Карнавал у Марокко

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Оті не здалося, що Марракеш — село і глухий закуток. Він ішов по вулицях, уважно роздивлявся довкола, й місто йому подобалось. Але, звичайно, це було нове місто Марракеш, Гелі, як його назвав водій; хтозна, який вигляд має старе. Ота почував себе майже так, як у новім Рабаті, з тією різницею, що в садах тут росли пальми з зеленими кошлатими кронами, схожими на зелені комети. Подекуди серед зелені висіли кетяги жовтих фініків, схожі на солом'яні віхті.

Водій висадив Оту перед поштою на маленькій площі, з якої починалася Авеню де Гелі, й поїхав так швидко, що він не встиг навіть запитати, як його звуть.

Ота зайшов на пошту, купив листівку й написав!

Він збентежився. «Звичайно, це дурниці. Якщо мені тут добре, то ясно, що я тут зостанусь. Він закреслив слова «Доки» і «ще не знаю». Тепер це звучало краще: «Зостанусь тут». «Але тато побачить, що я деякі слова закреслив, і відчує: щось не те. Він не дурний».

Ота кинув листівку в кошик на сміття, купив нову й написав тільки про жарку Африку, про пальми й фініки і не знав, що до цього ще додати. «О боже, — подумав, — що ж йому написати ще? Що я сьогодні плакав, як дитина, що маю блохи? Що з мене збиткується всяка наволоч? Що я не знаю, що буде зі мною за тиждень або навіть за годину? Що я став обірванцем?..»

Він поклав ручку і приклеїв марку. Марка була вузька, довга, на ній було зображено Кутубію, казково гарний мінарет, майже сімдесят метрів заввишки, sans blague. Це справить у Бржежанках враження. «А те, що мені ніколи, це добра ідея — тато подумає, що я тут бозна-як зайнятий, що за мене б'ються усі авторемонтні майстерні Марокко».

Ота кинув погляд на червону скриньку, по якій перебігали тіні, мов пальці по клавішах рояля. Підвів голову. Це були тіні пальмового листя, пальмового віття, пальмових пальців, яких на кожному листку було без ліку. Нарешті справжня Африка!

Біля пошти була перукарня. Ота звелів поголити його, підстригти, напахтити й тицьнув перукареві в долоню два франки чайових для компенсації, якщо він побачить у його волоссі кузьку. Перукар вклонявся Оті аж до землі й дивився на його брудні черевики.

З ними треба було щось робити. Взагалі з усім його гардеробом. Поряд, за вітриною універмагу, Ота побачив солом'яний капелюх-панаму, яку носив Кліке в Рабаті, тільки трохи товщу. Зайшов до універмагу.

Коли він насунув капелюх на очі, то не впізнав себе. Купив ще й паперову валізку. На рюкзак грошей не вистачало, та й що туди він кластиме, а з валізкою людина має зовсім інший вигляд, не такий дивний, як з рюкзаком за плечима. Якщо вже опинився в універмазі, то купив собі за сім франків і білу сорочку. Сказав, що хоче тільки поміряти, але вже не скинув її, бо сорочка дуже йому пасувала і в ній він трохи був схожий на плантатора.

Тепер брудні черевики впадали в око ще дужче. Ота сів під кав'ярнею, замовив пива й кивнув хлопцеві із скринькою. Хлопець тієї ж миті почав намащувати його черевики рідким кремом, білим, як анісетта. Оті нестерпно захотілося випити анісетти, але він здолав себе. Простяг ноги, на сонце й, поки черевики сохли, вивернув із кишені» все, що мав. Зробив «інвентаризацію»: конверт із фотографіями його біля стерна, червона шматина з фотографією Ісмаїлп, брудна хустинка («Треба було б купити іншу»), трохи більше, як вісімдесят франків. Мало, але все-таки на якийсь час вистачить.

Він розплатився і підняв валізку.

— Де бар «Атлас»? — запитав офіціанта.

Той пояснив, і він пішов по Авеню де Гелі. Потім звернув убік. Готель «Атлас» — «Амерікен-бар» був не дуже розкішний, проте набагато кращий, ніж готель «Страсбург» у Каса; Віветті, певно, тут живеться не згірше. Бар на першому поверсі мав окремий вхід, готель теж, і Ота хвилинку розмірковував, куди спершу зайти. Зазирнув до бару.

Це була пофарбована в рожевий колір кімната з кількома столиками, кількома окремими кабінами, кількома високими стільцями біля стойки, з грамофоном, безліччю лампочок і картинок голих красунь. Але тут не було ні душі.

Ота зайшов до готелю. В коридорі тхнуло часником і цвіллю. Ота плеснув у долоні.

З'явився араб у фесці, й відразу ж за ним вийшов худий європеєць.

— Мені потрібен номер, не дуже дорогий.

Він одержав ключ і пішов на четвертий поверх.

У кімнатці стояла відчинена шафа. Крізь ясну шибку було видно Кутубію, що стриміла на тлі синього неба над червоними мурами й зеленими плюмажами пальм; далі виднівся засніжений Високий Атлас.

Ота вихилився з вікна. Внизу сліпуче блищав асфальт. По ньому йшла жінка в білому. Та це була не Віветта, а європейка, й вона цікавила його так само, як цей асфальт.

Ота сів на постіль і відчув себе страшенно самотнім.

— Боже, — сказав він уголос. — Нарешті тут нема нікого.

Потім став у новому капелюсі перед дзеркалом, провів рукою по гладенькій щоці й раптом пригадав Каміля Верхарта, який у Каса так само видивлявся на себе в дзеркало, чи добре пофарбовані у нього скроні. Цікаво, що з ним? Що з ним зробили ті двоє людожерів, Перрейра і Фавлер? І ця паскуда Джоанна…

Та Каміль був значно далі, ніж Віветта. А втім, можливо, ні, можливо, обоє однаково далеко, і хтозна, де вони зараз… Серце в Оти гучно калатало, коли він збіг униз і рвучко відчинив двері до бару.

— Гей! Чи є тут хто? — закричав і плеснув у долоні.

За стойкою відчинилися двері, і ввійшла жінка. Це була вона. Вона, Віветта, в червоній сукні в білий горошок, тільки замість кіс на голові в неї стирчав великий негарний вузол. Щоки її були потворно напудрені, й вона мала вигляд майже як пані Кліке.

Ота розчаровано сів, як перший-ліпший клієнт. А Віветта ступила кілька кроків, але раптом завмерла біля стойки, дивлячись на нього, мов на привид.

— Ото… Це ти?

— Я, — відповів він. — Sans blague.

— Це ти! — повторила вона. — Я не впізнала тебе в цьому потворному капелюсі.

Ота насупився.

— Він не потворний!

— Ні, — сказала вона й підступила ближче. — Це справді гарний капелюх. Чудовий капелюх. Але ти схуд, Ото!

— Нітрохи.

— Так, нітрохи. — Вона підійшла ближче й стояла вже майже впритул біля нього. — Але ти змінився.

— Як змінився?

— Змінився. Якось… якось…

— Ти теж змінилася. Відрізала коси.

— Що ти, вони в мене є…

В цю мить до бару зайшов хазяїн. Віветта відступила на крок.

— Що бажаєте? — запитала вона Оту, вдаючи, ніби не знає його.

— Анісетти, — сказав він.

— Будь ласка.

Хазяїн вийшов. Віветта принесла чарку анісетти. Рука в неї тремтіла, й чарка дзенькнула об стіл. Ота взяв Віветту за лікоть.

— Віветто, — мовив він тихо. — Я прийшов до тебе. Повір мені.

— Ах, Ото, Ото! — схлипнула дівчина.

Пізно вночі вона прийшла до нього. Розбудила косами, залоскотала ними по щоках. Потім вони шепотілися, розповідали одне одному про себе. Віветта хотіла знати, що було з ним і що він робитиме далі. Він сказав їй, що даремнокупив собі цей незугарний капелюх, бо все одно піде в Легіон, де одержить гарний, просяклий потом стрілецький берет.

— Ні! — вигукнула вона. — Тобі не можна туди йти! Тебе там уб'ють, і я тоді теж заподію собі смерть.

Ота засміявся і сказав, що легіонерські берети мають підкладку з дротяної сітки, яку не проб'є жодна куля. Потім він видумав дротяну сорочку, яку носять легіонери, дротяні кальсони, дротяну спідню сорочку, все дротяне й усе непробивне. «Це новий винахід, німецький, бошівський, Віветто, sans blague». Тепер і вона засміялась, проте вимагала, аби він заприсягся, що нізащо не піде до Легіону. Ота заснув, стискаючи в руці її косу, пружну, мов щось живе.

Коли він прокинувся, рука його була порожня і поруч нікого не було. Здавалося, що то був сон, що до нього вночі не приходила ніяка Віветта з косами. Навіть волосинки не лишилося на подушці. За вікном на тлі синього неба стирчала рожева Кутубія над червоними мурами, над смарагдовими пальмами, над сніжно-білими горами. Справжній рекламний плакат. «Visitez le Maroc, ce pays feerique!»[43]

Вранці він так і не побачив Віветту, але коли пішов у напрямку Кутубії, щоб подивитися зблизька на Марракеш, вона його догнала і взяла під руку, ніби наречена. Оті стало ніяково, бо в неї було напудрене підборіддя, а на щоках намальовані червоні кружальця, й вона справді скидалася на дівчину з дому розпусти. Навіть коси знову зв'язала в незугарний вузол.

Проте Ота мовчав. Незабаром вони дісталися до мурів старого міста, до пальмового гаю. Там Віветта почала ховатися від нього за стовбурами з фіолетовим відтінком. Дівчині хотілося трохи попустувати.

— Перестань, Віветто. Без кіс ти здаєшся застарою для цього.

Настрій у неї одразу ж зіпсувався. Вона сказала, що вдень не заплітає кіс, бо їй заборонив хазяїн, і щоки теж пудрить за його наказом. Але загалом він непоганий, тільки дуже затурканий, бо торік од нього втекла дружина з білим офіцером, який командував сенегальськими стрільцями.

— І тепер ти заступаєш йому жінку, еге ж?

— Це неправда! Йому цього не треба!

— Ну, то обслуговуєш клієнтів.

— І це теж неправда! — Вона почала вже сердитись. — Не кажи мені такого!

— Тоді що ти там робиш?

Вона голосно засміялася:

— Ох, Ото, любий, повір, у нас справді нічого такого немає! Щонайбільше можуть напитись офіцери і розбити кілька чарок. Або починають сороміцькі розмови, але скоро їм стає погано, і воли йдуть спати.

— Гаразд, гаразд, — закивав головою Ота.

Вони йшли за караваном верблюдів, золотистих, наче з меду, й нарешті дісталися до площі Смерті — «Джемаа-аль-Фна», де Ота забув про все на світі. Ні, такого він іще ніколи не бачив, навіть у сні, коли в дитинстві йому часто снилася Африка. Віветта ж махнула рукою — мовляв, це ще нічого — ці сотні людей у бурнусах, джелабах, у всякому лахмітті — ці бербери, араби, негри, напівнегри, ці штукарі, пожирачі скорпіонів, торговці амулетами, ці розмальовані хлопці-танцюристи, — справжнє диво почнеться тільки ввечері. Вона потягла його на дах якогось будинку й сміялася йому в очі; що він стоїть, наче стовп, і зачудовано дивиться на це неймовірне кишіння строкатого люду.

Нарешті Ота теж засміявся, що Марокко все ж таки варте його поневірянь, хоча… хоча…

— Що — хоча? — запитала Віветта.

— Нічого. Це я просто так, — сказав він і подумав: «Хоча бути тут похованим я б не хотів».

Ота роздивлявся Марракеш, бачив коричневе море пласких дахів. Ліворуч височіла Кутубія, за нею хвилювалося море — блед, а ще далі сміявся Високий Атлас тисячею гострих, білих зубів. Якщо примружити очі, то замість засніжених гір можна було побачити суцільну, довгу, спінену хвилю, яка котиться сюди і колись неодмінно поглине все —' пальми, людей, будиночки. Все — за винятком, може, Кутубії.

Вони довго стояли під пекучим сонцем. Потім з'явилися кілька англійських туристів, заклацали апаратами, позирали на Віветту, а один навіть сфотографував її, немовби вона була з зоологічного саду. Однак Віветта не заперечувала, навпаки, вона засміялась, сказала Оті по-арабському, що в юнака гарні білі штани, які йому, Оті, теж пасували б. І набагато більше, бо він не такий гладкий.

— Не мели дурниць, — розсердився Ота. — Я не граю в теніс.

Та коли після обіду він повернувся в кімнату, на стільці лежали білі полотняні штани. На жаль, вони були на нього завеликі, і Ота побіг з Віветтою міняти їх. Нафарбована дівчина в універмазі посміхалась і одвертала носа від нього, цього білого, який дозволяє, щоб його одягала арабка. Але все ж таки вона подала інші штани, вужчі в поясі, й Віветта була щаслива, а потім був щасливий і він, хоч добре не знав чому. Мабуть, тому, що побачив себе в дзеркалі геть білого — білі штани, білі черевики, біла сорочка. І капелюх на ньому теж був майже білий.

Потім Ота повернувся до універмагу сам і купив собі ще захисні окуляри. А для Віветти, щоб зробити їй приємність, вибрав коробочку пудри. На жаль, нафарбована дівчина запитала, чи це для тієї «dame de couleur»[44], і коли він потвердив, тицьнула йому іншу пудру, коричневу, як какао. Ота вирішив не купувати її.

Він ішов вулицею в нових окулярах, побрязкував у кишені монетами, як Фавлер, і роздивлявся, що б купити іще. Його охопило нездоланне бажання придбати якнайбільше речей. Наче у нього в кишені лежав набитий грішми гаманець Кліке, а не кілька нещасних франків. Він насилу стримався, щоб не купити японську авторучку з маленьким компасом у ковпачку — це диво техніки коштувало всього вісім п'ятдесят — зовсім дешево! «Ні, я не маю права витрачати останні гроші. То було б справжнє божевілля».

На хвилину йому здалося, що він грає на сцені якогось багатого, безтурботного туриста, котрому до всього байдуже. На жаль, це справді була тільки роль, а білі штани — тільки маскарад. Як оті три джелаби вчора й позавчора. Весь час маскарад, весь час різні ролі — боксер, турист, Густ Сауліт, майстер холодильників, віруючий католик, який цілує руку абатові Гайяру. Хай йому чорт!

Повернувшись до готелю, він ліг і вже почав дрімати, коли прибігла Віветта й сказала, що якийсь чоловік унизу не може завести автомобіль. Ота надів темні окуляри й панаму, щоб бути соліднішим, збіг униз і почав заклопотано оглядати мотор. І знову гра, бо нічого складного тут не було — просто свічки так забруднилися, наче власник машини викупав їх у мастилі. Це був марокканець, хоч мав на собі чудовий європейський костюм із сирового шовку й синю краватку в оранжеву смужку.

