Карнавал у Марокко

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Європеєць у чині комісара був начальником поліційної станції в Тіфніті. Окулярів він не носив, але в нього були так чітко окреслені брови й такі виразні круги під очима, що здавалося, ніби він в окулярах. От і тепер, сидячи в караульному приміщенні навпроти нього, Ота не міг позбутися враження, що перед ним — людина в окулярах. Кімната була порожня, не дуже чиста, з письмовим столиком, трьома стільцями, телефоном і вішалкою, на якій висіло комісарове кепі. На шафі в кутку стояла усміхнена гіпсова Маріанна[52] з надбитим носом і кокардою, по якій повзала муха.

— Отже, ви Васіліс Патрідіс. Народилися в Корінфі двадцятого липня тисяча дев'ятсот восьмого року, за фахом маляр, — прочитав комісар у його паспорті. — Де ви працюєте?

— У Сі Омара Тазі.

— Ким?

— Механіком, — відповів Ота. — Але повторюю; це помилка, і я чекав…

— Хвилинку, — перебив його комісар. — Відповідайте тільки те, про що я вас питаю. Де ви взяли цей гашиш?

Ота мовчав. Сказати правду означало втопити Сі Омара. Не сказати правди означало втопити себе.

— Я ще раз вас питаю: де ви взяли цей гашиш?

— Я не знаю, чи це гашиш. Це ще не певно, — відповів Ота. — Саме тому я й чекав на пана Лукаса…

— Про це я вас не питаю! — гримнув комісар. Він узяв одне кружальце, зліпив з нього конус і, поставивши на стіл, запалив, як різдвяну свічку. Конус горів чадним полум'ям. Комісар закивав головою. — Це чистий гашиш. Ну що, признаєтесь нарешті, де ви його взяли?

— Так. На фабриці Сі Омара. Там його виробляють.

— Та що ви кажете! — здивувався комісар. Він дивився на чорну смужку диму, яка вилася вгору оксамитовою стрічкою, скручувалася на кіпці й тремтіла. — Отже, на фабриці Сі Омара. Ви усвідомлюєте, що висуваєте проти нього тяжке звинувачення?

— Так. Але я ще раз повторюю, що це велике непорозуміння…

— Гарне мені непорозуміння! — засміявся комісар. — Мовчіть, прошу вас, мовчіть! Виведіть його!

Двоє жандармів схопили його під пахви. Ота встав.

— Пана Лукаса! — закричав він. — Викличте пана Лукаса з ель-Вадіра! Він вам підтвердить!..

— Виведіть його! — заревів комісар.

— Пана Лукаса! — верещав Ота, коли його тягли геть.

Потім Ота сидів у камері, обхопивши голову руками, і його брав страх, хоч він і не боявся. Ні, ве боявся. Казав собі, що не боїться, що не повинен боятися, що не має чого боятися. «Пан Лукас прийде. Він не може не прийти. Все пояснить, і Сі Омара арештують, а мене випустять. Як тільки прийде пан Лукас…»

Увечері йому принесли юшку і хліб з котлетою. Юшка була смачна. Він чув жахливі речі про тюремну юшку, але ця була смачна. Котлета теж. І постіль була цілком пристойна, чиста, без блощиць і вошей. Все тут було добре…

Тільки б прийшов Лукас! Йому страшенно не пощастило…

Вночі Ота ворочався з боку на бік і намагався не думати про те, як йому, сердезі, не пощастило. «Так, це нещастя, але, на жаль, таке в житті ще трапляється. Я попав під звичайну облаву, і в цьому нема нічого дивного. Таке буває. Щось подібне сталося з поляком Янушем у Франції. Той теж попав під облаву, і в нього не було паспорта. А я маю паспорт!

Зате у Януша не знайшли гашишу!..

Та все це з'ясується, тільки-но прийде пан Лукас. Мабуть, йому в кав'ярні сказали, що мене забрала поліція, і він злякався. Або поїхав попередити Сі Омара. Це теж можливо. Сі Омар його друг, а в такій ситуації біжать насамперед до друзів; «Чим це ти тут займаєшся, дурню? Ану мерщій ховай усе, знищуй сліди! За хвилину сюди прийдуть з обшуком…»

Боже, якщо Лукас це справді зробить, що буде зі мною? Як я доведу, що взяв цю гидоту в Сі Омара, коли там нічого не знайдуть? Звичайно, Лукас підтвердить, що я ждав його, що ми тільки хотіли разом перевірити…

Ні! Лукас нічого не підтвердить! Якщо він попередив Сі Омара, то не поверне так швидко на 180 градусів і не зрадить його. Не скаже: «Так, Базіль надав мене з гашишем із Сі Омарової фабрики, ми хотіли дати його на аналіз…» Він ніколи цього не зробить!»

У цю хвилину Ота вперше відчув справжній страх. Щоб не збожеволіти, він мусив знов і знов повторювати собі, що Лукас не поїхав до Сі Омара, щоб застерегти його, побоявся встрявати в цю халепу.

«Адже він не такий дурний і захоче вибратися з цього, як і я!

Зрештою Сі Омара немає дома, а щоб заховати стільки товару, потрібен час.

Слава богу, що Сі Омара немає дома. І що Мустафа поїхав кудись вантажним автомобілем».

Ота трохи заспокоївся. Ця неприємна історія скінчиться погано хіба для Сі Омара. Аби тільки швидше прийшов Лукас!..

На другий день по обіді йото знову привели на допит. Комісар сидів за столом. По кокарді Маріанни знову повзала муха, а під Маріанною сидів пан Лукас.

Ота зрадів:

— Нарешті!..

— Тихо! — гримнув на нього комісар.

Пан Лукас, який, посміхаючись, підвівся, знову сів і по-змовницькому приклав палець до уст.

— Сядьте, — наказав комісар Оті. — Отже, ви запевняєте, що ви грек Васіліс Патрідіс, народилися тоді-то й тоді-то, там-то й там-то. Як випливає з вашого закордонного паспорта, ви проживали в Греції до кінця тисяча дев'ятсот двадцять п'ятого року. Це правда?

— Так.

— Гаразд, — кивнув головою комісар і повернувся до гіпсової Маріанни. — Мосьє Лукас, будьте ласкаві, скажіть що-небудь цьому чоловікові.

— Охоче, — посміхнувся пан Лукас і щось забелькотів.

Ота, нічого не розуміючи, подивився на нього.

— Повторіть, будь ласка, пане Лукас, — зажадав комісар.

Пан Лукас знову щось забелькотів. Ота збентежено озирнувся.

— Що це за гра? — вигукнув він.

— Це не гра, — відповів комісар. — Пан Лукас корінний грек, — адже так, мосьє Лукас? — і виявив бажання перевірити вас, чи ви хоч трохи розумієте по-грецькому. У нас є серйозна підозра, що ваш закордонний паспорт фальшивий. Далі, будь ласка, мосьє Лукас.

Пан Лукас забелькотів утретє.

— Я ждав його! — вигукнув Ота. — Він запросив мене сюди, і я приїхав!

— Годі, — спокійно урвав Оту комісар і глянув на гіпсову Маріанну. — Він правильно перекладає, мосьє Лукас?

Пан Лукас похитав головою.

— Ні. Мені дуже жаль, але…

— Це обман! — вигукнув Ота у відчаї. — Все це підлий обман!

— Цс! — пан Лукас підняв палець і сказав щось по-грецькому.

— Ні, я не мовчатиму! Це ви мене сюди покликали! Ви знаєте, як усе було насправді! Я прийшов до вас…

— Замовкніть! — Комісар грюкнув кулаком по столу. — Отже, цей чоловік не грек, мосьє Лукас?

Пан Лукас знизав плечима:

— Він зовсім не розуміє по-грецькому.

— Виходить, паспорт його фальшивий?

Пан Лукас погладив свої руки:

— Вибачте, але висновки я полишаю зробити вам.

— Що ви на це скажете? — звернувся комісар до Оти.

— Тільки одне, — витиснув він із себе. — Я справді не грек. Цей паспорт фальшивий, і його мені дав Сі Омар.

— Маєте свідків?

— О боже, хіба в таких випадках беруть свідків?!

— Гм. — Комісар устав і вклонився в бік Маріанни. — Дякую, мосьє Лукас. Ви зробили нам велику послугу. Більше я вас не затримуватиму.

— Я справді поспішаю, — кивнув головою пан Лукас.

— Стійте! — вигукнув Ота і рвонувся до нього, але його схопили двоє жандармів.

— До побачення, — квапливо вклонився пан Лукас. І пішов до дверей. Порівнявшися з Отою, легенько закліпав очима.

— Тварюка! Cochon! — вилаявся Ота.

— Прошу без образ! Тихо! — гримнув комісар. — Тримайте його! А тепер підсумуємо: ви особа, яка контрабандно торгує дурманним зіллям і, скориставшися фальшивими документами, втерлася в довір'я до Сі Омара Тазі. Ваше справжнє ім'я мене поки що не цікавить. Ми до нього ще повернемось. А зараз мова йде про важливіші речі: де ви взяли гашиш і кому його везете? Будете говорити чи ні?

— Буду, — важко відповів Ота. — Я вже вам сказав, що взяв гашиш на фабриці Сі Омара. І мав передати його панові Лукасу. Це його я ждав у кав'ярні… — Він помітив у комісарових очах недовірливий блиск. — Ви мені не вірите?!

— Ну що ви! Ми почули од вас щиру правду! І навіть не одну, а дві, — посміхнувся комісар. — Пана Лукаса ви справді ждали, він сам це нам підтвердив. Ви запропонували йому гашиш, отож він домовився з вами про зустріч і повідомив нас. Це одна правда. А тепер друга. У Сі Омара справді були великі запаси гашишу, але тільки в вашій кімнаті. Ви заховали його в матраці — щонайменше двадцять кілограмів — вам на ньому, певно, було твердо спати, га? Більш ніде нічого ми не знайшли, хоч скрізь ретельно обшукали, можете мені повірити. Ну, що ви на це скажете?

В Оти все попливло перед очима. Це було жахливо. Він важко звів дух.

— Ну то що, скажете нарешті, від кого у вас цей товар? Ота мовчав. Це було гірше, ніж жахливо. Це була катастрофа.

— Як знаєте, — посміхнувся комісар. — Ідіть і поміркуйте. Але якщо ви сподіваєтесь, що я не витягну з вас правду, то ви небачений оптиміст!

Оту повели до дверей. Муха злетіла з гіпсової кокарди на голові в Маріанни, задзижчала, кружляючи над Отою, і сіла йому на обличчя. Він труснув головою, і з очей у нього закапали сльози. Муха полетіла геть, немовби злякалася, що намочить у сльозах свої крильця.

Ота сидів у камері й почував себе слабим та безпорадним, як дитина. Довкола нього плавали в сльозах стіни розпливчасті, наче темні вікна, по яких стікали краплі дощу; що крапля, то сльоза.

«Лукас мене зрадив. Лукас нікчема. Лукас урятував Сі Омара, а мене втопив.

А я міг це передбачити! Коли тобі пропонують дівчат — вибирай, міняй, наче це німі істоти, — то така людина непорядна. Я навіть не здогадувався, що він грек… А втім, як я міг про це здогадатися?..»

Ота сидів, і його нещасна, дурна голова плакала. Йому принесли юшку і хліб. Він з'їв усе, щоб не підупали сили, бо вони, можливо, ще будуть йому потрібні. Принаймні духовні… Він трохи підбадьорився й міг тепер поміркувати.

«Як же все це, власне, сталося? Мабуть, Лукас попередив по телефону Сі Омара, той навантажив готовий товар, матеріал і вивіз кудись на склад; те, що віз Мустафа, була, певно, тільки частина, а решту, міг забрати вантажний автомобіль самого Лукаса. Через те вранці там була така тиша — машина не працювала. А я, дурень, навіть не зайшов до майстерні!.. Втім, коли б і зайшов, то що це дало б? Мені сказали б, що кінчився матеріал, і тепер вивозять готову продукцію. Придумали б що завгодно, сказали б те, що їм звелів говорити Сі Омар. Місцеві нічого не знають, ні про що не дбають, для них головне — мати добру роботу в Сі Омара, каїдового сина й великого пана… Так, вони все вивезли, а мені напхали в постіль чверть центнера цього паскудства… хоча це, мабуть, зробив сам Сі Омар; можливо, він нікуди й не поїхав, а ждав десь поблизу, коли я піду…

І цілком може бути, що весь гашиш звідти навіть не вивезли, бо в цьому не було потреби! Хто знає, наскільки ретельний був обшук? Хто знає, чи цей нікчема комісар теж не в їхній компанії, чи не покриває він Сі Омара і чи той йому за це не платить? Якби це не так, то слідство він провадив би інакше… А хто попав у халепу?

Я. Безіменний, безсилий. Людина без документів, спійманий на гарячому контрабандист гашишу, який не хоче признатися, де взяв цей товар. У кого. Мене можуть убити, все можуть, аби тільки встановити, де я брав гашиш. І вони уб'ють мене вже хоча б заради того, щоб здихатися свідка. Щоб не треба було перевозити мене кудись у вищу інстанцію, скажімо, до Каса. Щоб я там не зміг розповісти про Сі Омара, щоб до нього не прийшли з повторним, ретельнішим обшуком. Щоб усе лишилося шито й крито. Отак, мабуть, і стоїть ця справа. А в усьому винен собака Лукас».

Ота раптом засміявся.

«Пес Дантон був дилетант порівняно з цією бандою. То було щеня, морська свинка, котеня… — Він голосно зареготав: — Котеня Дантон! Зубатий котик, який може тільки подряпати пазуриком, а більшої шкоди завдати не здатний. Мурко Дантон, ха-ха-ха!»

Його била нервова, болісна конвульсія. Він це розумів, але боротись із сміхом йому було страшенно важко, мабуть, іще важче, ніж боротись із сльозами. Нутрощі його стискались, як кулак.

Потім він ураз заспокоївся.

«Отже, Лукас. Лукас послав мене сюди, а тоді видав. «Там і там буде чоловік, який пропонував мені контрабандний гашиш і з яким я домовився про зустріч тільки для того, щоб допомогти спіймати його в сіті справедливості. Я кришталево чесна людина, я, Александр Лукас, родом із Греції, який проживає в ель-Бадірі і виробляє килими. Будьте пильні: можливо, що той чоловік має грецький паспорт, але він не грек, і я готовий це довести. Я скажу йому по-грецькому отченаш, і ви побачите, як він поводитиметься. Це буде страшенно весело. Я вмію розважати людей, я, Александр Лукас! Я вмію все — виробляти килими, робити з дівчат повій, з чесних людей злочинців, з чорного біле, а з білого чорне. Тільки одного я не вмію: відчувати докори сумління. Це вміє пан Мерсьє».

Так Ота згадав про Мерсьє, однак ця згадка нічого йому не дала. Він і далі був у камері сам. Надворі сутеніло, і тепер Ота тільки й чекав, що прийде хтось із палицею і почне його лупцювати, як віслюка. І по заслузі, бо він віслюк, як той, що його вчора бачив на площі. «А якби я сполошився, то мене все одно ніхто не обняв би за шию і не погладив би, як той хлопець свого віслюка. Хіба що Віветта. Але Віветта далеко, до того ж, я з нею погано повівся, не взяв у неї навіть білих штанів, у яких їй так подобався і які вона купила мені з любові. Виявляється, штани теж дарують з любові, хоча ця думка й смішна. Все можна дати з любові — і той шматок м'яса, який мені дала Віветта в Каса, і печену рибину, яку мені дав Мухаммед…

Хоча рибина скоріше означала дружбу, і я вже не пам'ятаю, хто саме її мені дав — Мухаммед, Ісмаїл чи Ахмед… Та яке це має значення — вони дали мені її всі разом, імена можна сплутати, а обличчя ні. Їх я вже ніколи не сплутаю… Неймовірно, але факт. Що далі я йду від них, то краще можу собі їх уявити. І Хасана теж я добре пам'ятаю, того водія, що віз мене до Бужада й нічого не тямив у моторі. Він зупинив машину нагорі над містом і показав мені на лелек, які пірнали то в тінь, то в світло вечірньої зорі. Це було дуже гарне видовище, та я, на жаль, хотів тоді їсти. Це така гарна країна — білий Високий Атлас, кульгавий чоловік. Віда, Кутубія, араб, який дивиться в пістолет, мов у фотоапарат, річка в Рабаті, пан Мерсьє, Віветта, пальми — це така гарна героїчна країна… проте я не маю з неї ніякої радості, бо мені щось завжди стоїть на заваді. І здебільшого — страх».

