Карл – Король Підземель

-- Ага, а тоді ми вб‘ємо ватажка, -- сказав я. Пончик почала підскакувати вверх-вниз, вимахуючи хвостом. – Це буде чудове телебачення.

[ 17 ]

Коли ми закінчили оббирати гоблінську майстерню, в моєму інвентарі було 10 нових закладок. Я взяв ще п‘ять купок вугілля. Ми залутили купу інструментів – від лопат до розвідних ключів і молотків. Більшість з них була надто малою, щоб слугувати за зброю, але пізніше я їх всіх перевірю, щоб переконатися. В нас було інженерне приладдя, мотки і мотки гніту, різноманітні види вибухівки, десь двісті літрів різноманітних алхімічних рідин і купа чорних дисків, які вони використовували для коліс своїх байків. Я навіть забрав всі столи, які зміг підняти. Коли ми закінчили, залишилось тільки кілька великих столів, велетенська парова машина, гора вугілля, що значно поменшала і комплект бочок з написом ХХХ, всі акуратно поскладані на візок і перев‘язані мотузкою.

Мені вдалося забрати майже тонну чорного пороху, але довелося скористатися розкиданими шкіряними мішками, що валялися навколо. Він був явно олдскульним, грубий чорний порох, а не очищений, бездимний порох, який використовують в сучасній вогнепальній зброї. Мені бракувало сили підняти бочки, поки вони не були наполовину порожні. Але коли вони вже були напівпорожні, я не складував їх в інвентар. Я піднімав бочки і ставив на візок.

Ми розмістили візок перед дверима в кімнату боса. Зверху на порох я накидав кілька повних лопат гайок та болтів і іншої металічної всячини. Тоді я знов понакривав бочки, перш ніж якась випадкова іскра з парової машини, що досі гула, не відправила нас всіх до пекла.

Пончик “керувала” операцією з крісла коляски. Перш ніж продовжити, я заховаю байк в інвентар.

-- Думаєш Рорі та Лорелай розізляться на мене? – запитала Пончик, коли ми готували запал. На відміну від минулого разу я не збирався використовувати звичайний гоблінський динаміт, нестабільний по своїй природі. Я знайшов кульку схожої на С4 вибухівки, що називалася “Хобгоблінський Гній”, і яка спрацьовувала від справжнього запала. Його було дуже мало, але в описі говорилося, що він викликає потужні вибухи. В мене було відчуття, що він дуже цінний, можливо найцінніший трофей з усієї цієї кімнати. Я збирався використати його всього. Поряд з хобгоблінським гноєм був набір магічних запалів. Їх було тільки три, і мені довелося змарнувати один, щоб випробувати, побачити як вони працюють.

Запали були водночас геніальними і простими. Ти відламував кінчик механізму, що виглядав як дезодорант для пахви. Вставляв відламану частинку в вибухівку і натискав кнопку, щоб привести її в дію. Все просто. Детонатори були одноразовими, але від кожної шашки можна було відламати до 10 шматків, тож одночасно можна було підірвати 10 різних бомб. Після того як ти натискав кнопку, йшов зворотний відлік від п‘яти. В описі говорилося, що запал діяв у радіусі до десяти кілометрів.

-- Чи розізляться вони? Швидше за все, -- сказав я. – Але, здається, Рорі не дуже любить цього чувака, боса, тож хтозна? Сподіваюся ми ніколи цього не довідаємося.

-- Гадаєш, цього достатньо? – запитала Пончик, споглядаючи на чотири бочки. – В мене таке відчуття, що недостатньо.

Я знизав плечима.

-- Так насправді, то чорний порох не призначений щось підривати. Але він чудово розносить метал. Якщо той чувак там і його ніщо не захищає, то ми точно перетворимо його в подушечку для голок. Але не думаю, що сам вибух буде більшим, ніж коли вибухнув бульдозер. В будь-якому випадку, якщо це не вб‘є його, то ймовірно більше теж би не вбило.

План був вдосконаленою версією того, що ми зробили зі Скупердяйкою. Наскільки я бачив, кімната, яку займав ватажок, за розміром і формою була ідентичною тій, в якій ми провели попередній бій з босом. Зрештою, це все ще був перший поверх, тож я сумнівався, що той чувак буде таким вже потужним. Ми збиралися відчинити двері, заштовхнути візок, зачинити двері, бігти поки між нами не буде кілька стін, а тоді натиснути кнопку. Якщо прикінчимо боса, то отримаємо повідомлення і зірочку біля наших імен. Якщо ні, то продовжимо втікати. Витягнемо байк, збільшимо дистанцію між нами і цим кварталом і забудемо, що це колись трапилося.

Я поклав шматок хобгоблінського гною в кожну бочку, а залишок зверху першої бочки. Встромив у гній детонатор так, що стирчала половина. Я постарався, щоб його було видно, проте не надто. Якщо у ватажка гоблінів буде час відреагувати, то я сподівався, що свої останні миттєвості він проведе намагаючись витягнути детонатор з цього шматка вибухівки, не здогадуючись, що в кожній бочці ми заховали ще чотири таких.

Ми поступали як сцикуни, але мені було наплювати. Інакше нас би зачинили в кімнаті з босом.

-- Готова, Принцесо? – запитав я.

Я стояв відразу позаду візка, готовий штовхати. Я відтягнув його на добрих три метри, достатньо щоб набрати розгону. З допомогою меню Пончик відчинить двері, огляне кімнату, щоб переконатися, що шлях вільний, скомандує мені штовхати і коли я заштовхну візок, різко зачинить двері. Я сподівався, що підлога буде рівною і візок заїде далеко.

-- Готова, -- відповіла вона. – Відчиняю двері.

Зі своєї позиції я не бачив кімнату, але почув голосний скрип дверей.

--Давай! – крикнула Пончик.

Я вперся ногами і налетів на візок так, наче це був тренувальний манекен. Я змастив колеса і важкий візок рухався легко і швидко. Я пхнув з усіх сил і спостерігав, як візок залітає в кімнату і велетенські двері зачиняються.

Пончик вже розвернулася і мчала до виходу в протилежному кінці кімнати.

Я піднявся на ноги і погнав слідом. Цю частину ми тренували. Ми завернули три рази, намагаючись опинитися поза лінією прямого вибуху. Я не хотів чекати надто довго, але було бажано, щоб між нами було кілька великих кімнат, на випадок, якщо буде потрібно погасити ударну хвилю. Ми зупинилися в домовленому місці, я притулився до стіни, моє серце калатало. Я витягнув з інвентаря кнопку детонатора.

-- Бачила його? Був там величезний гоблін? – запитав я.

Пончик задихалася.

-- Так… здоровенний… бридкий… гоблін… Присягаю… Як я не люблю бігати… Він сидів, читав книжку… Підривай, підривай до біса.

Я тицьнув кнопку.

-- А ще там була купа дітлахів, -- сказала Пончик в останню мить перед вибухом.

[ 18 ]

-- Хай тобі чорт, Пончик, -- сказав я.

Ми були цілі, проте вибухова хвиля збила нас обох з ніг. Вона виявилася потужною, потужнішою, ніж я очікував. Зі стелі каскадами сипалася пилюка. За вибухом почулося жахливе шипіння. Я підозрював, що це котел велетенського механізму. Через наступних кілька хвилин свист стих. Час від часу чулися менші вибухи. Зрештою припинилися навіть вони. З‘явилася ціла стіна повідомлень, більшість з них ачівки. Ми таки вбили квартального боса. Фанфар цим разом не було, але поряд з нашими іменами з‘явилася ще одна бронзова зірочка.

-- Там дійсно були дітлахи? Гоблінські дітлахи? – запитав я.

-- О, так, ціла купа. Я побачила їх тільки на мить, але вони були гарненькі. Деякі мали на собі маленькі завеликі курточки, як Малюк Йода. Милота. Здається, ти збив одного візком. А ще там були старенькі та вагітні. Ти бачив свій рівень? Тепер в нас обох восьмий рівень. Можеш не дякувати, -- Пончик підвела погляд вгору. – Вони не показали наші великі фотки. Думаю, вони не оформляють графічно бій з босом, якщо ти не замкнений з ним в кімнаті. Шкода. Прикольна штука.

-- Хай тобі чорт, -- повторив я. Я був цілковито за те, щоб вбити стільки гоблінів і монстрів, скільки тільки зможу, але вбивати дітей? Це була нездорова хуйня, і я не знав, що про це думати. Взагалі-то я точно знав, що про це думати. Я почував себе засранцем. Мені не подобалося почувати себе засранцем. Я дивився, як блимав бокс з повідомленнями про ачівки. Зітхнув. Мені навіть не хотілося клікати на нього.

-- Що? – запитала Пончик, споглядаючи вгору зі щирою цікавістю. – Вони самі собі заслужили. Ти не просився сюди. Це гобліни! Наскільки огидним монстром потрібно бути, щоб помістити дітей в кімнату боса?

Я похитав головою.

-- Нам потрібно повернутися, схопити мапу кварталу і накивати п‘ятами, перш ніж повернуться інші. Мабуть, вони вже в дорозі. Неможливо, щоб вони цього не почули. Ми підемо на північ, в напрямку наступного кварталу.

Майстерня була цілковито знищеною. Залишились тільки почорнілі уламки. Світло на стінах погасло, але вся північна сторона кімнати була п’ятиметровою стіною вогню. Здіймався дим. Я механічно зафіксував, що дим втягувався в стелю. Володарі підземелля чітили, задіявши якусь вентиляційну систему. В іншому випадку зараз вся ця зона була б заповнена чорним димом. Ми змогли зайти в кімнату тільки на пару кроків, далі було надто гаряче. Я розглянувся. Великі столи просто зникли. Зі стелі звалилися величезні шматки каменя. Поки я оглядав кімнату, Пончик вистрибнула мені на плече.

Котел велетенської парової машини виглядав як почищена запечена картоплина, з якої як мацки стирчали мідні труби. Зсередини уламків продовжувала шипіти постійна хмара сердитої пари, змішуючись з чорним димом. Кімната була по щиколотку у воді, вода шипіла і парувала, коли вступала в контакт з палаючою стіною.

-- Треба було забрати все вугілля з тієї гори, а не тільки половину, -- сказала Пончик. – Тепер нам до боса не дістатися.

Вона мала рацію. Вугілля загорілося і єдиний шлях в кімнату боса був заблокований.

Мені попустило. Я потребував цієї мапи, але не так сильно, як не хотів туди заходити. Я не хотів бачити мертвих дітей та інших гоблінів. Від самої думки про це мені робилося зле.

На краю мінімапи я зауважив лінію з білих крапок, що рухалися в нашому напрямку. Ці крапки вже недовго залишатимуться білими. Коли Пончик досягнула восьмого рівня, її харизма піднялася до 39, але я сумнівався, що навіть цього буде достатньо, щоб врятувати нас, коли вони побачать, що ми накоїли.

-- Вшиваємося звідси до біса, -- сказав я. Я намітив маршрут швидкої втечі, який заведе нас на невідому територію. Нам доведеться пробитися крізь сектор, який ми ще не обслідували, перш ніж доберемося до іншої артерії. Я сподівався, він не був заповнений слизняками чи якимись іншими мобами з якими я не впораюся. Може там буде безпечна кімната, де ми зможемо відпочити, розслабитися і розібратися з новими ачівками. Звідти ми сядемо на байк і спробуємо знайти сходи.

-- Мушу признати, -- сказала Пончик, коли ми втікали геть. – Мені подобається, коли ти щось підриваєш. Дуже подобається.

[ 19 ]

Час до колапсу рівня: Два дні, 18 годин

Нова ачівка! Ти монстр!

Ти вбив немовля! Немовля!

Гаразд, гаразд. Ми знаємо, якщо ти не повний психопат, то ти не прокинувся сьогодні вранці й не сказав собі,”Сьогодні саме той день, коли я вб‘ю дитину.” Дозволь нам тебе заспокоїти. Всі діти мобів, які гинуть в підземеллі, так насправді, то не вмирають. Їх переносять в зону опіки, де вони перебувають в безпеці, з ними добре поводяться аж до кінця сезону, коли вони возз‘єднаються зі своїми люблячими батьками.

Тобі стало краще? Добре.

Нагорода: Цих останніх двадцять секунд, коли твоя совість почала заспокоюватися? Це й була твоя нагорода. А ще це була брехня. Немовля мертве, і мертве воно через тебе. Тепер ти стовідсотково потрапиш до пекла.

А ще ти отримав Бронзовий Бокс Засранця.

Нова ачівка! Воєнний злочинець.

Однією атакою ти вбив більше ніж 20 цивільних!

Запитання: Що відділяє невинну дитину від щасливого, повноцінного життя?

Відповідь: Ти. Відповідь – це ти.

Нагорода: Ти отримав Золотий Бокс Засранця!

Ми знайшли безпечну кімнату посередині кварталу гнилих липучок. Ці монстри були малими і круглими. Вони виглядали трохи як невеличкі, чорні пельмені, що бігали по стінах та стелі й підривали себе об тебе. Всі, кого ми наразі бачили, були першого або другого рівня, але якщо їм вдавалося причепитися до твого тіла, вони вибухали. Кожен вибух був як удар кувалдою.

А ще ці атаки наносили Повалення, ефект який повинен був гепнути тебе на сраку. Коли ти впадеш на землю, вони налетять на твою голову і прикінчать. Маленькі монстри були повсюди. На щастя моя сорочка зі шкіри троля нівелювала ефект Повалення.

Пончик сиділа в мене на плечі й випускала в істот стріли. Одним пострілом вона знімала кількох за раз. Наразі жодній не вдалося дістатися до неї. Тут вона була швидкою. Не дивлячись на все, що трапилося, вона залишалася кішкою, здатною в останню мить стрибнути вбік. Проте про всяк випадок я змусив її випити одну зі своїх пляшечок з зіллям Залізної Шкіри, що на кілька хвилин підняло її природну броню. Я теж випив.

В будь-якому разі гнилі липучки переважно зосереджувалися на мені, більшій та повільнішій цілі. Одна приземлилася мені на внутрішній частині стегна і вибухнула перш ніж я зміг дістати її, ефект був такий, ніби мене в яйця копнув кінь. Того разу я таки впав. Якби не випите зілля, мені б відірвало ногу і яйця. Мене врятувало тільки те, що Пончик вчасно випустила стрілу.

На щастя, коли пельмені наближалися, то голосно джерґотали, а після того, як вони причепилися до твого тіла, їм займало приблизно три секунди, щоб вибухнути. Коли ми вияснили, як вони діють, стало легко трощити та чавити їх до того, як вони заподіювали надто велику шкоду. Якщо нас не оточить величезна група, то все буде гаразд.

Ця безпечна кімната була зовсім не схожою на попередню. Вона швидше нагадувала невелику зону очікування на занедбаній автобусній станції чи якомусь Департаменті Транспортних Засобів. В ній також були три екрани і більші ванні кімнати з душем. Плюс питний фонтанчик. Вздовж однієї довгої стіни стояло п’ять розкладачок зі шторками навколо них. В кінці ряду видніли дві порожні, відгороджені шторками зони, і це змусило мене замислитися. В них що, закінчилися розкладачки? Чи це були приватні зони для тих, хто не потребував розкладачки? Тут не було помічника, тож я не мав кого запитати.