Гарна краватка. Гарний чоловік. Під носом шнурочок вусиків, очі, як у рисі. Певно, він був справжній красень, поки не розповнів. Тепер обличчя його розпливлось і скидалось на надуту гумову кулю з написом: «Liberte, egalite, fraternite»[45] під двома триколірними стрічками.

— Машина у вас чудова, мосьє, але треба надіти на поршень нові кільця…

— Нові кільця, кажете? — перепитав товстун. — А ви змогли б це зробити?

Ота сказав, що зміг би, тільки у нього помає ніяких інструментів.

— Мотор потягне, але стукотітиме й перевитрачатиме бензин.

— Ви автомеханік?

— Не тільки, мосьє. Якщо у вас є підіймальна кліть або аероплан, то я полагоджу і їх.

— Скільки я вам винен?

— Скільки дасте.

Спершу товстун дав двадцять франків; потім розщедрився на тридцять. Завівши мотор, він вихилився ще раз із віконця машини.

— Ви мешкаєте тут?

— Так, мосьє.

— На той випадок, коли мені буде щось треба — як ваше прізвище?

— Скала.

— Ха! Хаі Ха! — зареготав чоловік, — Скала! Знаєте, що це означає по-арабському?

— Ні. Хоча знаю…

— Скала — це маленька фортеця. Французи називають її «blockhauz». У нас більше слів, ніж у французів.

— Я вам вірю, мосьє. Дякую.

Вночі Віветта сказала, що ім'я цього товстуна з машиною — Сі Омар Тазі, він приїздить сюди дуже часто і мав багато грошей — п'є тільки шампанське, навіть до обіду, коли зупиняється тут.

— Зоставайся, любий Ото, — шепотіла вона йому на вухо. — Присягнися, що зостанешся, у своєї Віветти! Присягнися! Ти зможеш тут непогано підробляти. Сюди приїздить багато людей. І коли вони понапиваються, то жоден не може завести мотор.

— Знаєш що, — сказав він жартома. — Треба щось придумати, щоб ти їм замазувала свічки, а я б їх чистив.

— Згодна! — заплескала вона в долоні. — Тільки треба, щоб ти навчив мене, як це робиться!

— Ти змія! — розлютився Ота. — Іди від мене геть! Я не злочинець і не авантюрист! Я тільки втратив документи, і в цьому все моє лихо.

Дівчина почала плакати, гладила його волосся й запевняла, що документи для нього теж, можливо, роздобуде, коли відкладе кілька сотень.

— Де ти їх візьмеш?

Вона хотіла щось сказати, але він не дав. Не хотів її грошей, котрі вона заробить невідомо як або, чого доброго, ще вкраде. Нічого не хотів. Навіть цих білих штанів. Він припустився помилки, що взяв їх. «Але на цьому кінець, моя люба! Більше я від тебе нічого не візьму! Завтра піду шукати собі роботу, не може такого бути, щоб я не знайшов її у цій дірі».

На другий день Ота справді подався до Марракеша шукати гаражів. У Гелі він знайшов дві невеличких погано обладнаних майстерні, де від його послуг відмовилися. Перед полуднем Ота забрів до медіни, до Джемаа-аль-Фна й натрапив на великий прекрасно обладнаний гараж. На жаль, це було напіввійськове підприємство, яке перевозило своїми машинами матеріали й продукти у Високий Атлас, і робітники, європейці, були всі демобілізовані з Легіону. Баз документів тут він не мав чого робити.

Ота довго тинявся по вулицях, чи не натрапить на якусь слюсарну майстерню, а потім зайшов до готелю «Дю Паша» випити склянку лимонаду, і тут йому всміхнулося щастя: якийсь швейцарський турист з вродливою дружиною і неймовірною кількістю валіз не міг завести у дворі свого мерседеса, точнісінько як кілька днів тому Сі Омар Тазі. Причина була в запалюванні, й Ота заробив масляну пляму на штанях і п'ятдесят франків — тридцять за ремонт машини і двадцять за зіпсовані штани. Він побіг купити собі блокнотик, щоб було куди записувати прибутки і видатки.

Він уже й справді думав, що Віветтині штани приносять йому щастя і що так можна буде якось перебитися… Проте кілька наступних днів просидів у саду готелю «Дю Паша» над теплим лимонадом за п'ятдесят сантимів, і аллах не послав йому нічого. Він поміняв місце і перебрався до готелів «Прованс», «Турист», «Мажестік». Та аллах затявся і не послав йому нічого й там.

І Ота почав відчайдушно економити. Курив по половинці тільки дві сигарети в день, їв самий хліб, як у Каса, і те, що йому приносила Віветта, теж як у Каса. Через тиждень хазяїн «Атласа» почав зиркати на нього ще непривітніше, піж звичайно; він помітив, що між постояльцем і Віветтою — близькі стосунки, і, мабуть, думав, що Віветта краде для свого коханця на кухні. На кілька днів Оті вистачило двадцяти п'яти франків, які йому заплатили в кафе за те, що він полагодив кофеварку; але потім знову не було майже ніякого заробітку — щонайбільше п'ять-десять франків.

Одної ночі, через дев'ять днів, прожитих у готелі «Атлас», Ота встав, підкрався до машини біля бару й почав щось чаклувати. Ноги під ним тремтіли, він мало не падав. Спромігся тільки від'єднати провід од двох свічок; якщо водій не буде п'яний, то одразу ж помітить це. Але йому справді забракло сили зробити щось більше.

Потім він став у тіпі й чекав. Чоловік, на щастя, був п'яний як чіп, до того ж не мав чим собі присвітити й дуже зрадів, коли поруч випадково з'явився охочий, досвідчений ремонтник. Ота одержав сто франків, мабуть, тому, що п'яний взагалі не знав, скільки дає.

Вранці Ота купив Віветті японську кофточку за сорок франків. Це було справжнє божевілля, але він мав це зробити. Кофточка була замала, і вони пішли її міняти. Нафарбована продавщиця сказала, що більшого розміру в них немає, і знову засміялася з цього білого, який утримує арабку, та Оті було байдуже. Замість кофточки він узяв шовковий шарф, на десять франків дорожчий. Йому все було байдуже.

Віветта раділа, як дитина, але йому й це було байдуже. Весь Марракеш, усе Марокко, весь світ…

Ота провів Віветту додому, пішов до кафе й замовив собі анісетти. Випив три чарки, і йому раптом стало не тільки байдуже до всього, але й смішно. Замовив четверту чарку, й усе знову перевернулося догори ногами, хоч сядь та плач. Тоді він зробив собі в чарці міцний розчин солі й випив. Його приятель Януш Олешинський свого часу рекомендував це як ефективну протиотруту, коли голова чманіє від алкоголю.

Заточуючись, Ота поплентав до готелю. Перед баром стояло знайоме авто, а в барі сидів Сі Омар Тазі в чудовому фланелевому костюмі, краватці, з хустинкою в кишеньці — все бежевого кольору.

— Voila! — засміявся він і підняв склянку з шампанським. — Наш маестро механік. Не хочете посидіти зі мною?

— З радістю, — сказав Ота. — Але, якщо дозволите, я вип'ю тільки каву.

Сі Омар не заперечував, і якусь хвилину вони розмовляли про погоду, про страшну спеку. Сі Омар сказав, що це ще не дуже жарко для цієї пори року й для. Марракеша. Кава допомогла більше, ніж сіль, і коли Сі Омар розгорнув на столику схему машини й запита», чи «маестро» знає, що це таке, Ота кивнув. На схемі були німецькі пояснення, писані готичним шрифтом, однак зрозумілі для кожного, хто хоч трохи працював у Німеччині. Та голова в нього ще трохи наморочилась, і він уп'явся під столом нігтями в долоні, щоб біль привів його до тями.

— Так, знаю. Це машина для виготовлення таблеток.

Сі Омар вирячив на нього очі.

— Чудово! Просто чудово! — Він смикав себе за пальці, й вони хрускали, наче сушняк у лісі під ногами; на лівому вказівному пальці у нього був перстень з великим каменем, червоним, як вино. — Чудово! А якби всі деталі були упаковані в ящиках — чи змогли б ви все це зібрати за схемою?

Ота засміявся:

— За кого ви мене маєте?..

— Вибачте, — сказала Віветта, яка раптом підійшла до них і, відсунувши схему, почала наливати Сі Омарові, невідривно дивлячись на Оту.

Він затнувся.

— Звичайно, це не так легко, та коли ви заплатите, я складу, скажімо… скажімо… Скільки дасте?

— А скільки ви хочете?

— Де це?

— У мене на фабриці. Недалеко від Марракеша… якихось п'ятдесят кілометрів.

— Вибачте, — сказала Віветта, відсунула схему, щоб забрати чашку, але очі її і на мить не відривалися від Оти.

Він опустив голову й дивився на перстень Сі Омара.

— П'ятсот франків, житло, харчі, вино, сигарети. За тиждень я зміг би впоратися. Звичайно, гарантії не даю, — сказав Ота.

— Тобто як не даєте? — запитав Сі Омар. — Не гарантуєте, що машина працюватиме?

— Не гарантую, що впораюся за тиждень! — Ота говорив різко, аж сам дивувався. Певно, на нього ще й досі діяла анісетта. — Можливо, це триватиме десять-чотирнадцять днів. Але ця машина працюватиме, я гарантую. — І озирнувся. Віветта стояла як укопана. — Ще кави! — крикнув він. — Велику чашку! Я їду в цей проклятий блед!

— Ну, ну! — Сі Омар підвів палець. — Тільки без епітетів, будь ласка! Туди всього чверть години їзди од веселого містечка. Надзвичайно веселого! — Він озирнувся на Віветту й нахилився до Оти через стіл. — Таких дівчат ви матимете там цілий гарем. А цих п'ять сотень я вам дам…

— Наперед?

— Що ви, — сказав Сі Омар. — Я ж вас не знаю.

— Тоді дні сотні завдатку.

— Сотню, — сказав Сі Омар.

— Давайте!

Ота взяв сотню, зіжмакав і дивився, як Віветта несе йому каву. У нього було таке враження, що почуття його зненацька різко загострилися, що він бачить навіть те, чого раніше ніколи не помічав, наприклад, що Віветта надзвичайно гарна й водночас така бридка, що її можна цілувати й лупцювати, потім знову цілувати і зрештою вигнати за двері, а потім плакати за нею й просити пробачення. Чому це так?.. Ще до того як Віветта поставила чашку на стіл, у голові його зринула думка, котра не мала до Віветти ніякого відношення, проте була важливіша, ніж сто Віветт, ніж цілий гарем Віветт у веселому містечку Сі Омара. Він одсунув каву, повернув Сі Омарові гроші і встав:

— Знаєте що? Залиште собі цю сотню.

— Що? — Сі Омар почервонів. — Це означає… Ви, може, хочете сказати, що цього мало? Я дам вам більше, але тоді, коли машина буде зібрана. Дам вам шість сотень… навіть сім. Але це моє останнє слово!

— Я не хочу ваших грошей! — вигукнув Ота. — Я можу заробити їх і тут, чого мені їхати в якусь діру. — Він знову сів і до болю вп'явся нігтями в долоні. — Залиште собі гроші, а мені дайте документи.

— Які документи?

— Ну… документи!

— Ага, — сказав Сі Омар. — Розумію. — Він устав і почав нишпорити по кишенях, наче документи лежали там, і досить було тільки сягнути рукою… Насправді ж він лише заховав сто франків і вийняв меншу купюру. Розплатився. Склав схему машини й рушив до дверей.

— Ходіть за мною, — кивнув він Оті.

Вони зупинилися біля автомобіля.

— Отже… — почав Сі Омар і обернувся. Позад них стояла Віветта. — Сідайте, трохи проїдемося.

Вони сіли, й Сі Омар увімкнув мотор. Віветта лишилася на тротуарі.

Сі Омар зупинився за рогом, поклав руки на кермо і мовчав.

— Я не дезертир, можете не боятись, — сказав Ота.

— Я не боюся, — відповів Сі Омар. — Але такі речі краще обговорювати без свідків.

— Я втратив документи тільки через свою необережність, — сказав Ота. — Я пущу вам цю машину. Але мені потрібні документи. Наперед. У руки.

— Чому?

Ота знизав плечима.

— Я бачу, ви мені не вірите, — сказав Сі Омар. — То чого я маю вірити вам?

— Хтось із нас двох повинен вірити, — сказав Ота. — Ви можете піти на такий ризик. Ви сильніший.

Сі Омар поправив краватку.

— Ви так думаєте? — Він уважно подивився на Оту. — Фотографію маєте?

— Маю, — сказав Ота. Зуби в нього почали цокотіти, і він просунув між них язик, щоб приглушити цей звук. — Зараз я вам її дам.

Вони повернули назад. Ота побіг до готелю. На сходах сиділа заплакана Віветта.

— Перестань, Віветто, — сказав він задихано, — цьому немає ціни.

— Ні, Ото! Не їдь нікуди, прошу тебе! На колінах благаю! — Вона й справді хотіла впасти перед ним навколішки. Він підняв її. Вона обхопила його шию. — Залишся в мене! Присягайся, що залишишся! Ми поїдемо кудись-інде, в мене будуть гроші, багато грошей… Ота розсердився.

— Не роби цього, я не люблю!

Він вирвався, але вона знову заступила йому дорогу.

— Отямся, дурепо! Я ж нікуди не їду, а коли й поїду, то всього на кілька днів і знов повернуся.

— Ні, ти не повернешся!

— Пусти! — гримнув Ота. — Чого доброго, нас іще побачить хазяїн, і тоді…

— Нехай! — Вона розмазувала по щоках сльози разом з косметикою. — Мені вже все одно.

Ота це знав.

— Тим краще! — Він біг, перестрибуючи через два східці. А коли за хвилину повернувся, Віветти на сходах уже не було. Він полегшено зітхнув. Віддав Сі Омарові фотографію.

— Коли ви приїдете по мене?

— Післязавтра.

— З паспортом?

— Ще не знаю, чи це буде паспорт. Але щось привезу.

Вихлопна труба стрельнула газом, і якусь мить здавалося, що машина крутить хвостом, наче цуцик. Потім Сі Омар поїхав, а Ота стояв і дивувався сам собі, звідки в нього взялося стільки сміливості. Певно, тут відіграв свою роль відчай, а може, й анісетта. Однак він зважився на рішучий крок і тепер матиме все або нічого.

Дві ночі до нього над ранок приходила Віветта. Вона вже не плакала й не заклинала його. Боялася, що тоді він піде зразу. Він пригрозив їй цим, стискаючи кулаки, і кричав, аж поки вона не схилила покірно голову; він мало не божеволів з нею; а іноді серце його краялося на шматки через близьку розлуку; тоді він брав у долоні її коси, цілував їх і бавився ними.

— Це мої змії, мої кайдани, — казав. — На них я вишу, тримаюся за них, щоб не впасти в прірву. Ти знаєш, що таке прірва? Це велика діра в землі. У нас є така, і ми називаємо її Мацоха.

