Карнавал у Марокко

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Навесні 1932 року «Менара» вийшла з Бордо і за сприятливої погоди взяла курс до берегів Африки. Це був невеликий, старий, пошарпаний пароплав, і він тим важче прокладав собі шлях серед морських хвиль, що трюми його були заповнені новісінькими машинами марки «сітроен», гарними й лискучими, як щойно виловлена риба, а на палубах і в каютах аж кишіло пасажирів, котрим, за невеликим винятком, бракувало як блиску, так і краси. Машин було тридцять шість, а пасажирів триста двадцять дев'ять разом з паном Рене Дантоном та Отою Скалою.

Те, що пан Дантон ніколи не чув про Оту Скалу, а Ота Скала ніколи не чув про пана Дантона, — річ цілком зрозуміла: перший походив з Нормандії, а другий — із Чесько-Моравської височини, і ні той, ні той нічим у світі не прославився. Дивніше те, що вони не знали один одного в обличчя ще майже тридцять шість годин після того, як сіли на пароплав, хоч займали ту саму каюту третього класу і Ота Скала спав над паном Дантоном. Оце вже справді дивно… Але каюта була така темна, така тісна, — шість двоповерхових нар, і в перші години в ній копошилося стільки людей, — що Ота навряд чи звернув увагу на свого долішнього сусіду. Те саме можна сказати й про пана Дантона. Крім того, Ота ліг спати о десятій, а пан Дантон — тільки опівночі: він дуже любив свіже повітря і в місячні ночі охоче милувався зорями над морем. Зате — чи, може, саме завдяки тому, — він заснув одразу, тільки-но ліг. А Ота Скала ворочався ще години дві.

О сьомій він уже не спав. Злізаючи з нар, наступив на простирало пана Дантона й щось промимрив, вибачаючись. Та це було зайве, бо пан Дантон іще спав, закутавшись у ковдру аж по вуха…

Проти вчорашнього дня «Менару» хитало набагато відчутніше. Підлога в умивальні свідчила, що вночі декому було недобре. Ота глянув на віконце й побачив за ним клапоть сірого моря, яке здіймалося щораз вище, ніби хотіло помінятися місцем з небом.

Коли він вийшов на палубу, море розіслалося перед ним аж до обрію: над усякі сподівання, воно було не таке грізне, як здавалося знизу. Поблискуючи, мов сталь, море котило довгі, розмірені хвилі, і коли Ота примружив очі, йому раптом уявилося, що це не океан, а звичайнісінька хвиляста бляха, тільки неймовірно велика.

Було ще рано, і на палубі Ота Скала не зустрів нікого, крім закутаних у брудне ганчір'я арабів, що непорушно сиділи на носі пароплава біля свого багажу, самі схожі на клунки. Ніс пароплава підіймався й знову опускався, описуючи в повітрі дивовижні криві; Ота на мить задивився на арабів, намагаючись одгадати, чи є в цьому русі щось закономірне, систематичне, чи це тільки безладний танок. Але він так нічого й не одгадав, бо в голові йому запаморочилося, замлоїло під грудьми.

«Зараз почнеться…» — подумав він і приготувався до того, що в наступну мить йому виверне всі нутрощі, як отим в умивальні. На превеликий подив, він помилився. Нудити його перестало, голова теж не наморочилась. Проте він усе-таки завагався, чи йти йому снідати. Вирішив, що з порожнім шлунком і лежачи легше витримає хитавицю, й мерщій повернувся до каюти.

Вилазячи на свої нари, Ота знову ненароком наступив на ковдру папа Дантона й знову попросив пробачення. Пан Дантон саме продер очі й з півтемряви свого лігва люб'язно відповів. Так дійшло до знайомства, яке спричинилося потім. до багатьох незвичайних, здебільшого вельми неприємних речей.

Саме знайомство відбулося, однак, напрочуд буденно: пан Дантон поскаржився на негоду, Ота погодився з ним, щось промимривши собі під ніс. Відтак пан Дантон з гідністю відрекомендувався, і Ота Скала вважав своїм обов'язком зробити те саме.

— Скала? — перепитав знизу пан Дантон. — Ви італієць?

— Ні, — похитав Ота головою і ліг на бік. — Ні. Чехословак.

— О! — здивувався пан Дантон. — О! — Було видно, що це йому майже нічого не сказало. Проте, мабуть, щоб приховати збентеженість, він почав розповідати про своє ім'я. Мовляв, воно у нього дуже відоме й славетне, хоч він сам, на жаль, до цієї популярності зовсім не причетний. — Я хоч Дантон, — хихикнув він, — але чесно признаюся, що не родич тому знаменитому Дантону, якому Робесп'єр відтяв голову.

— Знаю, гільйотиною під час Великої революції, — озвався Ота згори.

Нари внизу зарипіли — жартівливий пан Дантон заворушився. Потім трохи здивованим хрипким голосом виразив щиру радість, що цей чужинець так добре знає французьку історію.

— Даруйте, мосьє, але хто ви? — запитав він з цікавістю, якої навіть не, думав приховувати. — Я маю на увазі, який у вас фах… Бізнес, metier[1], — додав для ясності, коли Ота забарився з відповіддю. — Точніше, яке у вас ремесло? Якщо, звісно, це не таємниця.

Ота Скала сказав, що тут нема ніякої таємниці. Проте не квапився відповідати. На той час він ніде не працював, а щодо ремесел, то за останні роки змінив їх стільки, що й сам до ладу не знав, ким себе тепер вважати. «Хоч з торбою йди», — казали колись про таких у нього на батьківщині.

Але чи була в цьому його провина? Хоч скільки він про це думав, завжди доходив висновку: не було. Йому здавалося, що він просто народився в лихі часи і в поганім краї. Лихі часи — то 19141–1932 роки, а поганий край — Східна Чехія, точніше, Бржежанки на Височині. Батько його робив напилки, як майже всі малоземельні селяни в їхньому селі, але хлопець прагнув чогось кращого, кваліфікованішого, отож і вивчився в Броді на слюсаря. Це було його перше ремесло. Та коли вже він вивчився, майстер звільнив його, щоб не платити платні, і Ота сів у хаті поруч батька виготовляти напилки; не пощастило уникнути їх. То було його друге ремесло, хоча сам він це за ремесло не вважав. Ота шукав пристойної слюсарської роботи, проте нічого путящого не знаходив. Хотів уже податися до Праги чи кудись далі від дому, копи саме якийсь підприємець одкрив біля шосе авторемонтну майстерню. Клієнтів не бракувало, і шеф почав шукати собі помічника. Ота найнявся до нього, набувши так третього ремесла, хоча й без свідоцтва. Оскільки він тепер був автомеханік, а ті, як відомо, пішки, не ходять, то склав із п'яти старих поламаних мотоциклів сяку-таку чмихавку. На ній регулярно їздив до Брода спершу до дівчини, а потім на змагання з боксу.

Бо та дівчина, Юлька, мала брата, який подавав надії у місцевій команді боксерів і одного разу пригрозив, що перестріне Оту в темному місці й розвалить йому голову, коли той не дасть спокій його сестрі. Він і справді перестрів Оту, але сутичка між ними скінчилася дивно: Юлька втратила залицяльника, зате команда боксерів здобула надійного бійця другої напівсередньої ваги. Хлопці домовилися, «що поміряються силою», коли Ота стане гідним супротивником Юльчиного брата. Через два роки Ота й справді став таким, і між ними відбувся двобій, не за Юльку (вона давно вже працювала в Празі), а за честь. Наслідок — перемога Оти в третім раунді, хоча й не дуже радісна. Коли на другий день Ота запізнився на роботу, до того ж одне око у нього зовсім не розплющувалось, а друге розплющувалося тільки наполовину, шеф розсердився й одразу вигнав його з роботи, сказавши, щоб ішов у боксери-професіонали, якщо такий гарячий до бійки.

Ота й пішов би, долучивши таким чином до своїх трьох ремесел четверте, але для професіонала був ще дуже мало обстріляний. Отож він знову виготовляв напилки, боксував, слухав батькові докори… Потім продав мотоцикл і покинув бокс, щоб мати дома спокійна в кишені гроші. Через два місяці грошей лишилося тільки на дорогу до Франції, куди його тягло уже давно. Він часто чув од тренера, ніби у Франції можна легко прожити якщо не за рахунок боксу, то працею рук, бо там потрібні вмілі, кваліфіковані, чесні, руки.

Так вийшло, що в двадцять один рік Ота опинився у німецькому містечку Келі на французькому кордоні, де вивчав німецьку мову і мив у готелі посуд, і це можна назвати ще одним його ремеслом. Заробивши на квиток, щоб проїхати декілька кілометрів далі, він перетнув кордон і кинув якір у Страсбурзі — знову мив посуд, бо й у Франції слюсар, майстер напилків, автомеханік чи боксер нікому не був потрібен. Посуд тут був такий самий масний і бридкий, але середовище куди приємніше, ніж у Келі, вже хоча б тому, що знання німецької мови скрізь відчиняло перед Отою двері й у нього з'явилася надія стати офіціантом. І звичайно, ще й тому, що в хазяїна готелю була дочка, Бланш, якій подобалися кучері боксера з Бржежанок і яка потай ретельно навчала його французької мови. Дізнавшись про це, пап а так лютував, що Ота волів зникнути із Страсбурга: він міг це собі дозволити, бо вже мав деякі заощадження і досить пристойно калічив мову Вольтера.

Опинився він аж у центральній Франції на шахтах в Епінаку, де дуже потрібен був досвідчений ремонтник. Так Ота долучив до своєї колекції ремесел ще одне й досить славне, бо ремонтник — людина, яка розуміється на всьому.

І Ота справді на всьому розумівся, чи, може, тільки вдавав, що розуміється; те, до чого брався, він вивчав доти, поки справді не починав розуміти. Був бляхарем, інструментальником, електротехніком, механіком… виконував здебільшого ті роботи, з якими раніше не стикався. Але у нього все виходило, отож незабаром Ота впевнився, що він — майстер на всі руки, і дуже цим пишався.

В Епінаку Ота Скала прожив два роки, гордий і задоволений. Навесні третього року посварився з бригадиром, чистим директом[2] поклав його на землю, зрозумівши з того, що його боксерський хист іще не пропав.

Але пишався він цим, на жаль, усього кілька секунд. Коли бригадир полетів у куток майстерні і, чіпляючись руками, звалив на себе купу мотлоху, впав навзнак і глухо застогнав, Оту пойняв страх од власної сили, і він накивав п'ятами.

Таким фіналом своїх успіхів у Епінаку він уже не пишався. Щось казало йому, що він дав маху, до того ж виявився поганим боксером, маючи надто гарячу голову й надто легко піддаючись паніці.

Ні, тікати йому не треба було. Ні в якому разі. Треба було підійти до тієї руїни в кутку й хлюпнути на неї водою. Треба було сказати: «Друзі до смерті! Тепер ви принаймні бачите, що жартувати зі мною не можна!..» Або щось подібне. А він замість цього послав туди двох горілчаних братів, які вчасно нагодились, і забрав своє манаття…

І ось тепер він гойдався на пароплаві, плив до Марокко й гомонів з якимсь паном Дантоном, котрого ще не бачив в обличчя, знав тільки на ім'я, і мав відповісти на запитання:

— Яке ремесло? Який бізнес?

— Автомеханік, — сказав він нарешті. Йому здавалося, що з усіх ремесел це найблагородніше, найславетніше і справді інтернаціональне. Одне слово, ремесло всіх ремесел.

— О! — вигукнув невидимий пан Дантон. — Це прекрасно! Це чудово! Знаменито!

Потім запала тиша, тиша пароплава, де насправді немає тиші, бо металеві стіни стугонять од гуркоту машин і натиску хвиль. Серед глибокого, безперервного гудіння, яке розхитувало стареньке тіло «Менари», серед гуркоту турбін іноді виринав високий звук — це хвилі били в борт пароплава і з плеском відкочувалися назад. Вони облизували «Менару» й хилили її на один бік. Потім на другий. Хитавиця. Сюди — туди. Ліворуч — праворуч. Уперед — назад. Краще заплющити очі й ні про що не думати. Усе минуле, здається, лишилося далеко позаду…

Ота Скала заплющив очі й спробував ні про що не думати. Забув про пана Дантона. Але не забув про пароплав; навіть у сні, який незабаром здолав його, відчував це безперервне погойдування…

Ота прокинувся з думкою, яка засіла в голові ще до того, як він заснув: «Усе минуле, здається, лишилося далеко позаду…»

Це була правда. З тієї хвилини, коли він вийшов на палубу пароплава й побачив, як берег тане вдалині, минуле видавалося йому схожим на цей берег: «Adieu! Прощайте!» — Тепер він був сам, а довкола — море.

Він знав про це й зараз, іще не зовсім прокинувшись: «Менара» гойдалася дужче, ніж уранці, і чути було лункий гуркіт — так гуде метал, коли по ньому вдарити кулаком; це гув залізний пароплав під ударами хвиль. Щасливий Ота був десь серед Атлантичного океану, плив кудись за обрій, до країни, про яку знав дуже мало. Всміхнувся. Може, зрештою, це не така вже й дурниця, його втеча з Епінака.

— Вставайте, вже обід!

Хтось смикав Оту за руку й гукав хрипким голосом.

Ота згадав про пана Дантона, якого ще ніколи не бачив в обличчя, про нового друга, який пливе разом з ним до Марокко, і відчув подвійне щастя, що він не зовсім самотній.

— Зараз, — озвався він, — зараз.

Злізаючи, Ота, вже не соромлячись, став на долішні нари і вперше побачив пана Дантона — той стояв біля нар. Невисока постать, ледь помітна в сутіні каюти. Лампочка, яка блимала під стелею, кидала тьмяне світло на його рідке попелясте волосся і на кінчик носа, здавалося, неймовірно довгого, мов патичок, що стримить із пташиної хатки. Більш нічого Ота не побачив, тільки обриси дрібненького чоловічка. І, звичайно, його неймовірно великі зуби. Вони блиснули, коли Дантон усміхнувся.

Потім вони йшли коридором, який хитався, пан Дантон попереду, наче провідник.

— Ви спали як убитий, — сказав він, не обертаючись. — Чотирьом нашим сусідам уже стало погано. Вам ні? Чудово. Ох і наїмося ми з вами сьогодні! Бо хто ж прийде обідати? Хіба що ми, бувалі моряки, ха-ха! — Плечі його здригнулися від сміху.

Вони були вже в їдальні, пан Дантон обернувся, сів і вказав на стілець напроти. Сідаючи, Ота Скала подумав, що чим менше йому видно пана Дантона, тим краще.

Це був непоказний чоловічок з курячою головою. Зрізане підборіддя, здавалося, поступалось місцем перед носом, яким пан Дантон водив на всі боки, гучно втягуючи запахи кухні.

— Вип'ємо з такої нагоди, друже!

Він захихикав і вищирив порцеляново-білі зуби, які, безперечно, робили честь дантистові, своєму творцеві, але в роті пана Дантона видавалися успадкованими від когось набагато більшого, грізнішого, найімовірніше, від короля людожерів.

Ота опустив очі:

— Я, мабуть, не їстиму.

— Чого?

— Мені погано.

— Пусте, — недбало махнув рукою пан Дантон. — Їжте і мовчіть. Це головне.

Він заходився їсти, але не мовчав. Навпаки, здавалося, що жування пробуджує в ньому балакучість, так само як лоскотання викликає у людини сміх. Розправляючись із закускою, пан Дантон пояснив, що за фахом він годинникар. І досить знаменитий.