Я відразу перевів погляд на число, що мигало на першому екрані.

3,594,517.

Божевільний відлік до винищення людства сповільнився, але не зупинився. Він видавав тихий, ледь чутний звук кожного разу, коли зменшувався. Плюм. Плюм. Плюм, плюм, плюм, як вода, що швидко капає з крана.

Цікаво, скільки моїх земляків знайшло таке місце і здалося. Просто заникалися, їли, спали і чекали, коли все це закінчиться. Я здригнувся.

На третьому екрані було написано: На цій локації обмежена пропозиція. Візьми собі тістечко досвіду. Одне тістечко на волоцюгу в день. Ви його заслужили.

На столі стояла повна тарілка чогось, що виглядало як шоколадне печиво. Пончик вистрибнула на прилавок і взяла одне в рот. З‘їла. В повітрі над її головою з‘явилося +9.8 EXP, воно піднялося в повітрі з голосним “пінг”, в стилі восьмибітних приставок. Оскільки я був з нею в партії, то отримав решту 0.2 досвіду. Вона понарікала, що я “вкрав” її досвід, спробувала взяти ще одне тістечко, але її рот пройшов крізь тарілку так, наче її взагалі там не було.

Я також з‘їв одне черстве тістечко і вирівняв рахунок.

10 очок досвіду – це дурниця. Один гоблін другого рівня був вартий приблизно 50, отже це була така собі особливість саме цієї безпечної кімнати. Скидалося на те, що кожна з цих кімнат мала в собі щось унікальне, а дивні тістечка були своєрідною рисою цієї локації.

Дивлячись на мапу, я прикинув, що нам потрібно пройти ще десь кілометр, перш ніж ми доберемося до наступної артерії. Там ми витягнемо з інвентаря байк і направимося на схід, в пошуках сходів.

Але спочатку відпочинок.

В нас було шість годин до початку нової серії. Ми вирішили скористатися нагодою і поспати. Потім переглянемо другу серію і підемо далі. Годі, курва, байдикувати. В нас залишалося два з половиною дні.

На додаток до двох ачівок за вбивство немовлят, я отримав ще кілька, включно з чисельними ачівками за підривну діяльність і одержав у нагороду кілька гоблінських боксів. Ми обоє отримали ще по одному Бронзовому Боксі Боса. Я ще отримав золотий Бокс Мародера за те, що зібрав у інвентарі більше ніж тонну ваги.

Я одержав чисельні апгрейди вмінь. Завдяки гнилим липучкам в мене зросли всі бойові вміння, включно з вмінням Хрусь. До 5 зросли Володіння Вибухівкою, Володіння Небезпечною Вибухівкою і Гоблінська Вибухівка. А ще я отримав одне нове:

Саморобний Вибуховий Пристрій, вміння 3 рівень

Одна справа взяти гранату і жбурнути, але потрібно мати мідні яйця величиною з яйця василіска, щоб самому збудувати бомбу. Особливо з ненадійного лайна, яке ти знайшов тут у нас. Кожен рівень цього вміння збільшує пошкодження від саморобних вибухових пристроїв на 10% і наполовину зменшує шанси на катастрофічне, передчасне йой.

На додаток вигулькнуло повідомлення, в якому говорилося, що завдяки тому, що моє вміння Володіння Вибухівкою тепер 5, я буду отримувати додаткову інформацію при огляді всіх вибухових пристроїв.

В моєму інтерфейсі з‘явилося цілковито нове меню. Воно називалося Майстерня Підривника. Я клікнув на нього, але отримав повідомлення про помилку.

В тебе буде доступ до цього меню, коли ти стоятимеш перед Столом Сапера. Ти можеш придбати цей верстат в магазині в Безпечній Кімнаті.

Цікаво. Я вивчу це пізніше, якщо ми зайдемо так далеко.

Пончик отримала чисельні вміння і ачівки за те, що причарувала гоблінів. Вона отримала щось, що називалося срібний Бокс Спокусника.

Пончик першою відкривала свої бокси. Вона отримала звичну купу печива, смолоскипів і пляшечок з зіллям. З бокса боса вона отримала свою першу частину латів. Бокс Спокусника містив том Армія Посіпак. Вона як і я отримала два Бокси Засранця. В першому була татуха, схожа на отриманий мною раніше гоблінський пропуск. Другий, срібний бокс містив п‘ять пляшечок з зіллям, яке називалося Мастило для Зброї: Плаксива Рана.

Татуха її розлютила. Вона просто оскаженіла. Я не бачив її такою злою відколи Ангел, кокер-спанієль, розгризла і зламала її іграшкову кульку.

-- Яким правом вони мене так спаплюжили? Яким правом! – викрикала вона. – За таке тавро дискваліфікують. За таке тавро дискваліфікують, Карле! Мене пошкодили!

Тавро з‘явилося в неї на спині, над правою лопаткою. Вона люто закричала і зашипіла, коли воно витаврувалося. Було важко розібрати що це. Хоча тавро просвічувало крізь хутро, в неї було стільки волосся, що воно виглядало як звичайна пляма золотистого кольору. Я підозрював, що за кілька хвилин отримаю таке саме. Я легенько доторкнувся до нього і це дозволило мені прочитати опис.

Перепустка Шибеника.

Чудово. Тепер ти тусуєшся з пацанами, що сидять ззаду в автобусі. Що б на це сказала мама?

Ця перепустка надає доступ в Клуб Шибеників.

Увага: Власник Перепустки Шибеника не матиме змоги отримати Перепустку Завойовника.

І все. В описі нічого не говорилося, що все це в біса означало.

Пончик продовжувала нити кілька хвилин. Зрештою пішла далі. Тихенько ляснувши, на задній половині її тіла з‘явився срібний лускатий обладунок. Він сягав десь наполовину до підлоги. Я не бачив, як обладунок прикріплявся до неї, але він тримався на місці. Він був майже як спідниця, хоча живіт не прикривав. В ньому був проріз, спеціально для хвоста. Вона почала кружляти по колу, намагаючись поглянути на нього.

-- Як він виглядає? Як він виглядає? Татуху прикриває?

-- Нормально виглядає, -- сказав я, вивчаючи його властивості. – Татуху не прикриває, навіть близько, але виглядає круто.

Зачаровані лати швидкості з лусок фейрі для чотириногих.

Можна зламати собі йобаного язика. Господи.

+2 до спритності

Легкий і гнучкий, цей лускатий обладунок зроблено зі сталі фейрі. Хоча не такий міцний як ельфійська кольчуга, чи навіть добра оркська сталь, це найміцніший сплав, який можуть носити фейрі. Захист може й не найкращий, але в ньому твоя дупка буде виглядати ой як гарненько.

Том Армія Посіпак кидав закляття вартістю 50 очок магії. Воно змушувало ворогів битися за тебе, а не проти. Прекрасне закляття, але в Пончик зараз було 24 очки магії, тож наразі воно було непридатним. Вона все одно спробувала прочитати книжку, але їй не дозволили. Вочевидь ти не міг вивчити закляття, яке не міг кинути. Після цього вона дулася цілу хвилину.

-- Не переймайся, -- сказав я. – Обміняємо на щось краще, або будеш використовувати його пізніше.

Останнім предметом, який вона отримала, було мастило, щось, що можна було нанести на холодну зброю, щоб рана довше кривавила.

Настала моя черга. Я також отримав купу лайна. Знов зілля, знов динаміт, ще одну запальничку, кілька димових бомб, ще пару свитків Запаморочливого Туману. Штанів чи черевиків я не отримав. З двох боксів засранця я отримав абсолютно такі самі предмети, хоча татуха з‘явилася на моїй клятій шиї. Я не бачив її, але коли її наносили чарівним способом, вона палала.

-- Це кинджал, з якого капає кров, -- сказала Пончик, придивившись до неї зблизька. – Повір мені, вона жахлива. Міс Беатріс точно обсереться, коли побачить її в мене.

З бокса боса я отримав ще один перстень будови тіла, цим разом +2. Я надів його собі на лівий безіменний палець, і таким чином довів будову тіла до 12.

З золотого бокса мародера я отримав один-єдиний предмет. Зілля.

Зілля вміння.

Випивши це ти отримаєш один рівень вміння Визнач Ціну. Сподіваємося, тепер до тебе дійде, що всі оті карти з Magic: The Gathering – це лишень нічого не варті шматки паперу, і треба було витрачати гроші на щось дійсно вартісне, таке як бігова доріжка. Чи шампунь.

Я негайно додав його у швидкий доступ і випив. Здавалося, нічого не трапилося, але коли я відкрив інвентар, в мене з‘явилася нова можливість. Хоча перший рівень нового вміння не вказував мені справжньої вартості перелічених там предметів, він дозволяв посортувати їх згідно з їхньою вартістю, що я й зробив.

Першим предметом в списку був Том Примарних Лат. Другим – байк. А після нього єдиний хобгоблінський детонатор, який в мене залишався. Наступних кілька предметів були частини гоблінського обладнання, які ми залутили в майстерні, включно з одним столом, який йшов у списку як Стіл Інженера. Список не охоплював предметів, які були зараз надіті на мене. Інакше я думаю, список очолювала б моя сорочка зі шкіри троля.

Покінчивши нарешті з вміннями і лутом, я вирішив подрімати на незручній розкладачці. Пончик, не припиняючи нити про татуху, скрутилася калачиком поряд зі мною.

Ти монстр.

Я спробував викинути цю ачівку з голови. Це був просто ще один тупий жарт. Грі було наплювати, що я вбив дітей. Вона хотіла, щоб я вбив їх. Кімната була облаштована так, щоб все трапилося саме так, як трапилося. Ми повинні були перебити, або якимось іншим способом зачистити майстерню. Ми повинні були або підірвати кімнату, або зробити те, що ми зробили. Це було такою ж пасткою, як бульдозер. І дітей розмістили там, в тій кімнаті, саме з цією метою. Вони існували тільки для того, щоб загинути. Я не повинен звинувачувати себе, чи почуватися винним. Пончик мала рацію. Це не моя вина. Абсолютно.

Я глянув на стелю. На дешевій плитці хтось викарбував свої ініціали. АМВ. Цікаво, хто це був і коли він їх викарбував. Чи був він зараз живим. Це місце не мало написів, тож я не знав звідки воно. На американське не виглядало, але я не був певен. Тепер це не мало значення. Воно було частинкою мого світу. Частинкою, яку ці чужі вкрали.

-- Вам мене не зламати, -- сказав я. – Ви можете скривдити чи вбити мене, але вам мене не зламати.

Я повернувся на бік і спробував заснути. В мене на шиї Пончик притулилася міцніше. Її нова спідниця колола мені шкіру, але відчуття було на диво заспокійливим. Вона муркотіла так голосно, що в мене вібрували зуби.

[ 20 ]

Мене розбудив початок шоу на телеекрані.

-- Другий день, -- говорив оранжевий, схожий на ящірку ведучий. Він продовжував говорити на своїй дивній, ледь зрозумілій версії стандартної синдикатської мови. Це було наче намагатися зрозуміти когось, хто говорив з міцним Каджунським акцентом. Звісно, вони говорили англійською, але для моїх мізків, вони з таким самим успіхом могли говорити клінгонською.

-- Думаєш, цим разом нас покажуть? – запитала Пончик, вилізаючи з ліжка і всідаючись на одному з крісел. – Ми підірвали пів підземелля! Це чогось варте, як гадаєш? Присягаю, я така схвильована, що зараз попісяюся. Взагалі-то, мені дійсно потрібно попісяти.

Вона зістрибнула з крісла і направилася в жіночу кімнату, де на неї чекав котячий туалет.

Але за хвилину вона ракетою вилетіла з-за рогу.

-- Карле, Карле! Він тут. Він в туалеті! В жіночому туалеті. Вбивця! Чувак, який вбив Ребеку В.!

Я зірвався на ноги. Я відразу побачив блакитну крапку на мапі, буквально поряд.

Як? Я б точно побачив його в ту ж мить, коли прокинувся. Я призвичаївся не спускати ока з мапи. Завжди розглядався за іншими. Я подумки вилаяв себе і помчав вперед. Зосередився на крапці.

Волоцюга Френк К.

Так, це був він.

-- Ходімо, -- сказав я. Я помчав у напрямку бокового коридору з туалетами.

Ми зустрілися в коридорі, чоловік вийшов з туалету і вибачаючись посміхнувся. Ми зупинилися в метрі один від одного. Якусь мить ми просто дивилися, оцінюючи один одного. Пончик стала в мене поміж ніг і почала шипіти.

Він був високим, струнким, але не таким високим, як я. Років сорок. Судячи з того, як він себе поводив, я вирішив, що він військовий, або поліцейський. Білий чувак, він вже кілька днів не брився. Симпатичний, але не красунчик. Його, як я гадав, лису голову вкривала шапочка з написом Seahawks. На ньому були брудні, подерті джинси і чорна майка. А ще він був оснащений в щось схоже на наплічники футболіста, але вони були виготовлені з сяючого, чорного металу, явно зачаровані. Наплічники мали шипи. Мені не вдавалося побачити їхні властивості. На ньому були важкі черевики, я глянув на них з заздрістю.

Я припускав, що в нього є захований десь пістолет, але зараз я його не бачив. Замість цього він ніс на плечі величезну бойову сокиру. Залізна зброя виглядала так, наче нею часто користувалися. А ще на ньому був пояс з метальними ножами.

Я оглянув його властивості, в той час, як він робив те саме зі мною.

Волоцюга #324,119. “Френк К.”

Рівень 8.

Раса: Людина

Клас: Ще не визначено.

В нього не було зірочок поряд з іменем, отже він не вбивав босів. Але в нього було дещо інше.

Три черепи.

Я знав, що вкажуть черепи навіть до того, як зосередився на них.

Вбивця волоцюг X 3.

Раптово я похолодів.

-- Пробач, не хотів перелякати твою кішку, -- сказав чоловік. В нього був владний голос. Точно поліцейський, або якийсь правоохоронець. Їх навчають так говорити на тренуваннях. – Це ж кішка, правильно? Я подумав, що якщо спатиму в туалеті, то до мене ніхто не зможе підкрастися. Не знав, що туалети в безпечних зонах відрізняються від тих, що в коридорах.

Він помовчав.

-- Де твої штани? І черевики? Ти що, весь цей час ходив босоніж? – він з кривою посмішкою оглянув мене згори донизу, переводячи погляд з мене на кішку. – І що в тебе за ім‘я? Королівський охоронець?

-- Отже, ти спав там, в жіночій кімнаті? – запитав я, ігноруючи його запитання.

Він мовчав. Нахилив голову, немов вирішуючи, хоче він відповідати чи ні.

-- Ага, -- промовив він нарешті. – Я не спав понад 24 години. Знайшов цю безпечну кімнату, затягнув сюди одну з тих розкладачок і відключився. Я був у відключці десь 12 годин поспіль. Знаю, це було тупо з мого боку.

Якщо це була правда, то коли ми прийшли, він вже спав. Хіба Пончик не ходила в туалет? Я не пам‘ятав.

Карл: Пончик, ти ходила в туалет до того, як ми пішли спати?

Пончик: НІ. Я СХОДИЛА В КОРИДОРІ ДО ТОГО, ЯК МИ ЗНАЙШЛИ ЦЮ КІМНАТУ.

