Карнавал у Марокко

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На рейді стояли два сірі військові кораблі — один більший, другий менший — наче мати й дитина незвичайного виду птахів, у яких замість пір'я ростуть гармати.

У клешні порту повільно входив великий танкер, майже по саму палубу занурений у воду й дивовижно потворний, з трубою аж на кормі й великим черевом, яке нагадувало хазяйку з готелю «Страсбург». Гарненький білий пароплав подав прощальний гудок, посилаючи в небо хмарку ще білішої пари. І скрізь, скрізь здіймався ліс труб, щогл, канатів, підіймальних кранів, чувся брязкіт ланцюгів, дзенькіт металу, крики людей… І Ота подумав, що якби йому пощастило загубитися в цьому вирі, він став би його часткою. Може, йому навіть удалося б пробратися на якийсь пароплав, заховатися й вийти на світло аж посеред океану. Потім він одробив би дорогу будь-куди… до Австралії, Китаю чи Південної Америки… і працював би так, що капітан не захотів би з ним розставатися, сказав би: «Ото Скала, ти молодець і добрий матрос, і поки я господар цього пароплава, ти матимеш у мене роботу. Тільки на берег не сходь, Ото, бо тебе заберуть і відішлють етапом додому, а це був би сором і жаль». І він, Ота, відповів би: «Не турбуйтесь, я на берег не ступну, навіть якби там росли пальми аж до неба й на кожній висіло б по десять кінозірок. Я ситий берегом по саму зав'язку, капітане, я там уже дечого скуштував і тепер радію, що маю роботу, койку і спокій». А за рік-два у нього завелися б гроші, бо він одкладав би всю платню, і десь у Європі зійшов би на берег і сказав: «Тепер можете відіслати мене додому, я маю чим заплатити за дорогу, і ще дещо залишиться. Вдома мені дадуть нові документи, коли я все поясню. Адже я нічого поганого не вчинив. Нічогісінько! Хіба що зацідив у пику одному поліцейському, але там, у Африці, це дозволяється. Я повірив типові із штучними зубами, та тепер не віритиму, бо людям не можна вірити, хоч це не передбачено ніякими законами…»

Ота спіймав себе на тому, що думки його сягають надто далеко, що, по суті, то вже не думки, а мрії, і примусив себе думати про цей порт, де, зрештою, знайшов би роботу, якби був кольоровий. Якби він був араб, схожий на Ісмаїла, чи на Юсуфа, або на того негідника Ганеша. Його напевне прийняли б, кинули б йому на плечі мішок з вугіллям або чимось іншим — і гайда! У марокканців, мабуть, немає-ніяких документів; у них є тільки імена, які важко запам'ятати, і обличчя, що здаються однаковими, і немає ніяких паспортів з фотографіями. Вони — мов птахи, тільки що мусять тяжко працювати. Тяжко працювати! Та це нестрашно. Коли у тебе дужі руки й бодай на три чверті наповнений шлунок, ти можеш працювати, витримаєш. Життя без праці схоже на таке собі животіння. «Ні, я цього не витримав би… Ні, це неможливо…»

Ота здригнувся. Глянув на свої руки. Вони були брудні, та й сам він був у бруді, певно, наскрізь просяк смородом того сарая з пацюками. Бррр!

Він побіг до моря й недалеко від порту викупався. Потім виправ сорочку, полотняні штани й піджак і став чекати, поки все це висохне на гарячому сонці. А потім натяг штани й виправ труси. Розгорнув згорток, що йому разом з двома франками сунула в кишеню Віветта. З'їв шматок хліба з печеною рибою, дві фіги й відчув себе значно краще. Навіть дорікнув собі, що, мабуть, надто швидко відмовився від наміру ще раз обійти місто й пошукати роботи в найглухіших вуличках, у найменших майстернях, може, навіть у тих, що не викликають до себе довіри…

Ота рвучко підвівся. Зрештою, йому не лишалося нічого іншого, як знайти якусь роботу або повернутися До Віветти й Мусси.

А чи найнятися в Легіон — там теж не вимагають документів. Це було б жахливо, він уже чув про Легіон різні страхіття, — і, мабуть, це правда, бо не було б стільки дезертирів, — проте виходу нема: якщо вертатися в медіну, то радше в Легіон!

Біля самого порту він глянув у дзеркало, що висіло коло дверей перукарні. Насилу впізнав себе в цьому змарнілому, пом'ятому волоцюзі, зарослому, мов каторжник. Хвилину пильно придивлявся. «О боже, що Віветта в мені знайшла?.. Я годжуся хіба для Легіону, більш ні для чого…»

Ота нахилив обличчя до самісінького дзеркала й подивився зблизька собі в очі. «То що ж ми, Отику, придумаємо? Купимо за два франки сигарет або чарку чогось міцного? Чи, може, підемо поголимось і що раз пошукаємо щастя, хоч це, звичайно, марні зусилля. Панитися було б куди приємніше…

Та ні, ні! Це було б мерзенне боягузтво! Поголимося, Отику, й спробуємо щастя у Ляфоржа: «Послухайте, мосьє, я хоч і не маю при собі документів, але міг би вам стати у великій пригоді, бо я — майстер по холодильниках. А якщо не вірите, то біжіть до готелю «Страсбург» і подивіться, як я там чудово полагодив…»

На плече йому лягла важка рука, і Ота здригнувся. Поки він повертав голову, в ній майнули дві думки-блискавки: «Мене спіймано, і мені це зовсім байдуже».

Він обернувся. Позаду стояв не поліцейський, а Каміль, боксер із «Менари», з яким він випивав на гроші Монді Перрейри. Каміль Верхарт, чемпіон Фландрії.

— Ха! — вигукнув Ота, мало не шкодуючи в душі, що це не жандарм і що доля сама пе вирішила все за нього. — Де ти тут узявся?

Каміль знизав плечима, але не відповів. Від нього тхнуло, як із ящика з туалетним милом.

— Хай йому чорт! — потягнувши носом, вигукнув Ота. — Ти що, викупався в парфумах?

— До там, — сказав Каміль. — Я тільки попросив, щоб мене трохи прикрасили.

— Тобі це й досі не набридло?

— А хто сказав, що мені це не набридло? — буркнув Каміль і пильно подивився на Оту. — Ти нічого не помітив?

— Ні. А що я мав помітити?

Каміль нахилився до Отиного обличчя.

— І тепер теж?

— Так, і тепер теж.

— Тоді все гаразд, — полегшено зітхнув Каміль, — Я попросив, щоб мені трохи підфарбували волосся.

— Волосся? — здивовано перепитав Ота. — А навіщо?

— О боже, — зітхнув Каміль. — Скажи, ти бачив коли-небудь сивого боксера?

Ота закліпав, очима. Тепер він і справді побачив червонясте волосся над Камілевими вухами, власне, над тим, що в нього лишилося від вух.

— Еге, — сказав він. — Тепер бачу. — І одразу ж дорікнув собі: Каміль занепокоївся, став перед дзеркалом, почав нервово оглядати себе з усіх боків.

— Клятий перукар, — бурчав він, — це він мене так спотворив. Та воно й не дивно, тут не вміють фарбувати, як у Франції. Але скажи, ти бачив коли-небудь…

— Не бачив, — урвав його Ота. — І тепер теж майже нічого не бачу. Повір, не так уже й погано. А при штучному світлі зовсім непомітно.

— Для мене важливе не штучне світло, для мене важливий Монді! Тільки помітить це — одразу ж вижене або наполовину зріже премію.

— Що робить Монді?

— А що він іще може робити? Капості, більш нічого. А ти як? — Здавалося, Каміль тільки тепер помітив Оту й зморщив позшивані брови. — Вигляд у тебе не дуже…

— Через те я й вирішив поголитись.

— Добре, — сказав Каміль. — Я тебе підожду.

Було приємно відчувати на обличчі лоскотання мильної піни, та ще приємніше було мати друга, який жде і з яким можна про все поговорити. «Він неодмінно на щось розщедриться, цей добряга Каміль, щонайменше на пачку сигарет і чашку пристойної кави. Це поставить мене на поти. І я буду в формі, коли доберуся до Ляфоржа. А що це додасть мені віри в собі й витримки. «Дорогий пане Ляфорж, — скажу я, — ви, безперечно, добрий ділок, але вам потрібен фахівець, який справді розуміється на холодильниках, і цей фахівець стоїть перед вами. А якщо не вірите, то біжіть до готелю «Страсбург» і подивіться…»

В цю мить Ота з болем усвідомив, що не піде ні до якого Ляфоржа, що це абсолютно зайве: він не зможе ні на що послатися, нічим похвалитися, бо Віветта вже, напевне, смикнула за нитку й холодильник не працює. Отак. І він сам собі нашкодив.

Перукар хотів ще напудрити підборіддя, однак Ота відмовився. Злякався, що Камілеві набридло його чекати, що вулиця порожня і тепер нема нікого, хто міг би хоч трошки допомогти.

Розплатившись, Ота вийшов із перукарні. Каміль стояв перед дзеркалом і оглядав свої нафарбовані скроні. Повернувся до Оти:

— Ти посвіжішав. Маєш набагато кращий вигляд, ніж я.

— Облиш, Камілю, — сказав Ота, ледве зводячи дух. — Ніхто нічого не помітить, якщо ти сам не розтеленькаєш.

— Монді, можливо, ні, а Фавлер помітить.

— Який Фавлер?

— Той, що зустрів нас тут, партнер Монді. Це страшенний жаднюга. І до всього, ще терпить збитки.

— Мало публіки?

Вони пішли довжелезною брудною вулицею, що вела до порту.

— Справи його, може, й пішли б гаразд. Але погано те, що… — Каміль обернувся до моря, яке синіло аж до обрію. — Бачиш отой крейсер і міноносець?

— Бачу, а що з ними?

— З ними нічого, — засміявся Каміль не дуже весело. — Та на них є команда чудових боксерів. Їх п'ятеро — один найлегшої ваги, два напівсередньої, один напівважкої й один середньої. Самі зірки, чемпіони французького морського флоту. Вони тут усього три дні, а вже першого вечора рознюхали про нас і помірялися з нами силою. Боже, якби ти знав, що вони зі мною робили!.. Той жеребець так мене молотив…

— Ну, ну, не плач, — сказав Ота. — Такий старий лис, як ти, скрізь зуміє дати собі ради.

— Воно тільки так здається, — сплюнув Каміль. — Я погано бачу на ліве око, і в цьому моя біда. А той негідник помітив це ще під час першого раунду й пішов на мене з лівого боку. Удар за ударом, свінг за свінгом. Боже… Гадюці теж добре дісталося, і Марселеві. Монді мусив заплатити першого й другого вечора. А вчора ми вирішили не виступати. Ця матроська наволоч граючись розправилася б із нами. Сам розумієш, хлопці молоді, у чудовій формі, ситі, ніякого клопоту, дисципліна, тренування. Фавлер уже хоче накивати п'ятами, переїхати в інше місце.

— А куди саме?

— Хіба я знаю? Кудись, де немає моряків.

Вони йшли поволі, перевальцем. Здавалося, що Каміль нікуди не поспішає, тим більше до Монді Перрейри і Фавлера. Схоже було, що справи його кепські. Можливо, у нього зовсім немає грошей або їх так мало, що він не захоче розлучитися навіть із, п'ятьма франками.

Не захоче зробити те, на що сподівався Ота і чого водночас жахався.

Каміль закурив і почастував Оту сигаретою.

— Мені б твої очі і твою молодість…

— Ну й що б ти з ними робив?

Каміль розвів руки і всміхнувся так щасливо, що його важко було впізнати.

— Все! Все на світі. Все.

Це було смішно. Чи, може, не смішно, але ці слова так роздратували Оту, що він ледве стримував лють.

— Знаєш, хто ти, Камілю? Бовдур. Бовдур! Ось що ти зробив би! — І Ота сердито скрутив дулю. Та в ньому нараз щось зламалось, він почав шморгати носом і витирати його долонею, як шмаркач.

— Що з тобою? — запитав Каміль.

— Нічого. Просто я змушений вступити до Легіону, бо нічого іншого для мене тут уже немає.

— Не дурій! — сказав Каміль.

— Я не дурію! — І Ота почав схвильовано розповідати, що з ним скоїлося після того, як він зійшов на берег. На превеликий подив, ця історія видалася йому страшенно наївною.

— О боже, — мовив Каміль. — А я думав, що ти спритніший. Ти голодний?

— Ні. Але мої нерви не витримують. Мене наче побили.

Каміль завернув до кав'ярні. Вони сіли за столиком на тротуарі, пили смачну каву й дивилися на двох арабських хлопчаків, які повзали попід столами, збираючи в паперові мішечки недокурки. Каміль курив і мовчав. І Ота мовчав, думав, що Каміль уже, мабуть, — не озветься. Але Каміль озвався, сказав, що тут страшна спека. Ота закивав головою — так, так, спека справді страшенна, і на рингу, мабуть, не можна витримати. Каміль не сказав ні «так», ні «ні», й тоді Ота запитав, що за людина Фавлер, англієць чи хто?

— Ні, — похитав Каміль головою, — Фавлер з Алжіра й каже, що він ельзаський дворянин.

І знову запала тиша. Каміль мовчки курив, і тоді Ота з відчаю запитав, що за людина Монді Перрейра. А коли почув, що це португалець, поцікавився, як він платить. Каміль відповів, що це залежить від того, наскільки хто йому потрібен, бо Перрейра свиня, і Марсель щодо цього мав слушність.

Ота заплющив очі й пригадав, що Марсель — це той чорнявий худий коротун із канарковим шарфом на шиї. Марсель Петіжан, чемпіон Ельзасу… Він не знав, як знову перевести мову на Перрейру, Фавлера і взагалі на бокс. Невдовзі Каміль розплатився, і вони встали.

— Куди ти тепер? — запитав Ота.

— Додому, — відповів Каміль.

— Тоді бувай.

— Не дурій, — сказав Каміль. — Ти підеш зі мною, і ми спробуємо щастя в Перрейри.

— Хоч я й без документів?