— Знаменитий! — повторив виразно, вкинув у рот шматок сардинки й на мить замріявся. — Знаменитий, мосьє! Але я мав із цього мало користі. Зрештою, цілком можливо, що в цьому була і моя вина. Людині ні до чого ідеали, а тим паче надто висока думка про себе. Це величезна помилка, друже. Взяти, наприклад, мене. Коли двадцять років тому я попав до Марокко, то думав, що, маючи таке ремесло, зроблю небачену кар'єру. Словом, я був ідеаліст, тобто дурень.

Він доїв закуску й закурив сигарету, яку потім тримав у долоні так, наче стояв на варті біля порохового погреба й боявся, що надійде офіцер.

— Точніше кажучи, я не знав тамтешньої ситуації, — раптом заявив він дуже категорично. — Як це розуміти? Зараз усе поясню. Ви не повірите, друже, як мало годинників було тоді в тій країні. В усій Касабланці можна було нарахувати ледве півдюжини будильників, та й то хіба в родинах наших генералів. А хто там був ще, крім нашої армії? Тільки цей набрід, який і досі не має уявлення навіть про господа бога, не кажучи вже про час. Та ми їх таки навчили розуму!

Пан Дантон розглянувся по їдальні, самовдоволено всміхаючись. Здавалося, що заслуги в підкоренні Марокко він приписував годинникарському цеху, точніше, шістьом деренчливим будильникам, які допомагають французькому генералітетові весь час бути пильним.

Стіни в їдальні були голі, пофарбовані в ясно-сірий колір, як на військовому кораблі. Море за вікнами повільно здіймалось, а потім так само повільно опускалося, поступаючись місцем небу. За довгими столами сиділи порізно щонайбільше тридцять пасажирів. То були все чоловіки і тільки одна бліда жінка, яка тримала на руках рум'янощокого хлопчика. Хлопчик їв, а жінка дивилася на нього, і вираз зачудування та захоплення на її обличчі змінювався радістю й огидою. Видно, їй було недобре, їжа викликала у неї огиду, але водночас жінка раділа й дивувалася апетитові дитини. Чоловіки гучно плямкали й перегукувалися. Може, вони були знайомі, а може, тільки виявляли радість, що здатні їсти, тимчасом як більшість пасажирів голодні і страждають. Оті здалося, що вони комівояжери.

Він копирсався в страві, силував себе щось проковтнути. Зрештою, пан Дантон мав слушність — з повним шлунком легше. Пан Дантон уже кинув сигарету й заходився біля баранини зі смаженою картоплею, яка хрумтіла у нього на величезних зубах, наче він гриз горіхи і при тому розповідав про курячу ферму в Сеттаті недалеко від Марракеша, якою тепер керує разом із сестрою та зятем.

— Нині, звичайно, годинників у Марокко достобіса. — Хрум-хрум. — Але дайте мені з ними спокій! — Хрум, — Курочка, друже, — хрум-хрум-хрум, — це боже створіння. Страшенно миле, розумне створіння! Можете мені повірити, я знаю їх, як свої п'ять пальців. Особливо леггорнки, — хрум, — знаєте, такі білі, — хрум, — вони так гарно несуться. І коли я вам кажу, що багато людей мали б повчитися в курей чемного поводження, то це свята правда. — Хрум! — Пан Дантон проковтнув пережоване, набрав на виделку нову порцію картоплі і раптом застиг, полохливо, немов винувато всміхаючись. — Ще одна дуже цікава деталь: чому кури щокроку кивають головою? Чи звернули ви коли-небудь увагу, як вони це роблять?

Він почав витягувати свою курячу голову й знову втягувати її так віртуозно, що Ота й справді побачив перед собою курку з великими вухами й порцеляновою щелепою.

Ота засміявся і сказав, що він таки звертав на це увагу, але ніколи не замислювався, чому воно так.

За хвилину вони вийшли на свіже повітря, тримаючись під руки, як давні друзі. Море ще дужче розхвилювалося й гнало до пароплава наїжені, спінені гребені хвиль. На обрії ліворуч бовваніла земля, скелястий мис, що стирчав з океану, мов уламок вежі, оповитий туманом. Пан Дантон сказав, що це мис Фіністерр, кінець чи початок Піренейського півострова і взагалі Європи, але Оті було важко уявити собі, що за ним, за цим кінцем чи початком, лежить сонячна земля, де аж кишить людей, птахів і звірів. Бо здавалося, що він іще самотніший, ніж палуба, яка стрибала на хвилях.

Пароплав танцював поволі, але безнастанно і страшенно вперто. Кілька пасажирів гуляло вздовж поручнів, але жоден не дивився на мис, усі дивились собі під ноги. Якась смуглява дівчина, втративши рівновагу, важко впала на опору вентилятора і обняла її, наче коханого. То була арабка в європейському вбранні, яке їй зовсім не пасувало. У неї було блискуче, смоляне волосся і широкий, ясно-червоний рот. Ота її знав. Учора він зустрів дівчину в порту й звернув на неї увагу саме через це вбрання, яке так спотворювало її… І ще, звичайно, тому, що вона сміялася так весело, як сьогодні, і їй, певно, було байдуже, який у неї вигляд, головне, що вона подобалася сама собі.

Коли Ота і пан Дантон проходили повз неї, дівчина глянула йому в очі. Ота на це не звернув ніякісінької уваги, бо раптом відчув, що йому стає зле, і кинувся до поручнів.

— Стійте! — крикнув пан Дантон. — Це не допоможе! Дихайте глибоко й дивіться не на море, а на небо! На небо!

Ота слухняно перевів погляд на небо й побачив клуби диму, якай здіймався з труби пароплава й повисав у повітрі, схожий на нескінченну стрічку, що з'єднує пароплав з небом. Здавалося, хтось невидимий веде «Менару» на поводку, мов песика… Це було безглузде й страшенно смішне порівняння, але, очевидно, саме воно й допомогло Оті.

— Бачите! — переможно сказав пан Дантон. — Завжди слухайтесь мене, я вам добре раджу. А тепер ходімо трохи швидше і — як солдати: раз-два, раз-два! Вдих-видих! Якнайбільше повітря в груди!

Вони марширували, глибоко дихаючи, і це було весело, зовсім як на тренуванні. Ота згадав про бокс і почав розповідати, який з нього був боєць. Пан Дантон чудувався, але вважав, що ремонтувати автомобілі — ремесло все-таки краще, бо воно значно надійніше. Потім і сам розповів, що їздив до Франції на виставку курей і, скориставшись з нагоди, вставив собі нові зуби.

— Розумієте, у Марокко дантистів — як собак, але Париж є Париж.

Він зупинився, вищирив зуби й нетерпляче ждав похвали — як учень, що приніс гарний табель.

— Прекрасно, — сказав Ота. — Зразу видно Париж. Елегантність вищого класу.

Потішений пан Дантон витяг із кишені дзеркальце й замилувався своєю паризькою красою.

Потім вони знову ходили, карбуючи крок, по палубі, й смуглява дівчина знову засміялася, цього разу Оті просто в очі. Пан Дантон свиснув:

— Ф'ю! Здається, вам щастить у коханні.

Ота знизав плечима. Щодо цього він, мабуть, не міг нарікати: дівчатам подобався його каштановий чуб, а може, й ямочка на підборідді.

— Але будьте обережні з ними, а надто з цими перевдягненими! — по-змовницькому застеріг його пан Дантон. — Це самі повії. Вони кожному моргають і з кожним ладні піти, особливо з білим.

Ота не знав, що відповісти, проте йому здавалося, що пан Дантон трохи перебільшує. Ця дівчина, приміром, явно всміхалася тільки йому, Оті, а не панові Дантону, хоча той мав нові паризькі зуби і теж був білий.

Думки Оти раптом урвалися, бо йому зробилося справді недобре, і він почав блювати, спершись на поручні й на пана Дантона, який тримав його, обнявши за плечі. Потім з допомогою пана Дантона він дошкандибав до своїх нар. Нарешті Ота лежав, слухав заспокійливий голос пана Дантона і почував себе так, наче був зв'язаний з цим добродієм на життя і смерть, наче він — квола дитина, довірена сильному і мудрому чоловікові з найкращими зубами, які будь-коли народилися під Ейфелевою вежею. Тільки коли Ота почав засинати, заколисаний пароплавом, пан Дантон зник з його думок і натомість з'явилися тополі. Їх було дві, високі й стрункі, — стояли, як завжди, біля батькової хати в Бржежанках, і він, Ота, як завжди, здирався на ту, що росла ліворуч. Тополя гойдалася під вітром, і що вище він дерся, то дужче вона хиталася… аж Оті стало неприємно, аж у нього запаморочилася голова.

Він раптом прокинувся і побачив поруч себе заклопотане обличчя пана Дантона.

— Годі, друже! Прокиньтесь, а то у вас буде надто довга ніч. Ходімо вип'ємо по чарці.

Після першої чарки Ота відчув себе краще, після другої — зовсім добре. Він засміявся і вдячно глянув на свого ангела-охоронця з курячою головою. Щось ніби шептало йому, що морській хворобі кінець, але для певності Ота замовив собі ще третю чарку, і йому стало весело, бо він плив до Марокко і мав друга, на якого можна було покластися.

Пан Дантон дивився на Оту маленькими, блискучими очима, тримаючи в долоні сигарету, і щоразу, коли він затягувався, Оті здавалося, ніби той цілує кінчики власних пальців.

— А тепер поговорімо про щось інше, щоб знову не накликати цього лиха, — сказав пан Дантон.

І вони гомоніли про всяку всячину — які в Марокко сигарети, яка там погода, яке дороге життя. Потім сиділи мовчки, як давні добрі друзі, аж поки ці приємні хвилини спокою порушив пан Дантон:

— А чому ви, власне, вирішили податися до Марокко? Просто так чи з якоюсь певною метою?

Це було цілком природне запитання, і все ж Ота не міг на нього відразу відповісти. Справді, чого він туди їде, коли ще тиждень тому навіть не думав про це? Ясна річ, тому, що побив бригадира і втік. Але навіть тоді він зовсім не думав про Марокко. Подався просто до моря, бо ніколи його не бачив. Так опинився в Бордо… а там виявилося, що тільки дивитися на море для нього мало. Несподівано виникло почуття свободи… І якась туманна думка, що якби він поїхав кудись далі, йому було б краще. Десь там, далеко, було блакитне небо, й під ним росли пальми. Так Ота собі уявляв, і ця картина вабила його; це він знав цілком напевно… А тут, у порту, були пароплави, й досить було полізти рукою в кишеню, взяти трохи заощаджених грошей, купити квиток і сісти на один із них. Словом, це було дуже спокусливо й легко, і тому він це зробив. Те, що «Менара» пливла до Марокко, зрештою — чистісінький випадок; коли б вона пливла до Алжіру, він сів би на неї й тоді… Але про таке важко розповідати, це здається малоймовірним.

— Чому, чому… — повторив він. — Просто так. Кажуть, у Марокко для кмітливої. людини великі можливості.

Це був, звичайно, вихід із становища, бо пан Дантон сів ближче до нього.

— Великі?! — Він сплеснув руками. — Дурниці! Мало сказати, що великі — вони величезні, просто безмежні, друже! Таких людей, як ви, нам треба не десять чи сто, а тисячі! І навіть коли б їх було десять тисяч, ми проковтнули б їх, мов цукерку. Сильні. руки і мудра голова — це скарб, який не пропаде ніде, а тим паче в Марокко. Мудра голова і сильні руки, друже! — повторив пан Дантон, постукавши себе вказівним пальцем по лобі. Але одразу ж замовк, наче збирав докупи думки, які цим рухом сполохав: — Мабуть, ви хочете стати на ноги, правда ж? — І запитливо подивився на Оту.

— Ні, — відповів той цілком щиро: про таке він і справді навіть гадки не мав.

— Але чому ж? Ви — автомеханік! А чи знаєте, голубе, що це в нас означає? За два роки у вас може бути авторемонтна майстерня, мов фортеця. Якщо, звісно, ви маєте дещо для початку.

Ота почервонів.

— Дещо маю. Але небагато.

— Скільки? — поцікавився пан Дантон.

Ота Скала глянув йому в очі, проте мовчав. Пан Дантон пригладив долонями волосся й щиро зареготав:

— Ви мені не вірите? Що ж, цілком вас розумію… Тоді слухайте, що я вам скажу. Отут Сеттат і моя ферма, власне, ферма моєї сестри. — Він нігтем накреслив на столі хрестик. — Отут біжить шосе. Остання майстерня ось тут, у Каса. Далі довго нема нічого, і нарешті аж у Марракеші. Посередині, як бачите, нуль — а ось тут є місце, де щось мало б бути. Що це таке, ви здогадуєтесь так само добре, як ї я: авторемонтна майстерня. І де це місце, тепер ви теж знаєте: одразу біля моєї ферми. Власне, біля ферми моєї сестри. — Пан Дантон підвів обличчя, яке раптом споважніло: — І щоб ви знали все, скажу: про це діло я думаю давно, бо бачу тут золоте дно. Бачу його вже десять років! Тільки мені бракувало підходящої людини. Тепер я її знайшов, і це, друже мій, ви. Одначе у мене вже немає потрібної суми. Я був зібрав її, але Париж любить гроші, ви знаєте це й без мене. — Він примружив око й заклацав зубами. — Одне слово, це коштувало б десять-дванадцять тисяч.

— Більше, — сказав Ота. — Ділянка, приміщення, обладнання…

— Ділянка хай вас не турбує, ділянка у мене є. Приміщення обійдеться дешево — його збудують тубільці. Ні, вважайте, десять, щонайбільше дванадцять тисяч… Що ж до мене, то я міг би вкласти в це чотири тисячі.

— Я теж чотири, — сказав Ота.

— Більше ні?

— Ні. Більше в мене нема.

— Жаль, — розчаровано мовив пан Дантон.

З тієї хвилини, як він почав малювати нігтем на столі план, він невпізнанно змінився. Здавалося, його пойняла якась пристрасть чи гарячка. Слова про золоте дно явно мали під собою грунт. Ота це відчув. У ньому щось стрепенулося, наче струна, що сама починає бриніти в тон камертонові. Що не кажи, а це все-таки була чудова нагода, і вона трапилася йому ще до того, як він ступив на марроканську землю. Ще на пароплаві! Він мимохіть потягся до чарки. Вона була порожня, але пан Дантон тієї ж миті покликав стюарда, ляснувши пальцями, й замовив коньяк.

— Я частую, — промимрив він. — Чорт! Вірите, я тепер дуже шкодую, що їздив до Франції і вставив ці зуби… Але, з другого боку, якби я не поїхав, ми з вами не зустрілися б… Отже, чотири плюс чотири дорівнює вісім… Цього мало, мало… Хіба… — Він затнувся.

— Хіба що? — вигукнув Ота. Він уже сп'янів, і щоки у нього палали.

— Хіба що загітувати мою сестру! — проголосив пан Дантон, випив і поставив чарку так, що вона аж дзенькнула. — А знаєте, юначе, у нас є надія! І велика.

Він раптом пожвавішав. Підвівся, пройшовся, заклавши руки за спину, біля столу, повернувся, знову сів.

