Карнавал у Марокко

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Плантація Кліке лежала в широкій, долині, схожій на озеро.

Зелено-брунатна рівнина, пласка, наче поверхня води, бігла вдалину, облямована з північного заходу й південного сходу пагорбами, схожими на береги, під якими стоять човни; насправді тут не було ніяких берегів, отже, човнів теж. І все ж враження озера було таке сильне, що першого ранку Ота звів очі, сподіваючись побачити табун качок або лелек, які летять над плесом.

Проте він побачив тільки небо, з якого вже почала спадати жовта спека, а на східному березі щось схоже на руїну фортеці чи мінарета: гранчасту червонувату вежу, яка стриміла в небо і, здавалося, була не справжня, а намальована на його тлі.

Садиба Кліке складалася з кількох одноповерхових, побілених будівель, оточених низькою глиняною стіною з колючим дротом угорі. Тільки біля головної будівлі, в якій жив сам плантатор, стіна була краща, цегляна. Попід стіною біг піст, по якому вони приїхали, — дорога чи точніше стежка для віслюків, хоча пою могло проїхати легкове чи вантажне авто; за кілька кілометрів піст виходив на шосе, що вело до Мекнеса. Куди вів його другий кінець, Ота не знав і не сушив собі цим голову. Поки що він бачив тільки одну карту Марокко, ту, що висіла у вітрині книготорговця в Каса, й мав дуже туманне уявлення, де опинився. Десь далеко, в якомусь глухому закутні цієї країни. Словом, десь у бледі, де людину швидко охоплює страшний відчай.

Але найдивніше було те, що на перший погляд цей блед не викликав у нього ніякого відчаю.

Тут панував незвичайний спокій. Оті здавалося, що він загнався аж на край світу, де з ним нічого не може статися, нічого доброго, але й поганого теж — і це друге було найприємніше. Здавалося, що коли й можна десь забути про все, що обтяжує пам'ять, що дратує й навіює страх і непевність, то це саме тут. А втім, це зовсім не був край світу, бо недалеко, біля підніжжя горбів під отим «берегом», де мала б гніздитися водяна птиця, жили люди. Навіть неозброєним оком було видно низькі, з пласкими дахами, коричневі будиночки, що громадилися терасами, наче вони стояли на східцях або один в одного на плечах. А за будівлями маєтку стелилися веселі зелені ниви.

Учора вночі, коли вони звернули з шосе на цей піст, Кліке почав розповідати, що він вирощує й чому.

— Основні. культури, Густе, — мовив він, нахиливши голову, ніби принюхувався до керма, хоч насправді дивився вслід великій, як сарна, газелі, що пробігла перед самісінькою машиною й на мить повернула до них очі, блискучі, мов топази, — основні культури, Густе, це апельсини й мандарини. Скорше навіть мандарини, бо на апельсини не такий попит. Тютюн тут росте тільки гіршого гатунку, але все одно ще окупається. Оливки ми тільки-но починаємо розводити, я маю намір спробувати ще й прянощі. Оце коротко все.

— Богу дякувати, цього теж вистачить, — сказав Ота, потерпаючи, що про нього подумає Кліке: він не знав, досить цього чи мало. Він взагалі нічого не знав і був певен тільки в одному: що зможе відрізнити апельсинове дерево від тютюну та оливи, а від мандарина — хіба по плодах.

Але тепер, дивлячись на зелені сади, він не був упевнений навіть у цьому, Можливо, те, що здається йому оливою, виявиться якимсь іншим деревом, котре дає прянощі. Про прянощі він теж не знав нічогісінько; хоча й бачив чорний перець, кмин, гвоздику, ванілін і взагалі все те, що було в матері на кухні, однак не знав, де, як і на чому ці дивовижні речі ростуть; не знав, чи це плоди, чи квітки, чи коріння. Він добре пам'ятав, що вчитель у школі про це розповідав, але що саме, не міг пригадати. Мабуть, тоді, п'ятнадцять років тому, в Броді, в міському училищі, грався чимось під партою! Тепер цього вже не виправиш! Йому страшенно кортіло довідатися бодай що-небудь про прянощі. Принаймні для того, аби Кліке не подумав, що привіз якогось неука, аби не осоромити чеське ім'я.

А втім, він уже пе чех, у нього все ще латиське прізвище, хоч воно йому більше й не потрібне.

Хвилину Ота вагався, чи не піти до Кліке й відверто про все йому розповісти. Стояв біля вікна великої білої кімнати, до якої його завів уночі Кліке і з якої відкривався гарний краєвид, думав, сумнівався. Ні, нікуди він, звичайно, не піде й нічого нікому не скаже, бо це тільки викличе недовіру: якщо ти не Густ і не латиш, то треба було про це сказати ще в Рабаті, а не аж тут!..

Які дивні речі можуть статися з людиною, коли її вкусить собака із штучними зубами. Хап-хап — і ти опиняєшся сам не знаєш де, дивишся й сам не знаєш на що, на тебе чекає робота, й ти сам не знаєш яка. По суті, ти вже не знаєш, хто ти насправді. Точнісінько як у комедії: коли підіймається завіса, на сцені стоїть юнак, дивиться у вікно, але глядач іще не знає, хто він, де живе, що робить, що його жде, аж поки з-за куліс не вибіжить красуня або потворний здоровило з дрючком…

Хоча тут напевне з'явиться Кліке в бриджах, бо всі фермери й плантатори носять бриджі, це Ота знає з кіно. І про товсту нагайку теж…

Хтось постукав. Ота обернувся до дверей. Зайшов огрядний араб у кумедних кальсонах і приніс сніданок. Тільки після цього з'явився Кліке, проте не в бриджах, а в шортах, з яких стирчали коліна. Замість нагайки він тримав у руці китичку, якою відганяв мух.

— Доброго ранку. Що вам снилося, Густе? Ні, можете не розповідати, але це неодмінно сповниться. Ходіть, я познайомлю вас із пані Кліке.

Кліке пішов попереду холодним коридором, постукав і відчинив двері. З коридора вони були білі, а з кімнати темно-коричневі, й коли зачинилися, враження було таке, наче над Кліке і Отою зімкнулася могила. В кімнаті, заставленій темно-коричневими меблями й затіненій коричневими шторами, за столом для шістьох осіб поважно сиділа худа, густо напудрена жінка з гладеньким темно-каштановим волоссям, зібраним на тімені у вузол, схожий на бублик.

У неї був тоненький строгий голосок, і коли вона говорила, то нахиляла голову до лівого плеча, дивлячись кудись у невідомість. Їй було вже за сорок. Вона сказала, що де погана, дика країна, яку її батько, генерал, допомагав умиротворяти, але яку ще треба привести до бога. Запитала, якої віри Густ, і, довідавшись, що вія католик, задоволено кивнула головою. Потім розказала про свого духівника абата Гайяра, який часто приїздить до них у маєток і має багату колекцію арабської майоліки. Від майоліки перейшла до марокканців, від них до аллаха й корану, який, на її переконання, виник від того, що кілька невігласів хотіли створити щось схоже на біблію, але не спромоглися на це. Так принайми і пояснює абат Гайяр, вельми освічений чоловік.

Потім вона завела мову про милосердя й запитала, чи співчуває боксер своєму суперникові, чи, може, ним керує тільки жорстокість, як, наприклад, давньоримським гладіатором. Ота вибрав співчуття й попав у самісіньку точку.

Вийшовши з кімнати, він полегшено зітхнув, що пані Кліке не розпитувала його про Латвію. Це була цілком стерпна жінка, хоч трохи й навіжена. Точніше, не навіжена, а ексцентрична. Проте вона вміла сама вести всю розмову, й Ота подумав, що, трохи потренувавшись, він зможе маневрувати так, щоб вона не ставила йому запитань або, в крайньому разі, щоб сама відповідала на них. Кліке, здавалося, теж був задоволений.

— По-моєму, ви справили на неї непогане враження, Густе, — мовив він одразу за дверима, знімаючи з вішалки тропічний шолом. — Мабуть, ви частіше будете заходити до мадам. А тепер оглянемо плантацію.

Плантація була така велика, що вони вирушили на віслюках. Кліке їхав попереду.

Найближче до садиби були тютюнові поля, за ними апельсинові гаї, а ще далі — рідкі ряди сріблястих олив, вишикуваних у суворому порядку, наче солдати на учбовому плацу. Віслюки трюхикали, й перед Отою відкривалися нові й нові просвіти в цьому ріденькому лісі, де не було тіні, лише ряди й ряди тоненьких стовбурів з дрібним блискучо-сірим листям… незліченні ряди, що розбігалися віялом од того місця, куди саме доїхали вершники.

В кінці одного рядка вони побачили купку постатей, і Кліке сказав, що то робітники, які готують грунт під нові культури. Коли вони об'їхали гай мандаринових дерев і дісталися до темно-зеленого поля, Ота побачив робітників зблизька. Це були жінки без вуалей і арабські хлопчики у довгих сорочках. Голови у хлопчиків були поголені, й тільки на тім'ї росло щось схоже на косу — жмутик довгого волосся; декотрі з них схилилися аж до самої землі — пололи, інші, випроставшись, одбирали якісь рослини й виривали їх із корінням. Те, що вони виривали, і те, що лишали на ниві, було схоже на низькі кошлаті коноплі.

— Що це? — запитав Ота.

Кліке стьобнув віслюка:

— Ви повинні б знати, Густе. Коноплі.

— Знаю, — сказав Ота. — Але нащо вони їх розріджують?

— Бо нам потрібні тільки рослини жіночої статі.

— У нас такого не роблять.

— Вірю, Густе, — засміявся Кліке, — але тут Марокко… А он Ібрагім. Наглядач, про якого я вам казав, пригадуєте? Отой борець.

— Так, пригадую.

Ота зацікавлено дивився на цього майже чорного чоловіка з яйцеподібним виголеним черепом, свого майбутнього колегу. Ібрагім стояв віддалік біля віслюка, поправляючи на ньому вуздечку, а коли побачив Кліке, пішов назустріч. У нього були м'ясисті губи й косі очиці, посаджені біля самісінького перенісся. В одній руці він тримав вуздечку, в другій бамбукову палицю. На ногах у нього метлялися брудні полотняні штани, а «під вигорілою майкою вигравали м'язи.

— Як справи, Ібрагіме? — запитав Кліке.

— Добре, пане, дякувати аллахові, — відповів Ібрагім, блимаючи на Оту. — А також і мені. — Він цілком пристойно говорив по-французьки.

— Це пан Сауліт, новий управитель, Ібрагіме, — сказав Кліке. — Між іншим, теж чемпіон, тільки боксер.

Ібрагім уклонився.

— Ваш слуга… — сказав він, скоса дивлячись на Кліке.

— Коли панові Сауліту буде щось треба, ти йому допоможеш, Ібрагіме.

— Слухаю, пане, — сказав Ібрагім і скосив очі на Оту, граючись бамбуковою палицею. Вона випала у нього з руки, і коли він нахилився по неї, здавалося, що шукає її на небі, а не на землі. — Даруйте, пане, — звернувся він до Кліке, коли вони рушили, — я повинен слухатись усіх наказів пана Сауліта?

— Звичайно, — відповів Кліке й стиснув віслюкові боки п'ятаки.

Ота зробив те саме.

— Я не помилився, пане Кліке? ~ запитав він, тільки-но вони трохи від'їхали. — Хто, ви сказали, я? Управитель?

Кліке повернув до нього обличчя, захищене корковим шоломом:

— Ви білий, Густе, отже, стоїте вище за Ібрагіма й повинні мати якийсь титул.

— Виходить, я не управитель?

Кліке почухав коліно.

— І так, і ні, Густе. Хіба це для вас так важливо?

Ота знизав плечима. Йому, зрештою, було байдуже, проте все-таки хотілося знати, на що він може розраховувати. Але Кліке вже смикнув за вуздечку, й віслюк побіг швидше. Вони їхали вздовж каламутного струмка й повз дослідні грядки з прянощами і кмином, коріандром і хеною, з якої, пояснив Кліке, виготовляють барвник.

Доїхавши до межі обробленого поля, вони побачили другу групу робітників… Це теж були хлопці в сорочках і з косами на поголених головах. Вони копали ямки й розпушували грунт.

— Що стосується цього титулу, — сказав Ота, — то я волів би бути наглядачем, а не управителем.

— Наглядач тут уже є. Ібрагім.

— Я думав, що він має під собою порядних людей. Порядних арабів.

Кліке зупинив віслюка.

— Ви повинні собі дещо усвідомити, Густе, — сказав Кліке журним голосом. — Наприклад, те, що порядних арабів тут іще немає. Але будуть, будуть, Густе! Це хоч і великі ледарі, зате вони не такі безнадійні, як дехто вважає, їх треба тільки вміти навчити. Ви запряжете їх до роботи й відучите від лінощів, я цього певен. Це не теорія, це дійсність, яку я перевірив на практиці. Ось вам її наслідки.

І він широким жестом обвів свою плантацію. Віслюк злякався цього раптового руху і побіг. Кліке не зупиняв його. Обернувшись, він побачив, що Ота й досі стоїть на місці й дивиться на хлопців. Він свиснув, і Отин віслюк помчав уперед, як тренований цирковий поні. Кліке весело зареготав.

— Це все Ібрагім, Густе, — сміявся він. — Це він його так вишколив. Мені іноді здається, що він був приборкувачем диких звірів, а не борцем.

Доїхавши до маєтку, вони спішилися.

— Однак, незалежно від того, ким був Ібрагім раніше, — сказав Кліке, споважнівши, — я повторюю, незалежно від того, ким він був раніше, не втручайтеся в його справи, Густе. Це я вам раджу абсолютно щиро. Робоча сила в його віданні, й те, що ви тільки-но бачили, здебільша його заслуга, бо він уміє дати з ними ради. Ви добре мене зрозуміли?

— Думаю, що так… Але якщо я не управитель і мене не повинно цікавити то, що дієті. ся поза домом, то що ж тоді входить у мої обов'язки? Яке моє завдання?

Кліке підняв трохи шолом і витер хустинкою чоло, біле, як черево риби.

— Бути білим, Густе, ось ваше завдання, — усміхнувся він. У нього були великі водянисті очі. — І лишитися ним. Нас тут так мало, Густе! Білих у повному розумінні цього слова.

Протягом наступних трьох тижнів Кліке тричі їздив кудись у торговельних справах; його не було по кілька днів, і Оті доводилося стерегти пані Кліке. Він зрозумів, що це і є його основне завдання — бути поруч, щоб жінка не лишалася сама серед юрби, яка складалася з п'ятдесяти коричневих хлопців, кількох коричневих жінок, коричневого кухаря, двох коричневих слуг та Ібрагіма, скоріше чорного, ніж коричневого. І з коричневих чоловіків, які іноді проїздили повз садибу на віслюках, нав'ючених величезними мішками. І з коричневого села, яке видніло між пагорками. І з коричневого каїда, що іноді приїздив до пана Кліке на білому як сніг віслюкові, оздобленому вишитими чапраками, щоб залагодити справи, які стосуються робочої сили.

Звали його Абдул Рахман, на ньому була така сама чиста джелаба[23], як у Юсуфа, гіда з Рабата, й вінчик сивих вусів довкола рота. Сидячи на стільці навпроти пані Кліке, підлесливо всміхаючись і безбожно калічачи французьку мову, він скидався на стару мавпу, загорнену після купелі в білі рушники.

Це був власник тієї вежі, що стирчала серед пагорбів, мов намальована на тлі неба, власник села під нею і ще багатьох інших сіл, яких звідси не було видно, бо вони ховалися в долинах між пагорбами. Вія стояв на чолі цілого племені бені мегір, володів тут геть усім і постачав Кліке хлопців за твердо визначену ціну.