— Гм… — Каміль мить подумав. — У Монді Перрейри скрізь друзі, й у Фавлера теж, мабуть, якось уладнають, якщо, звичайно, захочуть.

Вони рутили поміж столиками до тротуару, й Оту охопила незвичайна радість, яка швидко змінилася страхом, що Монді його не візьме й що знову пропадуть усі надії… Водночас він потерпав, що Монді його візьме, а Гадюка поб'є на смерть… Вони зупинилися перед готелем «Ля Куполь». Порівняно із «Страсбургом» це був замок, але вичовгані килимки свідчили їіро те, що власник замку давно вже розпрощався з вищим світом.

Ідучи вестибюлем, Ота думав про Джоанну Перрейру, бо тільки думка про неї допомагала прогнати від себе страх. Це буде чудово, коли він опиниться біля неї. Особливо тепер, після Віветти. Вони — як світло й тінь.

Ота схопив Каміля за лікоть:

— Послухай, ти, мабуть, знаєш: чому Джоанна вийшла за Монді?

— Бо вона нітрохи не краща за нього.

— Брехня!

Каміль зупинився, повернув до нього голову і облизав губи.

— Мабуть, нітрохи не краща, — виправився він. — Хто може зрозуміти жінок…

Каміль рушив до ліфта, але замість відчинити двері зупинився перед дзеркалом і ще раз старанно пригладив пофарбоване волосся.

— О боже, який у мене вигляд! Зрештою Монді візьме тебе, а мене викине… Та ні, — він обернувся і засміявся, — іду, це я жартую. Чого б він мене викидав, у нього й так мало людей.

— Хіба Фавлер нікого не привів?

— Тільки одного, якогось чемпіона Корсіки. Але втік Густ.

— Густ? — здивувався Ота. Це був той навіжений латиш з очима, в яких, здавалося, сиділи дві мухи. — А куди?

— Мабуть, до Легіону.

Ота зупинився на сходах.

— Оце здорово! Хтось рятується від Перрейри в Легіоні, а я рятуюсь від Легіону у Перрейри. Ну й сміхота!

Каміль постукав у двері.

— Хто там? Заходьте! — почувся голос того штукаря, Монді Перрейри.

Каміль просунув у двері голову:

— Шефе, я привів вам боксера.

— Де ти його підібрав?

— Унизу в кафе. Він хотів побитися зі мною об заклад на пляшку коньяку, що нокаутує Гадюку.

— Давай його сюди!

Каміль обернувся до Оти.

— Заходь. — І відступив, даючи йому дорогу. Очі їхні на мить зустрілись. Ота ще встиг побачити, що райдужні оболонки у Каміля смугасто-жовті, як тигряче хутро, і переступив поріг.

Раймундо Перрейра у мокрій од поту шовковій сорочці й краватці з вогненними смугами сидів за столом, поклавши ногу на ногу, і їв горіховий торт. Мовчки глянув на Оту. Вусики-олівчик, приліплені під самісіньким носом, погойдувалися вгору-вниз, наче поплавок на хвилі.

— Добридень! — чемно привітався Ота.

— Ого! — вигукнув Монді. Дожувавши, він хвилину висмоктував те, що застрягло в зубах; звук цей був схожий на цвірінькання птаха.

Ота несміливо озирнувся. Біля вікна, засунувши руки в кишені і подзенькуючи монетами, стояв високий рудуватий чоловік; він мав усіяне ластовинням обличчя і кутасте підборіддя.

Біля другого вікна, спиною до кімнати, стояла Джоанна. Сонце мінилось у її волоссі, й вона була точнісінько така, як Ота її собі уявляв: вона була світло, а всі інші — тінь.

— Ого! — повторив Перрейра, запихаючи в рот останній шматок торта. — До нас прийшли гості. Фавлер! — повернувся він до рудого. — Погляньте на це спортивне диво. Це той джентльмен, що поклав Гадюку фолом, а потім витиснув з мене премію.

— Ніякого фолу там не було… — заперечив Ота.

— Тихо! — гримнув на нього Монді. — Коли я кажу, що це був фол, то він таки був! Зрештою це тобі підтвердить Гадюка. А тепер кажи, чим ми зобов'язані тобі за таку честь.

— Він міг би пристати до нашої компанії, — сказав позаду Каміль, — його кулаки аж просяться в бій, стільки в них динаміту.

— Гм… — закліпав очима Монді! — А чого він такий пом'ятий? Процвиндрив мої шістдесят франків і тепер сидить на мілині, га?

— Якби він сидів на мілині, то не побився б зі мною об заклад… — знову озвався Каміль.

— Помовч, нехай каже він!

— Я пристав би, — сказав Ота. — Охоче спробував би ще раз…

Він замовк, дивлячись на Фавлера. Той саме, відійшов од вікна й поволі підступав до нього довгими, лінивими кроками. Зупинившись перед Отою, Фавлер оглянув його, скоса дивлячись з-під примружених повік. Здавалося, він його роздягає.

— Досвід у тебе, видно, невеликий. — У Фавлера був дзвінкий, скляний голос. — Покажи зуби!

Ота підкорився. Він уже бачив, що Фавлер дивиться на нього, мов на коня, якого хоче купити спільно з Монді.

— Візьміть його, — озвалася раптом Джоанна, напівобернувшись і з усміхом дивлячись на Оту, що стояв, роззявивши рота, червоний мов рак. — Облиште це, Фавлер, і візьміть його, — повторила вона. — Він переміг Гадюку в першому ж раунді, цього, мабуть, досить.

— Хвилинку, мадам, — відповів Фавлер і звернувся до Оти: — Де ти займався боксом?

— Дома, в Чехословаччині. Трохи у Франції.

— Ти професіонал?

— Так.

— Покажи книжку.

— Ви маєте на увазі… — Ота затнувся. — Ви маєте на увазі…

— Авжеж! — урвав його Фавлер.

— На жаль, у мене її немає…

— Але вона була. Він показував мені її на пароплаві, — збрехав Каміль, який стояв позаду.

— То чого ж її в тебе немає зараз?

— Загубив. Разом з валізою і всіма документами!

— Ай-ай-ай! Оце так! — Монді Перрейра глянув на Фавлера, який стояв, надувши щоки, проте не сказав ні слова.

— Кепські твої справи, юначе, — озвався нарешті Фавлер.

— Але це, певно, можна було б якось залагодити, — зауважив Каміль. — Вам не хочеться втручатися в чужі справи, шефе, однак ви знаєте, що нам потрібен цей красунчик…

— Ми знаємо й те, що нам не потрібно, — присадив його Фавлер. — Я маю на увазі твої поради.

— Послухайте, — сказав Ота. — Всі присутні тут можуть підтвердити, що в мене були документи, інакше б я не потрапив на пароплав і не зміг би зійти з нього. Я не думаю… — Він замовк, бо не міг і не мав права просити. Не мав на це права через Монді й Фавлера і не міг через Джоанну. Досить було того, що вона бачила, як він розтуляв по команді рота, наче дресирований тюлень. — Я не думаю… не думаю, що ви боїтеся! — Він відчув на собі Джоаннин погляд. — Але якщо я вам не підходжу, то я піду. — І повернувся до дверей.

— Заждіть, — зупинила його Джоанна. — Фавлер, на одне словечко.

Вони хвилину про щось шепотілися біля вікна. Монді встав і приєднався до них. Нарешті Фавлер засміявся, потім засміявся й Монді.

— Знаєш що? — Монді взяв Оту за лікоть, як тоді, на пароплаві, і в Оти знову було таке враження, мовби його витягують за вуха з циліндра; та сьогодні він уже не пручався. — Знаєш що? Ми візьмемо тебе на один поєдинок. Якщо покажеш себе, то зостанешся у нас, і ми тебе не скривдимо! — Він прицмокнув язиком. — Compris?[18]

— Розумію, — відповів Ота. Його знов охопила радість, мінлива, ніби шовк. — Коли має відбутися поєдинок?

— Не сьогодні, — сказав Фавлер. — Пополудні ми виїжджаємо до Рабата.

Ота невимовно зрадів. Нарешті він виїде з Каса, з цього проклятого міста, де йому ставало дедалі гірше.

— А як же документи? — запитав він.

— Можеш про це не турбуватися, ти зі мною, — заявив зневажливо Монді. — В тебе є хоча б черевики, суспензорій?

— Ні.

— Словом, у тебе нема нічого, крім зухвальства. Побачимо, чи тобі цього вистачить на рингу. Камілю, знайди йому все!

— І хоч трохи випрасуй свою одежу, — докинув Фавлер. Він знову тримав руки в кишенях і дзвенів монетами.

— Гаразд, — сказав Ота. — Але, може, ви дасте мені бодай трохи грошей? Я чую, що їх у вас повна кишеня.

— У тебе поганий слух, ти помиляєшся, — посміхнувся Фавлер і, витягати з кишені в'язку ключів, задзвонив ними Оті перед носом. Але з другої кишені він вийняв десять франків. — Це тобі поки що на сигарети. Костюм можеш випрасувати за мій рахунок. А тепер іди!

— До побачення! — вклонився Ота Джоанні.

Вона всміхнулася, коли він уже опинився за дверима і, зачиняючи їх, подивився на неї крізь щілину. Джоанна все ще всміхалася. Наче в кінотеатрі, коли з екрана зникає гарне ясне видиво.

— Щиро кажучи, я вже боявся, що тебе спіткає невдача, — буркнув Каміль.

— А чого ти повинен за мене боятися? Тобі це, зрештою, має бути байдуже.

— І то правда, — погодився Каміль.

Ота взяв його під руку.

— Джоанна за мене заступилася, ти помітив? А дехто казав, що вона погана жінка.

— Послухай, я б тобі радив зараз думати не про жінок, а про поєдинок. Тебе виставлять проти Гадюки, можеш не сумніватись.

— Ну то й що? Це, звичайно, звір, але він телеграфує очима, куди пошле удар. Ти цього не знаєш?

— Знаю.

— Думаю, що він нічого мені не зробить.

Оті й справді все раптом здалося легким і ясним. Наче той пушок довкола Джоанниної голови, оті дрібненькі світлі волосинки, які вибилися із зачіски і які видно було тільки проти сонця. Він біг до сходів поруч з Камілем, який важко відсапував.

— Тобі я теж вдячний, Камілю! Ти повівся як справжній друг.

— Не поспішай дякувати, — відказав Каміль. — Ти ж іще не знаєш… Як тебе, до речі, звуть?

— Даруй! — Ота поплескав його по плечу. — Я Ота Скала. І мене, можливо, видаватимуть за чемпіона Чехословаччини.

— Навряд, — зауважив Каміль. — Краще розраховуй на щось зовсім інше.

— Тобто?

Вони були вже на сьомому поверсі, й Каміль показав на кімнату, де мешкав разом з Гадюкою, а тоді, не стукаючи, відчинив двері поряд.

Це була світла кімната з трьома ліжками. На одному сидів кремезний чоловік з веселим обличчям і дрібненькими кучерями. Плямкаючи, він їв абрикоси.

— Це Маріо, — відрекомендував його Каміль.

Маріо виплюнув у долоню кісточку й підвів очі.

— Ти новенький? — Голос Маріо виходив десь аж із дна грудей.

— Мене взяли тільки на пробу, — відповів Ота. — Це ти чемпіон Корсіки?

— А що, не схожий? — засміявся Маріо. — Бери. Абрикоси перший сорт.

Ота взяв кілька штук, і Маріо пильно дивився, чи вони йому сподобаються.

— Ну як?!

— Перший клас.

Каміль тим часом сів на ліжку під вікном.

— Швидко скидай свою шкуру, я віднесу покоївці, хай. випрасує.

— Хто тут іще живе?

— Біля дверей спав Густ. А оце ліжко Марселя.

Каміль узяв Отину одежу і вийшов. Запала тиша, яку порушувало тільки плямкання Маріо.

Ота підійшов до Густового ліжка. Постіль була розкидана, ніби Густ устав з неї лише п'ятнадцять хвилин тому й помчав до Легіону. Мабуть, вона була ще тепла. Мабуть, він не взув навіть черевиків, цей осел Густ із мухами в очах.

— Коли він утік? — запитав Ота Маріо.

— Хто?

— Густ.

— Позавчора. Покоївка тут зовсім не прибирає.

— А ти? Де тебе знайшов Фавлер?

— В Алжірі, — відповів Маріо. — Але я працював на нього ще раніше.

— Що він за людина?

— Можна жити.

— Гм. А яка в тебе вага?

— Напівважка, — відповів Маріо. — Непогані абрикоси, еге ж?

Ота підійшов до вікна. Воно висіло високо над містом, набагато вище, ніж вікно в готелі «Страсбург», і Ота побачив море, навіть не вихиляючись. Йому добре було видно те місце, де недавно стояла на якорі «Менара» і де він зійшов на марокканський берег із собакою Дантоном, митницю, де вдарив поліцейського, і ще далі — жовтаву масу медіни, серед якої стирчав кутастий мінарет і яка звідси здавалася майже гарною. Такою гарною, що Ота ледве повірив, що десь там, на дні цього лиха, він провів сьогодні жахливу піч. Далеко ліворуч видніла зелена пляма, парк, де він учора під кущем ночував з собакою, повним бліх, а трохи позаду — щось блискуче, мабуть Бідонвілль. Унизу довкола були дахи сучасного міста, певно, і дах готелю «Страсбург», і тераса, де ще й сьогодні лежить оте голе дитинча й дриґає ліжками. Bin бачив усе це як на долоні, всі свої зупинки в Каса, весь той шлях, який видався йому таким довгим, складним і сповненим небезпечних пасток, але який, може, й справді був тільки метушнею переляканого жука.

Проте цей жук тепер урятувався, він уже нагорі й може чхати на весь світ. Правда, становище його не дуже поліпшало, але все-таки поліпшало, хоч на крихту. А крихта в цій ситуації означає для нього страшенно багато. «Взяти хоча б десять франків і оцю розкидану Густову постіль. Що для іншого означає чужа, розкидана постіль? Нічого, він у неї, можливо, й не ліг би. А для мене це величезний крок нагору, і я почуватимусь у ній королем. І триматимусь за неї зубами й кігтями, радше дозволю на рингу вибити собі зуби, ніж піти знову у те багно, в той безнадійний жах. Радше дозволю себе вбити!»