— Ма-со-кха, — повторила Віветта.

— По-французьки це «maratre», — пояснив він, але не був цього певен, бо «maratre» По-французьки мачуха, а прірва називається Мацоха. Потім він подумав, що це дуже несправедливо: для поганої матері у всіх мовах є назва, а для поганого батька немає. Наче поганих батьків не буває зовсім! Узяти хоча б Віветтиного батька-офіцера, який покинув свою дочку на поталу іншим офіцерам, щоб вони з нею брутально жартували, коли не гірше. А це ж була така хороша, гарна дочка, мала такі ніжні, тендітні руки й так палко мріяла, щоб її хтось щиро покохав. З неї була б прекрасна сестра-жалібниця. Всі її любили б, усі поранені офіцери, і їм було б байдуже, що вона напівкольорова. Можливо, хтось із них навіть одружився би з нею.

Але Ота відразу ж подумав, що той офіцер перестав би її любити, тільки-но видужав би… а якби й не перестав, то мав би вдавати, що перестав, бо з нього сміялися б його товариші. І можливо, саме ті, яким вона приносила їсти й витирала мокре чоло, можливо, саме вони й кепкували б із нього. Адже як тільки людина перестає обходитися без того, хто доглядав її, як тільки спинається на власні ноги, то думає, що спіймала бога за бороду. А якщо вона й не думає так, то все одно в ній озивається той, хто, повернувшись до Європи, глузуватиме з іншого офіцера, який приведе смагляву жінку. Бо в середовищі офіцерів є люди, які дивляться, хто сміється, а хто ні. І той, хто сміється, для них таке саме бидло, як і той, хто злигався з арабкою й любить її. Зрештою з того офіцера сміялися б усі, крім неї, Віветти.

Ота раптом помітив, що дівчина заснула. Її щоки були мокрі від сліз, і він нахилився, щоб витерти їй губи. Вони були солоні, мов океан…

Третього дня Ота чекав на Сі Омара у своїй кімнатці. Речі його лежали в валізці — зіжмаканий рюкзак, старі штани, сорочка і труси, які Віветта випрала, приладдя для гоління, зубна щітка й гарна луджена коробка, яку йому принесла Віветта разом із бруском пахучого мила. Він чекав, але Сі Омар не приїздив.

Пополудні Ота ненадовго задрімав, а коли прокинувся — побачив за вікном Кутубію та гори, Високий Атлас, і йому здалося, що все повите жалобним серпанком. Тоді він сказав собі, що ніколи не покине Віветту. «Хай Сі Омар знайде іншого, а я залишуся тут. Не хочу їхати від неї. Я люблю її».

Це відкриття неабияк здивувало його. Він з хвилюванням усвідомив, що справді любить цю дівчину. Груди йому скував жах.

Це була кольорова дівчина, але він любив її, був проти цього безсилий. Не міг навіть собі уявити, що робитиме без неї.

Нараз Ота помітив, що на носі у нього нові окуляри — він у них заснув. Зірвавши їх, побачив, що Кутубія знову засяяла. Підійшов до вікна. Внизу стояв автомобіль Сі Омара; з готелю раптом вийшов Сі Омар, відчинив дверцята й важко сів за кермо.

— Гей! — крикнув Ота.

Сі Омар підвів голову.

— Гей! — помахав він рукою у відповідь. — Ви тут?

Ота збіг униз.

— А де ж мені ще бути.

— Дівчина сказала, що ви передумали і десь виїхали.

— Чортова… — Ота обернувся. Віветта стояла бліда на тротуарі. Його охопила страшна лють.

— Я зараз повернусь! — І кинувся до дверей готелю.

Віветта заступила йому дорогу. Він одштовхнув її. Побіг нагору. Схопив валізку, потім відкрив її, скинув білі штани й надів старі. Білі штани, ці «її», залишив на ліжку. Грюкнув дверима. Розплатився з хазяїном і вийшов надвір. Віветта стояла на тротуарі. Ота підійшов до неї.

— Штани нагорі! — буркнув він. — Ти змія!

Вона не сказала нічого, навіть не ворухнулась. Ота сів у машину.

— Прошу вас, дайте мені ці документи.

Сі Омар витяг з кишені синю книжечку.

— Це грецький паспорт, — сказав він. — Відтепер звати вас Васіліс Патрідіс. Ви народилися в Корінфі двадцятого липня тисяча дев'ятсот восьмого року. Запам'ятайте це. Завжди треба знати, де ви народилися й коли.

Він завів мотор.

— Я хотів би одержати цей паспорт, — сказав Ота.

Сі Омар подав йому синю книжечку.

— Я називатиму вас Базілем.

— Як хочете.

Ота стискав книжечку в пальцях, м'яв її. Така дурниця, а яку велику має вагу. Така дрібничка…

Віветта все ще стояла на тротуарі. Коли вони рушили, Ота відчув щось схоже на жаль і, вихилившись із віконця, помахав їй паспортом. Вона піднесла руку, щоб теж помахати йому вслід, і раптом побігла з піднятою рукою, наче ловила метелика:

— Ото!

Але авто вже звернуло за ріг.

— Моя фабрика виготовляє ліки, — мовив Сі Омар. — Чого бракує нашим людям, то це здоров'я. Трахома, лишаї, короста, туберкульоз. Сорок сім видів виразок.

— Ви лікар?

— Ні, — відповів Сі Омар. — Але я вчився в Парижі. Крім того, на фабриці в мене є експерт. Турок… Останнім часом він дуже змінився. Багато п'є… Цей Ісмет завдає мені чимраз більше прикрощів. Зовсім не розуміється на машинах. Словом, турок… А я люблю машини, і ви дасте їм лад. Головне, пустити ту, що має виробляти таблетки.

— Гаразд, — сказав Ота.

— Побачимо. Я надіюся на вас, — мовив Сі Омар. Він говорив уривчасто, пильно стежачи за дорогою. Але все одно їхав дуже погано. — Я надіюся на вас. Якщо будете розумний, то вам не доведеться думати про майбутнє. Ви ж розумний?

— Так, я розумний, — сказав Ота.

— Це я помітив одразу, — всміхнувся Сі Омар. — Я знаю людей. Я вчився в Парижі. Мій батько був каїд. Я люблю свою країну, ми здібні люди, Базілю. Я радий, що ви не француз. Французи дивляться на наших людей інколи спогорда. Не на нас, учених, а на тих, у джелабах. Я їм не дивуюсь. Адже не кожен може вчитися. Ви вчилися, Базілю?

— Вчився, — відповів Ота.

— Я так і думав. — Сі Омар закивав головою. — У паспорті написано, що ви маляр. Не сердьтеся. Це паспорт грека, який працював у мене.

— Він помер?

— Спився, бідолаха. Базілю, ви не повинні пити!

— Можете бути спокійні, Сі Омаре.

— І все інше теж, Базілю!

— А що інше?

— Геть усе.

— Не турбуйтеся, — повторив Ота. — Навіть ваш гарем не цікавить мене. Мені потрібна тільки та дівчина, яку я справді кохаю.

— Це розумно, — сказав Сі Омар. — Видно, що ви освічена людина. Я таких люблю.

Ота вихилився з віконця й ще раз озирнувся. Над обрієм стирчала вежа Кутубії, не більша за сірник.

Це «надзвичайно веселе містечко», яке пообіцяв Оті Сі Омар, називалося ель-Бадір і складалось із жменьки побілених вапном будиночків і з квадратної площі, облямованої білими аркадами. Під аркадами було кафе, крамничка з усяким крамом і «Bureau des Affaires Indigenes» — «Канцелярія y справах тубільців», керована паном Мерсьє. Збоку над старезною мечеттю височів білий мінарет, ще далі були сади без трави, порослі тільки кущами жасмину й гранату, гайки фінікових пальм.

На другому боці ель-Бадіра, на двох круглих пагорбах, зеленіли виноградники, серед яких подекуди видніли дахи невеличких вілл. Вілла папа Мерсьє мала червоний дах, а вілла пана Лукаса — зелений; у пана Лукаса була майстерня, в якій двадцять дівчат-арабок ткали килими для туристів і на експорт.

Це було все. На сході за хвилястими пагорбами холодно всміхався Високий Атлас. Крім нього, на обрії не було видно нічого, навіть Кутубії, яка лишилася позаду. Через центр ель-Бадіра вела дорога, за містечком до неї примикала осляча стежка, і далі вони бігли рівною лінією поміж острівцями пальм.

Десь за три кілометри од ель-Бадіра стояла фабрика Сі Омара Тазі, оточена пальмами, ніби сторожею. Вона складалася з купи білих і коричневих будівель, зовсім не схожих на справжню фабрику. Резиденція Сі Омара мала два поверхи і великий черепичний дах; решта дахів були пласкі.

На другому поверсі жив Сі Омар і його дві дружини, котрих ніколи не було видно, а тільки чути, як вони сміються або сваряться на терасі, затіненій густим диким виноградом. На першому поверсі була кімната, яку Сі Омар інколи називав «моя бібліотека», бо там стояла шафа, повна французьких детективів, а інколи «мій кабінет», бо там стояв письмовий стіл і м'яке шкіряне крісло, в яке він пірнав аж по шию, або «моя канцелярія», бо там стояв телефон і американський сейф. На стіні висіло вишите речення із корану, поряд годинник із зозулею, який цокав, мов навіжений, хромолітографія мечеті в Мецці з Каабою[46], під нею фотографія Ніагарського водопаду із здорованем у ковбойському капелюсі і невеличкий портрет Наполеона. В одному кутку лежало кілька марокканських шкіряних подушечок-сидінь, у другому стояло срібне відерце на шампанське, плювальниця й курильний прилад — наргіле. На підлозі лежав барвистий килим місцевого виробу. Це все, але й цього було достатньо.

Під вікном росла гарна пальма, висока, струнка, своїм кошлатим вершечком-зіркою і хвостом-стовбуром дуже схожа на комету. Оті спало на думку, що її посадили там навмисне, аби по ній хтось міг залізти вночі до гарему, перепиляти грати на вікнах і зрештою наразитися на кинджал ревнивого Сі Омара. Грати були великі, вигнуті, обвішані клітками з горлицями й усякими іншими птахами, яких жінки годували для власної втіхи — але на пальму, на жаль, ніхто ніколи не видирався й Сі Омар нікого не прохромив кинджалом, принаймні за той час, що тут перебував Ота. Під пальмою росли жасминові кущі, вони так пахли, що аж голова паморочилася. За ними бігло шосе, по якому їхали на віслюках араби й мчали автомобілі, сто арабів на один автомобіль.

Недалеко від шосе, трохи осторонь, щоб не затуляти краєвиду, стояв склад — звичайнісінький низький барак — за ним іще один, де спали робітники, і власне приміщення фабрики, в якому спали Ота й Ісмет.

Ісмет був дрібненький чоловічок, такий худий, що, здавалося, не мав під шкірою ні грама м'яса. Очі його спалахували лихим блиском, особливо коли Ота казав йому «пане Іс-мет» або просто «Ісмет» замість «Ісмет-бей». Він явно був не сповна розуму, і Ота радів, що Сі Омар поселив його в окремій кімнаті.

Це була гарна кімнатка, гарна головне тим, що в ній не було нічого, навіть годинника з розбитою зозулею, ані Мекки чи Ніагари. Сі Омар запропонував йому тільки свої детективи, і Ота провів кілька моторошних вечорів над одним із них, поки не дочитав останньої сторінки; потім сказав собі, що це дурниця, такого в житті не буває, й розсердився сам на себе. Але незабаром побіг до Сі Омара позичити новий детектив, ліг на ліжко й знову читав запоєм. Так він принаймні не думав про Віветту.

Крім ліжка, в кімнаті стояла перекошена шафа, круглий столик, стільці й плювальниця, як у Сі Омара.

Тут скрізь були плювальниці. І на складі теж. Певно, вони були і в гаремі. Словом, од них довкола аж рябіло в очах, хоча їх ніхто ніколи не чистив, не наливав у них води — всі спокійнісінько плювали на підлогу.

На фабриці плювальниць теж було багато, щонайменше кілька десятків. Значно більше, ніж машин. Те, що Сі Омар називав машинами, були, власне, напівмашини, інструменти з ручним приводом. Араб крутив ручку, і цей інструмент змішував, або молов, або пресував масу, з якої нарешті виходила помада для волосся, мазь проти ревматизму або питна сода. Це були ті ліки, що їх виробляв Сі Омар. На всій фабриці було тільки три електромотори, з яких добре діяв лише один. Справжнє неподобство! Ісмет-бей, без сумніву, був або дурень, або йолоп, а може, і те й друге. Він гасав по приміщенню, заклавши руки за спину й виставивши підборіддя, немов щось винюхував, потім, не сказавши й слова, замикався у своїй комірчині; звідти було чути, як віп зітхає, лається й щось белькоче по-турецькому. Що саме він пив, Ота так і не дізнався; а втім, він не дуже й прагнув дізнатись — у нього й без цього було повно роботи, і він спершу накинувся на неї, мов божевільний. Потім вирішив, що не варто так старатися, й уповільнив темп. Але одразу ж подумав, що тепер може не лінуватися, бо має вже паспорт, а це значить, що перед ним відкрито шлях до всього Марокко, до всіх авторемонтних майстерень. Що він може сяк-так упорати свою роботу й поїхати, покинувши Ісмет-бея та Сі Омара, хай вони смажаться у власному жиру, якого в Ісмета не дуже багато, зате в Сі Омара — аж занадто… Тільки це було б нечесно. Сі Омар виявився молодцем, тут нічого не скажеш. Дати людині в руки паспорт — не жарт, і Ота міг тепер оцінити таку велику послугу, sans blague.

Цю маленьку книжечку він знав уже напам'ять. Вона була заповнена по-грецькому, і Ота не міг її прочитати, але під кожним рядком стояв французький текст, й він зрозумів усе. Що колір волосся збігається — в цьому не було нічого дивного, бо каштанове волосся є в багатьох людей! І все-таки це було трохи дивно, адже греки, як правило, чорні; а цей мертвий грек не був чорний, хіба що Сі Омар підправив запис. Збігається і зріст — середній, — у цьому теж не було нічого дивного. Тільки не збігається колір очей. Та цього, може, ніхто й не помітить, хоча Сі Омар це теж. міг би виправити, коли вже приклав руку. Особливих прикмет немає. «І це теж збігається, — подумав Ота, — хоч у мене й розплющений ніс, але не настільки, щоб упадало в око».

Ні, це таки добрий паспорт, велике досягнення, а головне — довіра, яка зобов'язує.

Ота працював не швидко й не повільно, а саме так, щоб його праця була чогось варта. А втім, Сі Омар його зовсім не підганяв, не контролював, що знов-таки було виявом довіри. Сі Омарові ця нова машина для виготовлення таблеток була дуже потрібна — але саме в цьому й полягала трудність. Ота мав два ящики деталей, докладну німецьку схему, проте, коли він усе це старанно зібрав, до кінця було так само далеко, як і раніше.