Вперше Ота віч-на-віч зустрівся з Абдулом Рахманом, коли Кліке кудись поїхав і він, Ота, стеріг пані. Коли каїд зіскочив у дворі із свого гарного віслюка й зашкрябав у двері, вона не відіслала Оту. Каїд ніколи не стукав, а тільки шкрябав у двері. У нього були довгі нігті, на кінчиках червоні, наче він роздирав ними шкіру аж до крові. Проте це була не кров, а хена, барвник, що його Кліке вирощував на дослідній ділянці.

Так Ота довідався, як наймають хлопців племені бені мегір.

А незабаром він дізнався про це плем'я набагато більше з розповіді абата Гайяра, який щосуботи приїздив з Мекнеса старим деренчливим фордом. Це був дуже вродливий чоловік років тридцяти п'яти, з тонким носом і довгими пальцями, які при кожному порухові, здавалося, маяли в, повітрі, наче були без кісток.

— Бачите он ту касбу? — запитав він, показуючи спроквола на вежу каїда Абдула, яка темніла на тлі вечірнього неба. — Касба, юначе, по-арабському означає фортеця, замок, і в Марокко їх сотні. Але ця унікальна. Її збудували на початку вісімнадцятого століття християнські раби.

Абат Гайяр на мить замовк, і його гарні очі затуманились.

— Ви мене добре розумієте, юначе? Поневолені християни. Католики! Християни в поганській неволі! Можете собі уявити, скільки в цій нікчемній вежі замуровано християнських сліз, скільки поту?.. І все це на совісті племені бені мегір. Таким жорстоким воно було не тільки два століття, а що й двадцять років тому. Але господь справедливий. Подивіться на них сьогодні, на цих бені мегір. — І він красивим жестом показав на зграйку хлопців, що верталися з поля.

— Хіба ці діти можуть відповідати за своїх батьків чи за вісімнадцяте століття? — вигукнув Ота. — Мститися на дітях — це не по-християнському. Наскільки я знаю, біблія…

— А хто каже про помсту? — здивувався абат Гайяр. — Ви мене не так зрозуміли, юначе. Навпаки, я вам показую, що за короткий час ми зробили з цих дикунів людей праці. Показую, як успішно триває процес цивілізації.

— А вони хіба робили щось інше? Вони теж обернули полонених у робітників, з тією тільки різницею, що примусили їх будувати вежу, замість обкопувати дерева.

— О боже! — сплеснула руками пані Кліке. — Ви дивна людина, мосьє Сауліт. Як ви можете це порівнювати? Вежа й плантація!

— Ясна річ, на будівництві тієї вежі праця була іще важча, — сказав Ота. — Але й полонені теж були не діти, а дорослі чоловіки. Я справді не бачу тут великої різниці, не сердьтеся на мене»

Абат Гайяр згорнув свої пещені руки й почав їх м'яти, ніби у нього дерев'яніли пальці.

— Звичайно, ми на вас не сердимось, мосьє. Але ви кажете не як християнин, — мовив він, усміхаючись. — Нічого поганого, ясна річ, тут нема, однак ви дивитеся на справу зовсім з іншого боку. З боку коричневих. Забуваєте, що християни були у них невільниками! І тих невільників піддавали найжорстокішим мукам, які тільки здатні були придумати ці коричневі безбожники! І вони працювали виключно з примусу й не одержували за свою працю ніякої платні. Крім того, ця вежа служила не загальному благу, а тільки планам рабовласників, які укріплювалися, щоб збільшити свою силу й безпеку. Це вам зрозуміло?

Ота кивнув головою:

— Так. Дякую.

Звичайно, це був ганебний відступ, але абат Гайяр дивився на нього так доскіпливо, а пані Кліке з таким жахом, що він не наважився далі їм заперечувати.

— Вибачте, — сказав він нарешті. — Я в Марокко зовсім недавно і… крім того, не маю належної освіти.

— Цього вам соромитися не треба, — всміхнувся абат Гайяр з явним задоволенням. — Радо вам усе поясню. У вас, бачу, мудра голова.

— Ви перебільшуєте, преподобний отче. У мене мудрі хіба що руки.

— Так! — вигукнула пані Кліке. — Мосьє Сауліт — майстер на всі руки. Приділіть йому хоч трохи уваги, дорогий абате, дуже вас прошу. Зазирніть йому в душу, а він зате зазирне вам у мотор. Правда ж, мосьє Сауліт?

— Охоче, — відповів Ота. Він прагнув зараз тільки одного — якнайскоріше опинитися надворі, щоб дати лад думкам. Хотів іще дещо сказати, але не сказав. Наприклад, що він не такий дурень, як вони гадають, і вже давно зрозумів, хто має користь із плантації й кому Кліке платить за робочу силу. Що він не сліпий і давно знає, нащо Ібрагімові бамбукова палиця. Він уже кілька разів бачив її в дії, коли Ібрагімові здавалося, що хлопці з племені бені мегір не дуже старанно працюють. Одного разу Ота навіть запитав його:

— Яка в тебе вага?

— Середня, пане.

— Середня, кажеш…

Ота перевів погляд із цього борця середньої ваги на худого хлопця, а тоді знов на Ібрагіма. Думав, що цього вистачить й Ібрагім усе зрозуміє, але помилився.

— А яка у вас, пане? — запитав Ібрагім, наче йшлося про звичайну розмову двох спортсменів.

— Друга напівсередня… А де ти навчився так воювати?

Це вже був виразний натяк, проте Ібрагім виявився на диво нездогадливим:

— Я попоїздив по світу. Бував і в Франції… А де ви боксували, пане?

— Скрізь. І тут, у Марокко, теж, — сказав Ота, вже йдучи.

І це було все. Він ганебно відступив. Ібрагім або не розумів його, або вдавав, що не розуміє, а він, Ота, не наважувався виступити відкрито проти бамбукової палиці. В кишені лежала половина п'ятсотфранкової купюри, усміхалася перспектива одержати другу половину, а в голові засіла інструкція Кліке. Так само, як у Рабаті інструкція Фавлера й перспектива одержати паспорт. Він завжди мав якісь інструкції і якісь перспективи. Але зрештою все кінчалося вельми сумно.

Ота підійшов до автомобіля абата Гайяра, щоб оглянути мотор на знак вдячності за те, що абат роз'яснив йому такі важливі речі і, так би мовити, влив у його душу бальзаму. Ха-ха! Та врешті-решт він волів не чинити опору — хай вони ллють цей словесний бальзам, як масло в коробку швидкостей, — і не втручатися в справи, які не здатний змінити. Так воно є, і край. Гайяр — великий хитрун. Кліке — спритний торговець, Ібрагім, здається, теж мав інструкцію від Кліке, а пані Кліке — делікатна дама, ревна католичка й до того ж дурна гуска. Що тут годен зробити якийсь латиш без документів?.. Головне, утриматись. І сміятися в жменю. «Цього тобі, Отику, ніхто не заборонить, такої інструкції ти не дістав».

На другий день він зачинився в своїй кімнатці й заглибився в читання «Путівника по Марокко для туристів та колоністів». Він знайшов цю книжку на шафі, де її, мабуть, колись забув Кліке. Це скоріше була брошура, ніж книжка, однак Ота в ній вичитав багато цікавого, про що досі навіть не здогадувався. Наприклад, він довідався, що французи окупували Марокко 1912 року, отже, майже два десятиліття тому, але в горах на сході й досі триває війна; що марокканський султан, який тільки з ласки французів живе в палаці і має цей титул, ніколи, навіть до 1912 року, не володів гірською частиною Високого Атласу. В цій місцевості теж іще точиться війна; живуть там не араби, а бербери, вони хоч і коричневі, проте це зовсім інший народ: він мас свою власну мову, сповідує іслам; бербери, яких іще називають шлегами, хоробрі й мужні. Ота знайшов у цій книжці навіть невеличку карту й поставив на ній олівцем хрестик у тому місці, де, на його думку, була плантація Кліке, а отже, і його, Отина, кімнатка. На південь од Мекнеса.

Марокко раптом постало перед ним у зовсім новому світлі. Це була не тільки підкорена французами країна, не тільки нудна рівнина, але й гори, високі, майже як Альпи. І в цих горах — бійці!

Тому й створено Іноземний легіон, тому і є оті дезертири.

Ота мав таке відчуття, ніби він здійснив багато дивовижних відкриттів.

А незабаром він одкрив для себе ще більше, й цього разу не тільки на папері.

З обов'язків, які визначив йому Кліке — догляд за автомобілями, за агрегатом, що виробляв електрику, і передусім охорона пані Кліке, — найприємнішими були поїздки по продукти.

Двічі на тиждень Ота одержував список, сідав за кермо вантажного автомобіля і їхав три кілометри на північ нерівним пістом аж до шосе, яке бігло горбистим краєм, мов широкий слід, що залишає у пилюці щітка. Там Ота зупинявся й чекав на автобус із Мекнеса. Іноді куняв за кермом, але здебільшого видирався на стрімкий пагорб ліворуч од піста, порослий карликовими пальмами й кущиками гострої трави, схожими на їжаків або шапки моху. В запасі у нього завжди було принаймні півгодини, бо він навмисне виїжджав раніше, щоб мати змогу посидіти на пагорбі, піднести до очей бінокль і спостерігати за тубільцями та обрієм. Пані Кліке позичила йому бінокль, коли він чемно попросив її про це у присутності абата Гайяра. Ота сказав тоді, що хоче непомітно стежити, як Ібрагім виконує свої обов'язки, і це була правда, але тільки наполовину. Куди охочіше він сидів з біноклем тут, високо над шосе, звідки відкривався вид на далечінь, обмежену на обрії горами.

Там, на сході, вони височіли, нагромаджені одна на одну кількома пасмами, мов грозові хмари: найближчі — фіолетово-коричневі, дальші — трохи світліші, потім іще світліші… аж до останньої смуги, котра мала блакитний відтінок, як Джоаннині очі. А приблизно посередині здіймався величезний жовтавий гребінь, чий колір іноді нагадував очі Каміля Верхарта; це було тоді, коли по небу пливли хмари й кидали на гори тіні, схожі на плями леопардової шкури.

Це був гарний, безлюдний краєвид, і бінокль оживляв його. Там було видно самотні жовто-бурі села, майже непомітні на тлі коричневих горбів, латки нивок, що подекуди вкривали схили, й дивне плетиво ліній, тоненьких, мов тріщинки на старих картинах, мов павутиння чи мереживо. Ота не знав, що це таке, намагався відгадати, але не міг.

Досхочу намилувавшись на далину, він переводив бінокль ближче, до шосе, й, сам невидимий, дивився на тубільців, які їхали на нав'ючених віслюках та конях, на цих людей із завжди однаковими обличчями під тюрбанами різної форми. Дивився, як у них відскакують п'яти від круглого черева тварини, дивився, як вони вдягнені: у кожного висіла через плече шкара[24] й довгий вигнутий ніж, неодмінно вістрям уперед.

Чому саме вістрям уперед? Якби в Оти був кривий кинджал, він носив би його вістрям назад… І чому місцеві завжди сідають на коня чи віслюка з правого боку? Він помітив це, бо вони часто спішувалися, щоб набрати води із струмка, який протікав поблизу і називався Абу Фекрун. Кілька разів Ота навіть бачив, як вони роблять обмивання перед полуденною молитвою, як потім стають навколішки й торкаються чолом землі…

Але найдивнішим було те, як вони роззувають жовті шкіряні капці без каблуків. Здебільшого всі роззували спершу ліву ногу, а потім праву, і завжди всі починали взуватися з правої, Він не звернув би на це уваги, але одного разу бачив, як ціла група спішилася з віслюків майже одночасно й роззулася теж майже разом. Потім він уже почав стежити за всіма. І ця картина щоразу повторювалася: роззуватися місцеві починали з лівої, а взуватися — з правої ноги; сідаючи в сідло, вставляли в стремено праву ногу. Ота дивувався вже хоча б тому, що не міг уявити собі, як сам сідав би в сідло з правого боку. Хоч він не лівша, як і вони, але в сідло сідав би тільки з лівого боку!

Місцеві ніколи також не їздили по шосе, у них була своя стежка, протоптана вздовж шосе, трохи осторонь, у твердому кам'янистому грунті. Хоч по шосе проїжджало дуже мале машин і ніякої небезпеки не було… Ота навіть подумав, що вони гидують цією зручною дорогого. Вона не виблискувала асфальтом, її по можна було порівняти з головним шосе, проте була куди краща від звивистої нерівної стежки. І все-таки вона була для них чужа, ця дорога… принаймні так це собі уявляв і пояснював Ота.

Побачивши клуби куряви з боку Мекнеса, він швидко збігав униз, щоб устигнути до свого автомобіля, бо автобус зупинявся завжди тільки на хвилинку; за цей короткий час водій вивантажував продукти й приймав ново замовлення, яке по дорозі передавав комусь у Мекнесі, кому саме — Ота не знав.

Потім він повертався до садиби, іноді з більшою, іноді з меншою кількістю продуктів, але щоразу віз кошик телятини, яку полюбляла пані Кліке, і ящик мінеральної води, якої пані Кліке вживала неймовірно багато.

Він повертався до садиби, проте часто пригальмовував, трохи не доїжджаючи воріт, зупинявся в місцях, де кінчався оливковий гай, і, сидячи за кермом, стежив у бінокль за хлопцями, що готували грунт під культури. Бачив їх так близько, що, здавалося, міг з ними розмовляти, міг затримати бамбукову палицю в Ібрагімовій руці… Одначе коли палиця швидко підстрибувала, Ота миттю відривав бінокль від очей, усе відступало вдалину, й він уже не бачив нічого. Так було краще й легше дотримуватися інструкції. Та найрозумніше було не дивитися на плантації взагалі. Але це йому не вдавалося. Він мав стежити, що Ібрагім робить із смугастим арабським хлопчиком, який скидався скоріше на ангела, ніж на хлопця.

Насправді це хлоп'я не було смугасте, воно носило тільки сорочку в чорну смужку, що висіла на одному плечі, але Ота не знав його імені й називав подумки «Смугастим». І ще тому, що голе плече хлопця теж було смугасте, бо по ньому найчастіше гуляла Ібрагімова палиця й лишала червоні смуги. Це був навдивовижу гарний хлопчик, єдиний з усіх без кіски на поголеній голові. Оті він пагадував Селіма, маленького алжірського хлопчика, що так любив бавитися його годинником. Але цей був більший — таким буде Селім десь у дванадцять років. Шкода хлопця. Не Селіма, а цього, Смугастого. Ібрагім його явно ненавидів і жорстоко катував.

Якось Ота подумав, що, певно, можна було б поговорити про це з пані Кліке, вона ж така делікатна й сповнена благочестивих почуттів. «А що вона зробить? Піде до Кліке, який потім розсердиться на мене, що я втручаюся в Ібрагімові справи, хоч він мені це й заборонив. Це заборонив, а тільки виразно натякнув, однак для розумної людини цього має бути досить. Ні, краще махнути на все рукою, що, власне, мені до пропащого хлопця, з якого хоч так, хоч так виросте пропащий чоловік, котрий сідатиме на віслюка з правого боку й, роззуваючись, спершу скидатиме лівий капець. Чому вони саме так роблять? Це все-таки загадка…»

Раптом йому сяйнула думка, що він може запитати про це в абата Гайяра, який живе тут давно й має гарну колекцію майоліки, хоч, звісно, зона йому ні до чого. Абат напевно знає про місцевих більше, піж пан Кліке, бачить, що коїться в їхніх душах, бо це, зрештою, його ремесло, його бізнес.

Ота здійснив свій задум при першій же нагоді, коли Кліке знову поїхав з маєтку на кілька днів. Абат Гайяр пересів ближче, розвів руками і поклав їх на коліна.