Ота обернувся до Маріо.

— Тобі тут подобається? Тут, у Каса?

— Цілком, — відповів Маріо. — Абрикоси тут перший сорт. Бери ще.

— Охоче.

Але Ота не взяв. Щось примусило його обернутись. У дверях стояв П'єтро Сокко, Гадюка. Ротик маленький, як квітка, руки опущені вздовж тіла, кулаки трохи не сягають колін.

— Яка приємна несподіванка, — мовив він неквапливо, вп'явшися в Оту зеленими очима. — Ти знову захотів скуштувати моїх кулаків? Пізно, та все-таки.

— Я ждав, коли ти знову зведешся на ноги, — відповів Ота.

— Мадонно! — зареготав Гадюка. Він розчепірився, пальці рук застромив за пояс довгих штанів. На ньому була стара майка з гадюкою. — Мадонно! Коли писатимеш своїй дівчині, не забудь нагадати, що тебе поховають у Марокко.

— Головне, що не поруч тебе.

— Прошу вас, облиште дурні балачки, — невдоволено озвався Маріо. — Краще візьміть…

У цю мить до кімнати вбіг Марсель Петіжан. Рвучко відчинивши двері, він ударив ними Гадюку в спину, але не звернув на це ніякісінької уваги й побіг просто до свого ліжка. Зупинився лише тоді, коли побачив Оту.

— Чорт, ми, здається, знайомі, правда? Авжеж, знайомі. Тебе взяли замість Густа?

— Та начебто.

— Оце так новина… — сказав Марсель, проте не докінчив і люто озирнувся. — Хто качався на моєму ліжку? Часом не ти?!

— Ні, — відповів Ота. — Це Каміль.

— Так от, — буркнув Марсель. — Щоб тобі було ясно з самого початку: я забороняю навіть торкатися моїх речей! — Він скинув сорочку, залишивши на шиї лимонний шарф, зав'язаний ковбойським вузлом, і почав витирати спину рушником, наче після ванни. — Чорт, там справжнє пекло… Чого ти так на мене вирячився, Гадюко? Хочеш загіпнотизувати?

— Тебе ні. Мене, — мовив Ота. — Хоче, щоб у мене завтра впали руки. Хоче послати мене на той світ.

— То чого ти не відчиниш ним двері? Чи, може, боїшся? — посміхнувся Марсель і замахав перед Гадюкою рушником. — Киш! Щезни, хробак! Ти тут не дома!

— Свята діво, тут справжня колекція шимпанзе! — засміявся Гадюка. — Коли б це не звучало як жарт, то… — Він підніс до носа кулак, значуще понюхав його і вийшов.

Марсель кинув рушник на постіль, приліпив долонею пластир, який відклеївся від щоки, і глянув на Оту:

— Між нами, це не хробак, а дикий звір, і він затаїв на тебе злість. Будь з ним обережний.

Ота безтурботно засміявся.

— Ніхто з вас не хоче першосортних абрикосів? — запитав Маріо. — Залишилося всього чотири штуки. Але я вже не можу.

— То відпочинь, Наполеоне, — всміхнувся Марсель. — Не треба все жерти одразу. — Він повів очима по кімнаті, а тоді звернувся до Оти: — Де твої речі? Чи ти, може, прийшов, як до шинку?

— Майже. Всі мої речі пропали, — відказав Ота й знову розповів свою історію.

Маріо підвівся, підійшов до вікна; хвилину повагавшись, він заходився доїдати абрикоси. У нього були міцні волохаті ноги, груди, як панцир, і трохи короткі руки, які він підняв, щоб вітер з моря дув йому під пахви.

— Ну от, — зітхнув віп і викинув мішечок з кісточками на вулицю. — Все. Абрикоси — моя слабість.

Марсель зареготав, слухаючи Оту:

— Ну й дурень же ти! Чотири тисячі франків! Знаєш, що ти міг тут за них мати?

— Де там, — відповів Ота. — Я саме того й прийшов до тебе, щоб ти мені про це сказав.

Він сів на Густове ліжко. Потім поклав голову на край подушки, подалі від ямки, яку Густ витиснув головою. Та обличчя його все одно зсунулося туди, і він заснув, міцно тримаючись за бильце ліжка, немов боявся, що воно від нього втече.

Пополудні вони виїхали до Рабата. Сиділи у відкритій машині на дошках Фавлерової розбірної сцени й рингу. Вітер куйовдив усім волосся, тільки в Марселя воно було змащене брильянтином і скидалося на чорний шолом. Машина мчала по шосе, відполірованому десятками тисяч авто, ліворуч синіло море, праворуч розіслалася безлюдна коричнево-зелена рівнина. Моро й рівнина були весь час однакові, й через те здавалося, наче машина стоїть на місці і тільки шурхотить шинами. Зразу ж за Каса Ота побачив скелі, де позавчора купався перед тим, як піти до Віветти, але це коротеньке видиво промайнуло і лишилося позаду, в безповоротному минулому, де йому й належало бути. Ота не хотів про це більше згадувати. Шлунок його був повний, десь попереду, в незнайомому місті, чекало ліжко, на яке він матиме право лягти і яке у нього ніхто не відбере, хіба що Гадюка. Про Гадюку, про поєдинок із ним, від якого залежить усе, він тепер-думав весь час.

Їхали вже цілу годину, але майбутнє, про яке думав Ота, нітрохи не наблизилося — його заступав Гадюка. Здавалося, що й Рабат не ближчає, що все довкола завмерло і тільки чекає поєдинку, після якого все або завалиться, як будиночок у Бідонвіллі, коли його копнути ногою, або залишиться, таке ж прекрасне, як він бачив у своїй уяві: їжа, постіль, кілька франків… а може, й закордонний паспорт. Ота високо підніс голову, щоб вітер обвіяв обличчя й угамував хвилювання… і мимохіть глянув крізь маленьке засклене віконце в кабіну, де поруч водія-араба сидів Гадюка. Наче пан, який має право на краще місце. Гадюка, мабуть, відчув цей погляд, бо враз обернувся й посміхнувся. І Ота раптом зрозумів, що вони обидва прагнуть одного — перемоги, навіть якщо б це коштувало життя суперникові. Гадюці, певно, байдуже, хто це буде, але він, Ота, жадав, щоб то була тільки одна людина в цілому світі. Гадюка.

Незабаром на обрії показався Рабат. Це було гарне місто, набагато краще, ніж Касабланка. У синьо-зелених садах потопали вілли. На пагорбі розкинулося арабське кладовище й дивилося на океан. Над дахами будинків літали лелеки. Два мінарети, схожі на величезні чотирикутні стовпи, височіли над містом, на шпилі кожного золотом виблискували три кулі. Машина зупинилася перед готелем «Дю Марок». Біля тротуару стояв Фавлерів «деляже», а в холі на них уже чекали Фавлер, Джоанна й Перрейра.

— Мерщій до роботи, хлопці, — квапив Фавлер. — Перед вечерею я ще хочу вас трохи потренувати.

Вони поставили ринг посеред квадратної зали з балконом довкола, перевдяглися й почали тренування. Монді Перрейра курив сигарету і стежив за ними. На балконі стояла Джоанна.

— Ти б'єіп, як кенгуру, Густе, — сказав Перрейра.

Всі зупинилися.

— Чого очі вирячили? — крикнув Перрейра й кивнув головою на Оту. — Він виступатиме замість Густа, отже, ми й зватимемо його Густом. Чи ти де хочеш? Може, тебе називати Карпентьє?[19]

— Ні, з мене вистачить і Густа, — промимрив Ота й підняв руку, щоб зупинити боксерський мішок.

— Я думаю, — засміявся Монді. — Чемпіон Латвії — це не так мало.

Зненацька в залі з'явився Фавлер, рудий, як лис.

— Роби що-небудь! — крикнув він Оті. — Я хочу побачити, скільки на тобі втрачу! — І, засунувши руки в кишені аж по лікті, відступив насуплений. — Стоп! — крикнув за хвилину. — Здається, я позбудуся з тобою останніх штанів. Але на, візьми. — Він витяг із кишені десять франків.

— Це мені?

— Тобі. Завдаток.

— Дякую, — витиснув із себе Ота. Це було куди більше, ніж він сподівався. Певно, сподобався Фавлерові, чи, може, знову за нього замовила словечко Джоанна… може, він сподобався і їй. Ота глянув на балкон. Джоанни там уже не було.

Одразу ж після тренування Ота побіг купити собі приладдя для гоління, мило й зубну щітку. Ховаючи перед сном те, що лишилося з десятьох франків, він знайшов у кишені свої фотографії й брудну червону шматину. Розгорнув її й зустрівся з поглядом напівстертих, але все ще здивованих очей худого араба.

— О боже… — Він швидко згорнув шматину, озираючись, чи ніхто не дивиться. Та Маріо сидів на ліжку, тримав у руці паперовий мішечок і заглядав у нього, як гуска.

Ота заховав шматину в кишеню й почав ходити по кімнаті. Ісмаїл і Ганеш, Мухаммед і Ахмед… Він бачив їх тільки вчора, а проте йому здавалося, що цього не було ніколи. Нічого не було. Ні Віветти, ні хазяїна, ні пса з блохами, ні дядька Мусси, ні кіфі, чи ганжі, як це називала Віветта. «Не було нічого, є тільки те, що я опинився у Рабаті в готелі «Дю Марок», в одному номері з Маріо чемпіоном Корсіки, і що завтра битимуся проти Гадюки, чемпіона Сіцілії, який живе поверхом нижче, разом з Марселем і Камілем, бо там є водопровід. Не пацюки, а водопровід!»

Ота ліг.

— На добраніч, Маріо.

— На добраніч, Густе.

— Чому, думаєш, вони зробили з мене Густа?

— Не знаю, — засміявся Маріо. — Може, тому, що від нього лишився закордонний паспорт.

— О! Це непогана ідея!

Ота дивився в пітьму й прислухався до того, як Маріо щось смокче, мабуть цукерки. З ним справді діялися незвичайні речі. Він несподівано став латишем Густом. Це, виявляється, легше, ніж звеліти себе обстригти. Все одно, що надіти маску із штучним носом і піти на бал-маскарад. Настільки просто, що аж дивно. Виходить, позбутися імені набагато легше, ніж, скажімо, кутнього зуба. Зовсім не болить, коли його тобі вирвуть і вставлять інший. Тебе це навіть не бентежить. Усе, мабуть, придумала Джоанна. Бо чого б вона кивала в Каса руданеві: «На одне словечко, Фавлер?» Чого б шепотілася з ним? Чудова, розумна жінка! Ота заснув з думками по Джоанну.

А коли наступного ранку зустрівся з нею в темному коридорі готелю, від тих думок не лишилося нічого, і він спромігся тільки чемно привітатись. Зрештою, це була дружина Перрейри, його шефа.

І все-таки він раптом повернувся й пішов за нею.

— Не сердьтесь, мадам… але я хотів би вас дещо запитати.

Вона зупинилася.

— Будь ласка.

— Чому… — Він затнувся. Це було безглуздо, ризиковано, неделікатно…

— Будь ласка, — повторила вона.

— Чому ви вийшли заміж саме за пана Перрейру?

Жінка здивовано підвела очі:

— Що це ви собі дозволяєте?

— Авжеж… так… — пробелькотів він і позадкував. — З мого боку… Вибачте!

— Стійте! — вигукнула вона. — Чому це вас цікавить?

Він збентежено знизав плечима.

— Це настільки зухвало, що мені навіть сподобалося, — засміялася Джоанна. — Тому я вам скажу: за пана Перрейру я вийшла через те, що кохаю його.

— Це неправда! — вихопилося в Оти.

— Чому ви так думаєте?

— Бо це неможливо!

— Але чому? — Вона зблизька глянула йому в вічі, — Скажіть чому?

— Бо він вам не до пари. Ви для нього надто… надто гарна. І добра.

— Дякую, — всміхнулася жінка. — Ви дуже милий. Вас іще щось цікавить?

— Так, Джоанно. — Йому раптом самому стало страшно за свою відвагу. — Ви називатимете мене Отою чи Густом? Бо моє справжнє ім'я Ота.

— Хлопче, хлопче, — прошепотіла вона.

— Гаразд, хай буде «хлопче», — засміявся він. — Хоч я вже давно не хлопець…

Та Джоанна вже пішла.

Ота стояв у коридорі, схвильований і безмежно щасливий. Усе сталося набагато краще, ніж він міг навіть мріяти. Все було краще, гарніше, надійніше, ніж він сподівався. Він назвав її «Джоанно», і вона не обурилася…

Його наздогнав Каміль і сказав, що шефи хочуть із ними поговорити.

— Тільки з нами двома. Тут пахне якоюсь каверзою.

— Дурниці, — засміявся Ота. Йому здавалося, що Каміль надто підозріливий. У Монді й Фавлера не так погано, хоча обидва вони, звичайно, негідники.

Фавлер стояв біля вікна, як учора в Каса, кімната теж була точнісінько така сама, як у Каса, навіть Монді Псррейра сидів за столом, поклавши ногу на ногу, тільки замість торта у нього в роті була зубочистка і він рухав нею вгору і вниз, наче лінувався кивати всією головою. Але Джоанни не було.

— Хлопці, — почав Фавлер, — я зараз казатиму серйозні речі, і ви добре слухайте, бо тричі повторювати я не збираюся. Ти, Густо, — він показав на Оту, — виступиш увечері перший і покажеш Рабатові, що таке бокс. Розумієш? Це мав бути бій, а не гра в пісочку. Це має бути бокс, про який говоритиме все місто!.. Проти тебе виступить Каміль.

— Хто? — перепитав Ота. Він подумав, що погано зрозумів. — Хто, хто?