— І не тільки надія. У нас є навіть певність! Мюгетта — це моя сестра — завжди мріяла про буфет, ресторан… Курочки, хоч вони й казкові створіння, все-таки здихають і смердять. До цього таки дійде. До ресторану, я маю на увазі. Скажіть самі: де краще відкрити буфет, як не біля авторемонтної майстерні! Ти приїжджаєш, просиш промити карбюратор чи ще щось там зробити, а сам тим часом біля стойки хильнеш чарчину-другу. Звичайно, хильнеш, чому б не хильнути! Тільки спочатку треба відкрити авторемонтну майстерню. Майстерня має заробити на ресторан, а не навпаки. Все дуже просто, я вже хтозна-відколи торочу їй про це. Сестрі Мюгетті… Але тепер, коли я приведу підходящого чоловіка, — вас, зрозуміло, — коли я вас поставлю перед нею, перед Мюгеттою… — Пан Дантон заплямкав губами, взяв чарку, присунув до неї другу, аж дзенькнуло, й переможно звів очі: — Що вона тоді скаже, друже?.. Нічого. Ані словечка. Витягне чотири тисячі й пристане до спілки. — Він грюкнув кулаком по столу. Широка, щаслива усмішка розповзлася на його маленькому обличчі. — Отак, друже! Справу вирішено, я вам за це ручаюся!.. Звичайно, якщо ви захочете до нас пристати, — адже нас буде троє.

— Чому б не хотіти! — випалив Ота. Вони потиснули один одному руку.

— І звичайно… — додав пан Дантон, — звичайно, якщо ви справді ці гроші маєте. Не подумайте чогось поганого, але молоді люди іноді вміють тільки хвалитись…

Ота почервонів.

— Ви хочете їх побачити?

— Так, хотів би, — сказав пан Дантон чемно, однак наполегливо.

Ота озирнувся. Поки вони розмовляли, їдальню заповнили люди, і навпроти тепер сиділа група засмаглих пасажирів у баскських беретах. Ліворуч випивали двоє, яких Ота подумки назвав комівояжерами, бо вони поводилися на пароплаві, наче вдома; праворуч якийсь зморщений дід чистив ножем нігті, злодійкувато озираючись, немовби чинив бозна-яке неподобство.

— Не обов'язково тут, — мовив пан Дантон і підвівся.

Море все ще було неспокійне, хоча сонце вже висіло над самим обрієм, наче великий апельсин. Воно поволі сідало і нарешті долішнім краєм торкнулося обрію. Тут сонце на мить зупинилось, викликавши у тих, хто на нього дивився, дивне враження, ніби воно от-от покотиться по океану. Проте сонце тільки хвилинку перепочило, а тоді почало занурюватись у воду тихо, без сичання, хоча й було розпечене.

Коли від нього лишився тільки окраєць, пан Дантон обернувся до Оти.

— Гарне видовище? Я дуже люблю дивитися на захід. Удома, на фермі, в нас є плаский дах, на який я майже щовечора сходжу, закуривши сигарету. Певна річ, там вид на сонечко не такий казковий, як тут, а все одно я втішаюся ним, бо загалом я людина скромна і не позбавлена фантазії. А коли сонечко сяде й довкола западе ніч, я дивлюся на шосе, по якому мчать авто. Це гарна картина. Кожне має двоє велетенських очей і гуде, гуркоче, що тут мав би бути ресторан і авторемонтна майстерня. Проте у нас поки що нема нічого, крім курячої ферми, і авто мчать далі. Хе-хе! І тоді у мене теж стають велетенські очі, і я бачу авторемонтну — біленьку — майстерню, з кольоровою вивіскою… Отак-то воно, друже, хоча ця мрія — моя таємниця, про яку я розповідаю тільки вам, бо іншим соромлюся. А втім, можливо, й даремно. Можливо, саме це і є сучасна поезія, як ви гадаєте?

— Можливо, — відповів Ота. — На віршиках я не розуміюся, хоча думаю, що відчую, коли трапиться щось гарне. А щодо грошей…

Він засунув руку в нагрудну кишеню. Вони стояли в сутіні за рятувальним човном, але з вікон їдальні першого класу падав сніп світла, в якому пан Дантон міг виразно побачити ріжки чотирьох папірців по тисячі франків, які лежали в потертім Отинім гаманці.

— Дякую, — сказав він задоволено. — Справу залагоджено.

— Ба ні, не залагоджено, — заперечив Ота. — Тепер покажіть свої. Не сердьтесь, але я хочу, щоб усе було справедливо. Тобто щоб була рівність.

— Атож, атож, — широко всміхнувся пан Дантон. — Як тільки дістанемося до Сеттата, ви побачите їх у банку й зможете навіть помацати. Тут я таких грошей, звісно, не маю; не міг же я взяти з собою до Парижа всю свою готівку. Від неї, мабуть, небагато б лишилося. — Він зареготав, постукуючи пальцями по брезенту, напнутому на човні. — Але тепер, коли ми зайшли так далеко, я хотів би дати вам одну пораду. У своїх і в ваших інтересах: ради бога, прошу вас, будьте обережніші й не носіть гроші весь час при собі. Отак у кишені. Тут аж кишить голодранцями, і кожен з них злодій. Ви не повірите, яка спритна в них рука. Покладіть кудись…

— Куди?

— Куди вони не дістануться або не наважаться. Скажімо, у валізу. Мабуть, у вас є валіза, яка замикається?

Ота не відповів ні «так», ні «ні». Валіза у нього, звичайно, була, але те, що казав цей курячий чоловік — нісенітниця. Залишити гроші внизу, в каюті, навіть під десятьма замками й піти до їдальні або на палубу означало те саме, що довірити охороняти їх господу богу. Будь-хто може поцупити їх.

— З вашою валізою із пароплава ніхто не втече, — озвався пан Дантон, ніби читаючи його думки. — Бо куди ж тікати? Пішки через океан до Америки?

— Теж правда, — промимрив Ота й, попрощавшись, пішов униз.

Класти гроші в валізу він, звісно, не збирався, просто хотів побути на самоті й дати лад своїм думкам. За день сталося багато всяких подій, аж надто багато, проте все заступила думка про авторемонтну майстерню. Це буде велике, прекрасне діло… Звичайно, якщо воно стане реальністю. Та це вже не залежить од нього, Оти. Чи, може, залежить, але тільки на половину, власне, на третину.

У нього трохи боліла голова. Він повернув до умивальні. Та, роздягнувшись до пояса і з приємністю підставивши потилицю під холодну воду, раптом згадав про гаманець, який залишив у кишені піджака на вішалці. Миттю обернувся. Піджак висів на вішалці. Ота підбіг до нього й засунув руку в кишеню. Гаманець був на місці. Ота розкрив його. Гроші теж були цілі. Ота задоволено сплюнув.

Це була досить неприємна хвилина, і викликав її пан Дантон.

Прокинувшись над ранок, Ота, ще напівсонний, помацав під подушкою, чи гаманець на місці. Досі він ніколи його туди не ховав, а от учора ввечері заховав. І це теж через пана Дантона та його баляси. Найімовірніше, той просто лякав його… А втім, важко сказати…

Стискаючи в пальцях клятий гаманець, Ота втупився в бляшану стелю. З арабами йому вже доводилося стикатися, і він мав тут певний досвід, але не знав, добрий то досвід чи поганий, і в цьому полягала трудність. Позаминулої зими на шахти в Епінак їх приїхала ціла армія, всі худі, жовті від холоду, як усохле листя, ї всі схожі один на одного, хоч у декого було подерте пальто, в інших тільки ковдра, накинута на плечі, деякі ж поверх ковдри надягли свої білі, брудні бурнуси, а голови обмотали ганчір'ям. А проте вони були, мов яблука з одного дерева: Ібрагім схожий на Алі, Алі — на Юсуфа, Юсуф — на Ібрагіма. Ота ніяк не міг. Їх розрізнити, хоч і жив у сусідньому бараку й зустрічався з ними більше, ніж хто інший.

Було їх сто п'ятдесят і одна трирічна дитина, Селім. Ніхто не міг збагнути, як із малим хлопцем араби пройшли непомітно на пароплав, — казали, що батько хлоп'яти, Алі, проніс його в клунку з манаттям, загорненого, як ляльку. Тільки аллахові відомо, як Селім не задушився. Безперечно, його було б дуже шкода, бо то була чудова дитина — зовсім малесенька, але розумна людинка. Його залишали в бараці, бо не знали, що з ним робити, і, поки батько був на роботі, Селім сидів на порозі, бавився камінцями або котушкою ниток. Зовсім сам. Нічого не хотів, нічого не вимагав, здається, навіть голоду не відчував, хоча їв тільки вранці і ввечері, коли Алі був удома. Та щоразу, коли хтось заходив, Селім підводив голову і всміхався, наче був страшенно щасливий.

Мабуть, саме тому Ота Скала так часто туди ходив; це було приємно — приносити щастя. Він давав Селімові побавитися своїм годинником, учив його говорити по-чеському, але згодом облишив, бо через півроку засвоїв від арабів трохи їхніх слів і хотів навчитися більше. Просто так, для забави, адже то страшенно дивна мова, до того ж араби, — це були алжірці, — раділи, коли він озивався до них їхньою мовою. За рік Ота вмів краще по-арабському, ніж вони по-французькому, й написав про це додому довгого листа… Селім весь час бавився його годинником, і араби всміхалися, а найбільше батько Алі. Важко було сказати, що це люди з Африки, хіба що видавали їх мова та колір шкіри. У всьому іншому між європейцями й арабами майже не було різниці, тільки платили їм менше — вони працювали за дві третини того, що одержували інші. Але Оту це не обходило; він платню не визначав і, крім, того, одержував повну тарифну ставку, як усі білі.

Якось Ота сфотографувався в капітанському кашкеті. Цього кашкета з білим верхом, галунами й величезним якорем йому надів фотограф у Діжоні, щоб більше пасувало до керма, яке стояло в ательє, і до чайок, намальованих на декорації. Вийшла чудова фотографія керманича, який веде пароплав у відкритому океані. Ота був такий радий, що замовив аж дев'ять фотокарток. Одну послав додому, другу подарував Жермені, за якою упадав, третю дав Селімові, щоб хлопець мав чим бавитися вдень, коли до нього ніхто не підходить і коли нема дядькового годинника.

Але через тиждень сталася дивовижна річ: повернувшись увечері додому, Ота знайшов на столі свою фотографію з виколотими очима. Це була саме та фотографія, яку він подарував Селімові, — в Жермені він був упевнений. Ота побіг до арабського барака, проте алжірці, в тому числі й Алі, витягли ножі, й очі у них так грізно поблискували, а зуби так люто скреготали, що він одступив. Подумав, що вони збожеволіли.

Тільки вранці довідався, що дирекція шахти знизила ал-жірцям платню. От вони й лютували і не хотіли розмовляти з білим, хто б він не був, навіть Ота. Це було трохи сумно, а більше смішно. Неначе він у тому винен! Вони таки божевільні!

Ота міг усе їм пробачити. Але на другий день у нього пропав годинник, і коли він обережно заглянув крізь вікно до арабської халабуди, то побачив, як Селім підніс годинник до вуха, щоб почути цокання. Оту це страшенно обурило. Для Селіма йому не шкода було годинника, він, може, й подарував би його хлоп'яті, коли б Алі прийшов і гарно попросив. А так? Ота вдерся до барака й знову побачив блиск очей, зубів і ножів.

Він одступив, але сказав, що заявить про це, сказав по-арабському, щоб вони зрозуміли. Проте не заявив. Уранці його покликали до контори й дуже люб'язно повідомили, що зрізують платню і йому. Ота, звичайно, сказав як міг, що він про те думає. Та це не вплинуло, була криза, і на місце одного можна було взяти десятьох. Тоді він пішов до бригадира, який добре ставився до нього, й вилив йому душу. Адже він чех, отже, його не можна валити в один гамуз із арабами. Бригадир — загалом порядна людина — мав, на жаль, своєрідне поняття про географію: він сказав, що, наскільки йому відомо, Ота походить з «la Boheme», що по-французькому означає Чехія. Ота кивнув головою. Тоді бригадир повагом потер підборіддя й зауважив, що, в такому разі, Ота «un bohemien», що по-французькому означає циган. І його можна валити в один гамуз із арабами. Ця жахлива несправедливість збурила Оті кров, і все закінчилося його чудовим директом, панікою і втечею. Селімові лишився годинник, бригадирові — спогад про те, який на смак knock-out[3], а Оті — чотири з половиною тисячі франків, котрі він устиг одкласти, і кілька фотографій у капітанському кашкеті.

Вп'явшись очима в бляшану стелю, низьку — як рукою сягнути, — Ота Скала розмірковував: правду каже пан Дантон чи бреше? Але він так і не дійшов якогось певного висновку, бо одна думка казала «так», друга — «може», а третя — «ні». Було ще темно, в каюті чулося хропіння, в якому голос пана Дантона вирізнявся особливо високо, фальцетним відтінком. Ота встав і пішов на палубу, ближче до моря.

Воно було спокійне, як ставок, по блідому небу пливли білі клапті, наче хтось подер бурнуси всіх арабів, які були на палубі, й для забави розвісив їх у повітрі. Араби непорушно сиділи серед своїх клунків, самі схожі на ті клунки.

Дивлячись на них, Ота закурив сигарету й вирішив докладніше розпитати пана Дантона про діло, яким вони захопилися.

В цю хвилину зійшло сонце й заграло у волоссі подружжя Перрейрів.

Ясна річ, Ота їх не знав і не відав, що цей чоловік на верхній палубі — Раймундо Перрейра, а тінь позаду — його дружина. Він звернув на них увагу через те, що Раймундо Перрейра нахилив голову і в його чорному, блискучому, немов лакованому, волоссі сонце утворило яскраву білу пляму. За хвилину Перрейра підвів голову, й Ота кілька секунд розмірковував, чому той здається йому таким примітним. Спершу він ладен був повірити, що справа тільки в його лакованому волоссі. Потім зрозумів, що це не так: причина була у вусиках.

Вусики пана Перрейри стирчали під самісіньким носом і були рівненькі, як олівчик, тільки кінчики ледь-ледь загнулися вгору. В цьому не було нічого особливого, і все-таки… Все-таки це викликало в Оти дивне враження, ніби нагорі стояв чоловік з двома ротами, один із яких, верхній, усміхається незалежно від того, що робить нижній: хмуриться, плаче, здригається від болю чи від люті… Це було схоже на машкару, надіту на обличчя там, де її ніхто ніколи не носить.

За чоловіком з вусиками ворухнулася тінь, скісне проміння сонця замерехтіло в ясному волоссі й утворило ореол. Це був чудовий ореол, набагато кращий за німб на іконах. Здавалося, довкола обличчя жінки поблискують дрібненькі шовкові вогники. Та навіть не це було найгарніше: світло вогників падало на обличчя і вкривало його ніжним, прозорим сяйвом, яке стерло всі тіні й залишило тільки щось схоже на видиво, котре іноді постає в людини перед очима. Щось нематеріальне, ніжне, недоторканне. Ніби слід подиху на склі, який за мить безповоротно зникне.

Зненацька жінка ступнула крок уперед, ореол довкола її голови зник, і тепер перед Отою стояла звичайна білявка. Але на її обличчі зостався відбиток сяйва… принаймні Оті так здалося. Він знав, що це безглуздя, що світло не залишає слідів, коли воно щезає. Знав, що Есе це тільки гра сонця, про яку жінка, певне, й не здогадувалась. Проте це було надзвичайно гарно, і враження лишилося. Це була найчарівніша жінка, яку він будь-коли бачив у своєму житті.

Він довго дивився на неї, сховавшись за вентилятором. Бачив, як вона сперлася на поруччя біля чоловіка з вусиками і як той узяв її під руку. Отже, вони справді були близькі, хоч зовсім не підходили одне одному. Чому вона вибрала саме його?..

Ота був здивований. Коли за хвилину вони пішли, — чоловік з вусиками усе ще тримав її за лікоть, — Ота Скала дивився їм услід, відчуваючи безпорадну злість. Йому було шкода її.

