влаштовуй драми.

Динго через біль звівся на лапи, понюхав їжу і схрумкав маленьке тістечко. Тоді знов сів і відвернувся спиною.

Крапка на мінімапі блимнула і стала білою.

Так!

Ми повторили процес з усіма іншими динго в клітках. Всього їх було чотирнадцять. Більшість перебували в такому ж жалюгідному стані, як перший.

В трьох клітках лежали мертві небезпечні динго. Я вагався, чи не сказати Пончик оживити їх перед боєм, але схоже, ті клітки ніяк не відкривалися. Закляття Другий шанс, що коштувало десять очок мани, піднялося у Пончик до п’ятого рівня. Тепер, досягнувши цього рівня, вона оживляла трупи не на п’ять хвилин, а на цілих десять — і цього з головою вистачало, щоб закінчити бій. До того ж вона вже могла оживляти монстрів на п’ять рівнів вищих за себе.

Зараз у неї було 28 очок мани. Вона мала дві скибки тосту з маною і купу пляшечок з зіллям для відновлення мани, але з двоххвилинним періодом очікування між зіллями користі від них у бою майже не було. Тож ми вирішили спочатку почекати і побачити з чим нам доведеться мати справу.

Мій план був простий, проте надійний. Двері до головної кімнати не відчинилися, принаймні наразі, тож ми вирішили скористатися перевіреним методом – кинути бомбу і втекти.

Але коли я витягував з інвентаря бум-глечик, наше везіння закінчилося.

Музика раптово припинилася. У вухах стояв пронизливий дзвін, що гулко віддавався в черепі. У самій кімнаті овації стихли. Подвійні ворота почали відчинятися. Позад нас з гуркотом зачинилися двері до передпокою. Згори почала грати нова, більш знайома музика.

Бій з босом!

Саме так! Ви натрапили на ще одне лігво квартального боса!

Пані та панове, одягайте ваші святкові наряди! Іііі… Ми… Починаємо!

-- Блядь, -- промовив я, кидаючись до воріт в конюшню. Коли я біг, в мене була мить, щоб прифігіти з того, наскільки я змінився за останній тиждень. Моя перша реакція була б — сховатися. Замість цього я біг в бік небезпеки.

Я підпалив смолоскип в глечику і жбурнув його прямісінько у ворота, що саме відчинялися. Поки глечик летів, двері розлетілися навстіж, і в кімнату увірвався натовп -- кобольдів десь із сорок, що ревіли і скандували. Не було видно ніякого боса.

З глечиком у повітрі, світ завмер. Глечик висів наче комета. Кобольди саме починали підводити погляди на об’єкт, що летів на них -- їхні очі вирячилися від здивування.

Мій погляд зупинився на кобольді у самому центрі цього натовпу. Він виглядав як кобольд-вершник п’ятого рівня, але був значно краще вдягнений. На ньому було щось типу шуби, зробленої з хутра динго, і боти на масивних шипованих підборах, через що він височів над іншими на цілу голову. В руках у нього була невеличка, залізна клітка – розміром десь з коробку від взуття. Його руки завмерли в ту мить, коли він відкривав кришку, направивши невеличкий отвір на нас, як дуло пістолета.

О-о, подумав я.

Наші фотки шмякнулися на екран, і поверх припечатали Проти.

Ральф

Скажена Миша

Квартальний бос 11 рівня!

Перш ніж відправити на певну смерть, ми дамо вам короткий урок історії.

Коли Європою 14-го століття прокотилася Чорна смерть, вбиваючи до 200 мільйонів людей і назавжди змінивши хід людської історії, вважається, що одними з головних винуватців у спалаху епідемії були чорні щурі, які рознесли заражених чумою бліх по густонаселених містах і тим самим спустошили їх.

Насправді це не так. Справжнім винуватцем була велика піщанка з Азії, яка скористалася теплішим кліматом, щоб пройти Шовковим шляхом і занести хворобу до Європи.

Це важливо знати, бо Ральф, чемпіон кобольдської бійцівської ями, живе в постійній люті. Чому? Бо він вважає, що 200 мільйонів загиблих -- замало і зробить все в його силах, щоб потроїти це число.

Починаючи з вас.

Єдиному вцілілому з родини піщанок, покинутих помирати з голоду дитиною, якій набридла її іграшка, Ральфу довелося вдатися до жахливих актів канібалізму, аби вижити.

Частково земні гризуни, частково втілення смерті, Скажені миші – звичайні моби, яких можна зустріти на п’ятому чи сьомому поверсі. Але наш Ральф – особливий. Він присвятив все своє життя тренуванню та бійкам з надією, що колись помститься людям, яких він так зневажає.

Він швидкий, він злий, і поки ти це все дочитаєш, він буде вже напівдорозі до твого горла.

Я б на твоєму місці пригнувся.

Щойно це надзвичайно довге оголошення закінчилося, світ ожив і навколо нас вибухнув хаос.

Я кинувся на землю, і в ту ж мить в мене над головою з лютим вереском пролетів пухнастий гризун. Він вилетів з клітки так швидко, що я й не помітив.

Саме тоді серед кобольдів вибухнув бум-глечик, відразу випаровуючи більшість з них, з власником Ральфа – вичепуреним кобольдом -- включно.

Хутряна кулька розміром з кулак заверещала з люті, коли Ральф безпечно приземлився в довгому коридорі. Пончик вистрибнула мені на плече і випустила в маленького монстра магічну стрілу – пряме попадання. Його відкинуло назад — він ковзав і перекидався. З’явився показник здоров’я — вона зняла йому десь 15%.

-- Класний постріл! – вигукнув я.

Загалом маленький бос виглядав як звичайна піщанка, за винятком пащі, яка суперечила будь-якій логіці й законам фізики. Коли він був закритий, лютий рот здавався нормальним, але коли маленьке, неймовірно миле створіння верещало – відкривалася величезна паща, така ж широчезна, як в динго, з якими він бився на арені. Воно завило від злості, і паща розкрилася так широко, що маленьке створіння під нею просто зникло. Це була кругла, вкрита піною паща з клацаючими зубами — така велика, що я міг засунути туди всю голову.

-- Що ж, гаразд, -- промовив я розпрямляючись, поки створіння гарчало і готувалося знов кинутися на нас.

-- Карле, я не можу позбутися думки, що цього боса помістили тут не просто так, -- сказала Пончик. Вона випустила ще одну магічну стрілу, але цього разу схибила.

-- Про що ти? – запитав я.

Більшість кобольдів були мертвими, але кілька, яких зачепило лише краєм вибухової хвилі – вижило. Один кобольд, залишаючи за собою кривавий слід, підповз до стіни й натиснув кнопку, втоплену в стіну біля воріт в конюшню. Кімнату заповнив голосний гуркіт – це почали відкриватися клітки.

-- Погана ідея, друже, -- крикнув я кобольду.

Динго вийшли зі своїх кліток. Їхні крапки на мінімапі залишилися білими. Вони рухалися, притиснувшись до землі, з глухим гарчанням. Більшість з них були поранені, з явними ознаками болю. Але простий прояв доброти розірвав чари, які утримували їх під контролем їхніх рабовласників – кобольдів.

Один з динго – той, якого ми нагодували першим – стрибнув і накинувся на Ральфа. Все трапилося блискавично. Хвацько клацнувши зубами, одноокий динго за раз проковтнув гризуна цілком. Раз — і боса не стало.

Позаду нас уцілілі кобольди відступили, а динго розвернулися на своїх колишніх хазяїв — накинулися на них і люто рвали на шматки. Кобольди не мали зброї і їх було небагато. З гавкотом і гарчанням, динго прикінчили їх за лічені секунди.

