Карл – Король Підземель

Всі бафи активувалися десь після п‘ятнадцяти хвилин роботи. Не було потреби використовувати всі предмети. Потрібно було просто показати, що я цим займаюся. Але тепер мої ноги виблискували і хоча відчуття зовсім не змінилося, я відчував, що кістки в ногах стали незламними. Я знав, що якщо кину собі на пальці брилу, вони не зламаються. Буде боляче, але вони залишаться цілими, неушкодженими і такими ж красивими для психопатичного АІ.

Я виглянув з-за рогу на монстрів. Їх сиділо троє у широкій кімнаті освітленій смолоскипами. Вони сиділи в колі, грали в кості. Це були маленькі, схожі на тролів гуманоїди з завеликими головами. У всіх були згорблені носи, рум'яні щоки, а в роті тільки кілька зубів. На них були обшарпані, зелені комбінезони, вкриті латками. В кожного були, такі як в пілігримів, черевики з пряжками. Замалі для мене.

Якби не їхня плямиста шкіра і кучеряве, чорне волосся, я б подумав, що це якийсь підвид гоблінів. У всіх трьох текли з носа соплі. Граючи в гру, вони кашляли, пчихали, фиркали і терли рукави руками.

У всіх трьох на колінах були рогатки. Далекобійна зброя. Не любив я далекобійну зброю.

Невакцинований Клуриконський Консультант з Ривка – 3 рівня.

Чуєш звуки банджо – втікай.

Клурикони – це далекі, затуркані родичі Леприконів. І якщо про леприконів кажуть, що вони стережуть величезні купи золота, то єдине, що зберігають клурикони – це полароїди своїх сестер на унітазі та підозрілі бізнес-схеми. Ці належать до особливої секти невакцинованих. Не дай їм пчихнути на себе.

УВАГА: Це моби класу фейрі. Через твій гоблінський пропуск моби цього класу завдають тобі на 20% більше пошкоджень.

Я заховався назад за ріг.

-- Бляха, шкода, що ми не можемо перетворити їхні крапки на білі. Тоді ми могли б використати твоє вміння очаровувати.

-- Вони мають крила? Мій амулет з метеликом спричиняє, що крилаті фейрі люблять мене.

-- Здається, що не мають, – сказав я.

-- Може, якщо ми спіймаємо одного, то зможемо поговорити? – запропонувала Пончик.

-- Взагалі-то, це хороша ідея, -- сказав я. – Але не з цими чуваками. Ми повинні вбивати їх на відстані. Вони токсичні. Я певен, що вони наносять нам щось схоже на твій сепсичний дебаф. Давай спробуємо вдарити їх трьома магічними стрілами, максимально швидко. По чотири мани кожна, і побачимо, що трапиться. Якщо не впадуть, вдариш їх ще раз.

Пончик кивнула і вистрибнула мені на плече.

-- Готова, -- сказала вона діловитим тоном.

Ми вискочили з-за рогу. Бам, бам, бам.

Пончик зробила три хедшота. Вони навіть не дізналися, що їх вдарило. Померли на місці.

-- Скільки очок мани в тебе залишилося?

-- Чотирнадцять, -- відповіла Пончик.

-- Не хочеш випробувати своє нове закляття – Другий Шанс? Воно коштує десять, правильно?

Мені не довелося просити її двічі. Все тіло Пончик засяяло неоновим пурпуром. За мить один з клуриконів почав сіпатися. Він засяяв таким як Пончик пурпуром. Зіп‘явся на ноги і просто стояв, його обпалена і проламана голова схилена набік. З його мокрого, сопливого рота вирвався стогін. В мене на плечі Пончик затремтіла. Над нежитю завис таймер на одну хвилину. З отвору в його голові витікала світла рідина. Він застогнав ще раз, цим разом голосніше.

Нежить, Посіпака Волоцюги Принцеси Пончик -- Невакцинований Клуриконський Консультант – Рівень 1.

Він продовжував хитатися, не рухаючись з місця.

-- Це страшно неприємно, -- сказала Пончик. Вона видала звук, немов її ледь не вирвало. – Мені це не подобається, Карле.

-- Цікаво чи вони завжди будуть першого рівня, -- сказав я вражений. – Можеш його контролювати?

-- Не знаю, -- відповіла невпевнено Пончик. – В мене немає як ним керувати.

Вона видала неприємний, жалібний звук, якого я від неї раніше ніколи не чув.

-- Ей, ти, -- сказала вона, звертаючись до зомбі. Той не відреагував. – Порви тіла своїх мертвих друзів.

Він ще якусь мить похитався. На таймері залишалося 25 секунд. Тоді він став на коліна і почав рвати на шматки одного зі своїх товаришів. Він заліз в живіт і висмикнув кишки, як фокусник витягує стрічки з капелюха. Вони лізли і лізли. Зомбі стогнав майже як від сексуального задоволення. В мене в животі забурчало від нудоти.

-- Ага, дійсно огидно, -- сказав я.

Через кілька секунд зомбі з гуркотом звалився, знову мертвий. Він залишив свою роботу незавершеною.

Я дивився на залишки з недовірою. Я знав, що потрібно знищити трупи, але гра по всякому попереджала мене, що ці чуваки токсичні. Я навіть не був певен, чи наблизитися до них, щоб залутити, це добра ідея.

Перш ніж я зміг заперечити, Пончик зістрибнула і все-таки залутила їх. Як чотиринога, вона могла перетягувати в інвентар незакріплені предмети, такі як рогатки і кості, не торкаючись їх, якщо тільки вони не були надто важкими, або не знаходилися надто далеко. Я мусив фізично піднімати їх, а це означало наближатися до заражених трупів.

-- Кожен з них має глиняний глечик з чимось, що називається "Сивуха", -- сказала Пончик.

-- Вони як лами, -- сказав я. – Мабуть, продають її іншим мобам.

Ми вирішили наразі не знищувати трупи. По дорозі на вихід ми завернемо і вб’ємо всіх гризів, що будуть нишпорити в цій зоні. Я подумав чи не підірвати трупи, але це здалося мені марнотратством дорогоцінної вибухівки. Я міг би замутити щось, щоб спалити їх. В мене були літри і літри горючої рідини. Та і їхня самогонка теж, мабуть, підійшла б. Але це потрібно було обмислити, застосувати метод проб і помилок. Мені потрібно роздобути десь алебарду, щоб я міг розрубувати всяку фігню на відстані.

-- В них були якісь боєприпаси для рогаток? – запитав я, коли ми пробиралися далі коридором.

-- Ага. Мішечки з камінням, -- відповіла Пончик.

-- Дай мені одну рогатку і пару мішечків. Хочу спробувати.

Мені вистачило три секунди, щоб зрозуміти, що найближчим часом мені не стати смертельним майстром рогатки. Але я мав намір вправлятися. Я потребував якоїсь далекобійної зброї, чогось більш витонченого, ніж динамітна шашка. В дитинстві в мене була рогатка, і я нею непогано володів. Я виставляв іграшкові машинки на краю огорожі й намагався поцілити в них.

Раптово спогад затьмарився. Я пригадав, як мою рогатку знайшов батько. Він зі своїми друзями бавився нею, порвав резинку. Пообіцяв, що зробить нову. Але так і не зробив.

За наступну годину ми зачистили всіх клуриконів вздовж зовнішнього кола кварталу. Коли я кажу ми, то маю на увазі Пончик. Наразі нам зустрічалася тільки третьорівнева версія. Після кожної сутички Пончик воскрешала одного і я тренувався попадати в нього з рогатки.

Така зброя майже не наносила пошкоджень, але я навчився постійно поціляти монстрам в голову. Поступово мій рівень володіння рогаткою зріс до трьох, але далі не хотів зрушити з місця.

В Пончик рівень закляття Другий Шанс також зріс до третього. Зомбі не стали сильнішими, але тепер вони тинялися не хвилину, а три.

В одного з трупів Пончик залутила дещо особливе. Брошуру під заголовком “Ривок. Зароби гроші. Стань сам собі босом. Перейди на нижчий рівень.” Вона не виглядала на чарівну. Звичайна, згорнена втроє брошура.

-- Дай гляну, -- сказав я. Кольорова обкладинка зображала трьох усміхнених клуриконок, які тримали в руках глечики з самогоном. Написані Стандартною Синдикатською, брошуру вкривало кілька коротеньких фраз. Такі гасла як “Тепер ти бос”, “Власний графік роботи” і “Це не піраміда!” та “Безпечно!”

Всередині брошура була забита в основному нісенітним текстом про переваги, які можна отримати ставши “Консультантом Ривка з Самогону”. Справа було зображення піраміди всієї вкритої написами “Це не піраміда!”

Внизу брошури стверджувалося “Відвідайте Кракарен або одного з її консультантів і довідайтеся, як вже сьогодні зробити в житті Ривок!” На задній сторінці було написано “Незабаром! Смузі Ривок! Портативний! Смачний! Тонізуючий!” Вся ця фраза була перекреслена, а внизу написано “Скасовано”.

-- Як гадаєш, ми можемо стати консультантами? – запитала Пончик після того, як провела надмірну частку часу читаючи брошуру. – Тут говориться, що як власники бізнесу, ми можемо стати власними панами і схопити свою долю.

-- Це ж не має жодного сенсу, -- сказав я. – Вони просто насміхаються над фінансовими пірамідами. Пам’ятаєш, коли Беа хотіла почати продавати лосини? Це таке саме.

Шафа в кімнаті з трофеями Пончик була переповнена коробками з тими ганчірками. Пончик залізла в одну з коробок і напісяла туди. Пригадавши це, я посміхнувся. Беа лютувала на бідолашну кішку.

-- Але це не піраміда. Тут прямо так і сказано.

-- Та годі, -- сказав я. – Ці істоти і так вороже до нас налаштовані, тож з цього нічого б не вийшло. Думаю, ці брошури для інших мобів на цьому поверсі, а не для волоцюг. До того ж ми можемо просто вбити їх і забрати все собі.

Пончик заховала брошуру.

-- Ага, так дійсно буде простіше. Таким чином нам не доведеться платити за перехід на вищий рівень чи робити початкову інвестицію.

Коли ми закінчували обходити зовнішнє коло кварталу, я був змушений вбити одного клурикона ударом в голову. Пончик схибила і маленький монстр неймовірно швидко помчав до мене. Я не заморочувався з рогаткою, вирішив боротися. Він булькотів як мопс, дряпав мене своїми маленькими, вкритими виразками ручками. Я стиснув кулак, але це трапилося надто швидко. Рукавиця формувалася за дві секунди, а це купа часу, коли ти змушений реагувати. Мій перший удар голим кулаком приголомшив його. Я вдарив його ще раз, цим разом в рукавиці, і монстр відлетів з проламаною головою. Коли я розтиснув кулак, мої пальці були вкриті салатовим, масним нальотом.

Увага: Тебе вчепилася Зараза.

-- Блять.

З‘явився і заблимав таймер на п‘ять хвилин. В паніці я викликав свій екран здоров‘я, щоб побачити, що це.

Зараза.

Приступ Зарази – це як приступ сміху. Або неймовірна пригода. Але не така приємна, бо ти балансуєш на прірві смерті. Коли тебе вчепилася Зараза, ти не можеш поправити здоров‘я жодним методом.

Отримавши цей дебаф, я перелякався до всрачки. Завдяки своїм латам я міг справитися з отрутою і кількома іншими атаками, але проти такої, захисту в нас не було. Наші лікувальні закляття, зілля і свитки не допомагали. Ми потребували чогось, щоб захиститися від таких штук. За тих п‘ять секунд, перш ніж зміг прочитати опис, я реально боявся, що підчепив щось, що вб‘є мене.

Сам по собі цей дебаф не був чимось страшним. Мені потрібно було просто перечекати його. Я підозрював, що це було першою частиною подвійного удару. Клурикони заражали тебе, а тоді били ще чимось, що висисало здоров‘я. Якщо це дійсно було так, не мало значення, що ці чуваки були тільки третього рівня. Вони були небезпечними.

-- Курва, ми з цими чуваками більше не дуркуємо, -- сказав я. – Дай мені хвильку подумати.

Ми зібрали 25 глечиків самогону. Пончик дала мені один і я оглянув велику, глиняну ємність.

Сивуха Ривок.

Тип: Прискорювач

Ефект: Легкозаймиста рідина. Вибухонебезпечні випари.

Статус: Для активації потрібен вогонь.

При 90% міцності, від цього самогону в тебе на грудях вилізе все волосся, а тоді виросте знову. Версія Ривок гониться з використанням двох цукрів: слизової доріжки, яку залишають після себе Пузаті Гризи і таємничого, запатентованого складника. Глечики з цим зіллям, яке виготовляється компанією Ривок виключно на другому поверсі підземелля, мають шалений попит у питних закладах, розташованих на третьому, шостому, дев‘ятому, дванадцятому, п‘ятнадцятому і вісімнадцятому поверхах. Один ковток (таким вважається 50 грамів) цього “зілля” негайно спричиняє дебаф П'яний як хлющ, має 50% шанс Осліпити тебе на 30 годин, 5% шанс вбити тебе на місці, і 45% шанс підняти на постійно якусь рандомну стату на два очка.

-- Тут сказано, що вони цінні, -- сказала Пончик. – Вважаєш, ми дійсно зможемо продавати їх, не ставши консультантами?

-- На те скидається, -- сказав я. – Крім твоєї тіари, ми вперше по-справжньому побачили якийсь натяк на глибші поверхи.

-- Клуб Десперадо, -- сказала вона. – Може він буде вже на наступному поверсі. Б’юся об заклад, вони куплять в нас все, бо ми члени клубу! Ми розбагатіємо!

-- Може, -- сказав я. – Побачимо чи залишаться в нас ще якісь глечики, коли ми закінчимо.

-- Це ти про що? – запитала Пончик. – Що ми збираємося з ними робити?

Я посміхнувся.

-- Часом не маєш зайвих смолоскипів?

Бум-глечик Карла.

Тип: метальний запалювальний

Ефект: Якщо запалити і кинути, спричиняє невеликий вибух, який тягне за собою вогневе пошкодження по площі на великій території. Полум’я буде палати по 15 секунд за кожен рівень володіння метальником вмінням Поводження з Запалювальними Пристроями.

Статус: Інертний, поки не активовано смолоскип.

Коли йдеться про хобгоблінські запалювальні пляшки, то створений неврівноваженим чолов‘ягою без штанів, що розмовляє з кішкою, Бум-глечик Карла використовує підхід “чим більше, тим краще.” Горить гарячіше, більше і швидше ніж звичайний Коктейль Молотова. Використання стандартного смолоскипа замість ґнота з ганчірки, робить ці пристрої значно стабільнішими. Тільки не впусти його, коли запалиш, якщо звичайно не збираєшся вдавати з себе Жанну д'Арк.

Після того як я закінчив пляшку, то отримав силу-силенну ачівок. Я прочитав опис ще раз і зітхнув.

-- Глянь, Карле, вони назвали його на твою честь!

-- Ага, Пончик, бачу, -- сказав я.

-- Гадаєш, всі будуть це так бачити?

-- Не знаю. Сподіваюся, що ні, -- відповів я.

Як тільки я сконструював цей “прилад”, моє вміння Поводження з Запалювальними Пристроями підстрибнуло до п‘яти. Я лишень відкоркував глечик, виплеснув трохи, поки він не став повним на ¾, додав кілька капель гоблінського мастила з інвентаря, а тоді встромив в отвір смолоскип. Короткий, конусоподібний смолоскип ідеально зайшов у шийку глечика, запечатав його наче корком. Він немов був створений для цього.