Він подивився на океан. І подумав, що якби у них вийшло з авторемонтною майстернею, то, він, чого доброго, зміг би й оженитися. Не зразу, а, скажімо, через два-три роки, може, раніше, а може, пізніше… Взяв би її гарненько під руку, — власне, вона взяла б його, — і вони пішли б до вівтаря. Певно, в Марокко є церкви, а якщо нема, то якась ратуша там усе-таки знайдеться…

Йому стало ніяково. Це були безглузді й незвичні думки. Найголовніше незвичні. З ним ще ніколи не траплялося, щоб він думав отак про якусь дівчину. І взагалі ніколи, навіть мимохідь, він не думав про одруження, хоч гуляв не з одною дівчиною. Серед них були вродливі, багаті, як, наприклад, Бланш із Страсбурга… І ось тепер він здалеку побачив незнайому жінку, і у вухах наче органи грають. Дивина! Таж він її, по суті, не бачив навіть так, як бачать людину через вулицю — взагалі не бачив її всю, а тільки від пояса й вище! Хтозна, може, в неї огидно тонкі ноги або, навпаки, страшенно товсті. Таке буває дуже часто…

Він засміявся. Еге ж, таке буває… Але він, можливо, їй це пробачив би. Можливо. Певно сказати цього він не міг.

А може, це зіпсувало б усе враження й ілюзія розвіялася 6. І, певно, так було б краще. Як тільки людина починає дуріти, вона повинна вміти зупинити себе. Ще дякувати богові, що ця дівчина зайнята, може, навіть і заміжня. Бо, чого доброго, він іще почав би бігати за нею по пароплаву, а тоді й по всьому Марокко, умовляв би її: «Дівчино, станьте моєю дружиною, дуже прошу! Я вас люблю, і в мене є велика авторемонтна майстерня. Заживемо з вами як у раю!» Ота засміявся, перевів дух і знову засміявся. На цьому все скінчилось. Він більше не думав про ту жінку. Дивився на гру гостроносих дельфінів, які вистрибували з хвиль і знову пірнали, блискучі й гладенькі, ніби виточені… Потім до нього знов повернулася думка про авторемонтну майстерню — «його майстерню», як він уже називав її в думці, — і Ота зосереджено почав обмірковувати, де що розмістити.

Якось вийшло так, що свою майстерню, весь той будиночок він уже бачив перед собою, наче реальну річ, у якій нічого не можна змінити. Це був побілений одноповерховий будинок з пласким дахом і гранчастою башточкою, де він, Ота, мав свою кімнатку. На башточці сяяли неонові написи: «Автосервіс», «Ремонтні роботи», «Бензин»; унизу були широкі ворота, що вели до прямокутного приміщення з великими вікнами; з того приміщення видніли пальми вздовж шосе, під пальмами — червона бензоколонка з білою кулею… Це стояло в нього перед очима, незмінне й непорушне, мов на фотографії; написи весь час горіли, бо — дивна річ — зовні своє королівство він завжди бачив у нічному освітленні, хоч усередині був день, а за вікнами зеленіли пальми, наче наліплені на голубому небі.

Він не знав, чому воно так, але зовсім не дивувався. Коли вчора пан Дантон уперше заговорив про авторемонтну майстерню, звідкись виринула ця картина, така чітка й конкретна, що просто не можна було в ній сумніватися. Крім того, картина була приємна і цілком його задовольняла. Нічого іншого й нічого більшого він собі навіть не бажав. Тільки щоб були машини, багато машин, фрезерних, свердлувальних верстатів, автоген — усе, як годиться в майстерні. Інакше він не зміг би працювати як слід, робити великий ремонт, а це було б прикро…

Він схилився на поручні, Ніс «Менари» краяв море, наче то була не вода, а сир. Грона бризок злітали вгору, на мить зблискували веселкою, щоб потім знову впасти, злитись із спіненою масою, яка тікає назад, квапливо облизуючи борти судна. І знову, й знову бризки злітали великими, розтріпаними гронами, й здавалося, що вони весь час одні й ті ж… так само, як здавалося, що ніс судна розтинає весь час одну й ту саму хвилю або той самий клапоть океану.

Ота пильно дивився на цю гру бризок, наче, хотів закарбувати її у своїй пам'яті, але всі його думки снували навколо майстерні. Дванадцять тисяч франків — жалюгідно мало, щоб обладнати її як слід. «Кажуть, у Марокко дешеве життя? Що з того! Всі промислові вироби доводиться везти через море. Зрештою і машина з других рук буде дорожча, ніж у Франції. Це безсумнівно, бо машина — річ дорога. І хай пан Дантон не малює мені все в рожевих барвах… Так, я, мабуть, почну з малого. Спершу робитиму тільки дрібний ремонт і до більшого перейду тільки тоді, коли як слід обладнаю майстерню. Коли зароблю на машини. Це може бути скоро, але краще на таке не розраховувати. Ні, я не поспішатиму й не обкрадатиму людей. Бо поганої репутації позбутися важко, навіть коли б… Ні, ні, я на таке не піду. Навіть коли б вони хтозна-як хотіли — пан Дантон і та його сестра».

Ота випростався, сповнений рішучості. Сонце підбилося вже високо, починало припікати, і він здивувався, що простояв тут у задумі майже годину.

Ота подався до їдальні. Може, ще застане там пана Дантона й одразу скаже: «Викиньте з голови думки про швидке збагачення. Мала рибка — теж риба; головне ж — солідна фірма». Пан Дантон, можливо, почне викручуватись або скаже: «Ваша правда, друже!», а потім усе робитиме по-своєму. Чи, може, не він, а його сестра.

Ота зупинився. Сестра йому не сподобалася з самого початку. Якась потвора — певне, дуже енергійна. Все це випливало з того, що розповідав пан Дантон: «Моя ферма — тобто ферма моєї сестри». Мабуть, сестра дає йому відчути, що хазяйка вона. Від цього важко відвикнути — вона захоче втручатися і в справи майстерні. «Але зась! Я даю третину грошей, свої знання й руки. А вона ж тільки гроші… А як, власне, ми ділитимемо зиск?..»

Ота раптом помітив, що знову стоїть біля поручнів і дивиться, як вирує внизу вода. Про сніданок геть забув. Глянув на небо. Сонце підбилося щонайменше на два щаблі драбини. Він побіг до їдальні. Там було майже порожньо, певно, всі вже поснідали.

Ота квапливо пив каву й озирався, чи не прийшов пан Дантон. Після вчорашнього він почував себе самотньо за цим столом, до того ж йому треба було домовитися з тим курячим чоловіком ще про всякі речі. Щоб наперед усе було ясно. Але пан Дантон не приходив, і Оті нічого не лишалося, як знову вийти на палубу. Ніс пароплава й досі був порожній, лише кілька поодиноких постатей виднілось там і араби сиділи на своїх клунках, схожі на кокони. Ота пішов на корму. Там людей було, мов на торговищі. Він помацав нагрудну кишеню, чи на місці гаманець, застебнув піджак на всі ґудзики і почав проштовхуватися вперед.

Посеред юрми, на вільному просторі між коловоротом та бухтами канату через скакалку стрибали двоє чоловіків, а третій гамселив кулаками по мішку, підвішеному на підіймальному крані.

Вони були в білих спортивних трусах і блакитних майках з великими білими емблемами. У того, біля мішка, на грудях була намальована звивиста гадюка, хоча йому краще пасував би кінь — такий він був кощавий, високий, з довгастим черепом.

Старший — років тридцяти п'яти, чоловік із скакалкою — мав укрите шрамами, схоже на поле бою обличчя й безформні обрубки вух, а на емблемі у нього був їжак. Другий, молодший і чорнявий, з запалими худими щоками, мав на грудях зайця. А втім, може, то був кріль чи навіть кіт.

В першу хвилину Ота не знав, що про них і думати. Очевидно, то були боксери. У того зі шрамами на обличчі за плечима, певно, були сотні боїв, і кар'єра його вже закінчувалася — він стояв. на початку дороги, що вела тільки на боксерський цвинтар. Худий чорнявий парубок, який стрибав біля нього через скакалку, навпаки, здавався початківцем. Чи, може, то був не початківець, а лялечка, з якої боксер ще тільки вилупиться. А може, й не вилупиться… Невже вчитель і учень?

Щось не схоже: старий зовсім не звертав уваги на молодого. І Ота зметикував, що вони обидва, мабуть, запасні партнери третього, оцього коня з гадюкою на грудях, який бавився з мішком. На вигляд він був найспритніший, і обличчя його було зарозуміле, якщо не пихате. За хвилину він, мабуть, кине мішок і почне гамселити по них, по цих двох живих мішках — ці запасні партнери, по суті, були не що інше, як два мішки м'яса…

Ота протиснувся ближче, щоб краще роздивитися обличчя Гадюки-Коня. На голові — біленький проділ, волосся коротко підстрижене, але спереду біля проділу воно було довше, і від того складалося враження, ніби над самим чолом сидить метелик, який цілує свого улюбленого чемпіона або щось йому нашіптує. Це було трохи кумедне, проте досить виразне уявлення; здавалося, досить плеснути в долоні або махнути рукою, як метелик полетить і боксер залишиться без окраси, а може, й без порадника. Та не зачіска надавала Гадюці-Коневі такого характерного виразу. І не очі, й не плескатий боксерський ніс, а маленький рот, який скоріше пасував би його синові…

Хтось смикнув Оту за рукав — пан Дантон, очі палають, усмішка на все обличчя.

— Дивитесь на боксерів? То чого ж стоїте, друже? Біжіть нокаутуйте їх!

— Спасибі. Але тільки після вас.

Тієї ж миті пан Дантон зник, наче й справді побіг показати, як це робиться. Насправді він нікуди не побіг — хтось просто відсунув його, наче шахового пішака.

Цей «хтось» був чоловік у білому, з прилизаним і блискучим, як халяви, волоссям. Він протиснувся аж до боксерів і обернувся. Під носом у нього стирчали вусики, схожі на олівець чи другий рот, який завжди усміхається.

— Стоп, хлопці! — наказав він. Зачекав, поки боксери підійдуть до нього. Потім оглянув присутніх, немов порахував їх. Нарешті заплескав у долоні: — Mesdames et Messieurs![4] — Вимова у нього була м'яка й шепелява, але голос дзвінкий. Він відрекомендувався.

Так Ота Скала вперше почув ім'я Раймундо Перрейри. Нічого в Раймундо Перрейрі йому не подобалося, а проте він слухав, що каже цей чоловік, бо то було досить цікаво:

— Дами й панове! Ці спортсмени, якими я керую, належать до європейської боксерської еліти, пливуть до Марокко, щоб і там продемонструвати своє мистецтво, щоб і Африка дізналася про найжорстокіший і наймужніший спосіб бою. Цікавість, яку ви вже виявили до тренування, свідчить, що їхня місія не буде марна.

Раймундо Перрейра замовк і облизав губи. На ньому був вишуканий костюм з білої фланелі, та, попри це, щось у його словах, у всій його постаті нагадувало штукаря з вар'єте, який вийшов у зношеному фраку на естраду й от-от почне витягувати з циліндра кролів. Він уже готувався до цього, вже підняв у широкому жесті руку…

— Дозвольте мені познайомити вас із своїми борцями: Каміль Верхарт, Бельгія, чемпіон Фландрії!

Чоловік зі шрамами на обличчі ступив крок уперед і кивнув головою, мовби сказав: «Так, це я, не сердьтеся».

— Марсель Петіжан, Франція, чемпіон Ельзасу!

Хтось у юрбі зааплодував, мабуть, із почуття патріотизму, а Марсель Петіжан, — чорнявий худий молодик, — почав так радісно кланятися на всі боки, що можна було подумати, ніби він усе життя чекав тільки цієї хвилини й тому не їв і не спав.

— П'єтро Сокко, Італія, дворазовий чемпіон Тосканії! Чоловік з маленьким ротиком і з гадюкою на грудях поволі вийшов наперед і, примруживши очі, озирнувся…

Ота Скала не втримався й голосно зареготав.

Те, що тут відбувалося, було очевидне шахрайство, і він не розумів, як до цього можна ставитися серйозно. Перрейра знайшов у балаганах кілька професіоналів третього класу, зробив із них чемпіонів і подався до Африки, де нема конкуренції і де можна на цьому заробити. Зробити бізнес, за словами пана Дантона. Якби хтось зааплодував П'єтро Сокко так само, як Марселеві Петіжанові, сміх Оти Скали потонув би в оплесках, і його доля склалася б інакше. Але П'єтро Сокко не вважав навіть за потрібне вклонитися, й глядачі покарали його мовчанкою. І серед тієї тиші Отин сміх пролунав, наче дзвінок.

Раймундо Перрейра миттю звівся навшпиньки і вп'явся очима в натовп.

— Це ви сміялися, шановний? — тицьнув він на Оту пальцем.

Ота посміхнувся.

— Ну то й що?

— Нічого. Але ви, певне, мали на це якісь підстави?

— Навіть кілька, — сказав Ота. — Бо я дещо тямлю в спорті.

— Невже? — захоплено вигукнув Раймундо Перрейра. — Може, ви ще й боксер?

— Як це ви вгадали? Я — чемпіон Полярного кола. — Ота гадав, що це прозвучить, як дотеп, і, крім того, як недвозначний натяк на Перрейрині фальшиві титули. Але це нікого не вразило, ніхто цього, мабуть, не зрозумів. І Оту це трохи збентежило.

— Який щасливий випадок! — заплескав у долоні Раймундо Перрейра й ворухнув пальцем. Люди перед ним розступилися, немов од помаху чарівної палички, і він опинився перед Отою. Зацікавлено оглянув його від голови до п'ят. — Чудово! В такому разі ви, гадаю, охоче виступите проти котрогось із моїх хлопців.

— І не подумаю, — відповів Ота. Він уже сердився на себе за свій сміх. Адже цю ситуацію можна було б, зрештою, передбачити. Цьому чоловікові потрібна дешева реклама — він пливе до Марокко заробляти гроші, а люди, що витріщають тут очі, — зародок його майбутньої публіки; коли пароплав допливе до Африки, вони роз'їдуться по найвіддаленіших куточках і підготують для Перрейри грунт. І він, Ота, в цьому допоможе Перрейрі, навіть більше — йому ще й добряче намнуть боки.

— І не подумаю! — повторив він.

— А чому? — люб'язно запитав Раймундо Перрейра і поклав йому на плече руку.

— Не торкайтеся мене!

Перрейра посміхнувся.

— Мене ви можете не боятись, я не боксер.

І Ота раптом побачив, що юрма відступила, що він стоїть із Перрейрою посеред кола і що він — той кріль, якого цей штукар витяг за вуха з циліндра й тепер показує публіці.

— Заберіть руку!

— Я повторюю, мене ви можете не боятися! — знову посміхнувся Перрейра. Та цього разу він звертався не до Оти, а до юрми. — Ви свідки, шановне товариство, що я цьому молодикові нічого лихого не заподіяв. Я тільки даю йому змогу взяти участь у боротьбі за приз. Десять франків за кожен раунд, який він витримає. За перемогу — п'ятдесят!

— Це мало! — озвався позаду голос пана Дантона.

— Гаразд. Тоді п'ятдесят п'ять.

— Ні! — сказав Ота. Він уже скинув із свого плеча Перрейрину руку, повернувся і рушив туди, звідки Перрейра його витяг. У юрмі засміялися, потім знов і знов. Оті було байдуже, але все-таки він подумав, що не варто опускати очі, аби комусь не видалося, ніби він і справді боїться. Ота йшов, високо піднявши голову, і помітив біляву жінку, що стояла на палубі першого класу, дивилася вниз і теж сміялась.

Ота відчув, як у нього червоніють щоки.

— Шістдесят! — гукнув йому вслід Перрейра.

