Карусь і ми

Наука їзди

Скільки тих авт на вулицях! Сині, зелені, червоні, бронзові, в кількох кольорах. А якого виробу, яких фабрик! Там і Понтіяки, і Даджі, Шевролети і Форди, і ще і ще більше. До того ж є ще імпортовані, європейські. Кожна фабрика випускає по кілька моделів, ніяк їх розрізнити! Хто може навчитись їх пізнавати? То так, якби вивчати зоологію чи ботаніку, тобто які є звірі й рослини, до якої групи чи ґатунку належать та чим один різниться від одного. Я, що приїхала з країни, де не було стільки авт у той час, коли я там жила, і досі не навчилась їх пізнавати.

А рух який, яка тіснота! І як вони обминають один одного, оці водії, як зручно повертають, як задкують і ставлять воза на постій. І як я боюсь того руху, як боюсь авт! Ні, я хіба ніколи не матиму авта, ніколи не їздитиму!

— А чим же їздитимете? — запитав пан Микола. — Автобусами? То ніколи ніде впору не вспієте і цілий день будете на автобусах!

Я подумала хвилинку й вирішила:

— Підожду, аж випустять такі маленькі гелікоптерики на одну особу. Сідатимуть на даху дому або крізь вікно залітатимуть до хати. Там я натисну ґудзик, гелікоптерик складеться і стане в кутку або ляже під ліжком і наче б його не було…

— Ба, — засміявся пан, — чекайте, аж таке зроблять! А тоді, знаєте, що буде? Буде їх у повітрі стільки, скільки тепер авт на землі, один на одного налітатиме, і люди падатимуть згори, як грушки з дерева. А вам треба їздити до праці і то вже тепер!

Що ж, треба купити авто! Ми й договорились з паном, що підемо. Спершу оглянемо, а далі, може, й купимо.

Не заходили ми до продавців дорогих авт — у мене не було стільки грошей, та й не вміла я їздити. От так зайшли до Плімута, до Форда, нарешті й до Шевролета. Хай буде добрий віз, але не такий дорогий! Хай буде Шеві!

Спершу мені сподобався зелений. Але зелених так багато на дорогах! Ні, срібний! Е, та срібні всі Ґрейгавнди, вантажні авта, всякі там Кроґери чи А & Р. Ні, таки всі вантажники, що розвозять харчі, срібні. Мало того, смітярки — та й ті срібні! Ні, пане продавче, дайте мені золотого Бел Ейра!

— Золотого?! Із щирого золота? Таж він коштував би тисячі, мільйони! — засміявся продавець. — Дам вам осяйно-бронзового, дам вам сієрраголд. Але мусите підождати, щоб його на замовлення зробили у фабриці, бо ви хочете в одному кольорі, а ми маємо з білим дахом.

Так ми обговорювали, який має бути віз. Коли продавець казав «вона», я завжди казала «він», і ми сміялися.

Поки він чи вона прийшли з фабрики, я вчилася їздити. В хаті я ходила з книжкою, їла з книжкою і спала з книжкою. Мені здавалося, що, як книжка під подушкою, то я швидше запам’ятаю всі правила вуличного руху. Але й ви так робите, коли вам треба щось вивчити або коли готуєтесь до іспиту.

Але вчитися з книжки — то ще нічого! А вже сісти за керму та виїхати на дорогу між інші авта — страшно, дуже страшно. Дорога наче б з-під авта втікала, і ніяк її не можна зловити. Раз вона втікає направо, то знову наліво, а там з усіх боків вибігають на неї авта — червоні, зелені, білі, сині, різнокольорові. Усі вози дивляться на тебе своїми великими очима, трублять своїми гудками і кожний наче готовий кинутись на тебе та роздавити. А ти, бідний, держишся керми, і тобі здається, що ти серед розбурханого моря і що це твоя єдина дошка рятунку. Держишся твердо, дорога втікає, і тренер кричить:

— Гей ви! Звертайте, швидко звертайте направо! Чого ви хочете: вискочити на хату?! Та вам їздити дитячим візочком, а не автом!

Тренер кричить, дорога втікає, руки не в силі обертати кермою, нога помиляється, замість на газ, натискає на гальму і — віз стає серед дороги…

О-о-о! Вся спітніла, я ледве опам’ятуюсь. Ще добре, що на возі написано: «НАУКА ЇЗДИ», і всі обминають такий віз або заздалегідь здержують своє авто.

— Но, но, — заспокоює вчитель. — Завтра буде краще. Ви тільки мусите вести авто, а не щоб воно вело вас. В кожний момент мусите володіти возом!

Еге, вести, еге володіти! Віз сам утікає, завжди готовий гнатися навпростець. А там світла, повороти, знаки, як от «Стоп» або «В один бік», «Тільки наліво» — та хто ж знає, скільки цих знаків! Уся наука з книжки пропала, пішла в ліс, як то кажуть! Та й ще біда, що є аж дві руки і аж дві ноги, і не знати, котрою що робити, як так налякаєшся. А віз, хай тільки почує, що ним кермує недосвідчений водій, то як кінь сполошиться і поженеться, поженеться!..

Все таки, конче треба вміти їхати!

Конче!

Карусь

Так. Ми купили авто, і воно опинилося біля мого дому.

Який він із себе, оцей Карусь? — запитає кожний, поки стане слухати про його пригоди. Бо й справді, який він удався, оцей мій приятель?

На зріст він не високий, бо й інші його товариші чи свояки невисокі. Зате він подовгастий. Аж смішно: подовгастий приятель! Чи був у вас коли такий? Як ні, то напевно одного дня ви його придбаєте.

Взагалі, він похожий на велику комаху. Може, навіть, на слона. Тільки ж у нього немає хобота. А так, то він огрядненький і бочкуватий, наче й справді слон. Те, що робить його схожим на комаху — то очі. Вони осаджені по боках і такі ж сітчасті, як у комах. Раз вони сяють яскравіше, то знову слабше, залежно від того, чи Карусь перебуває на вулиці міста чи на заміських дорогах.

Від комах чи слонів він різниться ще й тим, що в нього є ще одна пара очей спереду і одна пара очей ззаду. Подумати: очі ззаду! Бачили ви коли у когось очі ззаду? Та ще й червоні! Вони світять уночі та охороняють Каруся від зудару з кимсь іншим, хоч би і з автом. Оте друге переднє світло значно менше від головного. Воно внизу, по боках головного, його сила менша, і воно світиться під час постою авта. Можна його вживати теж під час їзди по ясно освітлених вулицях. Треба сюди зарахувати ще мале біле світельце, що освітлює заднє число машини. Що це за таке число, — запитаєте знову, — заднє число? Є таке! Карусь, як кожне авто, має передню і задню табличку з реєстраційним числом. У нас біля нього стоять теж букви, звичайно дві. Так от: ТУ-285. Таке число дали йому панове поліціянти, коли дозволили йому виїхати на дорогу.

Голова в нього широка, але мала, носюра здоровенний, по боках очі, і то дві пари, як сказано. Спереду поміж очима рот. Звичайно він стулений. Але, буває, що Карусеві треба напитися. Може, навіть, заболить йому щось, хоч зубів він не має. Але, от, мигдалики чи щось похоже на них… Тоді він розкриває широко свого рота і виглядає, наче акула-людожер. Щойно напившись, закриває рота. По обох боках рота — вуса. Вусища такі довгі, що сягають аж поза вуха. Вони сиві, кольору ніклю, хоч Карусь не такий уже старий. Але він такий удався. Відколи пам’ятаю, вус у нього сталево- чи ніклево-сивий.