Ми випробували один, щоб переконатися, що він дійсно працює. Глиняні глечики з самогоном виглядали доволі міцними і я боявся, що вони не розіб’ються. Збоку на пляшках було написано “Ривок.”

Класною штукою зі смолоскипами було те, що я міг просто глянути на них, обрати подумки Активувати і вони починали горіти. Не потрібно ніякої запальнички.

Я запалив смолоскип, схопив глечик за маленьку, круглу ручку і підкинув високо в повітря, направляючи його дугою в бік трьох мертвих клуриконів.

Бах! Глечик легко розбився. Сам вибух був незначним, але люте полум’я, наче вода, забризкало велику територію, грізно потріскуючи і шиплячи, сяючи блакитним світлом. Нам довелося відійти.

-- Овва! – вигукнула Пончик, підстрибуючи. – Ви тільки гляньте на це!

Полум‘я сягнуло стелі і через жар нам довелося вийти далі з кімнати. Коли через хвилину і п‘ятнадцять секунд воно згасло, в кімнаті залишилися тільки почорнілі, розсипчасті залишки трупів і попіл.

-- Це, дідько, круто, -- сказав я.

Ми сіли і зробили ще десять таких пристроїв. Після пожежі кімната дивно пахла віскі та тостами. Більшість глечиків вже були повними на ¾, і це було добре. Мені не доводилося марнувати самогону.

З цікавості я оглянув глечики в своєму інвентарі й порівняв їхню вартість з іншими вибуховими пристроями. Глечики були доволі високо в списку, вище за димові бомби.

Проте повні, незмінені глечики з самогоном були ціннішими. Фактично, вони були майже на вершині списку, вище за Стіл Інженера, єдиний стіл, що залишався в мене після того, як ми сконструювали редут.

Вони були не такими небезпечними – принаймні для мене – як шашки гоблінського динаміту. Але вони були аж надто добрі. Коли вони догорали, ми не могли залутити трупи, а це означало, ми не могли здобути більше глечиків. Ми рухалися до сходів. Щоб наш запас глечиків постійно поповнювався, ми вирішили спалювати кожну другу кімнату. Пончик продовжувала піднімати мертвих, а я стріляти з рогатки, це сповільнювало наше просування, але давало таке необхідне навчання. Моє вміння користуватися рогаткою залишалося незмінним. Проте я отримав кілька інших вмінь, включно з Прицілюванням і Твердою Рукою. У Пончик вміння Другий Шанс поступово піднялося до четвертого рівня.

Перед самісінькою кімнатою боса, яка, на щастя, була відокремлена від сходів, ми наткнулися на новий вид мобів. Кімната була великою і як гоблінська майстерня, заповненою десятками маленьких засранців. Там не було ніякого велетенського обладнання, тільки труба, що вела під стелею від далеких покоїв боса до середини кімнати, згинаючись вниз в щось, що виглядало як брудна, алюмінієва ванна. В кімнаті була купа пляшок, як порожніх, так і повних. Зашмаркані третьорівневики брали глечики і занурювали у ванну, щоб заповнити. В далекому кінці кімнати знаходилися двері, які сторожила пара невеликих, літаючих істот. Це були не клурикони, а невеликі, жирні фейрі, які гуділи парою крил, як в колібрі. Вони виглядали як мініатюрні, крилаті мамочки з передмістя. Я виглянув з-за рогу і ознайомився з їхніми властивостями.

Ламінак, елітний консультант Ривка – рівень 6

Другий ярус в імперії Ривка, Ламінаки не мусять консультуватися з менеджером. Вони і є менеджерами. Вони ведуть справи з брутальною ефективністю. Подейкують, що якщо якийсь їхній підлеглий не виконує план продажу, вони карають його, змушуючи зробити ковток власного продукту. Тих, хто виживе, переводять працювати в розливочну кімнату, або ще гірше, інженерами-дистиляторами, безпосередньо під самою Кракарен.

В цих мобів немає жодних особливих здатностей, крім імунітету до більшості атак, що висисають здоров‘я. Подейкують, що оскільки вони роками вживали свій продукт і вижили, то їхня есенція особливо коштовна, цінується як щит від хвороб.

У вкритому пилюкою кутку кімнати стояло щось, що виглядало як пара дитячих стаціонарних велосипедів, з тих, які використовують в спортзалах для тренувань. До них була під‘єднана якась схожа на гоблінську система блоків, але я й гадки не мав, що там відбувалося далі. В тому ж кутку зі стелі висів банер, але в нього був прикріплений тільки один кінець, тож він звисав вертикально, забутий. На банері було написано “Смузі Ривок! Тонізуючий!”

-- Гаразд, -- сказав я. – Нам потрібно вбити всіх в кімнаті, але якщо ми хочемо залишити собі ті глечики і самогон, то не можемо підірвати чи спалити їх. До того ж, здається, ми можемо здобути щось хороше з трупів тих ламінак.

-- Боже ж ти мій, -- сказала Пончик, -- Як нам це зробити?

Пригнувшись, ми знов виглянули з-за рогу.

-- Гадаєш, ти зможеш дострибнути туди? – запитав я, вказуючи на дальню стіну з двома фейрі. – З допомогою закляття, звісно?

-- О, так. Запросто.

Я кивнув.

-- Добре. План такий.

[ 33 ]

Двома найбільшими проблемами закляття Стрибун по калюжах були період відновлення і кошт мани. Кинувши його, Пончик не могла повторити це наступних п‘ять годин, а це означало, що опинившись в кімнаті, вона не зможе телепортуватися геть.

По-друге, воно коштувало 20 очок мани. В неї було тільки 26 мани, і хоча вона мала купу пляшечок з зіллям відновлення мани, в неї досі був той жахливий двохвилинний період очікування між прийомом зілля. Її мана відновлювалася сама по собі щоразу то швидше, однак все відбувалося надто повільно, щоб розраховувати на це в бою. Вона буде мати катастрофічно слабку вогневу міць, тож якщо щось піде не так – а щось завжди йде не так – її єдиною перевагою буде швидкість.

Ми вирішили, що під час цієї частини нападу я залишуся позаду. Оскільки я викликав у фейрі додаткову агресію, ми не були певні, що трапиться, якщо покажемося обоє. План був простим, проте я переймався, в основному тому, що від мене нічого не залежало. Це була моя ідея, але всю важку роботу робила кішка.

-- Якщо будуть якісь проблеми, я кину димову бомбу, -- сказав я. – Просто стрибай і втікай, гаразд?

Пончик кивнула. Вона демонструвала сміливість, але я бачив, що вона теж хвилюється.

-- Гаразд, до роботи? – сказала вона.

Ми повернулися до рогу, визирнули за край. Пончик кинула закляття, яке мало десятисекундний зворотний відлік. Вона заблимала, її обриси почали тьмяніти, поки з голосним лусь, вона не зникла.

Вона з‘явилася в дальньому кінці кімнати, прямо поміж двох фейрі. Вона почала швидко говорити до них, в той час, як всі клурикони в кімнаті скочили на ноги і повернулися, щоб атакувати.

Схожі на мамочок з передмістя фейрі були крилатими, тож Пончик мала здатність усунути їхню ворожнечу і перетворити їхні крапки в білі. Проблема полягала в тому, що тільки двоє з них мали крила. Понад сорок інших їх не мало. Ми сподівалися, що Пончик зможе поговорити з тими двома фейрі, використовуючи свою харизму, як вона робила це з гоблінами. А тоді фейрі накажуть своїм підлеглим не атакувати Пончик.

Зі свого кінця кімнати я бачив, що на фейрі, на щастя, подіяла харизма Пончик. Я не чув, що вони говорили, але як і гобліни, вони відразу стали білими.

Одна з фейрі крикнула до клуриконів на Стандартній Синдикатській:

-- Повертайтеся до роботи! – вигукнула вона. – Це – клієнт, а не ворог.

Десятки монстрів глянули один на одного і неохоче повернулися на свої робочі місця, але всі не спускали погляду з Пончик, всі невдоволено бурмотіли і виглядали стурбованими.

Пончик: КАРЛЕ ВОНИ НЕ СТАЮТЬ БІЛИМИ ТІЛЬКИ ФЕЙРІ.

Карл: Гаразд, ми планували, що так може бути. Не чекай. Переходь до запасного плану.

Пончик: ПЛАН НАЗИВАЄТЬСЯ “ЩУРОЛОВ”, А НЕ “ЗАПАСНИЙ”.

Карл: Хай тобі дідько, Пончик. Просто будь обережною.

Не дивлячись на те, що її харизма мала неймовірні 43 очки, ми досі не знали, наскільки добре вона працювала. Було очевидним, що Пончик не була якоюсь ходячою богинею, яка контролює розум, принаймні не з монстрами, що були запрограмовані не любити її. Як і у всьому іншому, там було ще щось, якийсь прихований баланс, якого я не бачив. Вона чудово працювала з білими крапками, але як перетворити їх в білі, досі було загадкою.

Але нічого. Ми приготувалися на такий випадок. Замість того, щоб переконати їх віддати нам весь самогон, а нас був запасний план. План “Щуролов”.

Пончик рішуче ступила в кімнату, рухаючись в моєму напрямку. Вона здалека обходила токсичних клуриконів, але йшла до мене. Фейрі летіли за нею. Вони ривками піднімалися і опускалися в повітрі, залишаючи за собою слід з іскорок.

-- Це було просто жахливо, -- говорила Пончик. – Немов хтось зайшов і вирізав їх всіх. Я була приголомшена. Спочатку я подумала, що це один з тих брудних волоцюг, але тоді побачила одного з тих псів з розмальованими пиками. Динго.

-- Кобольди? – запитала одна з фейрі збентежено. – Навіщо кобальдам нападати на нас? Ми з кобальдами нормально ладнаємо.

-- Ходіть, ходіть глянете, -- сказала Пончик. Вона оглянула кімнату. – Вам всім варто піти.

-- Вони повинні залишитися і працювати, -- сказала фейрі. Товста фейрі змахнула з очей волосся. Вони обидві мали стрижку каре. Та, що говорила, мала на собі щось схоже на зроблений з листя брючний костюм. Інша була в сукні зробленій з того самого матеріалу.

Пончик зупинилася і глянула прямо на фейрі.

-- Ні, вони теж повинні піти. Всі.

-- Всі виходимо! Зробимо перерву! – сказала фейрі.

-- Зробимо… що? – перепитав один з клуриконів.

-- Просто ходіть, принцеса хоче показати нам дещо.

Я відстрибнув від рогу і помчав у наступну кімнату. Посередині лежали три мертвих клурикони. Цю кімнату ми не закидали вогняними бомбами, але одного з них перетворили в зомбі. Я перейшов у наступний коридор, розташований відразу за кімнатою. Як в більшості цих кімнат, вхід сам по собі був невеличкою кімнатою, наче фойє з високою, круглою стелею. Далі по коридору повзли два пузатих гризи, лізли до трупів. Господи, подумав я. Ці істоти були повсюди. Я підбіг, затоптав їх і повернувся в фойє. Я чекав поки Пончик “защуроловить” групу в кімнату.

Карл: Пончик, я на місці.

Пончик: МИ ПІДХОДИМО.

-- Гляньте на це, ви тільки гляньте, -- говорила Пончик через хвилину, заходячи в кімнату. Всередині, вона здалека обійшла мертвих монстрів. – Ходіть усі, збирайтеся навколо. Гляньте.

Пригорнувшись до стіни, захований за входом в наступний коридор, я чув, як вони юрмляться в кімнаті. Я витягнув з інвентаря два бум-глечика і тримав по одному в кожній руці.

-- Це не атака динго, -- сказала одна з фейрі. – Одного з них вразили некромантською магією.

-- Ні, ні, ходи глянь на це, Кароліно, -- сказала Пончик. – Он там в коридорі. Скажи нехай робітники залишаться тут. Е… їм піде на користь побачити, що трапляється з тими, хто… е… типу працює не надто сумлінно.

-- Гаразд, -- сказала фейрі. Вона почала кричати накази до натовпу невдоволених клуриконів.

За мить Пончик і дві фейрі залетіли в темне фойє, рухаючись повз мене. Як тільки фейрі зауважили, що я там стою, Пончик зупинилася.

-- Що це? – запитала фейрі в брючному костюмі, відсахнувшись від несподіванки. Вона була меншою, ніж мені здавалося, не більшою за ворону. Ламінак виглядала як мініатюрна звичайна, сорокарічна жінка. Зброї в неї не було.

-- Карле, познайомся з Кароліною і Макс. Все гаразд, леді. Карл просто хоче показати вам дещо.

Вони дивилися на глечики в мене в руках.

-- Звідки це в тебе? – запитала інша фейрі. – І що ти зробив з нашим продуктом?

Я посміхнувся.

-- Зараз продемонструю.

Я подумки клікнув Активувати на обох смолоскипах, зробив крок вбік до входу в кімнату і жбурнув глечики в натовп з 40 монстрів, що тупо вилупилися на нас.

Руки фейрі в брючному костюмі почали сяяти червоним і в ту ж мить Пончик вистрибнула в повітря і схопила ламінак, немов пташку. Коли кішка падала, її підхвістя дзенькнуло і розкрилося як парашут. Пончик стиснула фейрі двома лапами і вп‘ялася в неї зубами. Вона сіпнула головою і зламала фейрі шию.

Коли я замахнувся на другу фейрі, намагаючись спіймати її в повітрі, вона з криками, блискавично, здійнялася до стелі коридору, поза межі моєї досяжності. Дідько. Я хотів вбити їх, не пошкодивши їхні тендітні, маленькі тіла.

-- Так не чесно, -- закричала фейрі. Там де вона пролетіла тріщало повітря. Голос в неї був розпачливий, вона ледь не плакала. – Не чесно! Ми вже от-от мали перейти на третій поверх.

Її руки теж засяяли червоним і вона випустила магічну стрілу прямісінько в мене.

Вона поцілила мені прямо в груди, я полетів назад, гепнувся на спину і сковзнув десь метр в кімнату, в якій лютувало пекло. Замигало повідомлення. Увага: Посилені пошкодження. Я почувався так, наче мене копнув клятий кінь. В мене перед очима замигало червоним, цим разом попередження про здоров‘я. Я відчув зламані кістки в грудях, в ту ж мить від нестерпного жару в мене ледь не загорілося волосся. Я клікнув на лікувальне зілля і зіп‘явся на ноги. Груди в мене затріщали, це зросталися кістки. Я пошкандибав назад в коридор, подалі від скаженого жару, мені досі перехопило подих.

Наразі наш план, принаймні наш запасний план, йшов як по нотах. Фейрі залишалася на стелі, кричала на Пончик і випускала магічні стріли в кішку, яка уникала їх значно краще за мене.

За мить у фейрі закінчилася мана. Вона продовжувала кричати на нас. Допоки ми з Пончик сторожили кожен свій вихід з фойє, вона була в пастці.

-- Ти ж можеш підстрибнути так високо? – пробурмотів я.

-- Може, -- відповіла задихана Пончик. – Або я можу вгатити в неї Магічною Стрілою. Я стріляю значно краще за неї. Можу вдарити її за три мани, і це не дуже пошкодить її тіло. Як-не-як, вона шостого рівня.