— Гаразд! — Ота подивився на жінку, яка все сміялася. — Гаразд! — повторив він. Скинув піджак і сорочку.

Жбурнув їх, не дивлячись куди. Почав розстібати штани.

— Увага! — жартома вигукнув Перрейра. Це було банально, але юрма засміялась.

Ота скинув штани і лишився в трусах. Він обернувся, наче супротивник стояв уже тут. Та перед ним був тільки Раймундо Перрейра.

— Справді спортсмен! — буркнув той, обмацуючи Отині біцепси. — Ану-ну, давайте! Voila![5] Дивіться! Чоловік за шістдесят франків!

Оті справді раптом здалося, ніби він продався Перрейрі. Зрештою, навіть не за шістдесят франків, бо він їх ніколи не одержить. Навпаки, його жде тяжкий нокаут. Він уже й не пам'ятає, коли тренувався, а з професіоналами змагатися важко. Вони такі ж штукарі, як Раймундо Перрейра. Ота уже мав щодо цього досвід. У Страсбурзі тричі пробував виграти приз у балагані. Один раз виграв двадцять франків, а двічі його змолотили й вибили два зуби. Тепер йому дістанеться втретє.

Хтось спритно обв'язував йому руки бандажем. Він не знав, хто саме. Дивився собі під ноги й марно переконував себе, що не боїться. А проте він боявся, найбільше боявся за зуби і марно питав себе, навіщо, власне, це робить. Заради тієї білявки з першого класу? Не міг у це повірити. Але, певно, так воно й було… Нарешті він підвів очі й побачив перед собою Каміля Верхарта, чемпіона Франції. Це був той, хто перев'язував йому руки, байдужий, з обличчям, схожим на пооране снарядами бойовище.

І раптом йому полегшало на серці, бо зрозумів, що цього ветерана ще зможе подужати. Легко… Чемпіон Полярного кола versus[6] чемпіона Франції. «Такий позшиваний чоловік довго не видержить. Його тримають укупі хіба що рубці та нитки. Він весь зліплений з латок, суцільний болючий шрам, суцільна болюча рана. Його треба вдарити тільки раз, а потім щадити. Він це зрозуміє і щадитиме мене, бо має розум і знає, що все це комедія…»

— Готово, — сказав Каміль Верхарт.

— А де рукавички? — гарикнув Перрейра.

— О боже, — зітхнув Каміль. У нього були каламутні, жовтуваті очі, на які весь час падали позшивані повіки. Він пішов по рукавички.

— Так, юначе! — Раймундо Перрейра знову поклав Оті на плече руку. Знову витяг його з циліндра й тепер обертав на всі боки, щоб публіка побачила цього кроля, цього дурня. — А яка, до речі, у вас вага? — Він кричав, наче в рупор, аби всі добре чули, аби всі бачили, що ця комедія готується виключно для них і що це тільки початок, найголовніше попереду, і що цього разу, сьогодні, це буде безплатно.

— Вельтер[7].

— Та невже? — здивувався Перрейра, обернувшись до публіки. — Трохи загладкий, вам не здається?.. Однак у нас немає напохваті вагів, отож доведеться повірити на слово. Гаразд, вельтер. Вашим супротивником буде наш вельтер П'єтро Сокко, Італія, чемпіон Тосканії!

— Дурниці! — вигукнув Ота. — Це не вельтер, це щонайменше напівважка вага!

— Дурниці! — вигукнув Перрейра. Голос його звучав точнісінько, як Отин, і це було так смішно, що всі зареготали. — Дурниці! Ви — напівважка вага. Але я проти вас ставлю вельтера. Щоб вам усе було зрозуміло, дами й панове, — обернувся він до присутніх, — вельтер означає вагу близько сімдесяти кілограмів, це вага худого боксера. Цей молодик запевняє, що він худий, та ви підійдіть ближче й подивіться самі.

Ніхто не ворухнувся, але в першому ряду ще чувся сміх. Там стояв старий дід, той, що вчора чистив ножем нігті й озирався, мов лиходій. Поруч нього — якийсь молодик з великою квадратною головою, смуглява жінка в червоній спідниці й з білими коралами на шиї, які блищали, наче краплини роси; чоловік у береті й пан Дантон, який щирив зуби й робив Оті підбадьорливі жести. І ще багато-багато інших… Але над усіма ними стояла білявка і пильно дивилася вниз. Жінка ховалася в тіні, було видно тільки її голову та руки, які лежали на поручнях, проте вона, певно, бачила все.

— Ну то як, битиметеся чи ні? — голосно запитав Перрейра.

— Битимусь, — тихо відповів Ота.

— Дами й панове, він битиметься! — прогув Перрейра. Він весь час удавав, ніби допитує кроля й перекладає його недоладні звуки на зрозумілу мову. — Так, битиметься! Він щойно це мені сказав. На нас чекає приємне видовище!

Він потер руки, наче вони були в нього намилені. Позадкував. П'єтро Сокко вийшов у коло й ледь осміхнувся. Маленький рот його трохи розтягся. Маленьким у нього був тільки рот. Руки в гирях рукавичок висіли вздовж тіла, як копита.

— Ти рік не зможеш засміятися, — тихо просичав він.

Губи його при цьому навіть не ворухнулись.

Ота й сам знав, що це буде не звичайний поєдинок, а страшна, жорстока бійка.

Він глянув Сокко у вічі. Помітив у них холодний, зелений блиск; зрозумів, чому цей кінь має на грудях гадюку. Це був не Кінь, а справжнісінька Гадюка.

Ота відвернувся. На палубі першого класу з'явилося багато глядачів. Подекуди біліли кашкети суднових офіцерів; на Перрейрину принаду клюнула й краща, більша риба. Стюард у білій куртці бігцем приніс гонг, яким він у першому класі скликав на обід, а кілька веселих матросів під Перрейриною командою натягали довжелезний канат у формі квадрата між чотирма стовпцями, на яких у гарячі дні напинали полотняний тент. Маючи трохи фантазії, можна було побачити у цьому ринг.

Однак не було каніфолі, й Ота неспокійно човгав тенісними черевиками по дошках палуби — чи вони не сковзають. Він уже не боявся, бо знав, що його жде, й змирився зі своєю долею. Але водночас розумів, що було б безглуздо здатися на волю випадку. Кілька разів він підстрибнув, немов через скакалку. Відчув, що ноги його налиті свинцем і що він важкий, наче після весільного бенкету. Як ніколи, йому бракувало тренування… Він спробував випад правою і лівою рукою; кулаки були такі легкі, що він. навряд чи збив би ними навіть яблуко. Принаймні йому так здалося: важкі ноги, легкі руки. Справжня катастрофа.

Матроси ще закріплювали канат, проте він уже рушив до імпровізованого рингу, навіть не усвідомлюючи, навіщо це робить; мабуть, щоб не стояти отак по-дурному на місці, а може, щоб прискорити події й щоб усе було позаду. Знову зробив випад. Перевірив трюк Фіцмауріца — вдаваний удар лівою рукою в підборіддя супротивника, щоб змусити його відкритись, а тоді…

А тоді нічого. Ота захитався, наче хтось підрубав йому ноги. Коли б не канат, на який він важко ліг і об який здер собі шкіру на крижах, то, мабуть, упав би. Збентежено озирнувся. Віддалік побачив Гадюку — той, на щастя, балакав з Перрейрою й нічого не помітив. Злякано глянув на дошки палуби, чи, бува, на чомусь не спіткнувся. Ні, всі щілини були гладенько залиті смолою… А втім, він не міг з певністю сказати — спіткнувся об щось чи зачепився. Просто якась невидима сила забрала в нього з-під ніг палубу саме в ту частку секунди, коли він відхилився й звівся навшпиньки, щоб послати удар з усієї сили. Враження було таке, ніби нахилився ринг…

І це справді було так: хитнувся пароплав.

Тепер Ота знав це вже напевно. Пароплав справді хитався. Поволі, майже непомітно, але все-таки хитався. Поки Ота стояв, розчепіривши ноги, він не відчував нічого. Але тієї миті, коли-його щось штовхнуло назад, він саме звівся навшпиньки, усе тіло напружилося й центр ваги перемістився кудись угору, здавалось, аж у горло.

Це було жахливо. Незвичайний ринг, хистка підлога, незвичайне середовище. Ота зціпив зуби, щоб не закричати про це. Все одно нічого не помогло б. Краще це проковтнути, бути уважним і надто не танцювати, прикипіти ногами до палуби, по-боксерському це чи ні…

— Ready?[8] Починайте! — вигукнув Перрейра, скинув піджак і вийшов з Гадюкою на ринг.

— Де рефері? — запитав Ота.

— Ось, — тицьнув на себе пальцем Перрейра.

— Що? Я протестую!

— Не відкручуйтесь, — засміявся Перрейра. — Це справді так, і нічого тут уже не вдієш: рефері — я.

Ота Скала чекав у своєму кутку, повернувшись обличчям до публіки, й дивився на Марселя Петіжана, чемпіона Ельзасу, який стояв поруч стюарда з секундоміром у руці. Бачив, як Марсель підняв руку, як стюард підняв паличку… і тієї ж миті, коли пролунав удар гонга, подумав, що навряд чи почує другий удар, який сповістить про закінчення раунду.

Ота обернувся. Гадюка стояв майже посеред рингу — певно, вискочив із свого кутка, як хижак, хоч гонг іще лунав; хотів, видно, якнайскоріше закінчити цей двобій, з якнайбільшим ефектом і славою. Він уже скинув майку. Величезні маслаки, пучки м'язів, які блищали, наче мідні лати, робили його ще більшим. Здавалося, очі у нього заплющені, проте бачив він добре. Його правиця несподівано випросталася, наче кийок, цілячись в Отине підборіддя, точніше, в кінчик Отиного підборіддя, коли мозок дав кулакові наказ ударити. Але Ота відхилився, і «кийок» просвистів у повітрі… Мить — і Гадюка знову насторожі, готовий до нападу, тимчасом як примружені, мов невидющі, очі шукали нову ціль. Ота знав, що Гадюка знову цілитиме в підборіддя.

Він знав це так само певно, як і першого разу, коли встиг одхилитися, бо прочитав усе в Гадючиних примружених очах. Це було на подив легко. Гадюка дивився туди, куди хотів послати кулак, і його повіки, хоч і напівзаплющені, не змогли приховати напрямок погляду або змінити його. Холодні, зелені, гадючі очі, що проглядали крізь щілини, телеграфували про небезпеку, а Ота навчився читати такі телеграми ще вдома.

Колись у Броді у них був чудовий боксер, теж вельтер, який зазнавав поразок тільки через маленьку помилку: він не вмів одвести погляд од того місця, куди хотів ударити. Враження було таке, наче перед кожною атакою боксер посилав суперникові бездротову телеграму з відповідним попередженням. З нього сміялися, прозвали Телеграфістом, але він ніколи од цього так і не відучився. Просто не міг інакше. Не міг навіть примружити повіки й дивився крізь вузенькі щілинки, як Гадюка. Але той у Броді був аматор, простий бляхар…

Зненацька Ота відхилився вдруге. Так, Гадюка знову цілив у підборіддя. Мабуть, цей Гадюка такий дурень, що спеціалізувався виключно на ударах у підборіддя; мабуть, він уже нікуди не битиме й чекатиме тільки миті, коли суперник упаде! Ота зціпив зуби і засміявся. Несподівано він відчув себе набагато впевненіше, ніж коли б завдав Гадюці влучного удару. Поки що він навіть не пробував цього зробити. Йому досить було витримати один раунд за десять франків, він справді починав вірити, що витримає. Принаймні цей раунд! Потім Гадюка змолотить його й зрештою нокаутує, мабуть, у нього в запасі є якісь професійні фінти…

Ота відхилився втретє і вперше атакував сам. Це мав бути блискавичний, чистий удар у серце, але він ковзнув по Гадючиних рукавичках, і від цього лишилося тільки усвідомлення, що Гадюка вміє прикриватися. Тієї ж миті Ота не встиг відхилитися, й страшний удар в плече майже паралізував його ліву руку. Він засичав од болю. Відскочив. Ліва рука повисла, наче надламана. Ота нічого не міг нею зробити, міг тільки вдавати, що атакує нею суперника. І він спробував лівий удар у підборіддя — слабкий, безсилий. Але Ота цим хотів тільки відвернути Гадючину увагу. Майже водночас він зіщулився і послав правий кулак Гадюці в plexus[9].

Ота знав, що не досягне мети, бо Гадюка добре захищався. Він не вірив у чудеса. Не хотів нічого, тільки б приховати свою слабість, свою нещасну, паралізовану ліву руку. Сподівався здобути хвилину перепочинку для руки. Найбільше, на що він міг розраховувати, це удар у лікоть або в рукавичку. Коли рука випросталася, Оті на мить здалося, ніби він бачить свій власний кулак, який летить уперед, до тіла Гадюки, що кидається, падає на нього. Та, мабуть, це йому не здалося, мабуть, в цю мить у нього неймовірно загострилися органи чуття, і він справді побачив чи скоріше відчув рух двох ворогів — тіла й кулака — назустріч одне одному, до неминучого зіткнення.

Потім кулак наштовхнувся на тіло, а тіло — на кулак, і Оті здалося, ніби він на секунду підняв на пальцях руки щось надзвичайно важке. Підпирав цей тягар усією своєю вагою, всім тілом. Водночас він відчув, як щось кидає його назад, відступив і впав на канат, важко дихаючи, знову готовий до захисту.

Але Кінь-Гадюка стояв там, де вони зіткнулися. Руки його висіли вздовж тіла, уста були широко розкриті. Як і очі. Ота раптом побачив їхні холодні зелені райдужні оболонки, які пливли у каламутних білках, мов у молоці, кудись угору, так повільно, повільно… ще повільніше, ніж падав сам Гадюка. Він упав спершу на одне коліно, потім на лікоть, на руку… але очі й уста все ще були широко розкриті, й здавалося, ніби він от-от устане, засміється або щось скаже своїм маленьким ротом.

Та Гадюка не сказав нічого і не засміявся. Навколо запала тиша… Раптом у натовпі пролунав пронизливий вигук:

— Нарешті! Суддя, лічи!

Раймундо Перрейра, який стояв на рингу, білий, мов стіна, ворухнувся і схилився над тим, що лежав. Але не лічив.

— Це був фол![10] — вигукнув він. — Нижній удар!

Перрейра випростався і злякано дивився на глядачів, випнувши груди, ніби зібрався відбити ними град обурених вигуків і ті кулаки, які звелися над головами.

— Я суддя! — репетував він. — Я вирішую! Це був нижній удар. Я дискваліфікую!..

— Не розпатякуй, а лічи! Ми теж бачили. То був чистий удар!

— Я повторюю… — загорлав Перрейра, але проковтнув наступні слова і обернувся до молодика з великою квадратною головою, який перестрибнув через канат і почав сам лічити над Гадюкою, рухаючи ребром долоні вгору і вниз, немов хотів його розрубати:

— Один, два, три…

— Забирайтеся геть! — схопив його за руку Перрейра. — Я забороняю!

— Замовкни! — вигукнув молодик замість числа десять, одштовхнув Перрейру і випростався: — Все! Переможець він, а ти давай плати!

— Ані сантима! — замахав Перрейра рукою. — Це був фол, і вирішую тут я!

— Неправда! — вигукнув молодик. — Переможцю, ану заціди йому в пику, хай знає, що таке чистий удар!

— Неправда! Плати-и-и! — сипло крикнув пан Дантон. — Шахраї! — Маленький, мов пташеня, він вискочив на ринг, грізно ошкіривши свої незліченні зуби, готові вп'ястися Перрейрі в шию. — Плати! Шістдесят франків і ні сантима менше! Хай платить, громадяни! Хай дотримає своєї обіцянки! На нього, громадяни!