За очима здоровенні вуха, наче у слона. Якби не те, що вони приросли до голови й тулуба, то позвисали б, і Карусь справді був би схожий на слона. А так вони становлять передню частину віка мотору. В одному розділі довідаємось, як то Карусеві відірвали вухо і як він виглядав.

Шиї Карусь не має. Такий він уже вдався. Зрештою, товстуни мають завжди дуже коротку шию. Зараз за головою починається бочілка їхнього тіла. Так і в нас: ось груди, хоч у авта ця частина тіла так не називається. Для нас ясно, що це груди, бо в них найважніші і до життя необхідні органи. Серця і легень Карусь не має, зате має мотор, збірник на олію, збірник на воду, тобто холодильник, і всю іншу машинерію. Без неї він не міг би жити та й працювати — їздити. Там теж є циліндри, хлипаки і все, чого хочете. Дуже вже важна частина тіла!

Черево в нього огрядне. Воно може за одним разом проковтнути аж шестеро людей! Посідають вони вигідно на сидженнях, замкнуть двері та й дивляться крізь скляні боки черева. А один з них — то водій! Він держиться руками за керму, може тому, що боїться випасти з авта.

Збоку біля керми скринька з приладдям, милівник — е, та що вам описувати подробиці, коли кожне авто має те саме! А от, чого Карусь не має: радія і запальнички. Радія не має тому, що я боялась би і вести авто і рівночасно слухати радіопередачі. Я старомодний водій і не смію морочити собі голови ані «ґов, ґов», ані кримінальними історіями. Навіщо мені хвилюватись або заслухатись і спричинити нещасливий випадок? Щождо запальнички, то вона не потрібна. Я не курю, ні мої приятелі не курять, а Карусь не любить диму з цигарок. Він навіть нерадо зустрів би водія з цигаркою в руці. Бо його, як і мене, повчали, що вести авто — то праця, яка вимагає найбільшої уваги водія.

Задня частина спини у Каруся має окреме віко. Це багажник. Там ми возимо всяку-всячину, мало не цілу хату: польове ліжко, складаний столик і стілець, постіль, баньки, горщики, старі черевики, купальник… Там таки є все потрібне, коли їхати на Діброву. От, чого там раз забракло: важеля. І тоді ми мали клопіт. Правда, є теж запасне колесо. Варт дати провірити, чи воно добре, бо, ануж ми змінили діряве, взяли добре, а пошкоджене поклали в багажник і забули дати направити? Не дай Боже!

Ще дечим Карусь схожий на комаху або й на слона: він має хвіст! Щоправда, я його не бачила, зате бачила задню вихлипну руру, американці кажуть: хвостову. З неї трохи неприємно тхне. Туди Карусь випускає гази, як кожен слон. Не знаю, чи комахи бувають теж такі нечемні. Але, раз є все те, що має бути під хвостом, то й хвіст, самозрозуміло, мусить бути.

Там є теж отвір, крізь який подають клізму з бензини. Вона об’ємиста, може виносити навіть дванадцять ґальонів. Цей отвір теж належить до хвостової частини Карусевого тіла. Так от, усе в порядку! Не згадала я гальм, акцелератора та багато дечого — так це тому, що інші авта мають усе це теж.

Виникає питання, чи Карусь — він, чи вона. Сама назва ніби показує, що це хлопець. Та справа не така вже проста! Коли на нього гляне американець, напевно скаже: вона. Наприклад, скаже: «Єдина річ, якої вона потребує — це зміна олії». Або, коли ви спинитесь на газоліновій станції і до вас вийде молодий чоловік у замазаному мастилами одязі, то запитає: «Чи я маю її наповнити?»

Вона! Аж сміх збирає! Таж віз, то він! Ну, але в кожного народу свої звички і прикмети мови. Для нас Карусь залишається хлопцем.

Так, здебільшого ви познайомилися з важними частинами Карусевого тіла. А тепер, як вимагає наука зоології, приступаємо до опису ніг та зовнішнього вигляду.

Ноги в Каруся куці. Їх навіть називають колесами, а не ногами. На них завжди гумові чоботи. Це тому, що він мусить ходити по різних дорогах, лізти в болото, у воду чи й у сніг. Тож не здіймає своїх «ґумаків». Можна говорити і про шкіру, коли, на вашу думку, Карусь має в собі щось із тварини, а може й людини. Коли ж, по-вашому, він з роду комах чи радше похожий на одну з них, то це її панцер. Але він машина, хоч ми хотіли б бачити його живим звіром, що вміє думати. Отож, як машина, він помальований на яснобронзово. Застібається оцей одяг на металеві ґудзики й застібки. Замок теж такий у нього. Дуже гарно підходить сріблистий металь до бронзового. Такий колір називається «золото Сієрри». Сієрра — то гори на заході нашої країни. Довжелезне пасмо, що біжить уздовж побережжя Пацифіку. У цих горах колись добували золото. Відтіля назва Карусевого одягу. Вона дуже припала мені до вподоби. Побачивши його, я сказала:

— То добре, дуже добре! Одного дня ми поїдемо в гори Сієрра й подивимось, чи й тепер там добувають з річок золото. Потім поїдемо до Голівуду, далі на пустиню Невади, де пісок яскравіє в сонці. Відтіля їхатимемо здовж гір аж до Мехіко. Бо й там гори називаються Сієрра.

Карусь усміхнувся скляними очима і наче б моргнув вусом. Знак, що хоче їхати в гори Сієрра.

Тепер питання: відкіля взялась назва «Карусь»? Чи то з англійського «кар»?

Наші люди кажуть часто: «кара». Але то не кара. На ділі, авто має бути помічником людини, а не Божою карою для неї. Так і було з Карусем. Він возив мене до праці і був моїм найближчим другом. Щождо назви, то послухайте в черговому розділі, відкіля вона в нього взялася.

Колись давно

У нас, на бойках — це така гірська країна в Україні — стояв на горбку невеличкий дімок, низький, покритий червоною черепицею. Тут назвали б такий дімок, може, «бонґало». Але то був скромний дімок, звичайно ж, без ґаражу. Бо й кому ґараж був би придався там, на горі? До дімка вела вузька стежечка, по якій навіть не міг би проїхати звичайний віз, а де вже там авто! Зрештою, кому там снилось авто в ту пору?

Жив у тому дімку мій батько. Поселився там на старі роки. Ми, діти, приїздили до нього в гості. Не раз удвох з батьком сиділи ми на лавочці й милувались величним видом на довколишні гори. З села, що лежало під горбком, долітали різні звуки: мукали корови, іржали коні, квакало й кудкудакало домашнє птаство. Тарахкотіли колесами вози по камінню на сільській доріжці. З піль долітали пісні. Надвечір, коли гнали худобу з пасовиська, гра на сопілці стелилась по вечірніх росах і в перервах лунала пісня:

То були короткі бойківські співанки. Найчастіше про кохання, а там і про господарство. Але так часто співалось про коника і майже завжди у зв’язку з коханням:

По польових стежках вистукували коні підкованими копитами, і пил стелився за стадом, що йшло з пасовиська.