-- Вдариш її стрілою, якщо буде втікати, -- сказав я, виймаючи з інвентаря рогатку.

Я поцілив у неї за десятим разом. Камінь зачепив їй крило і вона втратила десь метр висоти, перш ніж оговталася. Здоров‘я в неї ледь-ледь зменшилося. Вона була спритною, маленькою пиздою. І продовжувала кликати на допомогу когось на ім’я “Даміан”.

Даміан так і не з’явився.

-- Вона відновить ману до того, як ти в неї влучиш, -- сказала Пончик. – Поспіши, або це зроблю я.

Я прицілився і вистрілив, намагаючись передбачити де вона буде. Камінь знов задів їй крило і вона закричала з болю, знов втратила висоту.

Пончик стрибнула в повітря і спіймала її до того, як вона оговталася. Вони з хрускотом вдарилися об землю.

-- Серйозно, Карле, -- сказала Пончик, випльовуючи мертву фейрі на землю поруч з іншою. – Чому я повинна робити всю роботу?

-- Я навчаюся, -- сказав я. Я вказав на кімнату позад себе, де отримав досвід за одночасне вбивство 40 монстрів. – До того ж я щойно піднявся на 11 рівень.

-- Взагалі-то, я теж, -- сказала Пончик.

Моє вміння Рогатка залишилося на трійці, але Прицілювання зросло до чотирьох.

Кожна з фейрі дропнула по 25 золотих монет, і в кожної в інвентарі було по п’ять брошур.

В описі говорилося, що їхня “есенція” була цінною, але від них залишилися тільки тіла.

Труп Ламінак, елітного консультанта Ривка (Алхімічний матеріал).

-- Дідько, -- сказав я. Я сподівався, що вони просто дропнуть зілля, щось, що захистить нас від Зарази.

Пончик не хотіла трупів в своєму інвентарі, тож я забрав обидва. Коли я перетягнув їх собі в інвентар, їхні тіла зникли, але одяг і крила залишилися на землі. Їх я також забрав.

-- Ми не отримали хорошого зілля, та все одно це було круто, -- сказала Пончик, коли ми прямували назад в розливочну кімнату. – Моя перша сольна місія. Б'юся об заклад, мені б непогано велося в цьому підземеллі зовсім одній.

Я кивнув. Та все одно почувався засранцем. Почуття не було таким поганим, як я почувався після тієї історії з гоблінськими немовлятами, але було якось неприємно використовувати шарм Пончик, щоб когось вбивати. Так, це були монстри, які вбили б нас не вагаючись. Але як з гоблінами, коли Пончик зробила їх нейтральними, ми побачили ту частину їхніх особистостей, якої зазвичай в монстрів не бачили.

Ми вже от-от мали перейти на третій поверх. Господи. Її голос був сповнений такої туги, такого розпачу.

Я пригадав слова Мордехая про те, що моби на глибших рівнях не будуть такими симпатичними. Я щиро сподівався, що це дійсно так. Я не хотів забути, хто був справжнім ворогом. Синдикат. Борант. Куа-тін. Мені не подобалося вбивати монстрів, які були лишень пішаками, але справа полягала в тому, що нам потрібно було стати якомога сильнішими. Тут або ми їх, або вони нас.

-- Вам мене не зламати, -- прошепотів я. Це стало моєю мантрою.

--Що? – перепитала Пончик.

-- Нічого, -- відповів я.

Ми зайшли у велику кімнату. Я взявся до роботи, хапаючи всі порожні та повні глечики, які тільки міг. Я вхопив ще два столи, включно з одним, що називався “Робоче місце Алхіміка”. Коли ми закінчили, в нас було 80 порожніх і ще 60 повних глечиків.

Я вирішив не наповнювати порожні глечики самогоном з ванни. Металевий контейнер був прикручений до землі, тож я не міг забрати його цілком, і я боявся, що якщо торкнуся рідини, то зі мною трапиться щось неприємне, наприклад я осліпну. Або ще щось гірше.

Рідина продовжувала капати з сусідньої кімнати.

Двері до покоїв боса виглядали як вхід до якогось громадського центру. Зверху дверей невеликими, вирізаними з дерева буквами було написано “Живи, Смійся, Люби”. Під написом був графік заходів. Наступний захід був запланований на обід в день після колапсу. Там було сказано, “Хороші новини, народ! В маленької Бреанлін вітрянка! Вітрянкова вечірка тут в обід. Ніякого арахісу. Давайте здобудемо цей імунітет!’

-- Мабуть, нам краще дати цьому босу спокій, -- сказав я. – Там знов можуть бути діти. А якщо там самогонний апарат, то він може вибухнути так само легко, як гоблінський мотор. В нас залишився тільки один хобгоблінський детонатор, і я не хочу марнувати його без нагальної потреби. Якщо ми просто закинемо туди динаміт або бум-глечик, то можемо не встигнути втекти. Я певен, що вибух буде велетенським. Поки в нас немає справжнього захисту від дебафу Зараза, не варто заходити туди і битися сам на сам. Ми не знаємо скільки тих істот там буде.

Я боявся, що Пончик буде заперечувати, але цього не трапилося.

Ми перейшли в кут кімнати. Я стягнув зі стіни банер “Смузі Ривок! Тонізуючий!” Він був з матеріалу схожого на бавовну. Я засунув його в інвентар і пішов оглянути стаціонарні велосипеди.

Від колеса до невеличкої, пласкої платформи привареної до передньої частини байка вів шків. Посеред платформи знаходилося маленьке, чорне зубчасте коліщатко, не більше за півдоларову монету. Дивно.

Я зауважив кілька дерев’яних скриньок складених в кутку і вкритих пилюкою. Я підняв одну і кришка зісковзнула. Я заглянув всередину. Скринька була заповнена порожніми, скляними контейнерами з накрученими кришками. Їх там було дванадцять. А ще в скриньку була встромлена інша, схожа, чорна кришечка з маленькими лезами.

Скориставшись спливаючими підказками, я оглянув кришечку.

-- А… -- сказав я. – Ясно. Це блендер. Блендер, що живиться від велосипеда. Здається, ним ніколи не користувалися.

Я витягнув одну зі скляних пробірок і відкрутив кришку. Я міг закрутити кришку з лезами на скло і засунути це все на платформу. Якщо я покручу педалі маленького велосипеда, то він покрутить леза і зміксує те, що знаходиться в пляшці. Тоді я можу перевернути її, відкрутити кришку з лезами, замінити оригінальною і отримати скляну пляшку з чимось, що я вирішив зміксувати.

Наприклад, смузі.

Щось схоже, хоча воно не живилося від велосипеда, ми мали в себе вдома.

Я заглянув в другу скриньку, в ній було не дванадцять пляшок, а тільки шість. Запчастини з лезами в коробці не було. Зате був аркуш паперу, і я його витягнув.

Рецепт Імунного Смузі Ривок.

-- Очманіти, -- сказав я. Для рецепта потрібно було тільки два складники. – Не дивно, що вони припинили його виготовляти. Огида.

-- Що? Що? – запитала Пончик.

-- Так влаштована ця гра, -- сказав я і почав складувати всі предмети в інвентар. Один велосипед був прикручений до землі, але інший ні. Я підняв його і затягнув собі. – Ти повинен знайти це все і приготувати згідно з рецептом. Якщо ти приготуєш смузі, то матимеш імунітет від дебафу Зараза і чогось, що називається Потужна Краснуха. Тоді в тебе буде належний захист, щоб битися з босом.

Я проковтнув слину.

-- Але це дуже огидно. Я не хочу заходити туди. Думаю, ми повинні просто взяти ці…

Я не докінчив речення.

Двері в кімнату боса з грюком відчинилися. В кімнату, погойдуючись, потягнулися два рожевих мацки, кожен довжиною щонайменше в п’ять метрів. Повітря заповнив жахливий, оглушливий вереск, за ним ще один. Тоді третій і четвертий.

Кожен мацок схожий на щупальця восьминога був вкритий ротами. Десятками ротів. Кожен рот був широким, величиною з фрісбі, але людським, з яскравими, червоними людськими губами. Очей чи інших рис обличчя не було. Тільки какофонія голосів, що просто, без слів, кричали. Тільки крик.

Почала грати знайома музика, ледь чутна серед постійного вереску.

В дальньому кінці кімнати, там, де ми зайшли, опустилися ґрати і замкнули нас.

-- Що за чорт? – крикнув я, відступаючи до стіни. – Це не кімната боса!

З‘явилася нова ачівка і голос прочитав, до того як я відправив її до теки.

Нова ачівка! Заждіть, боси можуть виходити зі своїх кімнат?

Вітаємо на другому поверсі, сучки.

Нагорода: Це лайно класно виглядає в підсумкових серіях. Якщо будете довго кричати, то може потрапите на шоу.

[ 34 ]

Клон Кракарен!

Містечковий бос 10 рівня.

По-перше, це не головна Кракарен. Це якась Кракарен. За кожного вбитого, Кракарен Прайм народжує двох нових.

Частина колективного розуму, що прагне знищити все, що хоча б трохи нагадує науковий прогрес у всесвіті, Кракарен – єдина в галактиці істота з суспільним інтелектом, яка з часом тільки тупіє. Члени Кракаренської спільноти, яка складається з чисельних, верескливих мацків, проводять час народжуючи інфікованих хворобами посіпак, створюючи і продаючи шкідливі вироби, намагаючись сперечатися з науковими експертами та перетягуючи на свій бік осіб з незрілим розумом, все це з метою… Ну, ніхто не знає, яка в них кінцева мета.

Навіть Еріс, Богиня Хаосу, не хоче мати нічого спільного з цими засранцями.

Як тільки опис закінчився, частина стіни над дверима розвалилася і з сусідньої кімнати до нас увірвався, сліпо похитуючись, третій мацок.

-- Карле, Карле, що будемо робити? – вигукнула Пончик, забившись в кут. – Вона величезна!

Перших два мацки відступили і з дверей, дико озираючись, вийшла пара клуриконів-консультантів.

-- Лайно, -- сказав я. – Не підпускай їх! Мені потрібно зробити кляте смузі!

-- А що з мацками? – крикнула Пончик.

Я глипнув на мацок, що метався по стелі кімнати. Він весь час налітав на трубу, яка вела до ванни з самогоном.

-- Боса поки що не чіпай. Здається, він нас не бачить. Зосередься на тих чуваках.

Я взяв у праву руку скляний контейнер для смузі. В ліву викликав з інвентаря недоторканий глечик з самогоном. Пончик вистрибнула мені на плече, випустила пару магічних стріл і прибила обох клуриконів, які впали замертво біля порога. З острахом виглянув третій, роззираючись за нами. Пончик поцілила йому прямісінько в голову, і він також звалився.

Я зубами витягнув корок і заповнив самогоном третину контейнера для смузі. На щастя, на склі в нього була тоненька лінія. Я не знав, наскільки точним все має бути.

Прямо над нами стіна з шлакоблоків розлетілася і засипала нас градом каміння. З криками в кімнату увірвався мацок. Він сіпався, вдаряв у порожнє місце, хитався десь півметра в нас над головами.

З ротів над нами почав капати слиз. Я відстрибнув і соплі плюхнули поряд. Самогон вихлюпнув з контейнера і мені довелося трішки долити.

Та твою ж мать, Ісусе. Я жбурнув глечик в бік входу, він розбився, самогон розлився. За мить через дверний отвір увірвався ще один мацок, три мертвих клурикони розлетілися в різні боки.

Я витягнув з інвентаря труп ламінак. Я тримав нерухоме, голе тіло без крил у руці. Воно було ще теплим. Її маленькі, мертві очі дивилися у фінальному шоку від того, що Пончик схопила її в повітрі. Це було дивне відчуття, немов я тримав анатомічно правильну ляльку повної жінки середнього віку. В мене не було часу розмірковувати над цим.

Я запхав її сторчма в скляний контейнер. Її плечі були трохи заширокі, тож мені довелося штовхати. Плечі тріснули і я пальцем загнав її до кінця, немов бройлера в термос. Тоді дістав кришку блендера з лезами, мені довелося міцно натиснути, щоб закрутити її на місце.

-- Карле, заради Бога, що ти витворяєш?

-- Такий рецепт, -- крикнув я. Я закрутив контейнер на платформу блендера. Він клацнув і під‘єднався. Я всівся на замалий велосипед, коліна сягали мені грудей. Я молився, щоб байк не зламався. Молився, щоб мої наколінники з шипами не активувалися і не простромили мені підборіддя.

Я вголос продекламував рецепт.

-- Заповни третину скляного контейнера самогоном, додай один труп фейрі ламінак, міксуй поки він не стане рожевим, пити теплим або охолодженим. Кожен смузі містить десять доз.

-- Якщо ти думаєш, що я це питиму…

З протилежного боку кімнати з‘явився ще один мацок, цим разом на землі. Наступний проб’ється прямо на мене. Я крутив педалі. Байк спочатку протестував, але тоді набрав пари і почав крутитися як справжній блендер. В маленькому, скляному контейнері мертва фейрі дивилася на мене, прокручуючись, поки її не засмоктало, суміш спочатку стала зеленою, тоді червоною і нарешті рожевою. За якусь мить вона почала іскритися.

Я зняв скляну пляшку саме в ту мить, коли в приміщення зайшли ще два клурикони, протиснувшись повз мацок, який досі шарив по кімнаті. Мацок обвив металічну ванну і стиснув. Вона зім‘ялася як бляшанка від пива.

Згори впала крапля сопель, хлюпнула мені на голову і потекла по обличчю.

Тебе вчепилася Зараза.

-- Дідько! – Пора вже звикати натягувати каптур.

-- Втікай! – сказав я. – В кінець кімнати.

Позад нас вибухнула стіна, самотній велосипед відлетів. Коли він вдарився об підлогу, то розлетівся на шматки.

Поки ми втікали, я оглянув смузі, що тримав у руці.

Імунне Смузі Ривок.

Наполовину самогон, а наполовину фейрі, цей смузі пропонує 10 доз за ціну однієї! Кожен ковток цього смачненького коктейлю викликає наступні ефекти:

Тимчасовий імунітет на всі хвороби і дебафи, які висисають здоров‘я.

Тимчасовий захист від усіх інфекційних захворювань.

Спричиняє дебаф Бухий. (Плюс 3 харизма, мінус 1 спритність. Плюс дебаф Тремтяча Камера. Плюс дебаф Сироватка Правди. )

В мене не було часу замислюватися над цим. Я зробив ковток.

Смакувало так, наче я випив прямо з смердючої сраки скунса з поносом. Мені довелося докласти максимальних зусиль, щоб не блюнути.

-- Перекинь це в меню швидкого доступу і випий, -- крикнув я і тицьнув пляшку Пончик, коли ми добігали до кінця кімнати. Вона зникла в мене з руки. Пончик не сперечалася. Коли зілля спрацювало, вона засяяла.

Замигала пара іконок, вказуючи на мій імунітет. Проте дебаф Зараза не зник, це означало, що я не міг сам себе вилікувати. Принаймні тепер я не міг заразитися смертельною краснухою, чи як там воно називалося.

-- Смертельна краснуха, -- почув я себе, коли ми бігли. – Прикольно.

Це не було прикольно. Я засміявся знову. Що в біса не так з…

-- Ой, -- вигукнув я, коли в мене від голови відскочив камінь. Моє здоров’я замигало, смужка опустилася значно нижче, ніж повинна. В мене потрапили з клятої рогатки, а посилені пошкодження були через дурнувату гоблінську татуху.