— Каміль! Ось він! Ти що, не знаєш Каміля?! — Монді засміявся, виплюнув зубочистку і встав. — І запам'ятай: якщо атакуватимеш надто активно або, навпаки, надто мляво, то повернешся звідки прийшов і не одержиш жодного франка.

— А тепер слухай ти, — обернувся Фавлер до Каміля. — Ти вже двічі підряд дозволив недолугому морякові нокаутувати себе…

— Це був досвідчений боксер, — заперечив Каміль.

— Проти тебе він був зелений.

— Гадюці теж перепало!

— З Гадюкою можеш себе не рівняти, — невдоволено буркнув Фавлер. — Мені потрібен звір, нелюд, і саме такий Гадюка. Не Каміль Верхарт, а Гадюка! Хоч його й б'ють, однак він не дає куняти публіці! Бо він нелюд і звір, розумієш? А мені треба розворушити публіку! Хай реве скільки хоче, хай кидає на ринг що завгодно — тим краще, завтра вона прийде знову. До нас не ходять замолювати гріхи…

— Цього ви можете мені не розказувати, — урвав його Каміль. — Я знав це ще до того, як ви вперше почули слово «ринг».

— Цілком можливо, ти — стара шкапа, — посміхнувся Фавлер і мотнув головою. В кишені у нього забряжчало. — Стара, як світ, що правда, то правда… тож пильнуй: якщо оцей шмаркач нокаутує тебе, то ти не дістанеш навіть копняка під зад, не те що премії. Зрозумів?

— Авжеж, — важко зітхнув Каміль. — Ви хочете мене здихатися.

— Нам потрібен боксер, — докинув Перрейра.

— Ходімо, — обернувся Каміль до Оти.

— Стійте! — вигукнув Фавлер. — Ви, здається, великі друзі. Якщо змовитесь, я викину вас обох!

Каміль вийшов. Ота стояв на місці. Дивився то на Фавлера, то на Перрейру.

— Чому ви не виставите мене проти Гадюки?

— Це цікаве запитання, — посміхнувся Монді. — А й справді, Фавлер, чому?

— А що, коли ми бережемо тебе? — вищирив Фавлер зуби. — Чи, навпаки, бережемо Гадюку? А може, ще один варіант — не хочемо показувати найкращий бокс на самому початку. Найкращий бокс, звичайно, не ти, щодо цього можеш не сумніватися. Найкращий бокс буде післязавтра, коли Гадюка нокаутує тебе. Але перед цим публіка_має впевнитися, що Гадюка — звір. А жінки — довідатися, що в нас є справжній красень і що одного дня звір візьметься до цього красеня. Однак, можливо, красень нокаутує звіра й здобуде велику славу.

— Або навпаки, звір зіб'є на болото цього красеня, і всі за ним плакатимуть, — поетично докинув Монді Перрейра.

— Але спершу цей красень повинен показати, на що він здатний. І це він зробить ще сьогодні, перемігши Каміля, оте позшиване опудало. Якщо красень покаже себе і ми його не виженемо, то він сфотографується й одержить паспорт Густава Сауліта.

Ота мало не підскочив з радості:

— Мені не треба фотографуватися! — І блискавично сягнув у кишеню. — Фотографій у мене вистачає!

— Хе-хе, — захихикав Фавлер, дивлячись на фотографію віддалік, наче далекозорий. — Ти часом не моряк?

— Ні. Це просто так.

— Леле, який гарний віслюк! — зареготав Монді.

— Це колесо можна відрізати! — вигукнув Ота.

— Можна, — кивнув головою Фавлер і поклав фотографію в шухляду. — Але ми почекаємо до вечора. Зрозумів?

— Цілком.

Ота вийшов. Він і справді все зрозумів. Вони жадали реклами. Жадали кривавого бою, без імітації. Однак боялися, що коли виставлять Оту проти Гадюки, цей негідник, охолодить свій запал і нокаутує його на початку першого ж раунду. А може, вони й справді хотіли здихатися Каміля… Ні, навряд. Вони хотіли заробити на ньому, відшкодувати втрачене в Каса і мали на це право. «Я беззахисний, і він не в кращому становищі. Мабуть, слабий, навіть дуже… Я ніколи не бачив, як він б'ється, та навряд, щоб це було цікаво. Він тут із ласки. Стара, зів'яла, підфарбована слава. І я його локаутую. Безперечно. Куди легше, ніж Гадюку. Мені, щиро кажучи, диявольськи пощастило, і я мав би за ці десять франків піти напитись. Хоч я й не в формі, хоч і не тренований, я здолаю Каміля. Неодмінно!»

Спускаючись сходами, Ота повторював на кожній приступці:

— Неодмінно… Неодмінно!..

І все-таки він не радів. Відчував, що радів би значно більше, якби проти нього виставили Гадюку. Боявся б, це правда, але так було б краще. Із сходів побачив Каміля. Той стояв у вестибюлі й, здавалося, на когось чекав.

Ота збентежено зупинився й квапливо сховався за кошлатою пальмою. Чорт! Він не міг підійти до Каміля, не міг хоча б уже тому, що мусив би щось сказати. А він же не міг сказати: «Гей, Камілю, стара шкапо, сьогодні увечері я тобі покажу, де раки зимують! Мені головне зарекомендувати себе, а ти йди під три чорти!» Так негоже, бо… бо людина — це все-таки людина, і в ній є оте, що називається порядністю, дружбою чи ще якось. І коли б послухатись тієї штуки, то треба було б підійти до Каміля, потиснути йому руку, наче нічого й не сталося: «Не турбуйся, друже. Якщо вже так складається, то я ввечері на ринг не вийду. Бувай, спасибі за підтримку, але тут може вижити тільки один. Ти прийшов сюди раніше, отож я вертаюся на вулицю, де ти мене вчора знайшов». Однак він не міг цього зробити, знав, що ніколи не зробить, бо в нього не стане на це снаги.

«О боже, — подумав Ота. — Який я брудний, боягузливий пацюк!»

Каміль усе ще стояв унизу й раз по раз зиркав на сходи, а Ота ховався за пальмою в готелі, куди його привів Каміль, де Каміль допоміг йому одержати постіль і харчі, позичив черевики, суспензорій, — ховався, обливаючись потом від сорому й страху, що Каміль підійде до сходів і побачить його.

Ота мало не задихнувся, так йому було жарко, він хотів якнайскоріше опинитися на повітрі, піти кудись, де Каміль не зміг би йото знайти — але Каміль стояв у вестибюлі, заступивши дорогу, і чекав.

На кого?

Це було зрозуміло.

Ота випростався і, ховаючись за кроною пальми, визирнув з вікна, відчиненого навстіж. Під вікном був карниз, під карнизом безлюдний сад з лавами, залитий ранковим сонцем. Мить — і Ота стояв уже на карнизі. Потім м'яко стрибнув на грядку. З саду вела хвіртка на вулицю.

Обтрусивши коліна, він подався ліворуч, де вдалині зеленіло щось схоже на парк.

Це не був парк, але це, без сумніву, було найкраще місце, яке Ота будь: коли бачив. Під пальмами зеленіло широке листя бананів упереміш із кущами, назви яких він не знав. На старій вежі гніздилися лелеки, художник у капелюсі стояв перед мольбертом і розтирав на полотні яскраво-зелену фарбу. Тінь була прохолодна і свіжа. Ота дійшов у кінець алеї і опинився біля огорожі, яка спускалася перпендикулярно до каламутної річки, що впадала в океан. Було видно її широке гирло, смугу, де прибій зливався з течією, коричнева прісна вода з солоною і голубою. По той бік біліло містечко з мінаретом, схожим на цукровий стовп.

Ота сів у маленькій кав'ярні, яку помітив тільки тепер — так старанно вона була захована в олеандрах і жасминовій гущавині. Дивився на океан, на далеке містечко, на річку внизу, на вітрильники, які пливли по ній, а потім, повільно повернувши вітрила, перетинали морський поріг.

Звідкись виринув араб у сніжно-білому плащі з капюшоном, з чорною фескою на голові, й уклонився Оті.

— Добридень, пане. Я офіційно уповноважений гід і показував місто вже багатьом знаменитим чужинцям. Ім'я моє — Юсуф бен Мустафа, пане. Я розкажу про Рабат усе, що вам треба про нього знати. Рабат — найгарніше місто Марокко. Тут резиденція султана й уряду. Цей сад називається Удайя, — він в андалузькому стилі. Ця річка — Уед-бу-Регрег. Місто по той бік — Сале…

Араб досконало володів французькою мовою. У нього був тихий, підлесливий голос, і його приємно було слухати. Приємно й спокусливо. Каміль раптом кудись відійшов… Туди, де нема ні олеандрів, ні жасмину, ні художника, ні багатих іноземців, ні Юсуфа бен Мустафи. «Важко навіть повірити, що можуть з людиною зробити кілька франків. А завтра мені Фавлер або Перрейра, можливо, тицьнуть у долоню двадцятифранковий папірець; а може, й два, якщо я сьогодні ввечері гарно зарекомендую себе. Тоді я зможу прийти сюди знову й післязавтра теж. Тут я про все забуду, краще погуляти тут, ніж випити вина чи коньяку».

Інший араб, одягнений набагато гірше, ніж Юсуф, приніс на бронзовій таці маленьку чашечку, з якої здіймалася пара, поставив її перед чоловіком за сусіднім столом і глянув на Оту:

— Що бажаєте, пане?

— Те саме, що ви тільки-но принесли на отой стіл.

— Непогане замовлення, — похвалив його Юсуф бен Мустафа. — Це чай із м'ятою, марокканський національний напій. Офіціант принесе до нього, певне, ще й рабатські цукерки — таких, як тут, ви не знайдете в усьому Марокко! А коли хочете…

— Не хочу, — сказав Ота. Він раптом злякався, що в нього не вистачить грошей, бо хто знає, які тут ціни. — Я нічого не хочу, дай мені спокій.

— Воля ваша, пане, — всміхнувся Юсуф. — А може, бажаєте щось інше? Я можу…

— Нічого! — вигукнув Ота.

— Не приставай до цього пана, нікчемо! — сказав по-арабському чоловік, який сидів за сусіднім столиком.

— Ну що ви, я зовсім не пристаю до нього, — відповів по-арабському Юсуф. — Я зареєстрований гід, і цей пан мене найняв…

— Не бреши, — урвав його по-арабському Ота. — Ти підійшов сам і заговорив до мене. Йди собі! Сір! Макаш фулюс!

Юсуф вирячив на нього очі, швиденько встав і пішов геть, мимрячи щось собі під носа, мабуть, лаючись.

Чоловік за сусіднім столиком зареготав. У нього був голий череп з двома жмутиками волосся за вухами, руда цапина борідка й коротка, міцна шия; коли він обернувся, в Оти майнула думка, що все — вуста, очі, борідка, волосся, ба навіть цей сміх — усе намальоване на кам'яній тумбі.

— Гарно ви відшили цього негідника! Він думав, що натрапив на простачка, а ви до нього по-арабськи. Ви тутешній, з Рабата?

— Ні. Я приїхав тільки вчора.

— В справах комерції? — Й чоловік окинув Оту пильним поглядом. — На роботу?

— Залежно, як на це дивитись. Я боксер.

— Та невже? — жваво вигукнув чоловік. — Часом не в готелі «Дю Марок» виступатимете? Я бачив у місті афіші.

— Так. Там.

— Це цікаво. Дозвольте? — Чоловік устав і пересів до Отиного столика. — Кліке.

— Дуже приємно, — сказав Ота й на мить завагався: — А я Густ Сауліт.

— Німець?

— Латиш.

— Латиш… А де ви навчилися розмовляти по-арабському?

— У Франції. Я працював разом з алжірцями.

— Ага.

Ота знизав плечима. Він тільки тепер помітив, що перед ним стоїть чашка, яка парує. Ковтнув з неї. Напій був дуже солодкий і пахучий, як бальзам.

— Мені б хотілося прийти ввечері подивитися на вас! — мовив пан Кліке, ні на мить не спускаючи з Оти пильних очей. — Між іншим, я теж дещо тямлю в спорті… У мене навіть працює колишній чемпіон. Тільки він борець.

— Ким? — запитав Ота. — Швейцаром?

— Це ви добре сказали! Ні. Не швейцаром, а наглядачем. У мене є плантація, там, на півдні, в бледі.

— І для цього вам потрібен чемпіон?

— Зовсім ні. Просто це старий борець, принаймні так він каже. Може, він бреше, цілком припускаю. Це місцевий, Ібрагім бен Хадж. Ви чули коли-небудь це ім'я?

— Ні, — відповів Ота. — Адже борців у світі багато. І чемпіонів теж.

— Ваша правда, — погодився Кліке, витяг з кишені срібний портсигар і запропонував Оті сигарету. — Ну, то як вам подобається Марокко? Не дуже, га? Ця країна не для спорту. Мине ще десять-двадцять літ, перш ніж ми цей народ чогось навчимо.

— Я гадаю, що Перрейра, — це наш імпресаріо, — більше розраховує на європейців, — сказав Ота. — Зрештою, тут багато французів.

— Так, так, — задумливо мовив Кліке, — нас тут багато. Не можна сказати, що нам погано живеться, боронь боже. Але це, звісно, не Франція… З другого боку, ми тут виконуємо почесне піонерське завдання, і далеко не легке. Перевести цих упертюхів із п'ятнадцятого століття прямо в двадцяте не так просто. А силою нічого не доб'єшся. Ми повинні подавати гарний приклад. Правду я кажу чи ні?

Пан Кліке говорив надзвичайно швидко, просто сипав словами. Підсунув до Оти тарілку з печивом:

— Беріть, пригощайтеся. Це тутешні ласощі.

— Дякую, не хочу.

— Ви робите помилку, — сказав Кліке, хрумаючи коржик з рожевою поливою. — Отже, кажете, що ви — професіональний боксер. Де ті часи, коли я ходив аплодувати Карпентьє. Де той Париж! А хто ви, власне, за фахом? Я маю на увазі, ким ви були до того, як стали на цей нелегкий шлях?

— Автомеханіком.