— Мене дивує, що ви цікавитеся такими речами, юначе, — похитав він головою. — У вас гідна похвали спостережливість, зрештою, необхідна для спортсмена, а тим паче для боксера. Eh bien…[25] У них є десятки безглуздих, ба навіть огидних звичок, які я можу вам тільки змалювати, але не пояснити. Єдине скажу: вони — сини диявола. Чому, скажімо, вони збризкують поріг своєї оселі молоком? Чому вмочають долоню в кров і роблять нею відбиток на дверях? Сатанинський знак, сатанинське заступництво! Чому вони ніколи не їдять за одним столом з рідним батьком? Чому їдять руками й щоразу після їди облизують пальці, перш ніж їх витерти? Чому? Чому?!

— Звідки ви все це знаєте, мосьє абат? — засміявся Ота.

— Це речі загальновідомі, — серйозно відповів абат Гайяр.

Через три дні повернувся Кліке, і Ота познайомився із Смугастим.

Хлопця звали Сліман, і він гордо заявив, що походить не з племені бені мегір, а з племені бені мгіт, що він бербер і втік з дому, там, далеко в горах. Вони розмовляли біля шосе, коли Ібрагім подався у протилежний кінець плантації, де, — як було видно в бінокль, — хлопці зрізали вершечки конопель і розстеляли їх тоненьким шаром на пекучому сонці; інші збирали в рядно те, що висушили вчора, накривали другим рядном, на яке сідав один хлопець, і всі тягали його сюди й туди; полотно терлося об полотно, й сухі рослини оберталися в потеруху.

— Що з цього буде? — запитав Ота.

— Ганжа, — відповів Сліман, і Ота вперше після довгого часу згадав про Віветту й сумне прощання в Каса. Можливо, він був з нею надто суворий і жорстокий…

— Чому ти втік з дому?

— Я там голодував, сіді[26], — сказав Сліман, якось дивно всміхаючись. — І там часто було холодно, сіді. А коли я пас овець і кіз високо в горах, мені звідти було дуже далеко видно, сіді, і я хотів знати, що там. Через те я і втік, сіді.

— І більше не голодував?

— Голодував, сіді. Тому я тут. Я хотів нарвати апельсинів, та Ібрагім мене спіймав. Відтоді я тут, сіді.

— І вже не голодуєш?

— Ні, не голодую. Тут нема голоду, та й холод менший. Але тут є Ібрагім і його палиця…

Ота про все розповів Кліке.

— Гаразд, Густе, гаразд. Знаєте що? Плюньте й не морочте собі голови. Що вам до тих хлопчаків, з яких все одно виростуть лобуряки?

— Але ж… — вигукнув Ота, — але ж це неможливо! Ми ж білі!

— Звичайно, звичайно, однак вони коричневі, й у цьому вся заковика.

— Можливо. Проте ви все-таки повинні щось зробити з Ібрагімом! Не можна йому отак попускати!

— А що я повинен з ним, Густе, зробити, скажіть? Вигнати його? Це не так легко. Ібрагім для мене цінний працівник. Він виконує важливу роботу, абсолютно надійний, а серед кольорових це рідкісний випадок. Нового Ібрагіма мені тут важко буде знайти… Ви мене розумієте?

— І так, і ні, — відповів Ота. — Адже ви самі казали, що ми повинні подавати добрий приклад.

Кліке зареготав.

— Оце здорово! Ви мене розсмішили, Густе! А хіба я їм не подаю доброго прикладу? Хіба вони з мене беруть приклад? Чи з вас, Густе? Адже ми прагнемо, ми робимо, що в наших силах! І можливо, тільки згодом, можливо, аж через п'ятдесят років, коли ми обидва будемо вже в могилі, це дасть свої наслідки. А тим часом, на жаль… Це страшні впертюхи. Зачекайте хвилинку, Густе. Ви трохи роздратовані. Це з незвички, і я тільки так це розумію! Вам тут подобається?

— Звичайно. Тільки…

— Ніяких «тільки». Або подобається, або не подобається. А коли подобається, то не сійте мені тут чварів, я вас дуже прошу.

Ота вирячив на нього очі.

— Я був би дуже радий, якби ви надалі не мали стосунків з тубільцями, — уточнив Кліко. — Для цього є Ібрагім, а ви маєте інші завдання. І ще одне: я хочу вам нагадати, що Ібрагімом я задоволений. Навіть більше, ніж вами. Compris?

— Compris, — відповів Ота. — Розумію.

Проте насправді він нічого не розумів. Дочекавшись у суботу абата Гайяра, схопив його в коридорі за полу сутани й розповів про знущання Ібрагіма над хлопцем.

— Це ж не має нічого спільного з християнством!

— Ваша правда, — сумно притакнув абат. — Але хто це робить? Магометани! Ви це розумієте? Ма-го-ме-та-ни! Я вже вам казав, що це слуги сатани. Ви говорили про це з паном Кліке? Що він вам сказав?.. Так, так. Слушно. Ця коричнева юрба не визнає церкви, і ми не маємо над нею іншої влади, крім світської. А її, звичайно, замало. Моліться за них, юначе. Я теж молитимусь, щиро вам це обіцяю. Дасть господь, ваша душа знайде спокій. — Він підняв руку. Вона мить хиталася в повітрі, як листок, що падає на землю. Ота подумав, що абат жде, аби він її поцілував… і притулив до неї губи. А потім стояв у коридорі й товк себе за це по лобі, трохи не плачучи від люті й сорому.

Надвечір він вибрав хвилинку, коли Кліке поїхав на плантацію, й побіг до пані. У салоні її не було, й він легенько постукав у двері поряд коричневої шафи.

Двері прочинились, і з них визирнула пані Кліке.

— Ох! Це ви, Густе!

— Так! Може, це надто сміливо з мого боку…

— Трохи, — всміхнулася вона, опускаючи очі. — Але заходьте.

Це була жовта кімната з одним ліжком і великим дзеркалом. Біля ліжка лежало велике кошлате ведмеже хутро, на стіні висів образок діви Марії, а біля зовнішнього вікна стояв круглий столик з двома м'якими кріслами. Пані Кліке сіла в крісло. Вона була неймовірно біла, аж бузкова, наче сніг під сонячним світлом.

— Що вас до мене привело, Густе? Справді щось важливе?

— Так.

— Ох! Ох! — злякано вигукнула пані Кліке, і її щоки легенько зашарілися. — Сядьте… Не там, сюди. — Вона присунула до себе крісло. — Сподіваюсь, цього разу не тубільці…

— Так! — вигукнув він і почав розповідати.

— Ах, Густе, Густе! — прошепотіла пані Кліке. — Це жахливо…

Вона підвела на нього очі, й він раптом побачив, що в неї штучні, приклеєні вії.

— Ох, Густе! Я дуже боюся коричневих. Я така самотня…

Пані Кліке зовсім близько нахилила до Оти своє обличчя, і йому було видно, як по щоках у неї стікають струмочки поту, прокладаючи собі доріжки крізь пудру.

— Мадам, — мовив він тихо. — Ми повинні щось зробити.

— Так, — прошепотіла вона. — Ми обоє, Густе…

Її голова схилилася йому на плече.

Ота підхопився.

— Що таке? — запитала пані Кліке. — Йде чоловік?

— Так. Я чую кроки.

— Сюди він ніколи не заходить, — засміялася вона.

— Даруйте, — мовив Ота. — Але я боюсь…

І вискочив з кімнати. Кліке, звичайно, не було ніде й сліду. І те, що до спальні дружини він ніколи не заходить, безперечно, була правда. У нього є інша, веселіша компанія в місті! А пані її не має…

О боже, що ж робити?.. Ясно було одне: або він скориться, не звертатиме уваги на Ібрагіма, а тим більше на пані Кліке, або його виженуть під усі чотири вітри; Кліке цілком ясно йому про це натякнув.

І Ота твердо вирішив: він піде геть. Тільки не зараз. За тиждень закінчиться перший місяць його перебування тут, і він матиме право на другу половину п'ятсотфранкової купюри. Поки що треба потерпіти. Будь-що!

«Треба намагатись не дивитись на плантацію, не думати про це і… і, може, трохи полестити пані, пустити бісики. Може, цього буде досить. Літні дами заводять собі залицяльників тільки для того, щоб не здаватися такими старими. І нічого поганого, мабуть, не думають. А деякі чоловіки, звичайно, роблять на цьому кар'єру. Як той журналіст із роману[27], що я читав у Франції. Той любий друг. Так далеко, як він, я, звичайно, не зайшов би, тим більше, що ніякої кар'єри мені робити тут не хочеться. Тільки б витримати ще бодай місяць. Щонайбільше два-три. Щоб мати в кишені півтори-дві тисячі. З такою сумою вже можна було б щось зробити, може, навіть купити документи. І нічого особливого від мене пе вимагається, досить тільки навчитися заплющувати очі, коли треба, або, коли треба, поводити ними. Що робить чесний абат Гайяр? Нічого! Теж курить старій фіміам і трохи пускає їй туману. Теж такий собі любий друг. А я поцілував йому руку! Я!! Чому?!

Бо злякався його. І не треба цього приховувати. Я хотів його прихилити на свій бік, щоб загладити неприємне враження. А потім на мене знову щось напало, і я побіг до мадам, почав усе з початку. На мене весь час щось нападає. З цим треба кінчати. Нехай Ібрагім мучить кого хоче, я нічим не зараджу. Я сам ледве тримаюся на поверхні».

Ота вийшов на свіже повітря. Вітер з гір був холодний, як вода в струмку. Оті легко дихалося. Тут було гарне і спокійне життя.

З тим він пішов спати. Вранці Кліке поїхав, а надвечір приїхав абат Гайяр, і вони втрьох грали в джокер. Вікна в коричневій кімнаті були відчинені навстіж, але все одно стояла задуха, й Ота відчинив двері, щоб зробити протяг. Коли він повернувся до столу, пані пояснювала абатові, що в сні їй явився високий гарний дід, який випромінював світло; він торкнувся її пальцем, і з цього пальця теж випромінювалося світло.

— Але він нічого не сказав, mon cher abbe[28], і я не знаю, що це може означати. Думаю, що це був сам господь, бог.

— Чого ви так думаєте, chere madame?[29] — запитав абат Гайяр, спритно роздаючи карти.

— Бо він був такий гарний і випромінював таке яскраве світло, — відповіла йапі Кліке.

— Снам не треба вірити, chere madame, — зауважив абат Гайяр. — Як правило, їх спричинює погане травлення.

— Ні! Ні! Що ви! — злякано замахала руками пані Кліке.

— Si, si. L'indigestion[30], — наполягав на своєму абат Гайяр.

Сердешна пані Кліке страшенно зніяковіла, що абат підозрює її в такому негарному ділі, як травлення, та ще до того й поганому. Вона соромливо опустила очі. Абатові стало видно її карти, і він витяг у неї джокера, щоб відшкодувати їй за це приниження.

— Я вам цього не казав би, — мовив він лагідно, але поважно, — коли б це не було моїм обов'язком вас застерегти. Якщо господь хоче виявити комусь свою волю або прихильність, він робить це не через сон, а виключно через посередництво нашої святої церкви.

— Вибачте, — захищалася пані Кліке, — а святий Яків? А Авраам? їм теж нічого не снилося?

— Тоді, chere madame, ще не було нашої святої церкви… Тоді всемогутній господь говорив з людьми безпосередньо. Нині він має тлумача. Я до ваших послуг, мадам, — усміхнувся абат, наставляючи їй віяло карт, і важко було зрозуміти, які послуги він має на увазі, — чи ці, священні, чи тільки звертає її увагу, що настала її черга тягти джокера.

Потім розмова урвалася, незважаючи на те, що абат був вельми люб'язним і пробував жартувати. Невдовзі він попрощався.

— Ох, Густе, Густе, — зітхнула пані Кліке, коли вони лишилися наодинці, — я така нещасна…

— Не розумію чому, — всміхнувся Ота, а тоді наважився й додав: — Chere madame…

Вона не запротестувала проти такої фамільярності.

— Пан абат, певно, мав слушність, — провадив він спокійно. — Пан абат, мабуть, розуміє ці… як би тут його точніше сказати… таємні справи…

— Мабуть, — кивнула вона головою. — Але він не розуміє жінок, Густе. Не розуміє жінок!

— Гм… — промимрив Ота розгублено.

— Так, він не розуміє жінок! — утретє мовила пані Кліке, підвелася й за хвилину принесла пляшку вина, бо старий Алі вже спав.

Вони сіли одне навпроти одного, випили по келиху, і пані Кліке почала розповідати, що жінки — це незвичайні створіння, яким потрібне сонце. Але сонце жінок — це ласка, cher Густе. І з усіх жінок на світі найжіночніші француженки — les plus feminines, cher Густе! A з усіх француженок найжіночніші дочки генералів, бо вони поєднують у собі жіночу звабу з жіночою підступністю й стратегією, яку успадкували від батьків.

Ота слухав і не знай, чи папі Кліке хоче його розсмішити, чи на неї вже почало діяти вино. Мабуть, причина тут була таки у вині. Для певності він засміявся.

Пані Кліке засміялася й собі.

— Густе, я повинна вам щось відкрити, я скажу вам це на вушко… Густе, я абатові Гайяру збрехала! Той дід, який мені приснився, той, що випромінював світло, був зовсім не старий. Він був молодий! Молодий і гарний!

— Он як, — засміявся Ота. — А чого ви не сказали цього панові абату, chere madame?

— Ах, Густе, — пані Кліке опустила очі, — я бачу, ви теж не розумієте жінок… Тому, що мені було так… так соромно…

Ота ковтнув вина, бо не знав, що на це сказати, але вино не допомогло, і тоді він заявив, що коли той дід був молодий і гарний і випромінював світло, то це, напевне, якийсь апостол, чи не святий Марк, відомий красень. Та пані Кліке з ним не погодилася: мовляв, це ясне видіння у сні мало на своїх шатах велику монограму. Але вона не хотіла признатись, яка там стояла літера, тож Ота почав перелічувати абетку від самого початку, й пані Кліке кивнула головою, коли він дійшов до літери «Г». Ота перестав удавати з себе школяра й випив цілий келих вина.

— Он як, — мовив він. — Виходить, це був не апостол, а архангел Гавриїл…

Він не став чекати відповіді й знову налив собі вина. Не знав, як, у таких випадках треба поводитися. За вікном дзвеніли цикади, наче змагалися між собою. Пані Кліке сиділа похиливши голову. Тоді Ота сказав, що вона гарна біла жінка, і підвівся. «На сьогодні вистачить», — подумав він.

Цього й справді вистачило. Пані Кліке засміялася, що він підлиза і, мабуть, усе-таки розуміє наївне жіноче серце. Він не сказав більше нічого й не зробив більше нічого, крім того, що «робив уже не раз: ходячи до дівчини й умовляючи її матір, аби вона. пустила дочку ввечері на вулицю, він мило всміхався їй і казав компліменти — мовляв, яка вона молода, чого доброго, можна ще сплутати її з дочкою. Нічого не вдієш, без такої маленької брехні обійтися годі. І ця брехня варта такого казкового життя. І життя буде ще казковіше. Ота сподівався, що коли він і далі так спритно поводитиметься, то пані Кліке швидко доб'ється для нього надбавки, особливо коли він пригрозить, що піде геть. Бо де вона знайде тут собі когось іншого!

Ота сміявся, стоячи перед дзеркалом. Усе чудово, чудово, чудово! Він усміхався своєму відображенню. Був трохи п'яний. Та до ранку хміль вивітрився, і, прокинувшись, Ота сердився, що знову настав новий гидкий день.

Гидкий, звичайно, був не день, гидке було тільки похмілля. Вчора все було гидке, гидке, а не чудове. Ні, він не міг собі щось навіяти… Але що, власне, вчора сталося? Нічого, нічогісінько. Хіба те, що він полестив дружині хазяїна й повісив у шафу бінокль, який був йому не потрібен. А якщо продумати все з початку, то чого, власне, він почав упадати коло пані Кліке? Тільки того, що хотів мати в ній спільника проти Ібрагіма. Тільки того! Тільки прибравши пані до рук, можна примусити її щось зробити.