— Я, тату, хотіла б мати коника. Такого любого, як в отій співанці. Я їздила б у гори, мандрувала б на ньому у наш бойківський світ.

Батько сміявся і називав це забаганкою.

— Яцьку, — говорив батько до сільського хлопця, — навчи її їздити верхи! Бачиш, забажалось їй коня. Та чи твій Карий спокійний? Щоб часом не було біди!

Яцько запевняв, що кінь — як дитина, добрий і послушний, і що панночці нічого боятися. Прип’яв Карого до яблуньки, підсадив мене, і ось я на коні!

— Маєте уздечку! — повчав Яцько. — Як вам треба, щоб він ішов направо, потягніть за праву віжку, а як наліво — то за ліву, а вже як має стати, то за обидві.

Карий — я стала зразу називати його Карусь — уважно слідкував за моїми першими спробами їзди. Часто оглядався на мене, і в його великих розумних очах наче б грали веселі іскорки.

— А видите, цівком файно вам їхати! — запевнював Яцько, що йшов поруч.

— Е, як ти йдеш поруч. Хто зна, якби я пустилась сама і не кроком, а так легким труськом…

Ми вчились у городі. Я штовхнула Каруся стременами, і ми стали підійматись стежечкою на подвір’я. Я хотіла показати батькові, який з мене вершник. Він стояв перед хатою. Швидко теж підбіг до нього Яцько, бо…

Карусь пустився кругом хати і, вже не оглядаючись, підійшов боком до рогу!

— Держіть його! Держіть! Тррр, Карий! — кричав Яцько.

Прибіг якраз упору: Карусь вирішив позбутись мене, притиснути до рогу, чи обтерти об стіну хати.

— Якби-м го був не зловив впору та не відтягнув, був би вас геть обтер об хату! Сильно не любить, як чужий на нім сидить! — виправдував свого коня Яцько. Забув своє запевнення, що кінь ласкавий.

З тої пори я намагалася не наближуватись ані до хати, ані до дерева. Хоч Карусь згодом привик до мене й погодився вже з тим, що щодня мусить мене трохи поносити, все ж вірити йому не було можна.

Швидко я збагнула його химерну вдачу.

Люба, моя шкільна подруга, приїхала відвідати мене. Обидві ми раділи й обіцювали собі купелі, прогулянки, збирання ягід і грибів.

— О, я бачу, ти маєш коня! Я так люблю їхати верхи! Там, де вчителюю, є дуже милі власники двора. Присилають мені часто коня «під верх», і я їжджу собі, скільки хочу. Дай мені його, я трохи поїжджу!

— Добре, Любцю, але уважай! Він химерний і примхливий, хоч ніби спокійний, — як колись Яцько, я впевнювала свою подругу.

— Не бійсь, не бійсь! Я чудово їжджу, не те, що ти, початківка. Кінь чує їздця і знає, з ким має діло. Тож не диво, що хотів тебе позбутися.

Люба стрибнула зручно на сідло та, попустивши уздечку, підігнала Каруся. Він пустився бігом стежечкою. Сиділа прекрасно в сідлі, і мій батько милувався її поставою! Швидко вони зникли у проваллі за горбком.

— Якось довго немає Люби! — стала я турбуватися згодом. — Я просила її, щоб швидко верталась. Чекає підвечірок: суниці з сметаною, разовий хліб з медом, кава з «кожушком». А Люба — ласунка.

— Не дивуюсь, — сказав батько, що не раз жартома дратував мене, — вона так гарно їздить! Не те, що ти: чалап, чалап, нога чи копито за копитом.

Батько показував, як ми чалапаємо, і гості сміялися. Але Люба не приїздила…

— Хто ж то йде? — запитав згодом батько, виглянувши крізь вікно. — Чи не Люба? Але сама? Де ж кінь? І йде вона так поволі, наче б незручно. Ей, чи не сталось щось погане з нею!?

Зовсім мокра, суконка замазана піском, панчоха роздерта, з ноги стрічкою кров — так появилась Люба серед нас. Що ж сталося?

— Кінь біг гарно, і мені було мило їхати серед зелених піль та вдихати пахощі конопель і розквітлої картоплі, — розказувала Люба вже за кавою. — Ми наблизились до ярка, кудою бігла стежечка. На дні дзюрчить потічок. І що сталося? Ще поки я оглянулась, уже лежала у воді, а ваш Карусь став качатись — мабуть, насолоджувався купіллю. А, може, так він радів, що скинув мене у воду?

Ми всі розреготались, уявляючи собі, яка то була їхня купіль — Любина й примхливого самовільного коника.

— І що ви думаєте? Навіть не уважав своїм обов’язком віднести мене до хати! Викачавшись, струснув гривою і погнався стежкою в село, аж за ним закурилося. Тож треба було самій шкандибати до хати, хоч у мене болить нога…

Перед тим вона помилась і переодягнулась, а я оглянула рану й перев’язала ногу.

Все ж я ще й потім їздила на Карусеві. Може він привик до мене, бо ніколи ні не скинув мене, ні не припер до хати чи до дерева. Але вакації короткі, вони проминули, і я вернулась у місто. Так і закінчилась моя дружба з Яцьковим конем, Карим.

Тепер, по роках, я нагадала собі його й назвала своє авто: Карусь. Інколи, вимовляючи його ім’я, так і бачу в уяві село, і гори, і розквітлі поля, і хатку мого батька. Десь далеко, там — у глибинах минулого…

Он який був мій коник, мій перший Карусь!

Так народжується авто

І так, Карусь став дрімати біля мого дому. Алеж, відкіля він узявся тут і як появився між нами, людьми, і між моторами на вулицях багатолюдного міста?

Лагідна горбовина покриває великі частини стейту Міннесота. На ній випасається худоба. Ця область узагалі хліборобська. Тут випливає ріка Міссісіпі. Окрім того, ця височина замітна ще чимось: у її надрах закопані скарби. Та невже? Так, бо залізна руда — велика цінність. Багаті її поклади залягають у пасмі Мессабі Рендж. Як постало оце пасмо?

За молодого віку нашої землі (то було мільйони літ тому) цю область покривали льодовики. Коли потепліло, льодовики стали танути, а води спливали до загального водоймища. Так постали Великі Озера. Під час своєї мандрівки на Південь льодовики вигладжували одні місця, забирали з них каміння, пісок, глину й осаджували їх на інших місцях. Так карбуючи мапу Міннесоти, льодовики витворили пасмо Мессабі.

Одного дня людина кинула рудуватий камінь у ватру. Він почав жевріти, а коли охолов, став твердший за скелю, що від неї відлупився. То було залізо.

Воно започаткувало нашу епоху. То скарби, що грубезними шарами лежать у землі. Їх називаємо руднями. З них людина добуває залізну руду, переважно як окис заліза, і переробляє його на залізо і сталь.

У пасмі Мессабі поклади руди були під поверхнею. Людина стала їх добувати, копала щораз глибше й ширше, і так постала копальня Гал-Раст-Магонінґ. Вона, оця рудня, на чотириста п’ятдесят стіп завглибшки і на милю завширшки. З неї видобувають щороку тридцять п'ять мільйонів тонн руди. Кажуть, що це найбільша яма, яку людина викопала в землі.