В мене крутилася голова і до мене дійшло, що це дебаф Бухий. Овва. Мені доводилося докладати зусиль, щоб не впасти. Якщо це Бухий, то мені не хотілося б побачити, як виглядає дебаф П'яний як хлющ.

Коли ми добігли до краю кімнати, я витягнув з інвентаря неушкоджену частину редуту і виставив її як щит. По кімнаті металося п‘ять мацків, а на нас мчала пара клуриконів, кожен з яких випускав каміння, яке відскакувало від сталевого стола.

--Скільки в тебе мани? – запитав я.

-- Шістнадцять, -- крикнула Пончик, язик в неї заплітався. Вона вистрибнула і запустила стрілу в клурикона. Вона потрапила йому в плече, та він все одно звалився. – Вже дванадцять. Здохни, суко! Здохни!

Не встиг я зорієнтуватися, що Пончик також п’яна, як в стіл вдарив галасливий мацок і відкинув нас до стіни. Моє здоров‘я, вже і так червоне, опустилося ще нижче. Монстр не зрозумів, об що він вдарив. Я спостерігав, як він схопив останнього клурикона, обвився навколо нього. Роти перестали кричати, показалися довгі, гострі зуби і вони жуючи, потягнули монстра, що верещав на все горло, назад в кімнату боса. За мить мацок повернувся, кров стікала з ротів, які заново почали свій виск.

В кімнату забігло ще чотири клурикони. З’явився ще один мацок, пробився через ще одну діру в стіні.

Цей мацок був іншим. Замість ротів, він був вкритий сотнями малесеньких, дрібнесеньких отворів. Довше і тонше щупальце залізло в кімнату і видало з себе пссс, пссс звуки, немов балончик зі спреєм. Кімнату заповнив дрібний, зелений туман.

Ти заразився Інтенсивною Краснухою!

Інфекцію анульовано, бо в тебе імунітет!

-- Не випускай більше стріл, -- сказав я. Голова в мене крутилася.

-- Якщо ми загинемо, я хочу, щоб ти знав, що я люблю тебе, Карле, -- сказала Пончик. – Я не люблю тебе так сильно, як люблю міс Беатріс, бо вона, сам розумієш, моя людина. Чи так, як люблю Фердинанда. Але я люблю тебе.

-- Зосередься, Пончик, -- сказав я. Я намагався не допустити, щоб її слова заболіли. Але вони заболіли. Хто, в сраку, такий був той Фердинанд? Беа збиралася покинути тебе, Пончик. Покинути, обміняти на молодшу модель. Але я не сказав цього. Не сказав вголос. Зараз не час на таку розмову. Більше ніколи не буде час на таку розмову. Але особливо не зараз. Коли Беа, курва, мертва.

-- Бачиш он того клурикона? – запитав я, вказуючи тремтячою рукою. – Воскреси його.

Двоє з клуриконів, що мчали до нас, заверещали, коли їх підняв і розчавив їхній власний бос.

Коли до мене потягнувся ще один мацок, я вистрибнув і побіг. Я пригнувся і він пролетів наді мною.

Раптово я опинився на землі. Коли я пригнувся, то просто продовжив падати. Я зіп’явся на ноги і помчав далі.

Я стиснув кулак і налетів на двох монстрів, що ще залишалися. Копнув одного, він відлетів, а тоді п’яно замахнувся на другого, правим хуком влупив по його величезній голові. Я відвів руку з наколотим на шип вухом. Гепнув на землю, в мене над головою пролетів мацок.

Переді мною встав і застогнав клурикон-зомбі.

-- Скажи йому нехай тримає це над головою і біжить в кімнату боса, -- крикнув я. Я витягнув з інвентаря бум-глечик, в той час, як зомбі стояв, похитуючись, і дивився на мене. Для надійності я витягнув найбільш стабільну динамітну шашку, яка в мене була, і запхав йому в комбінезон. Мабуть, погана ідея, подумав я відразу після того, як зробив це.

Та вже хай.

За наказом Пончик, зомбі схопив глечик і підняв високо над головою, як той чувак тримав бумбокс у фільмі Скажи хоч щось. Я запалив смолоскип і відправив його в дорогу. Він повернувся до порожніх зараз дверей і побіг. Його ледь не зачепив і не зніс з ніг ще один мацок, він добіг до дверей в ту мить, коли крізь стіну пробився сьомий мацок, і з’явилося ще п’ять клуриконів, які заціплено дивилися на зомбі, що мчав прямо на них. Вони зійшли йому з дороги, не розуміючи, що відбувається.

Я повернувся в протилежному напрямку і побіг до нашого невеличкого щита. Я пірнув за нього, ледь ухилившись від ще одного мацка, що пролетів прямо в мене над головою. Коли я стрибав за металевий щит, Пончик заверещала.

-- Ти ж начебто казав, що вибух буде надто потужним і не варто його тут влаштовувати!

Я глянув на своє здоров’я, вже й так небезпечно низьке. В Пончик не було жодної подряпини. Я витягнув з інвентаря стіл алхіміка і помістив прямо над нами, ми опинилися всередині розкладачки. Мене тягнуло блювати. В мене досі крутилася голова.

-- Швидше за все, це так, -- сказав я. – І швидше за все, я загину, але з тобою все буде гаразд.

-- Карле, ні, -- сказала Пончик. – Ні!

-- Все гаразд, -- сказав я. – Повертайся до Брендона. Вони доглянуть за тобою.

Я притулився до кішки.

-- Я не хочу робити цього без тебе, -- крикнула Пончик. – Карле, я тобі брехала. Самій мені не справитися. Я потребую тебе. Ні, ні!

Я не встиг відповісти до вибуху.

[ 35 ]

Я не загинув.

Я оглухнув. Осліп. Мене їбати, як все боліло. Я не відчував ніг.

Але я не загинув.

Мені бракувало повітря. Індикатор здоров’я блимав, так низько він в мене ще не опускався. В мене полопали барабанні перетинки. Все обличчя обгоріло, з очима включно. Біль був нестерпним, немов сотні пазурів рвали мене одночасно з різних напрямків. Вони тягнули, відриваючи від мене шматки.

Залишалася ще ціла хвилина перш ніж Зараза закінчиться. Я ще не уникнув небезпеки. Я відчував, що Пончик стояла на мені. Відчував, як вібрував її голос. Вона кричала, розпачливо лупила мене лапами.

-- Якщо ти говориш щось мені, то я тебе не чую, -- сказав я, викрикуючи слова.

Пончик: ПОТРІБНО ПІДНІМАТИСЯ. КІМНАТА ПАЛАЄ. МИ ВБИЛИ БОСА. ДВЕРІ ВІДЧИНИЛИСЯ, АЛЕ ВОГОНЬ НАБЛИЖАЄТЬСЯ. МЕРЩІЙ.

-- Не можу. Здається, в мене зламані ноги. Я їх не відчуваю. – Я викликав інтерфейс здоров’я, глянув на ушкодження тіла. Вся кругова діаграма блимала червоним, вся за винятком ступень. В мене було 6% здоров’я, і воно потрохи зменшувалося. В мене була внутрішня кровотеча. Опіки третього ступеня на обличчі. Ноги були переламані в тому місці, де на них налетів стіл.

За якусь мить я відчув, що рухаюся крізь уламки. Я зрозумів, що це Пончик тягнула мене за плащ, геть з кімнати. Все моє тіло кричало від болю. Замигало повідомлення, що я от-от втрачу свідомість.

Пончик: КАРЛЕ, ТОБІ ПОТРІБНО ПОПРАЦЮВАТИ НАД КАРДІО. ТИ ЗНАЧНО ВАЖЧИЙ, НІЖ СКИДАЄТЬСЯ НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД.

-- Десять секунд до того, як ти зможеш вилікувати мене. Підготуй свиток, -- прохрипів я і мене поглинула темрява.

-- -- --

Я прокинувся, моє тіло кричало. Я відчув, що все всередині мене загоювалося. Пончик використала один з лікувальних свитків, можливо в останню мить. Я ще підкинув лікувальне закляття, що прискорило процес. Я відчув, як повернувся слух, відновився зір. Опіки на обличчі вигладилися.

Якийсь час я не рухався, просто сидів і дивився на стелю коридору.

-- Ти знов врятувала мене, – сказав я кішці, що сиділа поруч зі мною і розпачливо намагалася причепуритися. Я все ще не наважувався поворухнутися, побоюючись, що кістки в моєму тілі знов зламаються.

-- Така вже в мене доля, -- сказала вона.

Пончик: НЕ ХОЧУ ГОВОРИТИ ЦЬОГО ВГОЛОС, АЛЕ НАШІ ПЕРЕГЛЯДИ ЗЛЕТІЛИ ДО НЕБЕС. ХІБА ЦЕ НЕ ЧУДОВО?

Я застогнав, перекотився на бік. Моя куртка з одним рукавом вся до біса обгоріла. На плащі та інших чарівних предметах не було жодної подряпини. Я глянув на пальці на ногах, вони виблискували.

-- Здається, мене врятував той клятий набір для педикюру, -- сказав я. – Стіл обрізав би мені ноги по коліна. Замість цього він відбився і зламав мені ноги. Я б стік кров‘ю на смерть.

Зрештою вогонь в кімнаті боса вигорів, залишивши після себе тільки розплавлений шлак. Ми зайшли всередину. Стіл алхіміка, який я використав, як верхню частину щита, залишився неушкодженим. Інший стіл, частина редуту, який я використав тут як щит, був розтрощеним і обпаленим.

-- Гм, дивно, -- сказав я. Я доторкнувся до стола алхіміка, він був холодним на дотик. Я затягнув його назад в інвентар. Тепер в мене було два таких столи, створених для приватних покоїв. Цей і стіл інженера. Скидалося на те, що їх було неможливо знищити.

Це був баг. Баг, яким я міг скористатися. Але я не міг нічого сказати про це. Принаймні вголос. Невже це нас врятувало? Тепер мені доведеться прислухатися до щоденних повідомлень про патчі, щоб мати певність, що вони його не пофіксили. А тим часом буду використовувати його на нашу користь.

Труби на стелі висіли обірвані, кілька досі чіплялися до кімнати скобами. Повсюди лежали розкидані відірвані, скелетні залишки мацків. Підлога була гарячою на дотик, Пончик вистрибнула мені на плече.

-- Ходімо візьмемо мапу кварталу, -- сказав я, з острахом рухаючись в напрямку головної кімнати боса. Я зіщулився, побоюючись, що ми знов побачимо мертвих немовлят.

Я проштовхнувся повз довгі, поламані кістки скелета і перед моїми очима з‘явилося лігво Кракарен.

-- Тут смердить так, як тоді, коли ти спробував підігріти Fancy Feast в мікрохвильовці, -- сказала Пончик.

-- Я був п’яний, -- сказав я. – І ти зжерла все те лайно.

Кімнату заповнювало ще більше обірваних труб. На стіні висіли банери, але їх вже було неможливо прочитати. Я не бачив нічого, що нагадувало скелети немовлят – і на тому спасибі. Тут лежали десятки клуриконів, разом з кількома плямами, що могли бути фейрі-ламінак.

Як я й підозрював, в кутку стояли механічні залишки самогонного апарата, але здавалося, він був значно меншим, ніж я собі уявляв. Мабуть, тому я й був досі живим. Я міркував, що ця штуковина величезна. І вибухонебезпечна.

Залишки мідних труб вилися від апарата до мертвого тіла Кракарен. Вона була величезною, ростом щонайменше в шість метрів, нерухомою, схожою на восьминога істотою. Її смердюче, мертве тіло спиралося на дальню від нас стіну. Половина її голови обгоріла, але в неї був дзьоб і набір очей. На масивному тілі видніли чорні смуги, так наче потекла туш. Від неї смерділо гнилими морепродуктами.

Вони взяли якусь космічну, схожу на восьминога істоту і об‘єднали її з антиваксеркою, пересічною “покличте-вашого-менеджера”, мамочкою з передмістя. Принаймні таке в мене склалося враження. На це вказували двері назовні кімнати і вся ота дурнувата історія про самогон та багаторівневий маркетинг.

Але це ще не все. Я підозрював, що “спільнота” Кракаренів, чи як там вони це називали, була справжньою. В певному сенсі. Весь цей час мені здавалося, що вони комбінували абсурдні стереотипи про Землю з випадковими монстрами, просто щоб, блять, потролити нас. Тепер, коли я дивився на цю істоту, до мене дійшло, що все було навпаки. Як не крути, це все робилося задля глядачів, а не нас. Вони брали щось знайоме своїм глядачам, наприклад цих тупих, міжзоряних, схожих на восьминогів монстрів, і комбінували з земним відповідником, намагаючись навчити глядачів земної культури і висміяти міжзоряні культури та істот, які на їхню думку заслуговували зневаги. Як карикатурист зображає покидьків щурами або зміями. Або лисиць, як підозрілих продавців вживаних автомобілів.

Або Персидських кішок, як принцес.

Половину кімнати займала досі ціла, масивна клітка. Істоти всередині переважно згоріли і перетворилися в шлак, але було видно, що вона була вщерть заповнена пузатими гризами. Всі вони були мертвими.

-- Ми так і не побачили боса зблизька, -- сказала Пончик, коли я підійшов достатньо близько, щоб залутити мапу кварталу.

-- Щось підказує мені, що ми його бачимо не востаннє, -- сказав я, коли вигини і повороти кварталу з‘явилися на моєму інтерфейсі. – От, курва.

-- Що? – запитала Пончик.

-- Глянь на мапу, -- сказав я.

Зону заповнювало щонайменше 50 червоних крапок. Всі вони повільно рухалися. Пузаті гризи. Вони немов відчували битву і сповзалися в ту зону. Вбити їх – не проблема. Вони не боронилися. Я міг буквально пробігтися по них і за кілька секунд винищити повний коридор. Але їх була купа. Ціла купа.

Я намітив наш шлях до навчальної гільдії. Вона була неподалік. За кілька сотень метрів.

-- Ходімо поговоримо з Мордехаєм, -- сказав я.

- -- --

-- Та сука справді це сказала? – перепитав Мордехай розлючено, коли я розповів йому про пропозицію Одетти. – Вона хоче, щоб я знайшов її? Та я волію провести ще 2,000 років у цій кімнаті, ніж жити з нею в одній сонячній системі. Я волію зустріти жінку, завести діточок, а тоді зжерти тих діточок, ніж мати знову щось спільного з нею.

-- То твоя відповідь – ні? – перепитала Пончик.

Мордехай вже не був Щуром Хуліганом. Він перетворився в значно більшу, волохатішу, обсидіанову істоту звану Бугабу. Він нагадував ведмедя без шиї, з величезними, совиними очима і комічно худорлявими ногами. Порівняно з двометровою істотою, його довгі руки були також абсурдно худими. Він виглядав одночасно на жахливого і на героя мультфільму. Коли ми вперше зайшли в кімнату я ледь не вдарив його в обличчя. Минуло добрих десять секунд перш ніж до мене дійшло, що це той самий Мордехай.

Я оглянув його теперішні властивості.

Мордехай – Бугабу. Рівень 50.

Майстер цієї гільдії.

Не бойовий НІП.