Ота бігав по кімнаті, наче в нього пекли п'яти, але його не пекло нічого, хіба ті дурниці, які він хотів собі втовкмачити в голову. «О боже, — думав він, — я вже така тварюка, що лещу сам собі. Ні, я не такий дурень, щоб у все це повірити. Я танцюю довкола підстаркуватої дами, бо хочу мати добре життя, а бінокль сховав через те, що боюся втратити це життя, в цьому й уся причина. Хто може мені за це дорікнути? Звичайно, від цього трошки негарно тхне, але що я і хто я? Жебрак, волоцюга. За ложку юшки мушу цілувати хазяїнові руку. Навіть імені не маю! Ходжу в личині й тремчу, як забачу поліцейського. Безперечно, всі вони наволоч — і Кліке, й Ібрагім, і каїд, і я залюбки відлупцював би їх. Я тобі показав би «приклад»!»

Ота копнув черевиком шафу. Шафа відчинилася. Всередині висів бінокль, схожий на великого чорного ґедзя.

— Ет, кат його бери, — буркнув Ота по-чеськи, зачинив шафу й пішов надвір, до машини. Почав длубатися в моторі.

Потім поснідав на приступці й поїхав по продукти. Передаючи в полудень мадам пошту, тихо сказав, що вона сьогодні свіжа, як русалка.

— Ах, Густе, Густе, — зітхнула пані Кліке. — Ви щось лихе задумали зі мною…

Він пильно глянув на неї й відразу опустив очі, поплентав геть.

— Густе! — покликала вона тихо, коли він був уже біля дверей. — Приходьте ввечері…

Ота похитав головою й вибіг, наче вкрай збентежений. Сам дивувався, звідки у нього взялося це комедіантство. Адже він ніколи таким не був… Ліг на ліжко й намагався ні про що не думати. Уявляв собі, що захищається, мовби дротяною маскою, від усіх тих думок-бджіл, які можуть обсісти його і почнуть боляче жалити. Потім запевняв себе, що все це робить Густ Сауліт звідкись із Латвії, а не Ота Скала з Бржежанок біля Брода. Довго тішився цим самообманом і водночас пильно дивився на ящірку, яка бігла по лутці. Потім устав і, простягнувши руку, навшпиньках почав підкрадатися до тваринки. Але ящірка втекла, перш ніж він наблизився до неї. Тоді він став біля вікна й задивився на вежу християнської касби.

Вона скидалася на вказівний палець, який стирчить із могили. Кумедна думка! Над пагорбами, над плантацією пливли хмарки, схожі на дирижаблі, кидали довгасту тінь саме на те місце, де їхав Ібрагім, підганяючи віслюка бамбуковою палицею. На щастя, він був далеко…

Враз Ібрагім став неймовірно близько, так близько, що Ота побачив, як по темній його шиї стікають струмочки поту й зникають під майкою.

Потім Ота побачив коричневих хлопців і зупинив свій погляд на. одному — на тому, що був у смугастій сорочці. Хлопець орудував мотикою, на хвилину сперся на неї, озирнувся і нахилив голову…

Ота вискочив з кімнати й щодуху помчав стежкою поміж олив.

Поки добіг, Ібрагім уже відлупцював хлопця, знову сів у сідло й тепер їхав до конопель.

— Ібрагіме!

Ібрагім зупинився.

— Злазь!

Ібрагім поволі зліз, тримаючи в руках палицю. Помітив щось в Отиних очах, хотів відсахнутись, але палиця миттю опинилася в Отиній руці, і той почав його молотити.

— Це тобі за Слімана! За Слімана!

Ібрагім навіть не писнув. Не пробував захищатися чи дати відсіч. Тільки затуляв руками обличчя.

— Маєш! — Ота важко звів дух і переламав палицю об коліно. — Це тільки попередження!

І пішов назад до садиби. Вмився до пояса, сів мокрий на ліжко і обхопив голову руками. Який же він дурень! Та вже було пізно щось змінити. Тепер головне — видерти від хазяїна п'ятсот франків або хоча б частину за двадцять чотири дні. Може, пані Кліке замовить за нього словечко…

Увечері він вийшов у двір подихати свіжим повітрям гір, яке позавчора так освіжило його. Ходив сюди й туди. Коли втретє вступив у тіні, сарая з агрегатом, щось іззаду вдарило його по голові, і він упав, як підтятий.

Опритомнів Ота під холодним струменем води, яку хтось лив йому на обличчя.

— Це я, Сліман, сіді. Нам треба мерщій тікати!

Ота чув тихий голос, проте нічого не розумів. Страшенно боліла голова, і він не міг її підвести.

— Це я, Сліман, сіді. Ібрагім хоче тебе вбити. Тобі треба негайно тікати!

Тільки тепер він усе зрозумів.

— Ні. Він не вб'є мене.

— Зате мене уб'є напевно! Закатує на смерть!

— Не закатує!

— Закатує! Повір мені, сіді!

Ота не знав, вірити йому чи не вірити. Не знав нічого і відповідав чисто машинально. Голова в нього розламувалася.

— Ще води, — попросив він.

Сліман побіг, і в дворі запала незвичайна тиша. За хвилину хлопець повернувся, й знову стало тихо, тільки вода поволі текла на Отині щоки, наче боялася, що сполохає тишу. Ота сів.

— Мене закатує, а тебе вб'є, — шепотів Сліман. — Я втік з барака й шукав тебе, сіді. Я бачив, як він підкрадався до тебе з чимось у руці й ударив.

— Він не вб'є мене.

— Нам треба тікати, — повторив Сліман.

Нарешті Ота побачив його — маленький, тонкий силует на тлі ясного неба. Мов прутик, який підіймає руки.

— Нам треба тікати!

— Кому? — запитав Ота. — Нам обом?

— Так. Принаймні мені, — сказав Сліман, — Він чатує на мене. Тепер у нього більша, важча палиця. Навіщо ти це зробив, сіді!

— О боже… — зітхнув Ота.

Голова боліла. Так їй і треба. Вона завжди його підводила. Завжди все заварювала. Так їй і треба, хай болить.

— Куди ти хочеш тікати?

— Додому, — ~ прошепотів Сліман. — Я знаю туди дорогу.

— Чого ж ти не втік раніше?

— Я ждав тебе, сіді.

— Ні. Я маю на увазі раніше, ще тоді, коли Ібрагім тебе не бив.

— Я боявся, сіді.

— А тепер уже не боїшся?

— Боюся. Він мене закатує.

Ота раптом пригадав дві тополі перед рідною хатою, на які він здирався, коли був такий, як Сліман.

— Чого я маю тікати з тобою?

— Бо він тебе вб'є!

— Я не боюся.

— А я боюся. Навіщо ти це зробив, сіді!

— Що ж, тоді ходімо зі мною, — сказав Ота і підвівся.

Він був наче п'яний. Були п'яні і ноги, і голова. Але голова ніколи ні про що не думала. «Навіщо ти це зробив, дурню!»

— Ходімо, — повторив Ота. — Переночуєш поки що у мене. А вранці побачимо.

У нього був невиразний план. Уранці він піде із Сліманом до пані Кліке і спробує вплинути на її почуття. Хай вона щось зробить із хлопцем, може, хай одішле його додому, а для нього, для Оти, хай випросить у чоловіка другу половину тієї клятої банкноти. Тоді він спокійно піде собі геть.

Він постелив Сліманові на підлозі, дав йому одну свою подушку.

— Спи спокійно.

Собі приклав до голови мокрий рушник. Рани не було, проте голова ще боліла; Ібрагім, мабуть, ударив мішечком з піском, але вдарив слабо, якщо, звичайно, хотів його вбити. Ота почав роздягатися. Тільки тепер помітив, що Сліман. приніс із собою клуночок, загорнений у стару мішковину.

— Що це в тебе?

— Харчі на дорогу.

— Де ти взяв?

У цю мить хтось натиснув на ручку дверей, а тоді тихо постукав.

— Хто там? — запитав Ота.

— Це я, Густе, — прошепотіла пані Кліке за дверима.

Ота на секунду завмер, не знаючи, що робити.

— Ви мене чуєте, Густе?

— Чую, мадам.

Він ступнув до дверей. Повернув у замку ключ і відчинив. Пані Кліке була в шовковому халаті, обшитому стрічками. Опустивши очі, вона прослизнула в двері.

— Я прийшла, Густе…

І затнулася. Побачила Слімана, й на обличчі в неї застиг вираз подиву.

— Що… що це?! Араб у моєму домі?!

Вона вискочила, мов ошпарена, і, хрестячись, побігла коридором.

Ота кинувся за нею:

— Цей хлопець дуже нещасний, я вам усе поясню…

— Замовкніть! Приводити сюди арабів! Мій чоловік одшмагає вас батогом! А я дурна… — Не тямлячи себе від люті, вона обернулась і вдарила його кулаком в обличчя: — Cochon![31]

Ота конвульсійно засміявся. Повернувся до Слімана.

— Ходімо, Слімане. Буде найкраще, якщо ми вирушимо в дорогу негайно.

Ота поскидав у рюкзак речі, туди ж поклав Сліманів клуночок з харчами. Вже виходячи, щось раптом згадав, витяг із кишені половину п'ятсотфранкової купюри й кинув її на стіл. Натомість узяв із шафи бінокль і книжку про Марокко.

Вони пішли пістом, проте не на північ, куди Ота їздив по продукти, а в протилежний бік.

— Там наш дім, сіді, — сказав Сліман. — Мій батько тобі дуже зрадіє.

Але щось це не було схоже на шлях до радісної мети. Вони викралися з маєтку, наче злодії, ховаючись у тіні, боячись вийти на світло, яке кидала лампочка, що висіла над центральним входом. Зупинилися тільки тоді, коли лампочка позаду стала маленька, мов вогник сигарети.

Відтоді, як пані Кліке постукала в двері, а потім утекла, хрестячись, минуло щонайбільше двадцять хвилин. Та за цей час усе невпізнанно змінилося — не було вже ні білої кімнати, ні ліжка, ні надії на сніданок… не було нічого, хіба кілька франків у кишені, книжка про Марокко, червона шматина з фотографією здивованого араба й конверт із фотографіями такого ж здивованого Оти Скали біля уявного стерна. А поруч коричневий хлопець і на шиї бінокль. І ще ніч. Непорушна, мов із скла.

Ці три чи чотири франки — пам'ятка про Монді Перрейру й Фавлера. Цей бінокль — пам'ятка про Кліке. Фотографії біля несправжнього стерна — пам'ятка про давнє Отине хлоп'яцтво, а ця фотографія в червоній шматині — пам'ятка про страшну ніч. Він був весь переповнений пам'ятками й при цьому не мав нічого. Тільки свідомість того, що прямує серед скляної порожнечі кудись у глиб Марокко. Тільки смішну думку, що хтось назвав би це пригодою, може, навіть він сам, коли б прочитав усе в книжці, а не відчув на власній шкурі. Страшенно комічна ситуація. Мов картина на полотні, коли дивишся на неї здалеку; а підійдеш ближче — і бачиш тільки безформні брудні смуги.

Згнітивши серце, Ота усвідомив, що знову йде туди, звідки втік після тієї страшної ночі в Каса, йде назад, до місцевих, може, ще бідніших, ніж ті, що в Каса.

— Далеко до твого батька, Слімане?

— Недалеко, сіді.

В цю хвилину на небі зійшов місяць, мертвотно-блідий, як обличчя пані Кліке. Він виплив із-за хмари над пагорбом ліворуч, і рівнина забіліла, наче притрушена порошею.

— Ляжмо й трохи поспімо, сіді, — запропонував Сліман.

Під місячним світлом він скидався на тоненький прутик, але коли ворухнувся, Ота ясно побачив обриси його голови з кривою лінією носа й тінню усміхнених уст. Хлопець був уже зовсім спокійний. Вони лягли й заснули під кущем нопаля[32].

Прокинулися з першими променями дня. Сліман був бадьорий, а в Оти боліла голова, він не міг розігнути затерплу спину, і Сліман сміявся з нього, витягаючи з клуночка шматок білого хліба та сир.

— Поснідаймо, сіді.

— Де це ти взяв?

— Там. — Сліман показав кудись на північ, мабуть, туди, де був маєток Кліке. Ота мовчки заходився їсти.

Потім Сліман обгорнув собі руки мішковиною і з тугого нопалевого листя почав обламувати круглі плоди, вкриті колючими щетинками.

— У тебе є ніж, сіді?

— Ні.

— А в мене є! — засміявся Сліман, витяг із клуночка довгий кухонний ніж і зняв з плоду шкуринку. Показався рожевуватий м'якуш. М'якуш був схожий на копчену лососину, яку Кліке їв у готелі «Дю Марок», смак мав солодкий, як кавун.

— Гарро, сіді? — запитав Сліман.

Ота спершу не зрозумів. Тоді Сліман витяг із клуночка пачку сигарет, і йому все стало ясно, навіть те, що перед утечею хлопець спорожнив запаси Кліке. Харчів у клуночку було мало, зате сигарет, які курив Кліке і якими частував Оту, вистачало.

— Це злодійство, Слімане!

— Ні, сіді. Я тільки взяв те, що заробив.

— Ах, он воно що, — мовив Ота, пильно дивлячись на хлопця. — Ходімо, Слімане.

Вони звернули ліворуч і пішли навпрошки через кам'янисту рівнину.

— Нам треба знайти дорогу на Азру, сіді, — сказав Сліман.

— Нащо?

— Звідти вже близько до нашого дому.

— А до Азру далеко?

— Недалеко, сіді.

Вони йшли весь час навпростець. За годину чи, може, дві вийшли на шосе.

— Тут почекаємо, — сказав Ота.

— Кого, сіді?

— Скоро над'їде авто.

— По нас?

— Так. І не смійся!

Оті здавалося, що це шосе йому знайоме. Він розгорнув книжку й почав вести пальцем по карті в тому напрямі, куди вони йшли. Так, схоже, що це шосе веде з Мекнеса. Нарешті він знайшов і містечко Азру. Це було досить далеко на півдні.

Вони мовчки сиділи й думали кожен про своє. Незабаром на півночі з'явився Клуо куряви. Ота вискочив на шосе й розпростав руки. Автобус зупинився. Він був набитий тубільцями і їхніми клунками. Поруч водія сидів єдиний європеєць у тропічному шоломі.

Ота на мить завагався. Але водій уже впізнав його й усміхнувся:

— Куди, пане?

— До Азру.

Водій кивнув головою, мовляв, сідайте. Ота поставив ногу на приступку:

— Заплатить пан Кліке.

— Гаразд.

Вони сіли, й автобус рушив. Європеєць обернувся до Оти:

— Ви з маєтку пана Кліке?

— Так.

— Я його знаю. Це чудова людина.

Він дивився на Оту стомленими, запухлими очима й ворушив устами, наче розповідав якусь казку. Але для нього це, ревно, було надто важко, і він скоро замовк.

Дорога чимраз вище здіймалася вгору, між рожевими скелями, які стриміли то ліворуч, то праворуч. По годині їзди автобус ненадовго зупинився в містечку під назвою Іто.

Деякі пасажири вийшли.

Європеєць у шоломі теж вийшов розім'ятись і зацікавлено стежив за Отою, який дивився в бінокль на гори.

— Гарна штука, — сказав він.

— Нічого.

— Скільки вона коштує?

— А скільки ви дали б?

— Дозвольте? — Європеєць підніс бінокль до очей і обвів ним краєвид. — Двісті франків.

— Ви, бачу, з дешевого краю. Це коштує щонайменше триста п'ятдесят.

Пасажири тим часом уже знову сідали в автобус.

— Дозвольте? — сказав чоловік у шоломі, проте цього разу простяг руку не до бінокля, а до Отиного волосся й зняв з нього дрібні грудочки землі. — Піджак у вас теж весь вимазаний.

Автобус рушив, і європеєць знову обернувся до Оти:

— Спати просто неба не дуже зручно, правда ж?

Ота нічого не відповів.

— Цей хлопець теж працює у Кліке?