На третій день Ота, геть вимазаний, пішов до Сі Омара і в бібліотеці робочому кабінеті — канцелярії вперше Побачив пана Лукаса. Пан Лукас сидів на марокканському сидінні і мав досить кумедний вигляд — ноги високо задерті, підсмикані штани із складками оголили смугасті шкарпетки.

Пан Лукас підвівся, а Сі Омар, який сидів, глибоко пірнувши в крісло, відрекомендував Оту:

— Це мій новий механік Базіль, пане Лукас. А це пан Александр Лукас, фабрикант килимів і мій вірний друг.

Пан Лукас усміхнувся, подав Оті руку й потис, аж хруснуло. Він справляв враження поважної персони. Очі мав гострі, ніби наточені, з темного, твердого металу.

— Як на боксера, у вас надто тендітна рука, — сказав він.

— Звідки ви знаєте, що я боксер?

— Про це свідчить ваш ніс, — засміявся пан Лукас, сідаючи.

— Мені дуже прикро, — сказав Ота і обернувся до Сі Омара, щоб запитати, чи не можна це якось виправити в паспорті, але вчасно схаменувся: говорити про цю справу в присутності пана Лукаса не варто було.

Та Лукас, здавалося, щось відчув:

— Чого вам прикро?

— Просто так… Вада краси…

До розмови втрутився Сі Омар. Він сказав, що Базіль — чудовий робітник, незалежно від того, який у нього ніс, що він уміє докопуватися до суті будь-якої справи і що Ісмет-бей поруч нього має вигляд дурника. Він цокотів і цокотів, хрускав пальцями, крутив червоний перстень і нарешті перейшов до тієї клятої машини, яку німці надіслали в двох ящиках і яку Базіль неодмінно складе.

— Правда, Базілю?

— Так… саме про це я й хотів з вами поговорити… — почав Ота, але Сі Омар зупинив його, підвівся з крісла й підсунув йому друге марокканське сидіння.

— Тепер можете говорити, cher Базілю, — мовив Сі Омар і кинув на стіл сигаретницю, яка сама відкрилася, наче автоматична. — Куріть! Мосьє Лукас, куріть. Куріть обидва. А я посмокчу наргіле.

Він ляснув у долоні, і До кімнати вмить увійшов араб, ніби ждав за дверима знаку свого хазяїна. Приніс деревне вугілля, присів навпочіпки й заходився чаклувати біля курильного приладу, затиснувши мундштук між тонкими губами. За хвильку з них вилетіла синя хмарка, у приладі забулькало. Сі Омар розтулив рота, й араб застромив йому мундштук між зуби. Сі Омар стулив губи, почав смоктати мундштук і прогугнявив:

— Ну, розповідайте! Що з машиною, Базілю?

— З нею все гаразд, — відповів Ота, мимохіть теж гугнявлячи. — Тільки бракує однієї деталі.

— Якої саме?

— Частини підставки.

— Невже ті чортові боші її не надіслали?

— Не знаю, — відповів Ота, дивлячись на кінчик своєї сигарети. — Словом, цієї деталі немає, а без неї діло не піде. Хіба що я міг би її зробити.

— Змогли б? — запитав пап Лукас.

— А чого ж. У мене є схема, й цього досить. Тут нема нічого складного. Тільки потрібен матеріал. І зварювальний апарат! Без цього нічого не вийде.

Сі Омар кивнув головою.

— Де ж дістати автоген?

— Може, краще подати рекламацію? — порадив Сі Омарові пан Лукас.

— Вони мали надіслати весь комплект.

— А що, як вони послали? — сказав Ота. — Ящики були відкриті, бозна-хто в них порпався. Не сердьтеся, Сі Омаре, але на фабриці у вас справжній свинюшник.

— Що ви маєте на увазі? — незадоволено мовив Сі Омар і глянув на плювальницю, яка стояла в кутку. — Сподіваюсь, ви не хочете дорікнути мені в поганій гігієні?

— Я маю на увазі не гігієну, а безлад. Хто порпався в тих ящиках?

— Мабуть, Ісмет-бей.

— Тоді Ісмет-бей повинен про це щось знати.

— Запитайте у нього, Базілю.

— Вибачте, — сказав Ота, — але Ісмет-бей дурень.

— Ха-ха-ха! — зареготав пан Лукас. — Ви молодець, Базілю! Ви вмієте називати речі своїми іменами! Свинюшник! Дурень! А скажіть, будь ласка, хто, по-вашому, я?

— Пан Александр Лукас, — засміявся Ота. — Що я ще про вас знаю? Тільки те, що ви виробляєте килими і що я хотів би мати один із них.

— Ви його матимете! — ляснув себе пан Лукас по коліну. — Щоб я був такий здоровий!

— Але як нам усе-таки бути з підставкою? — запитав Ота.

— Ви її знайдете, — сказав пан Лукас. — Сі Омар дасть вам повну владу, правда, Сі Омаре?

Сі Омар насупився.

— Даруйте, — сказав пан Лукас. — Я іноді забуваю… Проте вигляд у вас такий європейський… справді паризький…

Сі Омар одтанув.

— Все гаразд, пане Лукас. Отже, шукайте, Базілю, шукайте, а якщо не знайдете, дістаньте десь автоген. Цього вам досить?

— Цілком, — відповів Ота. — Зрештою ви зацікавлені, щоб машина працювала, адже так?

— Звичайно, звичайно, — притакнув Сі Омар.

Пан Лукас і собі жваво закивав головою, потім підвівся і вийшов разом з Отого.

Надворі він зупинився біля свого сітроена, насупив чоло, і його брови кинули на очі тінь, мов козирок кашкета.

— Знаєте, Базілю, — мовив він сумно, — нас, європейців, тут дуже мало, і це іноді так гнітить… Приїдьте до мене коли-небудь. Мені теж не завадила б ваша допомога, треба дати дечому лад… та й погомоніли б із вами, бо я почуваю себе тут таким самотнім.

— Охоче! — випалив Ота. Між ним і паном Лукасом раптом виник якийсь невидимий зв'язок, набагато міцніший, ніж потиск їхніх рук.

— Коли захочете мене бачити, скажіть про це Сі Омарові або зателефонуйте…

— Приїжджайте, навіть якщо я й не зателефоную, приїжджайте будь-коли, — всміхнувся пан Лукас. — До мене кожен покаже вам дорогу. Мене знає весь ель-Бадір.

Він поїхав, а Ота ще довго дивився йому вслід і радів, що так швидко знайшов собі тут друга.

Пополудні Ота почав шукати загублену деталь. Із схеми точно знав, який вона повинна мати вигляд — лита вилка із захватами вгорі, куди заходять перпендикулярні опори й кріпляться гвинтами.

На допомогу він узяв Мустафу, водія і слугу в одній особі, похмурого арабського селюка з заячою губою, з-під якої виглядали зуби, коли Мустафа усміхався. Але це було дуже рідко; найчастіше Мустафа ходив, задумливо похиливши голову. Вигляд у нього був не вельми розумний, і в машині, певна річ, цей чоловік нічого не тямив. Але Ота спробував пояснити йому схему машини для виготовлення таблеток, аби Мустафа міг собі принаймні уявити, який вигляд має та річ, котру їм треба знайти.

— Шуфу[47], Мустафо, — сказав він і розгорнув перед ним схему. — Це машина, а ти уяви собі, що це людина. Людина має тіло, і машина теж має тіло. У людини є рот, і в машини теж є рот, тільки він у неї не ковтатиме, а випльовуватиме маленькі таблетки. Людина має ноги, на яких стоїть, і машина теж має ноги, на яких стоїть. Точніше, у цієї машини тільки одна нога, яка внизу має форму підкови. Ось це намальовано. Бачиш?

— Бачу, пане, — сказав Мустафа.

— Оцю ногу ми й шукаємо. Не всю, а тільки її ступню.

— Так, пане, — сказав Мустафа.

— Тепер ти вже знаєш, який вона має вигляд?

— Не знаю, пане, — сказав Мустафа.

— То подивися ще раз, ось вона на папері. Бачиш?

— Так, пане.

— Якщо бачиш, то вже знаєш, який вона має вигляд!

— Так, пане, — сказав Мустафа.

— От і добре! Тепер ходімо її шукати.

Вони почали із складу. Там було повно мішків, мішечків і бляшанок з усякими хімікаліями, каністри й балони з різною рідиною, купи старого залізяччя, розкиданого по всіх кутках. Ота заходився шукати в одному кутку, Мустафа в іншому, щоб діло йшло швидше. Та вийшло навпаки, бо Мустафа щохвилини вигукував: «Є, пане, є!» — кликав Оту й переможно показував йому скобу чи ще якусь залізячку. Видно було, що він зовсім не уявляв, що треба шукати.

— Іди геть, прошу тебе! — розсердився нарешті Ота. — Ти несосвітенний дурень!

Мустафа розсердив його настільки, що цього дня Ота вирішив припинити розшуки. До того ж було вже темно, і він тільки спотикався об плювальниці.

Уранці Ота запитав Мустафу, що він робитиме, коли в нього зіпсується машина, і Мустафа відповів, що в Тіфніті є майстерня. Тоді Ота узяв вантажний автомобіль і поїхав по автоген.

Його знову супроводжували пальми, як вічна сторожа. За ними зеленіли клаптики поля; поміж тих клаптиків плив струмок, берегом якого сюди й туди ходили верблюди. Коли вони йшли в один бік, у струмок занурювався шкіряний міх. А коли верталися, міх виринав, повен води, підіймався на велике дерев'яне колесо, перекидався й виливав воду в жолоб, що вів до канавок. Сюди й туди, сюди й туди ходили верблюди; подекуди це були віслюки або к люди, які мали клапоть поля, та не мали ні верблюда, ні віслюка. Сюди й туди. Сюди й туди. Здавалося, що всі — верблюди, віслюки й люди — були прив'язані до струмка гумовою вірьовкою, що всі вони хотіли звільнитися й піти геть, але не могли, бо вірьовка щоразу знову притягувала їх до води. До була тиха сізіфова робота під сонцем з розтопленого золота.

Виявилося, що Тіфніт зовсім недалеко від ель-Бадіра, через десять років, коли ель-Бадір трохи виросте, ці міста як дві краплі води будуть схожі між собою: довкола площі аркади, під ними кав'ярня, нагорі мінарет. Тільки кав'ярня була більша, в ній стояли столики і надворі, в тіні аркад, замість однієї крамнички тут були дві, а ще були поліційна станція і пошта. А поряд — авторемонтна майстерня.

Керував нею метис» у засмальцьованому комбінезоні, з кишень якого стирчали трубні ключі, щипці. Найбільшим інструментом, який Ота побачив у майстерні, були розхитані лещата; автогена тут і близько не було. Ота поплескав чоловіка в комбінезоні по плечу, ввічливо відмовився від бесіди й чаю з м'ятою і пішов прогулятися по місту.

Випадково зайшовши до мечеті, він за хвилину забув про автоген, бо мечеть і справді була чудова. Sans blague! Старий дід з бородою, як у святого Іоанна, заступив йому дорогу тільки для того, аби сказати, що він повинен роззутись, інакше осквернить священне місце. Роззуваючись, Ота відзначив, дивуючись, що це, власне, перша мечеть у Марокко, до якої він увійшов, хоч уже досить давно тут. А втім, досі у нього не було часу. А коли був, то бракувало нагоди чи настрою.

Ота ступав босоніж, підлога холодила ступні, і це було так само приємно, як у дитинстві, коли він удома входив у струмок і брів ним. Посеред квадратного подвір'я блищав басейн, по один його бік сиділи двоє місцевих, по другий — двоє птахів; араби мовчки обмивались, а птахи пили воду, підіймаючи голови до неба, до царства аллаха. Люди і птахи не заважали одні одним, і це було схоже на казку. Вгорі синіло небо, стіни двору були помережані орнаментом, теж гарним, мов у казці. То була мозаїка, що сяяла синьо-зеленою фарбою гущавини дерев, листя, написів і квітів… усе величне, багате і водночас лагідне, спокійне й тихе, як ці араби та птахи. І зроблене так майстерно, так винахідливо… Ота дивився на це зблизька і віддалік, але нічого не розумів.

За хвилину він помітив, що тут є ще один європеєць — худий чоловік у застебнутому чорному люстриновому піджаку, який йому, мабуть, подарували в день п'ятнадцятиліття. Тепер чоловікові було щонайменше п'ятдесят. З піджачка кумедно стирчали руки, борти на грудях ледве сходилися. Гудзики, здавалося, от-от відлетять. У чоловіка було ріденьке шпакувате волосся, штани зім'яті гармошкою, а на ногах чорні шкарпетки з великими дірками. Він стояв біля Оти й дивився, як у басейні обмиваються люди, як птахи, вже напившись, підстрибують на дошках і стріпують крильцями. Дивився і сміявся.

Ота вийшов з мечеті й почав узуватися. Раптом відчув, що той чоловік у люстриновому піджачку стоїть поруч, потім побачив, що чоловік теж узуває — не туфлі, а справжні черевики з халявками аж до кісточок. З-під правої холоші виглядала біла тканина, немовби і в Марокко він носив довгі кальсони.

Ота сів за кермо, закурив.

— Вибачте, — почувся тихий голос. — Якщо не помиляюся, це авто належить Сі Омару Тазі?

Це був той самий дивний чоловік.

— Так, — кивнув Ота головою. — Звичайно.

— Я його упізнав. Я Мерсьє, Жюль Мерсьє. Працюю в «Бюро» ель-Бадіра.

— Дуже приємно. — Ота торкнувся своєї нової панами. — Мене звуть Васіліс Патрідіс. Я працюю в Сі Омара.

— Я так і думав, — усміхнувся Мерсьє. — Ви їдете вже додому?

— Так. Якщо хочете, можу підвезти…

— Саме про це я і хотів вас попросити, — сказав Мерсьє і, сівши поруч Оти, зняв твердий капелюх, од якого на лобі у нього лишилася червона смуга. — Я приїздив сюди в службових справах. Мене можуть одвезти назад аж по обіді, та я не хотів би так довго чекати.

— В цьому немає потреби, мосьє, місця в кабіні вистачить і для вас.

Спочатку вони їхали мовчки, але незабаром почали розмову про мечеть, бо Мерсьє звернув там увагу на Оту і зрадів — так він принаймні казав, — що тут, у цій глухомані, знайшлася людина, яку цікавлять такі речі. Ота сказав, що йому сподобалась мечеть, хоч він, як механік, і не дуже розуміється на цьому. Вони гомоніли без угаву, і коли Мерсьє вимовляв якесь незвичайне ім'я, його тонкий, педантичний голос лунав гучніше. Він згадував про Меринідів, Альморавідів, Алаутів і багатьох інших. То все були династії, які панували колись у Марокко й будували мечеті на славу аллаха, Володаря Всього Сущого.