Якби ми не переманили динго на свій бік, бій був би значно важчим. В цьому й полягав “фокус” цієї кімнати боса. Я подумки подякував Мордехаю за пораду. Хай яким несправедливим був цей світ, він усе одно залишався грою. В ньому були загадки і приховані шляхи, щоб вижити, потрібно було тільки не втрачати пильності.

-- Пройшло, як по маслу, -- сказала Пончик. – Чесно кажучи, я трохи розчарована.

Вона озирнулася на динго, який зжер боса.

-- Здається, я помилялася.

Я оглянув кімнату. Всі кобольди були мертві. З головної кімнати боса почали доходити звуки чисельних невідомих істот, що вили, верещали й скавуліли. Звуки не були особливо голосними чи загрозливими, я ледь чув їх на тлі музики. Вони зовсім не були схожими на динго. Тепер, коли дим розвіювався, я бачив, що відбувалося всередині кімнати боса. Як я й очікував, це була невеличка бойова арена. Ще більше кліток тягнулося вздовж далеких стін. З цієї відстані я не міг розгледіти хто в них, але на мінімапі була мішанина з червоних і білих крапок. Якби ми не прикінчили кобольдів так швидко, один з них побіг би і повідкривав всі ті клітки.

Музична тема боса продовжувала грати, усвідомивши це я стривожився.

-- Це ще не кінець, -- сказав я. – Ми щось пропустили.

Я стиснув кулак, готуючись до нападу.

-- І що ти мала на увазі? В чому ти помилялася?

Решта динго нишком відступили. Проходячи повз нас, деякі вишкірили зуби, але не агресивно, а швидше покірливо. Зблизька масивні, 100-кілограмові динго здавалися ще страшнішими. Пащі у всіх були розмальовані білою фарбою, але в кожного – по-іншому. Вони забилися в кінці кімнати, біля зачинених дверей. Динго скребли по них пазурами, як собаки, що просяться надвір.

Одноокий динго, який зжер Ральфа, продовжував стояти там, де проковтнув мініатюрного боса. Він застиг на місці. Істота глянула на нас і почала жалібно вити.

Пончик кинула промовистий погляд на мої ноги.

-- Це дрібний гризун. Твої ніжки сяють. Як полюбляла казати міс Беатріс, “Час розплачуватися з татком.”

-- Зажди. Що? Коли це вона таке казала?

В цю мить голова динго вибухнула.

Істота дивилася на нас, схиливши голову на бік, а тоді – бум. Все навколо заляпало червоне з білим криваве місиво. Досі жива піщанка вирвалася і полетіла просто мені до горла. Бідний, безголовий динго ще не встиг впасти на підлогу, як вона була вже посередині кімнати. Маленька, пухнаста ракета заверещала.

Я був готовий. Я, як Майк Тайсон, влупив її з усієї сили. З нудотним хрускотом піщанка відбилася від підлоги і посунулася, поки не вдарилася об край клітки. Показник здоров’я різко опустився до червоного.

Над її головою з’явився напис Приголомшена і таймер на п'ятнадцять секунд.

Моя рукавиця мала тільки два відсотки шансу приголомшити моба. І досі ніколи, жодного разу, цей дебаф не активувався. Кинувши похмурий погляд на стелю, я зробив два кроки до крихітного, нерухомого тільця. Якусь мить я роздумував, чи не забити його до смерті кулаками.

Час розплачуватися з татком.

-- Якщо тобі від того стане краще, то вона говорила про тебе. Татко – це ти, -- сказала Пончик, дивлячись на майже мертвого боса.

-- Ні, Пончик, -- сказав я. – Мені від того краще не стане. Навпаки, мені тільки гірше.

Я поклав босу праву ногу на маленького монстра.

-- Пробач, Ральфе, -- сказав я.

[ 46 ]

Підземелля застогнало. Воно, блядь, застогнало.

Я зітхнув, витираючи ногу об залізний прут клітки. Все підземелля загуло, немов під час землетрусу. Мій інтерфейс замерехтів. Мене нудило, я почувався брудним. Я тер і тер ногу, але кров не сходила.

Бій з босом офіційно закінчився і далекі двері відчинилися. Тринадцять небезпечних динго вибігли в коридор, рвонули хто куди, ніби вітер їх розніс.

Я залутив мапу кварталу. Коридори заповнювали десятки червоних крапок. Це були новонароджені пузаті гризи. Білі крапки динго мчали до коридору –ї головної артерії, по дорозі хапаючи і вбиваючи гризів. Зграя динго дісталася головного проходу і їхні крапки зникли.

Цікаво, що трапиться, якщо вони натраплять на групу інших волоцюг. Швидше за все, нічого хорошого -- принаймні для волоцюг. Хай там що, більше вони до нас не полізуть.

-- Пішли глянемо, що там в головній кімнаті, -- сказав я.

Ми переступили обгорілі залишки кобольдів, що досі жевріли. Тіла більшості з них були знищені. Я порився в тому, що лишилося, залутив де-не-де кілька шоломів з шипами і золотих монет. Один мав свиток Вилікувати Тваринку і жменю тістечок для домашніх улюбленців.

На підлозі лежала непошкоджена вогнем, невеличка клітка піщанки. Я закинув її в інвентар.

Кобольд, що натиснув на кнопку, щоб відкрити клітку, мав при собі ключ. Я глянув на його властивості.

Універсальний ключ від кліток

Відчиняє індивідуальні клітки бійців та звірів на забій у бійцівській ямі кобольдів. Ключ магічно прив’язаний до раси кобольдів. Якщо ти не кобольд і спробуєш використати цей ключ – він спрацює тільки раз, а тоді зламається.

Обирай з розумом.

Ми вийшли на арену і мене відразу накрив сморід смерті. Маленька, кругла арена була порожня. Утоптана земля була вкрита червоними плямами. Біля лівої стіни лежала купа кісток, яка сягала аж до стелі. Арену оточувало кілька десятків стільців з загартованої деревини. Я зібрав і залутив їх всі, а тоді підійшов до ряду кліток уздовж задньої стіни зали.

Як тільки ми підійшли до кліток – у кожній був інший вид монстра-- вискочили дві ачівки.

Нова ачівка! Ну що ж, беру керамічного далматинця, Пете!

Ти знайшов кімнату з нагородою! Розкидані по всьому підземеллю, кімнати з нагородою пропонують волоцюгам предмети недоступні в лут-боксах. В більшості таких кімнат доступний тільки один вибір. Тому, якщо ти в багатолюдній партії, передай, що я казав – приз повинен отримати ти, а не вони.

Нагорода: Не будь жадібною сукою. Клята кімната і є нагородою.

Нова ачівка! Звіринець!

Ти знайшов кімнату з нагородою – домашнім улюбленцем. Від гусениць, що виділяють горілку, до василиска, що перетворює мобів у камінь, хороший улюбленець може стати вирішальним -- між виживанням і кінцем дороги. Але не забувай, що сталося з Харамбе. Поблизу немає працівників зоопарку, які стрельнуть монстру в сраку, якщо ти відкусиш більше, ніж зможеш проковтнути.

Нагорода: Ти маєш ключ. Він відкриває тільки одні двері. Сам допетрай, Ейнштейне.

-- От лайно, -- сказав я, розглядаючи вибір. – Здається, в нас буде улюбленець.

-- Я вибираю, -- промовила Пончик. – Та штуковина сказала, що приз мій.

-- Ага, Пончик. Мені вона сказала те саме. Вона намагається нас посварити.

-- Справді? Це підло, -- вона ахнула, побачивши здоровенну клітку. – Карле, Карле, дай мені ключ!