Знаєш того неприємного, неохайного чувака, що живе на розі? В нього немає роботи. Він має бус. Тиняється з біноклем поряд з парком? Ну ти зрозумів. Самотні чудовиська, що ніколи не осідають в одному місці, Бугабу можна зустріти будь-де на нижчих поверхах підземелля, вони лежать в засідці й чекають, коли повз них пройде якийсь Волоцюга, щоб вистрибнути і… щось з ним зробити. Вони скажуть, що хочуть тільки пообійматися. Але це брехня.

-- Нічого собі монстра вони для тебе обрали, -- сказав я.

Мордехай кивнув.

-- Ці чуваки – збоченці. Вони є й на першому та другому поверхах, але третій аж кишить ними. Не блукайте вночі по провулках.

-- Вночі? – перепитав я.

Мордехай махнув.

-- Я не можу розповісти вам про це.

Я глянув на нього, але він підморгнув мені. Я зрозумів.

-- Отже, Одетта, -- запитав я. – Ти її не любиш? Є щось, чим нам варто перейматися?

Мордехай глибоко вдихнув.

-- Одетту обходить тільки Одетта. Вона розумна, вона хитра, і вона більше зациклена на собі, ніж та штуковина в центрі галактики. Її теперішня робота для неї ідеальна. Вона може бути дуже корисною для вас і допомогти вам. Поки ви не перестанете бути корисними для неї.

Дивно, майже те саме вона сказала про АІ гри. Вголос я цього не промовив.

-- Якщо вона знов запросить нас на своє шоу, то нам йти? – запитав я.

Мордехай хрипко озвався.

-- О… Неодмінно. Її програма одна з небагатьох, які я можу порекомендувати. Не те, що у вас буде широкий вибір. Раз вже мова зайшла про шоу, є дехто, хто хоче поговорити з вами. Вона попросила маякнути їй, коли ви тут з’явитеся. Вона прибуде хвилин за десять-п‘ятнадцять.

-- Ще одне шоу? – запитала Пончик. Вона саме почала переглядати свої ачівки і бокси. Кішка не отримала нічого вартого уваги, крім одного предмета. В боксі боса містилася Зачарована Щітка для Шерсті Духовної Особи, яка діяла так само як мій набір для педикюру. Якщо хтось буде чистити її цією щіткою щодня по десять хвилин, то вона отримає додаткових два очки до будови тіла на 30 годин. Краще ніж нічого, але навіть з цим посиленням, її будова тіла буде тільки чотири.

-- Коли вона з‘явиться, то пояснить, хто вона така, -- сказав Мордехай. Він нагнувся і прошепотів мені у вухо. – Не зліть цю жінку. Від неї багато в чому залежить ваша доля.

Я проковтнув слину. В мене почала закрадатися підозра, що ця зустріч не віщує нічого доброго.

-- В мене є кілька запитань, -- сказав я, вмощуючись в кріслі. Мордехай некомфортно всівся навпроти. Раніше крісла були завеликі для нього. Тепер вони були замалі.

-- Давай послухаємо.

-- Ти казав, що буде десять днів, а виявилося, що шість, -- сказав я.

-- Це запитання? – запитав Мордехай. Він знизав плечима. – Вперше в моєму житті цей термін коротший за максимум. Мінімум – на один день довший. В попередньому оголошенні вони все пояснили. Це все, що я можу про це сказати.

Мордехай підвів очі, глянув на стелю.

-- Глядачі бачать нас в цій кімнаті? – запитав я.

-- Так, -- відповів Мордехай. – Як я вже казав, єдине місце, куди їм зась – це туалети. Проте вони можуть чути та бачити тільки вас. Мене – ні. Тільки ті, в кого є журналістська акредитація, можуть чути та бачити мене. Такі як Одетта. Більшість людей знають про це і дивляться тільки якщо ви будете відкривати якийсь добрий лут-бокс.

Лайно. Я про це не подумав. Раніше Мордехай був відвертішим, але тоді ми не були під такою пильною увагою. Тепер отримати від нього прямі відповіді буде значно складніше.

-- Знаєш, хто такий Даміан?

Мордехай виглядав так, наче я дав йому ляпаса.

-- Хто сказав тобі це ім’я? – зашипів він. – Це Одетта тобі про нього розповіла?

-- Ей, -- сказав я, піднімаючи руки. – Не Одетта. Моб. Фейрі. Вона покликала його перед тим, як ми її прикінчили.

Мордехай розслабився.

-- Кляті фейрі. Завжди вони потрапляють в халепу. Даміан – це менеджер локації. Такий є в кожній “міській” зоні. На цьому поверсі їх є троє. Він менеджер мого менеджера. Ви не повинні бачити його чи чути про нього. Мені дозволяється розповідати вам про такі речі тільки якщо ви прямо про них запитаєте.

Певний час ми порозмовляли про бій з містечковим босом і останній бій з Кракарен. Я запитав його про її слабкість, а він посміхнувся і відповів, що не може сказати, а це показало мені, що моя теорія вірна. Ми ще зустрінемося з цим босом.

Я запитав його про Агату, про те як її вирізали з бою з босом. Він відмахнувся.

-- Швидше за все вони не хотіли, щоб розповідь була надто запутаною.

Я відчув, що він сказав мені далеко не все. Я спробував не виказати свого невдоволення.

Я розповів йому свою теорію про те, як вони комбінують справжніх чужих з земними стереотипами.

На обличчі Мордехая також читалося невдоволення. Він замовк, напружено розмірковуючи.

-- Загалом це правда. Знову ж таки, мені не можна цього обговорювати. Але це й не якась там велика таємниця. Деяких монстрів створив АІ, деякі – справжні істоти з їхнього світу, наприклад – ікландці та Свинобок. А деяких, як ти здогадався, створила команда сценаристів. Як з усім створеним командою, те що ти отримуєш, може сильно відрізнятися. Наприклад, лами. Вони існують тільки на вашій планеті і я не пригадую нічого у вашій культурі, що дає підстави зображати їх бандюками-наркоторговцями. Просто хтось подумав, що це буде цікавою комбінацією. Не все буде соціальним коментарем.

-- Переважно, це просто тупо, -- пробурмотів я.

-- Це шоу-бізнес, -- сказав Мордехай, знов нагадуючи мені щось, що говорила Одетта. Між цими двома була якась значно глибша історія. Цікаво, чи я колись довідаюся про це.

-- А ще я хотів запитати тебе про цю татуху на шиї, -- сказав я. -- Клуб Десперадо.

-- Ні, -- сказав Мордехай. – Інформація закрита. Доволі скоро ти довідаєшся все про третій поверх. Пробач. Зараз краще відкрий свої бокси, поки не з’явилася Зев. Коли вона буде тут, камери вимкнуться. Камери завжди відключаються, коли поряд куа-тін.

Лайно.

-- Гаразд, -- сказав я, відкриваючи теку.

Завдяки тому, що я створив Бум-глечик Карла, мої Саморобні Вибухові Пристрої, Володіння Вибухівкою, та кілька інших пов’язаних з вибухівкою вмінь підстрибнули до семи. А ще я отримав доволі дивну ачівку:

Нова ачівка! Криптопідприємець.

Ти винайшов компонентну зброю, прилад або зілля. Ти житимеш у віках, бо твоє ім‘я занесено в Кодекс Підземелля. Але не задирай носа, Ілоне.

Нагорода: За кожне вбивство цим пристроєм іншими волоцюгами, ти будеш отримувати одну золоту монету. Якщо вцілієш в підземеллі, то продовжиш отримувати ці виплати – навіть під час майбутніх сезонів – за поточним курсом золота до кредитів до кінця свого природного життя. Наші юристи змусили нас записати цю останню частину, але так між нами, ми обоє знаємо, що тобі гаплик, і ми скористаємося результатом твоєї важкої праці.

Цікаво. Шкода, що більше ніхто ніколи не скористається цими штуковинами. Головний складник – глечик самогону – був доволі рідкісним. А глечики були ціннішими, якщо залишити їх такими, як вони були.

Я отримав купу звичних предметів плюс пару сотень золотих монет, наш скарб становив вже понад 1,000 монет. Я переглянув все. Ще більше зілля, смолоскипів і тістечок. Тепер в мене було достатньо харчів, щоб місяць годувати цілу армію. Я отримав пару гоблінських боксів, витягнув ще динаміт, димові бомби і запальнички. Отримав бронзовий бокс контролю натовпом і додав два свитки Запаморочливого Туману. Цим разом я віддам їх Пончик.

Я відкрив бокс боса.

Не говори нічого. Не говори нічого вголос.

Я не стримався. Глянув на стелю.

-- Справді? Справді, блядь?

Позад мене засміявся Мордехай, але за мить додав.

-- Овва. Насправді це дійсно хороший приз.

Це була пара білих сімейних трусів з маленькими червоними сердечками.

-- Дідько! – пробурмотів я, оглядаючи їх.

Зачаровані труси Бугая.

Ти коли-небудь читав комікс про Неймовірного Халка і думав собі, все зривається в нього з тіла, крім штанів? Не може бути. Спойлери! Ти не помиляєшся. Від істот, що змінюють розмір, або перевертнів, таких як твій Бугай, вимагається носити одяг, що автоматично підлаштовується під носія, якщо вони тільки не хочуть під час трансформації перетворити підземелля в нудистський пляж. Це означає, що все, що вони носять, повинно бути зачарованим. Все, включно з трусиками-спокусниками.

+ 2 до будови тіла.

Раз в 30 годин носій може кидати закляття 15 рівня Захисний Панцир.

-- Не дивися, -- сказав я, зняв свої обпалені й пошарпані сімейки і натягнув нові. Старі розлізлися в мене в руках. Я відразу відкрив меню з закляттями, знайшов Захисний Панцир і переніс його в швидкий доступ.

Захисний Панцир

Уяви себе в школі. Тепер уяви собі всіх тих дівчат, що завжди обходили тебе здалека. Це те саме, тільки так буде з твоєї волі.

Вартість: Це магія захована у шмотках. Щоб кинути це закляття мани не потрібно. Якщо ти знімеш відповідний предмет, то втратиш доступ до закляття. При цьому час відновлення не анулюється.

Ціль: Сфера радіусом в 3 метри, зосереджена навколо правої руки заклинача + 50 сантиметрів до радіуса за кожен рівень інтелекту. (Наразі радіус: 4.5 метра)

Тривалість: 5 секунд + 1 секунда за кожен рівень закляття. (Наразі тривалість: 20 секунд.) Потребує 30 годин перерви перед повторним використанням.

Улюблене закляття танкістів і вартових замків, дорогий і рідкісний Захисний Панцир захищає заклинача і всіх всередині сфери від фізичної присутності мобів та їхніх фізичних атак. Закляття не захищає від магії чи безтілесних істот. На відміну від більш популярного Щита, це закляття не рухається разом з тобою. Зона дії закляття залишається статичною, на неї не впливають фізичні перешкоди. Тож, якщо ти використаєш це закляття, тільки коли справді дуже, дуже потребуватимеш цього, то швидше за все просто відтягнеш неминуче на кілька секунд.

-- Я мав це закляття, коли був волоцюгою, -- сказав Мордехай. – Воно не раз рятувало мене. У нього фантастичний вторинний ефект. Оскільки закляття не рухається, то можна…

Увага: Не хапатися за зброю в присутності Адмінів. Будь-яка спроба вчинити насилля проти Адміна приведе до негайної страти.

Суворе повідомлення пролунало нізвідки і промовив його інший голос, такого я ще не чув. Як в боях з босами, він пролунав не в мене в голові, а з невидимої колонки.

Пончик негайно стрибнула мені на плече.

Почулося голосне чпок, і в кімнаті, в калюжі прямо переді мною з’явилася нова істота.

Куа-тін.

[ 36 ]

Всі мої менюшки зникли. Весь мій інтерфейс гравця відключився. Так як це було, коли нас перенесли на поверхню для зйомок на човні. Кілька секунд я просто тупо дивився на істоту. Ні хуя собі приколи.

Куа-тін. Самка куа-тін. Представниця Корпорації Борант. Я пригадав велетенську різьбу рибоподібної істоти на дверях, і порівняв з цією твариною. Я вже бачив схожих морських істот раніше, серед глядачів під час зйомок шоу Одетти. Тепер я зрозумів, то були не куа-тін. Вони були зовсім іншими. І хоча велетенські барельєфи на дверях доволі точно зображали риси водяної раси, вони упускали одну важливу деталь.

Куа-тін була десь пів метра заввишки.. Вона ледь сягала мені до колін. Я відкрив її характеристики.

Зев -- Асистент у відділі зв’язків корпорації Борант.

Адмін Підземелля.

І все. Жодної додаткової інформації, жодних єхидних коментарів про мулистих стрибунів.

Я затратив певний час, щоб роздивитися, у що вона вдягнена.

Зев виглядала, ніби зійшла зі сторінки космічного коміксу 1950-х. На ній був круглий, скляний шолом, заповнений водою. Дві тонкі трубки тягнулися від задньої частини шолома до громіздкого рюкзака. Вода всередині булькала так, наче вона носила на голові переносний акваріум. Решта тіла гуманоїдноі риби ховалася в білому, сітчастому скафандрі. Весь цей прикид був десь на перетині космічної епохи і старомодного глибоководного спорядження.

-- Добрий вечір, мем, -- сказав Мордехай і став струнко.

-- Привіт, Мордехай, -- сказала жінка-риба, її голос лунав із невеличкої колонки на костюмі. – Рада нарешті зустрітися з тобою особисто.

В жінці було щось, що змусило Мордехая раптово розслабитися, але я не міг вловити що саме. Може вони спілкувалися якось інакше — так, що я цього не чув. Я не знав. Але навіть Пончик це помітила. Кішка переводила погляд то на маленьку рибу, то на великого майстра гільдії.

-- Мем, мушу признати, що вже сотню років не бачив цих водяних скафандрів, -- сказав Мордехай, кружляючи навколо жінки. – Більшість куа-тін зараз носять реабрізери на шиї. Їх майже не видно.

-- Мене запевнили, що броня в цього апарата неперевершена. Якщо хтось з моїх колег має бажання відвідати це забуте богом місце без належного захисту -- це вже їхні проблеми.

-- Мем, без образ, але ви можете рухатися в цій штуковині? – поцікавився Мордехай.

-- Ні, -- признала вона. – Не дуже. Раз тобі так кортить знати, це моя перша вилазка в підземелля і я просто хотіла бути в безпеці.

-- Отже, ти справді тут? – запитав я. Я ледь стримав спокусу нагнутися і постукати по склі.

-- Так, -- відповіла вона, дивлячись на мене. – Інші корпорації використовують голограми для своїх навчальних гільдій та адмінів, але Борант воліє… глибше занурення.

-- Ви ж знаєте, що допоки Ви в безпечній кімнаті, Вам нічого не загрожує, -- сказав Мордехай. – Моби знають, що не мають права атакувати Вас. А АІ не допускає атак в безпечних зонах. Якщо Ви не збираєтеся на прогулянку, мем, то нема чим перейматися.

-- Ага, розкажи це тим дванадцятьом працівникам з Відділу підготовки локацій. Бачив сьогоднішні новини? Їх проковтнули живцем! Або тому адміну-людині, який не думав, що правило “не пісяти в підземеллі” відноситься до всіх. Подейкують, що від нього залишилася тільки пляма на підлозі.

Я гадки не мав, про що йшлося, але до Зев дійшло, що вона говорить перед двома волоцюгами. Вона підвела погляд на нас.

-- У всякому разі я хотіла зустрітися і привітатися з вами, -- сказала Зев. – Це займе лишень дрібну милицю вашого часу.