— Та ну? — здивувався Кліке й забув навіть про коржик. — Я вами захоплений, юначе. Такий талант!.. Я неодмінно прийду вас підбадьорити, обіцяю! — Він глянув на золотий годинник і ляснув у долоні. Тієї ж миті до нього підбіг офіціант. — Візьміть гроші. Так, і за цього пана теж.

— Ну що ви, не треба, — промимрив Ота і поліз рукою в кишеню, вдаючи, що шукає гроші.

— Облиште, — махнув Кліке напханим гаманцем і квапливо підвівся. — Даруйте, я поспішаю. Мабуть, ми з вами ще побачимося.

— Сподіваюся, — мовив Ота.

Він і справді сподівався, що ще зустріне цього чоловіка. Цілком приємний співбесідник… Раптом він побачив на столі срібний портсигар, схопив його й побіг наздоганяти Кліке. На превеликий подив, він побачив його за найближчим кущем, до той годував пташок печивом.

— О боже! — вигукнув Кліке, побачивши свій портсигар. — Дякую. Я іноді втрачаю розум. Але ніколи не втрачаю серця. Коли я бачу цих пташок… — Усміхаючись, він розкидав останні крихти й пішов з Отою поволі до виходу, геть забувши, що поспішає. — Ви довго затримаєтесь у Рабаті?

— Це не від мене залежить, — відповів Ота. — Я пробув би тут, може, й рік. Це місто мені подобається куди більше, ніж Каса.

— Не нагадуйте мені про Каса, — здригнувся від огиди Кліке. — Каса не Марокко, Каса не Європа, Каса щось середнє між ними, а те, що середнє, завжди нічого не варте, — Вони пройшли у хвіртку. — Отже, до побачення увечері.

— До побачення. Але надто великих надій на мене не покладайте. Я не Карпентьє.

— Що правда, то правда! — пирснув Кліке. — Даруйте. Я тільки хотів сказати, що Карпентьє напевно не бився б у готелі «Дю Марок». Навіть якби й зробив дурницю, приїхавши до Марокко.

— Я теж так думаю. — Ота дивився вслід Кліке. Той розмашистою, впевненою ходою підійшов до блискучого лімузина й відімкнув дверцята. «Мабуть, це великий багатій… а такий компанійський, що аж підозріливо. Якби не пропали мої чотири тисячі, я був би з ним обережніший. — Ота уявив собі напханий гаманець Кліке і засміявся. — Ні, цей чоловік зовсім по схожий на пса Дантона. А втім, хоч би він був такий самий, усе одно нічого в мене не взяв біг. Нічогісінько, хіба що продав би мене в рабство. Проте він навіть і цього не зміг би зробити, бо я вже в рабстві, й нема чого будувати ілюзій. Фавлер тільки свисне і скомандує: «Нокаутуй товариша!» — і я зіб'ю свого товариша на болото, й він опиниться на вулиці. Отак, Отику Скала. І ти не можеш нічого змінити, тобі лишається хіба що самому опинитися на вулиці, але ти цього теж не зробиш. Для цього ти надто себе любиш… Щонайбільше можеш сказати собі, що битимешся чесно, гідно. Хто кого. Кращий з нас двох залишиться тут, це зрештою справедливо. Такий закон природи, і проти нього нічого не вдієш. Кожен захищає свою шкуру. До того ж тут є Джоанна».

Оту знов охопила туга, яка трохи була розвіялася в кафе, і він прагнув тепер тільки одного — щоб усе лишилося вже позаду або щоб він принаймні стояв зараз на рингу. Щоб уже почався цей бій…

Потім він подумав про те, що перед боєм потисне Камілеві руку і що це, власне, буде вперше, бо вони ще ні разу не подавали один одному руки, навіть тоді, коли Каміль підсів до нього на пароплаві, ні вчора в Каса, коли Каміль здибав його на вулиці і повів із собою. Вони подадуть один одному руки тільки тепер, коли Каміль стане перед ним у ролі жертви… Це була вельми сумна перспектива, й Ота вирішив будь-що уникнути зустрічі з Камілем до вечора, щоб нічого йому не казати, щоб не опускати перед ним очі й не червоніти від сорому.

Вони подали один одному руки, але тільки на мить, і зразу ж почався бій під хмарою сигаретного диму, який перекочувався в повнісінькому залі й забивав дух. Принаймні Ота казав собі, що винна в усьому ця хмара, що вона стиснула йому груди, здавила горло, одібрала в нього щось таке, що він, Ота, завжди мав у собі, а сьогодні вже не має. Тому все почалося так паскудно. Паскудна боротьба. Паскудний бокс. Колись він умів битись інакше.

Та колись Ота не відчував і такого страху. А тепер у нього було таке відчуття, ніби він висів над прірвою, вчепившись руками за канат. Боявся розчепити навіть одну з них, бо друга по втримала б його. Боявся вдарити, бо відкрив би захист. І водночас прислухався.

Дивився на суперника, на важкі, позшивані Камілеві повіки, й прислухався до голосу публіки. Боявся її, адже від неї залежало все. Її оплески або свист означали для нього порятунок або падіння. Він іще ніколи так не бився. Навіть на пароплаві, з Гадюкою. Але тоді не було поставлено на карту все його майбутнє.

Погано було, що публіка мовчала. Це свідчило: вона от-от почне свистіти.

Ота стрибав довкола Каміля, а Каміль тільки обертався й дивився з-під важких повік. Старий стріляний лис економив дихання. «І все-таки я його переможу!»

Ота вдарив правою рукою, та удар ковзнув по Камілевій рукавичці, й публіка захихикала. Він ударив знову, але Каміль був наче в панцирі, він був їжак, і публіка й справді почала свистіти.

— Гей ви! Тут вам не балет! — почувся вигук.

Ота вдарив утретє, цього разу зблизька, та Каміль затис його руку й повис на ній.

— Вгеак![20] — загорлав рефері Фавлер і підскочив до них, щоб розвести. — Починайте, мерзотники, або… — просичав він крізь зуби.

Тієї ж миті Камілева правиця випросталась і знайшла свою ціль — Отине серце. Ота захитався. Пролунали перші оплески. Та в цю секунду вдарив гонг, сповістивши, що перший раунд закінчено.

За хвилину, сидячи в своєму кутку, коли Перрейра вдавав, ніби допомагає йому, а насправді тільки сичаві «Ти на більше не здатний, бовдуре? Нам потрібна бійка, чуєш?» — Ота збагнув, що поводився на рингу не як боксер, а як партач.

Потім знов ударив гонг, і він — партач — підхопився, кинувся на суперника й бив, бив… але то знову було партацтво, а не бокс: Каміль стояв, як скеля, і Отині кулаки відскакували від його плечей, м'язів, кісток. Від сухожилля. Здавалося, що в цієї бридкої, сяк-так скріпленої дротом ляльки є все, крім підборіддя, серця, печінки, сонячного сплетення. Все, крім цих вразливих місць, можна було збожеволіти. Публіка почала реготати.

— Йди витрушувати килими!

— Гайда прати шмаття!

— Біжи спершу повчися!

Тоді майнула Камілева ліва рука і знайшла свою ціль — його серце, Ота впав на канат, відштовхнувся й знову став на судорожно напружених ногах. Та серце його злякано калатало. Жертвою був він, а не Каміль! Він, Ота або Густ Сауліт, чемпіон Латвії… У вухах безнастанно бриніли Перрейрині слова: «Густ Сауліт, чемпіон Латвії!» Яке ошуканство! Але в шухляді лежить паспорт. Тільки поміняти фото, домалювати на його ріжках печатку — і тут справді стоятиме Густ Сауліт… Ні, не стоятиме, бо його виженуть без паспорта геть. Не геть — до пекла. До Марокко, до Мусси, до Ісмаїла, до пацюків. Він усе ще гамселив по м'язах, плечах, рукавичках Каміля. Каміль і справді був їжак — знак на майці не брехав. Він мав схованку, до якої важко було проникнути, економив дихання й тільки іноді стьобав кулаком, який щоразу знаходив свого ціль.

І при цьому всьому Каміль щадив Оту.

Коли Ота після другого раунду знову сів у своєму кутку й вислухував лайки Монді, він знав, що сидить тут тільки з ласки.

Цей полатаний лис міг його нокаутувати вже давно, якби захотів… чи якби мав м'язи не з ганчір'я. В чому ж усе-таки причина? В любові чи слабості цієї ганчір'яної ляльки?.. Ота тупо дивився, як Каміль у протилежному кутку набирає в рот воду, як закидає голову й полоще…

І несподівано перед ним постав інший Каміль, який тинявся по Каса й точнісінько так задирав голову: «Дивна річ — у мене перед лівим оком завжди маячить маленька плямка, якась клітинка…»

Щось пронизливо загуло, й минуло дві секунди, перш ніж Ота зрозумів, що це гонг. Він підвівся і розмахнувся для свінгу[21]. Це було дивне почуття. На початку, ще в Броді, він часто застосовував ці бокові удари, але тренер заборонив йому — мовляв, це дурна звичка початківців; кожен досвідчений боксер помітить маневр ще здалеку й устигне прикритись. Тепер Ота націлив удар у ліву Камілеву скроню, й Каміль нічого не помітив. Удар досяг мети, й Каміль затремтів, як осика. Ота зразу ж послав другий удар. Каміль знову затремтів, проте на ногах устояв.

Все відбулося дуже швидко. Каміль нахилив голову, прикрив скроню лівою рукою, і третій Отин молот знову наткнувся тільки на кістки та м'язи. Каміль був старий лис. Леопард. Він бачив тільки на одне око, це око було плямисте, як леопардова шкура, але Камілеві його вистачало. В цьому оці було стільки хитрощів, скільки й жовтих крапок. Закрити його — і Ота мав би спокій. Здобув би перемогу. Мав би їжу. Постіль. Паспорт Густа Сауліта.

Ота захитався під Камілевим ударом. Це вже не був милосердний, дружній удар. Оті здалося, що він падає, що сила витікає з нього через ноги. Ній ледве втримався, щоб не впасти. Послав правий кулак у підборіддя, але кулак сягнув трохи вище, й рукавичка влучила в лоб над плямистим оком, тим, зрячим. Ота відскочив. З Камілевої брови бризнула кров.

Долю двобою було вирішено. Ще чотири удари — і сліпий леопард упав. Публіка ревла. Ота не знав — від захвату чи люті — але ревла. Він розворушив цих тварюк, і то було головне. Завтра вони прийдуть знову. Він переміг. Це теж було головне. Він не піде до пекла, він одержить Густів паспорт. Відчувши, що хтось підносить його правицю, спробував допомогти, щоб вона не була така важка. Потім побачив, як несуть Каміля, цю закривавлену маску, і йому зробилося недобре. Насилу проліз попід канатом.

Та боятися йому вже по треба було нічого. Він чув голос Перрейри, який майже з захватом шепотів Фавлерові: «Чорт, ну й звір!» Ні, йому вже не треба було боятися, що він опиниться серед пацюків.

Ота продерся крізь публіку. Дехто сміявся, дехто плював йому під ноги. Але дехто аплодував. Він освіжився під душем. До зали більше не повернувся. Своє він уже відбув і не хотів більше нічого бачити, навіть визивний бій Гадюки. Ліг і заплакав. Згодом, — Ота навіть не знав, котра вже година, — прийшов Маріо, ліве око синє, як волошка, сів на ліжку й почав розповідати, що мав багато клопоту з французьким здорованем вищої ваги і що Гадюка жорстоко побив якогось іспанського різника, пострах боєнь.

— Він скористався твоїм досвідом, — бубонів Маріо, масуючи свої литки. — Відкрита рукавичка і так далі. Справжнє свинство… Ага, ще одне: між Фавлером і Марселем Петіжаном дійшло до мордобою.

— Що? Марсель наважився підняти на Фавлера руку?

— Хе-хе! Тільки язиком. Він обізвав Фавлера бидлом, і той дав йому такого ляпаса, що Марсель одлетів у куток.

— А Марсель що?

— Отож-бо й воно, що нічого, — засміявся Маріо. — Підібгав хвіст і одповз, як побита сука. Тепер лежить на ліжку й плаче. Може, з люті, а може, з сорому. Хіба я знаю? — Він застромив руку під подушку. — Хочеш ментолових цукерок?

— Чого ж він обізвав Фавлера бидлом? — запитав Ота.

— Ти надто цікавий.

— Не через Каміля? Фавлер його, бува, не виганяє?

— Цілком можливо, — кивнув Маріо головою і вкинув у рот цукерку, проте за мить пішов до умивальника чистити зуби й виплюнув її. — Так. Цілком можливо.

— А Каміль що робить?

— Каміль… — Маріо заходився чистити зуби, щось гугнявив собі під ніс і пирскався. Ота не зрозумів жодного його слова. — Отак, — сказав Маріо, сполоснувши рот, загасив світло і впав на ліжко, яке важко під ним зарипіло.

— А Каміль що? — повторив Ота.

— Іди подивися сам, я відповідаю тобі вже втретє.

Потім запала тиша, й чулося тільки, як шарудів кульок із цукерками. А далі затихло вже й плямкання, хоча Оті здавалося, що Маріо не спить, що він не засинає й не збирається спати… що лежить у темряві й жде, чи він, Ота, встане й чи піде до Каміля. Ота не встав, хоч теж не спав.

Лише вранці, коли Маріо пішов снідати, Ота встав і хвилину дивився на себе в дзеркало. Чогось шукав… якоїсь нової риси, але знайшов тільки складки втоми в кутиках уст ї круги під очима. Причесався і побіг шукати Джоанну. Побачив її внизу у вестибюлі з Перрейрою й довго стояв за тією самою пальмою, що й учора, поки Монді, нарешті, десь подибав на своїх коротких ніжках. Джоанна стояла на місці. Ота підбіг до неї.

— Джоанно, — мовив, навіть не привітавшись, — що з Камілем? Шеф хоче його вигнати? Чи Фавлер? Прошу вас, заступіться за нього! Дуже вас прошу!

Джоанна зморщила чоло й довго бавилася сумкою.

— Ви все-таки, бачу, хлопчисько, — сказала вона врешті.