В ряду було десять кліток. Жодна з істот мене не вразила. Але з іншого боку та піщанка теж не виглядала надто вражаюче. Проте я підозрював, що оскільки це тільки другий поверх і перша кімната зі скарбами, жоден з цих улюбленців не був суперрідкісним чи цінним.

Тут я завагався. В більшості ігор, в які я грав, можна було мати тільки одного улюбленця. Чи тут буде так само? Якщо так, то наскільки важко буде позбутися цього улюбленця? Я й гадки не мав.

Перша тварина була схожа на папугу з довгим дзьобом – безперечно найгаласливіша серед всіх. Її крапка була червоною. Я глянув на властивості, але система видала мені лише одну інфу — її ім’я: Жовтодзьоб Зламане Крило.

Наступним був зелений слиз, далі йшли щур і фрикаделька на двох ногах з ірокезом на ім’я Болючий Животик. З перших чотирьох, тільки слиз і щур мали білі крапки. Далі тягнувся ряд таких самих жалюгідних тварин, які дивилися на нас знизу вгору, включно з пузатим гризом із білою позначкою. Я пригадав масивних, страхітливих Тигрових Ос і подумав, що це був би непоганий вибір.

Але Пончик не спускала очей з останньої клітки.

Там був куродинозавр з рожевим, пухнастим пір’ям. Монстр загукав до кішки, тихо цвірінькаючи.

Бідолаха виглядав жалюгідно. Я відразу зрозумів, чому він припав до душі Пончик. Він поза всяким сумнівом підпадав під категорію “такий бридкий, що аж милий”. Він мав десь сімнадцять сантиметрів росту. Стояв на двох ногах, схиливши голову в мій бік. Клята тварюка виглядала як сира тушка курки, з якої рандомно стирчало кілька рожевих пір’їнок. Замість крил у нього було дві маленькі лапки, і довгий, зміїний хвіст. Він відкрив дзьобату пащу і пронизливо закричав, показавши ряд дрібних, гострих зубів.

Звали його Монголієнсіс. І він теж був позначений червоним.

-- Це хлопчик чи дівчинка? – запитала Пончик. – Як мені визначити? Якщо це хлопчик, я буду кликати його Монго.

Схожа на курку істота зацвірінькала до Пончик.

-- Якщо дівчинка, я назву її Сіссі.

-- Він виглядає як обід, -- сказав я. – Думаю, краще взяти пузатого гриза.

-- Дай йому тістечко для улюбленця, -- сказала Пончик. – Побачимо чи його крапка стане білою.

Я зітхнув і витягнув тістечко. Спробував закинути його в клітку, але з’явилося блакитне силове поле, і не пустило смаколик. Курка люто закричала і вдарила головою об ґрати. Уздовж усього ряду всі істоти почали пищати й верещати. Я розумів, якщо ми збираємося завести улюбленця, то найкращий варіант – дозволити Пончик обрати цю істоту. Я не був певен, які властивості найбільше впливали на те, щоб вона була задоволена й не прикінчила нас уві сні, але підозрював, що харизма була тут вирішальною. Ну, ще може сила. Пончик обходила мене за обома показниками. Я прикинув, чи варто намагатися переконати її відмовитися.

-- Якщо це дівчинка, ми одягнемо її в платтячко, і вона сидітиме в мене на плечі під час інтерв’ю. Прикинь? Я буду як Періс Хілтон з Тінкербелл.

-- Пончик, -- сказав я. – Думаю…

Увага: Через тридцять секунд клітки закриються назавжди. Переклад: курва, поспішайте.

-- Карле, швидко! Будь ласка, будь ласка, будь ласка! Я більше ніколи нічого в тебе не попрошу. Присягаю!

Я зітхнув.

-- Він нападе на нас. Я схоплю його, а ти спробуй погодувати.

Я взяв ключ і загнав його в замок клітки з Монголієнсісом. Я прочинив двері, й маленький гівнюк рвонув на волю. Я схопив його обома руками. Він почав пручатися і спробував мене вкусити. Він майже нічого не важив.

Я сів на підлогу, поки Пончик витягувала з інвентаря тістечка для улюбленців. Вони з’явилися на землі перед тварюкою. Він продовжував пручатися, але вже з меншим запалом, поглядаючи на їжу. Я трохи послабив хват руками, щоб він міг дзьобнути їжу, мов курка. Він дзьобнув кілька разів, тоді заквокав. Крапка залишалася червоною.

-- Карле, це хлопчик! Все гаразд, Монго. Пробач, що я сказала, що одягну на тебе платтячко. Ми дістанемо для тебе гарненьку краватку-метелик. Хочеш?

Істота сіпнулася вперед і вкусила Пончик просто в ніс. Вона заверещала з болю.

-- Нечемний! Нечемний Монго!

Дитинча динозавра, досі затиснуте в моїх руках, верещало кішці у відповідь, а я ледь не валився з ніг від сміху. Пончик зашипіла і легенько тріснула його по голові. Маленький монстр обурено запищав і вкусив її в мордочку ще раз.

Я переглянув властивості істоти.

Самець Монголієнсіс – рівень 1

Моб класу домашній улюбленець.

Цей улюбленець ще не прив’язався до жодного волоцюги.

Вперті й запальні, Монголієнсіси не з тих, кого можна “приручити”. Найбільше, чого можна очікувати – це взаємна повага. Але навіть тоді, якщо їм заманеться, вони все одно можуть спробувати з’їсти тебе. Хоча, досягнувши повного розвитку на 15 рівні, вони стають надзвичайно потужними, швидкими й люто небезпечними, довести їх до 15 рівня приблизно так само ймовірно, як дочекатися, що чирлідерка з Західної Вірджинії відсвяткує своє вісімнадцятиріччя цнотливою.

Вони негайно атакують будь-яких мобів у полі зору. Б’ються до смерті.

Хай щастить.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я. – Я знав, що треба було обирати гриза.

-- Я не збираюся тримати, як улюбленця, якусь огидну комаху, Карле, -- сказала Пончик. – На гриза навіть не одінеш краватку-метелик.

Вона протягнула лапу і погладила Монго по голові. Він клацнув зубами й вчепився їй в лапу. Пончик завила і заметляла лапою, доки він не відчепився.

-- Давай подумаємо, як “прив’язати” його до тебе, перш ніж піти в кімнату Мордехая, бо як тільки ми зайдемо туди, Монго кудись телепортують.

-- Не переймайся, Карле. Ми з Монго вже практично найкращі друзяки. Правда, Монго?

Монго пронизливо заверещав на кішку.

[ 47 ]

Переглядів: 124.8 трильйонів

Фоловерів: 2.1 трильйона

Улюблених: 234 мільярди

Процес зв’язування Монго з Пончик забрав решту нашого часу на другому поверсі. А ще, хтозна чому, це було невичерпним джерелом розваг для широкої публіки. Резонанс від секс-відео з Маестро, разом із тим, як новий “улюбленець” Пончик раз по раз хапав її за ніс, виявилися виграшною комбінацією — принаймні за кількістю переглядів. Попри те, що решту часу на цьому поверсі ми не мали справи з босами чи серйозними боями, ми далеко не байдикували. Зев була в захваті від наших показників -- просто шикарних, як для другого поверху.