-- Я не бачив твоєї крапки на мінімапі, -- сказав я.

-- Ти не бачиш іконок волоцюг, що сплять, -- сказав він. – Ти коли-небудь бачив, як спить в безпечній кімнаті хтось не з твоєї партії? Їхні тіла стають напівпрозорими. Якщо ти їх торкаєшся, твоя рука проходить крізь них. Ти з Сіетла? Я досі недалеко від того місця, де я увійшов, але мені не вдалося знайти сходи на другий рівень.

Пончик, яка весь цей час шипіла і фиркала, не витримала.

-- Ти вбив Ребеку В.! – крикнула вона.

Якусь мить чоловік просто дивився на кішку.

-- Трясця, -- нарешті промовив він. – Я так і думав, що чув її. Кішка, що розмовляє. Це місце просто пиздець якийсь.

У відповідь Пончик зашипіла. Позад нас я почув брязкіт металу на екрані. Почали показувати звіт про минулий день.

-- Ви її знали? – запитав чоловік. – Ребеку Вонг?

-- Він признає! Злочинець зізнався! – вигукнула Пончик. – Я вдарю його магічною стрілою.

Вона вистрибнула мені на плече і почала крутити задницею.

-- Зажди, зажди, -- сказав він. Він відступив на крок і підняв вгору руки. – Я не… Все не так, як здається. В мене не було вибору.

-- Ми не знали її, -- сказав я. – Просто наткнулися на її труп.

Здавалося, він розслабився.

-- Слухайте, я можу пояснити, -- сказав він. – Вона була не сама. Їх було п’ятеро. Моя партнерка зняла одного, я – трьох, і ви не повірите, яка істота прикінчила п’ятого чувака. Це довга історія. Ти можеш… е… опустити свою кішку?

-- Опустити мене?

-- Він не це хотів сказати, -- обізвався я. – Пончик. Розслабся.

Це була перша жива людина, на яку ми наткнулися, і я хотів почути його історію. Я не довіряв йому і на щербатий мідяк, але хотів почути, що він скаже.

Пончик невдоволено пробурмотіла щось під носом.

-- Де твоя партнерка? – запитав я.

Він помовчав.

-- Мертва. Її застрелили.

За якусь мить я кивнув.

-- Ходімо в іншу кімнату. Ми пропускаємо шоу. Можемо там поговорити.

-- Гаразд, -- сказав він. Він з осторогою зиркнув на Пончик, яка голосно плювалася. Все її хутро стояло сторч.

-- Бачив попередню серію? – запитав я.

-- Так, -- сказав чоловік – Френк. Він сів за три метри від мене, біля виходу. Він поклав ліву руку зверху на крісло, намагаючись виглядати невимушено, але я бачив, що все його тіло було напруженим. – Десь в п‘яти кілометрах на схід є ще одна зона відпочинку. В ній є ресторан. Зараз весь квартал там заполонили колючі, повзучі рослини, які з‘їдять вас цілими. Я знайшов це місце, коли шукав сходи. Гнилі липучки гамселять не по – дитячому.

На екрані показували, як група з десь 40 людей з Близького Сходу билася з містечковим босом. Істота була броньованим, розміром зі слона, шестиногим, схожим на носорога чудовиськом з мацками на спині. Мацки мали здатність перетворювати людей в камінь. Монстр був важко поранений, але прикінчив всіх 40 чоловік. Половина з них перетворилася в камінь. За якусь мить істота впала і здохла. Дисплей завмер і на екрані з‘явився напис Нічия.

-- Розкажи свою історію, -- сказав я. – А тоді ми розкажемо нашу.

Я не спускав одне око з екрана, де одна катастрофа шукачів пригод змінювала іншу, а друге з чоловіка, що розповідав свою історію. Френк стверджував, що він і його партнерка, жінка на ім‘я Мегі, працювали в “митній службі”, що означало – він був федеральним агентом у ММС. Вони були в цивільному, на вулиці в такий собачий холод, спостерігали за якимось складом. Він знаходився біля самісінької води і нібито в ньому працювала велика група нелегальних китайських робітників. Коли настав колапс, склад зник і відкрив групу десь з 15 чоловіків і жінок, що курили на внутрішньому подвір‘ї. Френк і його партнерка представилися і всі почали стріляти один в одного. Прямо посеред перестрілки відкрилося підземелля. Його партнерка, Мегі, провалилася на сходи, які вже не відпускали її. Тож він пішов за нею. П‘ятеро інших, з невідомих йому причин, пішло за ними.

Далі він розповів про перестрілку в коридорі. Про сутичку з їхнім лідером – Ребекою В – яка вистрілила в нього тричі, перш ніж він потрапив їй прямісінько в серце. Він думав, що помре, але надзвичайно швидко поправився. Він залутив її труп, погнався за останнім нападником і став свідком, як того зжерла рослина-монстр, яка вилізла з величезного стручка. Вона називалася п‘яний плющ. Я бачив таку під час прем‘єри шоу. Потім Френк знайшов навчальну гільдію, його рани повністю залікувалися і ось він тут. Він користувався своїм пістолетом і пістолетами, які він залутив у інших, але зараз в нього закінчилися патрони.

-- Ота Ребека, -- сказав він. – Ребека Вонг. Вона там заправляла. Торгівля людьми. Сучасне рабовласництво. За кілька днів ми мали ліквідувати всю банду.

-- Бідолашний, -- сказала Пончик, вислухавши його історію. Її ставлення до нього змінилося на сто вісімдесят градусів. – Мені так шкода твоєї партнерки.

Він знизав плечима.

-- Я тобі вдячний. – Він встав і схопив тістечко. З‘їв і в нього над головою дзенькнуло повідомлення: +9.8 EXP.

-- Це Ребека вбила твою партнерку? – запитав я. Я спостерігав, як повідомлення в чоловіка над головою поступово зникає.

-- Ні, -- відповів він, похитуючи головою. Чоловік сів на місце. – Це був один з її посіпак, той самий чувак, якого прикінчив п‘яний плющ. Він застрелив Мегі.

Чоловік опустив голову.

Шоу перейшло до другої половини програми, показу людей, які чудово давали собі раду. Жінка одягнена в сніжні обладунки з шоломом Валькірії мала зачарований арбалет, що стріляв вогняними болтами. Показали як вона пробивається крізь групу істот схожих на гоблінів з собачими головами. Гнолів.

-- Ей, -- сказав я. – Раз ти залутив тих чуваків, що вбив, то може маєш в своїй торбі якісь штани, що підійдуть мені? Чи черевики?

Він замислився.

-- Звісно, шефе. Якщо ти не проти носити одяг небіжчика.

Карл: Пончик. Не говори нічого вголос. Ти це бачиш?

Пончик: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Карл: Не пиши все великими літерами. Здається Френк спробує скривдити або знерухомити нас. Це важливо. Не реагуй. Не відбивайся. Що б ти не робила, не стріляй магічною стрілою. Просто нехай це станеться. Довірся мені. Я підставлюся. Хочу, щоб він почав діяти.

Пончик: ТОБТО ЯК ЦЕ? ФРЕНК СПРАВЖНІЙ АМЕРИКАНСЬКИЙ ГЕРОЙ.

Карл: Френк хитра залупа. Він бреше. Думаю, тут з нами є ще хтось і вони збираються напасти на нас зненацька. За мить я тобі все поясню. Нам доведеться втікати. Готуйся.

Пончик: МЕНІ ЦЕ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, КАРЛЕ.

В його руках з‘явилася пара штанів кольору хакі. Збоку в них була величезна кривава пляма. Він кинув їх мені.

-- Найбільші штани, які в мене є. Не знаю, підійдуть вони тобі чи ні. Ще в мене є кілька пар черевиків, але невідомо якого розміру.

-- Дякую, -- сказав я. Почекав чи кине він мені черевики, але він картинно вдавав, що риється в інвентарі. Він хотів, щоб я спочатку спробував штани, які, я відразу зауважив, були замалі. І це були жіночі штани. Я зітхнув. Що ж. Я встав і повернувся спиною. Вдав, немов стягую наколінники.

Все, що трапилося далі, відбулося менше ніж за десять секунд.

Я побачив, як в коридорі з туалетами з‘явилася блакитна крапка, а з-за рогу вигулькнула жінка. В ту саму мить Пончик панічно завила і підстрибнула в повітря, бо Френк витягнув з інвентаря зброю і вистрілив у кішку.

Жінка, націливши пістолет прямісінько мені в голову, також вистрілила.

На екрані телевізора Лусія Мар, разом зі своїми двома ротвейлерами, Сісі та Густаво 3, пробивалася крізь натовп червоних, схожих на демонів монстрів. Дико вимахуючи булавою, дівчина сама була схожа на демона.

Пончик приземлилася на столі з тістечками. Її тіло сковзнуло, пройшло крізь тарілку, яка зникла і з‘явилася знов так, наче насправді її там не було. Розкинувши лапи, кішка впала з краю стола. Вона вдарила об підлогу і скочила на лапи, волаючи на все горло:

-- Карле, Карле! Допоможи!

-- Я тут, -- сказав я. – Пора вшиватися. В нас менше ніж дві хвилини.

Вона завмерла, переводячи погляд то на мене, то на застиглих волоцюг. Над їхніми головами палало слово Нечемні. Я пригадав про свою попередню дискусію з Мордехаєм. Це було після того, як Пончик з‘їла зачароване тістечко для домашніх улюбленців, коли ми чекали на її трансформацію.

-- Ти сказав, що якщо вона перетвориться в монстра, то її телепортують звідси. То монстри не можуть зайти в безпечну зону? А якщо я залишу відчинені двері? Вони не зможуть забрести?

-- Обов‘язково забредуть, -- сказав Мордехай. – Завжди зачиняй двері. Якщо це моб, його телепортують в ту мить, коли він нападе на тебе. Але вони ще й рознесуть це місце.

-- А якщо Пончик не перетвориться в монстра, але не впізнає мене? Вона інколи кусає незнайомих людей. Тоді її телепортують?

-- Ні. З волоцюгами все не так. Жодного насилля і крадіжок в безпечних кімнатах. Це жорстке, залізне правило. Ти отримуєш три страйки. За першим разом ти завмираєш на місці приблизно на 100 секунд, поки автомат читає тобі лекцію про чесну гру. За другим разом на годину. За третім разом в тебе забирають все спорядження і телепортують в гніздо мобів.

Тож коли Френк К. і його партнерка – її дійсно звали Мегі, Мегі Май – вирішили вбити нас, щоб забрати наше спорядження, чи що там в біса вони робили, вони зробили помилку, напавши на нас в безпечній зоні. Мабуть, це була їхня перша – і остання – спроба так вчинити.

-- Але звідки ти знав? – вигукнула Пончик, переводячи погляд з однієї нерухомої постаті на іншу. Вони завмерли в ту саму мить, коли натиснули на гачок. Кулі ще навіть не вилетіли з дул. – Ти що, екстрасенс? І звідки взялася ця жінка? Я просто не розумію. Мені дуже тривожно.

-- В нас немає часу, -- сказав я, додаючи штани в інвентар. В мене промайнула думка підняти Френка і переставити так, щоб його пістолет цілився у партнерку, але я побоявся, що система розцінить це як акт насилля з мого боку. – Звалюємо звідси.

Перш ніж вибігти з кімнати, я витратив дорогоцінні секунди, щоб глянути на властивості Мегі Май.

Вона була приблизно того самого віку що й Френк, тож їй було років сорок, спортивного виду. Біла жінка з коротко підстриженим, каштановим волоссям. На ній були блискучі, металеві штани і черевики. На ній була схожа на мою шкірянка – проте в неї були обидва рукави. Крім пістолета в неї не було видно жодної іншої зброї.

Волоцюга #324,116.”Мегі Май.”

Рівень 9.

Раса: Людина.

Клас: ще не визначено.

Поряд з її іменем було п‘ять черепів.

Разом з Френком вони вбили вісім людей. Вісім. Обоє мали здатність ставати абсолютно невидимими. Я сумнівався, що вони спали в туалеті. Швидше вони почули вибух і вистежили нас в безпечній кімнаті. По дорозі ми залишили слід з мертвих гнилих липучок, буквально стежку смерті в цю зону.

Френк сказав, що коли люди сплять, то стають напівпрозорими. Чи було це правдою? З Пончик це точно не було правдою, але вона була в моїй партії. Може вони збиралися підкрастися до нас і вбити уві сні, але коли зрозуміли, що не можуть, то пішли в туалет, щоб почекати. Може вони планували підкрастися до мене ззаду, коли я піду в чоловічий туалет. Я не знав.

Ми вистрибнули назовні і я визначив шлях до найближчої головної артерії. Вихилив зілля Залізної Шкіри, друге дав Пончик і змусив її випити. Між нами і головним коридором з‘явилося кілька скупчень червоних крапок. Я не хотів витрачати час на бійку з ними. Коридор був надто вузьким, підлога надто вибоїстою, щоб скористатися байком. До того ж один вибух гнилої липучки перетворив би заведений мотоцикл в бомбу. Тому ми побігли. Я хотів при змозі уникати мобів. Їм доведеться мати справу з кожним мобом, якого ми залишимо.

-- Чому ми втікаємо? – запитала Пончик. – Ми можемо з ними справитися.

-- Я в цьому не впевнений, -- відповів я. – В них пістолети. Він, як і ми, восьмого рівня, а вона дев‘ятого. Піднятися на дев‘ятий не так легко, отже в неї купа вмінь. До того ж я не хочу мати поряд зі своїм іменем один з тих черепів. Навіть якщо вони цього заслужили, то всі інші, кого ми зустрінемо, цього не знатимуть. З нами ніхто не захоче розмовляти.

-- Але якщо ми не зупинимо їх, то вони скривдять ще когось.

Я зупинився у коридорі як вкопаний. Глянув на кішку. Це було дуже не схоже на Пончик. А ще гірше, це було правдою.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я. Я кинув погляд через плече в напрямку безпечної кімнати. Вони вже прокинулися, але я підозрював – і сподівався – що вони не побіжать відразу за нами.

Швидше за все вони скривдять ще когось. Якщо вони когось знайдуть. Але що ми могли вдіяти?

Пончик випустила магічну стрілу, прикінчивши групку звичайних щурів другого рівня, що заполонили всі коридори незалежно від кварталу. Щурі зашкварчали і попадали на спинки. Один з них дропнув жалюгідну шкіру щура і щурячий стейк.

-- Не чіпай його інвентар, -- сказав я. – Відмовся від нього.

Пончик надулася, але послухалася. Вона любила лутити трупи. Особа, яка вбила моба, на кілька хвилин після бою першою мала право на лут, але якщо вона відмовлялася від бокса, то труп ставав чесною здобиччю.

В мене з‘явилася ідея, але я не був певен, чи вона спрацює. В нас не було часу, але я мусив спробувати. Я витягнув зі свого запасу одну з гоблінських димових бомб, запалив ґніт і швидко додав її в інвентар щура. Мені це вдалося. Як і в більшості ігор, мені дозволили додавати предмети в інвентар трупів так, наче в скриню. В щура був поділений на квадратики інвентар, в який багато не запхаєш. Минулого сезону таким був інвентар у волоцюг.