Надвечір прийшов караульний. Він приніс юшку і хліб, але Ота навіть не глянув на їжу. Він дивився тільки на караульного, на його стару сорочку кольору хакі, на штани кольору хакі і на обмотки кольору хакі, на черевики, вкриті пилюкою і теж, здавалося, кольору хакі… а головне, на кобуру з пістолетом. «Якби я мав пістолет, то перестріляв би всіх нікчем, і лишилися б тільки Віветта, Кутубія, Віда, Мерсьє, хлопець з віслюком і Високий Атлас. І ще Мустафа, Ісмаїл, Сліман, Хасан… Ні, всього не можна навіть перерахувати, лишилося б набагато більше, ніж я перестріляв би. Лишилося б три чверті, і земля стала б чиста».

— Мосьє. Сіді. Вечеря, — сказав караульний.

Ота нарешті глянув на його обличчя. Воно було широке, пласке й зморшкувате. Обличчя старого селянина.

— Зажди, — сказав Ота. — Як тебе звуть?

— Хабіб, — відповів той.

— Говори тихше, Хабібе, — сказав Ота. — І слухай мене уважно. Я маю п'ятсот франків і дам їх тобі, якщо ти залишиш двері відчиненими.

— Ах, це неможливо, сіді. Це справді неможливо. Комісар, мій хазяїн, вигнав би мене, — відповів Хабіб. — Так, я в цьому не сумніваюся — він вигнав би мене в три вирви. А що тоді їла б моя дружина?

— Ти прогодуєшся й без нього.

— Ах, ні, це неможливо, сіді, — похитав Хабіб головою.

За півгодини він з'явився знову. Приніс Оті шматок хліба.

— Ах, сіді, — сказав він. — Я подумав, що тобі цього мало на вечерю, і приніс… — Він стояв біля дверей, поводив очима, наче був чимось збентежений чи боявся. — Ні, це неможливо, я не можу тебе відпустити, сіді. Мені дуже шкода, але коли б я це зробив, мій хазяїн, комісар, не тільки вигнав би мене, а ще й посадив, чого доброго, в тюрму. А що тоді їли б мої діти?.. Ах, сіді, у тебе справді є ті п'ятсот франків?

— Є.

— Тоді покажи їх, дуже тебе прошу!

— Покажу тільки після того, як ти поклянешся іменем аллаха, що відпустиш мене, коли я тобі їх дам. Ставай навколішки і присягайся.

Хабіб виконав його наказ.

— Добре, — сказав Ота й, одірвавши підшивку в поясі штанів, витяг звідти складений папірець. — Це п'ятсот франків, бачиш?

— Так, о сіді. Ти не обдурив мене.

— Тоді відпусти мене!

— Ах, сіді, — сказав Хабіб, — це не так легко. Це взагалі було б неможливо, якби мені не допоміг аллах. Але під час магребу[53], сіді, він розбудив мою пам'ять і подав мені одну думку.

— Яку? — поцікавився Ота.

— Добру, сіді. Це можливо, Іншаллах. Але це буде нелегко. Слухай мене уважно, сіді: коли я дванадцять років тому служив в Уед-Земі, то з тюрми втік один в'язень, і я знаю, як він це зробив. Ударив караульного по голові…

— Чим?

— Табуретом, сіді, — сказав Хабіб. — Тоді зв'язав його, заткнув рот хусткою і замкнув у камері. Через те комісар не вигнав караульного, якого звали Шехаб, а тільки вилаяв його й погрозив кулаком. На цьому все й скінчилося. А Шехаб купив собі через півроку верблюда й віслюка і скинув цю одіж. — Він показав на свою уніформу кольору хакі. — Але Шехаб одержав, мабуть, більше ніж п'ятсот франків. За п'ятсот франків я не куплю віслюка й верблюда.

— В мене більше немає, Хабібе. Я мав у кишені ще понад сотню, але в мене все забрали, коли обшукували.

— Тоді все пропало, — сказав Хабіб і, сівши на ліжко, втупив очі в підлогу. Зненацька його пласке, коричневе, схоже на зорану землю, обличчя ожило, як засіяна нива, коли приходить тепла волога пора. — Мектуб, — сказав він. — Визначено! Я не матиму більше ніж п'ятсот франків. Проте вистачить і цього. Я не куплю віслюка й верблюда, а тільки верблюда.

Він сидів, опустивши безвільно руки, і правиця його впиралася в кобуру з пістолетом. Якби він захотів, то міг би забрати п'ятсот франків, піти й замкнути за собою двері, і нічого б не сталось. Та він цього не зробив.

— Так, — провадив Хабіб далі, — отже, я куплю тільки верблюда, якщо дасть аллах. А втім, ні, я його не купуватиму. Верблюда купить мій син. Так я й зроблю. Мій син має поле, сіді, але він і його дружина повинні цілий день черпати воду з колодязя, тягти важку линву. Через те його дружина геть змарніла, хоч вона ще й молода. Через те вона вже двічі скидала дитину. Та я хочу мати онуків, сіді, а мій син хоче мати синів. Його звуть Алі, він добрий, хоч і не любить цього мундира. А що я можу вдіяти, сіді? Для фелаха[54] це велике щастя, коли він стає жандармом і одержує платню. Проте мій син не любить цієї форми й сердиться щоразу, як бачить мене в ній. Може, перестане сердитися, коли матиме верблюда… Так, я дам йому гроші, й він піде до Марракеша на Сук-ель-Кхеміс[55] і з поміччю всемогутнього аллаха знайде недорогого верблюда… Тільки ти мене, сіді, надто сильно не бий, щоб я не вмер. Моя голова така м'яка і така нерозважлива…

— Не бійся, — сказав Ота. — Вистачить, якщо я наб'ю тобі велику гулю?

— Е ні, цього мало, — заперечив Хабіб. — Комісар про все здогадається й вижене мене. Що я тоді робитиму? Ти все-таки лусни мене як слід! Але не так, щоб я після цього вмер. Я хочу ще побачити онука… Так, мій син купить сильного верблюда, іншаллах. Він більше не буде на мене сердитись, а його дружина знову стане гарна. Кожна людина став гарна, коли вона радіє, ти це помітив, сіді?.. Так, мій син купить верблюда… Ні! Він купить верблюдицю! Спарує її, і після того, як у неї народяться маленькі, продасть їх і тільки тоді купить сильного, породистого верблюда. А я нарешті зможу скинути цю форму, в якій маю вигляд проклятого румі. Не ображайся на мене, сіді… Так, я скину її, якщо цього захоче аллах. Ах, сіді, дай мені ці п'ятсот франків, і я віднесу їх своїй дружині, щоб вона їх добре заховала і щоб їх у мене на знайшов комісар, на той випадок, якби йому заманулося мене обшукати. А якщо я вмру від твого удару з волі аллаха, жінка віддасть їх синові, щоб він пішов до Марракеша й купив молоду верблюдицю, рожеву, як твоє обличчя.

— Візьми, — сказав Ота.

— Дякую тобі, сіді.

Хабіб вийшов і замкнув за собою двері. В камері довго панувала тиша.

«Ах, я куплю собі верблюдицю, — повторив Ота подумки Хабібові слова. — Ах, її купить мій син, і його дружина знову стане гарна, і її сини теж будуть гарні, якщо дасть аллах…» Боже, яка злиденна і водночас яка гарна ця країна!.. Тільки Хабіб уже не прийде, і ця країна уже не буде така гарна, бо Хабіб обдурив мене і зганьбив її…» Потім йому видалося смішним, що він покладає такі надії саме на цього караульного, який ні для кого нічого не означає, хіба для нього, Оти, бо може його врятувати. Це лише крихітний шматочок живого Марокко, цієї країни, в якій і поважніші особи брешуть, зраджують і роблять пакість за пакістю. Хіба може Хабіб її забруднити ще однією маленькою брехнею?.. І все-таки Ота усвідомлював, що це було б саме так, що Хабібова брехня була б для нього страшним розчаруванням. Навіть не тому, що він утратив би останню надію на порятунок, а тому… тому, що… Ота й сам добре не знав чому. А втім, ні, знав: тому, що Марокко — це, зрештою, такі прості люди, як Хабіб, бозна-скільки отаких людей, а не кілька лукасів, сі омарів, кліке та хазяїв «Страсбурга», яких він зміг би спокійно перестріляти.

Ні з того ні з сього Оту раптом пойняла така скажена лють, що він, як звір, уп'явся нігтями в штукатурку. Лють швидко минула, проте на стіні лишилося чотири вертикальні лінії. Ота засміявся й перекреслив їх іще однією, горизонтальною. Вийшов хрест.

Ота хвилину дивився на хрест, потім підніс угору два пальці:

«І я таки перестріляю їх, якщо матиму змогу!» Він сів на ліжко і ребром долоні витер з лоба піт. З-під нігтів у нього сочилася кров.

У цю хвилину повернувся Хабіб.

— Моя жінка плакала, — сказав він. — Прошу тебе, не бий мене надто сильно, сіді. Але й не слабо.

— Гаразд, — сказав Ота і по-чеськи додав: — Спробую вдарити саме так, як треба.

Хабіб став навколішки, зняв кашкет і схилив голову, схожий на людину, яка приготувалася до страти.

— Залиш кашкет на голові, — сказав Ота. — Комісар може здивуватися, нащо ти його скинув.

— Твоя правда, сіді.

Потім табурет опустився на кашкет, і кашкет зсунувся набік. Хабіб упав на підлогу, не встигнувши навіть простогнати «о аллах». Ота пересвідчився, що він дихає, заткнув йому рот хустинкою і пішов до дверей. Але, ступивши кілька кроків, раптом повернувся, витяг у нього з кобури пістолет і сунув у кишеню своїх штанів. Відтак замкнув за собою камеру. Ключі поклав легенько, щоб не дзенькнули. Однак за мить знов узяв їх і підбіг до відчиненого вікна, за яким темніло небо. Вікно виходило в сад. Ота обережно вискочив назовні. Ніде не було ні душі. Він тихо поповз попід стіною до жасминового куща, випростався під ним і метнувся в глиб саду. Власне, це був по один сад, їх було кілька, і вони зливалися в одип великий, розділений низьким цегляним муром, зруйнованим у тих місцях, де тік струмок. З цього струмка, мабуть, черпатиме воду Хабібова верблюдиця. Потім у неї народяться маленькі, а потім…

Ота побрів струмком. Він сумнівався, щоб у Тіфніті та в його околиці були собаки-шукачі. Проте обережність не завадить. Темрява густішала, й довкола себе він бачив тільки обриси предметів, а під ногами чорний струмок, у якому інколи зблискувала, мов скельце, маленька хвилька. Він кинув у воду ключі від камери й побрів далі. Струмок звернув ліворуч, до центру міста, тихенько хлюпотів під високим цегляним муром.

Ота зупинився, на хвилину замислився. Далі йти струмком не було сенсу, бо так вщ вийшов би із садів між будинки. Треба перелізти через мур, повернути праворуч, геть від міста, і якось дістатися до шосе. За цим муром, певно, є ще один сад, а далі має бути дорога.

Ота видерся на мур. Це було неважко, бо в глибоких щілинах між цеглинами він легко знайшов опору для пальців ніг.

По той бік і справді був сад. Ота впізнав це по розкошланих кулях гранатових кущів і верхівках пальм, які вимальовувалися в темряві. Ота стрибнув у цю темряву…

Йому здалося, що він летить надто довго, значно довше, ніж мав би летіти, що падає в прірву… і, пойнятий жахом, розпростер руки, щоб за щось ухопитись. Але руки не знайшли нічого, і він важко впав на ліву ногу. Тієї ж миті його пронизав пекучий біль, наче в м'якуш уп'ялися три гострі голки.

«От і все», — майнуло в Оти в голові.

Хвилину він лежав нерухомо, важко дихаючи й віддаляючи ту хвилину, коли обмацає кляту ногу, яка, мабуть, переламалася.

Десь дзвеніла цикада, і цей звук нагадував свист пари, що виривається із щілини. Ота лежав на боці й відчував ще біль у плечі, але порівняно з ногою то була дрібниця — на плечі буде щонайбільше синець, а з ногою, певно, значно гірше.

До цикади приєдналася друга, вгорі на небі світились великі чорні зорі пальм між незліченною кількістю малих, ясних та мерехтливих; земля пахла червоною глиною й була тепла, мов живе тіло. Ота подумав про це, коли спробував обмацати свою ногу. Що земля така тепла й що пахощі такі незвичайні, червоні.

Торкнувшись ноги, він здивувався, що не знаходить зламаних кісток, які стирчать із-під шкіри. Він ладен був заприсягтися, що вони там є, бо його весь час кололо, наче голки, які вп'ялися в м'якуш. А насправді там не було нічого, тільки щиколотка почала брякнути. Він спробував ворухнути ступнею. Мусив заціпити зуби, щоб не завити від болю, але поворухнув. Слава богу, здається, тільки вивих.

«Ганьба, — подумав Ота. — Я — нікчемний панікер».

Йому й справді було за що картати себе, бо коли почала співати друга цикада і коли земля запахла глиною, в голові у нього майнула думка, проте він усвідомив її тільки тепер: ця земля хоч і пахне червоною глиною, вона, може, й справді червоняста, а незабаром буде темно-червона, бо якщо виявиться, що нога у нього зламана, то він застрелиться тут, під оцим муром. Тоді всьому справді настане кінець; добре, що він узяв у Хабіба пістолет…

Ось що промайнуло у нього в голові, й це була страшна ганьба. Тепер він заприсягся, що ніколи не застрелиться, навіть якби його спіймали десять разів і били до півсмерті. Нехай його б'ють, нехай заб'ють навіть на смерть, нехай відчинять браму смерті. «Я стоятиму перед нею, боронитимуся до кінця й ніколи не відчиню її сам».

Голова у нього йшла обертом, проте він усе-таки спробував звестися на ноги. З цього нічого не вийшло. Біль був такий гострий, що вся ліва нога не корилася йому. Ота знову сів на теплу землю й поліз рачки. Він побачив, що впав у яму з сипкими краями і з неї важко буде вибратися.

Та за якихсь чверть години Ота все-таки видерся нагору. Він спирався на поранену ногу, і йому здавалося, ніби він потроху звикає до болю. Біль, звичайно, не вщухав, але в Оти виникло враження, що він став не такий гострий. «Тепер я нагорі й піду шукати струмок… Ні, краще, поповзу, нащо мені напружувати ногу. Тільки, звичайно, якщо тут справді є якийсь струмок».

Ота поповз на руках і одній нозі, шукаючи в пітьмі струмок, проте натрапив на колодязь із цебром і став спускати його вниз. Ланцюг забряжчав, Ота завмер і почав наслухати. Ніде ніщо й не ворухнулося. Тоді він витяг цебро, скинув черевик й ушкоджену ногу занурив у воду. Вона була страшенно холодна і набагато приємніша, ціж у струмку.

До ранку набряк трохи стух.

Тільки-но зазоріло, Ота перев'язав вивихнуту ногу. Тут стала б у пригоді цупка пов'язка, проте доведеться задовольнитися хустинкою, стягнувши її якнайтугіше. Закінчивши цю процедуру, він відчув себе набагато краще. А втім, це, може, було тому, що тепер він виразніше розпізнавав довколишні предмети.