Ми отримували щоденні звіти від нашого піар-агента. Улюбленець показував хороші результати. Зев благала мене припинити бавитися з рогаткою, запевняючи, що нікому не цікаво дивитися, як я стріляю з “нудної” рогатки, коли можу жбурнути шашку динаміту. Я ігнорував її поради і продовжував свої вправи. Мені вдалося підняти рівень до п’яти. І хоча дрібні камінці наносили малі пошкодження, вони збивали тигрових ос з повітря. Від одного попадання в крило шершні звалювалися на підлогу і не могли плювати кислотою. А тоді магічна стріла Пончик – рівень цього закляття в неї зріс до восьми – їх добивала. Нам не потрібно було кудись лазити – в нас був майже нескінченний запас шершнів восьмого рівня.

Як тільки ми справилися з Монго, то пішли поговорити з Мордехаєм. Тварюка помістилася в клітці піщанки. Ледь-ледь. Далеко не ідеально, і тримати його там було жорстоко. Але коли я ніс його в руках, він весь час намагався вкусити мене. Запхавши в клітку, ми могли принести Монго в безпечну кімнату і не хвилюватися, що його кудись телепортують. Головне — тримати пальці подалі від ґрат.

-- Не питайте мене про це, поки не почнете процес зв’язування, -- заявив Мордехай. – Правила приручення улюбленців у підземеллі трохи дивні.

У своїй клітці Монго заверещав і зашипів на провідника.

-- Повертайтеся, коли зможете зняти його автоматичну ворожість – а це перший крок – і я дам ще трохи інфи.

-- Зняти його ворожість? Як я зробив це з небезпечними динго? – запитав я.

-- Саме так. Не можна зв’язатися з істотою, в якої активоване “агро”. Коли побачите, що крапка стала білою, повертайтеся сюди, тоді я зможу допомогти.

Ми з Пончик відкрили лут-бокси за бій з босом. Пончик “випадково” отримала том з закляттям Вилікувати тваринку. Я отримав ще одне зілля Визнач ціну (цим разом з бокса Мародера, а не бокса боса) і 1000 золотих монет. Це змусило мене замислитися. Була якась причина, чому система продовжувала підкидувати мені ці предмети. Я випив зілля і в мене в інвентарі з’явилися нові можливості, включно з вкладкою “Історія”. Розберуся з цим пізніше. Але грошову вартість кожного з моїх предметів система все ще не відображала.

А ще я отримав ачівку за те, що погодував небезпечних динго.

Нова ачівка! Ентузіаст PETA!

Тобі якимось чином вдалося позбутися ворожнечі тупої агресивної тварюки. Після цього той ворог почав битися з іншими ворогами на твою користь. Дух Стіва Ірвіна усміхається до тебе з небес.

Нагорода: ЯК Я ВЖЕ СКАЗАВ, ДУХ СТІВА ІРВІНА УСМІХАЄТЬСЯ ДО ТЕБЕ З НЕБЕС.

-- Добре, -- сказав я. – Давай поговоримо про третій поверх.

-- Гаразд, поїхали, -- промовив Мордехай. Він потер волохаті руки. – Слухай сюди.

Він вказав на пару крісел, запрошуючи нас сісти. Я сів, поставив клітку Монго на підлозі між мною і Пончик. Провідник був підозріло в захваті від цього. Тільки зараз я помітив, що він прибрався в кімнаті. Ліжко було застелене. Полиці з фотографією його брата й урною з прахом матері були вирівняні та витерті від пилу.

Коли ми влаштувалися, він продовжив.

-- Ви зійдете по сходах і відразу опинитеся знов у цій кімнаті. Спочатку виберете расу, потім клас, тоді розкинете очки стати. Після цього я розповім вам про гільдії класів, якщо такі існують. Не всі класи мають гільдії.

-- Скільки рас буде на вибір, -- запитав я.

-- Багато. Кожного сезону вони унікальні, й у кожного з вас буде свій окремий набір варіантів. Вибір класу залежатиме від вибору раси. Знаєте, як кожної Олімпіади вводять нові види спорту, які переважно асоціюються з країною-господарем? З класами так само. Базові класи завжди доступні. Боєць, маг, розбійник, бард, клірик і так далі. Але будуть також доступні додаткові, більш спеціалізовані класи, включно з новими класами, суто земними.

-- Що це означає? Суто земні класи?

-- Я ще не знаю. Побачу список тільки після вас. Але у вас буде стимул обрати саме такий клас. Їм подобається, коли волоцюги обирають нові класи – це піднімає рейтинги. Системний АІ… -- Він зробив паузу, переконуючись, що я уважно слухаю. — Отже, системний АІ, а не корпорація Борант, дасть вам певні рекомендації, на основі ваших уже наявних навичок. Загалом це добрі рекомендації. Але вони не беруть до уваги, як цей вибір може вплинути на ваш соціальний рейтинг. Зрозумів?

-- Так, -- відповів я. – АІ може сказати, що мені найкраще перетворитися на кам’яного монстра-паладина, і я буду пиздець, яким крутим, але це також може обвалити мої перегляди.

-- Саме так. Мені теж дозволять дати обмежені поради. Після вибору класу ваші очки стати автоматично розкинуться до мінімальних значень, встановлених расою та класом, а решту ви зможете розподілити, як вам заманеться. Проте ти, Пончик, не можеш розподіляти стату через баф Посилений Ріст. Якщо вийде, бери щось, що підсилює статуру. Зрозуміло?

-- Зрозуміло, -- сказав я. Пончик пробурмотіла згоду.

-- Зажди-но, -- промовив я. – Який в тебе був клас? Я знаю, що ти обрав расу перевертень, але який в тебе був клас?

-- Я обрав Арканіста – це дозволило мені вивчати кілька різних шкіл магії. Досягнувши шостого поверху певні класи можуть спеціалізуватися далі. Тоді я й обрав шлях вогню. Я був перевертнем арканістом-вогняним магом. Для мене це спрацювало. Зрештою я опинився на кілька рівнів позаду тих, хто відразу обрав магію вогню, але я все ще міг користуватися іншими школами магії без серйозного штрафу.

-- То ти не обрав якийсь спеціалізований клас зі своєї планети?

Він легко насупився.

-- Я ледь не обрав клас небесних птах -- щось, що називається Володар Бурі. Але Одетта відговорила мене. Зрештою мій брат обрав той клас за її рекомендацією.

Я замовк, очі мимоволі потяглися до фото в рамці на полиці. Він кілька разів згадував свого брата, але я й гадки не мав, що той був волоцюгою. Я думав, що він загинув під час початкового колапсу планети.

-- Ну і нарешті — сам третій поверх, -- сказав Мордехай, недвозначно даючи зрозуміти, що він не має жодного бажання розмовляти на цю тему. – Я волію пояснити все, коли ви туди дійдете, бо інформації чимало. Вам зараз не слід цим перейматися. Гаразд?

-- Звісно, -- сказав я, підводячись. – Тепер…

Бумп.

-- Монго! – вигукнула Пончик.

Я став надто близько до клітки й монстр спробував мене вкусити. Його миттєво телепортували.

-- Ой, -- сказав я.

-- Карле, ти перелякав його!

-- Я перелякав його? – я підняв порожню клітку. -- От лайно. То може нам не судилося…

Пончик рвонула до дверей, репетуючи:

-- Монго! Монго!

-- Хай тобі дідько, Пончик! –- крикнув я, біжучи за кішкою. – Не йди сама!

Зрештою ми натрапили на нього в головному коридорі: він зіщулився, ридав, мов немовля, і верещав на всі свої крихітні курячі легені.

-- Ось ти де! Ти ж міг заблукати! Не розгулюй так! – вигукнула Пончик запихкавшись.

Динозавр підвів погляд. Малий гівнюк був увесь у сльозах. Коли він побачив нас, його бусинки-очі рептилії стали величезними. Простягнувши лапки, він помчав до Пончик, як загублене цуценя, яке нарешті побачило господаря.