Я хотів переконатися чи димова бомба продовжуватиме горіти. Вони сказали, що предмети не зберігали динаміку, а як щодо цього? Завдяки 5 рівню Володіння Вибухівкою, тепер коли я оглядав запалювальні предмети, то отримував додаткову інформацію.

Гоблінська Димова Бомба.

Тип: Запалювальна.

Ефект: Темний дим в радіусі 10 метрів на 3 хвилини.

Статус: Добра. 89/100

Виділяє смердючу хмару різнокольорового диму, що клубочиться 3 хвилини, а тоді розсіюється. Використовується, щоб спантеличити ворога, або на концерті глем-металу.

Там не говорилося, що бомба запалена. Я витягнув бомбу, і на моє полегшення, гніт досі потріскував і шипів. Я швиденько повернув її в інвентар щура. Все було так само, але Статус змінився на Виділення Неминуче 34/100.

Тоді я оглянув свою купу гоблінського динаміту. У всіх відлік починався від 50, а не від 100, і всі мали напис або Вибух Неминучий, або Небезпека. Судячи з усього попередження про небезпеку з‘являлося, якщо статус опускався нижче 15.

Я обережно витягнув найбільш нестабільний шматок динаміту, який тільки мав, на ньому було 10/50, і не підпалюючи його, додав у інвентар щура. Я зауважив, що не дивлячись на те, що поводився з динамітом надзвичайно обережно, він опустився до 9/50. Господи. Мені пощастило, що я не підірвав себе раніше. Наступний мав 13/50. Я підпалив його і швидко додав у інвентар щура.

Якщо вони йшли за нами, то швидше за все пройдуть цим самим коридором. Чувак обібрав труп Ребеки В. дочиста, з одягом включно. Люди, що так чинять, будуть лутити все. Якщо вони наткнуться на цього щура, то подумають, що ми надто поспішали, щоб зупинитися і залутити його самим. Зазвичай щурі не дропали нічого крім шкіри та м‘яса. Це було пиздець, як підозріло. Але може… може нам пощастить. Якщо Френк витягне цих три предмети з інвентаря щура, вони буквально вибухнуть в нього в руках.

Наразі це було все, що ми могли зробити.

-- Гаразд, -- сказав я, нервово озираючись через плече. Я пригадав, що вони можуть ставати невидимими, принаймні на мапі. – Ходімо.

Ми завернули і помчали до головної артерії.

-- Звідки ти знав? – запитала Пончик в той час, як ми продовжували бігти.

-- Він брехав. Він брехав з самого початку, -- сказав я.

-- То він не федеральний агент? – вона важко дихала, але коридор вже був поруч.

-- Я не знаю, -- сказав я. – Може. Він говорить і поводиться як коп. Але вся його історія – фуфло. Ребека мала третій рівень. Він сказав, що перестрілка почалася відразу, а це неможливо. В інвентарі в неї був огризок. А це означає, що вона була в навчальній гільдії і там їй активували інвентар. А тоді він з‘їв тістечко і я побачив, що він отримав 9.8 досвіду, а не 10, а це означало, що він з кимось в партії. З кимось живим. А ще він перекинув одну руку за крісло, і я бачив, як він сіпав пальцем. Він друкував у чат. Він не здогадався, як ним користуватися самою думкою.

Пончик витріщилася на мене.

-- Як так, що ти Джеймс Бонд, коли йдеться про незнайомців, але міс Беатріс зустрічалася одночасно з трьома різними чуваками, а ти й гадки не мав?

-- З трьома різними чуваками?

-- Ну, ти був одним з них, то, мабуть, все-таки з двома. З іншого боку, з трьома, якщо рахувати власницю Ангел. З іншою жінкою вважається зрадою? У вас, людей, є стільки нюансів, яких я не розумію.

-- Звісно, що вважається, -- сказав я. Охуїти можна.

-- Але ти завжди дивився оті відео на своєму iPad, де дві жінки граються і вилизують одна одну дочиста. Чи було б це зрадою, якби міс Беатріс дозволила тобі спостерігати?

-- Ми не будемо зараз про це розмовляти, Пончик.

Ми добігли до коридора і я витягнув з інвентаря байк. Це вперше ми на ньому поїдемо. Я закинув шматок вугілля у лійку і молився, щоб він не вибухнув. Коли ми готувалися вирушити в дорогу, підземелля загуло від оголошення. Це були підсумки дня.

Привіт, волоцюги. Ще один чудовий, захоплюючий день! Ми дуже раді, що ви з нами і сподіваємося, що всі чудово проводять час. Ви гарно справляєтеся і ми в Боранті цінуємо ентузіазм, який ви привносите в наше шоу.

Я маю кілька оголошень. З самого початку хочемо запевнити всіх, що ми розправилися з усіма багами в нових туалетах. Проблему з вибухами, як і… е… проблему з прикрими всмоктуваннями в деяких кімнатах, вирішено. Тепер не існує жодних підстав боятися їх. Ті з вас, хто користувався коридорами, щоб випорожнитися, будь ласка, припиніть. Нам би не хотілося почати застосовувати каральні міри.

Кілька додаткових приміток про патч… Ми додали підтримку всіх мов, яких бракувало в нашій бібліотеці. Тож всі ті, хто чує це і нарешті вперше розуміє, що я кажу… вітаємо вас. Впевнена, з рештою ви розберетеся. Ще щодо мов, ми ввели повний переклад між різними рідними мовами. Тепер ті, хто говорить на мандаринській, будуть розуміти тих, хто говорить на англійській, і так далі.

Дебаф Пекельний Сказ тепер можна вилікувати лікувальним зіллям або закляттям. А зараза більше не переноситься повітрям. Пробач, Нова Зеландія.

Ми усунули мобів Зливчаста Нечисть. Рівень складності цих мобів виявився надто високим. Їхній колектив стає сильнішим за кожним разом, коли вони… е… зливаються, і після того, як вони опрацювали групу в 15,000 волоцюг за один день, ми були змушені вжити заходів, щоб не допустити передчасного вимирання. Будьте певні, вони повернуться на нижчих поверхах. Квартального боса Вуличний Проповідник було проапгрейджено до містечкового. До того ж ми підправили рівень сили кількох десятків мобів, їх надто багато, щоб тут перечислювати. Тому просто зверніть увагу.

Остання примітка. Багато волоцюг спускається по сходах передчасно. Повторюю, це ваш вибір, але краще здобути якомога більше досвіду. І пам‘ятайте на майбутнє, ми не станемо показувати вас у підсумковій серії, якщо глядачі не зможуть приєднатися до вашої прямої трансляції. Тому якщо ви зійдете по сходах за три чи чотири дні до колапсу, то все упустите.

Наразі це все. Продовжуйте в тому ж дусі й вбивайте, вбивайте, вбивайте!

-- Ми не додивилися шоу до кінця, -- сказала Пончик. – Гадаєш нас показали?

-- Сумніваюся, -- відповів я. Я опустився на сидіння з черепа алігатора. Піді мною весь байк гудів від потенційної енергії. Він мав педалі, як у велосипеда, але газ в нього теж був. Покрутивши педалі ногами, я повинен був зрушити байк з місця, а коли досягну бажаної швидкості, затиснути газ, і байк буде дотримуватися тієї швидкості. Дивна конструкція.

Мотор вбудований в раму вже ставав гарячим. Мені доведеться розкласти ноги, щоб не обпектися до біса. Я зітхнув. Мені дуже, дуже потрібні штани.

Пончик вистрибнула на сидіння в колясці. Вона почала облизувати лапу в той час, як ми стрімголов мчали по коридору, намагаючись опинитися якомога далі від того кварталу.

[ 21 ]

Час до колапсу рівня: 47 годин

Я не отримав жодного повідомлення чи Френк та Мегі знайшли мою пастку. В найкращому випадку вони обоє були мертві, але мені це не зарахувалося. З усіх ачівок у цій грі, Вбивця Волоцюг я хотів уникнути найбільше.

Я не отримав жодної ачівки чи вміння за встановлення пастки, а можна було не сумніватися, що тут за таке щось би та й дали. Я сприйняв це як добрий знак. Проте ми з Пончик таки отримали ачівку за наш “ бій” з Френком К. і Мегі Май.

Нова ачівка! Сучка!

Твій товариш волоцюга напав на тебе в безпечній зоні й система була змушена рятувати твою сраку. Це означає, що ти дуже прикрий, або хропиш.

Якби ти був у в‘язниці, то тепер став би моєю сучкою. Зажди-но…

Нагорода: Сучки не отримують нагород.

Я засміявся. Вперше відколи ми увійшли в цю безглузду гру, я засміявся з дурнуватого повідомлення.

Поїздка була набагато спокійнішою, ніж я очікував. Шматка вугілля вистачало десь на чотири-п‘ять кілометрів, а в мене були майже безмежні запаси.

Нам вдалося проїхати на схід тільки одне перехрестя, перш ніж ми вперлися в стіну, і були змушені обирати між північчю і півднем. Якщо мапа в мене в голові була точною, то ми вперлися в край озера Вашингтона на поверхні, ще раз довівши, що підземелля не охоплювало всю планету. Ми завернули на південь, певний час подорожували коридором, що приблизно збігався з трасою I-5, а тоді знов почали з‘являтися проходи на схід і захід. Мене не залишало сильне відчуття, що ми повинні рухатися на схід і вглиб країни, якщо хочемо побачити якісь сходи. Але проблема полягала в тому, що прямо на схід на поверхні знаходився величезний гірський масив, і якщо підземелля було безлюдним раніше, то там воно буде просто покинутим. Ще на 150 кілометрів.

Ми вирішили все одно продовжити нашу подорож на схід, якомога далі від західного узбережжя США.

Ми їхали годинами, не зустрічаючи жодних ознак людей, мобів чи сходів. Було важко визначити нашу реальну швидкість, але так на око, це було десь 30 кілометрів на годину. По дорозі моє вміння Водій Мотоцикла постійно зростало. Коли воно піднялося до 5 рівня, ручка газу дозволила мені дійсно збільшувати швидкість.

Мені не хотілося рухатися надто швидко, але було важливо знайти густіше заселені зони лабіринту. З тих невеличких уривків, які я бачив на шоу, я знав, що існували зони не схожі на цю. В мене було відчуття, що ці величезні квадрати були лишень заповнювачем, як рандомно генерована місцевість на краю деяких мап в іграх з відкритим світом.

Коли ми їхали, я наказав Пончик відкрити мапу на весь екран, щоб вона могла краще сканувати околиці, вишукуючи точки інтересу. Ми зустрічали щоразу то менше і менше навчальних гільдій, проте вони були. Туалети надалі були повсюди, зони відпочинку також час від часу позначалися на мапі.

Мої думки повернулися до батька. Якби він тільки побачив мене зараз, як я сиджу на цій штуковині, розкинувши ноги, щоб не обпекти об боки цього величного мопеда. Він би засміявся, назвав мене клятим дурнем. Він любив мотоцикли. Він не був повноцінним, одягненим у шкіру байкером. Швидше бійцем вихідного дня.

Я не розмовляв з ним чи чув щось про нього більш ніж 12 років. З того дня, коли він покинув мене, залишивши самого у цілому світі.

До цього дня я ніколи не сидів на мотоциклі, якщо це взагалі можна назвати мотоциклом. В мене був велосипед, на якому я інколи їздив на роботу, якщо погода була гарною, але я ніколи не їздив навіть на кросовому мотоциклі, не кажучи вже про щось потужніше.

Ми зупинилися один раз, щоб скористатися туалетом, який з‘явився неподалік від головного коридора. Коли ми зайшли у провулок, нас оточила група двоногих монстрів з головами єнотів, вони були ростом мені по коліна. Ці істоти називалися Шкети Головорізи і всі з тих, що знаходилися тут, на краю коридора, були третього рівня. Вони мали силу звичайного гобліна і були озброєні схожими на голки списами. Пара накинулася на мене і накололася на мої наколінники. Я залутив їхні списи, непридатні для мене, але я сподівався, що зможу продати їх пізніше.

Ми скористалися туалетом – на щастя жодне з нас не вибухнуло – і вирушили далі в дорогу.

Але ця коротка екскурсія навчила мене дечого важливого. Моби були там, за якихось п‘ять метрів від краю безконечної артерії. Ми не бачили їхніх крапок, поки не зупинили мотоцикл і не наблизилися до межі провулка. Чим швидше ми рухалися, тим щільніше обступав нас туман війни. Це була важлива інформація. Ми потребували якесь вміння, закляття чи особливу здібність, які дозволили б нам краще орієнтуватися. Ми буквально рухалися наосліп, і це мені не подобалося. Було тільки питанням часу, перш ніж ми заїдемо прямісінько в пастку.

Ми вирішили повернутися на дорогу, направитися далі на схід. Я рухався повільніше.

І тоді, після кількох годин, ми нарешті побачили дещо нове.

Я зупинив байк, придивився до напису намальованого балончиком на стіні.

“Два перехрестя на схід, три на південь. Сходи+люди.”

Написано було по-англійськи, червоною, аерозольною фарбою. Я провів по напису рукою. Фарба не пристала мені до пальців, але вона була липкою. Її нанесли тільки кілька годин тому.

-- Гадаєш, це пастка? – запитала Пончик.

-- Може, -- відповів я.

Тепер, коли ми зупинилися, я побачив на мапі кілька Х, що вказували на трупи мобів далі по коридору. Ми підійшли, щоб краще роздивитися. Це були білі рогаті істоти схожі на кіз з повним ротом ікл. Я оглянув першу.

Труп з лутом. Бундючна Коза. Рівень 4. Вбита волоцюгою Брендоном Ен з допомогою волоцюги Кріса Ендрюса 2.

Інвентар порожній.

Я оглянув усіх кіз в зоні й нарахував 15 різних імен тих, хто вбив або допомагав вбивати мобів. Кіз пошматували, підсмажили закляттями, а ще я побачив кілька обламаних древків стріл, хоча самих наконечників не було. Деякі монстри були буквально розтрощені, немов хтось мав величезний молот.

-- Я досить впевнений, що це не пастка, -- сказав я. – Ходімо знайдемо їх.

Чим більше ми наближалися до вказаної зони, тим частіше зустрічали намальовані аерозольним балончиком повідомлення.

На місці, куди нас направляв напис, було Т-подібне перехрестя. Мотоцикл плавно зупинився. Він видавав з себе пих-пих-пих. Невдовзі потрібно буде вкинути наступний шматок вугілля. Я починав розбиратися в його звуках і вібраціях. В мене пекельно боліла срака, а ноги гули. На землі була стрілочка, вона вказувала наліво, далі на схід.

Поглянувши на мапу, я зауважив, що ця зона відрізняється від всіх місць, в які ми в‘їжджали раніше. Східна і західна дороги не йшли прямо, а розходилися, вказуючи, що ми наблизилися до межі величезного кола.

Раптово мене охопило неспокійне відчуття про те, що могло очікувати нас в центрі цієї зони.

-- Я бачу сходи, -- сказала Пончик. – Якщо віддалити мапу, вони на самому краю нашого поля зору.

І справді. В зоні прямо на південь, вочевидь посередині цієї гігантської петлі, з‘явилися сходи. Я зосередив погляд на білому квадратику на мапі, на ньому було написано просто Сходи на Другий Поверх.

Я не бачив інших блакитних крапок, чи ще чогось. Тільки порожній простір вкритий туманом війни.