Світанок ще не настав, але темрява потроху рідшала. Оті здалося, що ця тепла північноафриканська ніч виповнена якоюсь ніжною імлою, що вночі крізь неї обриси предметів вирізняються так само, як обличчя вдови крізь жалобну вуаль. За хвилину ця вуаль була вже рідша. Наче вдова зняла жалобу.

Ота уважно роззирнувся.

Довкола розкинувся великий, занедбаний сад. Ліворуч стояв будинок з пласким дахом, точнісінько в такому він ночував по дорозі з Бужада; праворуч чорніли острівці пальм і кущів, зливаючись віддалік у темну суцільну пляму. Позаду височів мур, через який Ота переліз увечері, а попереду здіймався ще один, такий же високий. За ним бігло шосе; коли Ота виливав воду з цебра, до нього долинув гуркіт машини.

— Ота не знав, іти йому на шосе вдень чи переждати тут і вийти, коли повечоріє. І перший, і другий варіант мали свої невигоди: якщо він залишиться, його може знайти поліція, коли надумає ретельно обшукати сади; якщо ж піде одразу, то його побачать сотні очей.

Ота вирішив пересидіти день — може, все-таки не помітять. Він доскакав на одній нозі до ями, в яку впав увечері, і. ліг обережно на спину, задерши ноги. Це була непогана схованка, досить глибока, хоч і не настільки, як йому здавалося вночі.

Зненацька над протилежним муром заясніло рожевувате сяйво, схоже на хмарку, але Ота знав, що то не хмарка, а Високий Атлас. Удовина вуаль спала зовсім, і пальми тепер уже були не чорні, а смарагдово-зелені й блискучі, мов із роси, і кожна з них мала гарний бузковий стовбур, яким трималася своєї землі, Марокко. Синьо-сірі гранатові кущі теж блищали, і земля під ними була схожа на розкришену цеглу кольору кіноварі. Ота бачив землю надзвичайно близько, бо очі його були на рівні саду, й кожен камінчик здавався горбочком, а кожен горбочок — горою.

Потім він заснув, і йому снилися гори. Розбудили його жіночі й дитячі голоси. Він підвів голову й побачив, що вже ясний день. Сонце сяяло, а біля колодязя жінки брали воду у великі глиняні посудини, схожі на ті, які він колись бачив у підручнику з історії і які називаються амфорами. Обличчя у всіх були відкриті, бо жінки думали, що вони тут самі. Наповнивши свої посудини, жінки ставили їх на праве плече і йшли, тихо погойдуючись, одна за одною. Це було прекрасно. Жінки йшли, випростані, й Ота відчував плавність їхньої ходи, хоч тіла були заховані під темно-синім убранням, яке сягало аж до кісточок. Це було прекрасно. Ота подумав, що охоче взяв би собі таку за дружину. Може, навіть Віветту…

Довкола гасали напівголі діти, і Ота, боячись, щоб вони не забігли сюди і не помітили його, припав до дна ями. Тепер він не бачив уже нічого, крім неба над головою. Навіть пташок не бачив. Мабуть, вони літали над мінаретом.

Раптом він згадав про Мерсьє й дорікнув собі, що припустився великої помилки: треба було поїхати одразу до нього і все розказати. Не до Лукаса, який зрадив його, а до Мерсьє: той дав би йому добру пораду… А втім, хтозна, може, і Мерсьє в їхній банді! Хто може сказати це напевно, хто такий кмітливий? «Я, звичайно, ні».

Ота дивився на небо й питав себе, чим пояснити, що він ніколи нічого не може передбачити. Чим пояснити, що він завжди грає роль дурня? «Гаразд, — подумав, — я не дуже великий мудрець, проте заплішеним дурнем назвати себе теж не можу. Причина тут, мабуть, у чомусь іншому. Собака заритий десь-інде. Але де? Я вмію працювати краще, ніж Кліке й Сі Омар, краще, ніж хазяїн «Страсбурга», вмію полагодити речі, які доти ніколи навіть у руках не тримав, швидко можу навчитися чужої мови, набагато швидше, ніж інші. Ні, я все ж таки не йолоп!

А проте кожен легко може мене пошити в дурні. Навіть коли він не такий досвідчений і кмітливий, як я.

Чому ж це так?»

Небо зблідло від спеки й лило на землю вар, повітря над пальмами тремтіло, й думки перекочувалися в Отиній голові, мов камінці на решеті. Багато з них повипадали крізь дірки, але найвагоміші, найпекучіші, ті, на які він не знаходив відповіді, лишилися.

«Мабуть, мені чогось бракує, — повторював Ота про себе. — Можливо, справжнього розуміння речей. Або мене обтяжують якісь забобони й звички. Так. Без сумніву, причина саме в цьому! О боже, хто мені допоможе дати собі раду в цій плутанині?..»

В сад знову прибігли діти, галасували, гралися поблизу його схованки, і Ота притискався обличчям до червонястої землі, щоб не було чути навіть його дихання. Земля була суха| як трут, але йому здавалося, що вона — суцільне болото й гойдається під ним, як справжнє болото. Тільки-но ступнеш — нога провалюється в багно. «Віда правду казав, що це треба будь-що осушити!.. Тільки Віда цього не осушить, і я не осушу, і той водій з головою, схожою на крашанку, що віз мене до Марракеша. Той водій був у Легіоні й казав, що все це колись набридне арабам, sans blague». Такі думки снували в Отиній голові, а тоді раптом перескочили на Віветту. Ота поклявся в душі, що коли йому пощастить вибратися з цієї безвиході, він одружиться з нею, бо любить її. Так, візьме з нею шлюб у якійсь глухій церкві, де це не дуже впадатиме в око. І це нікому не впаде в око, бо він не дозволить їй мазюкатися на весілля. Мабуть, вона католичка. А якщо ні, якщо по матері мусульманка, то тим краще, бо тоді їхній шлюб можна буде вважати недійсним, коли виявиться, що в неї погана вдача. «Але я стократ волів би, щоб вона була моя дружина і лишилася зі мною. Бо я вже, певно, назавжди кину якір у Марокко і жити сам тут не зможу».

Він знову заснув, і йому приснилося, ніби Віветта схилилася над колодязем, у якому він тонув, ніби спустила йому свою косу й крикнула: «Хапайся, Ото, я тебе витягну, хоч як це буде мені боляче!..»

Ота раптом прокинувся й побачив себе в тій самій ямі і в тому самому саду, тільки тіні пальм видовжились, і кожна тепер скидалася на синю кривулясту лінію, яка закінчувалася синім золотоцвітом.

— Мабуть, мене уже не знайдуть, — мовив він уголос і спробував ворухнути ступнею. Уже не боліло так нестерпно. Помацав кісточку. Набряк стух.

Поклавши руку на ушкоджену ногу, Ота ждав сутінків. «У саду було тихо. Тільки десь од мінарета долинав далекий голос:

— Лааа… лааа… лааа…

Скільки разів на день цей клич лунає з усіх мінаретів — стільки разів тут згадують аллаха. Бо це «лааа» — безперечно, аллах, велике і довге «аллаах». І лине той клич удалину, й люди падають навколішки, немов їх щось притискає до землі. Мабуть, і очі у них заплющені. Якби їм хтось тисячу разів на рік сказав не «лааа», а «ця країна — ваш дім», вони, можливо, нарешті розплющили б очі…

Ота спостерігав, як міняються барви вечора. Пальми наче закам'яніли, і низьке червоне сонце схилялося до них, вибарвлюючи стовбури аж до самісінького коріння. Враження було таке, ніби сонце стало навколішки й цілувало красуням край шат. Через кілька хвилин сонце зайшло, й запала сутінь.

Ота почекав іще з півгодини, потім виліз і, пригнувшись, пошкандибав до колодязя. Цебро, на щастя, було повне.

Він жадібно напився, умив обличчя й руки по лікті, потім сів і занурив вивихнуту ногу у воду. Вода, певно, довго стояла на сонці, бо була тепла. Ота поволі докульгав до протилежного муру й пішов уздовж нього праворуч, шукаючи зручного місця, де можна було б перелізти. Знайшов його майже в самому кутку саду, де в мурі бракувало кількох шарів цегли. Обережно видерся нагору, намагаючись не зачепити вивихнуту ногу. Біль можна було терпіти, — але на Оту чекала далека дорога, і він не хотів знову залишатися тут через таку дрібницю. Нагорі на мить затримався. Перед ним у темряві заблищало шосе. Схопившись за цеглини, він поволі почав злізати додолу.

Ота пошкандибав ослячою стежкою, яка. неодмінно мала вивести його до шосе. Пістолет обтяжував кишеню, і Ота витяг його, вийняв магазин і помацав холодні кінчики патронів, їх було п'ять, один у стволі, отже, всього шість. Потім Ота полічив на пальцях: Лукас, Сі Омар, Кліке, абат Гайяр, капітан Пінель, Перрейра, Фавлер, хазяїн «Страсбурга». І це ще не всі! Лишився, наприклад, Абдул Рахман, каїд Кліке…

Позаду загуркотіла машина з білим світлом фар. Ота квапливо ліг на землю й відкотився до струмка. Машина проїхала, освітивши на мить дерев'яні колеса, за допомогою яких удень фелахи подають воду в рівчачки між нивами. Потім усе знову огорнули темрява й тиша, але Ота ще хвилину лежав, наче сплюх, якому ліньки встати з ліжка. Нарешті він устав і кинув пістолет у струмок. У струмку булькнуло, і одній присязі, одному хрестикові, нашкрябаному нігтем на стіні камери, одній хлопчачій фантазії настав кінець. Так він нічого не доб'ється. Так розумні люди не роблять.

А хлопчачих фантазій у нього було немало. Він сподівався, наприклад, урятувати дітей, які працювали у Кліке і яких лупцював Ібрагім. Або покласти край неподобству з гашишем, вплинувши на Сі Омара по-доброму, з допомогою Лукаса. Це така ж простодушна наївність, як той мотузочок біля холодильника, котрий теж мав щось змінити і врятувати…

То що ж йому справді робити?

Ота почував себе так, ніби заблукав серед піщаних дюн, де не має значення одне зернятко піску, один Лукас чи всі інші, подібні до нього. Розітри його на порох, застрель — все одно нічого не зміниться, бо їх залишиться ще багато, а він самотній і до того ж безсилий.

Але що ж усе-таки зробити? Як їх дістати?!

— Нічого. Ніяк, — відповів сам собі вголос.

Ота відчув, що це брехня, проте іншої відповіді не знаходив. Це було страшно — брехати самому собі. Йому здавалося, що він нітрохи не кращий за тих негідників, він зраджує самого себе, бо, дряпаючи на стіні смугу, думав про це цілком серйозно. Певно, він був тоді схвильований, певно, думки його відчайдушно вхопилися за пістолет, мов за першу реальну річ, до якої можна сягнути рукою і яка виявляється облудою, коли спокійно все обміркувати… Це було не божевілля. Не фантазія. Навпаки: тверда рішучість учинити хоч раз щось пристойне, скористатися з можливості.

Він зупинився.

«З якої можливості?»

І тієї ж миті рушив далі — йому все стало ясно:

«Звичайно, з тієї, яка випливає з безнадійної ситуації, 'коли людині вже нічого втрачати. А втім, якби виникла потреба, я не чекав би цієї можливості, а діяв би зразу. Діяв би, не думаючи, так воно чи ні.

Але як би я діяв?!»

Він не знав.

«Ба ні, я не боягуз, — засміявся. — Коли б я знав, як це зробити, то зробив би вже, мабуть, давно».

Ота пройшов щонайменше — кілометр, коли почув позаду тупіт. Пригнувся і побачив на тлі неба обриси самітного араба на віслюку. Випростався.

— Гей, чоловіче! — вигукнув він. — Підвези мене!

Араб зупинив віслюка й роззирнувся. Хоч була ніч, голову його захищав величезний солом'яний капелюх; Оті було добре видно, як цей капелюх крутиться й хитається з боку на бік.

— Підвези мене, — повторив він, підійшовши до араба.

— Добре, сіді.

Араб спішився, і Ота сів на гострий хребет віслюка, вкритий мішковиною.

— Ррра! — гукнув араб і палицею штрикнув віслюка. Віслюк побіг, і на стежці довго було чути цокіт його копитець та сапання араба, який біг позаду. Раптом удалині замерехтіли вогні. Це були лампочки над входом до фабрики Сі Омара і освітлені вікна гарему.

Ота зупинив віслюка й зліз.

— Фабор, сіді[56], — сказав араб і наставив долоню.

Ота понишпорив у кишенях, але там нічого не було, хіба шматина з загорненою в ній фотографією іншого араба. В поліції у нього забрали геть усе — новий капелюх, нові чорні окуляри, японську авторучку і гроші, — лишили тільки червону шматину, мабуть, тому, що вона була маленька й схожа на клаптик підшивки.

— У мене нічого немає, — сказав він. Та араб усе ще стояв з простягненою рукою і відсапувався. Тоді Ота скинув піджак: — Бери. Більше нічого дати тобі я не можу.

Араб оглянув піджак проти неба, наче хотів пересвідчитися, що в ньому нема дірок.

— Ти справді більш нічого не маєш, сіді?

— Справді.

— Дякую, сіді, — сказав араб. — Ти бідний, однак щедрий. — Він кинув піджак на віслюка, сів верхи і поїхав.

— Стій! — крикнув Ота. — Злазь!

Араб зупинив віслюка і зліз.

— Я дещо забув, — сказав Ота й швидко почав обмацувати кишені піджака, який так швидко обернувся в попону. Знайшовши шматину з фотографією, сховав її в кишеню штанів.

— Тепер можеш їхати, — сказав він арабові.

— Що це було, сіді? — запитав той. — Гроші?

— Ні. Грішна річ. Образ людини.

— Тоді викинь, сіді.

— Е ні!

— Чого? — запитав араб.

Але Ота тільки нетерпляче махнув рукою, і араб поїхав. За мить його поглинула ніч. І тупіт віслюка теж. Ота поволі рушив у напрямку вогнів.

Незабаром він зупинився в тіні фінікової пальми й уп'явся очима в темні вікна кабінету — бібліотеки — канцелярії Сі Омара. Скрізь панувала глибока тиша. Ворота були замкнені.

Ота вирішив, що Сі Омара немає вдома, якщо той, звичайно, не в гаремі. Так чи інакше треба було на щось зважуватися.

Він підкрався до дротяної огорожі й спробував перелізти у найтемнішому місці. Це виявилося нелегко. Вічка в дротяній сітці були маленькі, й щоразу, коли Ота спирався на ліву ногу, у щиколотці так боліло, що він мало не скрикував. Нарешті він облишив цю спробу й довго сидів, знітившись, під огорожею, й тер то лоба, то болючу ногу. Потім підвівся й спробував видертися на бетонний стовпець огорожі. Це йому вдалося, бо не треба було спиратися на ступні, — Ота допомагав собі колінами й підтягувався на руках, сили в них було доволі. І все-таки по той бік огорожі він мало не впав. На щастя, встиг схопитися за сітку й стати на праву ногу.

Скрадаючись у темряві, Ота обережно підійшов до гаража. Гараж був відчинений. Ота пірнув усередину. Знав, що Мустафа спить у кузові вантажного автомобіля, влаштувавши собі кубельце з порожніх мішків, а двері залишає відчиненими, щоб не задихнутись. Іноді, звичайно, спить і надворі… Але тоді гараж зачиняє.

Ота йшов навмання. Намацав радіатор автомобіля.

— Мустафо! — тихо покликав він. — Мустафо, це я, Базіль.

— Ах, пане, — озвався той із темряви. — Я вже тебе не ждав.

Мустафа стояв поруч, але вони не бачили один одного.

— Мустафо, дай мені щось поїсти, я голодний.

— Зараз, пане.

Мустафа зачинив гараж і засвітив маленьку синю лампочку в кабіні автомобіля. Вони сіли, Ота їв хупф[57], а Мустафа не зводив з нього очей.

— Піди до моєї кімнати, Мустафо, — сказав Ота. — Під лівою задньою ніжкою шафи підкладено папірець. Це гроші, п'ятсот франків. Візьми їх і принеси сюди.