Ота зауважив, що жодна династія нічого не збудувала, усе збудували мусульмани, а династія дала для цього тільки незначну дещицю. Мерсьє кивав головою, мовляв, до деякої міри це правда, мечеті справді будували араби, муляри, художники, але для того вони повинні були мати не тільки гроші, а й стимул, і цей стимул їм дала віра в Пророка… Потім Ота запитав, звідки у місцевих кмітливість та майстерність, і Мерсьє сказав, що вона в них від природи. Але чим же тоді пояснити, що такі кмітливі люди не можуть зрозуміти простісінької машини, що на зовсім елементарну схему вони дивляться, як теля на нові ворота? Мерсьє засміявся і зауважив, що машина й мечеть — різні речі; ці кмітливі мусульмани — він називає їх «ces indigenes si capables»[48] — дивляться на креслення тільки як на орнамент. Єдине мистецтво, яке вони знали, був саме орнамент, річ зовсім пласка, бо коран, заборонив їм зображати людей і взагалі живих істот, через те в них немає скульптур і вони не знають перспективи. Вони не знали навіть картин, аж поки не прийшли європейці і не принесли фотографію. Справа зайшла так далеко, що коли вони побачили перші мальовані портрети, то називали їх «photographie а main», себто фотографія, зроблена руками.

Однак Ота не міг з усім цим погодитися; адже мусульмани повинні були розуміти плани і перспективу, щоб збудувати такі довершені мечеті. Архітектурні ансамблі.

Біля фабрики Ота зупинив машину, і Мерсьє незграбно виліз з кабіни. Тієї ж миті з вікна бібліотеки — кабінету — канцелярії долинув голос Сі Омара:

— Добридень, пане Мерсьє! Це дуже добре, що ви знову завітали до мене.

— Вибачте, — Мерсьє всміхнувся і трохи почервонів, — але я приїхав не до вас. Я тільки під'їхав, з вашого дозволу, вашою машиною і тепер поспішаю додому. Іншим разом залюбки зайду до вас.

— Гадаю, ви не збираєтесь іти пішки! — Сі Омар у вікні сплеснув у долоні. — Базіль вас одвезе. Базілю, зробіть послугу панові Мерсьє! Як з'їздили в Тіфніт, Базілю?

— Марно.

— Гм. Шкода… До побачення, пане Мерсьє!

— Au revoir![49] — помахав рукою Мерсьє з віконця машини, — І дякую! Дякую вам!

Ота віз Мерсьє до ель-Бадіра, і вони знову говорили про мусульман.

Приїхали в ель-Бадір, і Мерсьє вийшов.

— Щиро вдячний вам, пане Базіль, — усміхнувся він. — Я справді провів з вами приємні хвилини. Цими речами нині вже мало хто цікавиться. Їх мало хто любить.

Ота не знав, що саме той має на увазі, але ствердно кивав головою.

— Якщо ви знову захочете поговорити на цю тему, приїздіть до мене, — провадив Мерсьє. — Я буду або в канцелярії, або дома. Живу я он там. — Він показав на будинок під червоним дахом і пішов.

Розвертаючи машину, Ота побачив пана Лукаса, свого другого приятеля, який квапливо перетинав майдан, простуючи до нього.

— Агов, друже! Я бачив, що ви привезли пана Мерсьє.

— Так, — сказав Ота. — Ми дуже мило з ним поговорили.

— Із старим Мерсьє? Облиште! А про що? Сподіваюся, не про дівчат?

— Ні. Про мечеті і про арабів.

— Про це можна було здогадатися, — засміявся пан Лукас. — Ви маєте трохи часу? Тоді підвезіть мене до фабрики. Я дещо забув там.

— Прошу, — відповів Ота. Він був радий, що побачить підприємство пана Лукаса, а головне дівчат, які тчуть килими, Може, Лукас виконає свою обіцянку й подарує йому килим.

У світлому кабінеті пана Лукаса висів олійний портрет знатного чоловіка з кошлатими бровами й орлиним носом. Чоловік стояв біля столу, заваленого книгами, легенько спирався на нього однією рукою, і йому бракувало тільки горностаєвої мантії, щоб бути схожим на імператора або короля. Це був, звичайно, пан Лукас.

— Мистецький твір, — сказав живий пан Лукас. — Не я, а цей портрет, ясна річ. Зверніть увагу на пальці, Базілю! Вони свідчать про хист художника. Бо найважче намалювати пальці, руку. Все інше порівняно з цим — дрібниця.

Ота придивився до пальців, руки, на якій справді розрізнив кожну волосинку. Тільки на портреті рука була тонка, довга, зовсім не схожа на руку живого папа Лукаса, таку ж куцу і товсту, як рука Сі Омара; але це, мабуть, не мало значення, бо того, хто був зображений на портреті, легко було впізнати по голові, а руки служили тільки для того, щоб упевнитися, чи цей портрет малював справжній майстер; принаймні так це зрозумів Ота.

Пан Лукас налив йому келих вермуту й почастував сигарою, товстою, як палець, незграбною, як оцупок, і коричневою, як шоколад. Можливо, це було добре куриво, проте Оті воно не сподобалось, і він зрештою зрадів, коли пап Лукас провів його до туалету, де був зіпсований злив. Залишившись на самоті, Ота викинув сигару у віконце. Сигара впала під ноги хлопцеві, той підняв її, вдячно глянув на небо, звідки аллах послав йому цей дарунок, і кинувся навтьоки.

Ота прочистив сопло, вода знову весело задзюрчала. Він повернувся до кабінету пана Лукаса, одержав нову порцію вермуту й вислухав багато слів похвали.

— Таких люб'язних і порядних людей, як ви, тут небагато, — вдячно сказав пан Лукас. — Далебі, якби Сі Омар не був мій добрий друг, я не вагаючись переманив би вас до себе. Нате. — Він подав Оті ще сигару. — Заховайте на потім і ходімо подивитесь мою фабрику.

Вони ввійшли до приміщення, вікна й двері якого були відчинені навстіж, щоб світло падало всередину, а курява виходила назовні.

На низьких лавах одна біля одної, мов ластівки на дроті, сиділи дівчата, які ткали килими. Дівчата були в рясній барвистій одежі, на головах мали квітчасті хустки, підборіддя й перенісся їхні були татуйовані, а руки, шию і ноги прикрашали браслети, які блищали, мов срібло, але бряжчали, мов бляха… Килими у них під руками виростали повільно, наче квіти. Кожен килим був напнутий на дерев'яну раму й нагадував маленький дивовижний лужок, який починає цвісти і вкриватися травою спершу з одного боку, знизу, а потім підіймається все вище й вище, як повінь.

Коли Ота й Лукас зайшли, дівчата щебетали, наче пташки, але одразу ж змовкли, дивлячись на них великими круглими очима, а пальці їхні тим часом ні на мить не переставали в'язати вузлики з кольорової вовни й відрізати кінчики маленьким ножиком. Вузлик — чирк, вузлик — чирк… Вони робили це так швидко, що Ота ледве встигав водити очима, і водночас так повільно, наче справді там росло щось живе.

— Що ви на це скажете? — запитав пан Лукас.

— Гарні.

— Тоді вибирайте.

— Справді?

— Ну, звичайно, Базілю.

— Тоді отой. — Ота показав на маленький, майже готовий килимок з яскравими кривулястими смугами.

— Що? — здивувався пан Лукас. — Я мав на увазі не килим, а дівчину.

— Чорт! — вихопилося в Оти. — Ви що, їх теж роздаєте?

— Ні. Тільки позичаю і тільки декому. Бо вони у мене теж позичені, власне, найняті. Виберіть собі якусь, вона буде рада.

— Звідки ви це знаєте? — запитав Ота, притлумлюючи голос. Йому було страшенно ніяково говорити про це в присутності дівчат. Що, коли якась усе розуміє?

— О боже, сподіваюся, ви тут не червонітимете, — засміявся пан Лукас. — Тож вибирайте й довго не думайте. Звісно, я позичу її вам тільки на ніч, удень вона потрібна мені тут. Вони всі здорові, я наймаю тільки здорових, отож боятися вам нічого.

— Дякую, — сказав Ота. — Але я такий дурень, що боюся. Не сердьтеся.

Пан Лукас, знизав плечима.

— Як хочете, силувати не буду. Я хотів тільки прислужитися вам, щоб ви почували себе тут як удома.

— Знаю, — сказав Ота. — І щиро вам за це дякую.

Вони попрощалися біля машини. Пан Лукас знов усміхався.

— Скажіть Сі Омарові, що ви були в мене й зробили мені добру послугу. Що я йому дуже вдячний. До побачення, Базілю. Приїжджайте знову. Я певен, що ви передумаєте.

Він сунув Оті в кишеню двадцять франків, поплескав його по плечу й пішов.

Повернувшись додому, Ота розповів Сі Омарові, що полагодив панові Лукасу вбиральню. Сі Омар реготав, аж за живіт хапався. Але справа з машиною, яка виготовляє таблетки, вже серйозно непокоїла його.

— Ворушіться, Базілю! — наполягав Сі Омар. — Робіть, що хочете й що вмієте, аби тільки машина скоріше почала працювати. Я в цьому зацікавлений!

Ота обіцяв, проте не знав, що робити, й знову порпався в мотлоху на складі. Знайшов там труби, з яких можна було б виготовити підставку, коли б був зварювальний апарат. Думав уже, що доведеться їхати до Марракеша, де автоген є напевне, що там він пробуде з Віветтою день-два й повернеться як переможець… коли до складу вбіг Мустафа, тримаючи в руці чавунний фланець. Може, це воно?

— Ні, Мустафо. Але ти добра душа, — сумно сказав Ота. «І, здається, не дурний, — подумав. — Весь час пам'ятаєш про це. Якби був дурний, то вже давно забув би».

Мустафа розчаровано дивився на нього, і Оті раптом майнуло в голові, що, певно, треба було почати не з того: не показувати Мустафі схему, домагаючись, щоб він уявив собі деталь, а показати саму деталь. Ота взяв клапоть паперу й повів Мустафу до помольної машини в майстерні. Стояв вечір, у майстерні було тихо й безлюдно, тільки Ісмет-бей бігав між плювальницями, наче миша, за якою ганяється кіт.

— Дивись, Мустафо, — почав Ота.

— Що ви тут хочете робити? — зупинився біля них Ісмет-бей.

— Я спробую його дечого навчити.

— Кого? Цього бовдура?

— Так. Цього бовдура.

Ісмет-бей запищав, як миша, й знову заметушився по майстерні.

— Дивись, Мустафо. Оце нога машини. Не така, яку я шукаю, проте схожа. Бачиш?

— Бачу, пане.

— А тепер подивись на неї збоку. На що вона схожа? — Ота в загальних рисах накреслив схему підставки: — Воно чи ні?

— Воно, пане!

— Ідіть звідси геть! Забирайтесь обидва до дідька! — вигукнув Ісмет, знову зупинившись біля них. — Я вам кажу, щоб ви забиралися звідси до дідька.

— Гаразд, Ісмет-бею, — погодився Ота. — Тільки ви біжіть попереду і покажіть нам дорогу, щоб ми мали з вас хоч якусь користь.

Ісмет підскочив… а тоді раптом вибіг, наче й справді хотів показати їм дорогу до дідька.

— Він п'є, Мустафо?

— Ні, не п'є, пане.

— Дивно… Тепер ми вже з тобою знаємо, який вигляд має ця штуковина збоку. Але цього мало. Ми повинні подивитися на неї ще й згори. А згори вона має інший вигляд. Можливо, отакий. — Ота накреслив нову схему. — Схоже, Мустафо? Ні, дивися спочатку на машину, а потім на схему…

— Схоже! — засміявся Мустафа. — Схоже, пане!

— Слава богу. Отак, Мустафо, креслять деталі машин. Раз збоку, раз згори. Або й з кількох боків, якщо вони не однакові. А іноді й косо, щоб, бачити, який це має вигляд, коли дивитися віддаля. — Він накреслив перспективну схему. — Впізнаєш?

— Так, пане, — тихо мовив Мустафа. — Впізнаю, пане.

— Чудово, Мустафо! В тебе розумна голова. А тепер поглянь на зображення деталі, яку ми шукаємо. Отака вона збоку. Отака згори. А отака, мабуть, коли дивитися на неї віддаля. — Він розгорнув схему машини для виготовлення таблеток і скраєчку накреслив перспективний план. — Тепер ти вже можеш її собі уявити? Вже знаєш, що я шукаю?

— Так, пане, — відповів Мустафа.

— Напевне знаєш?

— Напевне, пане.

— І ти не кажеш це тільки для того, щоб мене втішити?

— Ні, пане.

— Якщо це правда, то я дуже радий, Мустафо.

— Я теж, пане. І це правда.

— А як ти гадаєш, Мустафо, ми її знайдемо?

— Знайдемо, пане. Іншаллах. Якщо дасть аллах.

Вночі Ота думав про Віветту, про те, що вже вдруге так жорстоко повівся з нею, мабуть, іще жорстокіше, ніж у Каса, бо там він узяв від неї харчі, а в Марракещі повернув їй штани, які вона йому подарувала. Тепер він любив її набагато дужче, ніж тоді, в Каса. Якщо підставка не знайдеться, він зможе поїхати до Марракеша. Що більше вія думав про це, то палкіше прагнув, щоб той день швидше настав. Зрозумівши, що він сьогодні вже не засне, Ота взяв детектив і почав читати.

Раптом хтось тихенько постукав у двері. Так тихенько, як колись стукала пані Кліке.

— Хто там?

— Я, пане, Мустафа.

Ота відчинив двері, Мустафа увійшов, радісно всміхаючись.

— Вибачте, пане, але я весь час думав про цю штуковину. Я бачив її! Я пригадав. Вона в кімнаті Ісмет-бея. Він упирає в неї черевик, коли роззувається.

— Звідки ти це знаєш?

— Знаю, пане. Я бачив її, коли якось приніс йому каву. Він отак роззувався. — Мустафа впер каблук свого капця об ніс другого, і капець спав з ноги.

Ота побачив пальці Мустафиної ноги, розчепірені на всі боки, як віяло… й мимохіть згадав Ісмаїла, Юсуфа, Мухаммеда, Ахмеда й Ганеша, усіх тих, що сиділи тоді довкола багаття в дворі Мусси в Каса, пекли рибу й частували нею його. «А потім Ганеш мене зрадив, а Ісмаїл замкнув до пацюків, і я трохи не збожеволів із страху, — подумав Ота. — Але тепер я бачу, що був дурнем, бо Ісмаїл мав добрі наміри — хотів мене врятувати. І врятував би. Та вранці я втік, навіть не подякувавши йому, невдячний нікчема. Пацюки не з'їли б мене, а от поліцейські — ті могли б зжерти».

— Боже, боже, Мустафо… — зітхнув він. Минула ціла хвилина, поки він із Каса повернувся сюди й знову змусив себе думати про машину. — Гаразд, Мустафо. Йди спокійно спати, ти наймудріший араб, якого я тільки знаю. І я радий, бо ти до певної міри мій учень. — Але він не знав, як по-арабському буде «учень», і вжив слово «таліб», що означає «той, хто вивчає коран». Мустафа засміявся, підняв руки до неба й побіг, вигукуючи: «Аллах кадр! Аллах великий! Я таліб! Аллах могутній! Аллах кулішей!»