Відтіля перевозять руду на великих вантажних кораблях. З пристані Дулют пливуть ці кораблі «сталевою дорогою» — Великими Озерами. Частину вивантажують у Дітройті та Клівленді, а решта пливе у світ, діставшись по ріці св. Лаврентія до Атлантики.

Отак пливуть вантажні кораблі по синіх водах озера й не поспішають. Машини співають пісню мандрівки, вітер грається димом з широких димарів та стелить його по воді. Хвилі плюскочуть і б’ють об стіни начорно розмальованого судна. Від суходолу, що топкою стрічкою видніє на обрії, підлітають чайки і скиглять-заводять понад кораблем та заглядають на палубу, де їм інколи кидають куски харчів. Моряцька пісня стрибає по чердаку й лине в далечінь.

Так днями й тижнями. Спокійна плавба по озерах.

Але кінець мандрівки близько. Он Дітройт! На обрії майоріє острів. Він розділює води ріки Дітройт. На його берегах купальники, на воді птаство, праворуч високі будинки міста, ліворуч, по той бік острова — Віндсор, то вже Канада. На острові — його називають Гарним (Бел Айл) — грає музика, і паруси багатьох вітрильників біліють біля берегів, наче стадо птахів. Водограй викидає струмені води, вона спадає каскадами по камінних вазах та зрошує троянди, що притулились коло підніжжя водограю.

Корабель минає острів і місто та пливе вниз рікою. Уже минув центр і долішню частину Дітройту та опинився біля берегів ріки, де розташований Дірнборн — промислове серце Мічіґену. Скрині фабрик, полум’я горнил, смолоскипи горіючих газів і стіжки хемікалій, копиці металів, піраміди вугілля. Там народжується сталь, там ґума, пластик та інші речовини проходять обробіток і змінюються в матеріял, пригожий для виробу авт. Корабель минає їх і наближається до гирла ріки Червоної — Руж, так названої від густої червоняво-бурої води, що, сповнивши своє завдання у фабриках, відпливає до ріки Дітройт, а з нею до озера Ірі.

Судно входить у ріку, його чорний дим лягає на воду й береги. Він похожий на хвіст змія, що звивається й нетерпеливо б’ється об землю. Ріка в’ється поміж берегами, густо обставленими фабричними спорудами. Крани, наче дзьоби великих птахів, махаються вниз і вгору, черпають матеріял і висипають його в копиці та на вагони. Скриплять екскаватори, гострозубими щелепами набирають матеріял з суден і скидають його на купи. Вони рудаві — це дрібно змелена руда, вони сіряво-білі — це вапняк, вони чорні — це вугілля. Черпаки забирають вугілля і вантажать на конвеєр, що зсипає його у великі збірники. Там пражиться воно під високою температурою з домішкою води, і постає кокс. Гаряча пара сичить і бухає. Їдкий хемічний запах забиває дух.

Тут теж переробляють руду на сталь або конструкційну сталь на автомобільну. Вже при первісному виплавлянні додали до печей такі мінерали, як вугілля й вапняк. Так виплавили залізо і зв’язали залишки, що бурими купами жужелі бовваніють поза печами. Далі додали різні мінерали, що збільшують твердість сталі та впливають на її якість, отже, на відпорність проти високої температури та надають їй електричних прикмет. Потім знов перетоплюють з іншими мінералами. Скільки різних матеріалів треба, щоб зробити сто різних родів сталі, необхідних для виробу авт!

Киньте оком на мапу нашої землі. Почавши від Аляски з покладами бісмуту, плятини й родовищами золота, через Сполучені Штати, густо засіяні родовищами майже всіх необхідних металів, Південну Америку, Африку й Азію — всюди є багато потрібного до виробу авт. Що вже казати про Україну, якої Криворіжчина й Донбас багаті сливе на всі, навіть рідкісні мінерали. Бо не лиш необхідне те, що в надрах землі — різні мінерали, вугілля, залізо, нафта та її продукт — газоліна, але й те, що на землі живе й росте. Отак, солома для виробу спеціяльних дощок, цукрова тростина для ізоляції, сік з гумових дерев, вовна з овець, звана могер, шкури худоби на покриття сиджень — хоч тепер більше вживають тканин із штучного волокна, як найлон чи вайнил — кокосова олія, терпентина, навіть смалець для виробу лаків.

Авто постає з п’ятнадцятьох тисяч різних частин. Кожна частина народилася сирим матеріялом як не в Америці, то в інших п’ятдесятьох країнах світу. Їх і завезли сюди до фабрики, де їх змонтовують і де остаточно постає авто. Туди ми вибираємось, щоб приглянутися, як з різних частин складають авта. Це діється в довжелезному будинку. Тут є конвеєри — рухливі стрічки, і на них будують авта.

У різних фабричних корпусах виробляють складові частини авт. Конвеєри приносять їх до головного корпусу для остаточного монтажу. Нашу групку веде провідник, і ми поступаємо поволі з такою швидкістю, з якою рухається стрічка. Провідник пояснює нам, що в дану хвилину діється.

Он початок: на порожню ще стрічку з’їздить згори порожня рама. Це кілька штаб, така собі плетена скриня. До неї приступають два робітники, один з одного, другий з другого боку конвеєра. Вони в комбінезонах і рукавицях, у кожного в руці приладдя. Ним він прикріплює і споює частини, що під’їздять до нього. Он стрічка рушилась, і на неї злетіли згори передні підвіски й ресори. Робітники щось там прикрутили. Стрічка їде далі і глянь! — на ній появляється трансмісія й машинерія з циліндрами та колінчастим валом. Зараз же з’їздить на стрічку диференціял і задня вісь. Тепер авто має вже мотор, далі дістає колеса. Це сталось дуже швидко й зручно: передній робітник прикріпив передні колеса, а задній — задні. Вони «спали з неба», тобто а горішнього конвеєра, що подає частини. А робітники тільки круть-верть долотами, прикрутили одну-другу шрубку і готово! Уже тепер наша «скриня» зовсім похожа на авто. Ще вмонтовують ззаду танк на газоліну, механізм для руху і гальми задніх коліс.

Останніми з’їздять на підвіззя холодильник та батерія — наче володарі на престол. Усе це вмонтовано на підвіззі. Тепер складають таким самим способом надвіззя — каросерію: боки, дах та вікна й двері. Вставляють сидження, новіські, сяючі свіжістю матеріалу та досконалістю виконання. Ще додають останні частини: світла, переднє й заднє віко, зударники та вистілку. Мабуть, усе готове? Нічого не забули? Як же могли? На конвеєрі немає помилок, бо кожний робітник подає тільки одну частину і кожний робить тільки один рух.

І, як довго, ви думаєте, тривало таке складання авта? Тиждень, два, три? Ага, то хіба, коли віз роблять ручно, як діялось, доки не винайшли конвеєра! Тепер за годину авто готове! На наших очах твориться ціле чудо техніки. Ми поступаємо разом з конвеєром і приглядаємося, що при нас вмонтовують. Дуже цікаво! Сталь, ґума, пластик, скло та багато інших матеріялів — шматок до шматка, частина до частини, і готово! Новісіньке авто сяє лаком і хромовими прикрасами.