-- Не знаю, що це означає, але продовжуй, -- сказав я.

-- Мене звати Зев і я працюю у Відділі комунікацій корпорації Борант. Я посередник між Борантом і приватними каналами, які бажають орен… позичити волоцюг для своїх шоу. Ми визначили кілька осіб та команд, які швидко набули популярності. Гадаю, не буде несподіванкою, що ви в цьому списку.

Я відчув, як пазурі Пончик вгризлися глибше в плече. Кішка затремтіла від задоволення.

-- Ми вже брали участь в одному шоу, -- сказав я. -- Волоцюга по Підземеллях, Післямова з Одеттою.

-- Так, -- сказала вона. – Я в курсі. Деяким продакшн-компаніям дозволяється вихоплювати волоцюг прямо зі сходів. Але якщо вони хочуть перенести волоцюг до себе на знімальний майданчик в інший час, скажімо після бою з босом, їм потрібно домовлятися через наш офіс. Зазвичай такі заявки схвалюються автоматично, але коли волоцюги досягають певного рівня популярності, кількість запитів починає виходити з-під контролю. Загалом ми не хочемо, щоб наші волоцюги покидали гру частіше ніж двічі на поверх. Оскільки ви вже отримали більше двох десятків заявок на інтерв’ю лишень після цього одного останнього бою з босом, вас автоматично внесено в Програму мобільної підтримки волоцюг. Іншими словами вам призначено піар-агента. Мене.

-- Ти наш агент? Наш піар-агент? Ти влаштовуєш нам виступи? – запитала Пончик сповненим подиву голосом.

-- Саме так, -- відповіла Зев. – Відтепер всі заявки на інтерв’ю та панельні дискусії будуть проходити через мене. Я створила спеціальний чат і зможу відправляти вам повідомлення просто в інтерфейс.

Зев невдоволено озирнулася навколо себе.

-- А ще вони змушують мене особисто спускатися сюди, щоб відразу після інтерв’ю провести розбір польотів.

-- Це просто чудово, -- сказала Пончик. -- Ми можемо заздалегідь оголошувати наші вимоги? Типу макіяж та гримерка?

-- А як щодо важливішого питання? – запитав я. – Ми взагалі можемо відмовитися від інтерв’ю? Бо минулого разу нас навіть не спитали.

Зев кивнула.

-- Я завжди буду питати перш ніж висмикнути вас з гри. Але, -- вона нагнулася до мене і весь її прикид зловіщо заскрипів. – Одетта вже підписала контракт з нашим офісом. Вона отримала право першого вибору під час переходу на кожен новий поверх. Ви не можете відмовитися від цих інтерв’ю, і допоки ваші рейтинги будуть високими, ви ходитимете на її шоу. Це означає, що я спробую запланувати ще одне додаткове шоу на кожен поверх. Ви можете відмовитися від якогось шоу, але боюся, вам доведеться щось таки вибирати. На нижчих рівнях може бути до трьох інтерв’ю — залежно від обставин і бажання тієї сторони пришвидшити гру. Ну і якщо ви виживете, звісно. Але що б там не трапилося, присягаю, що докладу всіх зусиль, щоб влаштувати вас на найкращі шоу.

-- А зараз? – запитала Пончик. – Маєш щось для нас прямо зараз?

-- Так, -- сказала вона. – Є кілька варіантів, але перше шоу я обрала за вас. Воно не таке поважне, як шоу Одетти, але ви охопите цільову аудиторію, де ще не стали популярними. Плюс це дискусія за круглим столом і в цій програмі всі волоцюги отримують на прощання подарунок. Інколи це жарт, але зазвичай щось корисного.

-- Подарунок? – перепитала Пончик. – Карле, нам дадуть подарунок!

-- Зажди, це прямо зараз? – запитав я.

-- Ні, -- сказала Зев. – Коли прийде час, я маякну вам. Це буде за мінус шість плюс повна.

-- Мінус що? – запитав я. Усередині піднялась хвиля раптової, безпідставної люті на цю рибу-жінку.. Вона з’явилася нізвідки і я не знав, чим вона була викликана. Вона, як і всі інші, просто клятий пішак. Це не її вина. Але я не міг нічого з собою зробити. Вона була куа-тін. Ворогом. Справжнім ворогом. І я не міг цьому зарадити. Глибоко вдихни. – Ми не вловили, про який саме час ти говориш.

Вона зітхнула.

-- За шість годин до наступної підсумкової серії. Не сьогоднішньої, а наступної. Отже, годин десь за сорок. Оскільки давати інтерв’ю на шоу Одетти ви будете між рівнями, я подумала, що найкраще запланувати ваш другий виступ десь на середину часу, відведеного на цей поверх. Так ми збережемо інтерес. А ще спробуйте організувати бій з потужним босом перед самісіньким закриттям рівня, як ви це зробили минулого разу. Вам з цим справді пощастило.

Я гадав, що вже вгамував лють, але вона знов закипіла і вирвалася на волю.

-- Пиздець. Просто пиздець, блядь, -- сказав я. Мордехай стривожено підняв руки і швидко замахав, намагаючись зупинити мене. Мені було наплювати. – Ми буквально б’ємося тут за свої життя. Ми тут не за власним бажанням. І мені набридло вдавати, що це не так. І ми ходимо на ці йобані інтерв’ю не тому, що нам подобається, а тому, що мусимо.

Риба широко розплющеними очима дивилася на мене крізь скло шолома.

-- Зев, мем, чи як там мені тебе називати, щоб ти мені сраку не підсмажила блискавкою, я не хочу мати проблем ні з тобою, ні з Борантом, ні з Синдикатом, ні з ким там ще, хто керує цим лайном. Я виконую вашу волю. Вбиваю монстрів, прокачуюся, виживаю. І на тих шоу я посміхатимусь, жартуватиму, натягну ту вашу маску.. Але, блядь. Ви вже забрали у нас все. Не просіть нас віддати більше ніж в нас залишилося. Ми не будемо битися і виживати за вашим розкладом.

Я сидів, мої груди ходили ходором, і люто глипав на рибу. Світ завмер. Мордехай мав переляканий вигляд. Пончик, що залишалася в мене на плечі, легенько билася головою об мою. Вона муркотіла -- видавала глибокі, глухі звуки. Її реакція здивувала мене.

Але не настільки, як реакція Зев.

-- Слухай, -- обізвалася вона за мить. – Я знаю. Гаразд? В цій кімнаті немає дурнів.

Вона вказала на Мордехая.

-- Як тільки я з’явилася, він перелякався. А коли побачив, що я не ношу партійного значка, то розслабився. Після того як я тут закінчу, то повернуся в продакшн-центр і зустрінуся з босом – членом партії. Якщо я зроблю, або скажу щось не так, всю мою рідню зітруть з лиця всесвіту. А ви вийдете звідси і зустрінетеся з мобами, які знають, що такі як ви нишпорять по коридорах, намагаються знайти і вбити їх. Ті з них, хто… хоч трішки петрає? Вони живуть в постійному страху перед вами. Ми всі частини однієї безжалісної машини. Ми всі боїмося. Ваша роль в цьому – повна срака. Це не чесно. Ти це знаєш. Я це знаю. Кішка це знає. Але хочеш -- вір, хочеш -- ні, я на вашому боці. Чим кращі справи у вас, чим довше ви протримаєтеся, тим краще і мені. Тож коли я кажу вам щось зробити -- краще послухайтеся, бо я знаю про що говорю.

Кілька секунд ніхто не рухався і нічого не говорив. Ми просто стояли і дивилися один на одного.

-- Це як сцена в третьому сезоні Пліткарки, коли Чак і Блер розлучаються через готель, -- сказала Пончик.

Я обернувся, щоб глянути на кішку в себе на плечі, й вибухнув сміхом. Я не міг стриматися. Це зовсім не було смішно. Я ніколи не бачив того клятого шоу. Проте я сміявся і не міг зупинитися.

-- Зовсім не так, -- нарешті озвався Мордехай. – З чого ти взагалі це взяла?

Зев переводила свій риб’ячий погляд то на кішку, то на Мордехая.

-- Не можу повірити. Ви дивилися Пліткарку? В моїй команді ніхто не дивився нічого, крім старих шоу КОПИ і Суддя Джуді. Ми застряли тут на 15 солярів, єдиною розвагою були земні шоу і в мене не було з ким порозмовляти про них.

-- Ой, солоденька, -- сказала Пончик, зістрибнула мені з плеча і сіла поряд з рибою. – Я бачила все. П’ятий сезон, автомобільна аварія?

-- Ні, припини, я зараз заплачу, -- сказала Зев, махаючи своїми риб’ячими руками. Я подумав, чи риба може плакати? Вони почали швидко розмовляти між собою про те шоу. Колись Беа сідала і раз за разом переглядала цей серіал. За кожним разом вона стискала Пончик і схлипувала.

-- Це було небезпечно, -- прошепотів мені Мордехай, поки Пончик і Зев продовжували розмовляти. -- Вона — найнижча ланка серед адмінів, але стримуй себе. Вона може стерти вас в порошок. Всі куа-тін небезпечні, незалежно від того, члени вони партії чи ні.

-- Що це в біса за партія така? – запитав я також пошепки. Ми відійшли на кілька кроків назад. Він мав рацію щодо мого норову. Переважно я себе контролюю. Але зараз це не мало значення. В мене був рідкісний шанс, можливість порозмовляти з Мордехаєм, коли нас ніхто не слухав.

-- Політична партія. Називається Квітка. Тепер їх всі називають просто Партія. Ультра-націоналісти. Найближче, що було у вашій історії – Японія за часів Осі, з добрячим вкрапленням нацистської Німеччини, але й це не зовсім так, -- сказав він. – Коли я підписував свій кабальний контракт, Квітка представляла менше ніж 15% голосів. Тепер вони контролюють весь уряд сонячної системи куа-тін. Вони довели її до ручки. Вся система – банкрут. Останнім часом вони почали вимагати, щоб всі куа-тін носили значки, що показують – в партії вони чи ні.

-- Господи, -- сказав я.

-- Слухай уважно, -- сказав Мордехай, поглядаючи нервово на Зев. – В нас немає часу на подробиці, але їхній власний уряд змушує Борант закінчити гру якомога швидше. Краще зайвого не ляпни — вони швидко зляться.

-- Не розумію, -- сказав я, тривога зростала. – Я думав, вони почали раніше, щоб відтягнути конфіскацію майна через банкрутство, чи щось таке. Принаймні на це натякала Одетта. Хіба для них не краще, щоб гра тривала якомога довше?

Він кивнув.

-- Спочатку всі так і думали. Що це тупа спроба зрубати бабла на новій системі патронів, але вони не отримають цих грошей, чи будь-яких грошей з реклами, туристичних фондів, спонсорства елітних монстрів чи ще чогось, аж до кінця сезону. Вони якомога швидше потребують готівки, але спершу мають зібрати достатньо коштів. Вся їхня система балансує на дроті. Їм потрібно, щоб гра була захопливою й прибутковою, але водночас — щоб вона завершилася раніше, ніж зазвичай. Комітет вже зробив офіційну заяву, попередивши Борант про “баги”, які постійно виникають. Такими як проблеми з туалетами, що вибухають та занадто сильними мобами. Одне зайве порушення -- і Борант може втратити все. Захисні механізми все ж існують, плюс навіть усередині самої компанії є спротив. Але уряд куа-тін докладає максимум зусиль, щоб вас знищити.

-- Просто чудово, -- сказав я. Зев глянула на мене, немов здивована, що я взагалі ще був у кімнаті. Мордехай побачив це і відійшов на кілька кроків.

-- Думаю, нам час йти, -- сказав я до Пончик. – Треба закінчити зачистку цього кварталу, а потім провести команду Медоу Ларк до сходів. Хочу встигнути до початку наступної серії.

-- Пізніше ще поговоримо, -- сказала Пончик до Зев.

-- Або ж ми можемо спілкуватися у чаті, -- сказала Зев. Поведінка риби повністю змінилася. – Скажи, що ти дивилася Рівердейл.

Пончик зойкнула.

-- Ну ні, -- сказав я, нахилився і взяв кішку на руки. – Так ви всю ніч пробазікаєте.

-- Зажди одну милицю. Ви не зможете вийти раніше за мене, -- промовила Зев, коли я поклав руку на клямку дверей в підземелля. – Такі правила. Я маякну вам щодо наступного інтерв’ю.

І без зайвих фанфар, вона зникла з гучним хлоп. Коли вона зникала, мені на ноги плеснула вода.

-- Я хочу обговорити ще купу справ, -- сказав я Мордехаю. Всі наші меню увімкнулися, інтерфейс почав блимати, як комп‘ютер, що завантажується. Я потягнув на себе двері. – Але робиться пізно. Ми…

Глянувши на мінімапу, я замовк. Чому мапа змінила колір? Двері повністю відчинилися і в кімнату вивалилася купа гризів, що сягала мені по пояс.

[ 37 ]

Мордехай голосно заверещав.

-- Геть! Геть з кімнати! – Він копав монстрів, відправляючи їх в коридор, наче величезні футбольні м’ячі.

-- Бляха, -- вирвалося в мене, я відстрибнув. – Чому їх не телепортують?

-- Не можуть, поки вони не нападуть, -- відповів він. – Принаймні не з власної ініціативи.

Він загрібав їх оберемками і викидав назад в коридор. Та це було марно. На кожних двох, яких він викидав, залізало четверо. Зрештою він дав собі спокій і грюкнув дверима, зачинивши кілька десятків у кімнаті. Мордехай махнув рукою і всі вони зникли. Він витер руки об хутро.

-- Нарешті.

В коридорі їх були сотні. Тисячі. Я приголомшено дивився. Вони прибували невпинним потоком.

Вони йдуть за нами, зрозумів я. Та звідки, чорт забирай, вони лізли? Досі всі монстри в підземеллі були заздалегідь розміщені. Коли ми вбивали всіх монстрів у якійсь зоні, то це був кінець. Зона ставала безпечною. Ці чуваки генерувалися десь неподалік. По-любому.

Я сперся на двері й віддалив мапу, щоб побачити весь квартал. Ще тисячі повзли до нас. Скидалося на те, що вони рухалися з півдня, з напрямку, де ми ще не були. Коридор зі сходами поки залишався чистим. Але це не надовго.

-- Що це в біса таке? – запитав я Мордехая.

-- Я ще такого не зустрічав, принаймні на другому поверсі, -- відповів Мордехай. Очі в нього стали скляними – таке траплялося коли він щось шукав у своїх особливих меню.

-- Ага, як я і підозрював, -- він глянув на мене, його волохате обличчя було похмурим. – Вони генеруються.

-- Та ну. Серйозно? – перепитав я.

-- На кожному поверсі є система утилізації відходів, -- продовжив він. – Наразі ви зустрічалися з щурами і гризами. Чим більше трупів вони пожирають, тим крутішими стають. На наступному поверсі буде щось інше. Вони зазвичай жеруть трупи, але якщо поблизу їх немає – то почнуть полювати на волоцюг. Саме цим вони зараз і займаються. Ці чуваки не нападуть, але все одно оточать з усіх боків.

-- Але чому їх так багато?

-- Коли з‘являється труп, система генерує від одного до 15 з них. Вона зазвичай не робить цього, якщо поблизу є моби-прибиральники. Під час останнього бою ви прикінчили купу мобів, ось і маєте.

-- Ми не прикінчили аж так багато! До того ж ми знищували трупи.