Голос у пана Дантона зірвався, та, напруживши всю свою волю, він ще спромігся пропищати:

— Правосуддя! Справедливість!

Але потім зовсім утратив голос і стояв німий, звівши вгору долоні, які стискалися й розтискалися, немовби волали замість уст:

«Громадянине бій за переможця! Громадяни, вперед!»

Весь цей час Гадюка лежав на палубі. Ніхто не звертав на нього уваги, навіть переможець.

Ота стояв біля каната, на який хвилину тому впав, але вже не такий насторожений. М'яв паралізовану ударом руку й через те трохи послабив пильність. Ще не вірив у перемогу і в кінець бою. Не міг вірити. «Як це могло статися?» — свердлила мозок одна-єдина думка.

Але відповіді не знаходив. Тер холодною рукавичкою чоло, яке аж пашіло вогнем, бачив пана Дантона, свого мовчазного захисника, захриплого трибуна, стежив за його героїчною боротьбою з голосом, і йому ставало трохи смішно, хоч він і досі тремтів.

«Нерви, нерви, — подумав Ота, і ця думка немовби прорвала загату. Він раптом зрозумів, чому переміг і як це сталося: пароплав хитнувся, і Гадюка налетів на його кулак, утративши рівновагу. — Ось як це було. Нічого незвичайного — умови для обох були однакові. І якби це я налетів на кулак Гадюки, Перрейра спокійно полічив би наді мною до десяти. А над Гадюкою він не захотів лічити й не заплатить мені обіцяної суми. Втім, я не дуже й шкодую. З великим задоволенням я зацідив би йому, нікчемі, в щелепу. — Ота люто глянув на Перрейрину просяклу потом сорочку. — Шовкова. Мабуть, і кальсони у цього нікчеми шовкові! Втім, він, мабуть, носить труси, спортсмен же!..» Оту охопило нездоланне бажання піти й перевірити, зірвати з Перрейри білі штани й швиргонути їх за борт: «Ось тобі за ці нещасні шістдесят франків! Навчися додержувати слова!»

Це був той самий імпульс, який недавно спонукав Оту одним ударом покласти в куток майстерні бригадира. Але тепер він стримався: це бажання виникло не одразу, і Ота встиг охолонути. Він одвернувся від Перрейри і глянув на публіку. Судновий офіцер у білому кашкеті проштовхувався вперед. За ним ішла білява жінка. Вона зупинилася коло самісінького рингу.

— Монді! — суворо покликала вона. — Монді!

Це пролунало так, немов жінка кликала цуцика, але Раймундо Перрейра швидко обернувся і справді побіг до неї, наче цуцик.

Вона зашепотіла йому щось на вухо. Офіцер тим часом зупинився і глянув на небо. На його устах блукала усмішка. Моиді-Раймундо Перрейра знизав плечима.

— Гаразд, — промимрив він. — Гаразд… — Відтак обернувся до юрби і заговорив знову, як на сцені: — Дами й панове! Вельмишановна публіко! Я дотримую свого слова — ось винагорода! — Перрейра витягнув гаманця із задньої кишені штанів. — Шістдесят франків, шановні! Можете самі порахувати! — І замахав банкнотами в повітрі.

— Хай живе переможець! — вигукнув молодик з квадратною головою і підняв Отину праву руку. Потім незграбно зняв з нього рукавички і розв'язав бандаж.

— Отже, ми виграли! — задоволено прошепотів пан Дантон. — Мерщій тікайте, друже, щоб вони знову…

— Полічіть свою винагороду, — порадив Оті молодик.

— Марселю! Камілю! Допоможіть Гадюці! — закричав Перрейра.

— Ходімо, швидко! — прошепотів пан Дантон. Він гордо ступав поруч переможця, мов сторожа, яка охороняє царевича в золотій короні. Цією короною були шістдесят франків у Отиній жмені, а царевич — він сам, Ота. Юрба почала розходитись, але за хвилину зібралася знову біля Марселя Петіжана й Каміля Верхарта, які допомогли підвестися Гадюці. Той уже стояв на ногах, і вони тільки підтримували його. Поминаючи Оту, він випростався, і його очі, знову примружені, як на рингу, вп'ялися йому в обличчя.

— Тьху, — сплюнув пан Дантон.

За боксерами йшли Монді Перрейра і білява жінка. Перрейра уважно слухав, коли вона йому щось пошепки пояснювала… мабуть, що не треба бути таким негідником. Ноги в неї були не тонкі й не товсті, а саме такі, які можуть сподобатися спортсменові з добрим смаком.

Ота, звичайно, мав на увазі себе. Добрий настрій у нього був цілком виправданий. Адже він виграв. Виграв!

Ота озирнувся, шукаючи свій одяг. Одяг лежав зіжмаканий біля підіймального крана, куди він похапцем його кинув. Підняв піджак, помацав нагрудну кишеню.

Кишеня була порожня.

Руки в Оти затремтіли. Він почав гарячково обертати піджак на всі боки, обмацувати кишені… Тільки сірники й трохи розсипаного тютюну.

На лобі в нього виступив піт, очі непевно забігали по палубі… й раптом наштовхнулися на коричневі, погано почищені черевики пана Дантона. Ота швидко підвів очі — до обличчя хазяїна черевиків.

Пан Дантон спокійно стояв, засунувши руку в кишеню. На устах грала усмішка. Потім він засміявся, показавши повен рот зубів.

— Ви щось шукаєте, друже? — Пап Дантон витяг руку з кишені, й Ота побачив, що в кінчиках пальців він тримає потертого гаманця.

Ота миттю стрибнув до нього.

— От бачите, бачите! — прошипів пан Дантон, усміхаючись, але в голосі його бринів докір. — Коли б я вчасно не взяв його на збереження, то це зробив би хтось інший. І зробив би краще або гірше. Залежно від того, як на це дивитись. А все тому, що ви носите гроші при собі.

Ота кивнув головою. Пан Дантон казав святу правду: він, Ота, — несосвітенний дурень. Він крутив у руці гаманця й аж тремтів, так хотів зазирнути всередину, але соромився. Це схоже було б на чорну недовіру до пана Дантона, людини чесної, яких треба пошукати.

— Прошу вас, перевірте свої гроші, — мовив пан Дантон, про все здогадавшись. — Не треба нікому довіряти.

Ота відкрив гаманець, побачив ріжки своїх чотирьох банкнотів по тисячі франків і зрадів. Авторемонтна майстерня наче наблизилася до нього на цілих сто кілометрів, її можна було торкнутися рукою, мовби вона вже працювала, гула автогеном. Пан Дантон — порядний, завбачливий чоловік. Пан Дантон — людина слова.

Ота подивився йому в вічі й подумав: треба б щось сказати, щось таке, чого він не чує кожного дня, щось надзвичайно приємне.

— Знаєте що? — засміявся він. — Чотири тисячі я покладу у валізу, а шістдесят ми з вами проп'ємо.

— Та ну? — зрадів пан Дантон. — Ви, друже, молодець. Шістдесят франків! Тут пахне шампанським!

Коли трохи перегодя Ота лежав на своїх нарах, замкнена валіза з грішми стояла в ніші ліворуч, а тасьма з ключиком від неї висіла в нього на шиї, він думав про те, як то воно буває в житті. Майже цілу добу ніяких подій, усе спокійно… а тоді враз подія за подією. І які події, майже неймовірні! «Наприклад, я, Ота Скала з Бржежанок, спокійнісінько нокаутував посеред широкого океану італійського професіонала, чемпіона Тосканії, якого прозвали Гадюкою. А завтра о цій порі я буду вже в Африці, можливо, на шляху до курячої ферми. А позавтра, напевне, оглядатиму вже околиці й провадитиму переговори з Мюгеттою, цією клятою жінкою. А втім, може, Мюгетта не така вже й погана, коли вона сестра пана Дантона. Може, навпаки, це чудова, проста жінка, яка скаже: «Ласкаво просимо до нас, я зараз приготую каву!» — і витре об фартух руки…»

Ота засміявся. Певно, він трохи перебільшив. Але хто, зрештою, може сказати, що його жде в тій дивній, загадковій країні, в тому Марокко?..

Пополудні Ота і пан Дантон почали пропивати шістдесят франків. У їдальні шампанського не знайшлося, було тільки столове вино, по вісім з половиною франків за літр, але то їх не дуже засмутило — гроші залишаться на завтра, і можливо, одразу після прибуття до Касабланки вони запросять на чарку зятя пана Дантона, який чекатиме там на них з машиною марки «пежо». В усякому разі, пан Дантон щодо цього анітрохи не сумнівався — ні в зятевому «пежо», ні в тому, що зять охоче з ними вип'є, бо він полюбляє анісетту — це такий чудовий напій! — словом, п'є анісетту, хоч сестра Мюгетта страшенно сердиться й після кожної поїздки чоловіка вимагає: «Ану дихни!» Вони посміялись, і Ота запропонував трохи заощадити для Мюгетти, щоб настроїти її на добрий лад, привезти їй який-небудь подарунок, наприклад… наприклад… Він не міг одразу сказати, що саме, але це було не так важливо. Щось таке, що її потішить.

Пан Дантон погодився, однак потім згадав про сьогоднішній двобій і почав вихваляти переможця до небес, хоч Ота й признався, як було насправді: він мало не впав, і від нокауту його врятував пароплав. Од Гадюки він був далеко і, мабуть, не завдав би йому цього фатального удару, але пароплав змилосердився й кинув Гадюку йому назустріч, мов на виделку, саме туди, де кулак, точніше удар, має найбільшу силу. Все сталося не раніше й не пізніше, а саме тоді — Гадюка налетів, як бомба, і наразився на нього. Бум!

— Бум! — реготав пан Дантон, проте все-таки вважав, що то було неабияке мистецтво (а головне, мудра голова, сильні руки плюс величезна відвага) і що в Марокко це йому знадобиться, бо там людині вистачає клопоту.

Так зайшла мова про африканців, і Ота згадав арабів, які сидять на носі пароплава, наче сніговики. Алжірці з Епінака принаймні мали сорочки і штани.

— А втім, — міркував Ота вголос, — можливо, що ці теж їх мають, але поклали в клунки і наділи своє вбрання, бо вертаються додому. Може, вони просто не хочуть бути схожими на європейців.

— Еге ж, еге ж, може, й так, — притакнув пан Дантон і додав, що це страшенно впертий народ, до того ж іще пихатий, хоча ніхто не знає чому.

— Можливо також, що вони бережуть свої штани, — знову озвався Ота, — і надінуть їх тільки вдома, на найбільше свято, коли захочуть причепуритися й похвалитися ними.

Пан Дантон кивнув, мовляв, він нітрохи не здивувався б, бо все, що зароблять, вони тринькають на дурниці, аби тільки вирізнитися з-поміж інших.

— А втім, мабуть, у них таки немає штанів! Мабуть, для них це надто дорога річ! — мовив Ота.

Пан Дантон посміхнувся й сказав, що штани дорогі для всіх, а ця голота просто страшенно ледача.

— Через те вони нічого не заробляють, можете мені повірити, друже.

— Не знаю, — сказав Ота, — однак в Епінаку вони працювали добряче. Був серед них, приміром, такий собі Алі…

І він почав розповідати, як потішався з арабів, як завжди плутав їх, як позичав Селімові годинника і як потім араби погрожували ножами і нарешті поцупили в нього годинника, щоб Селім мав чим бавитися, коли залишався в бараку сам.

Пан Дантон реготав, аж за живіт брався.

— Бачите, друже, бачите! Ви довірились і жорстоко за це поплатилися. Ви надзвичайно порядна людина, я це одразу визначив, і моє серце, якщо можна так висловитися, зраділо й ожило. Тільки з ними ви не повинні дружити, я вас від цього всіляко застерігаю. Вони — це вони, а ви — це ви. Ви пан! Не те, щоб я їх ненавидів, вони цього не варті, але це брудна, невдячна й невихована громада, яка може тільки завдати шкоди вашому тілу й душі. І вашій кишені, вашому престижеві, вашій честі теж. І взагалі всьому, що ви маєте на собі, в собі і довкола себе. А може, й перед собою. Я навіть не знаю, як це вам просто й дохідливо пояснити, скажу лише, що там, де у вас підлога — у них стеля, бо вони живуть у норах, мов скорпіони, і тільки-но ви почнете до них нахилятися, зразу ж упадете й опинитесь у багні. В смердючому й вошивому багні — одне слово, в мерзоті. І ніхто вас із цього не захоче витягти, вами всі гидуватимуть, бо ви втратите кастовість. Якщо хочете приклад — скажіть — і я до ваших послуг…

На жаль, до цього не дійшло, бо пан Дантон перевтомив свої голосові зв'язки, і голос у нього зник. «Хуррр!» — і полетів, наче сполохана пташка.

Ота реготав, а пан Дантон відкашлювався, мацаючи себе за горло. Ніби настроював його… Аж поки все-таки намацав якусь струну, хоч і страшенпо хрипілу.

— Чорт! — прошипів він. — Я, мабуть, уже ніколи не вилікуюсь. Хворі голосові зв'язки, друже, це жах. Я цього нікому не бажаю, навіть ворогові. Взагалі нікому!

— Спробуйте полоскати їх солоною водою, — порадив Ота.

Пан Дантон наївно запитав, де тут узяти ту воду, й Оті тільки за хвилину пощастило притлумити сміх, щоб спромогтися показати довкола себе рукою:

— Тут! І отут! І отут! Скрізь, скрізь!

Хоч довкола були тільки сірі бляшані стіни, пан Дантон відразу зрозумів, що тут є океан із солоною водою для мільйонів і мільйонів хворих голосових зв'язок. І навіть якби всі люди на світі полоскали горло з ранку до вечора, однаково цих ліків вистачило б. А рівень моря якби і знизився, то щонайбільше на метр. Так вони перейшли до нових дебатів про те, скільки це вже жило на землі людей, скільки з них полоскало горло солоною водою й куди вони всі поділись… Але це все було повите такою таємницею, що пан Дантон волів краще підвестися й піти пошукати морської води для. свого хворого горла.

Вони не допили навіть другої пляшки, як Ота лишився сам. Йому було страшенно неприємно сидіти самому, всіма покинутому, й не знати тут нікого, крім Гадюки та Перрейри, з якими, звісно, пити не. годилося. Пароплав гув, дзижчав, як роздратована бджола, і все знайоме стало враз дуже далеке, навіть Франція й Епіиак. Точнісінько як ті дві тополі в Бржежанках, що на них він видирався в дитинстві. Різниці у відстанях вже не існувало, хоча у Франції йому завжди здавалося, що ті тополі залишилися аж край світу. А тепер вони були поряд — тополі й Франція.

Ота ковтнув із склянки вина й оглядівся. Пасажири в беретах грали біля двох столиків у кості. Він уже багато разів спостерігав цю гру, але так і не міг її зрозуміти. Немолода вже парочка сиділа в кутку й дивилася просто себе, мов загіпнотизована.

В цю хвилину до їдальні зайшов Каміль Верхарт. На ньому були полотняні штани й зелена сорочка, і він мав зовсім інший вигляд, ніж у трусах та майці з їжаком. Але все-таки це був він, Каміль, чемпіон Фландрії. Розбите Обличчя. Він роззирався, шукаючи, де сісти, й раптом помітив Оту. Чи скоріше Оту й пляшку, а може, тільки пляшку, бо важко було вгадати, куди він саме дивиться. Тільки коли підійшов ближче, видно було, що очі його під важкими порубцьованими повіками дивляться не на Отине обличчя і не на пляшку, а кудись повз них.