Його напоюють водою й газоліною. Інакше, без уваги на всю досконалість виконання, то була б мертва, хоч і гарна іграшка — щось, як дитяче авто, що його треба тягнути на мотузку. Нашому автові дають життя і спроможність руху електрика й бензина.

Дівчина. Ясне волосся, пишна зачіска. Чорні штани, кольорова блюзка. Руки в рукавицях. Сідає за керму і, як елегантна дама, з’їздить із стрічки та веде авто праворуч. Там уміщує його поруч тих, що кілька хвилин тому залишили конвеєр. Хтось купить його, як ми купили нашого Каруся. Його теж склали з кусків і частин. За годину він дістав усе, що йому потрібне до життя, і з брили руди, вапняку, вугілля й безлічі різних матеріялів стався справним мотором, вигідним возом, його яснобронзове тіло сяє свіжою фарбою і пишається хромовим окуттям. З нами він став мандрувати та приглядатись до життя на Новому Континенті, де народився.

Він справді заслужив собі на кращого водія, ніж я. Не зазнав би стільки лиха. Але, що робити? Карусь мусів погодитися, що в нього така водійка і що їм обом доведеться мандрувати і дружити в добрі й злі часи.

Я розказала вам про загальне враження, як його сприймає сторонній глядач. Насправді неможливо описати тут монтування всіх тисяч частин. Для цього треба б не оцього малого розділу, а цілої великої книги. Таких книг багато, і вони призначені для тих, що зокрема цікавляться виробом авт. Для нас вистане те, що ми побачили на останньому головному конвеєрі. Складання поодиноких частин відбувається на побічних конвеєрах. Їх, уже готових, подають униз, де на наших очах вмонтовують у підвіззя чи каросерії. Але й те було для нас повчальне.

Виходимо з фабрики задоволені й розумніші, ніж перед тим. Тепер уже знаємо, як постає авто. І цікаво, батьки приводять з собою дітей, головно хлопчиків, три- чотирирічних. Бачили б ви, як вони цікавляться, як радісно гомонять, спостерігаючи просування стрічки, як випитують батьків про подробиці і як потім, залишивши фабрику, уже розумними очима дивляться на батькове авто. Навіть на своє авто-іграшку, що його привезли з собою в руці, покинули на сидженні великого авта чи, навіть, поклали в кишеню. Таке малюсіньке, таку жабку. Їх особливо люблять діти.

Ми помітили це у Славка, куди одного дня поїдемо з Карусем. Тоді й розкажу вам про Славкові іграшки й наші розваги. Тепер же вертаймось до Каруся і його чи наших пригод.

Мої вчителі

Не вистачало навчання у фахового тренера, у школі їзди. Як після кожної підготови, так і тут треба практики. Треба пристосувати знання до життя. Алеж, як її набути, оцю практику?

Ясно, треба було їздити. Якнайбільше їздити! Для вас, молодих, це не проблема. Ви ще в школі набираєтесь цього знання, сідаєте за керму та й їдете. Вам легко знайти товариша чи товаришку, що вже вміє їздити, вони поправляють вас, дають вам вказівки і, нарешті, додають вам відваги. Бо відвага, окрім обережности та опанування рухів і рефлексів, необхідна. Щождо рефлексів, то, може, знаєте, що це такі рухи, яких ми не мусимо заздалегідь планувати й обдумувати. Ми виконуємо їх несамохіть, зразу, як тільки трапиться щось, що їх вимагає. Наприклад, коли ви їдете, нагло вибігає на вулицю людина. Навіть не подумавши, ви негайно натискаєте на гальми. Оцей негайний рух називаємо рефлексом.

Крім того, ви потребуєте вправи. Так сказав і мій тренер: «Тепер сідайте за керму і їдьте!» Так я й робила. На щастя, поблизу був якийсь пустир, і я по ньому трохи їздила. Але моя їзда була тверда, негнучка, неелястична, і я дуже боялася. А вже найгірше було з моїми поворотами. Наліво я довго не відважувалася повертати, але й направо воно не виходило складно. Раз авто вибігало поза половину вулиці і, якби не обережність інших водіїв, могло б дійти до зудару з їхніми возами. То знову з переляку я в’їздила на хідник, мій віз перехилявся, і мені здавалося, що ми обидвоє з Карусем зараз же лежатимемо перевертом на вулиці.

Раз я зустріла Синьоокого Пана. Він поглянув на мого Каруся, молодого, сяючого новіським лаком, блискучого хромом, і сказав:

— О! Новина! І ви вже маєте авто! А як з їздою?

— Та ви краще не питайте! — скаржилась я. — Вулиці, їхній рух, люди й вози — все разом стало для мене страховищем. Досі я сміливо ходила й переходила вулиці, а тепер, коли доводиться їздити ними, я потерпаю та ще й розглядаюся, чи не їде за мною поліційне авто. А вже її, поліції, я стала страшенно боятися! Досі я й не помічала їх на дорогах. Тепер кожний звук гудка змушує мене здригатися, наче б почула рик пантери чи лева. О, світ зробився грізний і наїжився всіма небезпеками й карами Божими.

— Ха-ха-ха! — сміявся Синьоокий Пан. — Щодо кар, то ви праві. Кари-вози, а їх справді повно. Більше, ніж можуть вмістити наші вулиці. Та на ваш страх знайдемо раду: завтра я прискочу і трохи з вами поїду. Хай ви тільки наб’єте собі руку та наберете вправи — їзда піде як по маслі.

Ага, по маслі — я подумала! — Вона і так іде, як по маслі, бо Карусь наче б плив чи ковзався. Втікає в мене з-під рук, і його колеса так і котяться, так і котяться! Здержати тяжко таку псяюху. Якби ж то годен, якби вільно їхати так собі поволеньки, крок за кроком! А то виїхав на вулицю — пускайся чимскоріш! Інакше за тобою трубитимуть, а то й виставиться з авта така зарозуміла пика й крикне: «Фармен вумен!» І то ще добре, бо інший прикладе ще гіршу лайку…

Вранці до мого вікна всміхалися панові сині очі, і день здався погідніший і життя не таке пусте. Ми сиділи в авті, і я керувала. Ми в’їхали в спокійнішу частину міста, і Синьоокий Пан учив мене повертати.

— Ви не думайте, — повчав він, — що повернути можна за одним разом. Поворот складається найменше з двох частин: одною ви стинаєте наріжник вулиці, якою їдете, а другою докінчуєте поворот на вулиці, на яку в’їздите. Тільки вправний водій вміє звернути зразу й получити оці складні рухи в один. Очевидно, коли у вас «паверстірінґ», то ви одним пальцем, так би мовити, виконуєте цілий поворот.

Он, чому я так погано повертала! Я думала, що за одним махом спроможусь виконати цілий поворот.

— Тримайтесь якнайближче хідника! Навіщо вам пхатися на середину?

— Та я не пхаюсь, то Карусь сам вибігає, як навіжений.

— Е-е, Карусь! Все Карусь! Навчіться, що авто не живе. Воно розуміє тільки те, що ви йому накажете, і робить те, чого ви від нього вимагаєте. Але ви мусите вміти вимагати, в кожну хвилину знати, чого хочете. Ви не смієте вагатися, куди вам їхати, коли ставати, як повертати. Все те мусите мати заздалегідь підготоване в голові та використовувати його негайно й доцільно.