-- У тій клітці в кімнаті боса було кілька сотень гризів, -- сказав Мордехай. Тоді на мить замовк. – Так, їх там було 750. Всі згоріли. Плюс під час грайндингу і бою з босом ви вбили ще 85 клуриконів. Знищуючи трупи, ви тільки не даєте їм розкачатися. Але не зупиняєте їхню генерацію. Вас, друзі, підставили. Ви потрапили в пастку. Хороші новини – їх легко вбити. Погані новини – ці маленькі підери не дають ніякої експи. Принаймні другорівневі.

-- Зажди, -- сказав я. – Це працює навіть з ними? За кожного розчавленого нами гриза – з‘явиться 15 нових?

-- Типу того, -- відповів він. – Для кожного кварталу існує ліміт. Якщо ви вб‘єте всі 5,000 отих гризів, то 75,000 нових вже не з‘явиться.

-- Ти знаєш, який тут ліміт? – запитав я, дивлячись на мапу. Вся зона навколо нас мигала червоним.

-- Ага, -- відповів він. – Ви вже досягли його. 5,000.

Пиздець просто.

-- І так повсюди? У всьому підземеллі?

-- Схоже на те, -- сказав Мордехай. – Щоб люди не засиджувалися довго на одному місці. Допоки ви рухаєтеся – проблем нема.

-- Карл: Брендоне, ти це бачиш?

Ми створили чат, але ще не користувалися ним.

БрендонЕн: Виразно і чітко. У вас все гаразд?

Карл: У нас проблема. Поки що нічого критичного, але незабаром може стати гаряче. Давай переводити ваших людей до сходів. Зустрінемось в коридорі біля цього кварталу.

БрендонЕн: Прийнято. Вирушаємо. Побачите, що ми збудували.

Вони знаходилися приблизно за ¾ кілометра від нас, але з таким натовпом, їм знадобиться щонайменше кілька годин щоб облаштуватися.

-- Ходімо, Пончик, -- сказав я. – Нам потрібно знову пробитися до Медоу Ларк. Принаймні всі ці паскуди – гризи другого рівня.

Навіть Пончик скривилась, коли я промовив це вголос.

-- -- --

Спочатку ми закидали коридори запалювальними бомбами, тоді рухалися далі, але невдовзі я зрозумів, що ми просто марнуємо добрий самогон. Самі по собі другорівневі гризи насправді не становили жодної загрози. Я міг підняти їх і посадити собі на коліна, і вони нічого не робили. Вони були великими, з жахливими щелепами, але не кусали, не нападали -- взагалі нічого не робили. Вони тільки пищали і звивалися. І з кожним вбитим гризом ми просто генерували іншого. Плюс, якщо ми не знищували повністю тіло, то збільшували ризик, що ці чуваки стануть крутішими.

Проблема полягала в тому, що в деяких місцях вони лежали так щільно, що було неможливо не наступити на них і не розчавити моїми босими ногами. Я як міг, намагався уникати їх, але кожного вбитого розмазував ногами, поки Х не зникав з мапи. Як тільки один з гризів вмирав, його друзі налітали і гризли труп. Навіть коли я повністю знищував його, вони продовжували жувати і вилизувати залишки. Я сприйняв це як недобрий знак.

Якщо я наступав більше ніж на двох-трьох гризів у коридорі, то кидав позад нас бум-глечик. Береженого бог береже.

-- Це ніколи не закінчиться, -- поскаржилася Пончик з плеча.

-- Ми вже майже на місці, -- сказав я, відштовхуючи ногою гриза з дороги. Останній коридор був здебільшого чистим. Тільки десь сорок цих паскуд. За словами Брендона, вони з командою перли як навіжені. Вони вже майже дісталися точки збору.

Як тільки ми дійдемо до головного коридору, то вирушимо прямо до сходів. Я запланував маршрут, починаючи десь за пару провулків на північ, так, щоб нам потрібно було перевести їх тільки через кілька перехресть, що кишіли гризами. План спрацює, якщо ми будемо рухатися відносно швидко.

А коли вони спустяться по сходах, ми проб’ємо собі шлях на північ і увірвемося в квартал небезпечних динго і кобольдів. Звідти повернемося в безпечну кімнату. Переглянемо вечірнє шоу, поспимо, тоді заскочимо на байк і поки не настане час спускатися по сходах, будемо грайндити по різних кварталах. Я сподівався, що ми знайдемо інший вихід, але якщо ні, то повернемося й зачистимо собі шлях запалювальними бомбами.

Пончик: КАРЛЕ, СКІЛЬКИ МОЖНА – ВСІМ ВЖЕ ОСТОГИДЛО! ВЖЕ П’ЯТЬ ХВИЛИН, ЯК В МЕНЕ НЕ ДОБАВЛЯЄТЬСЯ ФОЛОВЕРІВ.

Карл: Пончик, їбати тебе в сраку. Не скигли. Я певен, будь-якої секунди трапиться якась хуйня.

Ми вийшли в головний коридор. Як тільки зробили це -- гризи позад нас втратили інтерес і зупинилися. Просто завмерли. Було моторошно до кісток.

Я побачив, як коридором рухається стіна з блакитних крапок. Здавалося, там були всі, тож ми підтюпцем побігли до них. Я зупинився і засміявся щойно побачив їхню процесію.

Імані та Кріс були підперезані шкіряними ремінцями, в яких я впізнав свинячу упряж ікландських куртизанок. Вони з усіх сил тягнули за собою решту.

Вони збудували платформу для парадів. Принаймні виглядало саме так. Вони взяли колеса з чисельних візків, які залишилися без власників і прикрутили їх до довгих дерев’яних дощок. Я гадки не мав, звідки взялися ці дерев’яні платформи, але знав, що Імані та Кріс гребли усе підряд, як і я. Використовуючи гоблінські інструменти, вони нашвидку зварганили цю штуковину.

При докладнішому огляді вона виглядала швидше як потяг чи паровозик з американських гірок. Всього вони тягнули 39 чоловік, більшість з яких сиділи у власних візках, зчеплених по два. Ті, хто зазвичай користувалися ходунками, сиділи на дошках, схрестивши ноги, і в захваті спостерігали, як їх тягнуть. Велетенська багатоніжка була довжиною в десять вагончиків і кожен її сегмент містив четверо людей. Окремі вагончики були з‘єднані між собою сяючими металевими ланцюгами. Такий самий ланцюг з‘єднував Кріса та Імані з рештою потяга. Здавалося, це був один ланцюг, від Кріса він йшов через всі вагончики і повертався до Імані. Довжиною десь у сто метрів.

-- Ця штука куди повороткіша, ніж здається, -- сказав підбігши Брендон. – З безпечної кімнати до коридору ми пройшли без проблем. Кріс каже, що коли вони зрушують з місця, то вже не відчуває ваги. Єдина проблема полягає в тому, що візки надто широкі й не влізають в двері безпечної кімнати, тож нам довелося збирати це все в коридорі. Там була купа гризів, але ми проїхали прямо по них.

-- Звідки у вас цей ланцюг?

-- В Імані був свиток Особливий Ланцюг Йога чи щось таке. Отримала з якогось Золотого бокса, не знаю за що саме. Вона могла обрати будь-яку довжину, навіть на скажені 300 метрів. Він легенький, як пір‘їнка, але зникне через 30 годин. Оце все – її ідея, хоча спроектував платформу Брендон. Він навіть додав пандус, щоб з неї можна було легко з‘їжджати і виїжджати.

-- Ей, в тебе поряд з іменем додаткова зірочка, -- сказав я.

Він кивнув.

-- Стикалися з Жахами Розуму? Істоти схожі на літаючі мізки? Ми з Йоландою і Крісом пішли зачистити їх. Я згадав, як ти казав, що нам потрібно тренуватися і вирішив прислухатись. Йоланда стріляла в них з кінця коридору, вони спускали ще до того, як встигали щось нам зробити. Кімната боса була на закинутому складі. Босом виявився велетенський дирижабль. Завдяки Йоланді ми винесли його доволі легко. Звідти в нас все те дерево.

-- Він вилетів зі своєї кімнати? – Я коротко розповів, що трапилося з Кракарен.

-- Господи, старий. Наш бій з босом був значно легшим. Він не покидав свого лігва.

Їм пощастило, що вони вижили, але я був радий, що вони використали час на тренування. Йоланда була тепер дев‘ятого рівня – зрівнялася з братами. Імані залишалася на 11 рівні й у неї не було додаткової бронзової зірочки.

-- Імані не ходила з вами? – запитав я.

-- Ні, -- відповів Брендон. – Хтось повинен був залишатися з пацієнтами.

-- Агата не з'являлася? – запитав я.

-- Зникла без сліду, -- сказав він. – Але з цими гризами я не здивований. Вони пожирають все. По дорозі сюди ми зустріли кількох третьорівневих.

-- Так, потрібно рухатися, -- сказав я. Вказав на провулок. – Народ, сюди! – Вигукнув я до Імані та Кріса. Вони кивнули і повернули.

-- Я бачу по дорозі безпечну кімнату. Що там? – запитав Брендон.

-- Не знаю, -- відповів я. – Ми ще туди не заглядали.

Цей коридор був тільки за кілька метрів від краю кварталу. Він межував з кварталом кобольдів, яких ми ще не бачили. Я був напоготові – раптом десь з’являться динго. Коли ми завернули в коридор, деякі пацієнти радісно заплескали в долоні. Місіс МакГіббонс – та сама, що раніше хотіла дивитися Суд у Справах Розлучень, глянула на мене, коли проїжджала мимо. Вона сиділа в першому вагончику, в якому було тільки три пасажира. Лише вона була у візку. Двоє інших чоловіків мали ходунки і просто сиділи.

Ім’я над жінкою говорило Волоцюга #12,330,800. “Еллі МакГіб”.

-- Привіт, Карле, -- сказала вона.

-- Привіт, місіс МакГіббонс. Сьогодні ви пригадали моє ім’я, -- сказав я, рухаючись поряд з потягом.

-- Це нагадує мені тунель кохання, -- сказала вона. – В молодості ми з Баррі завжди ходили на карнавал. Ми смакували цукрову вату і кидали дартс в кульки. Ми відвідували тунель кохання. Колись це був човен. Я дозволяла йому помацати цицьки, але тільки через светр.

Я засміявся.

-- Я кохала Баррі, але він був далеко не красенем. Якби в тунелі кохання зі мною був ти, я б дозволила тобі значно більше, ніж просто мацати через одяг.

-- Ну… -- сказав я. – Мабуть, дякую?

Кращої відповіді мені в голову не прийшло. Літня жінка розреготалася. Позад неї вибухнула сміхом Йоланда.

-- До тебе вже двічі залицялися, -- сказала Пончик. – Обдовбана наркотою шаманка і бабуся Авраама Лінкольна. Не можу дочекатися, щоб побачити, кому ще ти припадеш до вподоби. Ставлю п‘ять золотих монет, що це буде якась бородата болотна відьма.

Раніше Йоланда розповідала мені, що цій жінці 99 років. Я глянув на неї. Дев‘яносто дев‘ять років. Вона прожила все життя. Мала чоловіка, якого явно кохала. Те, що вона тут, в цьому місці, було якось не по-людськи. Я подумав про інших, які провели свої останні години співаючи в безпечній кімнаті. Потрібно було всіх залишити. Те, що ми їх бережемо, -- це не прояв доброти.

Пончик стрибнула мені з плеча і приземлилася в жінки на колінах. Коли вона приземлилася, її підхвістя і талісман-метелик задзвеніли.

-- Ой, привіт, гарненька, -- сказала жінка. Вона почала гладити кішку. Пончик голосно муркотіла.

-- Ану покажи свою кицьку, -- промовив один з чоловіків. І непристойно засміявся. Чолов‘яга виглядав навіть старшим за місіс МакГіббонс. На ньому була бейсболка Bengals, -- замала на його цибулясту голову.

-- Тільки без грубощів, Джеку, -- сказала Йоланда.

Я рухався вперед поряд з Брендоном, Крісом та Іиані, поглядаючи на мапу. Йоланда прикривала тил, тримаючи лук напоготові.

-- Через два перехрестя, відразу за безпечною кімнатою, повертаємо наліво. Нам доведеться перетнути заражену зону, але я закидаю її запалювальними бомбами.

Маса червоних крапок почала рухатися в нашому напрямку. На щастя, вони лізли нестерпно повільно. Я міг виспатися перш, ніж вони доберуться до цього коридора.

-- Карле, дякую тобі, -- сказав Брендон. – Ти допомагаєш нам на власну шкоду. Ти хороша людина.

Я посміхнувся.

-- Якщо ми дійдемо до того, що перестанемо допомагати один одному, то перестанемо бути людьми. – Я відчув, як щось застряло мені в горлі, я кашлянув.

Зев (Адмін): Карле, це було прекрасно. Можеш повторити ще раз, але цим разом не кашляй.

Я зупинився як вкопаний. В мене на шиї аж мороз пробіг по шкірі. Я знав, що за мною спостерігають, але коли хтось обізвався прямо в мене в голові – такого моторошного відчуття в мене ще не було.

Карл: Ти що приколюєшся? Ні, я не збираюся повторювати. Ти що, весь цей час спостерігаєш?

Зев (Адмін): За вами і моїми іншими клієнтами. Сюжетна лінія “врятуймо стареньких” чудово сприймається більшістю глядачів. Попри це, 20% фокусної групи вважає, що ви марнуєте час і поводите себе тупо. “Мертвий тягар”, здається саме такий термін використали деякі з них. Але більшість з них розуміє, що ви робите. Проте Пончик має рацію. Це трохи нуднувато. Може ви могли б… От сука, блядь. Карле, Пончик. Втікайте. Негайно біжіть в безпечну кімнату.

-- Ні, Джеку. Джеку, ні! – закричала Йоланда.

Я повернувся і глянув на Джека, з його бейсболкою Cincinnati Bengals набакир. Він встав у повний зріст, спираючись на візок місіс МакГіббон з Пончик. Опустив штани до щиколоток, витягнув член і мочився прямо на стіну.

[ 38 ]

Наступних кілька секунд були наче в сповільненому фільмі.

Першою відреагувала Пончик. Вона підстрибнула, виставивши пазурі так, наче збиралася відірвати старенькому голову. В останню мить вона прибрала пазурі, відштовхнулася від його плеча і полетіла в повітрі, поки не приземлилася через три платформи.

Йоланда теж відреагувала, лишень на долю секунди пізніше за Пончик. Вона не стрималася і вистрілила. В голові Джека стирчала стріла, прибивши бейсболку до черепа. Довелося його вбити — та яка тепер різниця. Вона відреагувала надто пізно. Мертвий чоловік впав з трейлера на землю, навіть після смерті продовжував мочитися. Крива пляма сечі на стіні підземелля почала шипіти і закипати. З місця контакту почав здійматися дим. До мене дійшло, що я біжу, біжу в кінець потяга. Позад мене закричав Брендон. До безпечної кімнати було тільки тридцять метрів. Кріс та Імані прискорилися. Коли потяг смикнувся, другий чоловік з останнього вагончика, Рендал, звалився з нього. Він вдарився об землю з гучним, болісним хрясь, ходунок пролетів у нього над головою. І тут з’явився монстр.

-- От курва! – крикнув я. – Пончик, втікай!

А сам помчав до тієї істоти.