— Можливо. — Він з усім погоджувався. — Або й шалапут. Та справа не в мені. Заради бога, благаю вас, зробіть що-небудь для Каміля!

— Гаразд, — пообіцяла Джоанна. — Я щось зроблю… А що, як замість нього виженуть вас? — І зацікавлено подивилася на Оту. На лобі у нього виступив піт. — Не бійтеся, ви залишитесь обидва, — сказала вона весело. — Ось вам моя рука.

Він потис її вузьку, холодну долоню, а тоді нахилився з радості й поцілував кінчики пальців.

— Що це з вами, хлопче?

Та він уже мчав нагору, перестрибуючи через три східці.

Каміль був у кімнаті сам. Лежав на ліжку, заклавши руки за голову. Насилу підвів розсічену повіку, яка трималася тільки на пластирі.

— А, це ти, вонючка, — сказав він. — Паспорт уже маєш?

— Ще ні, але матиму, Камілю. Ти теж залишишся тут, знаєш? Мені пообіцяла Джоанна.

— О боже… — зітхнув Каміль.

— Я не брешу! Ти неодмінно залишишся! Я попросив її, й вона дала мені слово честі.

— Іди ти під три чорти, — сказав Каміль розчаровано. — Мабуть, ти таки й справді дурень. Або комедіант. Чого б це я не залишився? Ти що, повірив учора тим двом бандитам?

— Вони говорили цілком серйозно, Камілю.

— Ну то й що з цього? Хіба вони можуть тепер когось вигнати? У них же нема людей. Утік Марсель!

— Марсель?!

— Так, — буркнув Каміль. — Уночі. Йому зацідили в зуби, він не наважився дати здачі, трохи попхикав, а тоді зібрав свої манатки й накивав п'ятами.

— Але ж… Джоанна цього ще не знала! Вона не могла цього знати!

— Не будь дурнем. Перрейра саме через це й посварився вчора з Фавлером, вони трохи не побилися. Джоанна цього, мабуть, не помітила, бо думала про щось своє.

Ота почервонів.

— Ні, вона цього не знала. Бо нащо, в такому разі, змушувала мене просити… Або ти щось переплутав. Ти не любиш Джоанну…

— А хіба це має якесь значення?

— Звичайно, ні, — відказав Ота тихо. — Власне, я прийшов перепросити тебе, Камілю. За цей фол. Такого я досі ніколи не робив, Камілю. Я не вонючка… але я боявся. Страшенно боявся, що знов утрачу все. Ти не уявляєш собі, з чого ти витяг мене…

Ота замовк. Йому було дуже ніяково.

Каміль навіть не ворухнувся, тільки розплющив очі й дивився з-під пластиря. Очі були каламутні, а пластир неймовірно рожевий.

— Я знаю, що ти зробив для мене дуже багато, Камілю. А я…

Він одвернувся й зашморгав носом.

— Якщо ти збираєшся заплакати, то йди к бісу, — сказав Каміль. — Я цих комедій не терплю.

Ота встав.

— Ти подаси мені руку, Камілю?

— Нащо? — спитав Каміль. — Я вже тобі сказав, що не люблю комедій.

— Так, сказав, — мовив Ота. І пішов до дверей.

— Стій! — гукнув Каміль. — Знай, я робив це не заради тебе, а заради себе й нашої компанії. Нам потрібен був красунчик, щоб привабити на змагання жінок. Щоб прийшло більше публіки і щоб була більша премія.

— Це неправда, — заперечив Ота. — Ти пожалів мене. Ти справжній друг, Камілю.

— Підійди сюди, — мовив Каміль. — Я щось тобі скажу.

Але коли Ота підійшов до ліжка, Каміль не сказав нічого. Тільки схлипував, наче велика дитина. Він був схожий на ганчір'яиого ведмедика, позшиваного дитиною з клаптів десятьох старих ведмедів, бо в її тата не знайшлося грошей, щоб купити нового.

— О боже… — зітхнув Ота і також замовк.

Він сидів на постелі і думав про те, що ще ніколи не плакав так багато, як тут, у Марокко, на цьому карнавалі, де щохвилини виступає в іншій масці, хоч усе однаково закінчується сумно.

— Перестань, — сказав раптом Каміль, витер носа і сів. Але Ота не міг стримати сліз, і тоді Каміль узяв його за плече, трусонув, а коли й це не помогло, обняв за шию і додав: — Не розпускай нюні, ми з тобою й далі будемо друзями.

Потім Ота вмився і пішов. Йому трохи полегшало. Нагорі в номері Маріо робив присідання. Сказав, що після сніданку це дуже корисно — людина розганяє його по всіх капілярах. Саме для цього його й придумали, хіба не так?

— Так, — засміявся Ота й пообіцяв Маріо, що теж розганятиме сніданок по капілярах.

Він іще не поснідав і тому хутенько подався вниз. Тепер він почував себе набагато краще. Влетів до їдальні, як вітер. Тут було вже порожньо, тільки якийсь кремезний чоловік сидів під вікном і настромляв на виделку щось рожеве, схоже здалеку на Камілів пластир. Чоловік раптом підвів голову, і Ота впізнав пана Кліке.

— Агов! — замахав йому рукою Кліко. — Ідіть сідайте коло мене. Я ходжу сюди на копчену лососину. Готель цей поганющий, але лососину подають тут як слід. Може, замовите й собі?

— А чого ж, можна. Правда, в мене заплачено тільки за шоколад або чай.

— Частую я, — махнув Кліке ножем. — Ну, як ви себе почуваєте після вчорашнього? Не дуже, га? Я бачив вас, Густе, бачив… — Наколюючи виделкою останній шматочок лососини, він сумно похитав головою. — Ви не образитесь, якщо я скажу вам правду? Мені це не сподобалося, Густе. Зовсім.

— Охоче вам вірю, — відказав Ота мляво. — Я не Карпентьє, і я це вам…

— О Карпентьє! Краще не згадувати про цього. Але ви ніколи не будете навіть посереднім боксером. Киньте це, Густе, щиро вам раджу. Киньте і йдіть краще до мене на плантацію.

Це прозвучало так несподівано, що Ота на мить завмер, не спроможний вимовити й слова. Кліке всміхнувся.

— Звичайно, слави я вам обіцяти не можу. Проте й тут ви теж її не діждетеся. Гадаю, вам не треба цього пояснювати?

— А що ж я у вас робитиму?

Кліке поклав виделку й витер хустинкою рота:

— Все, що завгодно… Скажу вам щиро, що ви мені стали б у великій пригоді. По-перше, — ви білий, по-друге, умієте по-арабському й, по третє, ви дужий, загартований молодий чоловік, який, до всього, ще знається на моторах. Скажу вам іще: навіть якби ви були такий поганий механік, як боксер, я все одно взяв би вас.

— Чому? — запитав Ота. Він дивився то на тарілку, яка з'явилася перед ним, то на Кліке.

— Їжте, Густе, смачного вам… Чому, питаєте? Бо я бідний колоніст, який має земельну ділянку в далекому бледі й живе там тільки вдвох із дружиною. Якщо, звісно, не брати до уваги місцевих. І коли я часом їду сюди або до Феса чи ще кудись, дружина лишається сама, як палець. Погодьтеся, жінка не може ходити в поле й порядкувати робітниками. Моя дружина ревна католичка, немолода вже, делікатна французька дама. Вона їх трохи боїться, що там приховувати. Розумієте?

— Трохи, — відповів Ота. — Ви хочете, щоб я пішов до вас за наглядача, а також був охоронцем вашої дружини, так?

— Ви, Густе, кмітлива людина, — задоволено мовив Кліке, дістаючи сигарету. Він був засмаглий, але пальці його рук були білі, жирні, наче Кліке весь час тримав їх у кишенях. І лисина, і верхня половина лоба теж були білі, як сметана.

— А чому ви обрали саме мене? Чому не візьмете собі француза?

Кліке закурив і, смакуючи, випустив хмарку диму.

— Я бачу, Густе, ви з мене витягнете все: француз, котрий знає арабську мову, воліє сидіти в місті, в канцелярії, й нізащо не поїде до мене в блед. Ми — блед, зрозумійте це! Зате вас там ніхто не молотитиме кулаками! Скільки ви тут одержуєте за цю гидку роботу?

Ота мовчав.

— Мабуть, не дуже багате, інакше ви б похвалилася, — сказав Кліке прозірливо. — А я обіцяю вам повне утримання, навіть з вином і сигаретами, та ще й п'ять сотень щомісяця.

— Гроші наперед?

Кліке на мить замислився.

— Половину, — відповів він, усміхаючись. — Подумайте, Густе. Я пробуду тут до завтрашнього вечора. Готель — «Гранд-Централь».

Кліке розплатився, надів панаму й пішов. Крізь вікно Ота бачив, як він сів у свій лімузин, новий шевроле. Перш ніж рушити, Кліке розчесав гребінцем борідку й надів рукавички. Потім щез разом із своєю запізнілою пропозицією.

Чому він не зробив її вчора в саду? Мабуть, щось інше метикував — забутий портсигар був явного перевіркою на чесність; спершу поспішав, а тоді заховався за кущем… Чого ж він мовчав учора? Дурень, Ота, може, й погодився б заради Каміля!.. «Але ні, він не дурень; хотів спочатку побачити, які у мене перспективи на рингу, хотів подивитися на цей наш цирк. Так воно, певно, і є: йому треба було пересвідчитися, чи великий я злидень, щоб знати, що мені пропонувати».

Ота без особливого апетиту пив чай.

«О боже, — думав він знов і знов, — о боже, чому він не прийшов з цією пропозицією вчора? Тоді все було б інакше, і я не зробив би цієї підлоти. А тепер, виходить, я повинен тут усе кинути і їхати з ним у той блед? Тепер, коли мені вже напевне дадуть паспорт? Паспорт — надзвичайно важлива річ, набагато важливіша, ніж сотні франків… Але мати п'ять сотень щомісяця теж непогано — я що взагалі не знаю, скільки мені думає платити Монді. Зате він дав мені документи! І тут Джоанна… Отже, про це нічого й думати, я не можу поїхати, вже хоча б заради документів не можу, Кліке все одно не взяв би мене без них».

Ота вирішив викинути це з голови. І все-таки пополудні пішов до Перрейри. Застав його в компанії Фавлера — обидва мирно гортали журнали; якщо вони й справді посварилися вранці, про що запевняв Каміль, то тепер уже знов тягли в одно.

— Послухайте, шефе, — почав Ота, — чи, може, ви, пане Фавлер, я не знаю, хто з вас головний…

— Обидва, — відповів Перрейра.

— Гаразд, тоді послухайте обидва: як буде далі?

— Що як буде далі? — запитав Фавлер, не підводячи очей від журналу.

— Ну, все те, що стосується мене. Я хотів би точно знати, які мої шанси. Що ви мені платитимете й що від мене вимагатиметься. Словом, я хочу, щоб ви уклали зі мною угоду.

Перрейра й Фавлер переглянулись і зареготали.

— Яку саме? — запитав жартома Перрейра. — Може, писану кров'ю, га? Тоді тобі доведеться зачекати, коли я поріжуся бритвою, як голитимусь.

— Без жартів, шефе…

— Гаразд, без жартів, то без жартів, — сказав Фавлер і витяг із шухляди тонку сіру книжечку. — Підійди-но й полюбуйся — мені принесли це буквально кілька хвилин тому.

То був латиський закордонний паспорт на ім'я Густа Сауліта з. Отиною фотографією, приклеєною й проштемпельованою так вправно, що на перший погляд важко було навіть повірити, що зроблено це зовсім недавно.

— Знаєш, скільки він нам коштував? — просичав Фавлер, ховаючи паспорт до шухляди. — Триста франків! Це фахова робота, та й печатка коштує гроші. Тепер ти нам винен триста франків і маєш їх відробити.

— І шістдесят франків з «Менари» теж, не думай, що я їх тобі подарую, — посміхнувся Перрейра.

— Крім того, ми возимо і утримуємо тебе. Позичаємо тобі реквізити, — провадив далі Фавлер. — Учора ти одержав двадцять франків…

— Десять!

— Все одно. Двадцять одержиш сьогодні, — і кинув на стіл два папірці. — Бери і йди собі. Ти мені вже набрид.

Фавлер знову почав гортати журнал. Монді Перрейра, посміхаючись, стежив, як Ота бере гроші, як повертається до дверей.

— Стій! — вигукнув він. — Назад! Що треба сказати?

— Знаєте що? — спалахнув Ота. — Поцілуйте мене…

Посмішка щезла з Перрейриного обличчя.

Але, перш ніж він здобувся на слово, підвівся Фавлер:

— Якщо вже мова зайшла про цінування… — Він підійшов до Оти. Руки його були застромлені в кишені штанів. Маленькі білі острівці в морі ластовиння порожевіли, а саме ластовиння набрало кольору міді. — Якщо вже пролунало це слово… то що ти скажеш, коли я звелю тобі поцілувати підлогу?

Ота стиснув кулаки:

— Спробуйте! Я вам не Марсель Петіжан!

— Облиште, Фавлер, — засміявся раптом Перрейра. — Бійки в нас запрограмовано на вечір, навіщо ж випереджати час.

— Теж правда, — погодився Фавлер.

— А ти, хаме, затям собі, що тут вищий світ, — обернувся Перрейра до Оти. — В нас заведено казати: «Прошу», «Дякую» і так далі. Щоб я не забув: увечері ти виступаєш проти Гадюки.

— Сьогодні? — здивувався Ота.

— Сьогодні, — підтвердив Перрейра. — Публіка з задоволенням на це подивиться. Тебе теж повинен хтось покарати.

— За що?

— За те, що ти так підло обробив Каміля. Публіка радітиме… Ні, не бійся, він тебе не спотворить. Йому вже дано щодо цього інструкцію. Правда, Фавлер?

Фавлер кивнув. Ластовиння на обличчі у нього вже зблідло, але всього його ще тіпало від злості.