-- Вже все добре, я з тобою. Матуся з тобою, -- сказала Пончик.

Він підбіг і вкусив її прямісінько в ніс.

-- -- --

Весь наступний день ми фармили, вбивали тигрових ос і вовтузилися з Монго.

Ми швидко з’ясували, що єдине, що зупиняло ту тварюку від спроби прикінчити мене й Пончик, — це інший моб.

Якщо до нас наближався якийсь ворог, скажене курча просто переклинювало. Він верещав, клацав зубами й був готовий здохнути, лише б дістатися до тієї істоти. Він був як клятий росомаха у якого зірвало дах від хімії.

Якщо не рахувати його вміння боляче хапати за ніс, курча-динозавр був майже нешкідливий. Я не ризикував підпускати його до мобів — навіть до простеньких пузатих гризів, — боявся, що його втопчуть у землю.

Але зрештою саме це нам і потрібно було зробити. Підказку мені дала підсумкова серія. Нас показали тільки на мить, але я довідався дещо важливе. Чотириокий, помаранчевий ведучий шоу зауважив, що Монго полює зграєю. І тут мене осінило. Після випуску ми пішли далі й натрапили на самотнього пузатого гриза, що важко повз коридором.

— Ти маєш показати йому, як це вбивати, — сказав я. — Я його випущу, і ви вдвох прикінчите цю штуку.

— Тобто мені доведеться користуватися кігтями? — запитала Пончик.

— Ага, — сказав я.

Вона зітхнула. — Гаразд. Хто б міг подумати, що бути матір’ю настільки важко.

Я відчинив клітку, і Монго вистрілив назовні, мов куля, просто до пузатого гриза другого рівня, який пискнув і спробував утекти. Малий динозавр підскочив у повітря, замахав лапами з кігтями й уп’явся в комаху. Над гризом з’явилася шкала здоров’я, але просіла вона ледь-ледь.

— Дивись, у них усередині все соковите, — сказала Пончик, підходячи ззаду до двох бійців. — Якщо різати ось тут, усе просто вивалюється — і кінець.

Вона перевернула гриза й провела кігтем уздовж черева, наче розстібала блискавку. Гриз здригнувся й здох, заливши все навколо білою слизотою. Монго заверещав від захвату й накинувся на рештки, жадібно їх пожираючи, так що згодом у нього випнувся живіт. Малий динозавр блювонув на підлогу, а потім і це з’їв.

— Господи, це огидно, — сказав я.

— Хороший хлопчик! Молодець, Монго! — вигукнула Пончик.

Монго став просто на рештки гриза й напісяв. На щастя, заборона стосувалася лише людей, інакше ми б того ж дня викликали з добру сотню елементалів.

— Ходімо, будемо вбивати далі, — сказала Пончик.

У наступному коридорі було ще троє гризів. Я тримався осторонь, поки вони знову кинулися в атаку.

Схоже, Монго справді уважно дивився. Другого гриза він прикінчив сам, розпоровши йому пузо гачкуватим кігтем на лапі. Після цього він підстрибував на місці від захвату.

Коли він розправився з усіма трьома, точка Монго змінилася з червоної на білу. Він усе ще не був “прив’язаний” до Пончик, але вже не кидався на нас. Хоча… ні, не зовсім так. Він і далі нападав — просто значно рідше.

Клітка нам більше не була потрібна. Він ішов за нами пішки: то вибігав уперед, то скакав убік, то відставав. Але якщо ми підходили до незнайомого моба, мені доводилося запихати його назад у клітку. Йому це страшенно не подобалося.

Попри те, що він убив із десяток гризів, він так і залишився на першому рівні.

Ми вирішили, що час повертатися до Мордехая.

— Отже, вихованці, — сказав Мордехай, коли ми повернулися до гільдії. — Наразі я обмежений у тому, що можу вам розповісти, але тепер можу відкрити одну річ: ви рухаєтеся в правильному напрямку. Продовжуйте робити те, що робите. Це — хороші новини.

Погані новини в тому, що вам треба поспішати. Якщо до моменту, коли поверх обвалиться, він так і не буде прив’язаний, ви не зможете забрати його з собою.

У нас ледь-ледь залишалося сорок годин.

— О ні! — вигукнула Пончик. — Карле, нам треба негайно повертатися туди!

— Хвилинку, — сказав я. — У мене є ще кілька питань про вихованців. Ми можемо мати більше ніж одного?

— Залежить, — відповів він. — Існує кілька типів вихованців. Коротка відповідь — ні, зазвичай більше одного мати не можна. Але є чимало винятків. Деякі класи й деякі раси дозволяють волоцюг із кількома вихованцями. Також, якщо у вас особливо високий показник харизми, як у Пончик, ви можете мати кілька вихованців певних типів.

Крім того, вихованці з ID волоцюги не враховуються в цей ліміт. Тобто якби Пончик і далі вважалася вихованцем, ви змогли б прив’язати ще одного. Вихованці- волоцюги й підземельні фамільяри — це взагалі окрема категорія. Саме тому те дівчисько Люсія Мар може без проблем бігати з двома псами. А ще є одна жінка, яка затягла з собою щось близько п’ятнадцяти кіз. Вона досі жива — і кози теж. Повний сюр. Є одне шоу, яке просто зациклене на ній.

— Чому ж він не піднімає рівень? — запитав я. — Таке враження, ніби він узагалі не отримує досвіду.

Мордехай кивнув.

— Моби класу “питомці” трохи інші. Ви дістали його в кімнаті зі скарбами, але по суті це те саме, що купити в крамниці. Моби класу питомців, завжди стартують з першого рівня — байдуже, якими вони зазвичай бувають у підземеллі. І першим рівнем вони залишатимуться, доки з ними не встановлять зв’язок. Лише після цього вони почнуть розвиватися. Зате коли вже почнуть отримувати досвід — ростимуть дуже швидко. З кожним рівнем він фізично дорослішатиме.

— У описі сказано, що повністю виросте на п’ятнадцятому рівні. Це максимум? — запитав я.

— О ні, — сказав Мордехай. — Навіть близько ні. Просто після цього він уже фізично не збільшуватиметься.

— То яким же він буде завбільшки? — спитала Пончик, дивлячись на курча, яке з вереском ганяло колами по кімнаті Мордехая.

— Не можу сказати, — відповів він. — Але та маленька клітка, якою ви користуєтесь, дуже скоро перестане вистачаати. Вам потрібно зробити більше, ніж просто встановити зв’язок. Ви маєте навчити його стриманості, інакше він загине. І цілком може потягнути вас за собою, якщо розлютить не того моба. Про будь-яку скритність можна забути, доки він не навчиться поводитися.

Монго у відповідь підбіг до Мордехая і стрибком атакував його ногу.

Нам знадобився певний час, щоб знайти, куди його телепортувало. Він вилетів у коридор навпроти нашого кварталу і саме вовтузився з одним із тих трирівневих смугастих гризів із коров’ячими хвостами. Самотужки винести таку тварюку йому ще бракувало навичок, але лютий малий динозавр цілком гідно ухилявся від ударів хвоста.

Наступні кілька годин ми намагалися дресирувати його собачими командами. “Атакуй”, “до мене” і навіть “лягти” працювали напрочуд добре. А от “сидіти” — зовсім інша історія.

Пончик на диво терпляче все це зносила. Виявилося, що Монго дуже ведеться на їжу, а ще обожнює тістечка для улюбленців, що значно полегшувало дресирування. Після цілого дня нам вдалося відучити його бездумно кидатися вперед щоразу, як він когось бачив. Він гарчав, верещав і підстрибував на місці, але в бій з головою вже не кидався, доки Пончик не віддавала команду — яка якимось чином еволюціонувала з “атакуй” у “фас його”.