Мустафа вимкнув лампочку й пішов. За хвилину повернувся. Зачинив за собою двері гаража й знову засвітив.

— Усе гаразд? — запитав Ота.

— Так, — відповів Мустафа. — Ось гроші, візьми.

— Ні, — сказав Ота. — Вони тепер твої.

— За цей шматок хліба, пане?

— Ні. За те, що ти одвезеш мене до Марракеша.

— Коли? — запитав Мустафа.

— Сі Омар дома?

— Немає.

— Тоді зараз.

Мустафа підвів голову, мить повагався, а тоді опустив її.

— Не можу, пане.

— Чому?

Він хвилину помовчав.

— Що, коли Сі Омар повернеться вночі й не застане мене тут?

— Шкода, — сказав Ота. — Тоді віддай гроші. Мені потрібні або гроші, або автомобіль.

— Розумію, пане, — сказав Мустафа.

Ота взяв від нього шелесткий папірець, сховав у кишеню й підвівся.

— Дякую тобі, Мустафо. Бесслема. До побачення.

— Зачекай, пане, — озвався Мустафа. — Я поїду.

— Гаразд, — засміявся Ота й віддав йому гроші. Мустафа довго крутив їх у пальцях.

— Я маю право раз на місяць їхати на ніч до своєї дружини, — сказав він збентежено. — Сі Омар мені це дозволив, щоб у мене був син. Я хотів поїхати післязавтра. Але тепер не поїду. Скажу, що був сьогодні.

— А як же твоя дружина?

— Почекає ще місяць. Або подумає, що я захворів, і прийде до мене… Вона прийде неодмінно, пане. Дорога не близька, та в моєї Дого ноги наче в газелі. Вона прийде неодмінно, як дасть аллах. Їстиме дорогою фініки, співатиме пісень і думатиме про сина, а коли побачить, що я не хворий, злякається, що я їздив до іншої, й кохання її буде ще палкіше.

— Твоя правда, — сказав Ота. — Ти розумний чоловік. А де живе твоя дружина?

— Там, — Мустафа махнув рукою в темряву. — Далеко за Тіфнітом. Туди Шість годин дороги. Сховайся під мішки, пане. А коли виїдемо на шосе, я зупинюсь і ти сядеш до мене в кабіну.

— Гаразд, — Ота заліз у кузов автомобіля і ліг. Мустафа прикидав його порожніми мішками. — Чому Сі Омар найняв саме тебе, коли ти так далеко живеш?

— Сі Омар не наймає тутешніх, бо в них тут повно друзів і вони можуть з ними багато базікати, — відповів Мустафа. — Накрийся з головою, пане. Трохи потерпи. Я не хочу, щоб тебе побачив Ісмет-бей або хтось із слуг.

— Гаразд. А хіба Ісмет-бей іще щось бачить?

— Не знаю, пане.

— Він уже нічого не бачить! — вигукнув Ота. — Він думає тільки про ганжу. Бачить тільки сни.

— Мабуть. Сховай голову, пане.

— Зараз сховаю, — сказав Ота. — Я ще тільки хочу тебе запитати: Сі Омар добрий хазяїн?

— Непоганий. Але він тут не хазяїн.

— Що ти кажеш! А хто ж тут хазяїн?

— Сіді Лукас, — відповів Мустафа. — Ах, сховай голову, пане, інакше я не поїду.

І Ота сховав голову під мішок, який смердів ганжею, і думав про те, який він несосвітенний дурень, коли не побачив навіть того, що бачив Мустафа. «Сі Омар тут не хазяїн! Хазяїн тут Лукас! І всім керує теж Лукас! Звичайно, Мустафа тут два роки, а я… І все-таки я міг про це здогадатися. Хто порадив Сі Омарові охолоджувати матриці? Грек Лукас! При мені він удавав, що це його не обходить, а потім, мабуть, зателефонував… А я навіть не знав, що він грек. Переді мною він маскувався краще, ніж перед тубільцями, їх він не боявся. А мене боявся, мені не вірив, бо ще добре не знав мене. Я пішов до нього скаржитися на Сі Омара! Боже, боже… Через те все так погано скінчилось. А могло скінчитися ще гірше. Цікаво, чому він мене не знищив? Це ж так просто робиться — нещасний випадок на фабриці чи щось інше. Навіть собака не гавкнув би… То чому ж він не звелів мене вбити?!

Мабуть, тому, що бачив мене в ель-Бадірі з паном Мерсьє і не знав, чи розповів я йому про ганжу. Певно, хотів убити мене і саме для цього їхав до Сі Омара, але, побачивши нас із Мерсьє, раптом змінив свій план. Арештувати мене й завести все в безвихідь було надійніше… О боже, чому я не відкрився Мерсьє! Тепер він був би на моєму боці, потвердив би, як усе було насправді!»

Мустафа раптом зупинився, вимкнув фари, й Ота пересів у кабіну, забився в самісінький куток, щоб його не було видно, коли на них посвітить, обганяючи, якась машина. Мустафа ввімкнув фари, й Ота помітив, що вони їдуть не по шосе на ель-Бадір, а іншою дорогою, якої він не знав.

— Куди ти мене везеш? Зупини! Мені треба до ель-Ба-Діра!

— Чого? Туди небезпечно, пане.

— Можливо. Але мені треба побачити пана Мерсьє! Я повинен йому щось сказати!

Мустафа загальмував і повернувся до Оти.

— О аллах! Ти хіба не знаєш, що пан Мерсьє мертвий?

— Ох… — видихнув Ота, і в очах у нього раптом потьмарилося. — Що ти сказав? Хто мертвий?

— Пан Мерсьє. Його вбито сьогодні вранці.

— О боже… Їдь мерщій!

Мустафа погнав машину на повну швидкість. Ота вихилився з віконця й дивився на два жовті снопи світла фар. Але кілька хвилин він не бачив нічого, не сприймав нічого, крім повітря, яке било йому в обличчя. Потім праворуч замерехтіли вогні ель-Бадіра. Ота відвернувся. Отже, Мерсьє…

— Не сердься на мене, пане, — озвався Мустафа, дивлячись пильно на дорогу, — але я мушу тобі це сказати. Всі думають, що це зробив ти.

— Що?

— Що це ти вбив пана Мерсьє.

— Я?!

— Так твердять жандарми.

— Але… Навіщо б я…

— Мовляв, пан Мерсьє засадив тебе в тюрму… Крім того… Йому завдали удару по голові. А ти ударом по голові приголомшив жандарма Хабіба.

— Ради бога, зупини! — вигукнув Ота, вискочив із кабіни й почав блювати. Спираючись на машину, він довго витирав з лоба піт. Нарешті знову сів поруч Мустафи.

— Їдь, Мустафо. — Губи його затерпли, стали зовсім нечутливі.

Машина знову застрибала на вибоях дороги.

— Я не вбивав, — насилу вимовив Ота.

— Звісно, ні, пане, — сказав Мустафа. — Інакше я б тебе не віз. Навіть за цих п'ятсот франків.

— Ні, я не вбивав, — повторив Ота. Зуби в нього цокотіли. — І до тюрми мене запроторив зовсім не пан Мерсьє. Мене запроторив туди Лукас.

— Він, пане?

— Так, він! Можеш мені повірити.

— Я тобі вірю, пане.

Потім вони довго мовчали. Машину підкидало на вибоях, і думки у Оти плуталися, змінювали свою форму, але це все одно були ті самі думки, той самий жах, той самий гнів і страх.

— Знаєш, Мустафо, завіщо пан Лукас запроторив мене в тюрму?

Мустафа знизав плечима.

— Ні, ти це теж знаєш! Я не хотів, щоб він виробляв ганжу!

— Ах, — зітхнув Мустафа, — я не таліб, я дурний фелах і нічого в цьому не тямлю. Білі заборонили ганжу, білі й виробляють її. І ненавидять тих, хто їх зрадив. Ні, я нічого в цьому не тямлю й не хочу навіть про це думати. Мені це не подобається. Значно більше мені до вподоби автомобіль. Його я хотів би розуміти. — Він хвилину помовчав. — Мені дуже шкода, що ти їдеш, пане.

— Чому? Через автомобіль?

— Так. І через нього теж. Але не тільки.

Це прозвучало як освідчення в коханні. Трохи смішно й трохи сумно. Та це було ні до чого. Бо ніщо вже не могло розвіяти Отиного гніву й жаху.

До Марракеша вони дісталися о пів на дванадцяту. Мустафа зупинив автомобіль перед містом, віддалік од першого ліхтаря, що висів на стовпі в гущавині пальм, і вимкнув фари. Ота вийшов. Хвилину постояв, розглядаючи безлюдну дорогу, яка трохи далі переходила у вулицю і в Гелі, місто серед пальм, місто, де повно жандармів і три поліційних станції. Мустафа теж вийшов з кабіни й почав шпортатись у кишенях, шукаючи сигарету.

— Дай і мені, якщо маєш, — сказав Ота. Вони закурили. — А тепер вертайся. Думаю, що завтра ти все-таки зможеш поїхати до своєї дружини. Ніхто не помітить, що ти кудись відлучався. Сі Омар сьогодні вже напевно не повернеться. І завтра теж.

— Звідки ти знаєш, пане?

Ота гірко посміхнувся. Все було дуже просто. Він знав, що й Лукас не ночує сьогодні вдома і що скоро він туди не повернеться. Якби повернувся, то був би або герой, або божевільний, а цього про нього не скажеш. І про Сі Омара теж! Це справжні пройди, і коли вони сьогодні вранці дізналися, що цей дурень Базіль утік із тюрми, прихопивши з собою ще й пістолет, то не на жарт перелякались і зникли. Перед цим, звичайно, вбили Мерсьє, бо він уже давно наступав їм на п'яти. Досі вони не наважувалися чіпати його — і зробили це тільки тепер, маючи під рукою козла відпущення, на якого можна звернути всю вину. Цей козел, який тепер стоїть отут і боїться Марракеша, цей простачок, який так безглуздо впіймався на їхню принаду. Досить було їм захотіти, — і він уже контрабандист, злочинець і нарешті вбивця. Це він убив Мерсьє, хто ж іще? Хай захищається, хай пояснює, йому ніхто не допоможе — тут є комісар з Тіфніта, який вестиме слідство: «Можете бути певні, панове, це слідство я проведу з усією ретельністю. Цього безіменного лиходія неодмінно спіймаю і викрию! Тим часом, месьє, будьте ласкаві, поїдьте кудись і заховайтеся, бо цей нікчема може повернутись і помститися. А коли ми знову посадимо його під замок, я надішлю вам телеграму…»

— Ні, дома його не буде напевно, Мустафо, — засміявся Ота. Йому хотілося розповісти Мустафі все, що він думав з цього приводу, та, подумавши, здолав себе. Що це дасть? Нічого. І Ота тільки сказав:

— Мустафо, знайди собі інше місце. Тікай від Лукаса! Він займається поганими речами.

— Можливо, — сказав Мустафа. — Але я більше ніде не одержуватиму такої доброї платні, пане. І мені, мабуть, довелося б поїхати ще далі від дружини.

Вони хвилину помовчали.

— Що ж, їдь уже, Мустафо, — сказав Ота нарешті.

— Так, — кивнув головою Мустафа, однак не рухався з місця. — Куди ти підеш, пане?

— Ще не знаю.

— А гроші в тебе є?

— Ні.

Мустафа неквапливо поліз рукою в кишеню.

— Почекай мене тут, пане. Я поїду заправлюся бензином і розміняю гроші. Дам трохи й тобі.

— Як хочеш.

Мустафа поїхав до міста, а Ота сів на узбіччі шосе під високою молодою пальмою, яка скидалася на вивернену вітром парасольку.

Він знову був сам, знову довкола була ніч, як і вчора о цій порі в саду. Але все-таки сьогодні дещо змінилося. Точніше, майже все. Йому визначили нову роль у цьому карнавалі. Котра це вже? Він не рахував. Проте гіршої ще не було. Гіршої вже взагалі не може бути. Вбивця. Для всіх він убивця.

Гнів його поволі вгамувався, лишився тільки страх. Ота боронився від нього, намагався очуняти, роздмухати в собі лють, силкувався думати про сердешного Мерсьє. Така вже, видно, його доля. Ні вівтаря, ні дружини, ні спокійної старості… Але він оголосив їм війну і воював!

Ота знову спробував уявити собі мертвого Мерсьє, переможеного в цій війні, проте не зміг, так само як і уявити. себе в новій ролі. Все це було таке нереальне, неймовірне. Можливо, навіть неправда… «А якщо це неправда, то чого мене охоплює такий моторошний страх?»

Він мимохіть зціпив зуби, стиснув кулаки й кричав без слів, що не дасться, що боронитиметься, навіть підхопився, щоб бігти назустріч Мустафі й повернутися з ним на фабрику. Та потім знову сів. «Дурниці. Так ніхто не робить».

Ота схилив голову на руки й замислився. Що ж усе-таки йому чинити?

Незабаром приїхав Мустафа, й вони поділилися грішми. Мустафа залишив собі двісті тридцять франків, Оті дісталося двісті тридцять п'ять і всі дрібні. Коли вони прощались, Ота стрибнув на підніжку автомобіля:

— Мустафо, я хочу, щоб ти це знав: пана Мерсьє вбили Лукас і Сі Омар.

Мустафа схилив голову.

— Це щира правда! — сказав Ота. Мустафа підвів голову.

— Можливо, я від нього колись і піду, пане. Але тільки тоді, коли навчуся ремонтувати автомобілі.

— Гаразд, — сказав Ота. Він не був певен, що це теж не фантазія — Мустафа колись таки навчиться ремонтувати автомобілі, та думати про це не було коли. — Поїдь завтра до своєї дружини! — мовив він. — Неодмінно поїдь! Щоб у тебе був син, навіть двоє, троє синів. Ви повинні мати хороших синів.

— Дякую тобі, пане, — всміхнувся Мустафа.

— Але якщо мати двох, які не вмітимуть читати, то краще мати одного, котрий умітиме!

— Так, пане, — сказав Мустафа.

За хвилину Мустафа поїхав, і Ота, лишившись сам, неквапливо пішов до Марракеша.

«Якщо двох, то краще одного… — повторив він майже вголос. — О боже, що це я знову намолов. Хіба це від нього залежить, чи його діти вмітимуть читати й писати? Він їх сам навчити не зможе, для цього потрібні школи. А де вони візьмуться? Ця земля така вбога… Ба ні, не вбога. Кліке з неї живе. Сі Омар з неї живе, Лукас із неї живе, хазяїн «Страсбурга» з неї живе, зграя негідників з неї живуть. Навіть каїд Кліке. Навіть офіцери. А в Каса ростуть будинки, схожі на замки. Готелі, банки, готелі, банки, готелі…»

Ота чув свої кроки і луну, що котилася тихими вулицями: готелі — банки — готелі…

Він поки що не зустрів жодної живої душі. Площу коло пошти, де стояв поліцейський, обійшов. Ступав тихо в своїх старих черевиках, побурілих од води, по якій бродив учора. Невдовзі йому почали траплятися назустріч люди, головним чином офіцери з Легіону, тверезі й п'яні, піші й на велосипедах, а також місцеві, які човгали по бруківці своїми капцями. Дехто вештався по вулицях, дехто порпався в купах покидьків під будинками, ще інші сиділи або лежали під стіною, мов неживі. Ота йшов далі.

Нарешті помітив неонові вогні над баром «Атлас», зупинився й хвилину повагався.

Знав, що це єдине місце, де він може бодай ненадовго сховатися, відчував, що тужить за Віветтою так, як іще ніколи ні за ким і ні за чим не тужив, хіба що за материними руками і за рідною домівкою — але не знав, як до неї дістатися. Не міг же він у такому жалюгідному вигляді зайти в бар, та й не хотів цього; краще, коли його ніхто не помітить.

Ота поволі пройшов протилежним тротуаром, не спускаючи очей із старезного будинку. Вікна були темні, сяяв тільки бар. Грамофон співав «О Роз Марі!..»