Так ми їздили, повертали направо й наліво, і сині очі всміхалися привітно, я вже менше боялась, і Карусь наче б став більше слухняний, не такий самовільний.

Дімки бігли обабіч дороги, дерева хиталися й танцювали. Навіть квітки дивились на нас з-поза огорож і вітали нас трояндними пахощами та розкішними кольорами. Пташки заглядали в Карусеві вікна, білки перебігали дорогу. Ні одні ні другі не боялись нас, не боялись авта. Згодом я помічала, як вони сідали на нього — ну і завдавали йому деякої шкоди, головно коли йдеться про чистоту.

Синьоокий Пан був моїм першим справжнім учителем. Він навчив мене повертати, і за те я була вдячна Панові з синіми очима. Не раз потім я думала: він мусить бути дуже відважний. Бо я і згодом була б не сіла поруч когось, що не вміє їхати, що не володіє возом. Інколи один малий рух, кілька секунд, рішають про нещасний випадок, а навіть про життя…

В’їхати до ґаражу — велика штука. А ще ж ґаражі тут старі, збудовані для старих вузьких возів. А тепер авта розлогі, широкі та довгі. В’їдь таким до тісної буди! Не знаючи, як воно тяжко, я найняла ґараж. Я не хотіла, щоб мій приятель мок на дощі і снігу та наковтувався пилу й чаду.

І почалося!..

Зараз же при першому в’їзді до ґаражу я помітила, що діло не таке то вже легке. З вулиці вам здається, що відступ між возом і воротами задовільний. Певно, якби ви сиділи по середині воза, ви могли б краще оцінити цю відстань. А так, по правому боці непогано, хоч місця багато немає. І здається, що на лівому те ж саме. Перед в’їхав, ви натиснули на акцелератор, а з правої сторони — хру-у-уп! Овва, думаєте, це ворота. Вони з тонкого м’якого дерева, а Карусь з твердого металю, і йому нічого не може статися.

Ага! В’їхавши так у тріюмфі, ви заходите на правий бік і зирк на авто! А там, на його стінці вгнуте місце та ще й фарба з нього облетіла! А вражим воротам не сталось нічого, нічогісінько! Як же так?

— Не дивуйтесь! — сказав раз Пан з синіми очима. — Авта робляться з м’якої бляхи. Я бачив таке: спершись на воза, стояв громадянин і дискутував з сусідом. Як то в нас у звичаю: трохи політички. Раптом він повернувсь і, щоб надати більше переконливости своїм аргументам, стукнув кулаком по авті! Дах тільки хруснув! Зробилась яма і то більша від кулака, прикриття відскочило й скривилося так, що годі було його закрити. Авто виглядало, як стара беззуба людина з покрученим ротом. Громадянин мусів поїхати до майстрів, вони зняли дах і стали випростовувати. Знаєте, як? Кладуть його на дерев’яну основу і побивають таким же дерев'яним молотком. І знаєте, скільки коштувала громадянинові палка дискусія? Сорок долярів, подумайте!

Ой, і тоді, і не раз потім немало коштувало мені випростовування Карусевих боків і свіже фарбування, доки і тут не поміг мені мій другий учитель, малий Стів. Так він називався, той семилітній, моторний хлопчик. Не був українцем, тільки потомком польсько-німецької сім’ї, але був моїм сусідом і, як усі хлопці, від найранішого дитинства цікавився автами.

Коли я приїздила додому, Стів звичайно грався на вулиці з своїми ровесниками. Очевидно, в бейзбол. Тоді він переставав гратись і зацікавлено дивився, як я поверну і як в’їду в ґараж. Бачачи, як я незручно мотаюсь і мучуся, хлопчики реготалися. До моїх вух долітали свисти, вигуки й насмішливі слова. Це докраю хвилювало мене, і зі стиду перед моїми глядачами я в’їздила ще незручніше, аби тільки швидше сховатися в ґаражі.

Одного дня, коли я так мучилась, Стів, що дивився тоді з вікна, вийшов на вулицю і сказав:

— Хочете — я навчу вас в’їздити в ґараж.

Його чубок мотався буйно на чорнявій голові.

Питання було настільки несподіване, що я відповіла:

— Прошу, навчи!

Мов для вияснення, Стів сказав:

— Мій тато має «трока». Він теж в’їздить ним у ґараж.

Ага, значить, хлопчик кваліфікований. Картата сорочина, зношені сині бавовняні штани, руки в кишенях, на ногах чорні чи теж сірі тенісівки. Рот у постійному русі — жвакав ґуму. Час від часу Стів видував з неї велику червону бульку, яку зараз же всмоктував знов у рот і з смаком розжовував.

Стів зайшов до ґаражу і відтіля давав мені руками знаки: направо, наліво, вперед, стоп! І я в’їздила вже краще, я стала оцінювати відстань і, головне, перестала боятися воріт. Страх — найбільший шкідник у кожному ділі, а в веденні авта і поготів.

— Ви не знаєте одної штуки, — говорив Стів. — Поки в’їхати, мусите випростувати віз. Навскіс ви не зможете в’їхати.

— Як же мені випростувати? Вулиця вузька, до того ж по ній мотаються авта і ходять люди.

— Нічого! — говорив мій учитель. — Позаду за вами провулок. Ви в’їдьте в нього задкуючи, а відтіля трохи направо і опинитесь майже просто перед воротами.

Еге! Так он яка штука! Але в’їхати задом на провулок, та ще так, щоб не вдаритись об мурований ґараж? І потім ще треба випростовуватись на вулиці!

Я дивилась на Стіва та обмірковувала завдання, яке він казав мені виконати.

— Стіве, я, мабуть, не подужаю такого складного завдання!

Я вже не стидалася сказати це йому, бо він був сам і добре знав, який з мене водій.

Стів похитав зневажливо головою і сказав:

— Дайте, я це вам зроблю!

При цьому дивився на мене визивно й самовпевнено.

— Ти?

Як же так? Це хлопченя ледве від землі відросло!

— Або що? Я вмію їхати ліпше від вас. Інколи, як тато прийде з роботи, саджає мене на вантажника й учить їздити по провулках. Так, щоб поліціянт не бачив. Бо то найважніше. Ви стійте й дивіться, чи не їде «кап». І дивіться, як то робиться!

Стів сидів за кермою і був наче мала цятка, від якої два тоненькі ціпки сягали до керми. Чи досягав він ногами до акцелератора і гальми? Як кінь відчуває доброго вершника, так Карусь відчув руку водія і зручно позадкував у перевулок. Звідти виїхав передом трохи праворуч, водій пристав і ще раз завернув віз трішки назад, наскільки дозволяв паркан, а тоді, випростувавши колеса, в’їхав воротами певно і зручно. Карусь спинився, Стів сковзнув на землю і, дивлячись на мене з тріюмфом, заявив:

— Жадна штука!

— Ах, Стіве мій дорогий! Для тебе! Але не для мене! Я ж можу розбити зад і завалити ваш паркан!..

Стів розреготався.

— Цього не робіть, бо це коштувало б вас гроші!

