Карусь і ми

Музика доріг

Я завела мотор, Карусь забуркотів, заскреготав і швидко рушив бігцем. Але пробіг тільки кілька кроків, бо я переклала біг «назад». Мій Карусь захитався, наче став надумуватись, і погас. Довелося його знову заводити.

— Ти теж маєш різні примхи, Карусю! — стала я лаяти його. Коли вже рушив, то їдь! Чого став?

Трррррр-шшш-ш... гугггу... уууу!

— Слухай, чи ти шукатимеш чи гукатимеш — нічого не поможе! Вперед не можемо їхати, сам бачиш! Той вантажничисько завжди паркує так близько, що майже доторкається нас. Мусимо спершу трохи позадкувати. Але ти того не любиш. Ти наче той осел: коли хочуть, щоб ішов наперед, тягнуть його за хвіст назад. Біда, що не маєш хвоста, нема за що тягнути. Ти хочеш спершу розмахнутись уперед, а вже потім назад. А переду в нас просто немає…

Карусь спокійно слухає докорів і їде. Помуркує згідливо й покоряється кермі.

Одноманітний шум коліс по асфальті — музика буднів. Час від часу вривається в нього гостріший звук, що постає при старті, при пострілі шини або пального. Гостро й пронизливо скреготять гальми, коли нагло здержати віз. Нагло чути бряжчання потовченого скла, скрегіт побитого металю, інколи навіть розносяться крики й стогони поранених людей. Спинюється рух, і тиша настає на дорозі. В неї вливається гострий звук поліційного гудка і пронизливий нервовий клич сирени при возі швидкої допомоги.

На короткий час стихає рівномірний гамір на вулиці. Авта наче б налякались і стали їхати повільніше, обережніше. І люди наче б порозумнішали. Але скоро вони забувають те, що бачили, нагадують собі мету своєї мандрівки і кидаються знов швидко бігти.

… Тук-туку тук, туку-тук… уууу, вувуу-уу-уууу… калать… калать… калать… тах-тах-тах… таху тах-таху тах…

У нас щось клацає позаду по лівій стороні!

— Карусю, ти знову скрегочеш, наче стара баба, штучними зубами? Чи ти знов захворів і твоя задня кишка не держиться добре? Таж ми щойно справили тобі нову та й не тільки її саму. Довелося дати всі три нові: вихлипну руру, задню руру і глушник. Ти думаєш, що з майстром можна договоритися? Хай тільки тобі чогось забракне, вони зразу ж кажуть дати мало не пів нового воза.

Карусь далі торохтить. При тому ще й гуде, наче пральна машина.

— Таке вже було. Монтер сказав тоді, що рура не міцно вмонтована. Направляв, направляв, казав собі платити, а все таки там ззаду торохтіло та скреготало. Врешті я вилаяла його і сказала, що не заплачу, доки все не буде в порядку. Тоді став краще приглядатись і вирішив дати нову клямру, що придержує задню руру. І ти перестав скреготіти. А тепер знову скрегочеш, як старий беззубий тарахкавець!

Все таки Карусь їде. Він привик до невигод, трудів і недомагань. Він не вибагливий. Це тихий, покірний працівник. А втім, завтра, може післязавтра, поїдемо для провірки до ґаражу. Може там знайдуть причину скреготання і допоможуть нам. Бо, все таки, вони доктори від машин і мусять їх лікувати.

Отож, ми їдемо. Вихопились на швидку дорогу, де немає світел, і стались одним з авт, що котяться по гладкій наверхні, наче легкі гумові м’ячики. І тихо там. Так гарно, тихо, тільки й чутно легкий шум коліс, що співають пісню буднів.

— Люблю цю музику, Карусю. Мушу тобі сказати, що в цій країні дуже добре та приємно їхати. Але не всі країни такі. Щоправда, тут нарікають на необережність водіїв, на велику кількість випадків. І це теж правда. Але, ти побачив би й послухав, який рух в Европі!

Не знаю, чи Карусь знає, що таке Европа. А втім, йому це байдуже. Він не збирається туди їхати. Йому вистане доріг у країні, де народився. Проте я розказую. Може, йому, а, може, тільки собі. Бо в споминах виринає мандрівка суходолом, де я народилася.

— У Німеччині ще півбіди. Там ще до війни побудовано широкі гарні автостради. Але світел там менше, ніж у нас, швидкість руху не так упорядкована. Та найгірше: там трублять. З будь-якої причини, будь на кого. Складається таке враження, наче б усі автомобілісти були малими хлопчиками і з насолодою бавились трубками. А жінок за кермою значно менше, як у нас.

Ми їхали вчотирьох: мій приятель, його дружина, дочка та я. Чим? Англійським Воксголом. Він менший від тебе, але кажуть, що то міцна машина — щось в роді нашого Олдса або Бюїка. Зрештою, і тобі нічого не бракує. Віз був чорний, при ньому трохи хрому. Правили ним навперемінку батько й дочка. Я й не просилася за керму. Не люблю чужих возів і боюсь їх. То раз. Подруге, не знаю доріг і приписів їзди. Та й їх двоє вистачало. Країни там не такі розлогі, як тут, і не треба робити щодня сотень і сотень кілометрів — то така міра довжини. Як зробиш на день двісті, вистане. А втім, і там усе залежить від водія та від дороги.

Коли мова про дороги, то італійські — страшні! Вони вузькі, круті, без ніяких знаків, чи, власне, їх дуже мало. Більшість вимощена твердими гранітовими шестистінними бльоками. Вони незнищенні. На них ще наче б досі стукотять кроки легіонерів старовинного Риму. Пам’ятають вони шум військових знамен Цезаря, похідний звук фанфар, цокіт кінських копит. Їх прокладали й мостили невільники, привезені з цілої імперії. Їхнім надмірним зусиллям постали ці дороги під свист батогів.

По них їдуть господарські та вантажні вози на високих колесах. Їх тягнуть воли або коні. Їдуть високі двоколісні візки, їх тягнуть коні, частіше осли, навіть і люди. А вже найгірше: по дорозі мотаються корови, курки, свині, пси. Там, між них впадають і авта. Така модерна машина на вузькі круті дороги! І знаєш, ще що? Такі малі одно- чи двоособові автечка та мотоцикли. Усі ці Зетти, Веспи і як вони ще називаються. Вони стрибають і мотаються поміж автами і цілим цим тваринно-моторовим рухом, наче блохи. Всі вони гуркотять по бруку, гудуть, трублять і стріляють.

Який порядок може бути серед такої метушні? На деяких дорогах визначена швидкість, але то зрідка. Право їзди має той, хто перший в’їде. Так є і в Мехіко: навіть на великих схрещеннях немає світел, немає знаків. В один час в’їздять чотири, шість, а навіть вісім авт. І то повним розгоном. Коли мене віз таксівкар, я в такому випадку заплющувала очі і доручала душу Богові. А водій сміявся.

Але найгірше — той галас, той скажений рев і шум. Вони трублять усі, як навіжені. Їхні машини стріляють, мов би наїздили на підкладені міни. І то стріляють масово, найгірше мотоцикли. Спочатку оглядаєшся, певний, що машина разом з водієм полетіла в повітря. Та вона зрідка тільки перекинеться.

Але спати там годі. Цілу ніч тривають скажений галас, гудіння і вибухи. Карусь розуміє, що таке спати. Він спить, коли не їде. От, тільки я не збагнула, що йому миліше: їхати чи спати?

Італія — то прекрасна країна. Колись могутня імперія, що панувала над тодішнім світом. Потім стала убожіти та задихатися на своєму тісному, в більшості гористому півострові. Але це країна краси, синяви й сонця, оточена прегарним аквамаринно-голубим і теплим морем.

В одному місці виринає з моря острів Капрі. Це неймовірно стрімкі дві гори, розділені проваллям. Чудо, кажу тобі! Так і вистрілюють понад море, так і височіють у неймовірній голубіні води, повітря, простору. Там, по стрімкому головокрутному схилі гори спинається серпентина. Дивишся на неї з пристані — вже в тебе голова кружляє. А що вже їхати?! Ми, очевидно, не їхали нею, ми залишили авто в Соренто, ти чув пісеньку про це містечко, теж дуже кольоритне. Ми взяли таксі. Але Пан не погодився їхати, він залишився внизу, бо сказав, що страшно йому навіть дивитися. І ще як вони їдуть! По стрімкій скельній стіні мчаться, як по рівному полі, впадають на повороти з усією швидкістю, і тобі здається, що зараз же на цьому повороті авто стрибне в повітря та впаде в море. Але вони, оці водії, в останню хвилину обминають чи повертають убік. Дуже зручні водії, оті італійці. Алеж і одчайдушні!

Вид з Капрі незабутній: високо понад морем світ гір і скель, а на ньому цілі килими, незрівняні кольори розквітлих дерев і рослин, пишних садів, розкішних вілл-палат. Там теж палата письменника Акселя Мунте. Але ти, Карусю, мабуть, на літературі таки зовсім не розумієшся. Натомість дороги тебе напевно цікавлять.

Є одна важна дорога: вона пробігає з півночі на південь Італії уздовж цілого півострова. Має прекрасну назву. Дорога Сонця. Здається, кращої назви для дороги не придумав би. Почали її будувати ще за Муссоліні — то був вождь-диктатор між двома світовими війнами. Яка широка, яка гладка, яка прекрасна дорога! По ній можеш їхати, як тобі забажається! Хочеш сто — добре! Хочеш сто п’ятдесят миль на годину — гаразд! Їдь собі! Там немає обмеження швидкости.

З наших людей рідко хто зважується на таку швидкість. Але італійці — південний народ. Вони повні темпераменту й люблять риск. Але виїдеш з цих твердих вузьких старовинних доріг на таку чудесну дорогу — і почуваєшся, наче б ти дістався на хмари, на них колишешся і пливеш.

Ти певно дивуєшся, як ми могли їздити цими й такими дорогами. І ти цікавий, чи не мали ми якого випадку. Отож, у великих містах і справді майже неможливо їхати. В Римі, Неаполі та Фльоренції, як теж їдучи на прогулянки в такі місця, як Капрі, ми залишали авто в ґаражі. Ми мусіли брати таксі чи автобус, значить — їздити міськими засобами транспорту. А випадок ми мали, але не з приводу руху, а з нашої вини, чи теж вини авта.