«Так, Мустафа молодець, — подумав Ота. — А Ісмет-бей негідник. Цікаво, що скаже на це Сі Омар?»

Сі Омар сидів за столом, водячи очима й крутячи на пальці перстень, бідкався, що з Ісметом йому дедалі важче ладнати. Одно слово, турок. «Ідіть, Базілю, тільки не дратуйте його, не докоряйте. Він дуже нещасний, і єдине, що тримає його ще на світі, то це моя гуманність».

Керуючись цим наказом, Ота легенько постукав в Ісметові двері, проте турок не відчинив: «Забирайся до дідька, клятий румі! Це моя кімната, і ніяких деталей тут немає!»

Становище здавалося безнадійним. Але раптом з'явився Мустафа. Він підійшов до Оти навшпиньках, потяг його за полу в куток і, прошепотівши, що тут треба діяти інакше, на хвилину щез. А коли повернувся, то ніс на карбованій таці паруючу джезву[50] й запітнілу склянку. Обережно постукав у двері.

— Це я, Мустафа, пане Ісмет-бей. Я приніс вам каву й воду з льодом, як ви любите.

Ісмет-бей щось промимрив і забрязкотів у замку ключем. Тієї ж миті Ота просунув у двері ногу й штовхнув цю ляльку-Ісмета на ліжко. Оті й справді здалося, що це не живе тіло, а якась річ, зовсім порожня або набита пір'ям і зшита в подобі людини, таке воно було легеньке й безпорадне. Тепер це тіло лежало на зім'ятій ковдрі, плакало й вимахувало кулачками, наче немовля.

— Ах, пане, — сказав Мустафа, все ще тримаючи в руках тацю, — треба було почекати, я б виманив його в коридор. Сі Омар буде сердитись.

— Хай йому чорт, — буркнув Ота. — Не Сі Омару, а Ісметові, — додав він обережно й роззирнувся по кімнаті. Вона була така ж неприваблива, як і її господар. Тут стояв гірко-солодкий сморід, немовби Ісмет, відколи живе, не відчиняв вікна. Як він міг жити в такій задусі!

Під ліжком, серед купи брудних шкарпеток, Ота побачив потрібну деталь. Вона й справді, мабуть, ідеально допомагала роззувати черевики.

Ота схопив її й вибіг із кімнати. Він мало не задихнувся тут без свіжого повітря і, йдучи коридором, весь час спльовував, не в силі позбутися бридкого присмаку в роті. А втім, можливо, це був не присмак, а моторошне враження від того, що він узяв за плечі живу людину, а в руках виявилася порожня шкаралупа. Бррр!

Наступного дня машина вже працювала. Ісмет-бей не показувався, зате прийшов Сі Омар.

— Чудово! Чудово, Базілю, — заплескав він у долоні. — Я дуже радий! Хоча Ісмета не треба було нокаутувати. Він скаржився на вас… Ну, що ви, я знаю, — якби ви його нокаутували, то він був би уже на тому світі, і я вам за це тільки подякував би. І все-таки… Зрештою, це не так важливо. Перевірте ретельно машину, прошу вас. Через тиждень ми з вами рушимо на повний хід. — І щедрим жестом дав Оті сто франків. — Беріть, Базілю, це тільки невеличкий аванс. Бачите, я на вас не економлю і плачу більше, ніж обіцяв. Звичайно, я роблю це і з егоїстичних міркувань. Бо хочу, Базілю, щоб ви залишились у мене.

Він дивився Оті в очі спокусливим поглядом, і голос його теж бринів спокусливо, як голос гіда в саду Удайя в Рабаті. Вони обидва були з одного тіста — гід Юсуф і Сі Омар… та, попри це, між ними була різниця: гід хотів од нього грошей, а Сі Омар давав йому сам.

— Ну то як, лишаєтесь, Базілю?

— Звичайно, — відповів Ота й звів дух.

Щось стискало йому серце, але він радів, що лишається тут. Ще минулої ночі, коли Мустафа прийшов до нього із своїм відкриттям, Ота зрадів, що відпала потреба їхати до Марракеша, що він не поїде до Віветти й не бачитиметься з нею. А тепер радів подвійно, що взагалі не знає, коли повернеться до Марракеша. З Віветтою йому треба порвати, нічого не вдієш. Так буде краще. Для обох. Бо до чого б це призвело…

Ще до того, як вони «рушили на повний хід», Ота якось надвечір завітав до Мерсьє в його будиночок під червоним дахом. Прийшов до нього просто погомоніти, адже пан Мерсьє так щиро його запрошував. Та коли він опинився в темній кімнаті, прикрашеній тільки розп'яттям і фотографіями старого сільського подружжя в овальній рамці, то не знав, із чого почати, й мимохіть заговорив про Мустафу, про те, як той легко й швидко став «талібом». Мерсьє засміявся, сказав, що «таліб», тобто студент духовної школи, означає в цій країні велику вченість, набагато більшу, ніж її може коли-небудь збагнути й досягти Мустафа… З «таліба» він перейшов на мусульманську ієрархію, за його словами, надзвичайно цікаву, бо іслам не знає священика в справжньому розумінні цього слова…

— Виходить, у них це влаштовано розумніше, — перебив його Ота. — Я не люблю їхніх преподобій.

— Ви не повинні казати цього при мені, — засміявся Мерсьє. — Я теж колись був священиком.

— Та невже? — здивувався Ота. — А чому…

— Тому, що так хотіли мої батьки, — відповів той байдуже. — Розумієте, вбога сільська родина…

— Даруйте, я хотів запитати, чому ви покинули цю місію.

— Бачите… — Мерсьє пересів ближче до Оти й трохи почервонів. — А втім, я скажу вам усю правду… Покинув, бо не годився для цього. З мене був поганий священик. Я хотів одружитись.

— У цьому немає нічого поганого.

Мерсьє знизав плечима, але нічого не сказав.

— І ви одружилися?

— Ні, — відповів Мерсьє. Видно було, що ця сповідь йому неприємна. І все-таки за хвилину він провадив далі: — Я не одружився, Базілю. Переставши бути священиком, я перестав подобатися й тій молодій дамі. Жіноче серце — то вічна загадка.

Ота погодився, що це справді так, і розмова урвалася. Вони мовчки пили м'ятний чай.

— Однак поганим священиком ви напевно не були, — зауважив Ота, прощаючись.

Мерсьє похитав головою — мовляв, він це знає краще за Оту.

Вечір видався Оті сумним, мабуть, через того бідолаху Мерсьє, що так жорстоко прорахувався — ні дружини, ні сутани, яка йому явно личила б більше, ніж цей люстриновий піджак. Це без сумніву був винятково лагідний священик, що розуміє людей і любить їх. І саме він… Хоча Мерсьє і тут на своєму місці й може багато що зробити для людей.

На другий день Ота зустрівся в ель-Бадірі з паном Лукасом, який був у веселому настрої й жартома запитав його:

— Ну що, Базілю, ви ще не передумали?

— Ні, мосьє.

— Шкода, — грайливо мовив пан Лукас. — Справді, дуже шкода. Ваш килимок скоро буде готовий, і я думав, що разом з ним пошлю до вас і майстриню.

— Яку майстриню?

— Ту, що його виткала.

— О ні, в цьому немає потреби…

— Чому? Адже хтось повинен вам його вручити.

— Я зміг би забрати його й сам.

— Такий варіант теж можливий. — Лукас звів брови, неначе це для нього було хтозна-яке відкриття. — Гаразд, приїжджайте через кілька днів. А як ваша машина?

Ота розповів йому про знахідку в Ісметовій кімнаті, й, почувши про це, пан Лукас реготав майже так само невтримно, як Віда, той сивоголовий ветеран із Бужада. Потім Ота сказав, що машина хоч і працює, але погано. Машина призначена для пресування таблеток із сипкої маси, а не з липкої каші, яку Сі Омар намагається туди запхати. Дивна річ: Сі Омар наказав для проби засипати в машину коричневий порошок, який під тиском перетворюється на липку, напівтверду масу й прилипає до матриць. Сі Омар запевняв, що це медикамент із камфорою і що він має бути в таблетках, хоча розум підказує, що його треба не штампувати, а спершу гарно вимісити й тільки потім нарізати.

— Гм, гм, — кивав головою пан Лукас із прихованим інтересом, — це цікаво. Тільки я, любий Базілю, розуміюся на цьому ще менше, ніж Сі Омар. Та ви, бачу, впораєтесь, я ладен на що завгодно побитись об заклад. Приїжджайте до мене якнайшвидше. Килимок на вас уже чекає, і я почастую вас чудовими сигарами!

— Гаразд, гаразд, — сказав Ота.

Повернувшись додому, він застав Мустафу на подвір'ї — той заглядав у мотор, тримаючи в руці розгорнену книжку.

— Ну що, талібе? Щось не виходить?

— Ні, пане, я тільки дивлюся, чи ці картинки схожі на мотор.

— О Мустафо, о талібе! — вигукнув Ота. — Аллах засвітив свічки в твоїй голові, і колись із тебе й справді буде чоловік, який уміє лагодити автомобілі!

— Іншаллах, — поважно мовив Мустафа. Він хотів бути чоловіком, який уміє лагодити автомобілі, проте не хотів розгнівати й аллаха.

Дивні люди ці араби… Хтозна, може, колись вони самі збудують машину, велику, як мечеть, і гарну, як мечеть. В одному Ота не сумнівався: якщо збудують, то вона буде гарна. Якщо, звичайно, збудують… Зрештою, чому б ні? Треба тільки, щоб із ними хтось трохи попрацював і знайшов правильний шлях до них, ту струнку, якої треба торкнутись. А головне, той «хтось» не повинен бути настільки дурним, щоб думати, ніби вони телепні. Вони не телепні. Якраз навпаки.

Вночі, коли Ота читав, до нього прийшла Віветта — спомин про неї, тільки її образ, але такий живий, що він був певен: Віветта тут і підіймає руки, немов хоче впіймати метелика. Такою він бачив її востаннє. Ота заплющив очі, проте Віветта не щезала, але й не ворухнулася, не підступила й на крок. Вона стояла перед ним, піднявши в повітря руки. Оті раптом захотілося, щоб Віветта схопила його, свого Оту. Захотілося, щоб дівчина була поруч і він міг торкнутися її кіс… «Жодна дівчина в світі не має таких кіс, як Віветта, й не кохає мспе так, як Віветта…» — подумав він і незабаром заснув, проте й у сні бачив, як Віветта ганяється за метеликом.

Уранці на нього грубо накинувся Сі Омар.

— Базілю! — загорлав він. — Таблетки все ще прилипають до матриць!.. Та й як їм не прилипати! Ви пробували штампувати з охолодженням?.. Так, я маю на увазі охолодженням матриць і маси. До цього ви могли б додуматися самі.

— Не міг, Сі Омаре, — сказав Ота. — Я механік, а не морозивник.

— А ви все-таки спробуйте!

— Гаразд, Сі Омаре.

Великих надій на це Ота не покладав. Однак — піймав не піймав, а погнатися можна. Питання, звісно, полягало тільки в тому, як охолодити матриці й масу, коли надворі в тіні тридцять п'ять, а в приміщенні на градус більше. Насамперед Ота підвів струмінь води й почав поливати нею матриці. Рішення це було досить примітивне, але маса й справді краще тужавіла і не так прилипала до матриць. Виходить, Сі Омара справді осяяв святий дух.

Однак треба було охолоджувати більше. Тоді Ота виготував двостінну посудину, прикріпив її під матрицею, наповнив кубиками льоду з холодильника Сі Омара й між її стінками пропустив струмінь води, щоб лід не так швидко танув. На світі одразу поменшало на одну проблему: з машини почали сипатись коричнево-зелені таблетки, тугі, мов віск, і схожі на шашки, якими Ота грав колись із пані Кліке.

Того ж дня робота пішла «повним ходом». Машина невтомно витискала круглі таблетки, і робітники забирали з-під неї повні коші, щоб запакувати товар у стовпчики, схожі на розфасований цикорій. Тепер скрізь були не тільки плювальниці, а й таблетки-кружальця та стовпчики — цикорій Сі Омара.

Ісмет-бей не з'являвся. Він уперто сидів у своїй кімнатці. Тільки раз, коли Ота йшов через двір, турок одчинив вікно, яке завжди було зачинене, плюнув йому на голову й погрозив кулаком. При цьому він не помітив, що скинув бляшанку, яка стояла на підвіконні. Ота підняв її і впізнав давню знайому — бляшанку з Каса, із зображенням верблюдячої голови, яких у хазяїна «Страсбурга» під стойкою був повен ящик.

Ота відкрив бляшанку і здивувався: вона була заповнена тією коричнево-зеленою восковою масою, з якої виготовляли таблетки. І пахла теж так само. Виходить, це та сама… та… як її називала Віветта?

Ота замислено потер підборіддя. На мить побачив себе в Каса під вежею з годинником, де прощався з дівчиною, почув, як питав її: «Що це таке?…» — проте відповіді в той день так і не зміг пригадати.

Зринула вона в його пам'яті лише через два дні, коли було виготовлено вже тисячі таблеток і коли прийшов Сі Омар у сорочці з закачаними рукавами й радісно забігав довкола машини. Ота раптом відчув дивне збудження, яке охоплювало його уже кілька днів, коли машина штампувала таблетки. Мабуть, це від дурманного запаху тієї зелено-коричневої «маси.

— Вже знаю! — вигукнув він несподівано.

Та Сі Омар не розчув через гуркіт машини, і Ота нахилився до самісінького його вуха:

— Це кіфі, правда?

Сі Омар розтулив рота, проте мовчав.

— Ганжа! — закричав Ота. — Це ганжа!

— Стоп! — Сі Омар підніс руку, але тільки-но Ота зупинив машину, розсердився, нащо той її зупинив. — Давайте вийдемо, — запропонував він і взяв Оту за лікоть. — Тут надто великий шум.

Він завів Оту до своєї бібліотеки — кабінету — канцелярії, кивнув йому, щоб сідав на шкіряну подушку, а сам пірнув у крісло і втупив очі в годинник із зозулею. За хвилину встав, вийняв із шафи пляшку й дві великі пузаті чарки.

— Вип'ємо, Базілю? — І налив у чарки коньяку.

Вони цокнулися. Випили. Очі Сі Омара перескочили з годинника на Мекку, потім на Ніагару й зупинилися на портреті Наполеона.

— Ці чарки вигадала велика людина, сам Наполеоні Він пив тільки коньяк, це вам, певно, відомо, Базілю? Відтоді їх називають «наполеонівками», і той, хто знає справжній смак коньяку, п'є його тільки з них. Ще одну?

— Охоче.