— Так.

— Куди ви їдете?

— До Азру.

— А потім?

Ота не відповів, і європеєць більше ні про що його не питав. Проте погляду з нього не зводив. Ота відвернувся до вікна. Голова боліла, а по всьому тілу розлилося щось холодне, схоже на страх. Автобус круто здирався вгору, понад долиною, всіяною великими камінними мурашниками.

— У гори? — озвався нарешті європеєць. — У ліси?

Ота мовчав. Він дивився у вікно на цей примарний край, де навіть мурашки будують своє житло з каміння замість глиці. Силкувався думати тільки про це, щоб відвернути увагу від неприємних речей.

— Що воно таке? — запитав він.

— Пекло, — відповів європеєць у шоломі. — Подивіться на це через свою цяцьку за триста п'ятдесят франків.

Ота підніс до очей бінокль, але автобус підкидало на вибоях, і він бачив лише якісь конуси. Але все ж таки зрозумів, що то не мурашники, а кратери маленьких вулканів, схожі на соски, з яких колись бризкав вогонь замість молока і які тепер, коли в них згасло пекло, стали безплідні й мертві.

— Дозвольте? — сказав європеєць утрете і взяв від Оти бінокль. Покрутивши його в руках, розчаровано похитав головою. — Зовсім погано показує. Віддайте братові за сто п'ятдесят.

— Можете не купувати, — сказав Ота. — Я не наполягаю.

Долина з мурашниками раптом скінчилась, і попереду виринула червона скеля, за якою видніло містечко.

— Це Азру, — сказав європеєць.

За хвилину вони вийшли.

— Отже, ви йдете туди? — Він показав на гори. — До побачення, мосьє. А я сюди… — І показав на будиночок з французьким триколірним прапором та вивіскою «Жандармерія».

— Стривайте! — вигукнув Ота. — Давайте сто п'ятдесят!

Європеєць обернувся. Взяв бінокль і зважив його на долоні.

— За таке барахло? — мовив недбало. — Сто двадцять і ні сантима більше.

— Давайте.

Європеєць посміхнувся, поліз рукою в кишеню, вийняв жменю зіжмаканих грошей і витяг з неї один папірець:

— Ось тобі сто і щезни, швидко! Швидко, поки я не передумав!

— Ходімо, — обернувся Ота до Слімана.

— Може, купимо щось попоїсти, сіді?

— Ні.

Вони звернули у вузьку вуличку. Коли за хвилину Ота обернувся, на площі він побачив чоловіка в шоломі, який дивився їм услід крізь бінокль за сто франків.

— У нас уже зовсім мало харчів, — сказав Сліман. — Чому ми нічого не купимо, сіді?

— Тому, що ми спали просто неба, й тому, що ти зі мною, — відповів Ота. — І вибери краще якусь глухішу дорогу, де ми нікого не зустріли б. Головне, жодного білого.

Вони ввійшли в гори вузенькою овечою стежиною. Це була одна з тих незліченних кривулястих смуг, які, наче мереживо, вкривали схили і які Ота завжди так охоче розглядав у бінокль, намагаючись угадати, що воно таке. Тепер він уже знав, що це. Навіть більше: тепер він сам попав у ці заплутані сіті й не міг виплутатися з них, не міг нічого вдіяти, тільки йти за Сліманом, як вівця, на заріз. Чому? Хто в усьому цьому винен?

І тут в Оти виникло запитання: що, цікаво, сталося б, якби він був махнув рукою на Слімана, не побив Ібрагіма, а поводився так, як йому радив Кліке? Ця жінка, обшита * стрічками, все одно була б прийшла до нього. Що б він зробив? Ота не знав. Мабуть, усе одно пішов би геть. Але без Слімана. Прихопивши хіба бінокль, на який мав право. І, звісно, не в гори, а до якогось великого міста, очевидно, до Мекнеса, де за бінокль узяв би триста франків. А так має тільки сто й Слімана на шиї. Позаду лишилося містечко, де кінчається автобусна лінія, де він боявся зупинитись навіть на хвилину, щоб купити собі шматок хліба, боявся, щоб той чоловік у шоломі не зробив йому якої підлоти. А попереду — незнайомі гори.

У всьому цьому було щось безглузде, небезпечне, жор-. стоке. Оту переслідувала настирлива думка, що минулої ночі, а може, й сьогодні теж він припустився якоїсь фатальної помилки, але голова відмовлялася йому служити, й він не міг точно визначити, в чому саме полягала та помилка. Він бачив, що не зупинився на цьому, а навпаки, занурюється щораз глибше. Ішов весь час за Сліманом і бачив над його, головою світ голих, коричневого відтінку гір. Подекуди росли кущики колючої трави, обскубаної аж до кам'янистого грунту. Подекуди ворушилась одна біла цятка або кілька, й коли вони підходили ближче, то бачили, що це вівці та кози, які блукають по горах, шукаючи корму.

В долині, повитій червонястою тінню, вони побачили пласкі дахи села, порослі травою. Це схоже було на зруйновані сходи, і якби не дрібненькі постаті в темній одежі, якби не вузенькі нивки, теж схожі на сходи, Ота не повірив би, що тут живуть люди. Що тут можна взагалі жити й не померти з голоду або відчаю.

— Твоє село теж таке, Слімане?

— Так, гіді. Але в нас нема стільки поля.

— О боже!

— В нас немає й лісу, сіді.

— А де взагалі тут є який-небудь ліс?

— Недалеко.

Проте вони йшли ще досить довго, перш ніж за схилом гори побачили ліс, перш ніж увійшли в нього. Ліс починався рідким сіро-зеленим дубовим підліском, та що глибше вони входили в нього, то дужче густішав цей порослий мохом дубняк, доки, нарешті, не змінився тихим густим лісом без птахів. Чи, може, птахи тут були, але співали надто високо, і їх не було чути. Що не дерево, то голий, велетенський стовп. Тільки під самісіньким небом зеленіла пишна крона, схожа на піраміду, парасолю або тарілку. Це були кедри.

Вони росли на чималій відстані один від одного, однак їхні крони були такі великі й розлогі, що зливалися й перепліталися між собою, кидаючи додолу майже суцільну тінь. І все-таки лишалося місце для смуг сонячного світла, що лилося згори снопами й утворювало серед дерев блискучі калюжі, над якими клубочився синій дим.

Дим, здавалося, виходив із землі, з дубової гущавини, котра вкривала тут грунт. Насправді ж він струменів з-під велетенського кедра. Вони пішли далі й побачили ще струмінь диму, він був далеко від першого, але такий самий синій і здіймався з-під іншого дерева. Вони йшли довго і бачили десять синіх струменів диму і десять чорних чоловіків. Проте довкола панувала німа тиша і мертва непорушність, тільки дим стелився між кедрових стовбурів.

І все-таки щось тут змінилося. Не кедровий ліс, а щось більше.

Ота не міг збагнути, що саме, а тим більше передати це словами. Його тільки охопило якесь дивне почуття. Здавалося, що це не ліс, а найбільша зала світу, може, навіть храм, про який усі забули… і що ці десятеро чорних чоловіків, які сидять під стовбурами, — не люди, а предковічні статуї, обплутані павутинням. Насправді ж це були лісоруби в джелабах до колін і в чорних тюрбанах. Вони сиділи під деревами, які обрали собі й підпалили. І тепер чекали. Біля кожного лежала велика сокира. Вона теж чекала, поки під кедром горів вогонь, перегризаючи дерево. І коли вогонь перегризе дерево настільки, що воно впаде, лісоруб візьме сокиру й почне обтинати віття. Потім піде до другого дерева, підпалить, сяде, переплівши ноги, й знову чекатиме.

Доки?

Цього ніхто не знав, мабуть і сам лісоруб.

Та, певно, це було байдуже, бо час не мав ніякого значення в цьому безсмертному, нереальному лісі. Вони йшли і йшли. Ліс не мінявся, і за годину вони побачили під кедром знову такого ж лісоруба в чорному тюрбані, з такою ж сокирою і глиняною посудиною, в якій диміло деревне вугілля. Тільки один раз бачили чоловіка, який уже дочекався і обтинав покручене віття крони. Ота з хлопцем натрапляли й на дерева, під якими вогонь погас, так і не перепаливши стовбур. Вони помічали їх ще здалеку, бо це були справді мертві, голі стовпи, немовби виточені з білого мармуру; під ними вже ніхто не сидів. Підійшовши до такого дерева, Ота щоразу хотів сісти під ним, розгорнути дубовий поріст і пошукати кістки того, хто не дочекався й помер під своїм кедром.

Він сказав про це Сліману, й хлопець засміявся, що чоловік цей, мабуть, і справді вже помер, проте не під деревом: певно, ввечері пішов до села, де його навідав ангел смерті; або, може, забув про це дерево й підпалив інше; тільки аллахові це відомо.

— Малеш, — сказав він. — Яка різниця. Малеш. Це не має особливого значення, сіді.

Пополудні вони зустріли трьох жінок у синій рясній одежі; обличчя їхні були відкриті. Але коли Ота й Сліман підійшли до них і жінки побачили білого чоловіка, вони хутенько закрили обличчя й втекли із стежки глибше в ліс, сховавшись за деревами і виглядаючи то з того, то з другого боку, то одним, то другим оком.

— Чому вони втекли, Слімапе? Чому закрили свої обличчя?

— Вони бояться, сіді, щоб із тебе до них не перейшов злий дух.

— Твоя мати теж боятиметься мене?

— Можливо. Втім, яке це має значення. Малеш, сіді.

Потім вони несподівано вийшли з лісу й опинилися над вузькою долиною; здавалось, її викопано одним ударом лісорубової сокири. Спустившись у долину, знову подерлися на голий схил уже іншої гори. Кедровий ліс лишився позаду. Коли Ота обернувся, ліс видався йому вузьким зеленим поясом, що підперізував схил гори.

Вони подолали гребінь гори, ліс позаду зовсім зник з очей, і попереду знову забовваніли голі пагорби. І знову не було нічого, тільки моторошне відчуття, що це — кінець світу І взагалі всього, й дороги теж. Цієї небезпечної, безглуздої дороги, яка нікуди не веде, бо хоч ідеш і йдеш нею, а враження таке, ніби стоїш на місці.

Потім Ота зрозумів, що помиляється і що від ранку пройшов чималий шмат дороги. На обрії з'явився замок із сторожовою вежею — касба. Але це була не руїна і не пам'ятка — в ній жили люди з віку замків. Він побачив їх. З воріт виїхав чоловік на віслюку з чапраками, і сонце заграло на його кривому кинджалі. Другий стояв на вежі — постать у плащі, який маяв на вітрі. Це було так дивно, що здавалося навіть нереальним. Однак то була реальність! Десь за Азру щось кінчилось, а щось почалося. Десь у кедровому лісі вони переступили зачарований корінь… і раптом зник світ, у якому вони жили що вранці, а натомість з'явився інший, у якому вони живуть нині, — світ середньовіччя.

Справжня фантастика: вони йшли всього п'ять годин, а залишили позаду п'ять століть — ішли вперед, а опинилися далеко-далеко позаду. Насправді ж це була не фантастика, а реальність. Вельможа на віслюку вже зник з очей, а вартовий і досі стояв на вежі в плащі, який маяв на вітрі.

Оті зробилося недобре. Він сів на землю, і його раптом пойняла смертельна втома. Він дивувався, як Сліманові тонкі ноги змогли витримати таку далеку дорогу.

— Сідай, Слімане, — сказав він хлопцеві.

Сліман похитав головою, дивлячись на замок так само спокійно, як дивився врапці на автобус і на бінокль. Це був казковий, зачарований хлопчик, що у своїй незмінній смугастій сорочці перестрибував через століття сюди й туди, як інші хлопчики перестрибують через струмок. Це. був незвичайний хлопчик.

— Сіді, в цій касбі живе наш каїд, — сказав він. — Ходімо, ми вже скоро будемо дома.

— Так, будемо дома, — засміявся Ота. Перед ним знову постали дві тополі біля батьківської хати й зелені луки з кульбабами. Він помалу підвівся.

— Мій дім — моя фортеця, — сказав Ота й пішов слідом за Сліманом.

Побачивши, що касба лишилася осторонь і вони спускаються в прірву, вистелену камінням, білим і величезним, як мішки з борошном, Ота запитав:

— А ми хіба не йдемо до каїда, Слімане?

— Ні, сіді. Наше село далі. Каїд має багато сіл.

— Який він?

— Як і всі каїди, сіді.

Вони дійшли до самісіньких валунів, що лежали в руслі річки, пересохлої на вузенький струмок. Стежка, яка привела їх сюди, бігла далі струмком проти течії, але по той бік біліла інша дорога, протоптана значно глибше, немов по ній довгі століття ходило безліч віслюків і ще ходитимуть століття, перш ніж тут настане доба, яку називають новим часом.

— Якою з них ми підемо?

Сліман показав на стежечку:

— Цією. Більша веде до шосе.

— До якого шосе?

— До великого шосе. По якому їздять автомобілі.

— А куди веде це шосе?

— До Азру, а з Азру на великий-великий південь. Ходімо, сіді.

— Зажди, — сказав Ота. — Часу в нас вистачає.

— О ні, його в нас зовсім мало!

— Зажди, — повторив Ота. — Мені треба відпочити.

Він сів і задивився на більшу, білу дорогу. Витяг путівник по Марокко, розгорнув невеличку карту і за хвилину знайшов Азру та лінію шосе, яке вело з Азру на «великий-великий південь», де було багато міст з гарними назвами: Хеніфра, Бужад, Касба-Тедла, Уод-Зем…

— Ходімо, сіді, — квапив його Сліман.

Ота звів очі на цю маленьку постать:

— Іди сам, Слімане.

— О, ні! — вигукнув Сліман. — Ти голодний, сіді, а незабаром споночіє. Мій батько буде тобі дуже радий, а на цій дорозі, по якій ти хочеш іти далі, неодмінно зустрінеш білих. А ти ж сам казав, що не хочеш їх зустрічати! Ми дали великого гака, щоб тільки їх не зустріти!

— Тепер мені вже байдуже. Йди сам. Іди!

Але Сліман не йшов.

Тоді Ота нахилився по камінь. Сліман і не ворухнувся.

— Іди геть, кажу тобі! — закричав Ота. — Тікай, поки я тебе не… — І грізно рушив до Слімана.

Слімана охопив страх, і він зрештою позадкував. Одійшов трохи, але знову зупинився й стояв, наче маленька статуя в сорочці.

— Ах, сіді! — благав він. — Ах, мій сіді…

І тільки чотири каменюки, що їх кинув Ота, змусили хлопця піти геть.

Ота хвилину ще почекав, тримаючи в руці камінь, а тоді кинув його в ковбаню, де плавало синє небо. Вода розійшлася колами.

Ота роздягся й викупався.

Потім ліг на землю й заснув. Прокинувся аж пополудні й пішов білою стежкою, думаючи про те, що зробить, коли зустріне європейця, солдата, чи поліцейського, чи ще когось. Маючи в кишені книжку, можна видати себе за туриста, який заблудився; мабуть, сюди й справді іноді забредають туристи, бо це безпечний край, «пацифікований», як написано в книжці.

Він ішов у сутінках і не зустрів жодної живої душі, хіба табун жовтих тварин, певне антилоп, які мчали по схилу довгими стрибками і щоразу на мить застигали в повітрі, мов великі безкрилі птахи. Ніде не було ні деревця, крім самітного ноналя з кількома стиглими плодами. Ота поколов собі пальці й губи, поки обірвав їх, розколупав і з'їв. Його пойняв страх від цієї самотності, і він швидко побіг униз. За ним лавиною посипалися камінці.

Унизу виднілася стрічка бруківки, що виблискувала в світлі місяця та зірок.