Я зачинила ґараж, ми посідали на східцях дому, де я жила, і стали розмовляти.

Там і тут

Стів дивився на мене, як на молодшу сестру. Бо й певно: він умів їздити, а я щойно вчилася. Того він майже не міг зрозуміти.

— Скажіть мені, як то сталося, що ви такі великі і не вмієте їздити! Таж і я і багато моїх приятелів уміємо, — нарешті вирішив дізнатися Стів.

Сидячи, він закинув ногу на ногу, оцією горішньою він потрясав у повітрі. Інколи клав на неї камінець, підкидав і намагався його вловити. При цьому жвакав ґуму та пускав бульки. Але його розумні чорні очка дивились на мене допитливо.

— Я, Стіве, з такої країни, де не всі мають авта, — почала я.

— А чому не мають? — якось недовірливо питав Стів.

— Знаєш, то Европа. То такий край, на іншому континенті.

— Знаю, я бачив на телевізії. Там ще їздять возами, до яких запрягають коней. І навіть ослів! Я так сміявся, як це бачив! — сказав Стів.

— Чому, Стіве? Там же немає таких просторих міст, як тут. Ти певно бачив, що доми там високі на кілька поверхів, стоять один вище одного, і люди живуть тісно.

— Ага, тато казав: то старий край! Я щасливий, що там не живу! Мусів би їздити ослом.

— А чи кінь тобі не до вподоби? Ти ж спостерігаєш на телевізії, як ковбої скачуть на конях і виїздять на них навіть на найвищі гори. Авто туди не виїхало б.

Стів задумався.

— Ну, на гори то певно, що треба мати коня. Врешті, я вмію їхати й на коні. Але ліпший гелікоптер.

— А ти як навчився їздити на коні? — спитала я без недовір’я. Раз він уміє так добре правити автом, то що для нього кінь?

— Вел, тато бере мене неділями на Бел Айл. То такий острів, ви знаєте?

— Знаю. Там є зоологічний сад для дітей і по ріці плавають кораблі.

— І там є теж стайні. Але я їздив досі на поні. Тато сказав, що, як буду старший, візьме для мене коня. А потім піду до Тексасу і буду ковбоєм.

Стів мав такі ж мрії, як багато його ровесників.

— Але, Стіве, в Европі є теж авта. Їх багато, багато, більше ніж можуть вміщати старі вузькі вулиці. Ти знаєш, всі ці міста побудовані сотні літ тому. А є й такі, що їх побудовано тисячі літ тому — ще раніше, ніж Христос ходив по землі. І вулиці там вузькі, бо тоді нікому й не снилися авта.

Стів слухав уважно. В його очах зосередженість і задумливість. Тільки ж я не була впевнена в тому, чи розуміє він різницю між сотнею і тисячею. Та це не було важне.

— А ви мали авто? Певно ні, бо йнакше ви вміли б їздити і не потребували б боятися ні «капа» ані воріт.

— Ти ж умієш їздити, а «капа» боїшся.

Цей аргумент, мабуть, зрозумів мій співрозмовник дуже добре.

— Вел, кожний мусить! Вони дають «тикет» і можуть навіть відібрати «лайсенс».

Погане діло, значить! Напевно в розумінні Стіва поліціянт — великий і потужний чоловік. А втім, у його віці ми теж з пошаною й острахом дивились на такого пана з ґумовою палкою.

— Ні, я не мала авта. Ми щойно збирались купити, і мій чоловік учився до іспиту.

Стів здивувався:

— А це що таке?

— Я тобі скажу: у світі не так легко дістати дозвіл на їзду, як тут. В Европі то ти мусиш знати все, геть чисто все про авто. Отже, кожну його частину, і як вони прилягають одна до одної, і як розібрати віз на частини та знов скласти в одно ціле. І мусиш уміти сам направити авто.

— Чому? — питав з недовір’ям. — Тато знає багато про авто, але, як треба направити, то їде до ґаражу.

— Там такий звичай, і того вимагають, коли мають комусь дати дозвіл. Зрештою, і ґаражів та ще й з досвідченими механіками там немає так на кожному кроці, як тут.

— А ваш чоловік чим їздив до роботи? — зацікавився хлопець.

— Він ходив пішки. То не було далеко. Так, як відсіля до газолінової станції на розі вулиці Ґілберт.

— Так далеко! — аж скрикнув Стів. — Я не ходив би так далеко! Як мій тато має робити закупки на вулиці Мічіґен, то їде автом.

Далі я розказувала йому, які то міста в Европі і чим люди їздять. Я сказала, що до хворих я їздила в таксі, коли було далеко; де зручно, там їхала трамваєм, а до ближчих ішла пішки. Це вже здалось Стівові зовсім неймовірним і неможливим. Таж тут усі лікарі мають такі чудові авта! Але одна річ його зацікавила — моя спеціальність.

— То ви пані, доктор? — питав з недовір’ям.

— Так, я доктор.

— Такий, що дає «шати»?

— Такий.

Помітивши, що Стів наморщив чоло й відсунувся, я швидко додала:

— Не бійсь, тобі я не даватиму ін’єкцій!

— А чому?

Стів, як усі діти, питав багато і на все мусів дістати акуратну відповідь.

— Ну, бо ти мій учитель, і я не хочу, щоб тобі боліло.

Це звучало якось не дуже переконливо, бо Стів запитав:

— А, якби я захворів, то ви також не дасте мені пенісиліни? Мама каже, що це конче треба дати, як у кого болить горло.

Із Стівом не так легко виграти. Але навинувся мені справжній, американський аргумент:

— Ти ж не мій пацієнт! Твій тато й мама мають свого власного доктора і до нього ходять, як хтось із вас хворий.

— Ґалаксі! — сказав Стів. Його увагу привернуло нове темносинє авто.

— Ти розумієшся, як бачу, на автах.

У його очах здивування: невже ви не розумієтесь?

— Кожний мусить.

Став показувати малими забрудженими пальцями:

— То Корвейр, то Шеві, то Тондербирд, то Форд, Валіянт, то Плімут…

Нагло, відвертаючи погляд від вулиці, запитав:

— Чи ви їхали коли автом з коробки від мила?

— Ні, ніколи! Але то хіба авто для ляльок?

— Та ні, то перегонове авто. Еді зробив таке авто, але не з скриньки від мила, а з дощок. Мало справжні ґумові колеса і справжню керму, тільки не мало газу. І ми поїхали до Руж-парку — туди, де Форд і де відбуваються перегони. І він приїхав перший до мети. Сьогодні у змаганнях бере участь мій другий брат Майк.

— О, то вони справжні мотористи! І мені приємно, що ти, їхній брат, став моїм учителем.

— Швидко знову будуть перегони. Скажу татові, щоб вас узяв, як будемо їхати.

Так ми заприязнились із Стівом. Він помагав мені в’їздити й виїздити з ґаражу і пояснював, які авта на дорогах. Навіть розказував, які випадки трапились на недалекій вулиці Мічіґен. Дещо бачив у телевізорі, про інше розказували батьки чи й хлопці. Бо ці справи кожному найцікавіші.

Перегони

Пан Волтер, Стівів батько, завів мотор свого зеленого з білим дахом Олдса, і ми пустилися в дорогу. День був соняшний, теплий, і ми були раді, що маємо гарну погоду для нашої поїздки.