-- Глянь, тут на землі щось написано, -- сказала Пончик, вказуючи на лівий прохід.

Якусь мить повагавшись, я склав байк в інвентар, і ми пішки пішли в бік напису.

“Ця дорога безпечна. Ми зібралися в двох кілометрах звідси. НЕ заглиблюйтеся по спіралі, бо ви активуєте містечкового боса.”

Лайно. Мордехай казав, що до четвертого поверху боси охороняти сходи не будуть.

-- Цікаво, що там, -- запитала Пончик, дивлячись на суцільну стіну справа від нас.

Саме в ту мить, коли вона промовила це, стіна загула так, наче щось з другого боку промчало повз нас. Ми немов стояли на залізничній платформі. Що б це не було, воно було швидке. І велике.

Дуже, дуже велике.

Ми йшли пішки. Десь за пів кілометра справа від нас з‘явилися заокруглені опускні ґрати, що вели в центр кола. Ворота з поперечних балок були наполовину підняті від землі. Якби ми захотіли, то могли пролізти попід низ і заглибитися в петлю. Всередині було ще одне коло. Графіті називало це спіраллю. Заглянувши всередину, далі по цьому широкому, внутрішньому переході я побачив ще одні двері. Отже, це була швидше не спіраль, а круглий лабіринт.

Якби ми просковзнули попід ворота, вони безсумнівно опустилися б і спіймали нас в пастку.

-- Давай почекаємо хвильку, -- сказав я. – Я хочу побачити, що це.

Нам не довелося чекати довго. Істота, хто б вона не була, промайнула блискавкою, надто швидко, щоб я побачив інформаційне вікно. Вона котилася як м‘яч. Була вона рожевою, м‘ясистою і за розміром займала весь прохід. Вона була немов кошмарний монстр Пекмен. Вона рохкала, коли промчала повз нас, змушуючи тремтіти стіни. Коли вона минала нас, до нас донісся сморід каналізації.

-- Господи, -- сказала Пончик, поморщивши мордочку так, наче я спробував погодувати її овочами. – Це буде неприємним.

[ 22 ]

-- Давай спробуємо знайти того, хто все це пише, -- сказав я.

Ми минули ще три заокруглених входи, перш ніж натрапили на табір.

Він знаходився в четверті обороту від місця, де ми почали, в кінці ще однієї артерії. Моє серце сповнилося радістю від самої кількості людей, яких я там побачив. Близько сорока блакитних крапок зібралося біля розвідного моста, що вів у круглий лабіринт.

Мій ентузіазм згас, коли я побачив, що за люди чекали на нас.

Майже всі вони досі були першого рівня. І вони були літніми. Не літніми як крутий дідусь в клубі. А господи-я-тебе-люблю-дідусю-але-як-ти-ще-в-біса-досі-живий літні. Більшість з них були в інвалідних візках. Ті, хто не був у візку, мали ходунки. Більшість була в халатах і чепчиках, коридор був завалений купою ковдр. Вони сиділи скупчившись. Більшість спала.

Дещо осторонь від групи стояла ще одна жінка. Їй було під 70, а не 100, як іншим. Вона стояла напружено, її чорні очі спостерігали за нами. Жінка була замотана з голови до п‘ят у нескінченну кількість шарфів, її шкіра нагадувала рельєфну мапу засохлої сливки. На голові в неї криво сиділа червона, картата вушанка. Вона спиралася на візок для покупок по вінця заповнений ковдрами та всякою всячиною, включно з пластиковим рожевим фламінго зі стрілою в голові.

Я пригадав сходи, якими мені довелося спускатися і мені стало цікаво, як їм вдалося спустити сюди інвалідні візки і візок для покупок.

Я помітив групу молодших, здоровіших волоцюг. Один з них, кругловидий, чорний чувак, побачив, що ми наближаємося і помахав. Неспішно підбіг до нас.

-- Дякувати Богу, -- сказав чоловік. – Ти бачив наші написи?

-- Ми бачили, -- відповів я. Глянув на його властивості.

Волоцюга #12,330,671. “Брендон Ен.”

Рівень 6.

Раса: Людина.

Клас: ще не визначено.

Біля його імені була одна срібна зірочка. Не дивлячись на спеку він мав на собі важку зимову куртку. Через плече був закинутий велетенський молот. Зброя була комічно великою. Кругла головка була майже такою широкою, як колесо мого байка. Він блищав, очевидно зроблений з якогось чарівного, легкого металу. На око в нього більше не було жодного спорядження чи латів.

-- Ми? – перепитав чоловік, вивчаючи мої властивості і суплячись. Він нерішуче зробив крок назад так, наче його щось насторожило. – То ти не один?

Він глянув на Пончик і ще більше насупився.

На якусь мить я злякався, що не зауважив, як отримав череп поряд зі своїм ім‘ям. А тоді пригадав свій справжній титул. Там не говорилося, що мене звати Карл. Там говорилося Королівський Охоронець Карл, а Пончик була Велика Чемпіонка, Найкраща в Підземеллі Принцеса Пончик.

Можна було тільки уявити собі, як це виглядало для когось, хто вперше зустрів мене.

Підійшов ще один чоловік. Це був Кріс Ендрюс 2. Він теж був шостого рівня. Вони явно були братами. Він був вищим і не таким кремезним. На ньому був металічний цервельєр, проте він не мав жодної зброї.

-- Так, ми – це ми, -- сказала Пончик. – Ти це серйозно? Я – ось вона. Як неввічливо.

Кріс і Брендон переглянулися. Тоді Брендон вибухнув сміхом.

-- Пробач, старий, -- сказав він до мене. – Я й гадки не мав. Я побачив твоє ім‘я і подумав…

-- Ага, -- сказав я. – Ти подумав, що я псих. Вона розмовляє. А ще, з усіх тут присутніх, в неї, мабуть, найвища стата.

Брендон опустився на коліно і погладив Пончик по голові. Вона виглядала одночасно розлюченою і в захваті від того, що він до неї доторкнувся.

-- Радий познайомитися з тобою, Принцесо Пончик. Пробач, якщо образив тебе, красуне. Я ще не зустрічав кішки, яка вміє розмовляти.

-- Та гаразд вже, -- сказала Пончик умиротворено. – Вибачення приймається.

Ми пішли назад в напрямку групи. Не дивлячись на те, що я бачив раніше з трупами кіз, здатними битися тут було тільки четверо людей. Брендон і Кріс мали шостий рівень. Округла латиноамериканка – Йоланда Мартінез 13 -- мала близько п‘ятдесяти років і лишень півтора метра росту. Вона була п‘ятого рівня, в руках тримала лук, а за плечем закинений сагайдак. Сагайдак був такий завеликий для неї, що ледь не тягнувся по підлозі. Вона була в халаті медсестри, а на грудях мала пластиковий бейджик. Там було написано “Медоу Ларк. Йоланда. Сертифікована медсестра.”

Четвертою була ще одна жінка з півтораручним мечем. На ній теж був халат медсестри, проте ще на ній був магічний плащ. Її звали Імані К. На око вона важила десь 40 кілограмів, а то й менше. Виглядала вона років на 20. Її перелякані, випучені очі вказували, що вона бачила купу всякого лайна.

Всі четверо мали поряд зі своїм іменем бронзову зірочку.

А ще Імані мала черепи.

Купу черепів.

В інтерфейсі це був один великий череп, за яким йшли два звичайних. Коли я зосередився на ньому, там говорилося Вбивця волоцюг X 12.

А ще вона була 10 рівня, найвищого, який ми досі зустрічали.

Пончик: КАРЛЕ, ЦЕ ЩЕ ОДИН ПІДЛИЙ ВБИВЦЯ.

Карл: Я так не думаю, не цим разом. А ще ти не мусиш друкувати все великими літерами. Ти вже так робила. Це виглядає так, наче ти репетуєш.

Пончик: Я РЕПЕТУЮ, КАРЛЕ.

-- Ми нічна зміна з дому для перестарілих у Веначі, -- сказав Брендон після того, як я представився іншим. Йоланда привітала мене з ентузіазмом. Імані не сказала нічого. – В нас пролунала пожежна тривога і ми були змушені вийти надвір, бо хтось, -- він глянув на жінку з візком для покупок. – розпалив багаття в бочці поряд з нашим будинком і підпалив його.

Я придивився до жінки з візком для покупок. Вона явно була бездомною. Ми всі тепер бездомні. Вона стояла, дивилася порожнім поглядом і гризла почорнілі нігті.

Волоцюга #7,450 “Агата.”

Рівень 2

Раса: Людина

Клас: ще не встановлено.

-- У всякому разі, -- сказав Брендон. – Коли це трапилося, нам довелося евакувати будинок, всіх 250 мешканців на лютий холод.

Я глянув на групу, вперше порахував їх. Загалом тут було 38 людей, включно з чотирма працівниками і Агатою.

-- Вас було 250? – запитав я, оглядаючи групу.

-- Ага, -- відповів Брендон трохи тихіше. – Не всі спустилися сюди. І не всі, хто спустився, зараз з нами.

Він продовжив пояснювати, що трапилося далі.

Почалася пожежа і швидко охопила будинок назовні. На щастя вогонь йшов з боку їдальні, з зони провулка, де ночувала Агата. Від самого полум‘я ніхто не постраждав, але евакуація дому для перестарілих – це завжди особливо небезпечна справа. Вивести всіх було непросто.

Місцева поліція і пожежники прибували десятками. Пожежники побороли вогонь і роздали ковдри замерзлим мешканцям і працівникам будинку. Вони саме намагалися добути ключі від сусідньої початкової школи, щоб врятувати всіх від морозу.

-- Але як ви спустили їх по сходах? – запитав я.

Брендон знов глянув на Агату.

-- Вхід з‘явився прямо на вулиці, буквально посередині групи. Купа людей провалилася вниз. Як ти й сказав, там були сходи. Але тоді Агата штовхнула свій візок на сходи так, наче збиралася… не знаю, що вона в біса робила. Але сходи перетворилися в пандус. Агата першою добровільно спустилася, регочучи, як вона це завжди робить. Викрикуючи, що вона всім нам врятувала життя. Людей, що провалилися, коли сходи відкривалися, ми більше не бачили.

-- Ви пішли через холод? – запитав я.

Він зиркнув на мої голі ноги.

-- Ми не збиралися заходити повністю, але там було тепло, сам знаєш. Тож я запхав кількох мешканців у вхід, де пандус не був таким похилим, щоб на них дуло гаряче повітря. Я подумав, що ми перечекаємо там, поки не придумаємо, що робити далі. Після колапсу залишилося тільки кілька копів і парамедиків. Вони розбіглися у всіх напрямках так, наче їм терміново потрібно було десь бути. Але дехто залишився, і вони допомогли мені перевезти мешканців у тепло. Вхід мені це дозволив. Кількох ми перевезли, але тоді, після того, як ми перевезли в тепло десь половину мешканців, мене перестало випускати. Моя нога застряла. Брат навіть не був у ямі, але коли він схопив мене за руку, йому теж не дозволило рухатися. А за мить почався біль. Він припинився тільки коли ми зійшли по пандусі. Коли ми отримали двадцятихвилинне попередження, коли сказали, що всі, хто причаївся на сходах, не зможе вийти, то зайшли всередину. В нас не було вибору.

-- А що з копами і парамедиками?

-- З нами було чоловік двадцять, включно з кількома пожежниками і копами, які вирішили зайти. Більшість залишилася. Ми всі допомагали перемістити мешканців у цей коридор, -- він вказав через плече на артерію, що вела в цю частину кола. – Саме тут, ми зайшли буквально за тим рогом. Відколи ми сюди потрапили, більшість людей навіть не зрушили з місця. Ми приносили їм їжу з безпечної кімнати, яка знаходиться десь за півтора кілометра звідси.

-- Де копи і пожежники зараз? – запитав я.

Він кивнув у бік кола.

-- Більшість увійшло туди, коли ми вперше знайшли це місце. Ворота зачинилися, а через п‘ять хвилин знов відчинилися, а вони всі зникли. Наш навчальний інструктор, пані Тіата, сказала, що на перших чотирьох чи п‘яти рівнях всі містечкові та міські боси матимуть поряд сходи. Але у рандомних місцях також будуть сходи. Кілька з нас пішло на пошуки, в надії, що ми знайдемо сходи, до яких буде добратися простіше, ніж до цих. Це було досить давно. – Брендон кинув стурбований погляд на літніх пацієнтів. Він нахилився до мене і прошепотів. – Вони всі мертві. Коли вони гинуть, це видно в меню партії. Їх всіх прикінчило щось, що полювало на них один за одним. Навіть доктор Грейсі, а вона була клятим бійцем Змішаних бойових мистецтв. Нас четверо? Це всі, хто залишився з не пацієнтів. Ми і Агата.

Я обернувся і оглянув велику групу літніх пацієнтів. Коли я дивився на них, мене охопило тривожне передчуття. Їм тут не місце. Це добром не закінчиться.

Агата витягнула зі свого візка синю торбу з написом IKEA. Дістала з торби балончик з металево-сріблястою аерозольною фарбою. Шкутильгаючи підійшла до стіни і намалювала велике коло, тоді перетворила його в усміхнене обличчя. Потім нахилилася і понюхала стіну, весь цей час бурмочучи щось сама до себе.

-- Не марнуй фарбу, Агато, -- вигукнув Брендон.

-- Вона моя! – сказала Агата, притискаючи до себе торбу з IKEA. – Ти вкрав її в мене.

-- А ти вкрала її в магазині Стена, -- сказав Брендон. – Просто… просто не марнуй її, гаразд?

-- Ви не думали перевезти всіх цих людей в безпечну кімнату? – запитав я. – Там зручніше ніж в коридорі.

-- Кімната вже переповнена, -- сказав Брендон. – Це клятий Вафельний Дім з Алабами. Ти можеш в таке повірити? Там вміщається 30 чоловік, і мій брат Кріс допоміг найбільш притомним, найбільш мобільним дістатися туди. Там істота схожа на гнома готує їм їжу і співає. Всі просто в захваті, -- він сумно посміхнувся. – Ці люди у Вафельному Домі. Вони провели голосування і вирішили, що вони звідти не вийдуть. Вони сприйняли все як гігантську вечірку.

-- Він не з балакучих, так? – запитав я, вказуючи на Брендонового брата, Кріса.

Брендон похитав головою, в той час, як Кріс незворушно дивився на мене.

-- Він не німий, -- обізвався Брендон. – Але не любить балакати. Коли ми зростали, наша мама думала, що він відсталий. Через те що він ніколи не говорив, його віддали в спецшколу. Але він не тупий. Вміє розмовляти. Вважай, що він як Мовчазний Боб. Якщо вже щось скаже, то ти краще послухай.

Брендон розважливо кивнув.

Я повагався.

-- А вона? – запитав я, вказуючи на Імані. Я спостерігав, як вона допомагала жінці самій відчинити двері. Підлога біля туалету була заляпана червоним. Я здригнувся, пригадавши вибуховий “баг” з оголошень. Безпечно провівши жінку в туалет, Імані повернулася і допомогла чоловікові у інвалідному візку попити води. Йоланда також ходила серед інших і тихо розмовляла.

Брендон похитав головою.

