Карусь і ми

Про що йде мова?

Карусь і ми — хто ми такі? Мене дехто знає, але от же Каруся знають тільки ті, що бачили мене з ним. Та й не завжди звертали на нього увагу. Авто, як авто!

Звичайно ми їздили до праці. Мені не під силу було ганятись по далеких людних дорогах. А Карусь не вмів їздити сам. Ех, яке було б добро, якби він умів! Проте ми їздили теж поближче, інколи до свояків, то знову для розваги. Під час поїздок траплялись нам не раз різні пригоди. Одні смішні, другі веселі, треті немилі, а то й страшні. Це тоді, коли ваше авто зіб’ють, як дідову торбу, зсаламашать і споневіряють. Як жалко стає тоді і як боляче! Не лиш йому, але й вам. Бо ви любите своє авто. Ви привикли до нього, а звичка — друга вдача людини, як каже прислів’я.

Я знала хлопця, що привик до своєї піжами так, що ніяк не хотів надягати нову. Доводилось латати, бити одну латку на другу й третю. Є така співанка:

Вона, щоправда, не зовсім відноситься до Каруся, але лати не раз треба було йому прибивати, їх не шиють, лиш справді прибивають.

Отож, до цієї піжами прибивали латку на латку. Кожна іншого кольору та якости. У такій піжамі Юрко виглядав, як кльовн. Усі сміялись і називали його піжаму цирковою. Уживав її, аж поки війна не розлучила його з улюбленою цирковою піжамою.

Ми їздили, і я привикла до Каруся. Життя з ним було вигідніше й цікавіше, Карусь облегшував його мені. Інколи я почувалася слаба, як муха восени, до кінця бльоку не дійшла б. Сіла в авто, повернула ключа, надавила злегка на акцелератор — віз рушив і побіг по дорогах. Вести його — ніяка фізична праця. То вже тяжче здержувати. Так ми жили й їздили. Аж ось одного дня…

Про Каруся оця книжка. Певно, я там теж є. Карусь не вмів їздити самопас, тож не жив би без людини. Тому частину подій ми переживали разом. Все ж, героєм був Карусь, а не я. Я собі так, поруч нього. І тому ця книжка авто-біографічна, тобто про життя мого авта, Каруся.

Окрім мене, тут ще й інші люди: усі ті хлопці, що були моїми приятелями, що вчили мене їздити й допомагали удержувати Каруся в порядку, ті що разом зі мною вибирались у далеку мандрівку, ті… та що їх тут перелічувати! Прочитаєте — то й познайомитеся з ними. Бо, як без Каруся, так і без них не можна було б написати цієї книжки. Бо Карусь і ми — одна цілість, одне життя машини і людей, що нею користуються і навіть люблять її так, як я свого Каруся.

Кому цікаво читати таку книжку? — запитаєте. В першу чергу — молоді. Від віку, в якому батьки розказують або читають дітям казки та оповідання про справжні пригоди, до… вашого віку, молоді друзі. У вас же теж буде або, може, вже є авто, і не одна пригода трапилась вам на просторих дорогах цього континенту. Шкода, що я не довідалась від вас про ці події та не розказала про них у цій книжці. Але, може, зробите це ви самі? Спробуйте написати таку авто-біографію! Ви знаєте досконало, що і як трапилось з вашим Валіянтом, Біскейном чи Нью-Йоркером. Назви стандартні. Але, може й ви дали своєму автові «ім’я власне», як це зробила я! Тоді напишіть про цю Ластівочку, Синичку чи Шпака.

Поки таке станеться, читайте про мого Каруся.

Будьте ласкаві!