Коли звідти вийшли двоє офіцерів, Ота мимохіть сахнувся до стіни, проте спіткнувся об щось живе й відскочив. То був чистильник взуття, коричневий хлопець, який спав, згорнувшись клубочком, у ніші будинку, мов кролик у норі.

— До ваших послуг, сіді!

Хлопець підхопився, мов кролик, став навколішки біля своєї скриньки, постукав об неї щіткою, показуючи, що готовий почистити Оті черевики.

— Ні, — сказав Ота, — дай спокій моїм черевикам, біжи до бару й приведи сюди пані Віветту. Ві-вет-ту!

— Слухаю, сіді.

— Біжи мерщій. Одержиш півфранка. Тільки приведи її, більш нікого! Нікому іншому не кажи й слова!

— Слухаю, сіді, — сказав хлопець і за мить зник у барі.

Ота трохи відійшов. Він не зовсім був певен, що хлопець зрозумів його. Може, замість Віветти вийде хтось інший. Проте з бару вийшла Віветта.

Вона розхилила завісу із скляних кульок і стала на дверях, роздивляючись довкола примруженими очима, наче короткозора. Так її засліпила ніч. Ота рушив їй назустріч і помахав рукою, щоб вона підійшла ближче. Віветта зразу ж кинулася до нього.

— Ото! Ти повернувся! Ти повернувся до мене!

— Ти вгадала, — мовив він, обіймаючи дівчину і гладячи її коси. Він був такий щасливий, що мало не заплакав. — Ти вгадала, — повторив.

— Тепер ти від мене більш нікуди не підеш!

— Ні. — Він оддав би півжиття за те, щоб нікуди не треба було від неї йти, і в цю мить щастя справді уявляв собі, що так воно й буде, що за десять тисяч нещасливих днів купить собі кілька, по вінця наповнених щастям.

Віветта раптом помітила, що в нього неголене обличчя, брудні штани й черевики.

— Що з тобою сталося? Хто це з тобою зробив?

— Пацюки, — засміявся він. — Вони женуться за мною, Віветто. Запевняють, що я вбив людину.

— Ах…

— Але я нікого не вбивав! Присягаюся…

— Для мене це байдуже. Малеш. — Вона дивилася йому у вічі, схиливши голову набік, і на устах у неї грала тиха, зачарована усмішка, які бувають лише в матерів, коли вони дивляться на своїх дітей.

— Я повинен десь «ховатися…

Хтось смикнув його за рукав. Це був хлопець-чистильник, який стояв коло них, сягаючи їм ледве до пояса, й про якого вони геть забули. Хлопець дивився на них маленькими, заспаними очима і всміхався, майже так само, як Віветта.

— Фабор, сіді.

Ота дав йому франк. Хлопець підскочив і кинувся навтьоки, немов боявся, що великий білий сіді помилився, що зараз він помітить це й відбере назад половину скарбу.

— Віветто, я повинен десь сховатися. Бодай на якийсь час.

— Ти сховаєшся, — сказала дівчина, — Зажди хвилинку, я відчиню тобі. — І поцілувала його в уста. — Можливо, це триватиме трохи довше, Ото. Але ти жди, жди! Я неодмінно прийду!

Ота кивнув головою. Він знав, що Віветта прийде. Вона поцілувала його ще раз і побігла. Він перейшов на другий бік вулиці, сів у темній ніші будинку, де раніше спав хлопець. Знайшов там трохи ганчір'я, немов у кубельці. Це було справді маленьке кубельце, проте тільки для одного марокканського хлопчика із щіткою. Ота сидів і ждав, коли повернеться Віветта і, обнявши його за шию, поведе туди, де між ним і світом будуть двері. Більше він не бажав нічого. Така велика була його любов до Віветти і такий великий був його страх.

Невдовзі тихо відчинилися ворота готелю, і в світлі неону з'явилося Віветтине обличчя. Він побіг туди.

— Швидко, — прошепотіла дівчина і повела його за руку непроглядною пітьмою.

В коридорі тхнуло часником, вином і цвіллю. Чути було звуки грамофона і голоси, але набагато глухіші, ніж надворі. Ота й Віветта підіймалися сходами. Ота вже зорієнтувався, де він, і міг далі йти сам, однак Віветтину руку все одно не відпускав. Рука була тонка, проте долоні — тверді, й Ота подумав, що Віветта тут, певне, миє й підлогу, хоч ніколи йому про це не казала, можливо, соромилася. Потім він подумав, що вони йдуть дуже довго, та це, певно, тому, що в темряві; кажуть, сліпим усі дороги здаються нескінченно довгими. Раптом Ота запитав себе, чи любила б його Віветта, якби він був сліпий, і твердо відповів, що любила б. Принаймні доти, поки їй це не набридло б.

Нарешті вони опинилися в її кімнаті.

Віветта замкнула двері на ключ, засвітила світло, й він помітив на стільці біля ліжка підставку із своєю фотографією. Взяв її й похитав головою.

— Що вони на це кажуть?

— Хто?

— Ті, хто сюди приходить.

— Сюди ніхто не приходить!

— Тим краще.

Він сів на ліжко. Його раптом пойняв страшенний дрож, затремтіло підборіддя, плечі, руки.

— Не звертай уваги, — мовив він, цокотячи зубами. — Пройде. Це нерви. На них грає вітер, як на дротах.

— Ох, любий, — прошепотіла Віветта, сіла поруч і обняла його, наче хотіла зігріти. За хвилину дрож в Оти й справді, минув.

— Ото, любий, я мушу тебе на хвилину покинути. Я тебе замкну. Спокійно спи. Нічого не бійся. Спи! — Вона щебетала до нього, як до маленької дитини.

— Гаразд. — Він підставив їй лоб, як дитина.

— Я вимкну світло, добре?

— Добре. — Йому було байдуже, темрява чи світло. Але тільки-но вона клацнула вимикачем, він закричав:

— Чому ви їх не виженете, Віветто?

— Кого? — запитала вона в темряві.

— Цих… цих… А втім, що ви можете зробити? Нічого. Як і я.

— Мовчи, Ото, мовчи, любий, — сказала дівчина. — Лягай спати, щоб ти міг гарненько відпочити, поки я повернуся.

Коли за дві години вона повернулася, то застала його в тій самій позі: одягнений, він сидів на ліжку.

— Ти не спав?

Ота похитав головою. Щиро кажучи, він не знав, спав чи ні.

— Віветто, я повинен щось зробити!

— Ну звичайно. — Вона погладила його по голові. — Тільки спершу лягай спати. Інакше в тебе не буде сили. Навіть пригорнути мене ти як слід не зможеш.

Віветта засміялась, але Ота знав, що вона хоче цим розвіяти його думки і заспокоїти.

— Віветто, — сказав він. — Ти моя дружина. Перед богом і аллахом, чи як там називається той, кому ти молишся. Ти моя дружина.

— Так, — сказала вона схвильовано. — Я твоя дружина.

Він сподівався, що вона підведе до нього голову, та вона цього не зробила — з очей у неї закапали сльози.

— Коли я з цього виплутаюся, то оженюся з тобою, щоб ти була моя дружина і перед людьми, — сказав він. — Хочеш?

— Так. Хочу, — кивнула вона. — Але ми вже тепер чоловік і дружина! Хіба ні?

— Звичайно, — відповів Ота, пестячи її коси. Він витягнув із вузла шпильки, і коси впали дівчині на плечі чорним каскадом. Ота витер ними їй сльози.

Потім Віветта вимкнула світло й почала роздягатись.

— Ти й досі соромишся, що коричнева? — запитав Ота. А коли вона зніяковіла і нічого не відповіла, обурено вигукнув: — Якщо так, то ти не моя дружина! Ти мені не потрібна!

— Ні, я вже не соромлюся, — злякано сказала вона. — Я коричнева. Я найкоричневіша жінка в світі! Я твоя коричнева дружина.

— І ти більше не Віветта, — мовив Ота. — Ти Айша! Тільки Айша! Назавжди!

— Так, — засміялася дівчина. — Я твоя дружина Айша. Відтепер я буду тільки твоя дружина Айша.

— Або моя вдова Айша, — сказав Ота. — Якщо мене спіймають.

— О ні! — скрикнула вона. — Тебе ніколи не спіймають! Ніколи, поки я житиму. Іншаллах.

Коли вранці Віветта прокинулася, Ота лежав поруч, пильно дивлячись на неї.

Дівчина схвильовано погладила його скроні.

— Айшо, — сказав він, — ти повинна мене обстригти. — І затулив їй долонею рота. — Ти мене обстрижеш, розумієш? — повторив рішуче. — А потім поголиш мою голову. Це треба, щоб не впізнали мене. І дістанеш мені щось переодягтися. Гроші я тобі дам.

— Ти маєш у що переодягтися! — Вона встала і відчинила шафу. Там висіли його білі штани. — Ти хіба забув?

— Не забув, — збрехав він.

— Вони гарні, — всміхнулася вона. — І дуже тобі личать!

— Так. Вони мені личать. — Ота встав і надів штани, щоб зробити їй приємність. Потім дивився, як вона заплітає коси, узяв воду і змив з її обличчя косметику, що лишилася з ночі. — Тепер ти моя Айша!

В цю хвилину пролунав жалібний клич муедзина. Від умивальника Оті добре було видно на вежі Кутубії маленьку постать, яка зводить до неба руки.

— Лааа — лааа — лааа, — повторив він за муедзином, дивлячись на Кутубію і на сивуваті хмари, перші справжні хмари, які він побачив відтоді, як ступив на цю нещасну землю. На цю гарну землю.

Обернувшись, Ота помітив, що Айша чистить його черевики. Хотів їх у неї забрати, але вона вже майже почистила. Тоді він знову глянув на хмари й Кутубію.

— Айшо, — запитав, — чи приїжджає ще сюди Сі Омар? Вона сказала, що його не видно тут уже давно.

Тоді Ота розповів їй усе, що сталось, і як воїш його обдурили. Її це не дуже здивувало. Вона слухала його, застеляючи постіль, і час від часу озивалася: «Oh. Voyons. Mais c'est terrible!»[58]

— Айшо, Айшо! — зітхнув він. — Чи усвідомлюєш ти взагалі…

Йому справді здалося, що Айша нічого не розуміє, що вона грається в домівку, як мале дівча, і ні про що інше не хоче навіть думати.

— Звичайно, це погано, — сказала вона врешті. — Але, з другого боку це добре. Бо якби цього не сталося, ти ніколи не повернувся б до мене. І тим більше ніколи б зі мною не одружився.

— Ні! Одружився б!

— Неправда, — засміялася Айша. — Ти б ніколи зі мною не одружився. Ніколи, ніколи, ніколи!

Ота почервонів:

— Ти думаєш, що я роблю це з необхідності? Вона обняла його за шию і знову засміялася:

— Ні, я так не думаю. Але тепер ти мене любиш дужче.

Я це відчуваю! Ти любиш мене дужче, бо я не така погана, як вони. А ще тому, що боїшся. І тому, що я не боюсь. Нічого не боюся! У тебе є коричнева безстрашна дружина Айша, і тому ти радий. І тому ти її любиш! Ти щасливий зі мною, а я з тобою, і все чудово. Ти найкращий у світі, — ти мій чоловік.

Та коли вона повернулася з покупками — новою сорочкою, приладдям для гоління, новим тропічним шоломом і харчами, коли почала стригти його волосся, то плакала, аж серце краялося.

— Ох, мої кучерики! — бідкалася вона. — Мої гарні кучерики. Ви вже ніколи не виростете такі гарні, вже ніколи я не побачу вас.

— Цить! — гримнув на неї Ота. — Я ще живий і не збираюсь умирати.

Вона замовкла і тільки тихо схлипувала. Потім зібрала з підлоги волосся і, поки Ота голився, зав'язала собі в хустинку. Відтак обгорілим сірником підвела йому вуса, які були Надто короткі та світлі, і заходилася незграбно голити голову. Коли Ота помив голову, яка проти обличчя була біла, мов сметана, вусики довелося підводити знову, бо вони змилися. Нарешті він глянув у дзеркало. Айша теж глянула і заплакала. Ота зовсім змінився, і вона швидко заспокоїлась, навіть засміялася, що тепер його вже напевне ніхто не впізнає.

— Мій новий чоловік! — сміялася вона. — Мій гарний новий чоловік у гарних білих штанях і з гарною білою головою! Йому личить і так, моєму гарному чоловікові! Йому все личить.

Айша плескала в долоні, охоплена безтурботною радістю й ладна цілувати його без кінця-краю, але треба було вже йти, поки її не почав шукати хазяїн.

— Сиди тут, мій чоловіченьку, будь цяцею, — прошепотіла вона. — Твоя petite femme[59] незабаром повернеться й принесе тобі обід. — Це було схоже на прощання молодят під час медового місяця, і Ота геть розчулився, тримаючи її в обіймах.

Та тільки-но вона пішла, усе скінчилося. Вузька кімната. Голі стіни, розхитані стільці, ліжко, шафа. На стелі плями й щілини. Ненабагато краще за ту тюремну камеру, звідки він недавно втік. Тільки Айша перетворювала її в щось привабливе. Коли ж вона виходила за поріг, тут не лишалося нічого привабливого…

Так, треба звідси тікати, як із першої в'язниці, але куди? І що він робитиме далі?

Ота згадав батька, який не раз казав йому, що з будь-якого становища завжди є вихід, треба тільки його. знайти. Що людині піддається будь-який метал, що на будь-якій землі можна щось виростити, навіть на горбах за Бржежанками, а там же, на перший погляд, росте тільки каміння, і над ним пливуть хмари, як оце тепер над Кутубією. Але там росте і хліб…

«Ні, ні, — наказав він собі. — Це журба, j'ai, cafard, c'est ca, a журба зараз ні до чого, журбою нічому не зарадиш».

Ота погладив долонями свою незвично голу голову, всіяну дивними горбиками, про які досі не знав, і знову замислився. Повернулась Айша.

Вона була трохи стривожена. Араб, слуга, питав, хто у неї в кімнаті — вранці він чув їхні голоси. Довелося дати йому п'ять франків, щоб тримав язик за зубами.

— Ну, що ж, — засміявся Ота, — нічого не вдієш, моя люба. Доведеться сказати цьому кубельцю «до побачення» і йти геть. Те саме я змушений буду сказати й тобі, однак ти не журися. Ти навіки моя. Навіки.

Він обняв її за стан і затанцював з нею вальс під слова «Ти навіки моя». Потім змінив їх на чеські слова «я люблю тебе». Вони кружляли, натикаючись то на ліжко, то на шафу, і Айша сміялася, що це так гарно звучить і виходить; нарешті вона зупинилася, сказала, що, мабуть, її вже шукає хазяїн, і пішла.

Скінчилася ще одна дія цієї гарної п'єси про молоде подружжя. Ота стояв перед дзеркалом, дивився на свою голову й казав собі, що все це було зайве, бо голова його стала тепер така неприродно біла, що тільки викликала підозру; було б куди краще, якби він не стриг волосся, а надів тільки тропічний шолом або джелабу з капюшоном, як тоді, коли їхав з Бужада од Біди і вдавав із себе араба.

Потім йому здалося, що з вусиками він трохи схожий на араба. Вирішив зробити собі з Айшиної шалі тюрбан, якого бачив на голові в Мустафи, та з цього нічого не виходило. Мабуть, шаль була надто коротка. А проте і в такому тюрбані він міг би піти на карнавал.

Та ні відтінок шкіри, ні цей маскарадний тюрбан не були найголовнішим. Головним були очі, їхній вираз. Якийсь зацькований. Не переляканий, а саме зацькований і безнадійний, тепер він, нарешті, це збагнув.

Ота зірвав з голови шаль і весь час дивився на себе в дзеркало, який він жовтий і худий; очі глибоко запали й блищали, мов перламутр. Він сів на ліжко і глянув на свої руки, які в Марокко стали такі коричневі, що серпики нігтів контрастували з ними, наче пелюстки шипшинового цвіту. Ота подумав про те, що, мабуть, уже ніколи не побачить, як цвіте шипшина, а йому так хотілося б іще побачити…

В замку скреготнув ключ, і Ота підвів голову. Повернулась Айша. Принесла йому їсти.