--Одного разу на нас напали, відразу після того, як ми знайшли те місце, де навчають. Старий, я… я не хочу говорити про це. Але Імані, в неї був меч, і кілька пацієнтів, яких ми групами переводили до пані Тіати. Вони не можуть рухатися швидко. Так було краще. Дозволити тим істотам спалити їх було б значно гірше.

Я кивнув. Я знав, що певні речі краще не питати. Я зрозумів, що її високий рівень був прямим результатом того, що їй довелося вбити 12 своїх колишніх пацієнтів. Мабуть, вона ще й пару-трійку лутбоксів отримала.

-- Ці люди досі не можуть ходити? Отже, швидке лікування в підземеллі й оті всі лікувальні закляття та інше не працюють?

-- О, це неймовірно, -- сказав Брендон. – І водночас це прокляття. Всіх цих людей вилікували від сотень дрібних хвороб. Ніхто з них не взяв з собою жодних ліків, і нічого. Але водночас, вони не стають молодшими. Чи сильнішими. А ті, хто втратив пам’ять чи когнітивні функції, це не відновлюється. Тут виліковують все, що може їх вбити, але не роблять їх кращими, ніж вони були.

Я зітхнув, зосередив свою увагу на великому, круглому вході в лабіринт. Там був коротенький міст, вхід десь в три рази більший ніж входи з опускними ґратами, які ми зустрічали по дорозі, з піднятими гігантськими воротами, великими настільки, що в них могли проїхати поруч два гоблінських бульдозери. Вони вели в інше округле подвір‘я з трьома виходами. Стіни тремтіли, коли монстр мчав повз, але на саме подвір’я він не заходив.

-- То який у вас план? – запитав я.

-- Спочатку ми планували зібрати якомога більше людей і штурмувати лабіринт. Ми думаємо, що він має форму спіралі. Але більше ніхто не з’являвся, тож вони пішли шукати інші входи. З цього теж нічого не вийшло. Залишилися тільки ми, а ми не можемо вбити ту істоту. Ніхто навіть не знає що це.

-- А що далі? – запитав я. – Навіть якби в нас був вільний прохід до сходів…

Я не став закінчувати думку.

-- Знаю, знаю, -- сказав Брендон. – Але я просто не можу залишити їх. Я сподівався, що якби нам вдалося завезти їх всіх на другий рівень, тоді й на третій теж змогли б. А тоді вони обрали б клас і не були б такими.. ну ви розумієте…

-- Непридатними? – запитала Пончик.

Я кивнув. Я співчував цьому чуваку і трьом іншим. Чи залишився б я, продовжував виконувати свої обов’язки? Дідько, навіть якщо це було настільки безнадійним? Який жах. Я думав, що це в мене непереливки, але в них… Світу настав гаплик. Для бідолашних людей, якими вони повинні були опікуватися, не залишилося жодної надії. Ці суворі умови не призначалися для слабких, для немічних.

Однак цим чотирьом – Брендону, Крісу, Йоланді та Імані – навіть в голову не прийшла думка припинити виконувати свої обов’язки.

Певний час я розповідав нашу історію, включно з останнім зіткненням у безпечній кімнаті. Я розповів їм про наші дві зустрічі з квартальними босами.

-- Я можу зробити щось схоже з цим босом, -- сказав я. – Думаю, що зможу збудувати бомбу, яка сама вибухне, коли монстр налетить на неї, таким чином нам не потрібно буде зачинятися з ним і битися.

-- Це не спрацює, -- сказала Йоланда, підійшовши і зупинившись поряд з нами. – Пам'ятаєш ті маленькі двері, через які можна побачити монстра? Вони якось захищені. Я спробувала поцілити в нього зі свого лука, але стріла відскакує. Я тицьнула пальцем, на дотик це як глина. І коли ти торкаєшся їх, вони сяють блакитним світлом. Вони виглядають як вхід, але це не так. Мабуть, через них можна пройти, якщо сильно натиснути, але я б не стала пробувати. І я б не стала пропихати через них ніяку бомбу. Єдиний вхід – через ці великі ворота. А монстр не заходить в першу кімнату. Тож ти не зможеш скривдити його, поки тебе спочатку не закриє всередині.

-- Але ми не знаємо цього напевно, -- сказав Брендон. – Коли ворота зачинилися, ми зовсім нічого не бачили. Нічого не чули. Не могли розмовляти з допомогою чату партії з тими, хто був там. Так, наче їх виключили з партії.

Я зітхнув. У нас було два варіанти. Ми могли залишити цих людей з надією, що знайдемо десь інші сходи. Або могли битися з містечковим босом тут.

Жоден з варіантів мене не приваблював. Ким би ця істота не була, вбити її буде майже неможливо. Я пригадав сцену з попередньої підсумкової серії. Сорок чоловік проти одного містечкового боса, і він безжально прикінчив їх всіх. Ми навіть не знали, що це в біса за монстр.

Я глянув не годинник. В нас було 40 годин. Господи. Невже дійсно минуло вже стільки часу відколи ми втекли від Френка і Мегі? За 10 годин почнеться нове шоу. Сьогодні ми не зробили нічого, тільки проїхали біля ста кілометрів від місця, де починали.

А раз вже зайшла мова про Френка і Мегі. Я з жахом усвідомив собі дещо.

-- Ваші люди, ті, що загинули в той час, як шукали сходи. В якому напрямку вони вирушили?

-- В основному на захід, в бік Сіетла. Вони мали бути на північ від вас. Я пам‘ятаю де ми вбили кіз. Далі ми з братом не пішли. Десь в тому районі ми відділилися від групи і повернулися сюди.

-- А як давно зник останній з них?

-- Сьогодні вранці. Ледь п‘ять чи шість годин тому.

Я глянув на Пончик, розмірковуючи. Це могли бути вони, Френк і Мегі. Але це означало б, що вони дісталися в цю зону раніше за нас. Це не мало сенсу. Ми були доволі далеко від місця, де ми востаннє зустрічалися з ними. Невже існувала ще одна група волоцюг, які винищували людей? Чи це був монстр? Не знайшовши їхніх тіл, нам цього не довідатись.

Позад мене одна з літніх жінок почала схлипувати. Інший, чоловік з настільки викривленою спиною, що його підборіддя спочивало на грудях, поспішив до неї зі своїм ходунком і поплескав її по спині. На горбані була пілотка ветерана. Колись давно він служив у силах спеціального призначення армії США.

Якщо мені вже судилося загинути, то краще зробити це задля слушної справи.

-- Є поблизу якісь інші зони відпочинку? – запитав я. – Не переповнені?

-- Ага, ми знаємо про дві. В одній немає нічого, крім торгового автомата, що видає цукерки. Вони смакують як сеча, але на десять хвилин піднімають твою спритність на +1. Автомат спрацьовує для тебе тільки раз в день. Інша зона трохи далі. Це Taco Bell з Перу і в ньому є все, включно з кавою. – Він схилився до мене. – І пивом. Добрим пивом.

-- А що на рахунок тутешніх мобів? – запитав я. – І навчальних гільдій?

-- Ми очистили два сусідніх квартали. Ще якісь чуваки прикінчили першого квартального боса. Вони сказали це був гігантський людиноподібний демон в зробленому зі шкіри костюмі. Ми вбили другого боса. Ми всі брали участь в цій битві. Це був літаючий кристал, але він розбився, коли я кілька разів лупнув його молотом. Наступна зона, та що поряд з Taco Bell, досі кишить монстрами. Ящероподібними істотами. Вони стрибають, кусають і отруюють тебе. Мене вкусили одного разу, то я думав, що здохну. Отрута сама вийшла з мене, до того як прикінчила мене, і то тільки тому, що я весь час пив лікувальне зілля. Після цього в нас пропало бажання вештатися в тому районі. Але в тій зоні є кілька навчальних гільдій.

-- Гаразд, добре, -- сказав я. – Ось що буде далі. Ми з Пончик решту цього дня будемо гріндити. Якщо тобі вдасться вирвати в Агати кілька з цих балончиків, то я візьму їх з собою. Я спробую наскільки можна підняти свої вміння. Ви повинні зробити те саме. Остерігайтеся інших волоцюг. Особливо з черепом біля імені. Ми переглянемо третю серію, поспимо трохи, а тоді повернемося сюди. А тоді всі ми – я, Пончик і вас четверо – підемо туди і відхуяримо того боса. Ми спустимо ваших людей по сходах. Як тобі такий план?

-- І як ми це зробимо? – запитав новий голос.

Це була Імані, яка обізвалася вперше.

Я посміхнувся.

-- Не переймайся. В мене є ідея.

[ 23 ]

-- То що в тебе за грандіозна ідея? – запитала Пончик, коли ми пішли геть. В своїй новій спідничці, разом з талісманом-метеликом на ошийнику, вона дзвеніла під час ходьби. – Як ми прикінчимо ту істоту?

-- Хуй його знає, -- сказав я. – Але потрібно щоб вони качалися. Це наш єдиний шанс. Щоб знайти ці сходи, ми затратили цілий день, і в нас закінчується час. Краще протистояти відомому, ніж невідомому ворогу.

-- Ми не знаємо цього ворога, -- вказала Пончик. – Зажди, що ти робиш?

Я підійшов до першого напису аерозольною фарбою, що вказував у бік нашого табору. Витягнув балончик з червоною фарбою, який вони мені дали і цілковито замалював його.

-- Бачила рівень Імані? – запитав я, стаючи, щоб глянути, чи напис ще можна прочитати. – Він в неї 10. Частково це тому, що вона була змушена вбити всіх тих людей.

-- І? Ти хочеш сказати, що якщо прийде ще хтось, то вони можуть повбивати всіх тих літніх людей? Тільки заради експи? Карле, любий. Немає нікого настільки лихого, -- Пончик замовкла. – Чи є?

-- Не знаю, -- сказав я. – І не бажаю довідатися.

-- А якщо тут буде проходити велика група порядних людей? І пропустять напис, бо ти його зафарбував?

-- Пончик, поглянь де ми. Нам пощастило, що ми знайшли цих людей. В цьому районі немає великих груп порядних людей. Є тільки щуки і піскарі. Ходімо. Пошукаємо той Taco Bell.

-- То хто ми? – запитала Пончик, коли ми вирушили далі.

Я не відповів. Я не знав.

Брендон казав, що вони залишили десятки написів по всій зоні. В міру того як ми рухалися на північ, я спотворив або змінив усі, які зустрів. Не було ніякої можливості дістатися до них всіх, але на душі мені стало легше.

Я був зайнятий, змінюючи напис з “2 квартали на південь” на “12 кварталів на південь”, коли Пончик підняла голову і принюхалася.

-- За рогом ще два щури.

За якусь мить з‘явилися їхні крапки.

-- Твій нюх покращується, -- сказав я.

-- Ні, це їхній сморід погіршується, -- відповіла вона.

По дорозі від табору сюди ми вбили щонайменше 30 щурів. Ці щури були більшими і жирнішими ніж ті, з якими ми билися раніше. Вони всі були третього рівня. Перш ніж піти я тихцем запитав Брендона чи вони залутили трупи людей вбитих відразу після того, як вони зайшли в підземелля. Спочатку він вжахнувся, але тоді я пояснив, що потребую штанів та черевиків. Він вказав мені шлях. Вони залутили додаткові візки, ходунки і ціпки, але одягу не торкалися. Потрібно було б фізично знімати його. Від цієї думки мені стало погано. А ще це викликало нову хвилю ненависті до Френка К. і Мегі Май, які роздягнули тіло Ребеки В. Мабуть, вони забрали одяг і в інших вбитих ними людей.

Коли ми дійшли до місця смерті літніх людей, там залишились тільки купки кісток і пошматований одяг, нічого корисного. Я підняв погризені залишки тапочка, з огидою викинув. Щури зжерли все інше, пошматували трупи немов ураган. І тепер щури в зоні були більшими.

Ми завернули за ріг і зайшли в новий квартал. Пара людиноподібних істот в набедрених пов'язках і з примітивними дрючками побачили нас і з шипом пострибали в нашому напрямку. Це були монстри-ящери метрового росту, як і казав Брендон, найвищий з них сягав мені майже до стегна. Від пояса вгору вони виглядали як комодський варан. Малі, але мускулисті. В них були довгі, зігнуті ноги, як в кенгуру, але вкриті лускою.

Пігмей Троглодит – рівень 2.

Ох, вже ці виблядки. З розумом меншим ніж в немовляти, яке часто падало на голову, звичайні воїни Пігмеїв Троглодитів були би нешкідливими, якби не були такими, курва, швидкими. Чи отруйними.

Брендон попередив мене про їхню особливу атаку, тож я був готовий. Пончик поцілила першого магічною стрілою, в той час, як другий зашипів, вишкірив величезні ікла і стрибнув на мене.

Я лупнув його правим хуком, мій обмотаний ланцом кулак проламав йому голову, змінивши його траєкторію так, що він ляснув об стіну тунелю. Він вибухнув як клятий помідор. Ціль Пончик практично випарувала від удару однієї стріли. Її закляття Магічна Стріла зросло до п’ятого рівня, і тепер вона могла обирати скільки очок мани вкладати в нього, від трьох до шести. Тепер її інтелект був 24, а це означало, що якщо вона тримала налаштування сили на трійку, то могла випустити вісім стріл.

Я штовхнув обгорілі залишки троглодита босим пальцем. Минуло лишень кілька днів, а я вже ледь відчував землю, по якій ходив. Випадкові камінці ще боліли, але не так сильно, як це було б раніше.

-- Це мені не виглядає на стрілу за три мани.

-- Ця була за шість, -- сказала Пончик, принюхуючись до справи своїх рук. – Їм було б варто зробити це менш огидним.

-- Якщо це монстр другого рівня, то одного пострілу за три достатньо, -- сказав я. Вони не дропнули жодного луту, але я забрав їхні дрючки.

-- Якщо хтось збирається відкусити мені голову, то отримує за шість, -- сказала Пончик.

Наступну годину ми провели вистежуючи і вбиваючи всіх троглодитів, яких тільки могли. Третьорівневі називалися Троглодит Рубака, четверторівневі – Троглодит Віртуоз. Рубаки були вдвічі більшими, майже сягали людського росту. В них не було ніяких особливих вмінь, а їхні ноги були звичайними. У віртуозів була атака язиком, яка спочатку застала мене зненацька. Вони були такого ж росту, як дворівневі, але вміли викидати язик майже на п’ять метрів. Тонкі, мокрі язики жалили немов батіг, спричиняючи отруєння, яке відразу нівелювалося завдяки моєму плащу Нічного Страдника.

Ми з Пончик наловчилися битися як єдина команда. Вона чекала нагоди і випускала стріли, а я копняком чи ударом добивав їх. По її стійці я міг сказати куди – і коли – вона буде рухатися. Вона легко вистрибувала мені на плече, використовувала мій ріст, щоб пуляти в свої цілі згори. Вона ховалася позад мене, легенько сковзнувши поміж плащем і курткою, тримаючись пазурами моєї спини, щоб уникнути отруйних атак. Взагалі-то, будь-яких атак. Ми ще не докачалися до дев’ятого рівня, але успішно наближалися. Скидалося на те, що після восьмого, кількість експи необхідної, щоб перейти на наступний рівень, була абсурдно великою. Наш розвиток зупинився. Проте хоча я не міг розкинути очки стати, мої бойові вміння стабільно зростали, даючи атакам щоразу то більші пошкодження. Труднощі почнуться знову, коли ми спустимося на нижчий поверх.