Коли таймер опустився до десяти годин, нам довелося буквально прорубуватися до сходів. Вибору не було. Монго досі офіційно не зв’язався з Пончик, і я вже серйозно почав хвилюватися, що цього так і не станеться.

Тепер ми билися виключно з тигровими оcами. Попри те, що підземелля вдвічі скоротило кількість шершнів, їх усе одно було повно всюди. Моби давали пристойну кількість досвіду, і ми обоє піднялися до тринадцятого рівня.

З відчаю ми зрештою дозволили Монго брати участь у боях.

Якщо в коридорі було більше ніж пара шершнів, ми не страждали хуйнею — я закидав туди вибухівку. Але якщо їх було один чи два, я збивав їх на землю з рогатки, а Пончик лупила по них магічними стрілами. Інколи однієї стріли не вистачало, щоб добити тварюку. Тоді ми спускали Монго, і він із захватом довершував справу. Малий звір швидко навчився розпорювати кігтем грудну клітку повалених комах.

У коридорі просто перед кімнатою зі сходами — тому самому, яким ми кілька днів тому тікали під час бою з Елементалем Люті, — Монго рвонув уперед, щоб добити чергового шершня. Оса схопила його своєю майже людською рукою, впіймавши малого. Моб був майже мертвий, але, схоже, не настільки мертвий. Він підняв верескливе курча, що тіпалося, в повітря й замахнувся, щоб закинути його до своєї величезної, зубатої пащі.

— Поклади Монго! — заволала Пончик, стрілою перелетівши через коридор і розпанахавши комаху. Я ніколи не бачив, щоб вона рухалася так швидко. Одним різким ударом вона відрубала монстрові голову, і всі троє гепнулися купою на підлогу.

За хвилину Пончик сказала:

— Карле, Карле, щось сталося.

— Бачу, — відповів я, підходячи. Мене накрила дивна суміш полегшення й тривоги. — Нарешті спрацювало. Вітаю.

На мінімапі крапка Монго змінилася з білої на помаранчеву.

— Зачекай, я тепер можу офіційно дати йому ім’я, — сказала вона. — У мене з’явилося нове меню і ще купа всього!

Монго Монголієнсис, рівень перший (Питомець Великої Чемпіонки, Найкращої в Підземеллі, Принцеси Пончик), приєднався до групи.

Титул Монго змінено на: Королівський Скакун.

— Ми це зробили! — закричала Пончик, підстрибуючи на місці. — Ми приручили Монго!

Монго теж почав стрибати поруч із кішкою, захоплено верещачи й розмахуючи своїми маленькими лапками.

А потім він вкусив Пончик просто за ніс.

-- -- --

Отже, коли залишалося сім годин — за годину до рекомендованого часу спуску, — ми розбили табір у кімнаті зі сходами. Я сидів на підлозі й колупався в меню, а Пончик із Монго носилися колами по великій залі, енергійно граючись. Пончик навчала Монго мистецтва наскакувати. Я дивився на них, усміхаючись. Та поки я за ними спостерігав, на серці важчало. Що чекатиме на нас на наступному поверсі? Скільки ще ми зможемо протриматися?

Я подумав про Мордехая і його брата, про той момент, коли ми застали Мордехая зненацька. Він був п’яний і стискав у руках ту фотографію в рамці. Ця гра — ця жахлива, жорстока гра — залишала шрами, що тягнулися крізь століття. Я згадав радісні натовпи, які дивилися на все це з безпеки власних домівок.

Ви мене не зламаєте. Та пішли ви всі на хуй. Ви мене не зламаєте.

Поки ми чекали, коли на таймері залишиться шість годин, я знову згадав про той дивний приз боса, який отримав після вбивства піщанки. Я думав, що перемога над босом у такий спосіб мала б принести мені щось значно краще. АІ підземелля не був мені другом. Він не був на моєму боці. Я це знав. Але ж напевно я мав би отримати щось хороше.

Я відкрив меню інвентаря. Там з’явилася нова вкладка з назвою “Історія”. Я клацнув по ній — і вона була забита майже тим самим мотлохом, що й мій теперішній інвентар, тільки ще з байком, кількома додатковими зіллями та свитками, а також різними дрібницями, які я колись використав для створення інших предметів. Цікаво. Я клікнув і відсортував усе за вартістю.

Я ледь не вдавився. На самому верху списку значилися три предмети, яких я ніколи раніше не бачив. Я швидко перемкнувся, щоб перевірити, чи вони все ще в мене є. Їх не було.

Що за чортівня?

Я озирнувся, боячись сказати щось уголос. Це якийсь баг? Я повернувся до меню й уважніше роздивився ті три предмети. Підказки не містили стільки деталей, як тоді, коли предмети реально були при мені, але я бачив їхні назви й категорії, до яких інвентар їх відніс.

Trans Tunnel 7C Orator Relay від корпорації Валтай — пристрій міжтунельного зв’язку.

Валтай Персо-щит, платинове видання. — персональний щит на технологічній основі.

Імпульсний пістолет Mag 3040 від корпорації Валтай — технологічна зброя.

Біля першого предмета світилася червона іконка з окликом. Я навів на неї курсор — і вискочило попередження.

Попередження: Системний АІ, що керує цією програмою, визнав усі відстежені несанкціоновані пристрої зв’язку незаконними, і вони не працюватимуть у межах підземелля. Ви можете володіти й продавати незаконні пристрої, але будь-яка спроба їх використати або обійти правила підземелля призведе до негайної дискваліфікації.

Я зовсім не розумів, що відбувається.

-- Хтось іде, — сказала Пончик. — Синя крапка рухається в наш бік.

Першою думкою були Френк і Мегі. Я підхопився на ноги й відкрив мапу. Але це були не вони. Та щойно я побачив, хто це, до мене миттєво дійшло, звідки взялися ті предмети в моєму інвентарі. Усвідомлення вдарило, мов цеглиною по голові. Оце так дивний збіг.

— Аґата, — сказав я. — Блядь, лайно, вона ще жива.

Під час тієї битви з Свинобоком я загріб до інвентаря весь її візок. У тій метушні все відбувалося так швидко, що я навіть не розглядав окремі предмети з її кошика. Мені й на думку не спало це зробити. Тепер я подивився — і, звісно ж, усе було там. Сам візок. Непристойна кількість ікеївських торб і балончиків із фарбою. Ковдри. Одяг. І, чорт забирай, “імпульсний пістолет”. Усі три предмети, схоже, були вироблені однією й тією ж компанією — корпорацією Валтай. Мізки запрацювали на повну.. Я згадав, що казав Брендон.

Саме Аґата підпалила будинок для літніх людей, змусивши всіх вибігти надвір. Цей вчинок, хай і тимчасово, врятував життя сотням людей. Але чи працювала вона на Борант? Чи хтось просто всунув їй те барахло, а вона навіть не знала, що це таке? І чому, до біса, її не було у підсумковій серії? Чи варто мені щось сказати?

— А ти, бачу, ще не здох, — сказала Аґата за кілька хвилин, вкотивши до кімнати свій скрипучий візок із супермаркету. Жінка все ще була четвертого рівня — такого ж, як і після бою з ікландцями.

— Де ти була? — спитав я, крокуючи до неї.

— Не чіпай мене! — заверещала вона, ще швидше штовхаючи візок у бік сходів. — Ти — злодій візків. Я злодіям візків не довіряю.

— Гей, я ж його повернув, — сказав я.

Вона не відповіла. Просто покотила свій візок у бік сходів.