— Айшо, — звернувся він до неї, — ти знаєш, як мене звуть?

Айша засміялася:

— Знаю. Ота.

— Це не повне моє ім'я. Друга половина — Скала. Повтори: Скала.

— Скала, — сміялася вона. — Гарно. По-французькому це означає фортеця.

— Так. І якщо у нас буде син, він теж так називатиметься, Скала. Фортеця.

— Це означає також кілька Гармат. У французів це називається батарея.

— Гаразд. Але твоєю і моєю мовою це Скала!

— Так, — усміхнулася вона. — У нас буде великий, гарний син, і він стрілятиме з гармати. А може, й з трьох гармат. Буде Скала.

— Тільки він повинен буде знати, куди треба стріляти, — мовив Ота. — І це скажу йому я.

Він з'їв те, що принесла Айша, й зіжмакав масний папір.

— Айшо, я мушу тікати.

— Куди? — злякалася вона. — До Легіону?

Ота здивовано глянув на неї, звідки їй таке могло спасти на думку.

— Ти що, збожеволіла? Навпаки! Я піду в порт у Каса, між твоїх людей. Загублюся там.

Айша засміялася.

— Не смійся! — вигукнув Ота роздратовано. — Я піду туди!

— До мого дядька? До Мусси?

— Так, до Мусси й до решти.

— Але ж то злодії, бандити! — вигукнула вона. — Чого тоді приходила поліція?

— Через Ганеша! — відповів він. — Ти сама це сказала. Злодій тільки він, а решта ні!

Айша знову засміялася:

— Не роби дурниць, любий! Ти ж так боявся пацюків! Сам про це казав і тремтів так… так…

Оту пойняла лють, що Айша не ставиться до нього серйозно, що легковажить ним і досі бачить його таким, яким він був колись.

— Не смійся! Мовчи! — вигукнув він. — А то я тебе вб'ю, і в нас ніколи не буде сина!

Та Айша не могла здолати усмішку: ні, він ніколи її не вб'є, бо він гарний білий голуб у гарних білих штанях, а голуби не вбивають. Голуби тільки літають довкола шпилів мінаретів, і туркочуть, і любляться з голубками, а вона його голубка. Його коричнева голубка Айша, яка його кохає і кохала б, навіть коли б він пив її кров, щоб утамувати спрагу. На підборідді й на переніссі в неї синіло дрібненьке татуювання, очі її палали, і в цю хвилину вона була невимовно гарна.

— Так, так! — кричала вона. — Навіть якби ти хотів пити мою кров, я б кохала тебе!

Перш ніж він устиг схаменутися, вона вп'ялася нігтями в своє зап'ястя, щоб проколоти артерію, але нігті були не досить гострі, і з роздряпаної шкіри виступила тільки крапелька крові.

— Байдуже, пий! — сміялася вона. — Випий свою дружину Айшу! У мене ще багато крові. Отам є гострий ніж. Я принесу його, і з мене вдарить ціле джерело. Айн-ель Демм! Джерело крові! Айн-ель Демм! — співала вона і кружляла в ритмі вальсу. — Айн-ель Демм! Ходи обійми мене!

— Ні, — сказав він, не встаючи з ліжка, яке вона так старанно застелила. Часу гратися з нею вже не було. — Годі, Айшо. Йди до міста і спробуй знайти машину, яка сьогодні їде до Каса. Мені не хочеться їхати автобусом.

Вона все ще кружляла по кімнаті.

— Йди до міста! — крикнув він.

Та вона кружляла далі.

— Йди до міста! — загорлав Ота й підвівся.

Айша зупинилася.

— Ти білий навіжений гмама, — засміялася вона, вирішивши називати його відтепер «гмама», що по-арабському означає «голубчик». Йому це видалося смішним, але приємним після усіх тих базілїв і густів, з якими він покінчив уже остаточно. Тільки з Ахлем іще не кінець, навпаки — в Каса він знову буде «Такої ж крові» — Ахль.

— Так, ти білий навіжений гмама! — вигукнула Айша. — Я не боюся тебе, проте до міста піду. Знаєш чому?

— Не знаю, — відповів він.

— Бо я твоя коричнева дружина Айша, а ти назавжди будеш мій білий…

— Я вже не буду білий!

— Ти завжди будеш мій голубчик!

Вона протанцювала до дверей, потім вернулася назад, далі — знову до дверей. Ота вже почав сердитися. Вона засміялася:

— Ну, ну, не сердься, гмама! Звикай!

— До чого?

— Бути терпеливим. І дозволь мені трохи потішитися, бо сьогодні я ладна обійняти цілий світ.

Нарешті вона пішла, замкнувши за «собою двері. Ота стомлено прихилився до стіни. Він і справді не знав, що про неї думати.

Спочатку все йшло гаразд. Не минуло й двадцяти хвилин, як Айша повернулась і сказала, що знайшла вантажний автомобіль, котрий о пів на четверту їде до Каса. Був початок другої, час обіднього відпочинку, й вона легко провела Оту на вулицю, бо в домі всі спали.

— Зачекай на мене в парку біля Кутубії, гмама, — шепнула вона йому в коридорі.. — Я прийду до тебе за годинку.

Ота, весь у білому, наче турист, неквапливо пішов по Авеню де Гелі в напрямку Кутубії, накульгуючи трохи на ліву ногу і насунувши на очі новий тропічний шолом. Хмари вже розтанули, й Кутубія знову стирчала на тлі неба, ніби вирізана з картинки й приліплена на блідо-голубий папір; на сході блищало крижане пасмо Атласу.

Перш ніж увійти в парк, Ота завернув до кафе й замовив біля стойки чарку анісетти. Йому хотілося випити й другу, проте він боявся, що після неї запаморочиться в голові, й посидів іще хвилину, стискаючи в жмені порожню чарку. Барменові руки — це був араб у білій куртці — були унизані перснями, наче в магараджі.

— Гарна погода, мосьє, правда ж? Просто чудова, — молов бармен без угаву, — Не дуже гаряче, не дуже холодно. Вам пощастило, мосьє: вітер повернув з гір, і на вас чекає в Марокко гарна погода й гарна пора. Кожен турист із приємністю проведе час у Марокко, коли він, звичайно, знає, як його проводити. А коли не знає й запитає мене, то я охоче йому прислужуся. Моє ім'я Амор, мосьє, не Омар, а Амор. Амор по-італійському означає кохання, знаєте, мосьє? Ха-ха-ха! Я, Амор, знаю гарних, чистих, гідних кохання жінок. Одна з них навіть каїдова дочка. Каїд, мосьє, це великий арабський пан.

— Знаю, знаю, — сказав Ота. — Я був знайомий з одним таким. Це була велика свиня.

— Ха-ха-ха! — засміявся Амор. — Мосьє, я бачу, спостережливий! Ваша правда: каїди здебільшого свині. Але цей, про якого я кажу, між іншим, не такий, і його дочка — надзвичайно гарна дама.

Ота розплатився й дав барменові півфранка на чай, але тому це, мабуть, видалося мало, бо він залишив гроші на стойці і навіть не» подякував. Тоді Ота. забрав їх і вийшов у парк. Ставши на сонці, він утупив очі в шпиль Кутубії, який, здавалося, хитався під вітром. Потім подивився на власну тінь, що скидалася на крапку з комою — велика голова, а під нею лінія тіла.

Ота сів у тінь. Незабаром у кінці алеї з'явилася парочка закоханих, — він рудий, вона білява, — й поволі рушила до нього. Отине серце закалатало від дивної суміші надії й страху, що це Фавлер та Джоанна. Що вони зараз зупиняться біля нього, і Фавлер, можливо, скаже: «Привіт, Густе. Що ти тут поробляєш? їдь з нами, завтра ми вирушаємо до Алжіру, і я маю для тебе роботу й паспорт…» А він, Ота, відповість: «Ні, дякую, у мене тут дружина і одне діло, яке я повинен довести до кінця або хоча б почати…» А Джоанна засміється: «Хлопче, хлопче! Ви були й залишилися дурненьким!..» Потім вони зникнуть, а з ними зникне й останній шанс на порятунок, і це буде жахливо… А може статися зовсім інше: він, Ота, підхопиться і впаде перед Фавлером навколішки: «Благаю вас, візьміть мене з собою! Я виступатиму задарма, тільки вивезіть мене звідси!» Він утече з ними й ніколи собі цього не пробачить, і це буде ще жахливіше.

Ота хотів одвернутись, але не міг і дивився, як парочка зупинилася й стежила за чимось угорі, мабуть за метеликом. Він раптом згадав, як Айша бігла за ним, мов дитина за метеликом, ловлячи рукою повітря. Його кольнуло в серце від цього спогаду і ще від того, що ці двоє справді були Фавлер і Джоанна. Ота вже нітрохи не сумнівався. Вони знову рушили алеєю, і він заплющив очі, щоб не бачити, як вони підходитимуть, і щоб не скоїти чогось нерозважливого, чого потім соромився б. Навіть голову схилив, щоб вони пройшли повз нього і не впізнали, бо Ота справді не знав, що зробив би, що в ньому перемогло б. Та він не витерпів і за хвилину розплющив очі. Алея була порожня. Парочка звернула праворуч і сіла за кущем, він бачив їхні білі спини, які просвічували крізь листя.

В цю хвилину прибігла Айша в платті в горошок. На спину спадали дві чорні коси, Які йому так подобалися. В руках у неї була паперова валізка.

— Куди це ти зібралася? — запитав він.

— Що з тобою, гмама? — скрикнула вона замість відповіді. — Ти блідий, мокрий від поту. Може, у тебе температура?

— Ні, немає, — відповів Ота. — Мені тільки чогось стало дуже страшно.

Вона сіла поруч нього і взяла його за руку.

— Але ж ти зі мною. І вже ніколи не будеш сам! Я поїду з тобою, гмама. Я ж твоя дружина, правда? Поглянь, ось мої речі…

— Ти збожеволіла, Айшо! — вигукнув він вражено.

— Ні, я не збожеволіла. І саіие тому поїду з тобою. Голубчику, любий, що ти без мене робитимеш? Знову вскочиш у якусь халепу. Ти такий у мене дурненький. Ти навіжений гмама.

— О боже… — зітхнув Ота, відчувши, як його залила гаряча хвиля радості, і раптом зрозумів, чому Айша так танцювала й сміялася, коли він уперше сказав, що поїде до Каса: вона зраділа, що їм не треба буде розставатися.

— Ти радий? — запитала Айша, дивлячись йому в очі.

— Авжеж!

— Ні, ти не радий, — усміхнулася вона. — Принаймні не дуже. Тобі й досі страшно. Ах, гмама, чого ти так мучишся? Ми ж можемо й не їхати до Каса, якщо ти боїшся. Можемо поїхати на південь, аж до Агадіра. Це глухе місто біля моря, тебе там ніхто не шукатиме і там живе мій двоюрідний брат… Ні, мовчи, гмама, я щось тобі зараз відкрию: я домовилася про машину, яка їде не до Каса, а до Агадіра…

Ота підхопився.

— Змія! — вигукнув він. Айша його знову страшенно розлютила. — Іди геть! Брехуха! Забирайся геть!

Aсina затремтіла.

— Ой ні, гмама! Якщо ти хочеш, я негайно знайду іншу машину, знайду зараз же, і ми поїдемо до Каса. Або куди хочеш! Тільки не сердься! Всміхнися до своєї коричневої дружини Айші! Поглянь, що я тобі принесла.

Айша відкрила на колінах валізку і витягла паперовий мішечок, з якого висипала в пелену жменю коштовностей — три персні, браслет і підвіску до кольє.

Ота на мить заціпенів.

— Де це ти взяла?

— Вгадай! — Айша перебирала цю красу, обертаючи персні так, щоб сонце падало на кольорові камінці й вигравало на них.

— Айшо, — насилу вимовив він. — Ти вкрала це у свого хазяїна!

— О ні, я не вкрала! — заперечила вона обурено. — Це не крадіжка! Він не віддав мені моєї платні.

— Ти негайно підеш назад і все це повернеш!

— Ні, не піду, гмама! Я знайду машину, яка поїде до Каса, і ці речі не поверну нікому. Вони мої! Я їх заслужила, і нам із ними буде добре.

— Негайно поверни! — гримнув Ота. — Я тобі наказую!

— Ні, ні! Ми з тобою такі бідні! — Айша плачучи кинула коштовності у валізку. — Я не буду на них дивитись, але не поверну. Вони мої. Вони наші. Ах, Ото, гмама, ти не знаєш, ти не знаєш…

— Боже, Айшо, — важко вимовив він. — Прошу тебе, піди і віддай це. Я люблю тебе, і ти моя дружина, однак цього не хочу. Іди. Бо якщо не підеш ти, піду я.

— Ні! Ти ні! — Вона підхопилася так рвучко, що валізка впала з її колін і все висипалося на землю.

Ота почав помагати їй збирати. Чиста білизна, мильниця з милом, хустина з його кучерями, фотографія біля керма, його старі штани і сорочка. Вони справді були дуже бідні.

— Біжи.

Він дивився, як вона йде з валізкою в руці, як раптом зупинилася, як вертається назад.

— Але ти не думай, що я вчинила щось погане! — І пішла знову.

Ота втупився очима в пісок під ногами й дивувався, чому його так обурила Айшина пропозиція поїхати до Агадіра, де, може, й справді їм було б краще; адже ще хвилину тому він боявся, що втече звідси і все покине, коли побачить, що Фавлер і Джоанна, які й досі сиділи за кущем, ладні над ним зглянутись. Він не міг собі цього пояснити.

Хтось постукав біля його ніг. Це був маленький чистильник взуття із своїм причандаллям.

— Ні, — сказав Ота і дав йому півфранка, якого забрав від бармена.

Хлопець не міг повірити, що йому подарували півфранка, й заходився завзято чистити Отині черевики, хоч вони й були бездоганно чисті. Хлопець змочив їх водою з пляшечки, помазав крейдою, а тоді розгорнув з ганчірки шматок збільшувального скла, наставив його так, щоб сліпуча пляма падала на мокре полотно, й заходився водити нею сюди й туди.

— Я висушу це в одну мить, пане, — запально сказав чистильник. — Дивись, пане, це велике чарування! — Плічко подертої сорочки зсунулось, і Ота побачив коричневі хлопцеві груди, ребра, як поле, коли з нього піде хлібороб. — Дивись, пане! Черевики вже сухі!

— Ай справді, — здивувався Ота.

Хлопець підняв скло:

— Це скарб, пане!

— Ну звичайно, — потвердив Ота.

І хлопець побіг, щасливий, що заробив півфранка й має скарб, без сумніву, великий скарб, бо це йому щойно підтвердив європеєць.

Ота засміявся. Він раптом відчув полегкість. Йому сподобався хлопець, сподобалося хлопцеве збільшувальне скло, сподобалося Марокко, і він був радий, що приїхав сюди. Радий щиро. Такий радий, що-навіть важко було повірити. А потім йому здалося, що це зовсім просто: так буває, коли встоїться каламутна вода й нагору спливає тільки прозора й чиста, тимчасом як увесь бруд лишається внизу, на дні. У ньому теж раптом відокремилося те, що він любив, од того, що ненавидів. Відокремилося так виразно, що він більше не міг помилитися, навіть завагатись. Ота знав, наприклад, що парочку, яка, мабуть, і досі сидить за кущем, того руданя з білявкою, він люто ненавидить, вони йому чужі й огидні, вони й справді належать до тих, кого він уже ніколи ні про що не просив би, а спокійнісінько б знищив, якби мав таку силу і якби цим чогось досяг. Знав, що вже не повинен заплющувати очі перед ними, й не заплющив їх, коли вони встали й підійшли ближче. Навіть підвів голову, щоб глянути їм у вічі. А потім засміявся, бо то були не Фавлер із Джоанною, а двоє зовсім чужих людей. Та це вже не мало ніякісінького значення. Головне, що тепер він був певен себе.