На узбіччі росло кілька кущів ялівцю, і від них падали короткі чорні тіні, наче кеглі, в які Ота грав у Броді. Це його трохи заспокоїло. Він сів і ждав. Повіки злипалися, але Ота боявся заплющити очі, щоб не проґавити автомобіль. Потім подумав, що не знає, де Азру і де той Сліманів «великий-великий південь», отже, не зможе визначити, яка машина їде на Азру, куди він уже не хоче, а яка на південь, куди вирішив тепер податися. Він витяг книжку й спробував зорієнтуватися по карті при світлі сірників. Але з цього нічого не вийшло. Зате в кишені Ота знайшов пачку сигарет і жадібно закурив.

Уранці, прокинувшись із короткого, неспокійного сну, він здригнувся на слабенький шелест і підвів голову: козеня, яке стояло біля нього, відскочило за кущ ялівцю. За мить воно визирнуло з одного боку, потім з другого, точнісінько як ті жінки, котрі боялися, щоб у них не перейшов од нього злий дух. За хвилину з'явився напівголий пастушок із чередою кіз, сперся на довгу палицю з гачкуватим кінцем і засміявся:

— Гарро, сіді. Гарро.

Ота дав йому сигарету. Пастушок сів, закурив, дивлячись на Оту, а Ота дивився на кіз, на їхні налиті молоком вим'я.

— Тут їздять авто? — запитав він.

Хлопець не зрозумів його.

— Машини! Ту-ту-у-у!

Хлопець кивнув головою і засміявся. Ота знову перевів погляд на повні вим'я кіз, уявив собі миску, в яку цвіркає молоко, і в голові йому запаморочилося. Та миски в нього не було, а лягти й ссати чи доїти молоко собі в рот просто з вимені він соромився.

— Я хочу їсти, — сказав Ота по-чеському.

Хлопець здивовано глянув на нього.

— Чого дивишся? — Ота весь час говорив по-чеському, відчуваючи у цьому якусь втіху. — Я, звичайно, голодний. Але ще не настільки, щоб… Та це скоро настане. І тоді…

«Тоді я вже не соромитимусь, — подумав. — А поки що не треба відпускати цього хлопця. Поки він тут, тут будуть і кози. Що, коли машина приїде аж увечері… Потім мені вже не буде соромно, і я досхочу нап'юся молока. Просто ссатиму. Хто навчив мене соромитися? Мати, батько? Ні, батько сказав би: «Сси, дурню, цьому хлопцеві байдуже. Щонайбільше він реготатиме з тебе». Але батько не знав різниці між коричневою і білою людиною. А я знаю. Зрештою, я й сам білий, а білий не ляже під вим'я кози. Білий несе тяжкий хрест. Де я це вичитав?»

— Хрест білої людини, — сказав він уголос.

Хлопець знову глянув на нього й засміявся.

— Не смійся! — крикнув Ота. — Я не дозволю тобі піти звідси. Ти чекатимеш разом зі мною. Може, й до ночі. Стільки, скільки я захочу.

Хлопець раптом підвівся. Ота підхопився й собі.

Хлопець пішов, женучи поперед себе череду кіз; Ота сумно дивився йому вслід, і кутики його уст засмикалися. Він сів і заплакав, як колись у матері на колінах.

В нього знову розболілася голова. Якої непрощенної помилки припустився він. Все було вже так близько — порятунок, можливість покласти край безнадії і влаштуватися десь, як порядна людина. Все, все! Треба було ще тільки трошки потерпіти.

А він не потерпів…

По шосе проїхало дві автомашини, і обидві на північ, на Азру. Ота двічі пригинався до землі, щоб водії його не побачили, бо місцевому можна сидіти біля шосе і на нього ніхто не зверне увагу, а білий у кожного викличе підозру.

За якийсь час знову загуркотів мотор, і Ота знов» у ліг. Обережно підвівши голову, побачив клуби куряви саме там, де чекав: на півночі. Він рвучко підхопився й замахав рукою.

Тритонний «деляже» їхав до Бужада, й араб-водій погодився підвезти Оту за сигарети. Але він не знав, скільки заправити з нього. Казав, що це страшенно далека дорога, на яку навряд чи вистачить і двадцяти сигарет. Власне, тут мало й двадцяти п'яти. Більше того: навіть коли б ти скурив тисячу тисяч сигарет, ти все одно не дістанешся до Бужада, якщо тобі в цьому не допоможе аллах… Зрештою, він задовольнився десятьма сигаретами. Водій добре розмовляв по-французькому. На ньому була сорочка без комірця, полотняні штани й заляпані маслом тенісні черевики, з яких стирчали пальці. Звали його Хасан.

Машина рушила; Хасан курив і ні про ще не питав Оту. Машина підстрибувала на вибоях, підстрибувало кермо в Хасанових руках, підстрибували й самі Хасанові руки, немовби вони тримали вуздечку, а не кермо. Хасанова ступня лежала на акселераторі, а палець, який виглядав із черевика, дивився вгору на Оту й кивав йому. Машина їхала, мотор гуркотів, зітхав, квилив, лаявся: «Бужад! Бужад!» Знову монотонно співав. Вони не зупинялись, і Ота дивився не у вікно, а на Хасанові руки, які підстрибували разом з кермом, і на палець, що кивав йому. Невдовзі Ота заснув і прокинувся серед глибокої тиші. В першу мить не міг зорієнтуватися, де він. Потім помітив Хасана. Вони стояли посеред шосе.

— Що сталося? Ми вже приїхали?

— Де там, — усміхнувся Хасан. І закурив останню сигарету. — До Бужада ще півгодини. Але авто не хоче їхати. — Він виліз з машини й почистив свічки. Тоді опустив капот і спробував завести стартер, тримаючи палець на кнопці.

— Не роби цього, бо розрядиш батареї, — сказав Ота.

— Ох-ох, — сумно зітхнув Хасан, сів із сигаретою в зубах на підніжці й задивився на свої пальці, які стирчали з черевиків.

— Так ми ніколи не доїдемо, — сказав Ота.

— Хтозна, — відповів Хасан. — Це відомо тільки одному аллахові.

Ота вилаявся.

— Може, він пошле нам якусь машину, — з надією натякнув Хасан.

— Хто?

— Аллах.

— Навіщо вона тобі?

— Вона відбуксирує нас.

— А що, коли ніяка машина не приїде?

— Ах-ах, — сказав Хасан. — Може, приїде, може, не приїде. Треба ждати.

Ота вискочив з кабіни й підняв капот. Зіпсувалося запалювання.

— Іди сюди, Хасане. Глянь. У моторі є не тільки свічки. Тебе що, ніхто цього не вчив?

— Ні, — сказав Хасан.

— То запиши це собі на лобі.

— Я не вмію писати, — засміявся Хасан.

— Отуди к бісу! — буркнув Ота. Закриваючи капот, він ударився головою, і все попливло в нього перед очима. Він був би упав, як підтятий, коли б його не підхопив Хасан.

— Що з вами, пане?

— Нічого. Це від сонця, — сказав Ота, хоча знав, що це з голоду.

Хасаи допоміг йому сісти в кабіну. Натиснув на стартер, і мотор запрацював: Бужад… Бужад…

— Вам уже ліпше? — запитав Хасан. — Можна їхати? Ви блідий, як смерть.

— Їдь!

Машина рушила. За склом пропливали рожеві пагорби. Ота висунув з віконця голову й підставив обличчя вітрові. Глибоко дихав. «Бужад, — співав мотор. — Бужад». Хасанові руки танцювали на кермі. Нараз Ота відчув, що йому робиться млосно.

— Зупини! — крикнув він. — Зупини!

Ота важко дихав. З чола градом котився піт.

Хасан зупинив машину на шосе, яке вгризлося в стрімкий схил гори; внизу лежав Бужад.

Місто було біле, аж синє. Сонце вже зайшло за гори, а місто все ще біліло й мерехтіло в його останньому промінні. З пласких білих дахів раз по раз щось злітало, на мить щезало, а тоді знову з'являлося вгорі, рожеве й іскристе, наче ракета.

— Що це, Хасане? Що це літає?

— Лелеки, — відповів Хасан.

То справді були великі білі птахи, які кружляли над Бужадом, раз по раз пірнали в сутінь і знову злітали там, де все ще палало невидиме сонце, забарвлені ніжним відтінком вечірньої зорі.

Але сутінь наступала, і птахи злітали за сонцем чимраз вище. Незабаром вони були вже не рожеві, а червонясті… Й нарешті згасли зовсім.

— Їдь, Хасане, — сказав Ота. Млість у нього вже минула, однак слабість від голоду лишилася. Він помацав у кишені гроші, за які попоїсть, тільки-но дістанеться до міста.

— Їдь.

Авто в'їхало між оливкові гаї, поминуло військовий табір, і місто швидко втратило свою привабливість, свою осяйність. Ота вже не бачив лелек, але все ще думав про їхній червоний колір, колір м'яса… Голова його знову запаморочилася.

— Зупини!

Біля шосе стояв будиночок з написом «Буфет» і бензинова колонка.

Ота виліз із кабіни. Напружившись, пішов, як манекен, зціпивши зуби й відчайдушно намагаючись утриматися на ногах, не впасти при Хасанові. Почув гуркіт машини й побачив її тінь, що посунула повз нього. Високий, кульгавий чоловік у сніжно-білій перуці вибіг йому назустріч:

— Bon soir[33].

— Щось поїсти, — встиг іще сказати Ота, перш ніж під ним підломилися ноги.

Кульгавий чоловік, на ім'я Антоніо Віда, не носив перуку — просто у нього було довге біле волосся, зачесане за вуха, й хвилясте, ніби овече руно. Це був ветеран Легіону, італієць із Сіцілії. Він любив сміятись, і худе, зморшкувате обличчя його при цьому заокруглювалося й трусилося так кумедно, що кожен, на кого Віда дивився, не міг утриматися від сміху.

Посадовивши Оту в своєму маленькому ресторанчику, обліпленому фотографіями напівголих актрис з ілюстрованих журналів, і насипавши йому густого супу із шматками риби, він став за низькою стойкою й хвилину дивився, як гість жадібно їсть. Потім почав його розпитувати.

— Таке буває не щодня, — мовив він, — щоб із неба впав замурзаний клієнт із сотнею франків у жмені.

Дивлячись у його чорні очі, Ота спробував придумати якусь казочку. Але то було нелегко — на думку не спадало, нічого підходящого. Отож він їв рибу й говорив не набагато більше, ніж риба.

Віда поставив на стіл пляшку червоного вина.

— Ну, розповідай, мене можеш не соромитися. Ти що, втік з Легіону?

— Ні, — відповів Ота, — Скоріше я йду туди.

— Не будь дурнем, — сказав Віда, налив вина й сів до Оти.

Після перших двох склянок Ота мовчав. Після третьої почав розповідати все, як воно є. Дійшовши до Каса, до того місця, де пес Дантон так спритно видурив у нього валізу, гроші й паспорт, Ота заснув на півфразі. Він сам випив три чверті пляшки.

Переночував Ота у маленькій, як долоня, кімнатці, під фотографією неймовірної красуні в іще неймовірнішому купальнику. Вранці знадвору долинув сміх, і, визирнувши у вікно, Ота побачив біля бензозаправної колонки Віду.

В обидва боки, рівне як шнур, бігло шосе, торкаючись міста тільки скраєчку. Бужад лежав у Оти прямо перед очима — біле, як Відин чуб, місто, облямоване зеленню оливкових гаїв і прикрашене мінаретом з трьома золотими кульками. Од Відиної бензоколонки вела дорога до міста, а далі — на рівнину, на «великий-великий південь», як казав Сліман.

Пополудні Ота розповів до кінця свою історію, і Віда сказав йому те саме, що й Марсель Петіжан: він несосвітенний дурень. Потім, подумавши, додав, що в Кліке Ота теж повівся, як школяр, бо йому не треба було тікати із Сліманом, а відіслати хлопця додому самого; якщо він зумів сам утекти з дому, то зумів би сам і повернутися туди, нічого страшного. А йому, Оті, треба було лишитися в маєтку, дочекатися Кліке й зажадати те, що йому належало — другу половину п'ятсотфранкової купюри із смужкою липкого паперу. Може, Кліке і віддав би йому її… А якби й не віддав, то теж не сталося б ніякої трагедії. Ота міг би йому спокійно сказати: «Подумайте, мосьє: у вас половина, в мене половина, отож, по суті, ніхто з нас це має нічого, а п'ятисот франків таки шкода. Знаєте що? Викладіть на стіл чотири сотні або хоча б триста п'ятдесят, і я вам поверну свою половину, тож ви нічого не втратите. А як ні, то бувайте!» Кліке, можливо, вилаявся б, але зрештою, мабуть, догодився б, бо на цьому він іще й заробив би. А тоді можна було б доїхати автостопом до Мекнеса чи до Феса, довідатися з газет, де саме гастролює Перрейра, дістатися туди й запропонувати йому або Фавлерові чотириста франків за Густів закордонний паспорт. Можливо, Перрейра й продав би. А якби й не продав, то Ота міг піти на сук, тобто на базар, і поговорити з людьми, роззирнутися, з деким познайомитись, одне слово, прозондувати грунт; за три-чотири сотні в Марокко багато що можна купити. Навіть посвідчення особи.

Вони знову пили червоне вино. Ота пив завзято, бо його аж тіпала злість. Те, що зараз говорив Віда, він усвідомив іще вчора, коли ждав авто й мало не плакав з голоду. Єдиний шанс знову виринути на поверхню, зіп'ястися на ноги, покінчити нарешті з цим маскарадом, знову стати людиною, яка спокійно працює і якій нема чого весь час ховатися й тремтіти зі страху, втрачено.

— Боже, бон? є… — Він підпер голову долонями й важко зітхнув. Та це не допомогло. Було б краще, якби Віда налив йому горілки замість вина.

Але Віда для цього не був такий багатий. Вія тільки сміявся, запевняючи, що ще нічого не втрачено, що він бував у гіршому становищі, коли служив у Легіоні, інакше у сорок років не був би білий як сніг. Та він щоразу виходив із прикрого становища, бо завжди мав поруч себе товариша.

— У тебе с товариш? Кажи! Є чи нема?

— Нема, — відповів Ота. — Хіба ви.

— Цього вистачить, — засміявся Віда, налив собі вина й, піднявши склянку, подивився з-під неї на Оту. — Можливо, ти брешеш. А втім, навряд. Таку казочку важко висмоктати з пальця. Знай, що…

Але Ота так і не довідався, що має знати, бо надворі загув клаксон, і Віда пішов обслужити автомобіль. А коли повернувся, в ресторанчику було півдюжини алжірських тірайєрів[34] у брудних коричневих сорочках. Вони грюкали кулаками по столу, вимагали вина, потім пили, співали, обнявшись за шиї і хитаючись з боку на бік; половина лоба в них була засмагла, а половина біла, й створювалося враження, ніби вони надзвичайно високі, і тім'я їхнє купається в хмарах, а ноги стоять на цій гарячій землі. У Кліке теж був такий білий лоб, хоч у хмарах плантатор явно не купався.

Він носив тільки панаму або тропічний шолом, так само як оці стрільці носили просяклі потом берети.

Солдати пішли, і Віда заходився варити суп. По-італійському він називав його «мінестра», хоч, як сам визнав, до справжньої мінестри цьому супові було далеко, бо йому бракувало сімнадцятьох складових частин, головним чином, пармезану. «А я все одно називаю це мінестрою», — казав Віда.

На другий день Біді привезли товар — пиво, вино, пузаті сифони, — і поки він усе це приймав, Ота сам заходився варити обід. Він зважився тільки на суп, але старався, щоб суп був «те, що треба», і Віда побачив, що таке чеський картопляний суп, який варила Отина мати. На жаль, картопля тут була не така, явно не чеська, отож суп вийшов густуватий, і Віда сміявся, що це не суп, а лава, що він застигне в їхніх животах. Ота захищався, боронився, однак Віда вчепився за цю «лаву», говорив тільки про неї й про вулкани, власне, про єдиний вулкан — Етну, «під яким, голубе, стояла моя колиска».