Пан вів авто. Він переїхав горбовину, видерся на гірські хребти Апенін — це гори, що біжать уздовж цілого півострова — і ми опинились на східньому побережжі, вже на відногах оцих гір. Тепер перебрала керму панночка. Треба сказати, що ця молода дівчинка була чудовим водієм, і я весь час подивляла, як вона легко і зручно виконувала своє завдання і як спритно переключилася з лівобічного англійського руху на правобічний, такий, як є і в нас. Крім того, вона була дуже гарна. Її молоде злегка засмагле личко з рум’янцями виглядало, наче райське яблучко. Над ним сяяв золотисто-русявий вінець пишного волосся. Вона виглядала чарівно за кермою авта. Дивлячись на неї, я думала: прекрасне яблучко. Італійці виявляли своє захоплення нашим Яблучком радісними усміхами, вигуками скороговіркою, вимахували руками. Коли всміхалися, то на смаглявих обличчях ясніли разки сніжнобілих зубів. Здавалося, наче б хотіли з’їсти наше Яблучко.

З’їхавши з гір, ми спішили назустріч блакитній Адріатиці. По дорозі було невелике село. На вулиці вози, діти, коти, собаки, люди, що на спинах несли в’язку очерету чи дров, двоколісні візки, навантажені городиною, денеде авто. Ще корови, кози, мотоцикли, коротко — італійський рух. І то в обидві сторони. Треба вертітися поміж цим усім, як дзиґа, й уважати, щоб або ти не переїхав когось чи чогось, або щоб тебе не потовкли чи, навіть, убили.

Наше Яблучко їхало швидко, ми минали поля, хати, річища, що влітку висихають, і пишні садки, повні овочів.

Серед цього мирного краєвиду нагло роздався тривожний крик і сіпнулись гальми. Авто збігло з дороги, увігналося на подвір’я та з розгону вдарило об стіну будинку. Дзенькіт скла, скрегіт потовченого металю. Нами кинуло вперед і на правий бік. Усе це сталося в одну хвилину.

Авто спинилось. Наглий струс та удар мусів запаморочити нас, бо щойно згодом ми усвідомили, що живемо і що ми не поранені. Яблучко вибухнуло плачем і припало головою до батькового плеча.

Що ж сталося? На вузькій сільській дорозі був гострий поворот. З протилежного боку з-за повороту вистрибнуло авто. Водійка натиснула на гальми, але вони не діяли. Батько вхопив ручну гальму, але віз гостро повернув та з’їхав з дороги. Спинив його щойно мур. Італійські будинки з каменю, не те, що наші. Їм авто не завдасть шкоди. Але наш Воксгол виглядав страшно: лівий бік потовчений, позагинаний, світла порозбивані, повідривані частини каросерії так і звисали з нього.

Негайно стали збиратись цікаві. В цій країні люди не поспішають, їх завжди багато на дорогах і вулицях. Швендяють, розмовляють, шукають «дурнички». Вони теж страшенно цікаві, навіть на першу-ліпшу дрібницю. Так і з нами: нас облягла чимала купка народу. Всі вони жваво говорили, вимахували руками, заглядали автові «в зуби», обмацували його хворі місця, один наперед одного радили, як направити авто. Вони й допомогли витягнути його на дорогу, запрігши вола, і той затягнув його до якоїсь повітки, там, мовляв, живе механік. Ладнали всі, ладнало багато, а, може, тільки двоє-троє, але вся публіка приглядалася, радила механікові й нам і ще далі обговорювала наш випадок. Всі однодушно захоплювалися ясноволосою панночкою, співчували їй і нам.

Кінець-кінцем віз направили настільки, що ми могли їхати далі. Вже поволіше та й «з музикою»: скреготіли відломані частини. По дорозі і далі люди ставали, розглядали авто й вимахували руками. Так ми добилися до міста, де спинились на цілий день. У той час досвідчений механік направляв авто. І тут товпились люди, мудрували й міркували, надумувались, радили, заглядали у віз і під віз, обмацували хворі й направлені місця, говорили до нас багато й швидко, а їхні обличчя були привітні й веселі. Біда тільки, що ми не багато з цього розуміли — звісно, чужа мова. Але думаю, що де не було таке важне.

Остаточно авто сяк-так направили, і ми поїхали далі з музикою. Але його вигляд не перестав бути жалюгідний. Напростувати позагинані боки дав Пан аж удома, у Великій Британії.

Сьогодні я розказала тобі тільки про деякі свої враження з дороги. Їх було багато, вони були різноманітні і, може, колись про них я ще розкажу. Одно тільки скажу тобі: я була щаслива, коли опинилась у Нью-Йорку, на новій швидкій дорозі. Авто котилося тихо й м’яко, всюди безліч написів, що заздалегідь повчають, коли й у котрий бік повернути, де виїзд і де в’їзд, де їхати тільки направо чи тільки наліво, де дорога лише в один бік. Головне, не було на дорозі коров, свиней, ослів, возів і візків. І було тихо, ніхто не трубив.

Гарно їхати по наших нових, широких, гладких дорогах!

На Діброву

— Ну, Карусю, готуйсь! Їдемо на Діброву!

Карусь готовий. Потребує тільки повороту ключем, надавлення ногою на педалю та трохи вовтуження вперед і назад. Потім задкуємо у провулок і, повертаючи гостро наліво, виїздимо.

Вуличка наша коротка і кінчиться сліпо. При в’їзді напис: «МЕРТВИЙ КІНЕЦЬ!» Дуже поганий напис! Сповняє страхом кожного моториста, нагадуючи смерть і кінець. І зараз же, коли вуличка має кінчитися, написано: «Немає виходу!» Що не кажіть: погана вуличка, безвихідна, і на ній чекає людину смерть…

Але ми живемо тут уже кілька літ і якось живемо. І мусіли знайти вихід з кожного становища. І мусіли розв’язати всі ускладнення життя. Як довго живемо, не варто думати ні про смерть, ні про безвихідні труднощі, ні про марний кінець. От, краще вже думати про нашу поїздку на Діброву.

Вулицю Девіон ми швидко проїдемо. На ній, щоправда, щось троє світел і ще до того оте схрещення з Джозеф Кампо! Пишеться цю вулицю з-французька: на кінці — au. Вулиць з такими назвами багато. Бо Дітройт був французькою оселею. Сама назва Дітройт — по-французькому: «з трьох». Так і є. Місто похоже на вирізок кола і легко його поділити на три частини: Схід, Північ і Захід. Півдня в нас немає, бо там ріка, а за нею Канада.

Карусь спинюється на схрещенні й розглядається. Буває, що хтось повертає наліво вже на червоному світлі. Що ж може зробити? Під час їзди просто в’їхав на схрещення і тепер мусить завершити поворот.

— Ти пригадуєш собі, Карусю, як ми дістали тут карний квиток? Було то на першому році моєї їзди. Я в’їхала на схрещення, але ми висунулись трішки поза білу лінію. Щоправда, на нас трубили трохи, але ще хвилинка, світло було б змінилося, і ми були б завершили поворот наліво. Але звідкілясь лихо наднесло полісменів. Вони затрубили на мене, і я мусіла з’їхати набік. Вони переглянули мої папери, а далі один став писати таку жовту картку з зеленими буквами.

— За що? — питаю його.

— Ви, — каже, — бльокуєте схрещення.

Я просилася.

— Ми ж висунули тільки ніс поза лінію.

Але він був невблаганний. Ще й сказав:

— Коли не знаєте, як повертати, не пускайтесь на дороги!

Що було робити? Погрозив, що відбере дозвіл на їзду, як буду з ним сперечатись. Треба було заховати квиток у кишеню і їхати далі — звичайно, опісля заплатити п’ять доларів.

Можливо, що Карусь забув цю пригоду. Ми, люди, і то забуваємо, а що вже машини! Питання, чи вони взагалі мають пам’ять. Щоправда, компутор має чудову пам’ять — кращу, як людина. Він просто непомильний. Але від авта до компутора далека чи теж інша дорога.

Біжимо по швидкій дорозі, Карусь котиться рівно й тихо, наче м’яч. Я думаю собі щось. Може якісь спогади виринають з минулого. Якась туга на довгих самітних дорогах. Але її проганяю: нам нічого сумувати! Їдемо на Діброву, на дозвілля. Щоправда, лише на кілька днів, але ж там соняшно-зелено і голубо-водяно. Там відпочинок.

Швидко ми минули порозкопувані дороги між сьомою і восьмою милею. Там будують нову дільницю. Там народжується місто. Колись буде дуже гарно. Але тепер вали глини, купи каміння, машини, що мішають цемент, мішки і ще раз мішки, вантажники, повні й порожні, екскаватори й підойми, свердли, довбні — хто його знає, що воно таке. Але з його допомогою прокладають і вимощують дороги.

Великі і зелені орієнтаційні таблиці, мерехтливі світла, чорний асфальт. Ось ми вже й на швидкій дорозі, що сполучає Дітройт із столицею области — Лянсінґом. Написано: «Направо — Фармінґтон, просто — Лянсінг». Назва Лянсінґ милозвучна. Нагадує танець і молоді літа. Елегантний танець на французьких королівських дворах, пані в кринолінах з віяльцями й букетами, панове в кольорових фраках…

Не можу пригадати собі, що далі. Їдемо й їдемо і завжди на схрещеннях напис: «До Лянсінґу — просто». Я силкуюсь пригадати собі, що далі, і не можу. Але Карусеві байдуже, і пісенька аж ніяк його не цікавить. Він знає свій танець, і для нього музика — гомін доріг.

Ось ми залишаємо швидку дорогу. Ми з’їхали з неї круглим виїздом, що його я називаю «вухом». Тепер часинку ми їхатимемо сільськими дорогами і приглядатисьмемо з цікавістю, що нового на присілку міста Брайтон.

Кілька літ тому їхалося «двадцять трійкою» кільканадцять миль. Дорога звичайна, та ще й швидкість на ній — сімдесят миль.

То була для нас перша дальша поїздка в околицю. По широкій однонапрямній, що була тоді ще нова, нам пішло, як по маслі. Не зле їхалось теж по «двадцять трійці». Але біда була он у чому: я боялася.

Велика швидкість авт, що їхали з протилежної сторони, лякала мене на цій вузькій дорозі. Мені здавалося, що авта їдуть просто на нас або принаймні зачеплять нас боком. Я воліла не дивитися на них, а радше на дорогу. Що буде, те й буде! До того ж смеркалося. А вже найгірше: я не знала, де виїзд з цієї великої дороги на малу м’яку сільську Малтбі. Я знала тільки, що біля неї стоять два стрункі дерева. Мало ж то дерев при дорозі? Сам же виїзд захований серед придорожніх хащів.

Ми обидвоє з Карусем бігли швидко, бо за нами гналися інші авта, ще й трубили. А тут треба ще й розглядатися за отими деревами.