Швидко ми мчалися горішньою Мічіґен, минали невеликий у неділю рух та бралися в напрямі до парку Руж. По дорозі пан Волтер пояснював:

— Для дітей авта, різні їхні марки й моделі — наймиліші іграшки. Де то ми колись могли думати про такі штудерні забавки! Хоч я не старий і за моїх хлоп’ячих літ було вже чимало авт, проте іграшок, як тепер, не було. Зайдіть до першої ліпшої крамниці з іграшками, то побачите таке їх багатство, що не спроможетесь вирішити, що купити. Здається вам, що хлопець має вже це або те, і ви не купите. Але не має червоного амбулянсу або зеленого автодвигуна. Тож купуєте обидва вегікули, бо щось же малому треба принести. Та виявляється, що автодвигунів він має щось із чотири, тільки розмальованих іншими кольорами, а замість амбулянсу, волів би авто пожежної сторожі. І так ви ніколи йому не догодите.

— Ви бо дуже «розвезли» своїх дітей — сказала я. — За наших дитячих літ було добро одна лялька чи які дерев’яні коники, запряжені в такий же віз. У нас, в Україні, ходили по домах селяни, одягнені в білі свити, й носили на спині оберемки витирачок, сит, ополоників, ложок і вилок та різного кухонного посуду. Але вони мали також іграшки, до яких аж світилися дитячі очі. Це оті смішно-незграбні коники і візок, що мав боки, розмальовані червоно-синім зубчастим узором. Коли діти були чемні, мама купувала їм такий віз. До нього приторочували мотузку й тягнули по хаті. Можна було й ляльку посадити та ще й додати пару малих оберемків з її одягом. То була ціла наша подорож, і вона на ціле життя залишила нам мрію про далекі світи. Щождо хлопців, то для них найкращою іграшкою був кінь, тобто витесана з дерева кінська голова з червоно-синьою гривою, прикріплена до дрючка. На такому коні гарцювали мої брати, аж підлога дрижала. Очевидно, мешканці нижчих поверхів мали чого нарікати. Але то були інші часи!..

— Так, часи змінилися, — погоджувався батько. — Ви погляньте на наших хлопців! Їх уже не тішать всі оці механічні іграшки, вони бажають справжніх моторів. Мої обидва старші вже з шостого року життя рвалися до справжнього авта. Треба їх було таки саджати й учити, як правити машиною. Але, звичайно, щойно з шістнадцятого року дозволено їм їхати і то не самим, тільки в товаристві старших. Треба було видумати для них ще щось таке, що давало їм більше вражень. Отже перегони в автах, зроблених з коробок від мила. Так вони принаймні називають оці авта з дощок чи чого там. Візьмім Дітройт: тут відбуваються льокальні перегони. Ми їдемо на них подивитись. Там теж наш Майк. Хто виграє тут, їде до Акрону в Огайо і бере участь у кінцевих змаганнях.

— Тату, я теж хочу змагатися! Так, як Еді й Майк.

— Ні, ти ще не можеш, ти ще замолодий! Я вже сказав тобі про такий закон, що треба мати принаймні одинадцять літ. До того ж кожен хлопець мусить сам собі змайструвати віз, байдуже — з дощок чи таки з коробки від мила.

— А ти зроби мені такий віз, тату! — просив Стів.

— Не вільно! Старші можуть тільки допомагати радою, але не сміють ні цвяшка вбити в цю штуку.

— То як знати, як зробити такий віз?

— Бачиш, у нас, таки в Мічіґені, в головному бюрі Дженерал Моторс мають усі пляни й інструкції. Коли Еді мав собі робити такий віз, ми поїхали туди і нам дали цілу книжку та всі приписи. Ти ж сам бачив її, хіба ні? Потім твій брат тесав і вирізував, припасовував і збивав, прикручував усі ці шрубки і таки зробив зовсім, наче справжнього воза.

Так розмовляючи, ми залишили місто та в’їхали в парк. Широкі асфальтові дороги прорізували легку горбовину, порослу лісом, що пишався в ситій зелені та купався в соняшному світлі. Парком плила Червона Річка, і від неї його назва. Пропливає вона великий Фордів комбінат, і червоняво-бронзовим густим струменем уливається в широку ріку Дітройт. Уже здалеку вражає немилий запах сірки.

Серед парку-лісу дуже гарна гірка. Вона спадиста й лагідно збігає вниз. На ній вигідна гладка дорога.

Уже здалеку ми бачили кольорові рядки людей, що стояли обабіч дороги. Примістивши авто при бічній доріжці, ми підійшли до місця перегонів і втиснулися між людей. Були то переважно молоді батьки з дітьми. Всі вони чекали перегонів. По доріжці бігали впорядники з хоруговками в руках, визначували трасу, місце старту й фінішу. В одного стопер, другий має в руці записник і олівець. Усе, як при справжніх перегонах. Навіть публіка так само хвилюється. Не лиш діти, але й їхні батьки. Бож цікаво, хто переможе. А перемога, яка б не була, дає людині почування щастя-насолоди.

Свисток!

Публіка ще більше захвилювалась і щільніше стовпилась обабіч дороги.

— Їдуть, їдуть! — пищали й вигукували діти.

І справді. Он скринька, розмальована начервоно, з чорною кермою вже збігає доріжкою. За кермою хлопчик, дуже акуратно одягнений: у білому шоломі, в чорних великих окулярах. Вправно керує своїм автом. Воно, хоч і без мотора, їде швидко, використовуючи похилість гірки та силу гравітації. Так і котиться вниз. А водій впевнено й гордовито править возом.

Кожен фініш публіка зустрічає радісними вигуками, махає хоруговками, дитячими шапочками, хустинками та нагороджує водія рясними оплесками.

За червоною коробкою їде синя, біло-зелена, гранатова. Навіть золотиста і сріблиста. Он і наш Майк! Його віз увесь білий — зовсім, наче справжній. На побічниці великий напис:95-Х07-Р. Спереду і ззаду табличка з реєстраційним числом і написом: «Мічіґен, чарівна країна вод». А число на табличці таке, як у батька, на його справжньому возі. Майк у чорному комбінезоні, в чорних шкіряних рукавицях, синьому шоломі й широких окулярах автомобіліста. Виглядає дуже фасонно. Він наче б тількищо приїхав з Рів’єри, із справжніх перегонів. Сто п’ятдесят миль на годину, а може й більше! А як справно керує возом!

Буря оплесків, радісні вигуки, метушня.

Їдуть, збігають авто-коробки, і молоді водії змагаються за першість. Шумить ліс, ситозелені дерева хитають соковитим гіллям, а їхні корони хиляться, наче б хотіли побачити переможця та скласти йому поклін. Кому ж, кому?

Нашому Майкові, нашому славному переможцеві!

Вдоволені вертаємось додому. Навіть я радію Майковою перемогою, і здається мені, наче б я чимось причинилася до неї. Він же говорить і розказує про себе та про інших змагунів, про свої побоювання та сподівання.

Щасливо, Майку! Може скоро доведеться тобі стати до справжніх змагань — може вже не за першість у дитячих перегонах, а за найкращі успіхи в школі, а згодом у праці. І за успіхи в житті!