— Можна? — запитав він, сів і не сказав більше ні слова.

— То як, — озвався Ота, — шеф і досі лютує?

Каміль знизав плечима:

— Скоро перестане. А ти що, святкуєш?

— Трохи. Вип'єш зі мною?

— А чого ж, можна.

Каміль налив собі вина у склянку пана Дантона. Вони цокнулися й випили. Каміль мовчав.

— Послухай, — озвався Ота. — Ти справді чемпіон Фландрії?

— Де там!

— Скільки вас? — запитав Ота. — Тільки троє?.

— Ні, четверо.

— Я теж так думав. А що він за один, той четвертий?

— Латиш, — відповів Каміль. — Йому недобре.

— Морська хвороба?

— І це теж. А головне — він боїться.

— Чого?

— О боже, чого може боятися професіонал, коли його багато били по голові?

Ота постукав себе по чолу:

— Він що, трохи теє?..

— Так.

— То навіщо Перрейра взяв його з собою?

Каміль не відповів. Закурив сигарету.

— Боксер, — озвався він за хвилину, — професіональний боксер — це все одно, що сигарета. Точніше, спершу це сигарета, а потім уже тільки недокурок, якого хтось кинув на тротуар. Ну, а Монді Перрейра ці недокурки збирає. Іноді ними ще можна кілька разів затягтися, але буває, що помиляється й Монді.

— А ти… ти теж недокурок?

— А хіба ні? — сказав Каміль і поволі підвів своє обличчя.

Це було жахливе видовище. Скісне світло лампочки підкреслило тінню кожен рубець, і те, що на сонці здавалося бойовищем, змінилося на плетиво ліній, на згарище, на страшну й потворну маску.

— Так, — сказав Ота, — ти, видно, й справді звідав чимало, але в Страсбурзі я бачив одного автогонщика, коли той вийшов із лікарні, — ти проти нього мадонна, можеш мені повірити.

Каміль закліпав очима. Здавалося, що ці слова його трохи втішили. Він знову ковтнув вина. Ота долив йому:

— Вип'ємо ще по одній?

— Ні. Я після вина погано сплю.

— То, може, замовимо щось інше? За гроші Монді.

— Коньяк, — сказав Каміль. Він уже трохи пожвавішав. — Тільки коньяк. Ти давно займаєшся боксом?

— Кілька років. Я аматор. Не маю ніякого розряду. Тепер, мабуть, надовго покину це.

— Ти бився цілком пристойно.

— Гм. А ти? Давно боксуєш? — запитав Ота.

Каміль засміявся:

— Я? З пелюшок! Власне, ще раніше! Я боксував і грав у футбол ще в материнській утробі.

Обидва голосно зареготали.

— А хто… — поцікавився раптом Ота, — хто ця білявка? Перрейрина дружина?

— Джоанна? — Каміль кивнув головою. — Так. Тебе це, мабуть, дивує?

Вони цокнулись, і Каміль хвилину потримав коньяк у роті, перш ніж проковтнув.

— Вона англійка. Дочка священика.

— Дочка священика?

— Ну, може, пастора, — сказав Каміль. — Я не знаю, як їх в Англії точно називають. Проте вони одружуються і мають дітей. Ходімо?

З шістдесятьох франків у Оти лишилося ще понад сорок, і підіймаючись на палубу, Ота весело пританцьовував. Був радий, що познайомився з Камілем. Схоже, що це добрий хлопець, хоч і трохи відлюдько. Але хто б на його місці зміг бути веселуном… Отже, Джоанна! Йому подобалось це ім'я і те, що вона — дочка священика. Це додавало їй привабливості. Свята, черниця, майже недосяжна…

На носі пароплава стояв кремезний чоловік. Заклавши руки за спину, він дивився на арабів, які сиділи навпочіпках, дивився так пильно, мовби спостерігав рибок в акваріумі.

— Це наш латиш, — сказав Каміль Верхарт. — Агов, Густе!

Густ здригнувся, обернувся й вирячив на них свої бляклі очі з темними, як чорні мухи, зіницями.

— Поглянь, Густе, — Каміль показав на Оту, — це той боксер, який сьогодні нокаутував Гадюку.

Густ радісно всміхнувся, звів брови і широко розплющив очі.

— Це добре, — сказав він швидко. — Гадюка — негідник. Гадюка не вартий того, щоб жити на світі!..

— Тобі вже краще? — перебив його Каміль.

— Гадюка не вартий того, щоб жити на світі! — уперто повторив Густ. — Ні, мені не краще! Не краще! І я не вийду на ринг, робіть зі мною, що хочете! Мені треба ще добре відпочити! Щонайменше три дні! — І вирячився на Каміля… Той похитав головою:

— Мені байдуже. Здавалося, Густа це заспокоїло.

— Але потім вибухне справжня бомба.

Він підвів палець і так пильно подивився на Оту, що здавалося, його зіниці — оті чорні мухи — вилазять з очей, щоб полетіти геть. І Ота раптом повірив, що це справді буде бомба, коли латиш вийде на ринг, страшна бомба, яка потрясе ринги всього світу. Він уже нітрохи не дивувався Перрейрі, що той ангажував Густа.

— Отака бомба! — замахнувся Густ кулаком.

— Гляди не вбий мене, — почувся за плечима голос.

Це був Марсель Петіжан, чемпіон Ельзасу. Він вифрантився в темно-синій пуловер, на шию пов'язав хустку канаркового кольору, чорне волосся змастив брильянтином.

— Тільки гляди не забудь про свої слова, Густе. Де вибухне ця бомба? І коли?

Густ не відповів. Не попрощавшись, він пішов собі. Ішов так бадьоро, немов бачив попереду нескінченно довге шосе, Але, ступнувши десять кроків і дійшовши до краю палуби, мусив зупинитися, повернутися й рушити назад.

— Він пришелепкуватпй, — засміявся Марсель Петіжан.

Хвилину панувала тиша.

— Його надто часто били по голові, — сказав нарешті Каміль.

— Не треба було даватися!

— Як на мене, то це вже зовсім не спорт, — озвався Ота.

— О боже, — зітхнув Каміль і глянув на нього так, наче той сказав надзвичайно мудру сентенцію, але таку очевидну, що вона прозвучала як нісенітниця. Наприклад, що цей океан не з лимонаду.

— Ні, це спорт, тільки треба вміти битися, — засміявся Марсель, плюнув в океан, і всім стало ясно як день, що коли хтось і вміє битися, то це він, Марсель, чемпіон Ельзасу.

— Густ був колись, видно, непоганий хлопець, — сказав Каміль. — Але він піймався на гачок.

— От саме цього він і не повинен був робити, тут теж треба знати, що і як, — заявив Марсель. — Перрейра свиня, це всім відомо. Проте, знаючи це, я відповідно й поводжуся. Щоранку замість молитви проказую: «Монді свиня…»

— Не репетуй! — цитькнув на нього Каміль.

— А чому? Якщо він свиня, то свиня, і нехай це почує! А може, я його зовсім не боюся? Коли треба буде, то скажу йому це в очі. «Монді Перрейра, — скажу я йому, — ти паршива свиня!» І хай спробує мене вигнати! Хто в нього залишиться? Нас тільки четверо, власне, троє…

— На твоєму місці я б на це не розраховував, — сказав Каміль. — Фавлер, певне, має когось у резерві.

— А що це за один? — запитав Ота.

— Фавлер, — Каміль потягнувся й позіхнув, — Фавлер — це той чоловік з африканського берега, який домовився з Перрейрою про нашу поїздку. Він уже жде нас не діждеться.

— Це теж якась свиня! Я певен! — вигукнув Марсель Петіжан. — Але якщо він гадає, що я стелитимусь перед ним…

— Цитьте, хай йому чорт, — невдоволено буркнув Каміль. — Мене більше цікавить, хто під час нашого Турне пошиється в дурні.

— Я напевне ні!

— Перрейра теж ні, а Фавлер тим більше, — прогув Каміль. — Отже, хто?

— Може, ти, — засміявся Марсель.

— Це ми ще побачимо, — відказав Каміль. — Я іноді хоч і падаю, однак устаю дуже швидко.

Він замовк. Марсель тихо насвистував. ~ — Ну, то adieu, — Каміль подав Оті руку. — Наступного разу частую я.

— Ти ба, ці джентльмени пили, — заздро сказав Марсель. — Нема того, щоб запросити товариша… — І пішов за Камілем.

Ота Скала дивився їм услід і думав про те, що добре мати мудру голову й сильні руки, як про це недавно казав пан Дантон. Мудру голову, сильні руки й пристойне ремесло. Не таке, як у цих двох.

Повз нього пройшов латиш Густ, так квапливо, немовби вирішив дійти до Марокко пішки. Обернувшись йому вслід, Ота побачив далеко в морі червоні відблиски заграви. Вони тяглися вузькою смугою від пароплава аж до обрію, куди котилося сонце. Їх перетинали, розбивали хвилі, й здавалося, ніби то криваві сліди, що їх залишив якийсь поранений. Може, Каміль, може, Густ, а може, обидва. Це було гарне видовище, проте воно породжувало похмурі думки, і Ота обернувся до моря спиною. Він хотів дивитися на світ веселими очима.

Прямо над пароплавом у небі висів блідий місяць і всміхався до Джоанни Перрейри. Вона стояла сама на палубі першого класу, дивилася вдалину в бінокль, схожа не на дочку пастора, а на дочку місяця; в сутінках вона була така ж бліда й ледь окреслена, як і місяць.

— Агов, Джоанно, — сказав Ота.

Вона, звісно, його не почула. Він сказав це дуже тихо, уявивши собі, як це було б прекрасно, коли б вони були знайомі і, може, кликали б одне одного на ім'я. Джоанно! Ото! Любий!

І Ота несподівано рушив до неї. Нічого не міг із собою вдіяти — вона йому подобалася. Зрештою це було цілком природно. Коли вони не знайомі, то можуть познайомитись; а коли познайомляться, то, можливо, кликатимуть одне одного на ім'я; а потім дійдеться й до слів «любий» та «ma chere».

Ота вибіг по східцях до бар'єра першого класу, але переступити його не наважився. З нього вистачило й того, де він був. Звідси до Джоанни він міг доторкнутися рукою. До всієї Джоанни. Це вже не була бліда тінь. Джоанна була в білій сукні з рожевими квіточками, й коли раптом опустила бінокль і глянула на нього, на Оту, він помітив у її очах червоні іскорки, відблиск вечірньої заграви.

Ота спробував якнайчарівніше всміхнутися.

— Не сердьтеся, мадам, але я хочу вам подякувати.

— За що? — здивувалася жінка.

— За те, що ви заступилися за мене…

— Звідки ви знаєте, що я за вас заступилася?

— Ну… — несміливо мовив Ота. — Це ж ясно як день. Без вас пан Перрейра не заплатив би мені ані сантима.

— Та що ви, — всміхнулася вона. — Ви цю винагороду заслужили, а мій чоловік — людина порядна.

Вона ще раз всміхнулася, тільки на мить, немовби казала: «Ну, годі, тепер іди!» — підняла до очей бінокль, і Ота раптом зрозумів дві речі: що Перрейра не порядна людина і взагалі всій розмові кінець.

— Отже… та я все-таки вам щиро вдячний, — мовив Ота збентежено і відійшов.

Він розумів, що не треба було так легко піддаватись. Проте йому більше нічого не спадало на думку. Жодного слова. Заперечити їй, сказати, що її чоловік негідник, мерзотник і його треба послати під три чорти вже хоча б тому, що у нього така чудова дружина. Але казати їй цього він не міг, бо то була незвичайна жінка. Якась особлива, ніжна й тендітна. Справжня ікона… Одне слово, пасторова донька. Що ж тепер робити?

Він не знав. Ще хвилину постояв унизу, чи не трапиться якась нова нагода. Повз нього пройшла смаглява дівчина з білими коралами на шиї і всміхнулася. Вона всміхалася йому весь час. Він охоче відповів би їй, уже хоча б із чемності, однак нагорі й досі стояла Джоанна, може, навіть бачила його і, чого доброго, могла подумати, що він бігає за нею. Ні, не варто. Хай дівчина ображається, байдуже.

Ота тинявся під палубою Джоанни, не дуже близько й не дуже далеко, аби вона бачила, що він лишився тут, що позирає на неї і йому прикро, що вона дала йому відкоша. Може, щось станеться, скажімо, згори впаде цидулка. Це буває, хоча з ним такого не траплялося ще ніколи… Авжеж, можливо, десь поблизу стоїть Монді Перрейра, і Джоанна повинна поводитися стримано… А якщо цидулка не впаде, то чому б йому самому не написати їй?.. Тільки написати треба розумно, а в нього це навряд чи вийде, тим більше по-французькому…

А може, з чимось прийти до неї, щось їй принести і знову зав'язати розмову? Та що він може принести? Ба ні, краще написати цидулку, скажімо, всього кілька слів, як пишуть на фотографії. Так, цього було б достатньо! «На знак вдячності я приніс вам, мадам…» Або нічого не казати, тільки подати фото й чекати, доки вона спитає, що це таке. «Моя картка, мадам. Звуть мене Ота Скала, і на знак вдячності…»

Ота метнувся до каюти. Пан Дантон, на щастя, хропів собі на своїх нарах — принаймні не доведеться вислухувати його патякання. Ота видерся на нари, витяг з валізи конверта з фотографіями, знову замкнув її й зіскочив униз. Може, Джоанна ще не пішла.

Та коли Ота квапливо вертався назад на палубу й помітив свою тінь, яка стрибала по східцях, він раптом зніяковів, немов побачив себе в непривабливій ролі. Сповільнив ходу. «Це безглуздя. Хіба я зірка, щоб роздавати свої фотографії? Хіба мене про це хтось просить? Чого доброго, ще покаже Монді: «Поглянь на цього дурня…»

І Ота поклав конверта з фотографіями в кишеню. Зрештою, Джоанни нагорі все одно вже не було. Тим краще. Через цю бісову англійку він, чого доброго, ще почне робити дурниці. Мабуть, усе це од вина. Два літри — це два літри, а пан Дантон випив небагато. «Зате я набрався, як губка, й забув з'ясувати з ним до кінця, як він, власне, собі уявляє ту авторемонтну майстерню. Як ми ділитимемо зиск, коли діло поведу я. Або, крий боже, збитки. І хто займатиметься дрібним ремонтом, хто перший укладе в діло гроші? Адже поставити сяку-таку халабуду, засвітити на ній неон — це ще не все…»

Він зупинився біля поручнів. З півдня, звідти, куди пливла «Менара», віяв теплий вітер, несучи з собою слабенькі, солодкаві пахощі.

«Це вже Африка, — зрадів у думці Ота. — Моє Марокко».

Вранці він заспав і не побачив, коли на східному обрії виринула Африка.

То була коричнева смуга, не товща, ніж слід олівця, проте вона поволі змінювалась, і коли над нею зійшло сонце, скидалася вже на довгу низьку стіну — така вона була одноманітна й гола. Вона росла, видовжувалась, але ще довго була схожа на низьку стіну чи насип, яким хтось оточив Марокко. Тільки о восьмій годині, коли пароплав підійшов ближче до стіни, стало видно, що це узбережжя — голі, пласкі пагорби.

На палубах «Менари» почали збиратися цілі натовпи людей, як під час відплиття з Бордо, але Ота Скала ще спав. Через те він не бачив, як люди затуляли руками очі проти сліпучого сонця, що заважало глянути Африці в обличчя так, як вони того хотіли. Та хоч вони й затуляли сонце дашком долоні, все одно побачили тільки землю без людей, без пальм, без зелених пив. А проте ніхто не розходився з палуби. Всі дивились і немовби чекали, коли з'явиться щось таке, що перетворить це сумне узбережжя на обітовану землю. Однак не з'явилося нічого, крім невеличкої білої плями, схожої на щіпку солі.