— Гадаю, що в нього непоганий апетит на тебе, — сказав Фавлер, дивлячись на стелю. — А ти сьогодні повинен забути про фоли. Зрозумів?

— А він?

— Він, звичайно, теж, — посміхнувся Перрейра. — Його про це попереджено. Правда ж, Фавлер?

— Правда, — відповів Фавлер, усе ще дивлячись на стелю і дзенькаючи в кишені ключами. — Ти сьогодні не зробиш жодного фола! Навіть натяку! Бо тоді я викину тебе разом з цією фотографією і знову приліплю туди Густа. Можеш іти.

Ота повільно йшов коридором, бгав у жмені двадцять франків і думав про Гадюку. Потім про Джоанну. Потім знову про Гадюку. Пополудні трохи тренувався, але ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про Гадюку, про його незвичайне обличчя, сам вигляд якого викликав у блювоту. Ота неймовірно радів би, якби йому пощастило відбити шматок підборіддя й хоч трохи вирівняти обличчя Гадюки.

Коли ввечері під ревіння публіки він вийшов на ринг, то збагнув, чому обличчя Гадюки так його провокує. Все на ньому — очі, ніс і маленький рот — було наче зміщене вгору так, що для лоба лишилося зовсім мало місця, а для підборіддя — забагато. В цьому й була вся причина. Кляте підборіддя! Ота бився так, ніби йшлося про його життя, ні на мить не спускав з цього підборіддя очей. Влучити б у нього — і можна закричати від щастя! Та він по влучить. Може, тому, що сьогодні телеграфував очима й він, не тільки Гадюка. А ще через те, що тут не пароплав, який загойдався б під ногами й допоміг йому.

Під час четвертого раунду Ота відчув страшенний біль у животі, й тієї ж миті на нього впала піч.

Прийшов він до тями аж уночі в ліжку. Каміль сидів біля нього й робив йому холодні компреси. Потам сидів Маріо — Каміль пішов спати. Вранці заглянув Монді Перрейра.

— Клятий дурень! — стурбовано мовив він. — Мав щодо тебе сувору інструкцію, але, як бачиш, почуття помсти перемогло. А втім, ти теж не краще повівся з ним на пароплаві. Та нічого, зате публіка тепер на твоєму боці. І коли ти ввечері нокаутуєш його…

— Кого?

— Гадюку, звісно, кого ж іще.

— І не думайте! Сьогодні на ринг я не вийду. Не можу!

— Не мели дурниць, — відповів Перрейра. — Ти покладеш його одним чистим ударом. Він уже дістав інструкцію й розуміє, що до чого. Сьогодні він повинен програти, ти його покараєш. Це ж ясно як день. Бо що скаже про нас публіка!

— Яке мені діло до публіки! Хай дивиться на бійню, а не на мене. Я сьогодні не вийду на ринг… Хіба що завтра. Та й то буду не в формі.

— Будеш, будеш, — заспокійливо всміхнувся Монді. І, виходячи, обернувся: — Я пришлю тобі трошки вина.

За хвилину покоївка принесла вино. За годину прийшла Джоанна.

Вона сіла на краєчок постелі, дивилася на Оту блакитними очима, і йому здавалося, що він купається в блакитному, чистому сяйві. Джоанна налила йому вина. Коли подавала чарку, кінчики їхніх пальців торкнулися.

— Хлопче, хлопче… — мовила тихо, коли побачила, як тремтить його рука. — А тепер спіть, — наказала. — Сьогодні вам не можна виходити на ринг. Хоч мені й дуже хотілося б побачити того звіра біля ваших ніг, як тоді, в морі…

— Чому? — запитав він нетерпляче.

— Бо я його ненавиджу! — вигукнула вона зопалу. — Він дивиться на мене так… так… А іноді дещо й дозволяє собі…

— Чого ж ви не скажете про це чоловікові?

— Ет… у мого чоловіка й без того вистачає клопоту.

— Тоді панові Фавлеру!

Вона сумно похитала головою.

— Пап Фавлер не набагато чемніший за Гадюку.

Ота сів. Він не міг одірвати від неї погляду.

— Тут іще є я, — тихо мовив він.

Вона звела на нього очі. В них був синій океан.

— Що ви хочете зробити? Вийти на ринг?

— Можливо, — прошепотів Ота. Але в цю хвилину він думав не про сьогоднішній бій, а про неї. Вона була так близько, що він одчув на своєму обличчі її подих. І все-таки йому здалося, що Джоанна неймовірно далеко. Може, тому, що він не наважується простягти до неї руку й торкнутися її. А коли й торкнувся, то тільки крадькома, як ми торкаємося чогось коштовного, на що сміємо тільки дивитися. Наприклад, картини в музеї чи на вівтарі. Він тільки дозволив собі поцілувати їй руки.

Коли Джоанна пішла, Ота подумав, як приємно бути закоханим… та водночас і трохи чудно. Коло такої жінки стаєш вайлом і зрештою справді поводишся, як вайло. Чому це? Такого з ним іще не було, скоріше навпаки. А тепер він сидить тут, наче книжний герой, який бачить перед собою чарівну живу жінку, але думає, що вона може розтанути під його руками.

Чому воно так? Може, це зовсім не любов, а обожнювання? Або, навпаки — це любов, а те, що було з іншими, — тільки гра? Та все одно це гарно, хоч людина трохи й соромиться, бо…

Він знову повернувся до того, з чого починав, і сказав собі, що зробить дуже добре, коли перестане зітхати. Може, все якось владнається…

Ополудні Ота поголився, пішов до їдальні, сів навпроти Гадюки і, жуючи, дивився, як той запихає в маленький рот великі шматки м'яса, а потім ворушить величезним підборіддям. Рот був такий маленький, що коли Гадюка їв, то не міг розмовляти, бо в роті не лишалося місця для жодного слова. Це було добре. Ота поспішив упоратися з обідом швидше, ніж Гадюка, і з їдальні пішов одразу до міста. Купив сигарет і листівку з зображенням вежі Удайя й написав додому, що живе тепер у найгарнішому місті Африки, як король.

До готелю повертався через сад, щоб не обходити цілий квартал. Від саду будинок був у плямах, потрісканий, наче хворий на проказу, але в його тіні під деревами сиділа Джоанна, і все, здавалося, сяяло красою.

Ота сів навпроти жінки на краєчку стільця.

— Джоанно, — мовив він схвильовано, — я сьогодні вийду на ринг. Заради вас!

Вена підвела очі від вишивання.

— Ой ні, не треба, — мовила збентежено…

І подивилася повз нього.

Ота обернувся. У хвіртку входив Фавлер.

— Так, вийду! — вигукнув він і підвівся.

Поминаючи на сходах пальму і вікно, крізь яке він недавно втік од Каміля, Ота почув Фавлерів голос. Визирнув. Фавлер сів біля Джоанни й запитав, де Монді. Вона відповіла, що той пішов на масаж, бо в нього росте черево.

— Як же воно в нього не ростиме, коли він каплун, — сказав Фавлер. — А що від тебе хотів той дурник?

— Ти рано його сполохав, можна було б потішитися, — засміялася Джоанна. — Він прийшов поцілувати мені ручку й сказати, що ввечері проллє за мене на ринзі кров.

— Браво! — задоволено сказав Фавлер і погладив її коліно. — Ти моя маленька собачка.

— Фреді!

— Гаразд, гаразд, — засміявся Фреді Фавлер. — Ти не собачка, ти моя маленька курочка…

— Фреді! — Вона затулила йому долонею рота.

— Гаразд, — сміявся Фавлер їй у долоню. — Ти не маленька курочка, ти моя маленька…

Ота одвернувся і пішов геть. А коли за хвилину звів очі і глянув довкола себе, то побачив, що стоїть перед готелем і дивиться в порожнечу.

Одразу ж за витертим до блиску шосе, не відокремлене від нього ні муром, ні огорожею, ні навіть дротом, було арабське кладовище, і за ним синів океан. Коли по шосе мчали машини, здавалося, що вони прокладають собі дорогу через кладовище, точніше, давно вже проклали його — втиснули могили, які їм заважали, в землю і гарненько втрамбували, щоб загладити сліди свого лихого вчинку.

Ота перейшов на другий бік шосе. Тепер він бачив тільки кладовище й океан. Внизу кипів прибій. Крах… Вззз… Крах… Вззз… Крах…

Ота пригадав, що кілька днів тому сказав Гадюка… Оте пророцтво, що його поховають у Марокко. «Цілком можливо, що він мав слушність — ще кілька таких поєдинків, як учора, і я опинюся в землі. Та, як не дивно, мені це байдуже».

Ота засміявся й пішов стежкою поміж могил. Подекуди на них, наче на лавочках, сиділи арабки. Деякі були в чорних, інші в темно-синіх чи білих бурнусах, але всі закутані аж по самісінькі очі. Вони дивилися на океан, їли, бавилися з дітьми, гомоніли між собою, латали одяг. Унизу без упину гуркотів прибій, і можна було подумати, що це гупає якийсь велетенський молот.

Що далі Ота йшов, то дужче лунав цей ритмічний звук. Потім до нього долучилося якесь незнайоме, несамовите тріскотіння, схоже на крик наляканого птаха. Ота не знав, що це. Він ішов далі.

Нарешті зупинився серед могил на краю схилу й глибоко внизу побачив піщане, золоте, всіяне парасольками узбережжя. Прибій малював на ньому біле мереживо; під парасольками сиділи люди в купальних костюмах, інші ходили по воді, лежали на піску. На веранді ресторану три. пари у купальниках танцювали фокстрот. З репродуктора у такт їм линув спів.

Ота спустився крутою стежкою. Поки він дійшов до воріт купальні й купив собі квиток, фокстрот закінчився, і знову було чути тільки дихання прибою. Ота роздягся і побіг по дрібненькому піску. На порозі океану обернувся. Побачив схил, на ньому обриси могил. Швидко стрибнув назустріч хвилям. Вони збили його з ніг. Але він здолав їх, ліг, як на постіль, дивився в небо й казав собі, що він щасливий, бо купається в модних купальнях на березі «Атлантичного океану. З репродуктора знову полинула пісня.

Потім Ота вийшов з води, ходив по берегу, дивився на дівчат і твердив собі, що він неймовірно щасливий, бо живе справді як король, бо викупався в океані й тепер розглядає на березі красунь. Репродуктор на мить замовк, а прибій безперервно гув: крах… вззз… крах… вззз… крах…

Ота ліг, зарився в пісок по саму шию і переконував себе, що він щасливий, бо втішається життям, сонцем, океаном. З репродуктора лилася весела мелодія, і Ота перекопував себе, що тут весело, що йому теж весело… але раптом зрозумів, що все це неправда, що він нічим не втішається, що він не веселий, не щасливий, бо Джоанна — погань.

Ота встав і знову кинувся у хвилі. А тоді дивився на пари, які тaнцювaли в купальних костюмах, притулившись одне до одного. Репродуктор дико верещав. Ота побрів якнайдалі від цього місця, щоб не чути репродуктора. Дійшов аж до скель, які замикали з лівого боку пляж, але репродуктор було чути й тут. Ота видерся на скелі, зліз по той бік додолу й знову видряпався нагору, на інші скелі, проте репродуктор усе ще було чути, і це його дратувало, бо він не міг забути тих, які тут танцюють і веселяться. Ота виліз на третій, четвертий гребінь. Нарешті стало тихо. Він сів і задивився на океан. Глянув праворуч — пляжу вже не було видно. Подивився ліворуч, униз і побачив на піску серед скель двох закоханих.

Вона була білява, як Джоанна, а він чорний, як Гадюка. Ота відвернувся й подумав, що нітрохи не здивувався б, якби виявилося, що то справді Джоанна і Гадюка. Тепер уже може бути все… Але зрештою це дуже добре, що він вчасно розібрався в усьому. Принаймні знатиме, хто його оточує і з ким йому треба спілкуватися. Це корисно — знати, хто твій ворог. А Джоанна його ворог, і нічого тут не вдієш.

Він згадав Каміля, який, без сумніву, знав це — і навіть попереджав його! — який, без сумніву, знає ще багато чого і, можливо, розповів би, коли б його запитати. «Але я краще не питатиму, з мене досить і цього. А ввечері вийду на ринг, на зло їй! І нокаутую Гадюку, бо я тепер трохи знаю цього негідника, знаю, як його атакувати й чого від нього можна сподіватись. Правду кажучи, я тепер набагато сильніший, бо мені відкрились очі, і я вже не втрачу розуму, коли з'явиться ця… ця…»

Ота поволі рушив назад. Наближаючись до пляжу, він щораз виразніше чув голос Моріса Шевальє, який линув з репродуктора:

Ота ладен був повірити, що старий Моріс хоче, аби його почули аж у Парижі. Від цього можна було збожеволіти. Він зачинився в кабіні роздягальні, однак голос співака долинав і туди. Ота похапцем одягся. Виходячи з воріт купальні, побачив, що до міста, огинаючи кладовище, веде зручна дорога, і пішов по пій. Шевальє все що намагався зв'язатися з Парижем без телефону й радіо. У вестибюлі готелю. сидів Марсель Петіжан, чемпіон Ельзасу.

Він сидів у кріслі, біля ніг його стояв чемоданчик, на шиї — пов'язаний лимонний шарф. Почувши за спиною кроки, Марсель повернув худе обличчя з переляканими очима.

Оті здушило груди, він ледве дихав:

— Що з тобою?

— А що? Нічого.

— Ти повернувся?

— Так.

— Ждеш Монді?

— А тобі яке діло? Може, я жду Фавлера, може, хочу роз'юшити йому носа. Ну чого ти на мене витріщився?

— Нічого, — відповів Ота. І пішов до сходів, наче загіпнотизований. Проте його загіпнотизували не Марселеві голодні очі, а думка про Каміля.

Кілька секунд він постояв перед Камілевими дверима, однак не міг вирішити, заходити чи ні. Нарешті подумав, що Каміля, мабуть, все одно немає в кімнаті. З його боку це була легкодухість, бо Каміль таки був там, але він, Ота, не наважився ввійти і сказати: «Знаєш останню новину? Повернувся Марсель і проситиме у Фавлера пробачення, тож тебе, Камілю, мабуть, і справді виженуть, бо ти стара напівсліпа шкапа й не приваблюєш уже публіку!»