Мокра пляма на стіні продовжувала шипіти і випльовувати багряно-чорний дим. Дим згущався в монстра, він народжувався в трьох метрах позад Йоланди і Рендала, прямо над вже мертвим тілом Джека. Йоланда двічі вистрілила в монстра з лука, потрапивши в дим, стріли розлетілися на друзки. В нього навіть не з‘явився індикатор здоров‘я, а це означало, що вона не нанесла йому жодних пошкоджень.

Істота мала під п‘ять метрів росту і стільки ж ширини, складалася вона з чорно-багряного диму, який шипів і люто потріскував, немов ось-ось вибухне. В нього було шість лап, на кожній блистіли обсидіанові пазурі розміром з граблі. Здавалося, що лише пазурі мали справжню плоть, решта була примарною. Всі лапи були однаковими, але передні пазурі були довшими, схожими на пальці з додатковими суглобами. Посеред димчастої маси мерехтів рогатий череп, в очах жеврів пекельний червоний вогонь, і з них клубами сочився дим. Це був череп якогось звіра, може величезного борсука, але з кривими, як в козла, рогами. Він заревів і земля затремтіла.

Елементаль Люті – рівень 93.

Перший задокументований виклик Елементаля Люті, бла-бла-бла. Якщо ти читаєш це, то тобі насрати на історію (доволі цікаву і трагічну) монстра. Ти швидше за все втікаєш. Не допоможе. Кажуть, що майже незнищенний Елементаль Люті зникне тільки коли забере 666 душ.

Іншими словами тобі пизда. Повна, блядь, пизда.

Магічна стріла відбилася від голови монстра, і на пів секунди з‘явився і зник індикатор здоров‘я. Монстр самолікувався.

Я зупинився, ковзнувши по інерції, потяг промчав повз мене. Пончик приземлилася мені на плече. Вона кричала щось про те, що не буде втікати, якщо я теж не втікатиму. Йоланда стояла над нерухомим тілом Рендала. Істота продовжувала зростати, над нею кружляли залишки чорного і фіолетового туману.

-- Туман! – проревів я. В ту ж мить Пончик, яка прочитала мої думки, активувала свиток Запаморочливого Туману.

Чудовисько саме закінчувало формуватися, коли в коридорі піднялася стіна туману. Істота опустилася на всі шість лап. Монстр різко розвернувся до нас, неймовірно швидко, його рухи розсікали хмару навпіл, як човен хвилі. Він вчепився в мертве тіло Джека, роздираючи його на шматки. Стрибнув вперед, загнав кігті в Йоланду і Рендала.

Я так і не взнав Йоланду Мартінес так, як мені б цього хотілося.

Але мені не потрібно було знати її добре, щоб знати якою вона була. Вона була тихою, приємною жінкою, яка все своє життя була медсестрою. Вона роками працювала по шістдесят годин на тиждень, щоб оплатити сину коледж. Її чоловік був власником ландшафтної компанії. В неї було всього лиш метр п‘ятдесят, але вона здавалася значно величнішою, ніж її зріст. Від неї виходило тепло, якого я ніколи не відчував у дитинстві. Сама її присутність викликала в мене тугу, яку мені важко описати. Я немов бажав заново пережити дитинство, але цим разом вона була б моєю мамою і вона б ніколи-преніколи не залишила мене.

Коли для Йоланди настав апокаліпсис, її відданість пацієнтам не похитнулася ані на мить. Її було легко розсмішити, легко викликати в неї посмішку.

І хоча Йоланда Мартінес була так само перелякана, як решта з нас, вона не відступила перед силою, проти якої вона не мала жодних шансів.

Все своє життя вона була героєм, і померла вона теж героєм.

В одну мить вони були там, а наступної – зникли. Пазурі монстра прорвалися крізь напівсформовану хмару запаморочливого туману, пройшли крізь медсестру і літнього чоловіка так, наче їх взагалі там не було. Тіло Йоланди перетворилося в червону хмару пошматованої плоті так, наче розпущений одним рухом в’язаний светр.

Монстр продовжив рух, навіть не помітивши перешкоди. Кинувся на нас, не дивлячись на туман. Я викликав Захисний Панцир саме в ту мить, коли він замахнувся на мене смертоносними пазурами.

Монстр відлетів назад, як собака, який добіг до кінця свого ланцюга. Навколо мене розгорнувся прозорий, сяючий, напівкруглий панцир, від підлоги до стелі заповнивши цю ділянку коридору.

Під час польоту Елементаль Люті скажено шипів і пищав. Тоді скочив на ноги, знов ринувся в атаку. Його борсуча голова пройшла крізь щит, але як тільки до силового поля доторкнулися його величезні пазурі, монстра знов відкинуло. Гострі кінчики пазурів чудовиська не могли пройти через захист.

-- Ні хуя собі! – крикнув я. Я не очікував, що закляття спрацює. – Втікай!

Поки я повертався, Пончик зістрибнула мені з плеча і помчала до інших, які з усіх сил намагалися завести всіх у безпечну кімнату. Візки не пролазили в двері. Імані та Кріс витягували людей з крісел і закидували їх через відчинені двері.

Круглий щит залишався на місці, й коли ми вийшли за межі його дії, я відчув у вухах дивний хлопок. Закляття буде діяти тільки 20 секунд, а я вже змарнував п‘ять з них, бо застиг, приголомшений.

На півдорозі до дверей, в мене під ногами зникла земля. Принаймні так мені спочатку здалося. Я впав, але впав вгору, і гепнувся об стелю. Пів метра поперед мною Пончик перевернулася в повітрі й спритно приземлилася догори ногами.

Поперед мене останній вагончик потяга злетів угору, і останній пацієнт – місіс МакГіббонс – закричала, коли вона також вдарилася об стелю коридору. Візок налетів на неї так, наче її звалили головою вниз у яму.

Моє плече хруснуло, але я швидко тицьнув на зілля здоров’я, до того як налетів біль.

Гравітація перевернулася. Елементаль кинув закляття, але воно не сягало аж до дверей безпечної кімнати. Остання платформа, об’єднана магічним ланцюгом Імані, залишалася причепленою до інших вагончиків. Позбувшись свого єдиного вцілілого пасажира, вона дивним чином висіла, гойдаючись угору.

Я не озирався. Зіп’явся на ноги і погнав далі, але тепер я був догори дригом, і біг по стелі коридору. Ми помчали до розпростертого тіла місіс МакГіббонс, яка стогнала і перекотилася на спину, марно намагаючись скинути з себе візок. Він прокотився на кілька сантиметрів уперед і перетнув межу зони дії закляття. З гуркотом рухнув на землю. Місіс МакГіббонс відкрила очі й побачивши, що тепер вона приклеєна до стелі коридору, перелякано заверещала. У неї залишалася крихта здоров’я.

-- Я тримаю вас, -- сказав я, підіймаючи її. Я закинув її на плече, як мішок.

Попереду мене, Кріс та Імані заводили в безпечну кімнату останнього пацієнта. Я бачив, як Брендон відразу за дверима забирав їх з дороги. Імані кричала ім’я Йоланди.

Пончик зробила крок до дверей і дійшовши до межі дії закляття, каменем впала зі стелі. Вона, як завжди, легко приземлилася.

-- Обережно, Карле! – крикнула вона мені.

-- Беріть візки і заходьте всередину! – вигукнув я, витягнув зілля здоров’я і тицьнув у долоню місіс МакГіббонс. – Пийте.

Я на око визначив, де проходить лінія гравітації, і спробував виконати відчайдушний розворот, намагаючись не звисати догори ногами, коли впаду. Не вийшло. Гепаючи болісною купою кісток на землю поряд з дерев’яною платформою, я прикрив собою тіло напівживої жінки. Я застогнав і відразу кинув на себе лікувальне закляття.

Позад мене Захисний Панцир зник і Елементаль Люті заревів. Він помчав по коридору на нас, на ходу скрегочучи пазурами по каменю. Монстр біг на чотирьох задніх лапах, простягнувши дві передні перед себе. Від цього він здавався ще жахливішим.

-- Лайно, -- я зіп’явся на ноги. Пончик запустила в нього ще одну магічну стрілу, тоді повернулася і погнала до дверей. Кріс та Імані затягнули в кімнату останнього пацієнта.

Я побіг. Земля тремтіла так, наче за мною летів локомотив. Три метри. Півтора. Пів.

Я стрибнув у двері, лупнувся об раму і залетів всередину в ту мить, як чудовисько махнуло передніми пазурами, схибивши буквально на міліметри.

Мене накрив швидкий спалах дежавю, як гоблінський бульдозер теж схибив на кілька сантиметрів.

Я передав місіс МакГіббонс Брендону, витягнув бум-глечик і повернувся в коридор. Я запалив і кинув його в спину елементаля, що саме розвертався, тоді застрибнув у кімнату і з грюкотом зачинив двері.

Навіть крізь товсті стіни ми почули вереск чудовиська. В цьому звуці вчувалися біль, лють і кінець йобаного світу. Я розумів, що завдати йому справжньої шкоди неможливо, але коли почув цей жахливий, пронизливий вереск, мене накрила хвиля задоволення.

За мить двері затремтіли, тривожно скрипнули – це елементаль спробував увірватися в кімнату. Він верещав, корчився і гамселив, усією своєю силою кидався на непробивні двері.

-- Господи, -- пробурмотів я, зігнувся, спершись руками на коліна. Закрив очі, проте ніяк не міг викинути з голови образ Йоланди і Рендала.

-- Господи, -- повторив я важко дихаючи.

Я обернувся і оглянув кімнату. Ми стояли в засмальцьованій забігайлівці з куркою, яка б нізащо не пройшла перевірку санепідемстанції. На вивісці було написано “Крутий Півень”. Я про таке ніколи не чув. За прилавком стояв Захисник Бопка і неприязно глипав на величезний натовп. Місіс МакГіббонс не використала зілля, яке я їй дав – досі стискала його в руці. Я спостерігав, як Брендон допомагав їй пити. Її здоров’я зростало – а вона продовжувала плакати.

Більшість пацієнтів лежали на підлозі, стогнали про допомогу. Їх брутально закинули в кімнату. Імані зі сльозами на очах по черзі розподіляла їх по кабінках, щоб ті могли посидіти й відпочити, роздавала пораненим лікувальне зілля. Пончик врятувала кілька візків, але тепер їх явно бракувало. Кріс зі спущеною головою також повернувся, щоб допомогти. Пончик вистрибнула мені на плече, все її тіло тремтіло.

-- Йобаний Джек, -- прогарчав Брендон. – Він знав. Ми все йому пояснили.

В моїй голові раз за разом повторювалося повідомлення Зев. Це була помилка. Допомагати цим людям. Ми просто не розвиваємося самі й відтягуємо їхню неминучу смерть. Було б милосерднішим залишити їх на першому поверсі, ніж змушувати переживати весь цей жах.

Я підвів погляд на екрани.

Час до підсумкової серії: 1 година 40 хвилин.

Час до колапсу рівня: 4 дні 20 годин.

Залишилося волоцюг: 1,033,992

-- Ти врятував мене, -- промовила місіс МакГіббонс, підвелася і сіла на підлозі. Дев’яносто дев’ять років. Раніше я не думав, що зустріну когось такого старого. Точно не людину. – Дякую. Щиро дякую.

Я слабо всміхнувся.

-- Та нема за що, -- відповів я.

-- Джек завжди був засранцем, -- продовжила вона. Тоді заквоктала. – Бідолашна Йоланда. Така добра дівчинка. І Рендал. Тупий як чобіт. Але такого він не заслуговував. Принаймні все трапилося дуже швидко.

-- Як гадаєш, він забереться звідси? – запитала Пончик.

Позад мене двері продовжували гупати і тремтіти під шквалом атак розлюченого Елементаля Люті.

[ 39 ]

Переглядів : 212 мільярдів

Фоловерів : 4.4 мільярда

В улюблених : 793 мільйони

Підсумкова серія почалася з фіолетового, жилавого, необрізаного члена Джека -- крупним планом, на весь екран. Заголовки кричали:”В пастці! Медоу Ларк і Королівський Двір Принцеси Пончик в небезпеці!”

-- Овва, -- сказала Пончик. – Твій далеко не такий великий. І не блистить як змащений. Та й без капелюха.

Якби поглядом можна було вбити, то лютий погляд, який Імані кинула на кішку, розірвав би її навпіл.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- пробурмотів я перш ніж зрозумів, що сказав це. – Не зараз.

На екрані у сповільненому темпі показали, як Джек виймає його, повертається до стіни і мочиться. Тоді перемкнулися на нажахане обличчя Йоланди, потім як Пончик стрибає на нього, випустивши пазурі. Показали, як стріла пробиває йому скроню, як в Йоланди над головою повільно з’являється іконка з черепом за вбивство гравця, а тоді як Джек падає з платформи.

-- Не можу на це дивитися, -- сказала Імані, встала і відвернулася.

На екрані з’явилося “Дізнайтеся, що було далі!”Тоді почалося шоу. Як і обіцяли – це була добірка сцен, де боси залишали свої кімнати і зненацька нападали на людей. Я зауважив дві різних сцени з босами Кракаренами. Сцени вбивств людей змінювали одна одну.

Я відкинувся у кріслі й відкусив шматок смаженої курки. Підсвідомо я відзначив, що їжа надзвичайно смачна, хоча смак майже не відчував. Пончик сиділа за столом і Бопка Захисник дбайливо причепурював її новою щіточкою. Баф будови тіла вже давно активувався, але вона наполягала, щоб він продовжував розчісувати далі.

У цій безпечній кімнаті, як і в попередній, можна було орендувати 20 приміщень. На другому поверсі вони все ще були на халяву. В усіх двадцяти спали люди.

Назовні Елементаль Люті продовжував верещати і битися об двері. Він не зупинявся, навіть на секунду. Здавалося, в нього був нескінченний запас енергії.

В мене вже був план, що з ним робити. Я обговорив його по чату з Пончик. Мені доведеться почекати принаймні один повний стандартний Синдикатський день – ще 28 годин – перш ніж ми зможемо його втілити. Саме стільки часу потрібно на відновлення закляття Захисний Панцир.

Проблема полягала в тому, що цей план вимагав, щоб ми покинули команду Медоу Ларк. Не тільки літніх людей. Всіх. Я зітхнув, нездатний сконцентруватися на шоу.

Після сутички в коридорі Зев зникла з чату. Пончик, яка безперервно чатилася з нею, переймалася долею куа-тін. Мені було байдуже. Я з острахом чекав, коли нам доведеться виконувати обов’язок і піти на ток-шоу. Ми будемо змушені піти на шоу до того, як залишимо безпечну кімнату.

На нас сунула хвиля гризів. Я гадки не мав, що трапиться, коли вони долізуть до коридору з Елементалем Люті. Я сподівався, що вони відвернуть увагу монстра, змусять його піти геть. Знав, що аж так нам не пощастить, але надія все одно жевріла. Дивлячись на мапу, я прикинув, що все проясниться, коли закінчиться шоу.

Після бою з Елементалем Люті ми з Пончик отримали кілька ачівок.

Нова ачівка! Хто високо літає…

Ти потрапив під дію жахливого закляття Перевернута Гравітація і вижив. Тобі пощастило більше ніж Альберту II, першому ссавцю з Землі, який побував у космосі. Якщо тобі цікаво – це була макака резус. Піднявся він нормально. З посадкою не склалося.

Нагорода: тепер у тебе є право розповідати, що ти витримав те, що не під силу навіть мавпі-космонавту Альберту.