Вони закурили. Потім знову цокнулися, й «наполеонівки» радісно дзенькнули, бо були на чотири п'ятих порожні.

— Ви розумна людина, Базілю, і я вмію це оцінити, — сказав Сі Омар. Тепер він дивився на вишите речення із корану й хрускотів пальцями. — Я вже вас трохи вивчив, і мені соромно…

— Чого? — запитав Ота.

— Що я дав вам так мало за цю машину. — Він витяг гаманець із крокодилячої шкіри й добув з нього п'ятсофранкову банкноту. — Будь ласка.

Оті з несподіванки перехопило подих.

— Беріть, Базілю, — всміхнувся Сі Омар.

Але Ота тримав в одній руці сигарету, а в другій чарку Наполеона, і поки зміркував, що йому робити, Сі Омар витяг з гаманця ще одну банкноту на п'ятсот франків.

— Тоді отак. Вистачить?

— Атож! — вигукнув Ота. — А за паспорт… ви не вираховуватимете?

— Хіба тоді, коли будемо прощатися, Базілю. — Сі Омар усміхнувся, блиснувши гарними зубами. Довкола носа в нього рясніли дрібненькі блискучі крапельки.

— Спасибі, — затинаючись, сказав Ота. — Ви справжній джентльмен, і я вам за це віддячу. В усякому разі намагатимуся…

— Ну звичайно. Саме на це я і розраховую, — полегшено зітхнув Сі Омар. — То як, іще по одній?

Вони випили і розійшлись, обмінявшися ще кількома люб'язностями. Повернувшись до своєї кімнати, Ота ліг на ліжко і майже одразу заснув. А коли прокинувся, то помітив, що стискає в жмені тисячу франків і що все це не сон, а дійсність. Сі Омар дав йому тисячу франків за одне тільки слово. За слово «ганжа»!

І раптом йому все стало ясно.

«За цим словом криється щось нечесне. Ганжа — це щось лихе. Мабуть, контрабанда. Щось таке, від чого негарно тхне. Більше я нічого не знаю…

А Сі Омар подумав, що я знаю все і що буду його шантажувати. І, щоб заткнути мені рота, дав тисячу франків.

Тисяча франків, боже! Тисяча франків! Ось я тримаю їх у жмені, вони мої, а в кишені лежить закордонний паспорт з моєю фотографією. О боже, тепер у мене є, по суті, все! Майже все те, що я втратив у Каса! І до того ж, чудове місце, де мене ніхто не цькує, де я сам собі пан, де за місяць я, можливо, одержу ще тисячу, або за два, за три, це вже байдуже. У мене є документи, буде багато грошей, і цілком можливо, що я колись іще матиму авторемонтну майстерню, хай невеличку, без неонової вивіски, зате з Віветтою…

Тільки мені все-таки хотілося б знати, що воно таке, ця ганжа чи кіфі. Дуже хотілося б, і не тому, що це якась бридота, а тому, що я їй усе завдячую. Гроші, документ. Бо коли б я не був потрібен Сі Омарові, він не дав би мені паспорт».

Ота замкнув гроші до валізки й вийшов у коридор. Але за дверима згадав про свою першу валізку, яка зникла разом з документами і чотирма тисячами франків, миттю повернувся до кімнати й довго стояв над валізкою, міркуючи, куди б надійно заховати гроші. На думку не спадала жодна ідея. Стіни були голі, мов долоня, жодної картинки. Тільки шафа, ліжко, стілець і круглий стіл… Нарешті він склав обидві п'ятсотфранкові банкноти в маленькі квадратики й підклав їх під ніжки шафи. Однак і це його не задовольнило. Ніколи не передбачиш, що може статися, отже, краще тримати готівку в двох різних місцях і хоч половину носити при собі. Але на фабриці він ходив без піджака, й носити п'ятсот франків у кишені штанів йому не хотілося… Подумав, що зробив дурницю, купивши замість пристойного гаманця японську авторучку, проте, з другого боку, гаманець дуже легко хтось міг у нього поцупити…

Ота ще хвилину міркував, а тоді розпустив кілька стібків у поясі штанів, склав одну банкноту в довгу вузьку смужечку і застромив її за підкладку. Впевнившись, що вона не випаде, другу залишив під ніжкою шафи. Бездоганною схованкою це назвати не можна було, однак іншого виходу він не бачив.

Вийшов надвір. Було душно, і йому нестерпно захотілося випити італійського вермуту, яким його недавно пригощав пан Лукас. Пішов до Сі Омара просити дозволу поїхати до ель-Бадіра по обіцяний килим. Оскільки йшлося про пана Лукаса, Сі Омар не заперечував і зрештою позичив Оті свій легковий автомобіль.

Сідаючи в машину, Ота почув тихе хихотіння гаремних красунь і, глянувши вгору, побачив на мить смагляве обличчя, кругле, як кавун. Та він швидко опустив очі, бо вже знав, чого вимагає арабська пристойність. Виїхав на шосе. Ліворуч лежав Високий Атлас, довгий, укритий снігом крокодил. Повз авто бігли пальми, сотні пальм, сотні гонщиць із розкуйовдженими косами. Ота зупинився перед крамницею на площі й купив пляшку вермуту. Йдучи до машини, подумав, що, раз він уже тут, то, мабуть, варто завернути до Лукаса… й раптом побачив Мерсьє: той стояв простоволосий перед своєю канцелярією й заточував червоного олівця.

— Добридень!

— А, добрий день, — усміхнувся Мерсьє й витер червоні пальці об штани. — Заходьте, Базілю, ви тут у мене ще не були. Що це ви несете? Щось добре?

— Вермут. Можемо його відкоркувати. Чарка у вас знайдеться?

— Ні, ні, що ви. Я взагалі пе п'ю, а тим більше на службі. Та все ж я вдячний вам. Ви хороший хлопець.

— О боже… — зітхнув Ота й пильно подивився в його гарні сірі очі. — Пане. Мерсьє, що таке ганжа чи кіфі? — запитав він раптом.

— Ах! — Мерсьє підняв руки і знову опустив їх на стіл так, що долоні гучно ляснули. — Невже ви маєте з цим щось спільне?

— Ні. Просто я випадково почув це слово і…

— Тримайтеся від цього якнайдалі, пане Базіль! — урвав його Мерсьє і насупив брови. — Я вам добре раджу. Це дуже небезпечні іграшки. Ганжа ще гірша, ніж кіфі.

— А це не одне й те саме?

— Ні, — похитав головою Мерсьє. — Хоч. і те, й те отрута, але кіфі не така небезпечна. Це, власне, висушена конопля певного виду, яку курять місцеві. Вона шкідливо впливає на зір, і вживати її, звичайно, суворо заборонено. А ганжа — це концентрований наркотик, який жують і їдять. На Сході його повно. Ми довго не знали цього лиха, проте останнім часом воно починає ширитися й тут. Найгірше те, що місцеві мають схильність до вживання ганжі, і їхній організм майже не опирається цій отруті — за два роки здорова людина перетворюється на руїну, стає напівбожевільною. Ось що робить з людиною ганжа.

— Але що воно таке?

— Ганжа, — сказав Мерсьє, постукуючи олівцем по столу, — ганжа, — це смола рослини cannabis indica[51], власне, тільки рослини жіночої статі. Вершечок цієї рослини відламують, висушують, мелють, а тоді додають певної домішки, як правило, цукру або меду. Інколи її варять, щоб добути екстракт. Але у нас цього не роблять, у нас це потай продають у такій ось упаковці.

Він витяг із столу бляшанку, яку Ота вже добре знав.

— А тепер розкажіть, що знаєте, про ганжу ви, мосьє Базіль, — наполегливо мовив Мерсьє. — Тільки правду!

— Я справді про неї нічого не знаю, я тільки випадково чув це слово… Я навіть не знав, що воно означає. Через те й запитав вас.

— Гаразд, я охоче вам розповім, — сказав Мерсьє, ховаючи в стіл бляшанку з наліпкою. — Це диявольське зілля вам напевне відоме під іншою назвою: ганжею його називають тільки задля маскування. Насправді це гашиш.

Ота схилив голову. В одній руці він тримав пляшку з золотавим вермутом, у другій — чорні окуляри, які зняв, коли зайшов до кімнати, і тепер бачив у них самого себе, двох маленьких От Скал, механіків із фабрики гашишу, ель-Бадір, Марокко.

— Он як, — сказав. — Гашиш. Про це я вже десь читав.

— Ну звичайно. Його виробляють і в Європі, головним чином, у Греції. І в Туреччині теж.

— Он як, — повторив Ота. — У Туреччині теж. — І підвівся. — Мені пора.

— Дякую, що провідали мене, Базілю, — сказав Мерсьє. — Ось ваш капелюх.

Так, у нього й справді був капелюх. Але він не міг його взяти, бо в лівій руці тримав пляшку з вермутом, а в правій окуляри. Він ніяк не міг пригадати, як скинув капелюх зайнятими руками. Мабуть, окуляри зняв після того, коли вже скинув капелюх. Отож тепер треба було надіти спершу окуляри, а вже потому взяти капелюх. Він так і зробив, і пан Мерсьє одразу ж зник, немов сховався за чорну завісу. Та, попри це, Ота й далі чув його голос:

— Мосьє Базіль, вам про ці речі щось відомо!

— Ні! Далебі, ні…

— Гаразд, гаразд… Але як щось довідаєтесь, то скажете мені. Обіцяєте?

— Обіцяю.

— Ці речі завдають людям великої шкоди, розумієте? І я оголосив їм війну.

— Так, пане Мерсьє. — Ота не бачив його ясно, скоріше тільки уявляв собі, що той сидить за столом, сіроокий, з червоним олівцем, і з-під штанів у нього виглядає біла смужка. Він оголосив гашишу війну! — Ви маєте якесь відношення до поліції?

— Ні. Та коли йтиметься про гашиш, то матиму, бо я зобов'язаний дбати і про здоров'я арабів. А крім того… — Мерсьє замовк.

— Що, крім того?

— Крім того, у мене більше вільного часу, ніж у поліції, — докінчив Мерсьє. — А може, просто чистіше сумління. До побачення.

— До побачення.

Ота надів капелюх. Потім пішов до крамниці, де купив вино, й попросив відкоркувати пляшку. В машині нахильці напився з пляшки, заткав її, поставив на сидіння й виїхав на шосе. Праворуч лежав Високий Атлас, хвилясті засніжені гори. Шосе з обох боків облямовували фінікові пальми. Перед фабрикою Ота зупинив машину так різко, що аж гальма заскрипіли, й, знову ковтнувши, з пляшкою в руці пішов до будинку. Мустафи у дворі вже не було. Мабуть, кудись поїхав з вантажем гашишу. Сердешний «таліб»… Ота замкнувся, в своїй кімнатці. Випив іще. Вермут мав гіркувато-солодкий присмак, як гашиш: Оті був знайомий цей присмак, бо якось іще на самому початку, обслуговуючи машини, він поклав у рот шматочок цієї маси.

«Отже, це воно і є, те свинство. Гашиш. Сі Омар сунув мені тисячу франків, щоб я мовчав, щоб я, можливо, навіть узяв свої манатки й забрався під три чорти, аби тільки нікому про це ані мур-мур. Ну звичайно, я заберуся й піду, я не хочу, щоб мене арештували. Це таки гашиш! Яка тварюка цей Сі Омар! «Ми дамо їм здоров'я, гігієну!» Ха-ха! Ну й комедія… Ні, це не комедія. Що він зробив з Ісметом? Це жах, а не комедія. Ісмет, мабуть, тому тут і живе, що вміє робити цю гидоту. Власне, умів, бо тепер уже на це не здатен… Тому тут був і грек Васіліс Патрідіс, який залишив мені паспорт. Він теж умів це робити, але тепер не вміє… І тому тут ця машина, і тому Сі Омар так квапив мене пустити її. Стара упаковка всім уже добре відома й через те небезпечна. Отже, ми спробуємо інакше. Навитискаємо круглих таблеток, упакуємо їх стовпчиками, немов цикорій. Можливо, хтось Додасть зверху ще одну обгортку, щоб це справді було схоже на цикорій. Певно, так воно й поширюється, тут є ціла організація. І Кліке, цей негідник, теж належить до неї. Інакше навіщо б він вирощував коноплю і наказував виривати кущики жіночої статі, навіщо сушив би вершки, які хлопці перетирають на потерть між двома полотнищами? Щоб дістати порошок, який він продає сюди. Зрештою, мені це сказав і Сліман. «Це ганжа, кіфі, — сказав він. — Ганжа. Ганжа».

Але я втечу, кину все, як воно є, візьму тисячу франків і закордонний паспорт. Так, утечу!»

Ота встав і пішов подивитись на цю гидоту, на цей гашиш, що його називають іще ганжею. Гашиш підлий отруйник. Кружальце за кружальцем… «Гарний гашиш! За день ми наробимо його стільки, що вистачить для десятьох дурнів. І тоді, коли я ляжу й питиму з ранку до вечора вермут і навіть пальцем не поворухну, гашиш увесь час вироблятиметься. Ти просто допоміг йому звестися на ноги, Отику. Тепер можеш казати собі скільки завгодно, що вже не хочеш працювати й не будеш, це все одно не допоможе. Кружальця весь час сипатимуться. Хіба що ти розтрощиш цю машину. Хіба втрутишся спритною рукою. Нічого іншого тобі не лишається, бо голова твоя не варта й доброго слова і ніколи не буде варта…

Та навіть якщо ти і втрутишся спритною рукою, щось відкрутиш і накиваєш п'ятами, Сі Омар знайде собі іншого розумника. А якщо й не знайде, тицьне арабам до рук ножі або формочки, і вони вироблятимуть це паскудство у ручний спосіб, як коржики на ялинку. Або заливатимуть масу в мильниці. Чи робитимуть їх у формі паличок, як мило для гоління. У нього більше можливостей, ніж у тебе волосся, Отику, а ця машина була для нього важлива тільки тому, що так діло пішло швидше, й товар можна ділити на маленькі порції, щоб його зміг купити навіть найзлиденніший.

Ні, Отику, втрутишся ти в це чи не втрутишся, все одно нічого вже не зміниш. Тож краще мерщій бери свої манатки й тікай, поки не пізно!»

Вранці Ота рішуче повторив собі: «Бери свої манатки й тікай!»

Але потім пішов подивитися на гашиш, удихав його пахощі і відчув себе ніби загіпнотизованим. Кружальце за кружальцем — тисяча кружалець на одного дурня. Фабрика божевілля — так це можна було назвати.

Увечері він узяв кілька кружалець до себе в кімнатку й спробував їх жувати. Вони швидко перетворилися в кашу, яка мала смак гіркуватої й пахучої карамелі. Потім він витав разом з ліжком десь під небесами, з ним були Віветта і Джоанна. Так, Джоанна теж. Коли він прокинувся, йому було недобре, як тоді, на пароплаві.