Так він перейшов у розмові на острів Сіцілію і на місто Таорміну, де народився, чудове місто, найгарніше в усьому білому світі — це визнають усі, навіть чужинці, які приїздять до Таорміни й усі без винятку зачаровані нею. Бо в Таорміні є все на світі, а посеред міста — червоний знак, червона пляма, і це, в свою черву, найкраще місце Таорміни, де за день витрачають більше плівки, ніж у будь-якому іншому місті за довгі роки. «Клац-клац-клац-клац!» — клацають там фотоапарати…

Віда на мить замріявся, розчісуючи пальцями сивий чуб, але тільки-но Ота натякнув, що в них дома теж гарно, він зневажливо махнув рукою, мало не поскидавши зі столу склянки. «Де там, голубе, Таорміна унікальна, Таорміна стоїть на морському березі, щоб ти знав, а не десь у долині, як ти, може, собі думаєш! Таорміна стоїть над морем, мов фортеця, і звідти видно ген-ген далеко покручене узбережжя, облямоване білим мереживом прибою з морської піни та хвиль. А за цим прибоєм є клаптик берега, на ньому рибальські човни, а над тими човнами — виноградники, а над виноградниками — Таорміна, а над Таорміною — зелені гори, а над горами — вулкан Етна, білий, наче з крейди. Усе це я бачу перед собою, друже, воно весь час стоїть у мене перед очима, і я відчуваю його своїм носом. Бо Таорміна — це, по суті, квітучий сад, самі пахощі, самі квіти й самий спів пташок, а посеред Таорміни — давній римський театр, проти якого Вавілон — немовля. Десь-інде люди, маючи такий стародавній амфітеатр, дуже пишалися б. Але в Таорміні до цього ставляться цілком спокійно, бо там до всього звикли. А на самій горі, в цьому амфітеатрі, на сходах, друже, є цей славетний знак, ця червона пляма!»

Так вони знову повернулися до того, з чого почали, й Віда намалював пальцем у повітрі цей червоний знак — півметра в діаметрі — й пояснив, що знак там для того, аби кожен зразу побачив, що тут центр краси, що тут треба зупинитися, милуватися й фотографувати.

І знову Віда махав у повітрі руками, моделював ними узбережжя й гори з вулканами і говорив, говорив, що, коли стоїш серед тієї неповторної краси, то видно, як удалині височить Етна, а внизу виблискує море з білим мереживом, як саме над цією червоною плямою кружляють і співають солов'ї…

Ота перебив його, зауваживши, що це вже занадто, бо солов'ї ніколи ні над чим не кружляють, тим більше над якоюсь там плямою, а тільки співають уночі в кущах. У них дома, в Бржежанках, на Височині теж гарно, хоч такої дурниці, як червона пляма, немає, нема й амфітеатру, ані вулкана, ані моря. Зате в них є ліси, і які! І Жакова гора, і річечка, і ставок…

Але Віда перебив Оту, сказав, що його Бржежанкам до Таорміни далеко! Ота розсердився й порадив йому, щоб він мерщій вертався до своєї Таорміни й прислужував туристам — стелив їм у готелях за бакшиш постіль.

Тепер розсердився Віда й сказав, що ніколи нікому не прислужував, що він чесний рибалка й до готелів у Таорміні ніколи не мав ніякого відношення, бо весь час жив унизу, біля моря. «Нагорі рибу не ловлять, ти, дурню! Нагорі тільки милуються довколишньою красою й усіма мовами світу висловлюють захоплення, але Теорміна все одно наша і на ній гарно можна заробити».

Тоді Ота єхидно запитав, чого, в такому разі, Віда пішов до Легіону, якщо він так багато заробляв на своїй Таорміні, але Віда почервонів од гніву і заявив, що він на ній ніколи не заробляв, і його батько теж, а якщо й заробляв, то хіба кілька нещасних лір, коли туристам забагнеться покататися на морі і погратися у сіцілійських pescatori. А втім, вони не дуже охоче гралися і в рибалок, — тільки сідали в човен, наче в гондолу, веліли катати їх уночі та ще й ждали, що батько співатиме серенади. Але в батька не було голосу, до того ж туристи так уже йому набридли, що він ледве видобував із себе кілька тонів. Крім того, човен смердів рибою, і туристам це не подобалося, бо вони, мабуть, уявляли собі, що рибу ловлять уже засмаженою або в маринаді.

Ота реготав, а Віда дедалі дужче сердився і червонів, хоча й небагато випив, в усякому разі небагато як на сіцілійця й рибалку. Нарешті він прохопився, що в Таорміні були і, напевне, ще й досі є й інші човни, чистенькі, пофарбовані, з м'якими сидіннями, але водночас наче й рибальські, щоб у туристів виникала відповідна ілюзія… і що ці човни належать готелям, і він, Віда, працював на такому човні, коли чуб у нього був зовсім чорний — такий чорний, як зараз білий! — що він удавав перед туристами бадьорого рибалку, а також співав їм з мандоліною і возив їх уночі вздовж узбережжя. Та якось один швед загубив десь гаманець і звернув усю вину на нього, Віду, мовляв, це Віда поцупив гаманець у нього з кишені. Зчинився скандал, Віду допитували, тягали до слідчого, батько лютував і лаяв його, і тоді він, Віда, ситий усім по саму зав'язку, втік до Тунісу. Потім опинився в Алжірі, в Сіді-бель-Аббес. «А що це означає, ти, голубе, вже й сам добре знаєш».

Однак Ота цього не знав, і тоді Віда пояснив йому, що в Сіді-бель-Аббес стоїть гарнізон Іноземного легіону, де всі завербовані проходять належну підготовку. Але він і далі запевняв, що Таорміна — найгарніше місце в світі і що її в нього не зможуть одібрати навіть десять тисяч шведів. Аби тільки там завжди було достатньо риби, достатньо м'яса. Аж тепер він почав по-справжньому пити й випорожнив дві літрові пляшки вина. Потім заснув, і Ота сам обслуговував бензоколонку.

Вранці Віда сміявся, що вчора трохи перебрав міру з вином і тією Таорміною, та це не страшно — людині іноді, треба розважити душу і вдатися до спогадів, навіть якщо життя вдома й нічого не варте було. «А тепер розказуй ти, друже. Ясна річ, у вас теж гарно, людині всюди гарно, де вона вперше побачила світ. То, кажеш, у вас є ліси? Розкажи мені про них, це, мабуть, казково гарно, коли ти маленький, і довкола тебе самі дерева…»

Ота почав розповідати про ліси, але Віда не міг уявити собі справжніх чеських густих лісів, з мохом і глицею, з білими грибами, мухоморами й дубовиками; це для нього було тим важче, що Ота не знав, як усе це називається по-французьки…

Раптом надворі пролунав гудок автомобіля, але Віда не почув, бо дуже сміявся. Ота підвівся й пішов заправляти сам. Коли він обслужив другу машину й уже закручував кришку бака, до бензоколонки під'їхав на велосипеді капітан тірайєрів.

— Ти ба! — здивовано вигукнув він, поставивши велосипед під стіною. — Мосьє Віда має помічника!

На порозі ресторанчика з'явився Віда.

— Та що ви, — недбало кинув він. — Це мій гість. Він турист.

— Он як, — мовив капітан, кремезний чолов'яга з обвислими вусами й червоними мішками під очима. — Анісетти, Віда! — І, сівши за стіл, обіперся головою об стіну.

— Що нового, пане капітан? — запитав Віда, наливаючи йому в чарку на три пальці лікеру, прозорого, як скло. Коли він долив води, суміш одразу побіліла.

Капітан понюхав чарку й жадібно випив.

— Нічого, — сказав він. — Принаймні я нічого не знаю. Запитайте у туристів, вони знають більше, бо швендяють де заманеться.

Ота чекав, що Віда щось скаже, але той мовчав.

— Сідайте, пане… пане…

Ота на мить завагався.

— Моє прізвище Сауліт, — сказав він нарешті.

— Капітан Пінель.

Вони потиснули один одному руки.

— Вип'єте зі мною? Віда, анісетти для пана туриста й для мене ще одну.

Вони цокнулися. Це був смачний, прохолодний, міцний напій з анісовим присмаком і запахом.

— Як вам у нас подобається? — запитав капітан.

— Дуже. Марокко гарна країна.

Капітан грюкнув кулаком по столу.

— Це каже кожен, хто приїздить сюди ненадовго. Хай йому чорт! — Він хутко випив анісетту й одсунув чарку на край столу, до Віди, який стояв із повною пляшкою в руках. — Звідки ви, якщо не таємниця?

— З Латвії.

— Хе-хе, — засміявся капітан, немовби здивувався, що на світі є й така країна. — І що ж вам тут найбільше подобається, га?

— Міста. Люди…

— Отже, я теж! — зареготав капітан і вихилив нову порцію анісетти.

— А чого ж. У вас вигляд цілком доброї людини.

— Бо я таки добрий! Віда, добрий я чи ні? Скажіть панові туристові: молодець я чи не молодець?

— Хто ж у цьому може сумніватися! — відповів Віда.

— Чули? — засміявся капітан і кивнув Оті зігнутим указівним пальцем, щоб той нахилився ближче. — Він каже так завжди. А сам думає, що я дурень і занадто багато п'ю. Я й сам знаю, що багато жлукчу! Хоч і не так багато, аби не знати, що довкола мене діється! І якщо я й був колись дурень, то років двадцять тому. Коли поїхав до Марокко. — Він знову випив.

— Може, це не так і погано, — промимрив Ота. Він бачив зблизька вирячені капітанові очі й не знав, що сказати, аби не вскочити в халепу.

Капітан дзенькнув чаркою об стіл.

— Не погано, кажете?! Тоді я вам скажу таке: посидьте десять років у цій норі, і якщо ви не зап'єте, я віддам вас у музей і ходитиму на вас дивитись. Так, Віда, чи ні? А я тут уже двадцять років, голубе! Я цей барліг завойовував! А міг бути виноградарем! У мого батька був такий виноградник, аж серце раділо, коли я дивився на нього. В Боні, пане! Знаєте, що це означає?! Але він усе пропив. Чому? Та тому, що синок його пішов шукати пригод і завойовувати Марокко, і йому там одрізали голову. Так написали батькові, розумієте? Правду я кажу, Віда, чи ні?

— Звідки я можу знати, капітане…

— Правду! Коли я кажу, то так воно і є. Додому написали, що я поліг за Францію, бо гадали, що труп, який знайшли без голови — мій смердючий труп. Але то був не я, друже, не я! Важко розпізнати труп без голови, навіть коли ти турист і думаєш, що ти хитрун. Насправді ти дурень. Ану поглянь на мене — є в мене голова чи нема?!

— Є, капітане, — сказав Ота.

— От бачиш, — задоволено відсапнув капітан. — І черево теж є, і ноги, і руки. І злість є теж… Віда, ще одну, і я йду!.. І досвід у мене теж є. Два роки в полоні у берберів. Якби ти був мене тоді побачив! Мене тягали по горах, наче пса. Та що там пса! Я заздрив псам, якщо хочеш знати! Я їв тільки те, що не доїдали собаки! Та нащо я тобі розказую. Віда, налий іще, аби я знав, що живу на світі. Vive la vie! Vive la France![35]

Капітан випив і підвівся. На подив, він тримався твердо на ногах, високо задерши голову, яку спочатку був загубив, а потім знову знайшов. Здавалося, алкоголь зразу вивітрився з нього.

— Eh bien, monsieur le touriste[36], — засміявся він. — Я справді можу їхати, чи ви теж щось розповісте?

— Я б охоче, проте не маю чого, — відказав Ота.

— Нині в цьому краю вже не трапляється ніяких пригод. Щонайбільше вас можуть напасти кольки, або у вас зіпсується авто, — сказав Віда.

— Еге ж, еге ж, — Ота радо вхопився за цю ниточку. — А шофер сідає на підніжку й чекає допомоги аллаха. Зі мною таке вже було.

— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — А «Мектуб» він сказав?

— Ні, такого я не чув.

— Дурниці, — махнув рукою капітан. — Він неодмінно сказав «Мектуб». Не заперечуйте цього, туристе!

— Ну звичайно. Він неодмінно сказав «Мектуб», — підтримав його Віда.

— Та ні, — наполягав на своєму Ота. — Він такого не казав, бо я почув би. А що таке «Мектуб»?

— «Мектуб» — це святе слово, — зареготав капітан і знову сів. — Віда, ще одну, я розповім панові туристу, що таке «Мектуб»! Що він за турист, коли не чув про «Мектуб»?! Налий і йому, щоб у нього прочистилися вуха! Щоб надалі уже чув «Мектуб»! «Визначено!» — ось що означає «Мектуб»! «Визначено в книзі Долі!» Вся ця коричнева маса кричить тільки «Мектуб!», більше нічого. Ваше здоров'я, туристе!

— A la votre[37], — сказав Ота.

Вони випили, і капітан розлив трохи анісетти собі на сорочку.

— «Мектуб»! — пирснув він сміхом.

— «Мектуб», — сказав Віда, підраховуючи на папері. — З вас п'ятнадцять франків п'ятдесят сантимів.

— Іди ти к бісу! — махнув рукою капітан. — Я ще не закінчив. Я ще покажу туристові «Мектуб»!

Він кинув на стіл гроші, встав і пішов до дверей, похитуючись, як моряк.

— Агов, Алі! — гукнув він пастухові, який гнав уздовж шосе три кудлаті вівці. — Алі, стій!

Пастух зупинився. На ньому було саме ганчір'я, крізь яке проглядало тіло.

— Гей, туристе! — обернувся капітан, розстібаючи на поясі кобуру пістолета. — Ходи сюди й нашорош вуха. Коли я стрельну, впаде вівця, а він скаже: «Мектуб»!

– Не дурійте, капітане, — нахмурився Віда. — Навіть якщо він скаже, сюди однаково не буде чути. Це далеко.

— Тоді він крикне! — буркнув капітан. — Якщо я йому накажу, він крикне! Я тут пан! Котру вівцю застрелити, туристе? Мовчи, я виберу сам. Оту, що найближче від нього! Стій, чоловіче!

— Не треба, капітане! — вигукнув Віда. — Ви п'яний. Ще влучите в нього і матимете клопіт.

— Хіба я дурень? — засміявся капітан. Він стояв на дверях, і пістолет важко відтягував його руку. — Я б од цього нічого не виграв. Вівці лишилися б самі, а вони не сказали б «Мектуб». Вівці не кажуть «Мектуб», це єдине, що їх відрізняє від цих людей. Однак я продемонструю вам «Мектуб» за всіма правилами! «Мектуб» з усіх «мектубів»!

Він почав зводити пістолет, але зброя була для його п'яної руки надто важка, і це виходило в нього дуже повільно.

Ота стояв за спиною в капітана й Віди і ледве стримувався, хоч і знав, що не сміє навіть ворухнутися, що не сміє навіть писнути, бо знову встряне в халепу, як у Кліке.

А чоловік у лахмітті стояв по той бік шосе й дивився в дуло пістолета, наче це був фотоапарат.

— Віда!.. — вигукнув Ота.

Тієї ж миті Віда наліг на капітанову руку, й дуло пістолета опустилося вниз.

— Кажу вам, перестаньте, капітане! Сір! Іди геть, Алі! Швидко!

Чоловік у лахмітті штрикнув кінцем палиці своїх овець і неквапливо пішов.

А втім, йому не було чого поспішати. Почервонівши, капітан про нього одразу ж забув.

— Ти… ти, зайдо! — Голос у нього зривався. — Ти заволоко, волоцюго!

— Але ви теж не тут народилися, — весело мовив Віда. — Сховайте цю іграшку і скажіть спасибі, що я врятував вас от халепи. Тут заборонено стріляти.

Капітан Пінель слухняно заховав пістолет, проте обличчя в нього все ще палало люттю.

— Що ти сказав? Ти мені погрожуєш?! Ти хочеш на мене донести?!