Мені на мить закортіло знову схопити той візок — але лише на мить. Що б це не було, воно явно виходило далеко за межі того, що я зараз міг зрозуміти або переварити. І лізти в це, швидше за все, було шкідливо для здоров’я, особливо коли я взагалі не тямив, що, в біса, відбувається. Ніколи не довіряй людині, якщо її мотиви незрозумілі. Одетта казала мені це. Та все одно мене розпирала цікавість.

Я згадав приказку. Цікавість убила кішку.

Монго заверещав на Аґату, але Пончик тихо прошепотіла команду — і малий монстр стримався. Аґата не звернула на динозаврика жодної уваги. Сходи вже перетворилися на пандус, оскільки по них спустилися Брендон з компанією.

— Бачу, інші вже спустилися, — пробурмотіла Аґата, штовхаючи візок уперед.

— Тобі варто почекати десять хвилин, — гукнув я. — Якщо підеш зараз, втратиш шість годин. І ще… мені треба з тобою поговорити. Про твій візок.

Останнє я ляпнув, не думаючи, і одразу пошкодував. Не лізь у це, ідіоте!

Аґата зупинилася. Вона кинула на мене різкий погляд. У її мутних, водянистих очах я побачив попередження. Ні, казали ті очі. Зупинися просто зараз.

— Я можу полагодити колесо, — швидко додав я. — Воно скрипить. Тебе чутно здалеку.

Вона кліпнула — і вираз зник так швидко, що я навіть засумнівався, чи не примарився він мені.

— Не треба лагодити мій скрип, хлопче. Ті тварюки й так знають, що я тут. Просто не знають, що з цим робити. Ти дбай про себе, а я подбаю про себе.

Вона рушила вниз сходами й швидко зникла з поля зору.

Зев: У вас там усе гаразд?

ПОНЧИК: У НАС ВСЕ НОРМ А ТИ ЯК?

Зев: Гаразд, хибна тривога. Я вас бачу. У трансляції був короткий збій. Таке іноді трапляється. Одетта каже, що в неї все готово, тож можете спускатися, починаючи за сім хвилин. Я не зможу з вами говорити, доки ви не завершите вибір раси й класу. Схоже, побачимося вже по той бік. Удачі.

КАРЛ: Скільки тривав збій?

Зев: Усього пару хвилин. Увесь день щось глючить. Не переймайся, нічого незвичного. Люди постійно на це скаржаться. Я ж на планеті — і в мене теж проблеми з фідом.

Ті тварюки й так знають, що я тут. Просто не знають, що з цим робити.

Господи, подумав я. Що це, до біса, за лайно таке? Я згадав, як випив зілля, що відкрило нову вкладку в інвентарі. Щойно я виявив ті предмети — з’явилася Аґата. Це був збіг? Чи вона працювала з системним АІ? Я похитав головою.

Ще півтора тижня тому я планував викрасти титуловану кішку, а потім продати все, що мав, щоб підкупити свою колишню й не дати їй засудити мене. І навіть це було занадто багато клопоту для мене. А тепер усе це… Імперія Черепа й уся решта — занадто багато й занадто швидко. Як ми мали зосередитися на виживанні, коли доводилося розгрібати ще й оцей увесь мотлох?

Я зітхнув. Подивився, як таймер нарешті дійшов до шести годин.

— Ходімо, Пончик, — сказав я. — Подивімося, що то за третій поверх.

— Думаєш, він буде таким же захопливим, як другий? — спитала вона.

— Боже, сподіваюся, що ні, — відповів я. Монго заверещав.

Епілог

— Ти ж усвідомлюєш, що ота штука зрештою тебе вб’є, так? — спитала Одетта після завершення свого шоу.

Пончик тим часом ганяла Монго студією. Малий динозаврик раз по раз біг головою просто в невидиму стіну й верещав. Лексіс, помічник продюсера Одетти, дала малому надіти на шоу краватку-метелика, і він ледь не відкусив їй палець. Метелик протримався секунд три, перш ніж Монго його зірвав.

Запис загалом минув добре. Ми почали з обговорення всієї історії з Елементалем Люті. Потім перейшли до Монго. Пончик натренувала його тихо сидіти в неї на спині, вчепившись у шерсть. Він поводився пристойно. Переважно. Одетта згадала щось про магічний переносник для улюбленців — очевидно, підземельний аналог покебола. Коштували вони, мовляв, недешево, зате дозволяли класти прив’язаних улюбленців до інвентаря, не завдаючи їм шкоди. Мені було байдуже, скільки це коштує. Якщо ми могли собі це дозволити, це мала бути одна з наших перших покупок. Жодного більше запихання Монго в клітку з-під піщанки й заштовхування її у ванну, щоб ми не чули його вереску, поки спимо.

Я знав, що буде далі.

Після сегмента про Монго я нарешті побачив скорочену версію сумнозвісного ролика «Шмат Свинини». Пончик була в захваті. Таємничий автор відео виявився дуже… щедрим… до моїх пропорцій. Я наполовину очікував, що мої ступні там покажуть окремим планом. Я не наважився сказати це вголос, але в мене закралася дивна думка, що системний АІ міг мати до цього відео певний стосунок. Утім, якщо так, у самому ролику не було жодного натяку. Ба більше — його явно робив хтось, кому Маестро був значно цікавіший за мене, бо саме на ньому зосереджувалося відео.

— Отже, — сказала Одетта після того, як ми додивилися сцену і регіт аудиторії трохи вщух. — Ти, ймовірно, не в курсі, але “Смертельне шоу: Екстремальний хаос у Підземеллі” сьогодні оголосило про паузу. Шоу йде на переформатування.

— Я вражена, — сказала Пончик. — Просто приголомшена.

Зал розсміявся.

— Король Раст із Імперії Черепів, який нещодавно прибув на земну орбіту, поводиться підозріло тихо щодо всієї цієї історії. Представник королівської родини попросив людей припинити називати принца «Нечемним підсвинком Карла», — зал вибухнув реготом, — але поки що ніхто, схоже, не збирається цього робити.

Одетта повернулася до глядачів. Через шолом-жука її обличчя залишалося абсолютно беземоційним, але усмішку в голосі було чути прекрасно.

— Я особисто хочу запевнити короля Раста, що ніколи не назву принца Маестро “Нечемним підсвинком Карла” чи “Шматом свинини”. І я закликаю свою аудиторію ніколи не опускатися до такого рівня. Отже, ще раз: “принц Маестро”, а не… — вона розвела руки.

— НЕЧЕМНИЙ ПІДСВМНОК КАРЛА! — заволала аудиторія, після чого зал накрив новий вибух сміху.

— Як би там не було, — сказала Одетта. — Що ти про все це думаєш, Карле?

— Дивіться, — сказав я. — Я нічого не знаю ні про Клан Черепа, ні про Імперію, ні про цього короля чи як його там. Я впевнений, що в нього чудова родина і прекрасне королівство.

Зал засміявся.

— Я не хочу жодних проблем із ним чи його людьми. Але його син — мудак, і я про це сказав. Не більше й не менше. Я не збирався влаштовувати міжгалактичний інцидент. І про відео я нічого не знаю.

— Тобто, щоб уточнити, це саме снік, — перепитала Одетта. — Багато хто вважає, що все по-справжньому.

— Якби я раптом вирішив стати геєм, то точно не з цим типом.

Зал заволав. Одетта кивнула.

— Але ж ти викликав його на поєдинок один на один.

— Так, викликав. І ця пропозиція досі в силі, — сказав я. — Я досі не розумію, як у вас тут усе це працює, бо ви мені нічого не пояснюєте.

Ще більше сміху.