Он вони! Ми майже проскочили повз них. В останній «частині моменту» — є такий вислів серед водіїв — Карусеві вдалося попасти передніми колесами у виїзд, але задні з більшою частиною воза були ще на дорозі. Нагло — удар! Мене кинуло вперед, а Каруся — скісно на виїзну дорогу…

Струс приголомшив мене. Коли я очуняла, стала усвідомляти, що сталося. А сталося страшне! Лівий бік Каруся ззаду погнутий, потовчений, покручений. Повідпадали блискучі хромові листівки, погнулось віко багажника. Він зяяв отвором. Один удар — і з мого красеня вийшла стара кальоша!

Ще гірше повелося тому, що їхав за мною: цілий перед його авта зруйнований, з холодильника тече вода, мотор не працює взагалі.

Що далі, не мушу докладно розказувати. Самі знаєте. Там поліція, опис випадку… Кінець-кінцем мені казали їхати, але авто мого послідовника поволокла тяглова машина. Воно вже не могло саме їхати.

Я почувалася препогано! Не лиш тому, що струс розбурхав мої нерви і пошкодив спину, але передусім тому, що Карусь зазнав такого пошкодження. Такий гарний, блискучий, новий і молодий, виглядав тепер, як старий потовчений горщок — тільки викинь на смітник! І хто, вже на Діброві, проходив, то розглядав його та покивував головою. Кожний напевно думав, що винен водій. Але найнещасливіша була я. Я мала почування дуже великої вини за кривду, заподіяну моєму приятелеві.

То були погані переживання, і я їх ніколи не забуду.

Щождо пошкоджень авт, то мене виправдали, бо, за законом, відповідає той, що наїде на другого ззаду. Він завжди мусить бути готовий спинити свій віз без уваги на те, яку б дурницю не зробив той, що їде попереду нього.

Забезпеченева спілка того, що нас ударив, покрила кошти направи Каруся. Щойно, коли він став знову гладкий, гарний і веселий, я трохи заспокоїлась. Але мені здається, що він уже ніколи не був такий молодий, безжурний і гарний, як перед тим. Певно він ніколи не забув того випадку.

Не забула й поліція. Моя реєстраційна карта обтяжена ним, і той гріх я маю й матиму на своїй совісті. Через нього викинуло мене з своїх членів ААА, бо воно любить тільки певних і добрих водіїв. Довелося шукати іншого забезпечення…

Але тепер на новій швидкій однонапрямній «двадцять трійці» з гарним написом «Дорога Лі» нам уже таке не трапиться. Ми здалеку бачимо зелену табличку з білим написом і повертаємо направо. Тут уже зменшуємо швидкість і в’їздимо на останній кусок нашої дороги. Проїздимо присілок Брайтону і розглядаємося, що нового там сталося. Ні, змін не видно. Ті самі два дімки з великим написом «На продаж», будинок мирового судді та школа. Вона завжди порожня — може тому, що ми їздимо на Діброву влітку. І не бачили ми ніколи, щоб хтонебудь приходив до судді.

А й справді, яке його завдання? Чи він мирить розсварених сусідів? В Україні в такому випадку йшли до війта або священика. Та найчастіше ладнали справу самі. Не обходилось тоді без стусанів та ляпасів. Що ж, це сусідський порахунок.

На м’якій нерівній Малтби приємна пригода: з-під коліс випурхує фазан. Зелена металічна голова з білою краваткою на шиї, червоні груди, сам він цинамоново-бронзовий. Скрикнув злякано та й зник у траві.

Та ось широкі ворота. Це в’їзд на Діброву. Над ним шумлять високі старі дерева.

Допотопні звірі

Надворі стояла чудова погода. Сонце світило тепло й радісно, небо було чисте й блакитне. Буйнолисті дерева шуміли в легкому вітрі, в їхніх коронах співали пташки. Перед будинком, де я поселилася, гралися діти.

— Прошу пані, подивіться! — закликав мене Данко. — Ми маємо «туртл»!

У відерці бовталася невеличка черепаха.

— Відкіля ти взяв її? По-українськи вона називається: черепаха.

— Я купався, і вона плавала, і я зловив.

Данкові, мабуть, тяжкувато з нашою мовою.

До мами він говорить по-українськи, але в забаві з дітьми послуговується англійською мовою. Як підросте і стане пластуном, ці справи напевно покращають.

— Ти знаєш, що? Поклади на дно відерця камінь. Вона мусить час від часу вийти з води та набрати повітря. Вона, як людина, дихає легенями і тому не може довго бути під водою, як от риба.

— Ага! Я бачив, як вона виставляла голову з води і пускала такі бульки.

— Авжеж. Так вона видихала й вдихала повітря. Зовсім, як ти.

— А що їй дати їсти? — питав Данко. — Я кинув їй хліба, та вона не хоче.

Дійсно, на дні відерця лежав кусок хліба. Він намок та розбух, і його тяжко було б відрізнити від куска вати. А ще ж наш хліб, такий білий.

— Ні, хліба вона не їсть. Ти мусиш наловити для неї малих рибок. Вона їх ловить сама, коли плаває у воді.

Данко взяв від мами ситце та горщик і пішов до озера рибалити.

Я стояла біля відерця і приглядалася, як бідна черепашка вовтузиться і бовтається. Вона товклася об стінки посудини, намагаючись знайти вихід з цієї білої тюрми. Штовхала головою, дряпала пазурцями раз в одному місці, то знов у другому, виринала, поринала й була в постійному русі. Видно, що вона була затривожена. І так, дивлячись на неї, я пригадала собі: я ж обіцяла Ігореві послати йому з Діброви черепаху! Чи не час виконати свою обіцянку?

— Карусю, — я звернулась до свого приятеля. — Як ти думаєш, що нам зробити?

Він стояв мирно біля будинку й дивився на мене своїми ясними очима. Здавалося, що в нього немає сумніву, немає вагань. Обіцяла — значить треба виконати!

— Ну що ж, їдемо на той бік озера! — я засміялась.

Бо, на ділі, що могли обходити Каруся справи, які не мають ніякого зв’язку з їздою? Але їхати — о, він радо поїде!

Там, на Березі Мрійників, я поставила Каруся під розлогими деревами, щоб сонце його не пекло. Сама ж скинула купелеву накидку, що її мала поверх купальника, і пішла купатися.

Гарно купатися влітку, коли сонце припікає і легкий вітерець ледве морщить воду. А вода тепла-тепла, як би її хто нагрів! І зеленувато-прозора. Я зійшла східцями з помосту і кинулась у воду. Вода обдала мене м’якою лагідною хвилею. Я стала плисти в напрямі до острова. Я плила раз грудним способом, то знову боком, а коли хотіла відпочити, лягала на спину, випростовувалась, розкидала руки і так тихо-тихенько лежала. У глибині незмірного простору наді мною було небо, снували хмаринки, там царювала тиша і сяяло сонце.

Пливучи не раз, я чула, як мене щось щипало в ногу, звичайно в палець. Від цього не було боляче, радше смішно. Було так, якби хтось чи щось пробувало, чи мій палець їстівний і чи смачний. Тепер, причалюючи до острова, я упевнилася, що то були черепахи. Вони сиділи на острові, мабуть, вигрівались на сонці. Коли я з’явилася, вони всі якстій плигнули у воду. Роздався плюскіт, наче б хтось кидав вареники на окріп, і вся братія дала ногам знати. І справді, вони гребуть ногами так смішно, наче малі безпомічні діти, що бовтаються у водичці. Кожна нога працює за себе.

І знову я пригадала собі свою обіцянку. Таж їх тут стільки, безліч! І вони, подекуди шкідливі — бо поїдають риб. Нічого страшного не станеться, коли одною з них тут буде менше. Та й не піде вона на заріз чи на інше знищення, тільки в добрі Ігореві руки. Він природник і напевно догляне її та ще й буде милуватись нею. А тут — хто її бачить серед великого племени черепах?

Я повернулась до містка, взялась за поручні та стала дивитись у воду. Вода тут спокійна і прозора, ще й глибока. Ви бачите цілий її шар, наче крізь стінки акваріюму. Чарівний водяний світ! На дні густий чагарник водоростей. Вони хитаються і наче пливуть. То від руху води вони м’яко, легко коливаються. У цьому чагарнику непорушно стоять риби. Як довго я дивилася, вони не рухались, тільки злегенька тремтіли їхні хребтові плавці — синяві в одних, майже чорні в інших.

Буває, заплине туди чужа риба або, може, гість. Бо як нам знати, відкіля і з чим вона прибула сюди, де всі дрімотно відпочивають? Може має які важні вісті? Може якийсь родич чи побратим ковтнув гачок? Може щука-стариган виплив із своєї схованки в глибинах і гасає по озері?

Там, на дні, серед водоростей лежать мушлі. В них живуть устриці. Вони й рачки, полюють на різний дріб’язок. Його тут безконечно багато, і він дуже різноманітний. Срібно-чорні жучки завели хоровід довкола підводного куща.

Табунець малесеньких рибок подався до берега. Вони завжди плавають табунцями. Може так відрадніше, а може й безпечніше. А то жирує ними кожен, хто живе у воді. Бідні маціцькі рибочки! Від них аж сріблиться вода.

Та он хто полошить тишу водяного царства! Така овальна тарілка з чотирма куцими ніжками по боках. Сплюснута голова поре воду, наче перископ підводного човна. На ній очі-коралики. Ціла вона зеленкувато-бура, оця черепаха. І не лежить ця тарілка поземо, тільки плаває сторчма. Смішні ніжки бовтають воду без ніякого ритму і плавацького стилю. Очевидно, Мама Черепаха, що появилась на землі мільйони літ тому, не навчила доньку гарно плавати. А втім, вони не риби. Тільки жирувати йдуть у воду, а решту часу проводять на суші. Люблять тепле м’яке болото оці вийняткові звірі, що перетривали мільйони літ і зберегли нам спогад про прадавні епохи землі.

Оця більша — певно, мама. Вона завбільшки в долоню. Поруч плавають дві малі — то, певно, діти. Взяти одну? Е, ні, хай пливуть собі далі. Може мама плакала б, якби я взяла одну дитину? Може діти побивались би, якби я взяла маму? Підплили під поверхню, повиставляли голови і випускали бульки повітря. Сяючі очка розглядають поверхню води. Нагло всі три подались якнайшвидше під місток.

І, гляньте, яка метушня зчинилася в акваріюмі! Всі риби, рибки й рибочки, що лежали, відпочивали і спали, наче прокинулись і рушили під місток! Їхні веселі табунці аж замутили воду. Що ж там діється? Ви тільки погляньте: стоїть на помості пані Галя й кидає у воду кусочки хліба. А ціла ця банда так і виловлює його, так і хапає наввипередки та й ковтає швидко, щоб якнайбільше наїстися. Хвостики тільки мелькають, плавці тріпотять, срібні животики сяють. Тільки круглі, малі, але хижі очі поглядають непорушно вгору.