Він умився, почистив зуби й пішов до Сі Омара, скрадаючись, як кіт. Не відчував під собою ніг, і йому здавалося, наче ступає по перині, наче замість підошов у нього подушечки, які на Кожному кроці похитуються. Це було приємно і водночас трохи страшно. Немовби він і справді був кіт.

Сказав Сі Омарові, що килим не був іще готовий і що треба знову їхати по нього — «звичайно, з вашого дозволу, мосьє». Сів у кабіну вантажного автомобіля, натиснув на педалі, але нога ще й досі була м'яка, наче обкладена подушечками. Підняв переднє скло. Вітер, який дмухнув у машину, пах мускатом і фініками. Він був такий солодкий, що Ота з задоволенням вдихав його. І невдовзі відчув, що у нього знову нормальні ноги. Біля будинку пана Лукаса зупинив машину й посигналив. Це було зайве, але йому хотілося впевнитися, що вказівний палець теж не має подушечки. Увійшов до будинку.

Пан Лукас сидів за світлим шведським столом і курив коричневу сигару, велику, мов динамітна шашка.

— Молодець, Базілю! — Він трохи не заплескав у долоні. — Сідайте.

— Пане Лукас, — мовив Ота, навіть не привітавшись. — Недалеко звідси виробляють гашиш. Ви про це знаєте?

Пан Лукас засміявся:

— Це треба розуміти як дотеп?

— Зовсім ні. Його виробляє Сі Омар.

Пан Лукас рвучко підвівся.

— Що ви сказали?!

— Що Сі Омар виробляє гашиш. Великими дозами.

— Бовдур! Ідіот! — пробурмотів пан Лукас. — Але ні! Це неможливо.

— Можливо, — заперечив Ота. — Це факт. Коли б це була неправда, я б вам так не казав.

— Ідіот! — повторив пан Лукас, стиснув правицю в кулак, сперся на стіл і цієї миті скидався на свій портрет. — Ну… і що ви збираєтесь тепер робити?

— Я? — здивувався Ота. — А що я можу зробити? Я тільки простий механік. Ви його друг. Підіть до нього…

— Ви з ним про це вже говорили?

— Ні. Власне, так. Але тільки приблизно, наздогад.

— А він що?

— Дав мені тисячу франків.

— Вам видалося, що цього мало?

— Ні. Достатньо. Цілком.

— То що…

— Хай він кине це! — вигукнув Ота й нарешті сів, бо відчув, що страшенно стомився. Йому здалося, наче він розмовляє з двома однаковими чоловіками, і ті стоять біля двох однакових столів, на яких лежать однакові стоси книг.

— Це злочин проти людей, — сказав Ота. І раптом усвідомив, що на портреті більше книг, а на справжньому столі тільки одна, здається біблія, в чорній обкладинці. — Так, злочин, — повторив. — І це заборонено законом. За це суворо карають.

— Отже, ви боїтеся, Базілю?

— Так, я боюсь. Але головне…

— … головне — це злочин проти людей, — кивнув головою пан Лукас. — Свята правда. Тільки, дорогий Базілю, звідки ви знаєте, що це гашиш? У вас що, є якийсь досвід? Ви вже коли-небудь працювали над чимось подібним?

— Ні, ніколи. Але це гашиш. Будь ласка. — Ота витяг із кишені коричнево-зелене кружальце. — Погляньте. Ми виробляємо це вже цілий тиждень.

Пан Лукас узяв кружальце, почав крутити його в пальцях, потім підійшов до вікна.

— Гарна штучка, — мовив він. — Але я на цьому не розуміюсь. Я ніколи не бачив справжнього гашишу. А ви бачили?

— Ні, — відповів Ота. — Я оце вперше зіткнувся з ним.

— А хто ж тоді вам сказав, що це гашиш?

— Пан Мерсьє.

Лукас підійшов до свого портрета і втупився в нього очима, крутячи в пальцях таблетку:

— Ви йому це показували?

— Ні. Я тільки говорив з ним про це.

— А точніше?

— Питав, що таке кіфі і гашиш.

— Ви сказали йому про Сі Омара, Базілю?

— Ні. Жодного слова.

— Ах, так, — усміхнувся пан Лукас. — Власне кажучи, ви не знаєте, чи ця штучка справді гашиш.

— Ні, я це знаю, — сказав Ота.

— Припустимо, — погодився пан Лукас. — Але, дорогий мій, я не маю з цим нічого спільного. Зрештою, що ви од мене хочете?

— Що я від вас хочу? — Ота розвів руками. — Я вже це вам сказав!..

— Хвилинку, — перебив його пан Лукас. — Тільки без паніки. Давайте вип'ємо, може, нам хоч після цього проясниться в голові. Хвилинку. — Він вийняв з буфета пляшку вермуту, дві чарки, пачку сигар та сигарет і зручно вмостився за столом. — Тепер у нас піде краще. Куріть і пийте, Базілю.

— Дякую, — мовив Ота і взяв сигарету. Але вона йому не сподобалася. Зате вино хоч ненадовго втамувало спрагу. — Куди я ще мав піти, як не до вас, мосьє, — почав він знову. — Не в поліцію ж! Сі Омар ставиться до мене цілком пристойно, допоміг мені…

— Ще б пак, — зауважив пап Лукас.

— Але я все одно не можу це так залишити! Можливо, моє сумління й справді надто чутливе до таких речей…

— Зовсім ні, — сказав Лукас. — Становище справді погане. Тільки який тут придумати вихід?

–. Я думав, що ви маєте на нього вплив, — сказав Ота. — До того ж у вас, мабуть, є досвід, зв'язки. Певно, ви змогли б його якось навести на розум, чимось йому пригрозити. Одно слово, зробити так, щоб він це покинув і водночас не мав ніяких неприємностей. Я б цього не хотів… Хай виробляє ліки, на цьому теж можна заробити.

— Безперечно, — погодився пан Лукас. — Ви порядна людина, Базілю…

— О ні, в даному разі я страхую і себе, — сказав Ота. Втома уже зникла, але він усе ще почував себе ніяково. Раптом він весь затремтів, мабуть од хвилювання. — Благаю вас, — і молитовно склав руки, — зробіть що-небудь, інакше… інакше мені доведеться заявити.

— І ви справді це зробили б? — докірливо запитав пан Лукас.

— Так. Тільки я пішов би не в поліцію, а до пана Мерсьє.

— Ви справді пішли б, навіть не маючи стопроцентної певності, що це гашиш?

— Пан Мерсьє впізнав би, гашиш це чи ні, він уже мав, досвід. Він оголосив цьому війну.

— Пан Мерсьє герой, — сказав пан Лукас, осміхнувшись. — Що ж, ваша правда, ми повинні щось зробити. Здається, я вже знаю, як на це… ні, не питайте мене, спочатку нам треба точно встановити, що це насправді таке. — Він посунув кружальце по столу, мов на шахівниці. — Погодьтеся, що я не можу перед Сі Омаром скомпрометувати себе. Він хоч і добра, освічена людина, але все-таки звичайний…

— Атож, — погодився Ота. — Він араб.

— Так, — усміхнувся пан Лукас.

Він узяв із попільниці сигару й дивився на дим, який струмів з обох її кінців — з одного синій, з другого — з коричневим відтінком, як гашиш.

— Знаєте що, Базілю? Візьміть пристойну порцію цього товару і ждіть мене завтра в кафе в Тіфніті. Десь так о десятій ранку. Там у мене є один знайомий, який на цих речах добре розуміється. Він хімік і одразу скаже, що й до чого. Потім я притисну приятеля Сі Омара до стіни… Певна річ, після цього ви у нього вже не зможете працювати.

— Байдуже, — сказав «Ота.

— І я теж не зможу вас узяти. Через Сі Омара. Ви це розумієте?

— Звичайно. Але це не так важливо, — відповів Ота й підвівся.

Пан Лукас подав йому широку білу руку:

— Отже, завтра о десятій! Краще раніше, ніж пізніше. Я чекати не люблю.

— Ясна річ, — сказав Ота. — Але це гашиш.

— Буде видно. До побачення, Базілю.

— До побачення, — сказав Ота.

Виходячи, він краєчком ока побачив, як пан Лукас стромив сигару в рот і швидко запахкав нею. Отже, він теж був схвильований. Нічого дивного. Бридка, неприємна ситуація.

Ота поїхав до кав'ярні й замовив склянку лимонаду. В роті йому зовсім пересохло, він повторив замовлення і сів із склянкою до єдиного столика, який стояв надворі під аркадами. Коли вже допивав лимонад, раптом з'явився Мерсьє, дріботячи швидкими кроками, які нагадували гороб'ячі стрибки.

— Ви не мене шукаєте, мосьє Базіль?

Ота чемно підвівся.

— Ні, я тут зовсім випадково…

І в цю хвилину він помітив блідо-синій сітроен, а в ньому — оливково-сіре обличчя пана Лукаса. Йому навіть здалося, що авто сповільнює рух, але пан Лукас тільки помахав йому рукою з віконця й поїхав. Це була безглузда зустріч; чого доброго, Лукас іще подумає, ніби він, Ота, не зміг утримати язика за зубами й розповідає тепер про все Мерсьє.

Мерсьє пішов до своєї канцелярії, а Ота випив третю склянку лимонаду. Його мучила непогамовна спрага, мабуть, після тієї бридоти, яку він учора жував. Лимонад не помагав. Тоді він купив апельсин і дорогою додому з'їв його. Сподівався, що побачить авто Лукаса під ворітьми фабрики, проте шосе було порожнє і подвір'я теж. Отже, Лукас не приїздив до Сі Омара. Тим краще. А втім, яке це має значення.

Ота хотів сказати, що повернувся, та Сі Омара дома не було. Тоді він пішов до цеху. Машина працювала, як скажена. Ота непомітно взяв три готових пакетики, відніс до своєї кімнати й замкнув у валізку. Потім допив вермут, який лишився на дні в пляшці, сів за столик і задумався, що ж йому робити завтра. Їхати до Тіфніта автомобілем? Але який придумати привід? У Тіфніті йому й справді нема чого робити. Хіба сказати, ніби треба щось позичити в автомайстерні? Або не сказати нічого, — просто сісти й поїхати. Все одно він тут уже не залишиться…

Потім у нього майнула думка, що, можливо, він припустився помилки, розповівши про все Лукасові. Треба було спочатку порозумітися з Сі Омаром. Це було б правильніше, бо, як кажуть, що дома спекли, те дома треба і з'їсти. Можливо, він повинен був сказати: «Дорогий пане Сі Омар: отаке діло, покиньте це, інакше я змушений буду вдатися до вищих інстанцій, а мені цього страшенно не хочеться». Можливо, що Сі Омар злякався б, перестав би виробляти гашиш… Перестав би? Дурниці! Він тільки вдавав би, що перестав, постарався б якось здихатися його, Оти, і спокійнісінько виробляв би далі. «Та ні, це йому не вдасться, навіть якщо я і зникну, тут буде ще Лукас. Ні, я таки добре вчинив, що розповів про все Лукасові».

Тієї ночі Ота спав дуже неспокійно. Його кидало то в жар, то в холод, і він не знав, чи на нього ще діє гашиш, чи, може, це від хвилювання. Заснув тільки над ранок. Йому снилося, що він лізе на тополю в рідному дворі, на ту, що вища, і хитається під вітром. А коли прокинувся, побачив, що затис у спітнілих долонях ріжок подушки й тримається за нього так, наче це гілка тополі…

Ранок був свіжий і напрочуд тихий. Сі Омар і досі не повернувся. Він поїхав кудись легковою машиною. Вантажним автомобілем Ота теж не міг скористатися, бо автомобіль стояв у дворі, повний ящиків і мішків, і Мустафа мав перед десятою їхати до ель-Бадіра, на жаль, у протилежному напрямку. Але Мустафа сказав, що коли сіді Базіль бажає, то він одвезе його до Тіфніта, раз Сі Омара нема дома. Потім поїде до ель-Бадіра через Тізрам, щоб не повертатися повз фабрику і не наткнутися десь на шефа; часу в нього вистачить.

Виїхали вони після дев'ятої й дорогою говорили про деталі мотора.

Доїхавши до Тіфніта, попрощалися, помахали один одному рукою, і Ота пішов з валізкою до кафе. Замовив м'ятного чаю. До десятої було ще більше як п'ятнадцять хвилин. Пан Лукас, можливо, вирішив не поспішати, а м'ятний чай така чудова річ. Кращий за алкоголь, бо після нього прояснюється в голові. Кращий він і за лимонад, бо від нього так не пітнієш і не вип'єш так багато за один раз.

Ота помаленьку сьорбав і стежив за перехожими. Площею пройшла закутана жінка, вся біла, наче привид. У синє небо вп'явся шпиль мінарета, теж білий, довкола його вершечка кружляли голуби, і деякі теж були білі. Навколо був гарний білий світ. Потім з'явився якийсь хлопчик у сорочці, ведучи на мотузці віслюка й лупцюючи його палицею. Віслюк раптом наче сказився, а може, сполошився й помчав уперед тигрячими стрибками. Хлопець упав, але мотузку не пускав, й віслюк хвилину тяг його за собою, мов якір… Нарешті віслюк став і озирнувся, щулячи вуха. Хлопець лежав і плакав. Тоді віслюк повернувся й почав його обнюхувати… Хлопець обняв віслюка за шию, пестив його, а тварина лизала йому руки, і це схоже було на картину під назвою «Любімо своїх чотириногих друзів і помічників».

Ота сміявся, він на хвилину забув про гашиш і взагалі про всі неподобства, які були, є та будуть на світі. Потім хлопець з віслюком пішов, площа спорожніла. Ота неспокійно засовався на стільці. Годинника у нього не було, він не знав точно, котра година, але думав, що, певно, скоро буде пів на одинадцяту, і пильно дивився в тому напрямку, звідки недавно приїхав сам і звідки має приїхати пан Лукас. Через те він спершу не помітив двох жандармів, які підійшли до нього з-за аркад. Один був європеєць, другий тубілець.

— Добрий день, — сказав європеєць. — Пред'явіть, будь ласка, документи.

Ота здригнувся… Але відразу ж заспокоївся й витяг закордонний паспорт.

— Пан Патрідіс? — запитав європеєць, наче це не було чорним по білому написано в документі або він не вірив власним очам.

— Так, Васіліс Патрідіс.

— Що у вас у валізці?

Оті потьмарилося в очах.

— Нічого особливого. Білизна.

— Дозвольте…

Європеєць кивнув пальцем своєму колезі. Той підняв Отину валізку, поклав її на сусідній стіл і відкрив.

— Що це? — запитав європеєць, виймаючи згорточок.

— Нічого, — відповів Ота. — Сургуч.

— Он, як. — Європеєць примружив очі. Він уже встиг висипати на долоню кілька кружалець і тепер нюхав їх та м’яв у пальцях. — Ваша правда, це чудовий гашишевий сургуч. Ходіть з нами, мосьє.

— Чого?! Це помилка. Я чекаю тут на пана Лукаса!

— Ви його вже не діждетесь, можу вас запевнити, — посміхнувся європеєць.