Якщо ми спустимося на нижчий поверх.

Після того як ми вбили Троглодита Рубаку, все, що залишилося від удару стріли Пончик, була голова ящірки, яка покотилася, як спущений футбольний м’яч. Поки я переводив подих, вона зістрибнула і ліниво вдарила її. Від одного легенького удару череп пролетів весь коридор і розтріскався об стіну, залишивши тріщину в камені.

-- Тобі потрібно тренувати лапи, -- сказав я, глянувши на пошкодження. – В мене сила дев‘ять, а в тебе – 18. Ти буквально вдвічі сильніша за мене, а я зараз в біса сильний. Якби ти спробувала, то, мабуть, могла б пробити сталь.

-- Битися лапами так неелегантно, -- сказала вона. – Так не личить дамі.

-- А стріляти лазерами з очей личить?

-- Господи, звісно що так. З Магічними Стрілами мене не заляпує кров, як звичайну домашню кішку. Я не стаю скуйовдженою і брудною. Я навіть не можу уявити собі такого. Я б виглядала як Фердинанд.

-- Хто такий в біса Фердинанд?

-- Ти його не знаєш.

Я зітхнув.

-- Просто подумай про це, гаразд?

Вона не відповіла.

Після кількох годин гріндингу по коридорах, ми знайшли кімнату боса троглодитів. Вона мала трохи іншу форму ніж решта. Ця кімната була довгим прямокутником, з меншою кімнаткою біля входу, а це означало, що я не зможу застосувати свій метод і вбити боса бомбою здалеку. Найсильніші моби в цій зоні мали четвертий рівень, а це означало – я сподівався – що бос буде не дуже сильним. Десь рівня сьомого чи восьмого.

Це було небезпечно, але якщо ми досі не могли справитися з квартальним босом на першому поверсі, в нас не було жодних шансів проти того, що сторожив сходи. Ми вирішили ризикнути.

Ми нерішуче наблизилися до кімнати боса. Двері до неї були одними з тих скляних, автоматичних дверей, проте середину мені видно не було. Вивіска на дверях була англійською. На ній говорилося “Відчинено цілодобово” і “Фітнес, Качалки.”

Я витягнув цигарку і запалив. Моя передостання. Я глибоко затягнувся.

Ми зайшли всередину.

[ 24 ]

Як вказувалося на дверях, це був просторий спортзал. Біля входу був невеличкий столик адміністратора і турнікет. На стінах висіли плакати заповнені такими гаслами як “Ані дня без качла”, “Відмазки не спалять калорії” та “Випусти з себе бестію.” Пахло потом, оливою і тестостероном. За рогом видніли стійки тренажерів. Хоча й не дрібне, це приміщення було значно меншим, ніж кімната попереднього боса. Тут я не відважуся кинути динамітну шашку.

Спортзал заповнив голосний, напружений стогін, за ним знайомий стукіт металевих гир. З-за стійки на нас зашипів троглодит другого рівня, Пончик вистрибнула мені на плече і влупила його стрілою. Він перекинувся, мертвий.

-- Ей, це був постріл за три мани? Він не вибухнув.

-- Так за три. Я економлю ману.

За нами з грюкотом зачинилися автоматичні двері й добре освітлена кімната стала червоною.

Коли я пройшов через турнікет, почала грати знайома музика. Майже так само, як минулого разу проревіло повідомлення про бій з босом. Коли ми завернули за ріг, оголосили наші імена, в повітрі зависли наші фотки. Кімнату заповнювало шість Троглодитів Рубак, всі вони качалися на тренажерах. Троє Віртуозів стояло в протилежному кутку.

А ще там був бос.

Чудовисько стояло з другого боку кімнати, любувалося в дзеркалі, стискаючи в руках пару абсурдно великих гантелей. Коли ми зайшли в кімнату, істота завмерла. Випустила гантелі. З вібруючим грюкотом вони до половини провалилися в підлогу. Навколо них розлетілися дерев’яні тріски. Бестія повільно повернулася в нашому напрямку, коли наші погляди зустрілися, світ завмер.

Я їбу, подумав я, коли обличчя істоти наблизилося в моєму інтерфейсі.

Проти…

Качка!

Квартальний бос 9 рівня!

З тілом напханим найкращими анаболічними стероїдами, які тільки може запропонувати дарк веб, Качок цілими днями тягає залізо, ламає шиї і плаче, що його вкрита прищами мошонка втричі менша, ніж була колись. Він досягнув максимуму і тепер його збільшене серце переповнює лють. Він хотів всього лиш накачати м’язи, але зараз готовий принести…

Музика сягнула крещендо : та, та, тан!

…біііііль!

-- Банальність деяких з цих описів просто зашкалює, -- пробурмотіла Пончик. – Гірше ніж в серіалі Лицар доріг, який ти так любиш.

Бос знов був людиною з нашого світу, проте без опису це було не таким очевидним. Так наче вони взяли Троглодита Рубаку і з’єднали з учасником змагань з бодібілдингу. А тоді накачали його м‘язами далеко за межу, яку може витримати нормальне тіло. Він був на десяток сантиметрів вищим за мене. У нього була голова ящірки, тіло вкрите лускою і хвіст. На ньому були коротенькі чорні шорти і більше нічого, відкриваючи до абсурду м‘язисте тіло, вкрите здутими венами товщиною з мій палець. Істота була настільки накачаною, що як дитина в зимовому комбінезоні, не могла опустити руки. Трапецієподібні м'язи виглядали так, наче від країв спини до середини вкритої лускою голови в нього виросли пухлини. Стегна в нього були розміром з пивні бочки, змушуючи його стояти в смішній, широкій стійці. Ходив він перевальцем.

-- Бро, -- прохрипіло чудовисько. – Підстрахуй мене, бро.

Качок стягнув з полиці вільний металевий диск. Він був розміром з кришку каналізаційного люка. Виконавши напівоберт, він жбурнув його прямісінько мені в голову. Гігантське коло, що мчало до мене, спалахнуло.

-- Ні хуя собі! – крикнув я і відстрибнув вбік. Пончик стрибнула в протилежному напрямку. Диск з гуркотом вдарив об бігову доріжку і вибухнув, розтрощивши дзеркало позад неї.

Я активував Свиток Запаморочливого Туману в ту мить, коли на мене налетів інший троглодит. Ефект був негайний. Кімнату заповнив густий, мокрий туман, тимчасово осліпив мене, а тоді зник. Повсюди залишилися капельки води, від чого земля стала слизькою. Я все ще бачив контури хмари в кімнаті, але вона стала вдвічі прозорішою. Я був певен, що троглодити не бачать нічого. В свитку не говорилося, як довго триватиме його ефект, але я підозрював, що не дуже. Потрібно було діяти швидко.

Троглодити, осліплені, почали налітати один на одного і на розкидані тренажери. Качок підняв ще один диск і жбурнув у випадковому напрямку.

-- Бро, -- простогнав він. – Бро, я нічого не бачу.

Я помчав до групи рубак, в той час, як ще один диск вдарив у стійку для присідань і з потужним гуркотом перевернув її на бік. Ми заздалегідь вирішили, що якщо зможу, то я спочатку винесу істот підтримки, тоді як Пончик на повну силу випускатиме хедшоти в боса. Я перестрибнув через тренажер для сідничних м’язів, лупнув одного з рубак в здивоване, збентежене обличчя. Щоб покласти цих чуваків потрібно було щонайменше чотири чи п’ять ударів. Коли я прорвався крізь них, мій кулак палав. Я підсік ногу останнього рубаки, той звалився і гепнувся головою об м’яке крісло апарату для жиму лежачи. Коли я кулаком проламував йому скроню, туман розсіявся так само швидко, як опустився.

Дідько. Ухиляючись від палаючого диску, я прочитав другий свиток. Диск врізався в той самий апарат для жиму лежачи, в усі боки, як шрапнель, розлетілися шматки палаючого металу. Я закричав, коли моє незахищене стегно вибухнуло болем. Кров гейзером полилася в мене по нозі. Я кинув закляття лікування в ту мить, коли туман знов заповнив кімнату. Запаморочливий туман тривав тільки п’ятнадцять чи двадцять секунд, а в мене залишався лишень один свиток.

Пончик стрибала туди-сюди по кімнаті, випускаючи стріли в Качка, який задовольнився тим, що стояв на одному місці й жбурляв у нас залізо. Потужні магічні стріли явно діяли на монстра-боса, але коли Пончик була змушена випити зілля мани, його індикатор здоров‘я був досі зеленим. Кожного разу, коли стріла потрапляла йому в голову, Качок стогнав, а тоді ревів з люті. Він піднімав наступний диск і жбурляв його в загальному напрямку Пончик. Їй вистачало розуму рухатися після кожного пострілу. Диски літали крізь імлу, наче комети.

Крім того, що Пончик уникала атак боса, їй доводилося ухилятися від випадкових ударів язиком Віртуозів. Вона намагалася триматися так, щоб між нею і отруйними монстрами завжди був якийсь тренажер. Тільки в мене був опір від отрути, і якби в неї поцілили, нам було б нелегко утримувати її при житті доти, поки їй дозволять випити зілля з антидотом.

Мої рука і нога зцілилися, коли я накинувся на трьох Віртуозів з другого боку кімнати. Один сліпо викинув язика і той ляснув у турнік поряд зі мною. Перш ніж язик повернувся, я схопив його лівою рукою, а ящір видав здавлений крик, коли спробував втягнути його і виявив, що не може.

Проте він все одно втягував його, тягнучись через всю кімнату до мене. Великий рот затиснув мій кулак. Я завив з болю. Я лупнув його голову об бік турніка, але він продовжував міцно триматися. Десятки гострих зубів вчепилися в кістки моєї руки. Віртуоз був живим, але він буквально давився моїм кулаком. Він хотів звільнитися так само відчайдушно як я. Його тіло було майже невагомим, воно розпачливо билося, звисаючи в мене з руки.

До двох інших ящірок я дістався, коли туман почав знов розсіюватися.

-- В мене закінчується мана, -- крикнула Пончик позад мене.

Я копнув одну в живіт, вона зігнулася вдвоє. Я лупнув її зверху ногою, зламав шию і крутнувся до третьої, вдарив її прямим правим. Я підняв лівий кулак, який досі був у роті першого троглодита, і затовк третього до смерті.

Під час побиття ящірка, що вчепилася в мене, також здохла, а її тіло з огидним хрустом відірвалося від шиї. Зуби продовжували боляче стискати мій лівий зап‘ясток так, наче я мав чудернацьку боксерську рукавицю з голови троглодита. З шиї звисали скривавлені шматки м‘яса і кісток. Я крутнувся в бік боса.

Качок втратив десь 2/3 здоров‘я. Вся верхня частина його тіла була обпалена і почорніла. Його очі-намистинки більше не глипали на мене.

-- Бро, -- сказав він. – Це не круто. Це був мій бро.

Він підняв ще один диск і жбурнув у мене. Я присів, щоб ухилитися. Він вдарив об стіну, розколовся. Уламки врізалися в мене. Дрібні шматки палаючого металу усіяли мені голову. Я впав спиною на тренажер, моя щиколотка заплуталася в кабелях. Виплутавшись, я прочитав останній свиток Запаморочливого Туману. В мій бік полетів наступний диск, загув над головою як бензопила. Вибухнув позад мене.

В мене врізалися нові шматки металу. Індикатор здоров‘я різко опустився до червоного. Я подумки клікнув на лікувальне зілля у швидкому доступі, водночас стягуючи череп з зап‘ястка. Це нагадувало очищення шкаралупи з вареного яйця. Щоб звільнити руку, мені довелося відірвати голову від щелепи. Череп з брязкотом упав на підлогу. Після того як я випив зілля, то зауважив, що в мене було п‘ятнадцять секунд на відновлення, перш ніж я зможу випити наступне. В Пончик період відновлення був значно довшим, близько двох хвилин. В мене не було часу замислюватися, чому між нами така різниця.

Кімнату заповнив туман і я накинувся на боса.

Це дуже погана ідея, подумав я, наближаючись до нього зі спини. Монстр саме нагнувся, сліпо мацав за новим диском з полички. Він стягнув всі диски з однієї стійки, але нижче були ще. Осліплений, він не бачив що хапати.

Я схопив штангу, на якій було десь по сто десять кілограмів з кожного боку. Я схопив замок і зірвав половину дисків, які з гуркотом впали на землю поряд з моїми ногами. Я зловив штангу перш ніж вона звалилася з лавочки. Я розмахував саморобною зброєю як велетенською булавою. Раніше підняти сто десять кілограмів плюс гриф було для мене майже неможливим. Зазвичай я вижимав сто кілограмів – доволі пристойну вагу. Тепер, з силою дев‘ять, я все ще відчував вагу, але легко підняв її. Ваги було достатньо, щоб мені було незручно, і забагато, щоб просто ходити собі з нею. Але я міг запросто вдарити нею з розмаху, що я і зробив, з усіх сил монстру по його вкритій лускою голові.

Трісь. Все моє тіло здригнулося так, наче я лупнув тверду стіну. Бос захитався, впав на бік, випустив диск, який йому вдалося витягнути. Гриф затремтів і з дальнього кінця злетіло три диски. Значно легшим грифом я лупнув його ще раз, тоді жбурнув його. Я схопив з-під ніг один з п‘ятдесятикілограмових дисків, обома руками підняв над головою і щосили влупив Качка. Я лупцював і лупцював. Його індикатор здоров‘я повільно зменшувався, а він кричав.

-- Ой, припини! Ні, бро! Боляче!

Коли я вже думав, що йому гаплик, він от-от помре, Качок вигнувся, його здоровенна рука метнулася вгору, швидко, як кидок гадюки, і схопила мене за зап’ясток. В мене було відчуття, наче мене закували в сталеві кайдани. От курва, подумав я, випускаючи вкритий кров‘ю диск – який відскочив від живота чудовиська. Іншою рукою він схопив мене за шию.

-- Буде пекти як дідько, -- сказав він, сідаючи. Туман розсіявся і його очі сфокусувалися на мені. Не дивлячись на те, що в нього була морда ящірки, його очі оточував ряд гнійників, як прищі, що виросли крізь луску. Від нього смерділо потом, обгорілою плоттю і дезодорантом Axe. Він почав стискати і я зрозумів, що мені кінець. Мій індикатор здоров’я різко полетів вниз.

В спину Качка вдарила магічна стріла. Вона була слабенькою і монстр ледь звернув на неї увагу, щось там буркнувши.

-- Тримайся, Карле, -- крикнула Пончик. Вона з’явилася, летячи в повітрі, випустивши пазурі як тигр, що стрибає на здобич, яка нічого не підозрює. Вона приземлилася прямісінько на масивному, опуклому плечі монстра і міцно вбила зуби в його вкриту венами шию, одночасно дряпаючи задніми лапами його спину. В усі боки, як зі скаженої картоплечистки, полетіли пасма зеленої та червоної тканини. Вона, як вампір, прокусила одну з вен в нього на шиї. Кров бризнула так, наче Пончик натрапила на нафту, заливши її, вона у відповідь забулькала.