Разом з рибами поплили туди й черепахи. Кожен рух на воді збуджує їхню цікавість. Хліба вони не їдять, але там гуща риб, улов добрий трапляється! Тільки хап у пащу і поринає у воду, а там уже й з’їсть.

Гляньте, гляньте! Тут не одна і не дві! Он яка дуже зграбна черепашка, не завелика і не замала, овальна, боки й живіт геть пописані оранжовими взорами. О, це якраз та, яку пішлю Ігореві! Я занурила руку позаду черепахи і зловила її за краї щита. Швидко забовтала ніжками, але дарма… Я добула її з води. Вона й далі налякано гребла повітря: намагалась вирватися з моїх рук.

— Чекай, чекай, звіре допотопний, не так швидко! Воно і так не поможе, я тримаю міцно. Шкода, що не розумієш моєї мови (цікаво, чи і яку розуміє взагалі, — думала я), то й не хвилювалась би так. Не зловила я тебе, щоб з’їсти, бо скільки там того м’яса на такій малій роговій тарілці! Зате готую тобі велику пригоду. Ні один з твого роду такої не переживав, я певна!

Черепаха борсалась і намагалась досягнути пальцями мою руку. Тоді дряпала гостро й боляче.

— Не дряпай! Ти думаєш, що в мене руки такі рогові, як твій панцер?

Не знаю, чи черепаха взагалі думала. Що може видумати така мала сплюснута голівка? Усе, що вона робила, було самообороною, і до цього штовхав її страх.

— Не бійсь, нічого злого тобі не зроблю! Шкода, що ти не оцінюєш нагоди пережити щось цікаве й неймовірне для вашого брата! Чи ти собі уявляєш, що полетиш літаком? Чи коли хтонебудь із твоїх родичів літав? Ані по болоті, ані по воді не літають, правда? А ти одна-єдина з них усіх летітимеш! Скільки цікавого й чудесного можна пережити! Та ще й опісля розказати іншим звірам. Бо я певна, що самотою ти жити не будеш, де б це не було. А Ігор має великий город, зробить чудове терраріюм… і взагалі буде тобі, як у раю!

Не думаю, що черепаха знала, що таке рай і як там жили колись тварини. Хоч… жили ж там і черепахи. Щоправда, про них не згадують ані при описі раю, ані потопу. Але то певно тому, що черепахи завжди дуже добре плавали і під час потопу не мусіли ховатися на Ноєву арку, тільки пливли вільно, ще й раділи з такої зливи та глибокої води. Взагалі, це тварина повільна, розсудлива й видержлива. Може завдяки цим прикметам дожила до наших днів, хоч всілякі динозаври та археоптерикси пропали безслідно.

Вдома я налила води до умивальника і впустила туди черепаху. Але вона й далі борюкалась і намагалась вилізти. Та береги були гладкі й слизькі — ніяк їй це не вдавалось. Вона, бідна, була похожа на пташку в клітці або й на невинну людину, що її кинули в тюрму, і я жалкувала, що завдала їй стільки прикрощів і страху.

Уночі я не могла спати: черепаха товклася в умивальнику, а її роговий щит видавав такий звук, якби хтось дряпав ножем по склі.

Вранці я не мала де помитися, тож добула черепаху з умивальника й посадила в горщик та ще й із щільною покришкою.

Тим часом, помившись та поснідавши, я стала готовитись до мандрівки. І то не своєї, а черепашиної. Треба було з великої коробки зробити малу — трохи більшу, як мій в’язень. Пішли в рух ножиці, ніж, нитки, голки. Ще й пальці поколола майструючи. Коли невеличка плоска коробочка була вже готова, я провертіла в ній дірки. З кожного боку по дві. Буде доволі повітря. Вклала туди черепаху, перев’язала шнурком коробочку і написала на ній адресу:

Бо де мав би жити Ігор, як не в місті, що має таку принадну назву, як наша пристань над Чорним морем?

На черепаху я поклала записку:

Карусь, черепаха і я їхали утрьох до поблизького містечка на пошту.

День був чудовий. З Дібров’яної улоговини ми вихопилися швидко на горбовину. Обабіч стояв ліс і шумів ситозеленим листям. З дерев поглядали білки. Вони, певно, надіялись, що дістануть від нас горішків. Але ми поспішали та й не мали горішків з собою. Зрештою — літо. Їжі всюди повно, а ласувати — негарно.

Ми минули декілька дімків. На клюмбах цвіли чорнобривці й петунії, а над ними яскравіли далії та пишалися стрункі вежечки слизів. Ми повернули направо на доріжку, що стала петляти поміж полями й горбовиною. На схилах уже починали золотіти перші осінні квітки.

Ліворуч нижче дороги сріблилося озеро Брайтон. Воно подовгувате і вигинається так само, як дорога. По ньому плавали канадські гуси, в ситнягу шолопались дикі качки, і їхні зелені шиї грали всіма кольорами веселки. Срібну гладь озера злегка зморщував вітерець. На схилі, між дорогою та озером скрізь людські житла. Вони різноманітного вигляду і стилів, але всі дуже гарні, з вирізуваними взорами ґанків, альтанками, повітками, ґаражами. Кожен має маленьку пристань і в ній на прив’язі човен. Ситозелені буйні дерева на узбережжі. Кольорові городці.

— Гарно тут жити! — говорила я до Каруся. — От, якби нам таку хатку над озером! Я завжди мріяла про те. Ти мав би вигідний ґараж, і ніхто не обштурхував би тобі боків. Я мала б малу пристань з човном. І найважніше: при березі я вирощувала б водяні лілеї. Такі чудові, білі, як у нас, на Діброві. Також рожеві, лілові, червоні. О! Я люблю їх — вони моя мрія з дитячих літ!

Карусь не перечить. Він узагалі дуже згідливий. Ми майже ніколи не лаємось. Тільки, часом, забувши, що вина моя, я лаю його. Але він не бере цього надто трагічно.

Он уже й містечко. Проїжджаємо гарними вулицями, що їх затінюють старезні дерева, повертаємо направо й зупиняємось перед новесеньким поштовим будинком. Біля віконця старша привітна пані.

— Прошу пані, як надати посилочку, щоб якнайшвидше дійшла: за особливим дорученням чи літунською поштою? — запитую, трохи ніяковіючи.

Пані бере коробочку, кладе її на вагу.

— Дванадцять і пів унції. Вийде вам трохи дорого. Але літунською поштою таки найшвидше. Чому вам залежить на часі?

Пані дивиться на мене. Вона не знає, чи я хочу заплатити вісімдесят два центи. Нараз у коробці щось рухнулось і задряпало. Пані поглянула на коробку й на мене з цікавістю.

— Там… там черепаха. Посилаю своєму небожеві… Буде тішитись.

Пані сміється. Лагідною усмішкою. Вона мене розуміє. Наклеює значки й обережно кладе посилку в мішок.

— Полуденним поїздом поїде до Дітройту, відтіля нічним літаком. Ваш небіж дістане її завтра вранці.

— Дуже дякую. Думаю, що черепасі подорож не пошкодить.

— Рішуче ні! — погоджується пані поштарка. — Черепахи дуже видержливі, можуть не їсти навіть місяцями. Он, цілу зиму сплять і не їдять нічого.

Вертаємось уже тепер удвох. Ще заїздимо до містечка, їмо морозиво, купуємо коробку ягід та чорний хліб — його я люблю. Карусь дістає повну порцію бензини, в нього провіряють воду й мазь. Задоволені та веселі вертаємось на Діброву, але вже іншою дорогою, серед піль. На них восени збираються гуси, що мають відлітати. Тут теж живуть фазани.

— Добре, Карусю, що ми цього позбулися! А то цілу зиму я думала, коли і яку черепаху післати Ігореві. Збиралася ще навесні, але якось не виходило. Він напевно дуже втішиться.

Що думав про цю справу Карусь, я так і не дізналась.

Уже згодом у Дітройті я дістала листа від Ігоря. І то швидко після вислання черепахи. Він писав:

Ви, читачі, не питайте мене, як мені було на серці після Ігоревого листа. А втім, я тут ні при чому.

Але черепаха, що є героєм цього оповідання, відбула надзвичайну мандрівку всіма засобами модерної комунікації й опинилась у чудовому приміщенні зоологічного саду та ще й у теплішому, як тут, ставку. Там напевно вона розказує новим знайомим свої пригоди, а вони дивляться на неї з подивом і пошаною. Бо хто таке бачив і чув, щоб черепаха літала?

Куди не глянь — біда!

Ми влаштувались у двох сусідніх кімнатах невеликого мотелю. Ліжко, он, уже застелене, завіси затягнені, на столику біля ліжка стоїть малий годинничок-будильник. Коли він біля ліжка і Карусь біля хати, то я вдома.

— Тепер, Зіно, — кажу я до подруги, — їдемо до поблизького містечка на покупки. Люблю малі тихі містечка з головною вулицею. Її обов’язково прорізує ряд вуличок, що мають назви президентів. Інколи до них приєднуються «квітяні» вулиці чи ті, що носять назви дерев — дубові, кленові, берестові. Міста цієї країни дуже одноманітні.

— Тому в них легко орієнтуватись і не треба витрачати час і зусилля на розшуки вулиць та запам’ятовування їхніх назв. Ти певно не забула, як тяжко було в Римі чи в Мехіко знайти та запам’ятати невідомі вулиці. Ще півбіди, коли вони носять прізвище сучасного президента або просто називаються «Ель Презіденте» чи «Републіка». Та ось оці «Інсурджентес» чи «Ресурджентес» в мене геть чисто мішалися.

— А вже найтяжче було запам’ятати імена патріотів, що їм присвячувано вулиці.

— Або вулиці з історичними датами.

— Так, справді! А найлегше в Нью Йорку: шахівниця стріт і авеню, що прорізують одна одну.

Так ми нагадували собі вулиці з наших мандрівок. Чужі міста ставали в нашій уяві: одні затінені буйними деревами, інші тільки оздоблені пальмами. Високо понад вулицями хитались їхні корони. Наче великі китиці, вони маяли високо в синяві й тумані Льос Анджелесу, сипко шуміли понад вулицями Сан Дієґо. Тіні від них не буває.