Він пішов до своєї кімнати. Маріо, на щастя, не було. Ота сів на постіль, закурив сигарету, але забув про неї. Коли сигарета догоріла до пучок пальців, він кинув її на підлогу й довго розтирав черевиком. Мов черв'яка. Мов бридкого черв'яка, якого, можливо, звуть Ота Скала. Потім зібрав свої речі — мило, зубну щітку, пасту, помазок, леза… Все це вмістилося в паперовий мішечок, який валявся на ліжку Маріо, до половини заповнений липкими фігами. Ота висипав фіги на ліжко і склав у мішечок свій убогий скарб.

З цим багажем він і пішов униз. Біля дверей Каміля вже не зупинявся, й це зпову з його боку була легкодухість, бо він не наважився увійти і сказати: «Камілю, я з тобою прощаюся. Ситуація склалася так, що або ти, або я…» Каміль, певно, почав би його відраджувати, й це ні до чого не привело б.

Крісло у вестибюлі було порожнє; мабуть, повернувся Монді або Фавлер, повів Марселя до своєї кімнати і тепер дресирує його, як песика. Ні, Марсель нізащо не затопить Фавлерові в пику, Марсель задоволений, що його прийняли назад.

Перед готелем Ота зустрівся з Маріо.

— Маріо, — схопив він його за лікоть, — я взяв твій мішечок.

— Bon[22], — мовив той. — А фіги не взяв? Вони дуже…

— Ні. І я з тобою прощаюсь. Іду геть.

— Та ну? — здивувався Маріо. — Тоді хай тобі щастить.

— І тобі теж! Передай привіт Камілю! — Потім обернувся ще раз: — Ходімо зі мною, Маріо!

Маріо зареготав:

— Хи-хи! Куди? Світ за очі?

— Ні. Тільки до кафе. Я пригощу тебе першосортним чаєм. На прощання.

Маріо сказав, що він «за», й вони цілу годину просиділи в саду — гомоніли, милувалися річкою Бу Регрег, білим, наче з цукру, містом Сале, лелеками на вежі, суднами з полатаними вітрилами й щоглами, які вклонялися океанові. Це було прекрасно, тим прекрасніше, що Маріо молов усякі нісенітниці і Ота міг сидіти й думати тільки про те, що все прекрасно. Зрештою й ця історія з Джоанною скидається на дуже милий жарт: боксер-слюсар збожеволів через пасторову доньку; він бачив у ній янгола, а вона виявилася шльондрою…

Коли вони прощалися, Маріо на секунду затримав Отину руку в своїй.

— Пусти! — засміявся Ота. — Це єдине, що у мене ще лишилося.

— Зараз, — мовив Маріо. Він не сміявся. — Признайся, куди ти йдеш? Знаєш… я, мабуть, теж пішов би з тобою.

Ота не знав, що думати про цей жарт Маріо.

— Ти? Чому? Адже все так прекрасно.

— Ще б пак… — усміхнувся Маріо, відвертаючи погляд, і Ота раптом зрозумів, що це зовсім не жарт. — Тільки я не такий ідіот, за якого мене мають. За якого ви мене маєте тут усі.

— Бачиш… — сказав Ота, дивлячись на кінчики своїх тенісних черевиків, які стояли навпроти кінчиків черевиків Маріо й були трошки брудніші. — Вся справа в тому, що я ще й сам не знаю, що зі мною буде. У мене немає нічого певного, Маріо.

— То чого ж ти йдеш?

— Бо я не такий щур, за якого мене тут мають. І ти теж, — буркнув Ота й підвів голову. — Однак твої справи не такі погані, Маріо, ти вмієш дати собі раду. Скажеш, що все гаразд, і маєш спокій.

— Ну звичайно, багато чого в мене й справді гаразд, — сказав Маріо хвалькувато. — Чому б ні! Життя тут цілком пристойне. Чого від нього ще бажати?.. — Він уже давно відпустив Отину руку.

Воші попрощались. Ота неквапливо попростував до готелю «Гранд-Централь». Кліке ще по повернувся. Ота кілька хвилин посидів у вестибюлі, увішаному шкурами антилоп і гарними краєвидами Марокко, але вони почали діяти йому на нерви, отож він вирішив поблукати по місту і вернутися за годину. Вийшов з готелю, довго ходив по довколишніх вулицях і нарешті зупинився перед крамницею лахмітника. У вітрині побачив валізу, яка йому знадобилася б, аби Кліке не думав, що наймає справжнього волоцюгу, котрий не має навіть запасної сорочки.

Зрештою замість валізи Ота купив старий, дешевий рюкзак і попросив, щоб його запакували в паперову коробку від черевиків, яка валялася в кутку. На вулиці він зробив усе навпаки — витяг рюкзак з коробки й засунув її разом з мішечком у рюкзак, який солідно роздувся — можна було подумати, що в ньому ціла дюжина запасних сорочок, та ще й піжама. Коли Ота закинув за плече цей легкий багаж, у нього виникло таке приємне відчуття, ніби він перехитрив свою долю і Кліке. Проте він усе ще боявся, що Кліке й досі не повернувся до готелю, і щоб не нервувати, чекаючи на нього, пішов трохи поблукати по місту. У кишені лишилося майже чотири франки дрібними, й він грався ними, як Фавлер ключами.

Вулички медіни були тут такі ж вузькі, як у Каса, однак йому здалося, що вони не такі убогі і жалюгідні; мабуть, він уже трохи звик до тутешнього життя. Набрів на вулицю карбувальників, де стояли десятки майстерень, і засмаглі ремісники карбували посуд, блискучий, наче з коштовного металу; в цих майстернях височіли гори готових мисок; здавалося, що їх ніколи не розкуплять і що араби всього світу їдять тільки з золотих тарілок. Поряд була вуличка сукнарів, буквально забита блискучими тканинами, й можна було подумати, що всі в Марокко носять тільки шовкову одежу з гарними візерунками.

На вулиці шевців Ота зупинився. Згадав діда з материного боку, який теж був шевцем, і, дивлячись на темні обличчя арабів, на дратву в їхніх руках, запитав сам себе, чи порозумівся б із ними дід. Мабуть, що так, і значно краще, ніж він. Можливо, навіть дещо запозичив би у них… А може, і сам чогось навчив би їх… «Без сумніву, чогось кращого, ніж я», — подумав Ота й мимохіть наддав ходи. Йому чомусь здавалося, що вчора в задніх рядах публіки він бачив групку арабів у тюрбанах. Очевидно, це були інші араби, сучасніші, такі, як, скажімо, Юсуф бен Мустафа, патентований гід з приємним голосом. «Що не кажи, а це таки ганьба. Просто дивно, чому тутешні власті не закриють той цирк, Перрейрин він чи Фавлерів, байдуже… В цій забутій богом країні, певно, усе дозволено. Тут про спорт не мають ніякісінького уявлення, і хто знає, чи до Перрейри тут узагалі була якась професійна група… Та що мені, власне, до цього».

Ота мав інші клопоти. Наприклад, чим усе закінчиться з Кліке. Розміркувавши як слід, він подумав, що в нього загалом досить утішні перспективи, хоча б уже тому, що Кліке застав його за пристойним заняттям. Якщо бути відвертим, то зовсім пристойним його назвати, звісно, не можна, однак реального стану речей Кліке не знає. Мабуть, не має ніякого сумніву, що він, Ота, справді Густ Сауліт, і що з паперами у нього все гаразд. Отже, він не боятиметься, як ті в Каса, що візьме на свою голову якогось дезертира, урвиголову з Легіону. І що Ота не злодій, він теж знав, бо сам у цьому пересвідчився… Інша річ, звичайно, як пояснити Кліке, де його документи. Це справді перешкода…

Надворі вже сутеніло. Жебраки, що сиділи на тротуарі, вигукували: «Аллах мулана!» — як тоді, коли він ішов з Віветтою до дядька Мусси, але Ота вже забув про неї. Він рішуче прямував повз цих волаючих і нічого не чув, нічого не бачив, окрім цих купок лахміття попід стіною… І раптом Ота почав на них ворожити — чи візьме його Кліке без документів: «Візьме — не візьме — візьме — не візьме…»

Вийшло, що візьме.

Йому стало трохи ніяково, і останньому жебракові, тому, чия голова сказала «візьме», він дав півфранка. Сам не знав, од сорому, чи з вдячності, а чи для того, щоб умилостивити аллаха.

Повернувся до готелю. Кліке ще не прийшов. Тоді Ота сів у крісло й почав ворожити на гарних краєвидах, які висіли довкола на стінах: «Візьме — не візьме — візьме…»

Вийшло «не візьме».

Він закурив сигарету, щоб хоч трохи заспокоїтись, подивився на араба-ліфтера, який стояв біля ліфта, наче статуя, одягнений у ліврею з позолоченими ґудзиками… і знову почав ворожити…

Але ліфтер поїхав нагору, і перш ніж спустився знову, повернувся Кліке.

— Добридень, Густе! — вигукнув він добродушно. — Ви все-таки прийшли! Все-таки! Я знав, що ви прийдете. Те, що у вас діється, справді нікуди не годиться. Вчора я знову ходив на ваш бокс. Це не по-християнськи. Більше того, це зовсім не гідно білої людини!.. Не сприймайте цього особисто, ви білий, і довели це тим, що порвали з ними. — Він сів і почав розчісувати борідку густим гребінцем із панцира черепахи. — Можете бути певні, ви не прогадали, я дам вам білу роботу. А де ваш багаж?

Ота підняв рюкзак, удаючи, що він досить важкий.

— Це все?

— Так. Решту довелося залишити в готелі… І документи теж.

Гребінець на мить застиг у борідці Кліке:

— А чому, цікаво?

— Паспорт мій у шефа, в імпресаріо. Я мусив утекти потай, бо він мене б не відпустив. Я уклав з ним довготермінову угоду.

— Гм… — Кліке сховав гребінець у кишеню й затарабанив пальцями по бильцю крісла. — І ви згодні їхати отак, без речей? Без нічого?

— Так. Згоден. Повною валізою похвалитись я все одно не можу. Я вбога людина, це вам, гадаю, зрозуміло. Інакше я не погодився б їхати з вами у ваш блед.

— Навіть без документів?

Ота кивнув. Серце калатало в нього десь аж у горлі. Він відчував, що Кліке пильно дивиться на нього, і йому стало млосно.

— Так, пане Кліке, бо інакше я не вирвуся від Перрейри. Хочете — я поїду з вами. Не хочете — шукайте собі когось іншого. — І підвівся.

— Хвилинку, — сказав Кліке. — Хвилинку, Густе… Зрештою це ваша справа. Поки ви нічого не накоїте, вас ніхто не чіпатиме. Але якщо вас арештують, я вмиваю руки. Розумієте? Вмиваю! — І підняв угору долоні.

— Так, — сказав Ота. — Я все розумію. Згоден.

— Чудово, — всміхнувся Кліке і встав. — А тепер поїдемо ще до лікаря.

— Навіщо?

— Чи ви здоровий. Щоб, чого доброго, не привезли мені на ферму якоїсь хвороби. У нас там з лікарями сутужно, а тут у мене є добрий знайомий.

Лікар ретельно оглянув Оту. Від нього тхнуло вином, як із барила. Не знайшов у Оти нічого.

Коли вони поверталися до готелю, над містом уже висіла бузкова сутінь.

— Гарний вечір, правда, Густе? — захоплено мовив Кліке й грюкнув дверцятами авто. — Зараз рушаємо, я тільки спакую свої речі. Повечеряємо в дорозі.

— Гаразд, — сказав Ота й, повагавшись, додав: — Не сердьтеся на мене, але я хочу знати, як буде з платнею.

— Добре, що ви мені про це нагадали, — засміявся Кліке. Витягши з кишені гаманець, він вийняв п'ятсотфранкову купюру, склав її вдвоє і обережно перервав. Одну половину віддав Оті, а другу сховав у гаманець. — Другу половину одержите через місяць. Разом з клейкою стрічкою.

— Хай йому чорт! — вихопилося в Оти.

— Що ви сказали?

— Нічого. Це я так.

— Ці слова прозвучали як лайка, — нахмурився Кліке. — Не лайтеся, Густе, а надто в присутності моєї дружини! Це дуже делікатна дама, ревна католичка. Почекайте на мене тут, добре?

— Звичайно. — Ота тримав у руці половину п'ятсотфранкової купюри й не знав, що думати: багатий він чи бідний? Такого пройди, як цей Кліке, видно, треба пошукати! Але інакше у нього, певно, не було б плантації, лімузина й делікатної дами, ревної католички.

Він щиро вірив, що ця дама не буде схожа на Джоанну.

Виїхали, як тільки на місто спустився вечір. Коли Кліке зупинив авто на околиці, щоб заправитися бензином, Ота звернув увагу на те, що нові бідони вже не прямокутні, а трохи звужені вгорі.

— З них уже ніхто не збудував би Бідонвілль.

— Можливо, це зробили саме для того, щоб араби їх так не крали, — мовив Кліке. — Щиро кажучи, Бідонвілль — це ганьба, яку навіть важко собі уявити.

— І все-таки ці бідони теж годилися б. З них могла б вийти цілком пристойна хатка.

— До цього вони не додумаються, — промимрив Кліке, сідаючи за кермо. — їдемо на Мекнес, а потім звернемо на південь. Я кажу це для того, щоб ви знали, куди я вас везу.

Авто з'їхало до річки, яка виблискувала в сутіні, наче олово, перетнуло її по вузькому мосту й помчало навздогін за власним світлом, за двома довгими білими пальцями, які час від часу зривали темряву з постатей на шосе. Щохвилини назустріч їм траплялися араби — то на віслюках, то піші, то цілий караван віслюків. Але ніде не було видно жодної пари закоханих. Наче в цій країні вона була тільки одна, та, яку Ота бачив серед скель на березі океану.

І, звичайно, Фавлер з Джоанною.