Незабаром повернулась Айша. Ота всміхнувся:

— Так швидко?

— Хазяїн спав, — сказала вона засапано. — А машина до Каса буде за кілька хвилин!

— Гаразд, Айіно. — Ота обняв її й поцілував у очі, в татуювання на переніссі, яке зблизька було схоже на синю монограму.

— Ах, гмама! — засміялася Айша. — Що це з тобою сьогодні діється? Ти вже не боїшся?

— Цілуватися в парку?

— Ні, ні. Я кажу про зовсім інший страх.

Вони сміялися, гуляючи по стежці. Потім вийшли до дороги. За півгодини під'їхало авто, синій вантажний шевроле. За кермом сидів чоловік у береті набакир, з нездоровим жовтавим кольором обличчя. Ім'я водія було Мануель. Це був іспансько-арабський метис, на перший погляд, веселун.

— Сідайте в кузов, панове! — гукнув він. — Там у мене мішки з альфою[60], і вам на них чудово спатиметься. Лізь, пташко, не соромся, підсадіть її за стегенце, пане. Чи, може, я маю зробити це сам? Що, не хочете, пане? Ви егоїст? Ну добре, добре.

Машина рушила. Айша й Ота напівсиділи-напівлежали на м'яких мішках, тримаючись за руки. Їм здавалося, що вони їдуть назустріч новому життю.

Їх підкидало разом з машиною на вибоях. Небо над ними було чисте, немов скляне, як тоді вночі, коли Ота тікав із Сліманом. Вони не бачили нічого, крім цього синього, скляного неба, одне одного, а ще купи мішків довкола себе. Все було таке прекрасне — небо, вони самі і навіть ці мішки з чорними написами. Ота і Айша не говорили про майбутнє, бо не мали чого про нього сказати, хіба те, що воно, без сумніву, не буде таке гарне, як оці хвилини на машині, по дорозі в невідомість.

Ота раптом згадав Кутубію і підвів голову, але на обрії не було нічого, крім рожевуватої імли, яка буває на дешевих кольорових листівках і завжди переходить у жахливо синю барву. Він знову ліг на мішки, дивився на Айшу й знову був безмежно радий, що вона з ним, його Айша, по-своєму розумна, розумніша за нього: він хоч і вміє лагодити машини та прив'язувати мотузочки до холодильників, проте в усьому іншому — наївний гмама.

Ота торкнув її за косу:

— Айшо, чи смикнула ти тоді за ту мотузочку біля холодильника, як я тобі казав?

Вона пирснула сміхом:

— Звичайно! Але хазяїн застукав мене і вигнав. Через те я тут.

— Тобто як?

— Ах, Ото, голубчику, я б тебе ждала, мабуть, у Каса цілу вічність. Я не вірила, що ти прийдеш сюди. Я тобі взагалі не вірила, не вірила навіть, що ти мене любиш. Я вірила тільки в одне: що коли ти будеш голодний, то неодмінно прийдеш і чекатимеш на мене під готелем.

— Ти ба, — мовив він, — виходить, та мотузочка все-таки на щось згодилася…

Далі вони їхали мовчки.

Подорож тривала вже понад три години. Мануель зупинився тільки раз, у місті Бен-Герір, де була невеличка кав'ярня.

— Ну що, дівко, гарно виспалася з білим паном на моїй машині? — запитав він, дудлячи холодне пиво. — Як воно було? Здорово, еге ж? Exceptionnel! Excellent![61]

— Облиште, — невдоволено буркнув Ота.

— А що таке? — здивувався Мануель. — Я ж тільки кажу, що пиво чудове. Просто чудове!

— Тоді пильнуйте, щоб я не вибив вам його з рук.

— О, це ми вже чули, — засміявся Мануель. — Один такий, як ви, колись спробував, а потім дуже шкодував. Не думайте, мосьє, що я брудний тубілець і неотесаний селюк. Мій батько мав стільки нагород, що коли чіпляв їх, то не міг рівно сидіти, бо вони гнули його Додолу. Держи, дівко! — Він простяг руку до Айші, але Ота вдарив по ній, і Мануелеві очі на секунду налилися кров'ю. — Ну гаразд, — засміявся Мануель, стримавши себе. — Гаразд. Ви, бачу, боксер. Про це свідчить ніс. Не ваш. Мій ніс. Це дуже чутливий ніс. Такі носи мають хіба ідальго. Мій батько був ідальго. Він мав сім маєтків і сім імен. Розмовляв тільки з тим, хто теж мав сім імен. Ми, іспанці, знаємо своє місце. Ми відкрили Америку, дозвольте це вам нагадати!

За хвилину вони знову рушили в дорогу, й Ота думав тепер про те, скільки всього, мабуть, довелось Айші витерпіти в житті, але не питав її, бо вона, певно, заплакала б, а він, певно, відлупцював би Мануеля, який, по суті, ні в чому перед ним не завинив. Навіть у тому, що вдавав із себе стопроцентного іспанця й так демонстративно гордував місцевими. Айша теж мала колись подібні нахили. Така вже, мабуть, хвороба у тутешніх метисів, точніше, не хвороба, а схильність — їх до цього просто змушує саме життя: або ти будеш тим, хто принижує, або тим, кого принижують. Третього не дано…

— Про що ти думаєш, гмама? — запитала Айша.

— Про все! Наприклад, про те, що вже пора вам зробити якийсь лад у своєму бараці.

— У якому бараці?

— В Марокко, — сказав Ота, і Айша засміялася, що він називає Марокко бараком — це ж велика країна, в ній є рівнини й гори, пальми й оливи, палаци й хатки, бербери й араби, білі й метиси, червона земля, зелені ниви і огидний жовтий пісок.

Потім вони мовчали аж до заходу сонця. Коли Ота знову підвів голову, то в кінці блискучої стрічки асфальту побачив місто з незграбних модерних будиночків. Він запитав, як воно зветься, й Айша відповіла, що це Сеттат.

— Сеттат… Ти не повіриш, Айшо, але тут мала стояти моя автомайстерня.

— Це було б чудово!

— Можливо, — засміявся Ота, думаючи про Дантона і його сестру Мюгетту. Що, коли б у них тут і справді була ферма леггорнок? Що, коли б на цій фермі й справді був будинок з пласким дахом, на якому б зараз стояв Дантон, клацав зубами й дивився, як за обрій сідає сонце? Що, коли б він упізнав його, Оту, в машині й закивав своєю курячою головою: «Зупиніться, чоловіче! Де це ви так довго блукали? Отам унизу вас жде ваша валіза, я так довго її беріг! Тоді, в Каса, коли ви побігли по мого зятя, її схопив брудний тубілець і кинувся навтьоки. Я не міг бігти за ним, бо в мене була ушкоджена нога, пригадуєте? І навіть кричати не мав сили, бо в мене було перевтомлене горло, це ви теж пам'ятаєте, правда? Але я все-таки догнав його, а коли повернувся, вас уже не було. Та тепер уже знову все гаразд, ваша валіза чекає на вас унизу, завтра ми візьмемося з вами до діла й збудуємо авторемонтну майстерню, як лялечку…» — «Ні, ми вже ніколи її не збудуємо, пізно…» — «А то чому? Ви ж майстер на всі руки! Нам потрібні сотні таких у Марокко!» — «Дурниці, пане Дантон, їх тут тисячі, тільки кивніть пальцем…»

Отакі думки снували Оті в голові, коли вони проїжджали площу з аркадами. Мануель трохи сповільнив швидкість, і Ота побачив будинок з пласким дахом, з неоновим написом: «Автосервіс». Це був старий будинок, старий неон, стара авторемонтна майстерня, а Дантон, виходить, справді був звичайнісінький злодій.

— Проте для Оти це вже важило набагато менше, ніж колись.

За хвилину Сеттат лишився позаду, й довкола простяглася широка рівнина, повита синіми сутінками і схожа на всі голі рівнини світу.

— Ти ходила до школи, Айшо? — запитав Ота.

— Трохи, гмама. Але я була…

Він не слухав її:

— Це страшне неподобство. Нам із тобою не сказали найважливішого, розумієш?.. Того, що…

Та Айша теж не слухала його.

— Поглянь, — сказала вона. — Он уже наша Каса.

Тієї ж хвилини Мануель зупинив машину і, лаючись, сказав, що в нього кінчився бензин.

— Злазьте! — закричав він. — Злазь, дівко! Стрибай у мої обійми!.. О, пан знову сердиться! Даруйте. Ми, іспанці, ніколи не маємо потаємних думок, вони є тільки у таких людей, як… як, наприклад, араби. Ви хотіли ще щось сказати, пане? Ні? Я подумав, що, може, у вас крутиться щось на язиці, але, бачу, ви не наважуєтесь і рота розтулити. Він у вас щось затерп. І ніс теж. Мій ніс, звичайно. Він не любить смороду… Місцевого смороду, пане. Ви, звичайно, не смердите. Ви білий пан і, безсумнівно, маєте щонайменше п'ять імен. Я маю їх сім, та це, звичайно, не так важливо…

Ота допоміг Айші злізти з машини й подумав, що колись за такі речі зацідив би Мануелеві в зуби, але тепер йому не хотілося, бо це однаково нічого не дало б.

Мануель голосно зареготав і, рвонувши з місця на повній швидкості, висунув з віконця голову й помахав їм рукою.

— Мерзотник! — закричала йому вслід Айша і, задихаючись од гніву, перерахувала всі його сім імен: — Тварюка! Нікчема! Злодій! Негідник! Грабіжник! Шахрай! Біла падлюка! Вибач, гмама, — перепросила вона Оту. — Я мала на увазі тільки його.

— Нічого, — засміявся Ота, узяв на плече її валізку й поніс так, як жінки в саду несли амфори з водою.

Вони пішли в напрямку Касабланки, до Дар-ель-Бейди, міста, яке віддалік здавалося таке гарне. Звідси, мабуть, ще краще, ніж з моря, бо вогні гавані вимальовували на небі осяйну діадему. Минуло три чверті години, перш ніж вони дійшли до парку з мармуровими вершниками, — добре знайомими Оті. Був уже темний вечір.

Ота знайшов місце, де колись спав із собакою, повним бліх. Зняв з голови шолом і подав його Айші.

— Піди продай. Або виміняй на старого картуза. В ньому я наче справжній блазень.

Айша засміялася, що він має слушність: справді, в цьому шоломі Ота був схожий на туриста-блазня. У медіні кричали грамофони, їхні мелодії спіраллю вилися вгору, а тоді раптом падали униз. Сюрчали цикади, ніби косарі мантачили коси. Айша пішла, а Ота ліг у затишку під низько навислим, гіллям і заснув.

Айша розбудила його, легенько постукавши пальцем по лобі.

— En avant! En avant! — вигукнула вона. — Вперед! Вперед!

Він розплющив очі і надів картуз, якого принесла Айша і від якого пахло потом, і вони обоє реготали, сидячи на землі, огорнені темрявою.

Нарешті Ота скинув картуз і сорочку, надів стару і тепер міг іти до медіни. Білі штани він залишив на собі, бо вони дуже подобались Айші. Йдучи Площею Франції, вони побачили поліцейського в мундирі кольору хакі; на зеленій стрічці на грудях у нього висів сюрчок. Ота насунув козирок на самісінькі очі, але поліцейському було байдуже до нього. Вони проминули коричневу браму. Вулиці помітно повужчали. Ревіння грамофонів стало гучніше, густіше. Людей тут було значно більше — одні ходили поміж домами, інші сиділи, притулившись до стіни.

— Аллах мулана! — вигукували жебраки.

— Аллах інуб! — відповідав їм Ота.

— Баляк! — кричали погоничі віслюків. — Баляк!

Він не звертав на них ніякісінької уваги.

— Я була в Мусси, — сказала Айша. — Він жде нас. Нам у нього буде добре. Матимем навіть свою кімнатку.

— Аллах інуб! — усміхнувся Ота.

Незабаром вони зупинилися в темній вуличці, де не було жодного жебрака, і Айша постукала у ворота. Відчинив їм Мусса. На ньому був той самий бурнус, а на обличчі — та сама усмішка, що й колись.

— Добрий вечір, — привітався він по-французьки. — Заходьте, будь ласка. — І повів їх тією самою дорогою, що й колись. Його п'яти виглядали з-під бурнуса і знов ховалися, наче пустотливі котенята. Як колись. — Тут. — І Мусса показав на порожню кімнату.

— Дякую тобі, о Мусса, — сказала Айша.

— Тут є циновки й свічка, — мовив він. — Більше вам, сподіваюся, не треба нічого. Я піду приготую вечерю.

— Дякую тобі, о Мусса, — сказав Ота. — Може, в дворі сидять чоловіки й печуть на вогні рибу?

— Може, — знизав плечима Мусса. — Але я приготую вам кращу вечерю. Айша сказала, що вона твоя дружина.

— Так. Вона моя дружина. Ти що, не віриш?

— Вірю, — вклонився Мусса. — Це велика честь. Я твій слуга, пане. Я йду і негайно приготую вам теплу вечерю. Будь ласка, заждіть мене тут.

— Ні, ми вийдемо надвір.

— Як хочеш, пане. Я покличу вас. — Схилившись у поклоні, Мусса позадкував до дверей.

— Чого ти хочеш надвір, гмама? — запитала Айша.

— Тут душно, — відповів Ота. — І, крім того, я хочу знайти друга. Побудь тут…

— Ні. Я піду з тобою.

Крутими сходами вони пішли вниз. У дворі горів вогонь, коло нього сиділи темні постаті в тюрбанах і ганчір'ї з мішковини. На небі мерехтіли зорі: час од часу, коли полум'я шугало вгору й освітлювало все довкола, вони гасли. Тоді западала ще густіша темрява, у якій було видно тільки яскраві зорі на небі, а внизу — червоні жарини та блискучі людські очі. Ота пригадав, що колись це йому здавалося фантастичною картиною з пригодницького роману. Тепер уже ні. Тепер він бачив у цих людях тільки звичайних бідарів.

Одного з них Ота упізнав, того, що був у піджаку без рукавів, і другого, який мав капці, проте роззувався коло вогню, наче хтозна-як беріг їх. Він раптом пригадав і їхні імена: той, із капцями, був Мухаммед, а той, що в піджаку, — Ісмаїл. Інші троє були йому незнайомі.

— Добрий вечір, — привітався він.

Всі підвели на нього очі, але не відповіли. Ота був з вусиками, і його ніхто не впізнав. Чи, може, про нього тут уже забули?

Разом з Айшею він підійшов ближче.

— Я Ахль. Твій брат, Ісмаїле. Ти дав мені своє фото, пригадуєш?

— Аякже! — вигукнув Ісмаїл і встав. Босі пальці його ніг розійшлися віялом, немовби тіло, яке вони тримали на собі, було страшенно важке. Ісмаїл зблизька глянув Оті в обличчя. — Ти змінився…

— Так, я тепер зовсім інший, — засміявся Ота. — Просте я справді Ахль. І тепер навіть ще більше, ніж тоді.

— А це Айша! — сказав Мухаммед.

І теж устав.

— Моя дружина Айша, — сказав Ота.

— Та ну? — здивувався Мухаммед. — Сідайте.

Вони сіли до вогню. Троє незнайомих чоловіків мовчки стежили за ними спідлоба.

— Де ти так довго був? — запитав Ісмаїл. — Так, це мій друг Ахль, — пояснив він решті, показавши в усмішці зіпсовані зуби. — Де ти так довго був? — запитав знову.

— У вашій країні.

— В Дар-ель-Бейді? — здивувався Мухаммед. — Чому ж ти ні разу не прийшов сюди?

— Я не був у Дар-ель-Бейді, — сказав Ота. — Я був далі—в Рабаті, в горах, у Бужаді, в Марракеші. Це дуже гарна країна.

Він замовк. Чоловіки пильно дивилися на нього і теж мовчали.