Тим часом Карусь біг по дорозі. Він уже давненько залишив сільські дороги — і ті м’які і, навіть, ті асфальтові. Звернувши наліво, він котився по першій правій лінії Великої Ріки. На дорозі малий рух, і нам недалеко. Поза нами в дзеркалі — нікого. Ще так із чверть милі, і ми з’їдемо ще більше направо на великий автопостій перед крамницею.

Бавх! Дзень-дзелень! Скрегіт гальм! Зупиняємось.

Що сталося!? Відкіля напасть?

І справді: напасть на гладкій дорозі!

Ми і наш «партнер» з’їздимо набік, розглядаємо одні одних та наші вози.

Очевидно, молодий хлопчик і дівчинка. Тільки вийшли зі школи — і гайда на поїздку! Десь з містечка за понад сотню миль звідси. Треба ж відсвяткувати кінець року! Для нього ми, мабуть, надто поволі їхали, і він минав нас. Та стяв трохи закоротко і, замість в'їхати на дорогу, ударив Каруся в передній лівий бік та болотник. Звісно, прикре діло.

Очунявши з приголомшення (а воно буває завжди, навіть при найменшому випадку), вирішуємо повідомити поліцію. Милий ясноволосий хлопець дуже ввічливо справляється: якраз при дорозі крамниця, і там телефон. Ми обидві з Зіною стоїмо безрадно й турбуємось долею Каруся. Болотник зовсім вигнутий, розірваний і разом з частиною побічниці звисає сумно, наче стара ганчірка. Сам Карусь схожий на старого жебрака, що тягне з собою подертий мішок.

Полісмен перевіряє наші папери і пише протокол. Хитрий хлопчик заявляє, що я повертала наліво й попала під його авто. Я кажу, що немає мені чого повертати наліво, коли моя крамниця праворуч. Всі ми дуже ввічливі і за хвилину роз’їздимось.

— Що ж тепер буде з Карусем? — турбується Зіна. — Таж ясно, що це вина хлопця! Замість на дорогу, дивився на дівчину. Мусить заплатити!

— Ага, мусить! Цей сімнадцятилітній хлопчик? Цікаво, хто його примусить! А той полісмен не багато старший за нього, і хто знає, що написав. Ти чула, що сказав? «Не моє діло цікавитись. Повідомте свою забезпеченеву спілку і хай вони досліджують, чия вина».

— Ще добре, що ні моторові, ні нам нічого не сталося.

Так, це правда! Могло бути ще гірше! В кожній пригоді ніколи не є так зле, щоб не могло бути гірше. В тому ціла розрада.

Бідний Карусь чалапає, ліве вухо разом із шкірою звисає, як у старого пса після собачої війни. Проїжджі оглядають його, покивують головами, трублять, показують руками. Дехто ще й лайку прикине — невідомо, чи на авто, чи на водія. Так за наше нещастя ще з нас і насміхаються… Найбідніший Карусь: по ньому пізнати, що він просто стидається свого нужденного вигляду. Тож не їдемо вже довкола озера, як були заплянували, тільки найкоротшою дорогою вертаємось до мотелю. Виїхали здорові, а глянь — приїхали калікою!

Люди сходяться, оглядають і висловлюють свої зауваження. Не жалкують нас, ні! Щоправда, всі запевняють, що хлопець винен і мусітиме заплатити, але, відходячи, перешіптуються і на їхніх обличчях насмішка. Мовляв, якби була добрим водієм, таке б їй не трапилось. А втім, на бідного не натрапило, що там тих пару десяток долярів!..

Люди бувають злобні, і часто ваше нещастя чи пригода править їм за приємність чи розвагу.

Карусь стоїть перед мотелем і сумно опустив вухо людям на посміховище.

— Не журись, Карусю, — заспокоюю його, — то не така вже катастрофа — той кусок шкіри доктор пришиє, прилатає, заклеїть, і вухо буде, як нове. Якби ти бачив, як гарно шиють і латають людську шкіру! Пришивають відірване вухо, роздерту шкіру зшивають, а з плеча чи коліна зроблять тобі новісінький ніс. Дивуєшся, правда? От так, пані. Дуже гарна. Але носюра довгий і горбатий. Доки терпить — терпить! Одного дня йде до лікаря. Такі лікарі називаються хірургами. Він вирізує, відрізує, зшиває, пришиває, і пані дістає малого гарного носика. Вертається додому красунею, хоч малюй чи фотографуй!

— Що, не віриш? Думаєш, може, що ти став абстрактний, як модерне малярство: кусок бляхи повигинаної, повизублюваної, колода в одному місці вирізана, в другому груба — що, смієшся? Ну, то добре, що ти трохи потішивсь і вже не страждаєш. Ми теж так: спочатку болить, потім звикаємо.

Добрі поради

З Дітройту приїздить Нусько, і ми договорюємось. У нас бо зовсім протилежні вдачі та привички. Я люблю сонце й воду, а він — затишок у тіні дерев. Я люблю плавати й ходити, він — сидіти в холодку й відпочивати... Тож кожен з нас робить, як йому до вподоби.

— Йду купатися. Ключ від кімнати залишаю тобі, може схочеш зайти. Незабаром повернусь і разом пообідаємо.

Ось в’язка ключів: від кімнати, від Каруся і ще кілька від чогось у Дітройті. А щоб ми не в’язались, я кладу її на болотник.

Дзень! Брень! Стук!

Тиша.

— Що ж ти зробила, тітко?! — дорікає мені Нусько. — Ключі сковзнулись і полетіли в середину зударника!

Я й не думала, що все таке ковзьке та зрадливе! Що ж тепер зробимо?

Нусько стоїть навколішках біля авта й оком знавця розглядає сяюче місце, де зникла в’язка ключів.

— О! Бачу їх! Якби кусок дроту, дістану їх легко.

Знайшовся дріт, Нусько згинає його й робить дуже зручний гачок. Довбає, штурхає, крутить і вертить. Ключі дзвонять, бряжчать і ховаються ще глибше…

Пан Юрій, що досі приглядавсь і подавав дуже спасенні ради, добув руки з кишень та, зайнявши місце Нуська, став маневрувати тим самим способом і таким же приладом. Овва, велика штука добути ключі?! Таж їх видно, тільки зачепити гачок за ланцюжок..

Працює, піт ллється з чола, ключі дзенькають і не дозволяють себе зловити. Мабуть, і вони злобні, люблять гратися з людьми. Так, як от ми, в хованки чи в «лапанку».

— Які ми дурні, які дурні! — заявляє врешті пан Юрій. — Таж вистачить заїхати на узбіччя, тоді перед авта опиниться в повітрі, легко буде сягнути рукою, відлучити болотник і…

Пан Юрій їде декілька кроків і уставляє віз передом до стрімкого схилу.

— Прошу, покладіть на Р. Тоді стоятиме! — раджу.

— Ого, то недобре! Краще покласти на R, то ще ліпше!

Те, що сталось упродовж наступних двох хвилин, могло б легко появитись на екрані в авантюрному фільмі.

Пан Юрій вийшов з авта, щоб принести свої кліщі — ними він відкручуватиме болотник. Я підійшла до Карусевого зламаного вуха. Карусь рушив з місця і, не зважаючи на те, що в ньому не було водія, що його мотор не діяв і що вказівна стрілка стояла на R, рушив не назад, а наперед! З гідністю самостійного та розумного мотора він покотивсь униз по стрімкому схилі.

— Ой, пане Юрку! Ой, Карусь!

Пан Юрій оглянувся — він ще не встиг був відійти п’ять кроків — і, замість бігти до Каруся, став утікати назад. Мабуть, оця вказівна стрілка відносилася до нього, а не до авта. Карусь же, злегковаживши собі оте R, біг по схилі. Як довго бігтиме і де розіб’ється на шматки?! — майнула думка. Бігти рятувати! Але як?!

Все це майнуло в голові за уламок секунди — той, якого потребував Карусь для своєї самостійної поїздки.

Трах! Глухий удар. Карусь спинився нагло в хмарі диму.

— Горить! Горить! Рятуйте! — закричала я.

Пан Юрій, що вже вспів очуняти й зорієнтуватись у становищі, опинився навіть біля мене.

— Ні, то не дим, то пил із сміття, в яке він в’їхав з розгону. Нічого йому не буде!

І дійсно, Карусь стояв гордовито, зарившись передом у купу сміття. Сміття вивозили до великої ями внизу, біля широкої калабані з застоялою зеленою рідиною. Туди спрямував свої кроки Карусь, послушний законові гравітації, і, безумовно, був би занурився в нечистоті, якби не оці по дорозі порозкидані купи сміття. Одна купа зберегла Каруся від неславної купелі в гноївці.

Нагорі зібралось трохи публіки і перше, що вона робила, був регіт. От, мовляв, задрав хвоста Карусь пані Софії і «дав драпака» в яму! Але добре порадив Юрій, нічого казати! Варт тільки знати, що він порадить тепер, щоб добути авто з ями.

— Смійтесь, смійтесь, та не дуже! Певно, що з носом у сміттю ніхто не виглядає пишно. Але ви подумайте тільки, що могло було статись, якби Юрій, замість іти по прилад, ліг був під авто, щоб майструвати згідно з своїм пляном! Смерть неминуча!

— Або, якби в авті хтось сидів, скажім — його власниця. Людина настрашиться і напевно зробить якусь помилку. Віз перекинувся б… людину кинуло б на скло, або грудьми об колесо, або…

Видумували, обговорювали, обмірковували. На щастя, Карусь сам знав, що зробити: з’їхав гладко вниз, сам собою керуючи, сам і зупинився без жадних гальм. Лукаво поглядав на свою паню, що, позбувшись переляку, таки опинилась біля нього.

— Карусю, чортів сину! — лаялась я. — Захотілось тобі стрімкого з’їзду? Маєш щастя, що нічого тобі не сталося, а то міг би розбитись на куски. Але тепер, прошу, покажи, як виїдеш нагору!

О, справа не проста! Карусь не лише не міг показати, але й не міг рушити й колесом. Спроба завести мотор кінчалась фуркотінням, туркотінням і стогнанням. При кожній спробі з-під коліс вибухала хмара сміття і розходився сморід.

Пан Юрій, що так добре й швидко вмів радити, і тепер не вмовкав.

— Зараз принесу важеля! Підважу перед, видобудемось із сміття, а тоді тільки позадкуємо й виїдемо.

Ага, позадкуємо, ага виїдемо! Права передня частина вже в повітрі. Тепер за розпорядженням Юрія я залажу до авта і з острахом надавлюю на педалю. А що, як віз таки зовсім перекинеться? Ні, він тільки нахиляється трохи. Лише настільки, щоб косо поглянути на мене.

— Чекайте, тепер треба піднести лівий бік!