— Але я сподіваюся отримати шанс зустрітися з ним сам на сам.

— Ми всі на це сподіваємося, правда ж? — сказала Одетта.

Аудиторія вибухнула оплесками. Хтось крикнув:

— Глюрп, глюрп!

За хвилину вже весь зал глюрпав.

Одетта похитала головою з удаваною огидою.

На цьому шоу швидко й закінчилося. Як і минулого разу, Одетта випровадила Лексіс із кімнати, щоб ми могли кілька хвилин поговорити наодинці.

— Воно того варте? — спитав я, кивнувши на улюбленця. — Ну, якщо він виживе.

— Тобі варто було обрати Болючий Животик, — сказала Одетта. — Кругленького малого з ірокезом. Вони дуже дружні й прості в роботі. До того ж рідкісні, глядачі їх обожнюють. Коли виростають, це одні з найкращих рукопашних танків у грі. Але твій Монго — теж непоганий вибір. Якщо зможеш його зберегти, він стане жорстоким бійцем.

— Отже, — сказав я. — Я передав Мордехаю твоє повідомлення. Йому не надто сподобалася ідея працювати на тебе.

Вона сумно кивнула.

— Я бачила. Я дивилася, як ти йому це казав. Після того як ти пішов, він додав ще кілька добірних слів на мою адресу. Він відійде. Передай йому, що я розумію його почуття і буду рада можливості все пояснити.

— Що між вами сталося? — спитав я.

— У нас немає часу в це заглиблюватися, — сказала Одетта. — Коротко: я занадто сильно на нього тиснула, і він дорого за це заплатив. У будь-якому разі, ви ось-ось дістанетесь надважливого третього поверху.

В етері вона питала, чи знаю я, що збираюся робити, і я відповів чесно — не маю жодного уявлення. Пончик збрехала й сказала, що все спланувала.

— Ти справді не знаєш, що робитимеш?

— Я навіть не знаю, які в мене будуть варіанти, — сказав я. — Як тут щось вирішиш?

Вона кивнула.

— Коли я вирішила залишитися людиною, я втратила кількох глядачів, але не надто багато. Ти в складній ситуації. Що б ти не обрав, переконайся, що там є або навичка слідопита, або якась просунута здатність картографування. Пошук сходів якомога швидше буде критично важливим на наступних поверхах. На третьому це ще не проблема. І ще, — додала вона, — нехай Пончик обирає першою. Так ти зможеш підлаштувати свій клас під її вибір. Поради АІ щодо раси я б проігнорувала, але уважно придивилася б до того, що він запропонує для твого класу.

— Гей, — сказав я. — Ти щось знаєш про корпорацію Валтай?

Вона зупинилася, нахиливши голову набік.

— Звідки ти про них почув?

Я знизав плечима.

— Просто цікаво. Десь почув.

Вона всміхнулася — без жодного гумору.

— Будь обережний. Якщо вони якимось чином виходять із тобою на контакт або намагаються до тебе дістатися, поводься максимально обережно. Це корпоративна системна держава, і саме вони зараз тримають цілий флот біля системи Боранта, готовий стягнути борг. До повномасштабної операції зі “збору” залишалися лічені години, коли куа-тін зірвали їм плани, запустивши сезон раніше. Це одна з наймогутніших сил у всесвіті. Наступний сезон вестимуть вони.

— Вони люди? — спитав я. Я подумав про Агату. Чи могла вона бути однією з цих істот? Ідея здавалася абсурдною.

— Ні, — сказала вона. — Зазвичай ні. Вони паразитична форма життя. Вони використовують людські тіла, але їхній рідний світ водний, і вони віддають перевагу водяним носіям, таким як куа-тін або глінери. Вони відомі своїми технологічними досягненнями. Їхня версія Світу Мандрівок — це не гобліни й тролі, а андроїдні машини смерті та імпульсні гвинтівки.

Я подумав розповісти їй про Агату, але вирішив не робити цього. Найкращим варіантом було просто триматися від тієї жінки якомога далі.

Монго стрибнув і вчепився зубами просто в хвіст Пончик. Вона завила й почала бігати колами, а Монго так і висів на ній.

Одетта похитала головою.

— Тобі варто якнайшвидше прокачати цю штуку. Але спершу переконайся, що Пончик має над ним повний контроль. Ці маленькі покусування й тикання носом зараз виглядають мило. Коли він виросте — вже не дуже.

— А наскільки великим він стає?

— Ти серйозно не знаєш, хто це? — спитала Одетта. — Це досить поширена істота у всесвіті. Їх завжди засівають на людських світах разом з іншими, ще до того, як люди розвиваються. Більшість людських дітей їх обожнює.

— Він якийсь динозавр. Це я знаю.

— Так, динозавр. Монголієнсіс.

Її очі спалахнули так само, як у Мордехая, коли той рився в меню.

— Ага, зрозуміло, — сказала вона за мить. — Проблема в перекладі. “ Монголієнсіс ” — це наукова назва. У твоїй мові для них була більш поширена назва.

Маленьке курча застрибнуло Пончик на спину й закудкудакало.

— Ви називали їх велоцирапторами.

Я знову подивився на малого монстра. Мене збили з пантелику рожеве пір’я і дзьоб. Але тепер, коли вона це сказала, я вже бачив те чудовисько, на яке Монго незабаром перетвориться.

— Ну… це ж очевидно, правда?

— О, чорт, — нарешті сказав я.

Вона засміялася.

Пончик, задихана, підійшла до нас.

— Карле, нам уже час іти?

— Є ще одна порада, — сказала Одетта, дивлячись на нас обох. Вона зробила паузу, ніби не була впевнена, чи варто це говорити. Її настрій змінився миттєво — вона раптом виглядала інакше, майже сумною. — Це лише пропозиція. Я не знаю, чи це морально правильне рішення, але воно значно підвищить ваші шанси на виживання. Це те, на що варто звернути увагу під час вибору класу. Зазвичай це пропонують лише волоцюгам із високою харизмою, тож якщо варіант буде доступний, він ховатиметься десь серед виборів Пончик. Проблема в тому, що якщо ви його оберете, хтось буде дуже, дуже злий.

Це кінець, йо.

Нова ачівка! Ти прочитав книжку!

Тобі вдалося дотягнути до кінця першу книгу Dungeon Crawler Carl і не жбурнути її в стіну!

Нагорода: тепер ти маєш почекати до січня 2021 року, перш ніж зможеш прочитати наступну.

Хороша новина: у наступній книзі будуть клоуни й мертві повії.

Carl’s Doomsday Scenario вийде в січні 2021 року.

Не хвилюйся. Вона вже написана й повністю готова. Зараз Шеріл її редагує.

Дякую що прочитали. Серйозно. Будь ласка, будь ласка, залиш відгук. Ми буквально живемо й помираємо від відгуків, і це надзвичайно важливо. Тож якщо ти прочитав це й тобі сподобалося — залиш рецензію. За правилами Amazon не можна пропонувати призи за відгуки, але я ризикну накликати на себе гнів Amazon і запропоную свої послуги як батько твоїх дітей, якщо ти залишиш відгук. Побачимось у 21-му.

-----------------------

Dungeon Crawler Carl

Matt Dinniman

---------------------------

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

телеграм канал ПОЛІГНОТ -- https://t.me/POLIGNOT

Почитайте мої інші переклади:

Злодійка, яка смикнула лихо за косички -- Майкл МакКланг

Чорний Загін -- Глен Кук

Вовчий легіон -- Адам Пшехшта

Демони Ленінграда -- Адам Пшехшта

Аквітанія -- Ева Гарсія Саенз де Уртурі