Нараз та сіль заяскріла, заблищала, й раптом виявилося, що то сила-силенна гранчастих кристаликів. А тоді стало видно, що це не кристалики, а…

Тільки тепер Ота Скала прокинувся і відчув, що пан Дантон торсає його за плече:

— Вставайте, друже, ви що, досі не виспалися? За хвилину прибуваємо в Каса!

— О боже!

Ота вибіг на палубу босий, скуйовджений, невмиваний — і побачив Касабланку.

Це було велике, сніжно-біле місто. Воно лежало на порозі Африки, складене з величезних кубів, білих, золотавих і синюватих, як бляха. Дві вигнуті дамби клешнями вгризалися в океан, однак Ота бачив у них не клешні й не портові дамби, а дві руки, обійми, які розкриваються йому назустріч. Позаду виростав ліс пароплавних труб і щогл.

— Леле! — тихо скрикнув він. — Яка краса!

— О, вона ще тільки починається, ось побачите! — всміхнувся пан Дантон і підморгнув йому лівим оком. Було ясно, що він має на увазі. А може, Оті це тільки так видалося, проте він закивав на ці слова своєю мудрою головою й глянув на свої сильні руки.

— Так, — сказав він. — Авжеж.

Після цього вони якусь хвилину дивилися мовчки на місто.

— Ах, ах, — зітхнув нарешті пан Дантон, — скільки в це вкладено праці. Будували дещо поспіхом. Проте, як бачите, місто вдалося.

Він підніс руку і трохи замріяно, скромно, але водночас і безмежно гордо всміхнувся. Так, мабуть, щасливий батько показує товаришеві доньку, яка танцює вальс на своєму першому балу. Це враження було таке яскраве, що Ота згодився:

— Що правда, то правда. Вам це місто вдалося на славу, мосьє Дантон.

І знов обидва всміхалися назустріч Касабланці, цій «Каса», як її називав пан Дантон, та, мабуть, і всі ті, кому ніколи було бавитися довгими словами, бо вони мали швидко «робити Марокко».

За хвилину до «Менари» підплив човен лоцманів, і Ота з паном Дантоном подалися складати речі. І хоч Оті ще довелося побігти вмитися, він спакувався раніше, ніж пан Дантон; власне, пакувати йому не було чого. Треба було вийняти з валізи паспорт і вкинути в неї піжаму, бритву, зубну щітку та мило.

Він зібрався так швидко, що потім іще довго чекав на палубі, всівшись на валізі, як на табуреті. Тільки як уже докурив другу сигарету, прийшов пан Дантон з валізочкою, не більшою за футляр для флейти.

— Хе-хе! — захихикав він. — Хе-хе, сидите на грошах?

— C'est ca. Ви вгадали, — засміявся Ота.

— Правильно, — похвалив його пан Дантон. — Абсолютно правильно. Але поспішати не треба. Зачекаємо, поки схлине основна маса. Зять од нас не втече.

— Вам видніше.

Вони були на порозі Марокко, й Ота охоче передав віжки досвідченішому. Нехай старається цей курячий батько, він удома. Тільки якщо все буде гаразд, бо інакше Ота зчинить бучу.

Вчора, вже засинаючи, він вирішив, що часто зчинятиме бучу, з тактичних і дипломатичних міркувань, часто вдаватиме з себе розсердженого. Бо, чого доброго, пан Дантон, а головне та Мюгетта, ще подумають, ніби вони його ощасливили, і за авторемонтну майстерню він має цілувати їм руки. Не на того натрапили! «Я пан, ти пан! Інакше не граю, до побачення! Я від вас не залежу, маю свої гроші і щось придумаю».

Отак! Він посидів іще трохи, присунувши валізу-табурет ближче до поручнів. Унизу йшла Джоанна Перрейра, пасторова дочка, а насправді дочка Місяця — така велична, бліда, гарна й піднесена. Вона зійшла вже з трапа й тепер поруч свого жахливого чоловіка прямувала в глиб Марокко, де чекає той другий пройдисвіт Фавлер і радіє, що заробить на них повні мішки франків. Ішла легенько, немов танцювала на гарних ніжках, у гарній сукні — була така близька і водночас така далека, була внизу і водночас так високо вгорі, що Ота не наважувався на неї навіть довго дивитись.

А он і Каміль Верхарт, Розбите Обличчя, за ним Гадюка, мерзенний негідник, за ним Марсель Петіжан у лимонадному шарфі. А позаду всіх іде латиш Густ, той, у якого замість очей мухи. Четверо боксерів, невеличка отара овець, яку веде кудись баран Монді Перрейра.

Ота раптом пошкодував, що навіть не попрощався з ними, хоча б із Камілем, і водночас зрадів, що він у зовсім іншому становищі, ніж вони, що на нього жде не якийсь там Фавлер, а зять пана Дантона з авто. Але все-таки йому було прикро, що він не зміг ближче познайомитися з Джоанною. Певна річ, із цього нічого б не вийшло, та на це й не треба було особливо розраховувати. «Я був би щасливий, якби вона зробила мене хоч своїм другом, якби розмовляла зі мною, не гордувала мною, якби мені дозволила бути з нею й кликати її «Джоанно…» Боже, чому вона вийшла саме за Перрейру!..»

— Путі господні невідомі, але, мабуть, у цьому є глузд, — мовив він уголос і по-чеськи. Так завжди казав його батько, і це були мудрі слова, бо на тому все кінчалося. Тепер теж усе скінчилося — всі думки про Перрейру й Джоанну.

Ота знову пересів. У юрбі на трапі він побачив молодика з великою квадратною головою, а поруч — дівчина, яка весь час хотіла з ним познайомитися. Невже вони йдуть разом?.. Ні. Перед входом до митниці вони розійшлись.

— Ну, тепер уже можна рушати й нам, — сказав пан Дантон.

Ота підвівся. Взяв валізу. Трап під ними тихо погойдувався. Відтак перші кроки по африканській землі. Ворота. По один бік воріт стояв поліцейський, по другий, за старомодною конторкою, сидів білий урядовець в окулярах і брудній краватці.

— Votre passeport![11]

Він глянув з-під окулярів на фото в паспорті, тоді крізь окуляри на Отин ніс. Очі його раптом стали великі, круглі, як у риби. Маленьким кулаком він поставив у 'паспорті печатку:

— Passez. Ідіть.

І в Оти Скали радісно закалатало серце; щиро кажучи, він добре й не знав чому; мабуть, у глибині душі до останньої хвилини потерпав, думав — щось станеться, щось завадить йому зійти на берег і збудувати гарну авторемонтну майстерню.

Він згорнув паспорт і грався ним, мов картою.

— Douane. Митниця. Відкрийте, будь ласка, валізу! — звернувся хтось до нього.

Ота здригнувся. Він стояв біля довгої обкованої стойки. Мусив нахилитися, щоб відімкнути ключиком, який висів у нього на шиї, валізу. Митник засміявся. Це був симпатичний молодик із щоками, наче помідори. Підняв пальцем Отин рушник і поставив на валізі хрестик.

— Passez!

Все… Ота Скала вкинув паспорт у валізу, опустив кришку й поплескав її, як приятельку. Так, усе. І рушив тьмяним коридором. Попереду весело йшов пан Дантон.

Зненацька пан Дантон послизнувся.

Це сталося на сходах, що вели з митниці до просторого брудного вестибюля з трьома дверима, крізь які лилося сліпуче світло.

— Ой! — скрикнув пан Дантон, випустив валізочку й почав падати. Він замахав у повітрі руками, немовби шукав тієї соломинки, за яку хапається потопаючий. — Ой! — скрикнув він знову, впавши боком на сходи. — Ох… — вимовив утретє, точніше, простогнав. Він напівлежав біля сходів і тер коліно.

— Що сталося? — запитав Ота. — Ви щось собі пошкодили?

— Думаю, нічого страшного, — болісно всміхнувся пан Дантон. — Але коли ваша ласка… — Він наставив лікоть, й Ота почав його підводити.

— Дякую, друже, — сказав пан Дантон і спробував ступнути крок, але не зміг. — Клята нога!

— Це пройде, — сказав Ота. — Трохи посидьте…

— Гей! — закричав раптом пан Дантон і помахав рукою в напрямі воріт. — Агов! — Та голос у нього зірвався, знову випурхнув, наче канарок, і пан Дантон тільки недолуго закудкудакав: — Он мій зять. Мерщій приведіть його сюди!

— Отой?

— Ні! Он він стоїть у білому капелюсі!

— Отой у панамі?

— Так. Мерщій! Швидше! Біжіть!

— Ну ясно, що біжу! — підстрибнув Ота, поставив валізу й побіг. Кумедний чоловік цей пан Дантон — йому треба було б упасти не на сходах, а на рингу. Як Гадюка, наприклад! Тоді він знав би, що це означає…

Ота вже був на вулиці, на яскравому сонці. Затулив очі, як сліпий. Зять пана Дантона, одягнений у костюм із шовку-сирцю, саме закурював сигару. Ота смикнув його за рукав.

— Вибачте, мосьє, пан Дантон чекає он там!

Чоловік у костюмі з шовку-сирцю обернувся й кинув сірника. У нього були чорні вусики й чорні злі очі:

— Що? Хто?

— Пан Рене Дантон…

— Яке мені діло до вашого пана Рене Дантона!

— Хіба ви не його зять?

— Звичайно, ні.

— Вибачте.

Чоловік нічого не відповів.

— Хам, — вилаявся Ота по-чеськи. Роззирнувся. На краю тротуару стояв ще один чоловік у панамі, проте навряд, щоб це був зять пана Дантона: в нього були темні окуляри й скуйовджена борода.

— Вибачте, ви часом ждете не пана Рене Дантона?

— Кого? — Чоловік звів брови, немовби згадував своїх незліченних знайомих. — Ви сказали, пан Дантон?

— Так, — кивнув головою Ота. — Пан Рене Дантон.

— Гм, — наморщив чоло бородань. — Гм… Здається, я не маю такої честі…

— Дякую! — вигукнув Ота. Приємно було б поговорити з такою чемною людиною, але він не мав часу. Ота знову огледівся.

На тротуарі стояло й проходило багато європейців, однак жоден з них не мав на голові білого капелюха. Пан Дантон явно помилився.

Ота повернувся до брудного вестибюля. Пішов до сходів. Там нікого не було. Він озирнувся. У нього було таке враження, що сьогодні він тільки те й робить, що озирається. Пана Дантона у вестибюлі не було. Ота метнувся до сходів, наївно сподіваючись, що пан Дантон лежить там на останній приступці розтоптаний, як бананова шкуринка. Там, звісно, його теж не було. Він щез, як дух.

А з ним щезла і його, Отина, валіза.

На коротку мить Оту пронизала страшна підозра, але він одразу відігнав її від себе. Адже вчора пан Дантон оддав йому гаманець, тож навіщо красти сьогодні валізу, в якій не було більше нічого? Дурниця. Дурниця. Мабуть, просто кудись одійшов… Але ж він не міг ходити, бо послизнувся і пошкодив ногу!

«Дивина… А може, це не ті сходи, на яких я його покинув?»

Ота розгублено обвів очима вестибюль. Там були ще одні сходи, проте вони вели в порожній коридор. А першими сходами ще й досі йшли люди, пасажири з «Менари». Ота побачив того зморщеного, мов яблуко, діда, який недавно чистив у їдальні ножем нігті, озираючись на всі боки, наче він замишляв щось лихе. Побачив й інших, кого знав в обличчя, і ту бліду жінку з рум'янощоким хлопцем, який так багато їв, коли всім було недобре. Потім пройшли араби у брудних білих бурнусах, ті сніговиті без штанів, які враз пробудилися до життя й тепер посли на плечах кожен свій клунок. Ні, пан Дантон стояв тут, отут, біля цієї розтоптаної коробки з-під цукерок. На цьому розчавленому гроні винограду він послизнувся, отут сперся на стіну й застогнав!

«А може, йому стало краще, і він пішов слідом за мною? Але тоді ми неодмінно зустрілися б… Мабуть, він помилився й показав мені на когось іншого, а коли я побіг, прийшов зять і повів його до машини, вони тепер там сидять і ждуть мене!»

Так, це було єдино можливе пояснення.

Ота знову побіг на вулицю, цього разу до машин. Біля тротуару їх стояло кілька, дві навіть марки «пежо», проте це були таксі, і водії в фесках почали смикати Оту за рукав:

— Таксі, мосьє! Таксі! Я знаю недорогий готель! Таксі!..

Ота вирвався від них і перебіг на другий бік вулиці. Там стояло п'ять приватних машин, але в жодній з них пана Дантона не було.

Ота раптом зупинився й благально звів очі до неба, сподіваючись, що знайде там якесь пояснення чи принаймні втіху. Що побачить там господні уста, які милосердно всміхнуться йому й скажуть: «Не втрачай надії, твердо вір, обернись, і ти побачиш того, кого шукаєш!»

«Так, я вірю, — мовив Ота в думці. — Вірю! Ще ніхто ніколи не вірив так, як я! Зроби щось за це, господи. Зроби так, щоб там був пан Дантон!»

Він ще хвилинку почекав, мабуть, для того, щоб дати панові Дантону час з'явитися. Тоді рвучко обернувся. Пана Дантона не було.

Нарешті він повірив у те, що так довго відганяв од себе.

«Отже, пан Дантон… Пан Дантон…»

Пан Дантон — злодій. У пана Дантона нема ні сестри Мюгетти, ні зятя, а тим більше курячої ферми. Пан Дантон авантюрист, звичайнісінький авантюрист, і все, що було перед цим, — те, як він послизнувся, як стогнав, як кликав зятя — все те було тільки трюком, щоб мати змогу спокійно взяти Отину валізу й щезнути.

«Отже, він… — повторив Ота в думці й прикипів до місця. Йому хотілося несамовито засміятися, і водночас десь глибоко в душі ще жевріла остання іскорка надії: — Ні, це неможливо! Спробуй іще раз! Заплющ очі й лічи до десяти. Потім розплющ, і все зміниться! Так, як змінилося вчора, коли пан Дантон витяг руку з кишені, тримаючи в ній твого гаманця…»

Він знову розплющив очі, але навкруги було те саме — таксі, вулиці, сонце, закурені пальми, люди, люди, люди — і ніхто з них не скидався на курку з людоїдськими зубами.

До Оти знову повернулося дихання, а з ним — і здатність рухатися. Він перебіг вулицю й помчав до портової будівлі, до просторого брудного вестибюля зі сходами іі трьома дверима, з яких одні вели на північ, другі на південь, а треті на схід. Може, пан Дантон доповз до них, до цих дверей, або он до тих, навпроти, і чекає там! Ні, не чекає… Ота раптом спіймав себе на тому, що гасає сюди й туди, проте не бачить нічого — очі йому ніби заслав туман, — і чує тільки безладний гамір, голоси й звуки, які вирують довкола нього, наче збурена вода, однак-поминають його. Як злива, що шумить довкола і обминає тебе… Ота «тиснув кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні, потім стріпнув головою, аби позбутися страшного відчуття, що він лишився тут зовсім сам, ізольований від усього, що він пропащий і не сповна розуму, що все. це йому тільки приснилось. Він таки позбувся цього відчуття й усвідомив цілком ясно, що стоїть у чужому місті, в чужій країні, на порозі чужого континенту і не має нічого, крім порожніх рук та голови, яку аж ніяк не можна назвати мудрою.