— Тільки прошу вас: так, щоб, піднісши обидва боки, ви не перекинули Каруся зовсім зі мною! Але я пораджу вам тепер: даймо тому спокій! Бачу нагорі вантажника. Попросіть, щоб Петро з’їхав ним сюди та й витягнув нас ланцюгом.

Але пан Юрій впертий і певний свого автомобільного розуму: не треба, зараз виїдемо!

Обидві передні частини в повітрі, Карусь сидить у смітті на череві. Все ж він дає себе спонукати до деякого руху, сам не падає і не перекидається, але задніми колесами закопується в схил. Провалля вузьке і не дозволяє на жадне маневрування.

— Пане Юрію, прошу вас, киньмо цю непотрібну мотанину, з неї і так нічого не вийде! Бачите, як тут вузько!

Юрій надумується. На його засмаглому лобі ряд зморщок. Тепер вони збіглися — знати, що пан думає. В той час мені прийшла до голови спасенна думка. Чи я маю з собою виказку ААА? Є! Є рятунок!

Пан Юрій скоряється, йдемо до адміністрації шукати телефону ААА. Чудово! 367–542.

— Тріпл ей? Прошу допомогти мені. Що бракує? Сиджу в ямі.

На другому кінці лінії легкий смішок:

— Сидите в ямі? — питає м’який чоловічий тенор. — А де, прошу? 4800 дорога Малтби? Як лиш приїде з терену, пішлю його туди.

Пан Юрій, підказавши мені число будинку, виконав свої завдання, йде мити руки та зникає на доріжці, що веде на пляжу. Я залишаюсь, чекаю на рятунок.

Жарка й повна пригод неділя. Всі люди поїли, відпочили й тепер подались до озера купатися. Навіть Карусь спочив м’яко на перині із сміття. Тільки мене пече сонце, млоїть голод і болить голова від соняшної жари.

Стою біля воріт, потім іду в тінь і сідаю під кущем. Але не сидиться! За кожним наближенням авта підриваюсь та вибігаю на дорогу. Ні, це автомашина, що возить яйця, ось та, що чистить канали, і ще третя, що розвозить пальне. Але стривайте: он їде! Синій великий віз з одним водієм. Дивиться просто перед себе і їде з повною швидкістю. Руками й ногами подаю знаки, виконую розпачливі рухи. Ще трохи й вибігла б та лягла б на дорозі…

Мигнув і зник за поворотом.

Пан Юрій, що вже встиг викупатись і пообідати, а тепер влаштував собі милу прогулянку, застав мене ще біля воріт і Каруся в ямі.

— Щось довго не приїздить! Але то неділя. Не турбуйтесь, ось-ось приїде!

— Та, мабуть, їхав він, але минув нас і з усією швидкістю погнався кудись…

— Може мав ще інший випадок. Або помилково поїхав на той бік озера. Відтіля його завернуть.

— Добре, алеж, як знатимуть, що тут його дожидають?

Пан Юрій задумується, і від цього його філософське чоло ще більше морщиться.

Але задумуюсь і я.

— Слухайте, яке число ви мені подали?

— 4800. Знаю дуже добре, працюю тут уже сім літ.

— Дорогий пане, знаєте що? Тут число 8400. Ось вам ворота, а на них написано великими чорними цифрами…

Пан Юрій схопився за лоб, прицмокнув, помотав головою:

— Ну, нічого, — потішав, — не турбуйтесь, ми зловимо його, як буде вертатись.

Але я не чекала вже на ці лови. Ще раз подзвонила, вибачилась, подала правильне число і просила все ж таки рятунку. Виявляється, що він уже був, звичайно, там, під спершу поданим числом, вернувся до ґаражу, пообідав і тепер поїхав кудись у терен. Як приїде, негайно вишлють.

— Дуже дякую і прошу поспішити!

Стільки я. Бож що мала робити? Моя провина!

Сонце сідало за озером, як приїхав мій рятівник. Розглянувсь і не міг зрозуміти, як я опинилась у ямі. Не зима ж і не ковзько! Я стидалась сказати правду. А що моя англійська вимова з акцентом, механік не допитувався далі. Відомо, «ґрінор» — не лиш не вміє говорити, а що вже порядно вести авто!

Витягти віз з ями — для нього мале, зовсім легке завдання: заднім ходом з’їхав по схилі, зачепив два ланцюги за гачки під задом Каруся і легко та зручно виїхав нагору. Карусь був цілий і непошкоджений, тільки з-під бороди звисала в нього в’язка сміття.

— Дуже, дуже дякую, пане! Але, прошу вас, ще одне: ключ від воза он тут!

— А він як туди попав?

— Та то, знаєте, коли я так налякалася… і мій… мій приятель намагався заднім ходом виїхати… а зад зарився в стіну… а я налякалася…

Я моталася, мені було стидно сказати правду, як ця пригода трапилась. Тим же гачком, зробленим з вішака, механік добув ключі. Не тривало воно й двох хвилин. І без відкручування чогонебудь. І без відвоження Каруся на схил та підношення переду…

Западали вечірні сутінки, як я, нарешті, заспокоїлась і пішла купатися. Вже в темноті. Карусь не робив собі нічого з цілої пригоди. Проїхавшись задом і передом, він відпочивав собі біля будинку. А втім, не сталось нічого страшного. Сміття висіло йому з пащі за весь час мого перебування над озером. Щойно коли ми, вертаючись додому, заїхали на станцію по газ, висмикнув його хлопець, що наповнив наш танк.

Кіт перейшов нам дорогу

Бралося на вечір.

Сонце лежало над озером. Від нього вибігала довга світляна смуга та лягала на водяну гладь. Легкий передвечірній вітерець ледь-ледь морщив плесо. Від цього світляна смуга морщилась і ставала похожа на велику золотисто-синю рибу, що виринула на поверхню. Її зачарував вид світу, і вона так і залишилась, осяяна бризками. Лежатиме на плесі, стане темніша, багрово-золота і врешті погасить її вечір, як сонце ляже за улоговиною.

— Їдемо, Карусю! До Дітройту кусок дороги. Я викупалась гарно, погрілася, ти відпочив, обидвоє ми задоволені й готові до дороги.

Біля авта спинилася пані Галя.

— Знаєте, маю клопіт, — каже — десь подівся мій Мацьо. Він завжди держиться авта і, коли ми купаємось, звичайно лежить під автом або і в авті.

— Ей, чи не пішов ваш Мацьо за дівчатами-кицьками? Може і його підбадьорило повітря Діброви й захотілось йому пригод?

Але Галі не було до жартів. Великий білий ангора з синіми очима був її улюбленцем. З ним вона не розставалася, з ним і їздила на Діброву. То правда, що він завжди держався авта. І, взагалі, складалося враження, що поїздка не справляє йому особливої приємности та що він відбуває її тільки заради своєї господині. Він любив домашній затишок, а тут, серед природи, до якої він, міський котик, не привик, не почував себе добре. Тепер же пора їхати додому, а Маця немає…

Галя ходила поміж авта, заглядала під них і кликала: «Мацю, Мацю!» Але його не було. Що ж робити, ми їй теж нічого не поможемо. Їдьмо, Карусю!

Я стала заводити мотор. Та він дивно заклекотів, зачхав і зараз же погас.

— Чому ж ти не їдеш, Карусю? Хочеш ночувати на Діброві?

— Тратата та, та, таттта, — відповів Карусь.

Я натиснула на акцелератор.

— Бачиш, хлопче, як тебе попросити, рушиш!

— Пх, пх, пх, пх! — заявив Карусь і рушив.

— Вааааав, вав, ваааааав! — роздалося десь близько нас. — Няяяяв! Няяяв!

— Чи, бува, ми не переїхали Галиного Маця?

Ми обидві заглядали під авто, та його там не було! Не було і в авті. Їдемо!

Няяяв, ня-яяяв, няяяв!

— Що за напасть, Карусю? Де то так нявчить якась біда?

Я погасила мотор, стала навколішки біля авта і почала під ним шукати кота. Але там його не було.

— Ваааав, вавава! — роздалось над моїм вухом.

— То мій Мацьо! — закликала Галя, що почула той нявкіт. — Не переїдьте його!

— Прошу вас, ідіть сюди й поможіть його шукати! — просила я. — Ніде його не бачу, а хай тільки доторкнусь мотора — нявчить на все горло!

Я завела мотор — і враз залунав нявкіт та ще й сичання-плювання!

— Він там! — показала пальчиком Галя.

Там? Де? Там же мотор, радіятор і всі інші складові частини Карусевого тіла.

Я підняла віко, і ми обидві з Галею скрикнули в один голос:

— Мацю! А ти що тут робиш?!

Мацьо забився поміж рурки та проводи і, тремтячи всім тілом, дивився звідти на нас своїми синіми очима. В них відбивалася величезна тривога, те що кажуть: тваринний страх.

Я стала підносити проводи, а Галя обережно добувала Маця.

— Нарешті! — зідхнула з полегшею Галя. — Алеж, Мацю, як ти туди дістався? І як ти виглядаєш! Один жах!

На перше питання відповіла я:

— Його певно хтось чи щось налякало, і він заліз туди зі страху. Тільки ж, замість до вашого авта, бідолаха віддався під Карусеву опіку.

Щождо вигляду, то Мацьо дійсно виглядав страшно! Його пишний білий кожушок був такий, як ганчірка, що нею витирають авто. Цілий він був чорно-буро-строкатий, покритий великими плямами мастила та чорним пилом з дороги.

— О, як добре, що ти знайшовся, Мацю! Настає ніч, і нам пора їхати. Думка, що без тебе — страшна! Але, як я дочищуся тебе? Як домиюся?!

Галя бідкалась. Ми обидвоє з Карусем хотіли їй подати раду, щоб викупала Маця у бензині. Карусь у цьому ділі експерт. Але ми однозгідно вирішили, що Галя вже сама знайде той чи інший спосіб, як привести Маця до його попереднього бездоганного вигляду. Наша справа — їхати.

— Може тепер уже поїдемо без пригод, — заохочувала я Каруся. — Є народне повір’я, що то злий знак, коли кіт перейде дорогу. А нам отой Мацьо таки вліз у само серце! Я не вірю у всі ці поговірки, а котів дуже люблю й поважаю.

Щасливо ми виїхали за браму, повернули направо і стали бігти по м’якій вибоїстій дорозі. Наші колеса то западалися в пісок, то вискакували на рінь, потім бігли по гладкому, аж доки знову не стали поринати й виплутуватись.

Нас минуло авто Галі й Маця. Тим самим пальчиком, що ним Галя викрила Мацьову схованку, показала вниз, наче б на моє колесо.