Гігантська рука на моїй шиї розтиснулася і ляснула Пончик. Удар Качка ледь зачепив її, але вона злетіла з його спини так, наче її вистрелили з гармати. Пончик вдарилася об дальню стіну з хрустом, від якого мені стало недобре.

-- Пончик! – викрикнув я. Я зіп’явся на ноги, з хрипом вдихаючи повітря, в той час, як монстр в явно нестерпному білі тягнувся до своєї пошматованої спини. Кров бризкала з його шиї так, немов вона відрізала краник. Кров лилася і лилася, в неймовірній кількості.

Качок глянув на мене здивованими очима, він наче не очікував, що я ще живий.

-- Я пишаюся тобою, бро, -- сказав він. – Ти бився через біль.

Я вдарив його слабеньким джебом і цього вистачило. Бос, чиє здоров’я майже повністю вичерпалося, рухнув на спину. Я лупнув ногою його тверду голову. Як тільки він здох, система відключила надприродний захист, який вона давала його кісткам і плоті, і моя п’ятка легко проламала йому голову. Я немов наступив на гнилий кавун. Я не зупинився, щоб глянути на криваве місиво. Я кинувся через кімнату до Пончик.

Вона лежала кривавою купкою на підлозі, одна нога вигнута під неправильним кутом. Її індикатор здоров’я не показував нічого, крім тонесенької червоної смужки.

-- Пончик, -- крикнув я, опускаючись перед нею на коліна. – Хай тобі дідько, Пончик. Не роби мені цього.

Вона важко вдихнула, жива. Кішка була вся вкрита кров’ю. Але вона була жива! Я стурбовано спостерігав за її здоров’ям, переляканий, що воно може ще опуститися. Інколи, коли ти був поранений, воно, як на поверхні, продовжувало зменшуватися.

На екрані з‘явився напис Переможець!, музика припинилася і я кинувся в інвентар. Мені довелося почекати 10 нестерпних секунд, поки все те лайно очиститься з екрана, перш ніж я зміг знайти те, що шукав.

В мене був свиток Вилікувати тваринку. Я прочитав його, але він не спрацював. Свиток зник в мене з меню з повідомленням про помилку. Немає допустимої цілі. Ти щойно змарнував цінний свиток, йолопе.

Я не міг кинути на неї своє лікувальне закляття, навіть якби мав достатньо очок мани, яких я не мав. Замість цього я витягнув з інвентаря лікувальне зілля, відкрив, готовий залити його їй в рот.

Я завмер. Буквально кілька хвилин тому вона випила зілля мани. В неї був значно довший ніж в мене період очікування коли можна приймати зілля. Це мало щось спільне з нашим рівнем будови тіла. Я не міг оглянути її і сказати який в неї період, закінчився він чи ні. Чи зашкодить їй, якщо я зарано спробую залити в неї зілля? Я не знав. Будь-яке пошкодження зараз точно вб’є її.

Я швиденько витягнув ще одне зілля здоров’я і вирішив випробувати його на собі. Гра не дозволить мені випити ще одне зілля з допомогою меню швидкого доступу, але ж вона не може зупинити мене, коли я робитиму це вручну.

Я перехилив до дна одне зілля здоров’я, це повернуло все моє здоров’я. Я вперше фізично випив його. Воно дивно нагадувало сік ківі. Пляшечка пуф і зникла. З’явився таймер на п‘ятнадцять секунд, і перш ніж відлік закінчився, я випив друге зілля.

Ти отруївся!

Ефект отруєння нейтралізовано.

-- Хай йому чорт, - заревів я. Я нахилився над Пончик, погладив її м’яке хутро.

-- Не покидай мене, -- сказав я.

Хрусь! Кішка пробурмотіла щось від болю, коли ніби за помахом чарівної палички, її зламана нога стала на місце. Смужка здоров‘я стала довшою. Вона поправлялася. Їй ставало краще.

Я зітхнув, відчуваючи полегшення. Вона вилікується сама, але це займе трохи часу. Я почекаю ще п‘ять хвилин, перш ніж ризикну дати їй зілля, яке полегшить біль.

-- Карле, Карле, це ти? – запитала за мить Пончик, піднявши жалюгідно голову. – Ми прикінчили його?

-- Прикінчили, Пончик, -- відповів я. – Ти прикінчила. Не рухайся. Відпочинь хвильку. Ти врятувала мені життя.

-- Мене смертельно поранили в бою, -- сказала вона. – Рятуючи тебе, я пожертвувала собою. Я відчуваю, як згасає моє життя, Карле. Я завертаю за останній ріг по дорозі в нікуди. Це кінець. Я скористалася пазурами, як ти сказав, і через це загинула. Міс Беатріс буде дуже невдоволена тобою.

Вона двічі кашлянула, два покашлювання, які пролунали підозріло фальшиво.

-- Скажи їй, що я мужньо билася. Скажи їй, що я билася до кінця. Знайди Фердинанда, скажи йому, що я кохала його. Кохала, відколи вперше побачила.

Її здоров‘я раптово злетіло само по собі. Вона випила одне з власних зіль. Я з полегшенням зітхнув.

-- Світло, здається, я бачу світло, -- прохрипіла вона, в той час, як я відкинувся і схрестив руки. – Я звільняюся від своєї тлінної оболонки.

-- Вставай, -- сказав я, озираючись по кімнаті. – Допоможи мені залутити все оте лайно.

[ 25 ]

Хапнувши мапу кварталу, я певний час вигрібав все спорядження, яке тільки міг підняти. Його там була ціла купа. Кімната була завалена гирями і гантелями. Я забрав все. Вигріб чисельні силові тренажери, які після усунення штанги, нічого не важили. Виламав двері, яких не зауважив раніше, всередині було кілька матів, важких медичних м‘ячів і різноманітних частин поламаного спортивного спорядження, разом з розвідними ключами та іншими інструментами. Все в інвентар, навіть виламані двері. Тоді я забрав усе зі стола адміністратора в офісі, включно з ноутбуком з розрядженим акумулятором і етажеркою заповненою паперовими файлами.

-- Навіщо ти взагалі завдаєш собі стільки клопотів? – запитала Пончик, коли повністю одужала. Вона гарячково намагалася вичистити себе від крові. Кров запеклася. Її потрібно викупати і розчесати. З розчісуванням тепер можуть бути проблеми.

-- Якщо ми щось можемо підняти, ми його забираємо, -- сказав я. – Це займає лишень хвильку. Система чудово розподіляє все по категоріях. Деякі речі, як ось ця етажерка, простіше підняти і додати в інвентар, ніж обшукувати їх. Наприклад, -- я витягнув руку і в ній з‘явилася напівпорожня пляшка Johnny Walker Black. – Вона була захована десь на поличці. Система інвентаря дозволяє мені тримати це все разом, а ще дозволяє виймати з неї якісь речі. Чудова система, якщо розібратися, як вона працює. Ми не знаємо, що нам стане у пригоді й коли, тож якщо щось не прикручене до підлоги, воно лізе в торбу.

Нашою наступною зупинкою була найближча навчальна гільдія. Завдяки тому, що бос був вищого рівня, ніж ми очікували, ми досягли дев‘ятого рівня. Щоб здобути десятий, ми потребували море досвіду. А ще нам потрібно було відкрити купу лутбоксів.

-- Я бачу три зірочки, -- сказав Мордехай, коли ми зайшли в тренувальну гільдію. Він завмер, на якусь мить його погляд став скляним. – Ви самі винесли боса дев‘ятого рівня? Я вражений!

-- Ага, це була тупа ідея, -- сказав я. – Хреново, що ми не знаємо, що нас чекає. Важко приготуватися до бою, коли ти йдеш наосліп.

Я важко опустився в крісло, тоді як Пончик стрибнула в бік каміна, припинила маніакально чистити себе і взялася відкривати свої бокси.

Щуроподібна істота кивнула.

-- Давай я ознайомлюся з записами боїв, і скажу тобі, що можна поправити.

За мить він пихкнув.

-- Гаразд, дещо прояснилося. По-перше, чудовий задум, як вбити гоблінського боса. Вони круті, але не такі важкі, як істота, з якою ви щойно билися. Такого я ще не зустрічав. – Він похитав головою. – Качок.

-- Думаю, це був хтось з нашого світу, схрещений з одним з троглодитів, -- сказав я. – На відміну від Скупердяйки, в нього був затуманений розум. Вони з ним щось зробили і змусили виговорювати всю ту дурню. Боси – карикатурні, перебільшені стереотипи. Їх наче контролює АІ, але десь там всередині досі калатає їхня свідомість. Дичина якась.

Мордехай кивнув.

-- Саме так вони й роблять. Прямо зараз очі у всьому всесвіті сфокусовані на Землі. Програми про вашу культуру сягають всіх куточків галактики. Частинкою цього є боси. Так відбувається кожного сезону. Хай там як, давай глянемо на ваші успіхи. Коли ти бив його штангою, то наносив такі самі пошкодження, як робив би це кулаком. Ти повинен усвідомити собі наскільки потужним стало твоє вміння удару голим кулаком. Воно зараз не гірше за будь-яку зачаровану зброю, яку ти можеш знайти. Розумію, що інколи це незручно, але рекомендую продовжувати використовувати атаку голими руками. А ще ти змарнував свитки Запаморочливого Туману. Наступного разу, якщо буде така змога, свитки нехай читає член партії з найвищим інтелектом. В тебе інтелект три, тож туман тривав тільки п‘ятнадцять секунд. З рівнем інтелекту Принцеси Пончик, туман тривав би по 120 секунд з кожним свитком.

-- Дідько, -- сказав я. – Це тому вона не може пити часто зілля? Бо в неї низька будова тіла?

-- Так, -- сказав Мордехай. – В неї дуже потужна атака пазурами, але вона непридатна, поки Пончик не отримає кращі лати і більше здоров‘я. Вам пощастило, що вона не зламала собі шию. Вибір раси або класу з високою базовою будовою тіла допоможе, але не дуже. Їй доведеться напихатися субстанціями, що збільшують її, а вони зустрічаються не так часто.

Я глянув на Пончик, яка люто шипіла на купи смолоскипів, що продовжували з‘являтися навколо неї. З Бронзового Бокса Боса вона отримала ще один том з закляттям, але ще не прочитала його. Загалом все інше було тим самим старим лайном, з кількома винятками. Зі Срібного Бокса Шукача Пригод, який вона отримала за те, що нарешті завдала пошкодження в рукопашній, Пончик дістала браслет. Браслет додавав +2 до спритності, доводячи її до 12. Вона надягнула його, і він зручно обвив їй передню лапу.

Зі Срібного Бокса Незламного вона отримала ще з десяток свитків лікування. Цей бокс їй дали за те, що вона закінчила бій з босом з менше ніж 5% здоров‘я. Свитки були дуже корисними, бо їх можна було без періоду очікування читати один за одним, а ще краще те, що ми могли використовувати свитки одне на одного.

Вона підвела на нас погляд.

-- Я вже одне з найдосконаліших Божих створінь, тому коли виникне нагода, я не буду змінювати расу. Я народилася кішкою і помру кішкою. Більше того, я буду наполягати, щоб Карл теж обрав котячу расу.

-- Я не збираюся перетворюватися в кота, -- сказав я. – Більше того, я міркував про це і вирішив, що залишуся людиною.

Вона по-котячому знизала плечима і засяяла, прочитавши магічний том.

-- Ти принаймні прочитала спочатку опис? – запитав я. – Що це?

Мордехай кивнув.

-- Гарне закляття. Стрибун по калюжах.

-- Що воно робить? – запитав я.

-- Вона може телепортувати себе і до трьох інших в будь-яке місце в полі її зору. Воно буде особливо корисним, якщо ви наткнетеся на ріку лави чи якісь інші непрохідні місця. Вищі рівні цього закляття дозволять їй переноситися дальше. Якщо їй вдасться розвинути його до 15 рівня, то воно працюватиме майже як Телепорт, одне з найпотужніших, найважливіших заклять в підземеллі. Воно коштує 20 мани, має десятисекундну затримку і п‘ятигодинний період відновлення. З такою затримкою воно не надто підходить для бою, але все одно його чудово мати.

-- Так насправді то нам потрібна здатність краще лікувати одне одного, -- сказав я.

-- Так, так, це правда, -- сказав Мордехай. – Існує купа методів. Отих дванадцять лікувальних свитків непогані, гадаю, ти теж отримаєш кілька. Але наразі я б не дозволяв Пончик без крайньої необхідності вступати в рукопашну. Як на цей поверх, її сила феноменальна. Пізніше вона почне її наздоганяти. Під час цього бою сила в неї була 18. Для порівняння, Качок мав силу 25. Її тіло не підходить для рукопашного бою. До того ж в неї просто замало здоров‘я. Поки що. – Він кивнув на кішку, яка знов взялася за безнадійну спробу причепуритися. – А ти, маленька. Твоє вміння Ухилитися вже четвертого рівня. Продовжуй над ним працювати. Коли воно дійде до 5, тобі стане набагато легше.

-- Послухай, -- сказав я. – Справжня причина чому ми тут, полягає в тому, що ми знайшли сходи, але є проблема.

Коли я розповів йому про інших і містечкового боса, очі Мордехая розширилися.

-- Рішення просте, -- сказав він. – Пропустіть цього боса і продовжуйте пошуки інших сходів. Вони там є, і більшість не охороняється.

-- Ми проїхали цілий день, перш ніж знайшли ці, -- сказав я. – Боюся, що це наш єдиний шанс. Ти знаєш, що це за монстр? Можеш щось підказати?

-- Навіть якби я знав, хто це, мені не можна розповідати вам. В мене набір дуже специфічних, жорстких правил, яких я мушу дотримуватись, особливо коли йдеться про босів. Приходьте сюди після бою і я з радістю сяду з вами і проаналізую бій і розповім всю стату боса. Але якщо я заздалегідь розповім вам про боса, це буде вважатися читерством. Повірте, вам краще не попадатися на читерстві. Я можу сказати вам, що це божевілля – вийти проти містечкового боса тільки з шістьма волоцюгами.

Я зітхнув. Вся ця розмова про майбутні рівні та вибір раси і класу, була марною тратою часу. Все це не матиме значення, якщо нам не вдасться пройти далі ніж клятий перший поверх.

-- Чи є щось, що ти можеш сказати мені?

На якусь мить Мордехай замислився.

-- Скажи мені, що мав спільного бос Качок з поганою ламою, з якою ти бився раніше?

Я знизав плечима.

-- Що вони обоє наркомани?

-- Ні, не це. Як ти прикінчив ламу?

-- Вдарив його в горло і в нього розплавилася голова.

Мордехай кивнув.

-- А Качка? Як гадаєш, яка атака завалила його?

-- Комбінація кількох, але швидше за все, коли Пончик вгризлася йому в шию і потрапила прямісінько в артерію.

Я засміявся, коли Пончик люто глипнула на мене. Вона досі виглядала так, наче намагалася відтворити фінальну сцену з фільму Керрі.

-- Саме так, -- сказав Мордехай. – Більшість з цих істот мають слабкість. Горло у лам, аорта в того боса. Інколи вона очевидна, інколи ні. Візьмемо для прикладу Скупердяйку. Тепер я можу сказати вам, що її слабкістю були жуки, які вилізали їй з рота. Якби ви вбили якогось таргана, перш ніж він повністю виліз, то наступний в черзі не зміг би вибратися. Вона б подавилася і здохла.