— Я? Донести? Що ви вигадуєте, капітане? Ви мене ображаєте, — сказав Віда. — Так, ображаєте! Знаєте що, їдьте собі додому і, якщо не хочете, можете сюди більше не приїжджати. Анісетта є і в інших місцях.

— Он як! — засміявся капітан. Він спирався плечима на одвірок, але ноги його не тримали, і він держався його обома руками, як підстрелений. — Ти не хочеш, щоб я сюди приїздив і бачив твоїх дезертирів! Це турист, кажеш? У смердючій сорочці й брудних черевиках? Un beau touriste![38] Ми до нього ще придивимося! Ще побачимо!

Він пустився одвірка і, похитуючись вийшов надвір. Віда пішов за ним.

— О боже, — зітхнув Ота. — Дайте йому спокій. Або вбийте. Я нікуди не хочу йти звідси! Не хочу!..

Віда обернувся.

— Іди ти к бісу, приятелю. Ти що, баба? — І він підійшов до капітана, який намагався сісти на велосипед. — Капітане, — прошепотів підлесливо. — Не їдьте. Гарненько виспитесь у свого приятеля Біди. Адже він не заподіяв вам нічого лихого.

Проте капітан Пінель якось усе ж таки вмостився на сідло й поїхав у напрямі міста, страшенно кривуляючи. Віда похмуро дивився йому вслід.

— Що ж тепер? — запитав Ота. На лобі у нього виступили краплі поту, і він з гіркотою думав, що, незважаючи на свою боягузливу поведінку, по вуха встряг у нову халепу, що пастух дивився не в дуло пістолета, а на нього, Оту, який міг і повинен був щось зробити, але не зробив. — Я в цьому не винен, Віда, мені не можна ні в що втручатися! Я хочу жити як порядна людина!

— Тут важко щось сказати, — зауважив Віда. — Але якщо хочеш бути порядною людиною, то ніколи не стій осторонь таких неподобств.

— Ну й щастить же мені… Що тепер зробить ця тварюка?

Віда важко зітхнув!

— Він не з найгірших. Але коли перебере міру, то це справжня каналія.

— Він донесе на мене?

— В цьому я не сумніваюся. Звичайно, якщо не впаде по дорозі з велосипеда й не скрутить собі в'язи.

— Що ж мені робити?

Біля бензоколонки зупинився автомобіль, і Віда, знизавши плечима, пішов його обслужити. Повернувшись, він подався до стойки, налив собі анісетти й випив без води.

— Тобі треба щезнути, — сказав він, чухаючи потилицю. — Жаль. Можливо, я для тебе щось дістав би… хоча цілком можливо, що й ні. Наперед важко вгадати. Але ти дурень, не треба було згадувати про того водія.

— Хіба ж я міг таке знати!

— Завжди треба тримати язик за зубами, а надто коли в тебе мокрі пелюшки. Це тільки немовлята кричать. Тільки немовля може собі це дозволити.

Віда підійшов до дверей і визирнув надвір. Подивився праворуч, ліворуч. Скільки сягало око, ніде не видно було жодної машини. Віда замислено пошкрябав підборіддя.

— Я тобі ще не казав, що тут у нас є магометанський святий? — Він показав на купку коричневих будиночків по той бік шосе, що притулилися один біля одного, наче опеньки на пні. — Це його Ватікан. Називається він «Сеїд». Не будинки, а святий.

— О боже, — зітхнув Ота, — що мені до вашого Сеїда. Мені треба негайно тікати!

— Ну, ну, — промимрив Віда. — Сподіваюся, ти не думаєш, що він пришле сюди по тебе цілий ударний загін. Так швидко тут це не робиться… І взагалі, куди ти втечеш? Цією дорогою можна дістатися до Тадли, цією, ліворуч, — до Уед-Зема або ж до Каса.

— А цією? — Ота показав на меншу, гіршу дорогу, яка вела на Сліманів «великий-великий південь».

— Вона веде в блед і зрештою до Марракеша. Це, певно, було б найкраще. У тебе там хтось є?

— Ні, — сказав Ота. — А втім, можливо, є. Одна дівчина. Проте це напів… напів…

— Розумію, — посміхнувся Віда. — Тоді тікай до неї, такій, як правило, можна довіритися більше, аніж принцесі. Така знає, почім ківш лиха. Не думай, що вона має від цього велику втіху.

— Та хіба я про це думаю! Але як туди дістатися? Пішки?

— Ну що ти, тебе схоплять через півгодини. Якщо, Звісно, вважатимуть, що тебе треба догнати. Вся складність у тому, що цією дорогою їздить мало машин. Заждемо ще трохи.

— А тим часом я хотів би з вами розплатитися.

— Іди ти знаєш куди… — розсердився Віда. — Porco dio[39], нічого не буде. Якби тобі дістатися хоча б до Тадли, то звідти можна б уже якось добутися до Марракеша… Гей, Махмуде!

Він кивнув арабові з віслюком, той під'їхав ближче, всміхнувся й вислухав, що йому швидко пояснював Віда.

— Збирай своє манаття, — обернувся Віда до Оти. — І тих кілька франків, які лежать на столі, забирай теж, це тобі подарунок од пана капітана. Не балакай і ворушись! Підкачай штани до колін. Так… О небо, у тебе такі білі ноги!

Араб скинув брудну джелабу, й Віда допоміг Оті надіти її. Потім накинув йому на голову каптур.

— Сідай на віслюка і гайда. Махмудові нічого не давай, це добрий чоловік і мій боржник. Addio![40] Якщо над'їде порядний араб машиною, я пошлю його тобі навздогін. Addio! І передай моє вітання тій дівчині. Де вона працює?.. Що? В «Атлас-барі»?.. Скажи, що я колись до неї завітаю!

Ота сів на віслюка, й віслюк рушив.

Махмуд тримав однією рукою віслюка за хвіст, а другою підганяв його палицею.

— Агей! — крикнув Віда вслід Оті. — Скажи їй, що я — колишній ри-бал-ка! То нехай жде-є-є!

— Ррра! — підганяв Махмуд віслюка. — Ррра!

Ліворуч здіймалися буро-зелені гори, помережані овечими стежками, немов потічками.

Увечері Ота був уже далеко на півдні, сидів у якійсь норі і все ще не скидав вовняної джелаби, в якій страшенно прів. Але це вже була інша джелаба, не та, яку йому допоміг надіти Віда. Коли їх — Оту й Махмуда, що тримався за хвіст віслюка, — наздогнало через годину за Бужадом вантажне авто, повне мішків, Махмуд стягнув з Оти свою джелабу, і водій, теж Махмуд, дав йому другу. Ввечері вони приїхали сюди, і водій завів його в дім, зняв з нього джелабу. Тут уже стояв інший араб у засмальцьованому, тюрбані й тримав нову джелабу. Третю. Схоже було, що вони з поваги весь час перевдягали його, а насправді забирали свою одежу назад, бо іншої не мали. Коли Ота почав протестувати проти третього перевдягання, вони засміялись і пояснили, що тут йому не можна сидіти без джелаби — це все одно, що він сидів би голий, кожен відразу помітить, що він румі, і перший це помітить жандарм, бо жандарм розуміє, що румі не йде до арабів, коли його щось не примусить.

Тому Ота надів третю джелабу і тепер обливався в ній потом.

Довкола стояли якісь коричневі стіни, перехняблені, покоцюрблені, поруйновані. Це був двір. По ньому гуляло кілька курей. Не леггорнки, які гарно несуться, а якийсь інший вид, коричневий. Тут не було нічого білого, окрім гір, що їх Ота побачив далеко ліворуч, коли вилазив з машини — довга засніжена смуга, зубчаста, мов пила. Тут узагалі не було нічого білого, окрім цих гір та Отиної литки, яка виглядала з-під третьої джелаби. Йому було трохи за неї соромно й трохи страшно, бо вона свідчила, що він не араб і тут зовсім чужий.

Тієї ночі він спав на пласкому даху, вкрившись третьою джелабою. Тіло у нього свербіло, і він вирішив, що, мабуть, набрався вошей, як йому обіцяв Віда.

Хвилину Ота думав про Віду, а потім думки його раптом перекинулися на арабів, тих, які його сюди привезли, на того пастуха, що стояв і дивився в дуло капітанового пістолета, наче з нього от-от мала вилетіти пташка, а не куля. Ота пригадав і Хасана, який привіз його до Бужада й мав подерті тенісні черевики, нарешті, арабів з Каса… Дивна річ…

Але найдивніше було те, що тепер він міг їх усіх собі виразно уявити — всі вони мали своє обличчя і всі були різні. Він уже не плутав їх. Навіть більше: коли думав про них, то дивувався, що міг їх плутати, що вони взагалі здавалися йому схожими. Дивно, як іноді у людини міняється зір. Мабуть, він навчився б бачити і в темряві, якби трохи потренувався.

Ота розплющив очі, глянув на зорі над головою й подумав, як дивно все влаштоване на цьому світі: він знову повернувся до того, від чого втік у Каса, знову був серед місцевих. Його наче щось тягло до них, наче він за ними бозна-як нудьгував. А тим часом він нудьгував тільки за Віветтою, від якої теж утік.

«Боже, боже, — подумав, — мабуть, я й справді належу до них, якщо так сумую за Віветтою. Адже дівчина наполовину їхня, навіть більше, ніж наполовину, майже вся, геть уся… Та це, зрештою, байдуже, мені вже майже до всього байдуже, — крім неї одної, крім того, щоб я її знову знайшов, зміг обняти і смикнути за коси: «То що, дівча моє, ти ще любиш мене?..»

Зорі в небі мерехтіли, і коли Ота трохи підвівся й сперся на лікоть, то побачив удалині на обрії бліду, хвилясту смужку. Певно, то був проблиск світанку. А згодом, коли під пекучим полуденним сонцем він сідав на машину, що зупинилася перед будиночком явно заради нього, то помітив на тому ж місці обрію ту саму смужку, тільки тепер вона була мовби з цукру. То були шпилі засніжених гір.

— Оддай їм цю сутану, вона тобі вже не знадобиться, — смикнув його водій за джелабу.

Це був європеєць з поголеною засмаглою головою, схожою на великодню крашанку.

— І подякуй їм!

Ота подякував.

Водій увімкнув швидкість, і машина рушила.

— Не думай, що ти можеш їх тільки бити, — буркнув він за хвилину.

— А хто їх б'є? — сказав Ота. — Я ні. Хіба що французи… — Обережно, бо я теж француз!

— Тоді даруй. Хвилину вони їхали мовчки. Ота дивився на водієві руки, порослі кущиками рудуватого волосся.

— Чому ти працюєш у бледі, якщо ти француз?

— А що тут дивного? Я був у Легіоні.

— Ти офіцер?

— Хіба я схожий на офіцера? Солдат!

— Невже в Легіоні служать і французи? Я маю на увазі простих солдатів.

— А чого ж. Можеш сказати, що ти іншої національності, коли маєш на це підстави.

— Он як…

Водій висякався, витяг хустинку й витер нею носа.

— Що ти накоїв?

— Нічого.

— Не бреши!

— Справді нічого. Я тільки загубив документи. Все вже було майже владналося, та я знову накоїв дурниць.

— Яких?

— Ну, наприклад, багато молов язиком.

— Тоді прикуси його.

На якийсь час вони замовкли.

— Що ти везеш? — спитав Ота.

— Добриво. Фосфати.

— А хто тобі сказав, щоб ти мене підвіз?

— Віда. Він прислав мені записку. Віда чудовий хлопець.

— Я знаю.

Вони знову якийсь час їхали мовчки.

— Послухай, — озвався Ота знову. — Чим пояснити, що ці араби такі дурні?

— Чому ти гадаєш, що вони дурні?

— Та так.

— Тому, що вони не дали нам копняка під зад? — засміявся водій. — Будь певен, колись вони це неодмінно зроблять.

— Коли?

— Тоді, коли їм усе це набридне.

— А коли їм це набридне?

— Важко сказати, — промимрив водій. — Мабуть, тоді, коли їм проясниться в макітрі! Коли вони зрозуміють, що тут їхній власний дім.

Він обвів довкола рукою. Очі його зупинилися на білій смузі гір.

— Чорт! Це завжди мені нагадує Альпи. Ти був коли-небудь в Альпах?

— Ні.

— Вони схожі на оці гори. Не зовсім, але майже. Я звідти. З Шамоні.

— Що це за гори? — запитав Ота.

— Які? Альпи?

— Ні. Оці.

— О боже! — вигукнув водій. — Я трохи не наклав там головою, а він навіть не знає, що це таке! Це Високий Атлас, розумнику! А он ті коричневі позаду — то Середній Атлас.

— Там я вже був.

— Ну й досить з тебе, — сказав водій. — А звідкіля ти?

— З Чехословаччини.

— Tchecoslovaquie. Сто чортів! У вас що, всі слова такі довгі?

— Ні.

— Тоді скажи мені що-небудь по-чехословацькому.

— А що саме ти хотів би почути?

— Байдуже. Якого-небудь вірша, щоб я почув, як ви кукурікаєте.

— Ми не кукурікаємо, — образився Ота. — І таких дурниць мені більше не кажи! — Він сперся на сидіння й заплющив очі. Перед ним одразу постали дві тополі біля батьківської хатини. — Гаразд, слухай. Ми вчили цього вірша в школі, і він мені дуже подобався. Тільки я вже, мабуть, його забув.

— О, це справді звучить дуже гарно, — сказав водій. — Sans blague[42]. — Він повернувся до Оти й зменшив швидкість. — О боже, та ти плачеш! Я бачу, що ти таки йолоп! Треба було сидіти дома, якщо ти ганчірка… Перестань, кажу тобі! Так не годиться! Я тебе розумію. Але це нікуди не годиться, приятелю.

Вони раптом зупинилися, і водій плеснув Оту по плечу, а тоді обняв його за шию й почав заспокоювати:

— Ну, ну, не треба.

— Краще не торкайся мене, — схлипував Ота. — Я, мабуть, набрався вошей з отієї сутани. Скрізь свербить.

— Не мели дурниць! — зареготав водій. — Щонайбільше ти міг набратися бліх. Вошей у них немає, вони не такі страшні, як здаються.

— Мене налякав Віда.

— Він пожартував. Віда веселун. У нього були воші, і в мене теж, у всіх нас були воші в Легіоні. Тільки бербери не мали вошей. Воші їх не чіпають, бо поламали б собі хоботки.

— Ну добре, хай буде по-твоєму, — сказав Ота. — їдь уже. Я хочу швидше дістатися до Марракеша.

— Авжеж, авжеж, — промимрив водій. — Тільки я ще дам тобі закурити.

Він застромив йому в зуби сигарету, підніс вогню, увімкнув мотор, і машина поїхала. А з неба золотим піском сипалася спека і лягала на землю, що раптом стала рожево-золота, мов батькова весільна обручка, в якій було багато міді.

Незабаром з'явилися й пальми, справжні високі пальми, перші пальми, які Ота побачив у Марокко. Та він бачив їх невиразно, бо очі його вперто сльозилися, й пальми здавалися розмазані, наче павині пера. Їх ставало дедалі більше, і невдовзі виріс цілий ліс павиних хвостів. Машину вже не трусило, бо вони виїхали на асфальт.

— Розповідають, — мовив водій, — що. колись цей закутень облягли якісь вегетаріанці, котрі їли тільки фініки. Де вони їх узяли, не питай мене, я не знаю, це загадка, бо цих пальм тоді тут іще не було. Вони виросли потім з кісточок, що їх ті вегетаріанці кидали на землю. Так розповідають про цей пальмовий гай. А он та вежа — то Кутубія, чудовий мінарет. Майже сімдесят метрів згори донизу і знизу догори теж. А он за тими рудими мурами — твоє село.

— Яке село?

— Отакої! Він навіть не знає, куди їде, — зітхнув водій. — Звичайно, Марракеш, а не Париж.