— Що то має значити, Карусю? — питала я свого приятеля. — Чи вона показує на тебе, чи на Маця? Взагалі, не розумію!

Нас минуло якесь біло-зелене незнайоме авто.

Крізь відчинене вікно вихиливсь хлопець і скрикнув:

— Шина спустила!

— Ов, Карусю! Чи то до нас?

Я з’їхала набік, спинила машину і стала оглядати наші колеса.

— Ой, Господи! Таж наше переднє праве колесо зовсім сіло! По вісь занурилось у пил. Ой, лишенько, що ж нам тепер робити!!!

Обидвоє ми знали: треба змінити колесо. Воно в нас у багажнику. Але, як? Ніколи я цього не робила, а тут ще й вечір западає. Обабіч дороги поля, ніде ні живої душі…

Я зажурилася.

На ясному ще небі появився серпик місяця. Глянувши на нього, я зідхнула і сказала словами пісні:

Але по небі він, мабуть, не їздить автом і не знає, що таке, коли спустить шина, його носить по небі щира любов до землі. А, любов, як відомо, не потребує шин. Хоч авто може придатись…

Коли я роздумувала над такими поважними справами, як рух космічних сил і кохання, над’їхав трактор. Ще заздалегідь я стала впоперек дороги, щоб не втік і не залишив мене самої в біді. Я махала руками й показувала пальцем так, як це робила Мацьова господиня. Той милий молодий чоловік не хотів мене переїхати. Він спинив трактора і на моє прохання взявся до відповідальної роботи: змінити колесо.

Він підняв віко багажника, добув запасне колесо і — спинився.

— Де ж ваш «джек»?

— Як то? Він же там, поруч колеса!

Я заглянула до багажника і збентежилась: не було й сліду важеля! Порожнє місце зайняли старі черевики. Їхнє призначення — ходити по лісі, коли я шукаю грибів. Алеж, де подівся важіль!? І що нам почати в щирому полі без нього?

— Немає, навіть не знаю сама, чому. Був такий гарний, новий, і я ніколи його не добувала. Де міг подітися?

Та не пора було бідкатись. Треба ж якось змінити колесо!

— Не маєте ви, часом, власного важеля? — з турботою запитала я незнайомого.

Не мав. Вантажне авто на високих здорових колесах — в ньому, мабуть, і місця немає на таку річ.

— Що ж, доведеться вам ждати, аж хтось над’їде. Тоді й попросите, щоб порятував вас. Я без важеля нічого не зроблю.

Вантажник запахкав, заторохтів і зник поволі в нічних сутінках.

Під легким нічним вітром шуміли злегка дерева. Гукнула й сова, проснувшись. Дорогою ніхто не їхав.

— Що нам робити, Карусю? — надумувалась я з журбою. — Цією малою бічною дорогою рідко їздять. Нам, мабуть, нічого іншого не залишилось, тільки чалапати далі, аж нас хтось порятує.

Я сіла за керму, завела мотор, і ми поволі-поволеньки стали чалапати. Віз кульгав та налягав на правий бік, і в мене було враження, що зараз же він перекинеться. У грудях хололо від страху.

Світло! Хтось їде!

Авто стало швидко наближуватись.

За кермою молода пані. Вихилила голову, скрикнула: «Спустила шина!» і минула нас швидко й зручно. Зрештою, хто займав би молоду жінку? Це завдання для чоловіка.

Ми чалапали далі, і я обдумувала дві справи: чому не вчать нас у школі водіїв зміняти колесо — це раз, і де подівся мій важіль — це два. Розв’язки першого питання я так і не знайшла. А щодо другого — то це довша історія, і я розкажу вам її опісля, як уже виліземо з оцієї халепи. Не пора плести баляндраси, коли душа в п’ятах!

Праворуч дороги світло. Хата!

Я спинила Каруся біля дороги, а сама подалась у хату. Там була лише жінка і хлопчик — літ, може, дванадцяти. Я розказала їм про свою біду. Жінка поглянула на мене трохи зневажливо і кликнула:

— Валте, іди зміни тій пані колесо, коли сама не може!

— Як то, той малий хлопчик? — запитала я з сумнівом.

— Овва, я не раз зміняв колесо, то не штука! — похвалився хлопчик.

— Але… але… в мене немає важеля! — я з стидом призналася.

Жінка стала розглядати мене уважно й недовірливо.

— Чого ж ви їздите без усього необхідного для авта? Мій чоловік поїхав до міста і ще не вернувся. Доведеться вам ждати, аж приїде.

— Мамо, — сказав Валт, — я скочу до пана Шміта позичити. Він якраз приїхав додому.

Хлопчик потряс моторно чуприною та й побіг кудись. Виявилося, що там позаду, серед дерев, була ще одна оселя. Туди й подався мій майстер.

Але ця справа з важелем! Мене вона більше муляла, ніж ціла моя нічна пригода. Як це сталося, що він не на місці?

Валт приніс важеля. Поставив його сторчма біля мого хворого колеса і підпомповував. Здавалось, що це така легка робота, просто гра. Спробуйте й ви!

Коли колесо вже було над землею, Валт став відкручувати шруби. Тут він немало намучився, бо вони були туго затягнені та ще й довго не рухані, вкрилися пилом, маззю, іржею — хто його знає, чим.

Ну, врешті зняв колесо, заклав запасне та прикрутив.

— Дуже тобі дякую за допомогу, Валте! А то треба б мені стояти, хто його знає, як ще довго. Ніхто не їде.

Валт обтріпував коліна з пилу, потім обтер руки в свої сині штани і, споглядаючи на мене з гідністю, сказав:

— Вам таки треба навчитися зміняти колесо! Щоб потім не бідувати в дорозі. І придбайте собі «джека»!

Не прийняв він теж грошей за порятунок. Таку допомогу джентлмен повинен подати жінці безплатно. Все ж, відходячи, сказав півголосом:

— Ех, ті жінки-водії!

Небезпечна розвага

Ми забарились до пізньої пори за містом.

Серед ночі ми бігли автострадою, коли рух став трохи ущухати. Все ж немало світел миготіло на шляху від цих авт на нашій і на інших лініях.

— Гарна річ, такі автостради! — говорила я до Каруся. — Немає світел, немає зупинок. Біда тільки, що треба їхати з розмірно великою швидкістю. Минулого тижня ми дістали квитка і то не за що інше, а за повільну їзду. Подумаєш, замість сорока п’ятьох, ми їхали сорок миль на годину, а ті панове поліцисти не мали за ким дивитись, тільки за нами. Ми дістали квитка, і я заплатила кару більшу, як за зашвидку їзду, бо аж десять долярів.

Думаю, що Карусь радів з моєї кари, бо він любить швидку їзду.

Але що це? Два авта їдуть, як скажені, та ще й змінюють постійно лінії! Може то весілля або п’яниці?

Впору ми з’їхали набік. Повз нас пролетіло скажено одно авто і ввігналось на сусідню лінію просто перед носом другого. Воно намагалось його вимкнути. Не зважаючи на авта на сусідній лінії, воно проскочило туди й, перегнавши суперника, вбігло знову на свою лінію.

— Ов, добра з того не буде для них, Карусю! Ти бачив, хто там був? У кожному по три хлопці й дві дівчини. Це вони влаштовують такі скажені перегони: одні намагаються других спинити, чи сповільнити їхню їзду, забльокувати їх дорогу. Небезпека так і чигає на них!

Ще деякий час я слідкувала за їхніми світлами, що блимали нерівно і вривались то на одну, то знову на другу лінію. Але швидко вони зникли між автами й їхніми світлами. А ми їхали наших сорок п’ять. Це ніщо для таких молодих людей. Вони сміялися б із нас.

Уже здалеку я помітила, що на дорозі перед нами щось діється. Рух не котиться рівно, як завжди, вози з’їздять з обох ліній, лівої й середньої, та обережно й поволі їдуть правою. Напереді ж блимають поліційні світла, і в далині роздаються сирени й гудки. Щось там сталося, це певне!

Як інші водії, я теж з’їхала на праву лінію та поволі стала наближатись до забльокованого місця. Перед ним поліціянт керував рухом, ліхтарка в його руках показувала напрям. На лівій і середній лініях появились застави, а на них — чорні стрілки, що наказували об’їзд.

Те, що я побачила в забльокованому місці, сповнило мене жахом. Два авта, ті, що тільки но брали участь у перегонах, лежали перевернені і страшно розчавлені. Куски металю й відірвані колеса валялись по дорозі. Під автами калабані води й газоліни.

Он уже над’їхав двигун. Одно розбите авто причепили до нього, і він тягнув його назад, щоб таким способом розлучити обидва авта, що вгрузли одне в одного. Вид грізний і несамовитий. Там же всередині люди!!!

Женеться і миготить світлами віз швидкої допомоги!

Весь рух завмер. Під’їхали. Лікар, медсестри, санітарі — стогони і кров — ноші. На них когось кладуть.

Нам дали наказ їхати, і ми залишали місце випадку, сповнені жаху й тривоги. Це ж діти, молодь, що з серйозного діла робить собі небезпечний спорт. А що, як вони тут, під розбитими возами, на ношах?! Живі чи мертві?

Вранці я увімкнула телевізора. Перше, що я побачила, були знімки з місця випадку і рятункової акції. Спікер пояснював: під час перегонів на автостраді ч. 96 зударились два авта, керовані молодими водіями (подавав імена водіїв і їхніх пасажирів, усіх у віці 17–18 літ, їхні адреси й прізвища батьків); на місці було вбитих троє (тут прізвища), у критичному стані доставлено до шпиталю четверо, решта — їх там було десятеро — зазнали тяжких поранень і теж перебувають у шпиталі.

Ранішні часописи принесли жахливу вістку про катастрофу, знімки з місця випадку, знімки повбиваних і поранених, інтерв’ю з батьками, вчителями, поліцією і персоналом швидкої допомоги. Три довгі шпальти.

На п’ятій сторінці відділу «А» вміщено велику статтю про те, як молодь робить собі з їзди і розваги небезпечний спорт, і про оті славетні «курчата», коли одно авто їде швидко проти другого; хто швидше налякається і спинить віз, той і є «курчатко» (боягуз). Такі забави в «курчат» відбуваються найчастіше вночі. Були згадані ще й інші «розваги» молоді на автошляхах, призначених до їзди, а не до вбивання серед самогубних змагань.

Усі вони молоді, надійні діти батьків, перед усіма було життя та широкі шляхи здобутків.

У школах вчителі обговорювали випадок і перестерігали молодь перед такою божевільною їздою.

Удома ридали батьки у розпачі за вбитими дітьми. Інші з тривогою чекали телефонних вісток із шпиталів про тих, що там ще жили.