— Так, це дуже гарна країна, — сказав Ота знову.

Йому ніхто не відповів. Він озирнувся, трохи засмучений. Його раптом пойняло тривожне почуття, що ці люди йому ніколи не повірять і не зможуть повірити, бо вони не знають нічого, крім свого рідного міста й гавані.

— Це багата країна, — сказав Ота.

Та тривожне почуття, що ці люди не можуть йому повірити (все, що він казав, неодмінно видавалося їм брехнею, фальшю, бо суперечило їхньому досвіду) і що з ними він ніколи не знайде спільної мови, не покидало його.

— Так, це гарна, багата країна, — повторив він збентежено. — І вона ваша. Ваша!

Але й це пролунало, як вигадка, як щось страшенно нереальне, у що ніколи ніхто серйозно не повірить. Ота відчув, як його охоплює безнадія. Все було зовсім інакше, ніж він сподівався. Раніше — навіть іще сьогодні до обіду, — йому здавалося, що він просто прийде до цих людей і скаже їм це спокійно, весь час терпляче повторюватиме, як муедзин із вежі мінарета, коли треба, то й цілі місяці, роки… А тепер він навіть сам собі видавався актором, який сказав свої слова і йде зі сцени, засоромлений, розхолоджений глухою публікою. Впавши в розпач, Ота ждав тільки одного — щоб вони негайно щось сказали або зробили. Негайно! Хай заперечують йому, хай навіть глузують з нього, але хай заворушаться, хай спалахнуть бодай іскоркою і не дивляться так, наче перед ними недолугий блазень.

Ота підхопився:

— Чого ви так на мене дивитесь? Я кажу вам правду! Ви тут народилися. Тому ця країна ваша. Твоя! Твоя! Твоя! Ви повинні її взяти! — Він тицяв пальцем то на одного, то на іншого. Хтось узяв його за руку.

— Облиш мене! — вирвався він.

— Сядь, гмама, — сказала Айша. — Чого ти так кричиш? Може, тобі знову страшно?

Ота похитав головою, проте замовк і сів.

Айша мала слушність. Йому й справді стало страшно, що він прийшов не туди, куди слід, і що й тут, і ще десь замало тих кількох слів, які він міг цим людям сказати. Та він не знав, Куди піти іще й що сказати, отож не лишалося нічого іншого, крім одного: ще раз спробувати розворушити їх. Це була єдина надія.

— Ви не вірите мені? — запитав Ота схвильовано. — Чому?

— Тебе називають Ахль, — озвався нарешті один із трьох незнайомих чоловіків, — проте я бачу, що ти білий. Чого ж ти прийшов до нас? І коли вже прийшов, то чому не говориш, як білий?

— Білий теж іноді каже правду. Я хочу лишитися між вами.

— Але чому? — запитав другий незнайомий чоловік.

— Бо так треба, — відповів Ота. Він переводив очі з одного обличчя на інше й бачив насторожені погляди. Йому навіть здалося, що це його власний погляд, який просто відбивається від них. Це було сумно. — Приймете мене до себе?

Один із чоловіків простяг ногу до вогню, потім знову підібгав її. Ніхто не відповідав. Тоді озвався Ісмаїл:

— Ахль — добрий чоловік. У мене є його образ.

Ота квапливо вийняв із кишені шматинку з фотографією:

— Я теж досі ношу з собою твій образ, Ісмаїле. Він супроводжував мене по всій країні…

Ота затнувся. Біля вогню з'явилася нова постать. Вона виринула з темряви так несподівано, що, здавалося, вийшла з полум'я. Це був підліток з кривими зубами.

— Це часом не Ганеш? — запитав Ота.

— Ганеш, — притакнув Ісмаїл. Підліток засміявся.

— Авжеж, це я, Ганеш! — сказав він, переступаючи з ноги на ногу. — А ти білий румі, який уже був тут. Засунь руку в білу кишеню і дай мені грошей! Ти багатий, бо маєш білі штани! Ти багатий румі!

— Іди геть, — сказав Ота. — Ти злодій. Тобі не місце серед цих людей.

— Я не злодій! — вигукнув Ганеш. — А от ти підлий, скупий румі! Це тобі не місце серед нас! Сам іди геть! — Він вищирив зуби й заскреготав ними, а очі його закотилися, немовби з ним стався припадок епілепсії.

— Так, іди геть! Ти румі! — вигукнув, підводячись, один із незнайомих чоловіків.

— Замовкни! — гримнув на нього Ісмаїл.

Той неохоче сів. Але Ганеш не вгавав:

— Румі! Румі!

— Краще ходімо звідси, гмама, — прошепотіла Айша.

Ота кивнув головою і встав. Сьогодні йому й справді вже нічого не пощастить тут зробити.

— До побачення, — сказав він.

Відповів йому тільки Ісмаїл. Ота рушив з Айшею до будинку.

— Румі! Румі! — кричав їм услід Ганеш.

— Ми не злодії! — вигукнув незнайомий чоловік. — А ти злодій! Ти білий!..

— Ох, любий, — зітхнула Айша, коли вони почали підійматися сходами нагору, — все-таки ти навіжений білий гмама. Чого ми поїхали сюди, а не до Ага діра? Ти знаєш? Мабуть, не знаєш.

— Знаю, — відповів Ота. — І дуже добре знаю.

— Ні, гмама. Ти говорив нісенітниці.

— Це не нісенітниці, — образився Ота на Айшу. — Вони тільки сьогодні здавалися нісенітницями. Але це тільки перша ніч із тисячі.

— Звичайно, в нас будуть тисячі вечорів і тисячі ночей, — радісно погодилася вона. — Проте в іншому місці! Тут ми не залишимося.

Вони зайшли до кімнати, і Ота зашарудів сірниками, щоб засвітити свічку.

— Навпаки, — сказав він. — Я повинен лишитися тут і виправити свою помилку. Можливо, Ганеш не злодій, можливо, до нього були несправедливі. З мене теж зробили вбивцю.

Свічка спалахнула і вихопила з темряви стіни, вкриті чорними брудними смугами. Ота роздивився по підлозі.

— Пацюків тут, сподіваюсь, немає, — засміявся він.

Хтось раптом постукав у двері, і Айша відчинила. За порогом стояв Мусса, кліпаючи очима. Руки його тонули в широких рукавах бурнуса, як у чернечій рясі.

— Вечеря готова, — мовив він задихано. — Дуже смачна вечеря, кус-ксі[62]. Ходи, Айшо. Будь ласка, пане.

— Поквапся, гмама, — сказала Айша. — Мусса мастак готувати кус-ксі!

Ота пішов за нею до дверей.

— Загаси, будь ласка, свічку, пане, — сказав Мусса.

Ота обернувся. Тієї ж миті в коридор удерлися двоє коричневих жандармів і один білий, висхлий, наче мумія.

— Гмама! — крикнула Айша.

Ота рвучко обернувся.

Білий жандарм ударив Айшу гумовим кийком, і вона впала на підлогу; коричневі жандарми кинулися на Оту. Відчувши на своїх ліктях їхні пальці, він напружив м'язи, немовби хотів перервати ланцюг. Та всі його зусилля були марні.

— Дурні! — важко прохрипів він. — Дурні!

Його потягли надвір. За дверима він помітив Муссу, який соромливо відвертався, ховаючи руки в рукавах бурнуса, наче капуцин. Ота повернув голову. Айша нерухомо лежала на підлозі, із скроні у неї сочилася кров і струмочком стікала під гарну косу.

— Не Ганеш, а Мусса! — вигукнув він. — Мусса двічі зрадив мене, Айшо! Мусса!

Оту потягли сходами вниз. На останньому східці він з жорстокою ясністю усвідомив, що коли в ньому впізнають Васіліса Патрідіса, йому не уникнути гільйотини або довічного ув'язнення в Кайєнні. Його охопив страх. Він намагався прогнати цей страх, запевняв себе, що його не можуть упізнати, бо в Тіфніті ніхто не взяв у нього відбитків пальців, та, щиро кажучи, вірив у це тільки наполовину. І все-таки вирішив, що ні за яких обставин не назве свого справжнього імені і не признається, що він чех, щоб батько нічого не довідався, якщо на нього чекатиме гільйотина або каторга.

Його привели до поліційного відділку в медіні. Незважаючи на пізній час, комісар допитував якогось тубільця з трахомними очима, але зразу ж відклав цю дрібну справу, щоб зайнятися білим, який у всьому має перевагу. Запитав, як його звуть.

— Густ Сауліт, — відповів Ота.

— Професія?

— Боксер. І ні в якому разі не дезертир, як, певно, здалося Муссі!

— Документи!

— Вони в моїх імпресаріо, пана Перрейри і пана Фавлера.

— Їхня адреса?

— Мені це важко сказати. Я трохи загаявся в Марракеші, а вони тим часом кудись поїхали. Через те я і приїхав сюди шукати їх.

— Тут, у медіні?

— Ні, тут я був з дівчиною… Що з нею? Що ви хочете з нею зробити? Вона ні в чому не винна!

Комісар звів брови:

— О, я бачу, ви кавалер! Це добре… І до того ж боксер, сильний чоловік! Цікаво… На жаль, у вас немає документів. Як же ви мене переконаєте, що ви не тільки кавалер, але й боксер Густ Сауліт?

Ота мовчав.

— Я вже придумав! — вигукнув комісар і ляснув пальцями. — Що, коли ви продемонструєте нам своє мистецтво? Непогана ідея, га?

— Не знаю, — сказав Ота. — Що ви маєте на увазі?

— Бокс, звичайно.

— Будь ласка, — сказав Ота. — Ставайте і почнемо.

— Я? — здивувався комісар. — Ви що, жартуєте? Я на службі, шановний, і моє завдання — встановити вашу особу. Але ви маєте тут гарного супротивника. — Він устав, взяв за руку араба з трахомними очима й підштовхнув уперед: — Покажіть на ньому, що ви вмієте, і я, можливо, вас одпущу. Обіцяю вам. Але тільки тоді, коли побачу, що ви справжній боксер.

— А він хіба теж боксер?

— Давайте запитаємо його, — засміявся комісар. — Ти боксер, негіднику? Боксер чи ні?

Той мовчав.

— Він не знає, — розчаровано мовив комісар. — Байдуже, так чи інакше — це злодій. Він украв двох курчат.

— Ні, — заперечив араб. Він дуже погано говорив по-французькому, але все-таки намагався пояснити, як було насправді. — Курка належала моєму батькові, отже, ці курчата мої.

— Цить! — урвав його комісар. — Це зайві балачки. Ти без кари не обійдешся. А мені потрібен доказ, що ви, мосьє, славетний боксер, чемпіон. Тоді я вас спокійно відпущу. Бийте, мосьє. У підборіддя, мосьє! Раз, два… Ну?

— Я не можу вдарити його в підборіддя, — сказав Ота. — У нього надто похилена голова.

— Підведи голову, ти, виродку! — гримнув комісар.

Але той навіть не ворухнувся. Тоді комісар підійшов до нього, підняв указівним пальцем його підборіддя й спитав Оту:

— Досить?

— Цілком, — відповів той.

— Отак і тримай, негіднику! А ви, мосьє, бийте. Ну!

— Так, — повторив Ота і вперся п'ятами в підлогу. Його пойняло якесь дивне хвилювання, і, зводячи кулак, він уже знав, що цей удар буде найкращий і найбездоганніший з усіх, яких він завдав коли-небудь у своєму житті. Набагато кращий, ніж той перший, яким він поклав бригадира у Франції й через який, по суті, опинився тут, у Марокко. Набагато чистіший, ніж той другий, яким він нокаутував поліцейського в парку й через який, по суті, лишився тут, у Марокко. Це буде найкращий удар у його житті.

Мить — і його кулак уже летів до точно визначеної мети. Коли він зустрівся з комісаровою щелепою, щось клацнуло, немовби хтось повернув вимикач. Комісар одлетів до стіни, і його відстовбурчена губа відстовбурчилася ще дужче, так, що було видно зіпсовані, жовті зуби і ясна.

— Отак треба бити! — засміявся Ота.

На коротку мить його охопила така дика радість, що заглушила все, навіть свідомість того, що тепер він пропав. Йому й на думку не спало, що треба тікати.

— Тікай, сіді! — закричав араб, кинувшись під ноги жандармові. — Тікай!

Крик цей підстьобнув Оту, мов батіг. Ота стрибнув до відчиненого вікна.

— Halte! Halte![63] — зарепетував позаду білий, висхлий жандарм, який стояв біля дверей.

Ота не зупинився, і жандарм схопився за кобуру.

— Halte! — крикнув він утретє. І майже водночас натиснув курок.

Коли ляснув постріл, Оті здалося, що він бачить дивне видиво: дві тополі, які росли біля його рідної хати, раптом зламалися…

Айші дали три роки тюрми за крадіж коштовностей, які у неї знайшли. Вона їх не повернула хазяїнові, хоч Ота й звелів їй це зробити, і вперто твердила, що має на них право, що заслужила їх.

З тюрми вона вийшла мовчазною жінкою, в очах якої палав вогонь ненависті. Опинившись на волі, вона в першу чергу розшукала Муссу і завдала йому два ножові удари. На допиті казала, що кара ця цілком справедлива, бо Мусса продав її чоловіка і взагалі всіх за сто франків, які виплачують тим, хто допомагає спіймати дезертирів з Іноземного легіону.

Слідчого найбільше зацікавили слова «і взагалі всіх».

— Як розуміти ваші слова «і взагалі всіх»? — здивувався він. — Виходить, що мене він теж продав?

— Ні, — відповіла вона. — Всі — це ті, кому належить ця країна.

— Ах так! — засміявся слідчий.

Він уже давно так не сміявся.

Айшу засудили на п'ятнадцять років за спробу вбивства, бо Мусса не помер од завданих нею ран.

На волю її випустили в жовтні 1950 року, і з тюрми вона пішла просто до медіни, щоб завершити свою справу. Але Мусса помер за три роки до того від раку легенів.

З вовчим білетом їй так і не вдалося знайти в Каса роботу. Тоді Айша спробувала підшукати собі щось у Рабаті, проте їй і там повелося не краще. Зрештою вона оселилася в рабатській медіні, в ніші мечеті Мулай Меккі; жила з того, що варила страви й продавала їх перехожим. Часто смажила й сарану, яка тоді літала над Марокко хмарами, пожираючи врожай. Клієнтів не бракувало, бо її страви були дешеві, смажена сарана була хрумка й смачна, мов горішки, просяклі жиром, а її слова, за які вона грошей не брала, мали в собі щось таке, що дедалі більше скидалося на дивовижну, але очевидну істину:

Незважаючи на це, багато хто з неї глузував. Однак більше було таких, які навіть не думали сміятися.

Її прозвали Агузою, тобто старою відьмою. Вона не заперечувала, їй не було ще й сорока років, але тюрма передчасно зробила з неї стару бабу. Айша й справді була зморшкувата, негарна й худа. Тільки волосся, яке вона нічим не «покривала і заплітала в дві тугі коси, зберегло колишню красу та блиск синяво-чорної ночі. Коси були такі гарні, що туристи часто за винагороду фотографували її на кольорову плівку, аби досягти кращого контрасту кольорів і контрасту потворності й краси.

— Чорна орхідея! — захоплено вигукнула якось молода бельгійка, торкаючись цих кіс. — І де — на цьому гноїщі! — додала вона, показуючи на Айшину сарану і Айшине обличчя.

— Гній іноді буває й білий, — сказала Айша.

— Ви чули? — сплеснула бельгійка руками. — Вона вміє говорити по-французьки і чула навіть про суперфосфат!

1955 року, незадовго до того, як французькому пануванню в Марокко настав кінець, Айша-Агуза померла, зійшовши кров'ю від наскрізної рани в живіт. Її поранили під час демонстрації перед палацом французького генерального резидента в Рабаті. Палац тоді охороняла колоніальна піхота, так звані «Les Joyeux», що в перекладі приблизно означає «Веселі хлопці».