Мені нагадувались числа вбитих на дорогах держави. Впродовж року їх згинуло більше, ніж у корейській і в’єтнамській війнах разом.

Чи є на те рада і яка?

Поклін Великому Громовому

Карусь спинився на площі біля будинку.

— Так. Тепер собі добре відпочинеш. Той, до кого ми приїхали, ось тут. Ти стоїш обличчям до нього і бачитимеш його весь час — удень і вночі. Кажуть, що вночі він кращий. Але це неправда. Кращий він удень, страшніший уночі. А, може, він завжди однаково грізний і прекрасний.

Карусь вирячив великі скляні очі, але їх швидко покрив туман, що підіймався знизу, з провалля. Дрібнесенькі краплини пари стали осідати і на моєму волоссі і на одязі.

— Далеко від тебе не піду. Ти стоїш на площі біля великого готелю Брук Шератон — найбільшого тут, у канадському містечку Ніяґара Фолс. А я житиму в тому готелі, таки над тобою. Обидвоє бачитимем його, водоспад Ніяґару. Так вимовляли в нас, в Україні. Ще в школі ми вчилися про найбільший водоспад світу — Ніяґару. Так і називатимем його тепер, хоч у цій дивній англійській мові читають інакше, як написано. Тут вимовляють: Найєґра.

Карусеві було байдуже до мов. Він відпочивав. Під парою його очі померкли, як звичайно у когось, що здрімався. І байдуже йому було до грімкого гуку, до могутнього шуму мільйонів ґальонів води, що кидались стрімголов з гранітових порогів у водяне провалля.

У моїй кімнаті гук-грім не стихав. Я розтягнула завіси і наче б сама змінилась у струмені води, що гналася по гранітових стінах водоспаду. Власне, не одного а двох — канадського й американського. Вода бушувала, гриміла та грізно з шумом і клекотом провалювалась у гирло, що проковтувало її. Та зараз же воно повертало її назад, і збунтована розбурхана вода гналася між берегами.

Був ранній березень, і ми приїхали сюди побачити замерзлі водоспади.

— Замерзлі водоспади, кажете, — говорив пан, що ввічливо всміхався, приймаючи мене до гостинниці. — Ніягара ніколи не замерзає. Ви думаєте, що ці потужні маси води, що женуться з такою швидкістю, можуть замерзнути? Замерзають береги та плесо води нижче водоспадів. Замерзлу ріку можете побачити й тепер. О, вона замерзає! Добре, що тепер заборонили такі штуки. А то, бувало, зійдуться канадці й американці на середину ріки, на лід, винесуть стільці, столи, накуплять горілки — тут можна без податку — і бенкетують. А під ними грізна глибінь. Отож раз, а може й не раз, глибінь нагло наче б прокинулась, лід прорвавсь і криги стали колихатися та поволі плисти з водою. Дехто ще вспів добігти та перестрибнути з криги на берег. Але були такі, що вже не вспіли чи теж боялися стрибати, і тих проковтнула глибінь. Так сталося з молодою парою, що приїхала сюди на медовий місяць. З мосту кидали їм рятувальні линви, всяке приладдя і раз уже вдалось їм їх досягти. Але замерзлі руки не вдержали линви. Притулені одне до одного, вони молились, поки їх не проковтнула глибінь. Відтоді й заборонили такі прогулянки по льоду.

Я стояла на надбережній променаді. Вода ревла й стрибала по визублених стінах американського водоспаду. Вона лилась розбитими струменями. Їх розділювали зуби й гостряки на стіні. Наймогутніші вони по лівій стороні та в середній смузі. Права сторона ледве снується вузькими струменями. Їх і називають «вінчальний серпанок». Тепер, узимі, це не вода, а білі піни. Вони густіші, як улітку. Так наче хтось великою мішалкою колотив сметану. Вона падає цілою гущею на скелі і до підніжжя водоспаду. На них вона й примерзає. І що виринає з води?

Коло підніжжя водяної піни — велетенська жаба. Задерла голову, роззявила пащу. На її підгорлі шрам. Хтось убив жабу, хтось завдав їй смертельну рану. Вона реве у передсмертних муках. Тут же поруч лежить долілиць людина. На її потужні плечі падають води. Людина — пропаща. Її вбив водоспад, її заморозив лід. Лежатиме, аж поки сонце не розтопить криги, і людина, жаба та інші льодові структури не розтануть і не розпливуться у воді. Але тепер вода падає на оці льодові фігури, з неї бухає пара, клубиться й підіймається вгору.

Уздовж берега лід і сніг уклались шарами: ясніший, чистіший, жовтіший, кремовий зверху. Нуґат! Ах, як хочеться розкрити рота широко, широко і вкусити великий шмат цього коржа! Солодкий, солодкий! А серед збитого меду — мигдали й горіхи. Нагадується той нуґат, що ми його робили колись удома. Шар білий з мигдалами, шар бежовий з горіхами і шар чоколядовий. Аж кортить відрізати шматок. Але то сніг, лід і дрібні камінці. І доступу до нього немає. Залізне поруччя обгородило променаду, крутий схил під безлистими кущами, скельні кручі й обвали. Ні, нуґату ми не дістанемо, хібащо в цукерні!

Канадський водоспад більший і потужніший від американського. То він реве-гуде і гримить так гомінко. Минувши невеликий закрут, ми побачили його в цілій величі й достойності. Він і виглядає так, наче б хтось вигриз у скельному кориті ріки велетенську підкову. З її горішньої грані спадає суцільною стіною спінена вода. Гримить, падає на скельне дно і підіймається з нього молочним туманом. Так наче полум’я — біле полум’я і білі дими. Там чорти воду варять.

На плесі біля підніжжя водоспаду кружляють білі крижини. Їх кришить-розбиває могутній удар спадаючої води. Покружлявши по плесі, попадають у течію. Вона пробила собі дорогу крізь кригу, що ще цупко держиться берегів. Пливуть з водою, похожі на пелюстки великих кришталевих квіток, білих троянд. По дорозі причалюють до прибережньої криги і примерзають до неї. Але неспокійна течія кришить усе нові й нові, висипає їх на плесо і штовхає в мандрівку.

Смілива людина провела тунель попід частиною водоспаду. Тугі вікна відгороджують вас від нього. Страшно!

Тут, на цьому березі, отець Генепін стояв колись з хрестом у руці, а його товариші стояли навколішках з подиву для цього чуда природи. Тільки індіяни, що привели їх сюди, спокійні, гордовито усміхнені: вони господарі цих вод і Великого Громового, як його називали.

Цей водоспад перепливають сміливці в бочках, гумових посудинах, сталевими обручами опоясаних кулях. Не один там утратив життя.

Надвечір, коли проміння сонця, що заходить, пронизує клуби пари, над водоспадом з’являється веселка. Уночі водоспади осяяні кольоровими світлами прожекторів, уставлених по канадському боці, їхні кольори міняються, як у веселці: від червоного по синє. Яскраво грізні ці кольори! Червоний і справді, наче вогонь, мов би загорілася оця могутня стихія і бухає розжареним туманом. Може й справді чорти воду варять? Зелена — холодна, трупна. То певно по тих, що згинули в обіймах водоспаду. І гранатово-синя, наче загадка потойбічного.

Такий водоспад — Ніяґара. Стоїте на березі чи йдете бульваром і дивитесь — не надивитесь! І ще, і ще приглядаєтесь, і вам здається, що хочете так надивитись, щоб не забути ніколи. Описати ж його, щоб картина була пишна й велична, як водоспад, так і не вдасться.

Мабуть, так думав і Карусь: поглянув, розглянув, послухав, а далі пара закрила йому очі, і він заснув. Два дні сну! Раз тільки прокинувся, коли ми поїхали до долішніх бурунів, і тоді ще раз надивився на цей величний твір природи.

Що робить Старий Пан

Ми залишили Ніяґару. Аж дивно: такий могутній водоспад, а коло нього тільки мале містечко. Декілька крамниць, кілька банків на головній вулиці, кілька фабричок, якісь склади, малі дімки — і це все. Ще долітає рев і шум знизу, але щодалі він слабшає. Містечко дрімає, пірнувши в своїх буднях. Це ж і не сезон, туристів немає.

— Знаєш, Карусю, як би то було в Европі? Негайно виросло б величне місто з чудовими парками, прекрасними будинками. От, хоч би бюра для туристів. Торік доводилось нам шукати такого бюра та ще й під ніч. А воно там, на пагорбку, сховалось між дімками і тільки одне в такій місцевості. Те саме з ресторанами: їх кілька та ще й такі примітивні. По десятій уночі ніде не дістанете їсти, хібащо в отому готелі, де ми жили, і то каварня зачинена, а ресторан на одинадцятому поверсі дорогий. Туди йдуть пити і дивитись на освітлений водоспад. І не думай, що то в «мертвому» сезоні! Торік я була тут у червні, на бульварі цвіли азалії.

Карусеві байдуже до ресторанів і до того, що коли цвіте. Може цікавіше йому знати, куди і пощо їдемо.

Уже затих шум води, що кидається з гранітових обривів і бушує на порогах нижче водоспадів. Перед нами дорога, обабіч поля. Такий собі звичайний, нічим не помітний краєвид. Де-не-де латки снігу, що тане у провесняному сонці, розмокле болото дзюрчить у придорожніх ровах. Плоскі й рівні поля вибігають у далину — десь туди на північ, може аж над ріку св. Лаврентія.

— Пригадуєш собі Старого Пана? Як він налякався, коли ти в’їхав на край хідника! О, наш хоробрий Старий Пан живе десь там, на півночі. Ні, не в Арктиці, а в пралісах Мейну, недалеко від атлантійського побережжя. Але туди не поїдемо, для нас це задалеко, і я втратила зв’язки із Старим Паном.

Десь він там купив цілинний ліс і став його освоювати. Якась хатина там була. Рубав ліс, різав, складав у стоси. Заготовляв паливо на зиму. Перебудовував чи поправляв хату. Раз у день забігав туди чогонебудь поїсти. Латав стіни й накривав дімок новим дахом. І щойно тоді можна було тут жити. Попередній власник заїздив сюди тільки під час ловів. Старий Пан розводив садок, прочищував дикий малинник, ожинник та ягідник, що покривав підмоклі, мохом порослі пустирі.

Відкіля знаю? Він писав тоді листи. Довгі листи, інколи додавав до них знімки. Взимі засипали його дімок сніги. Добре ще, що мав доволі палива. Вигрібався з-під снігу, прокопував стежку до криниці, з неї приносив відрами воду.

Уночі заходили під хату олені. Сарни скубли сіно, що його пан заготовив для них. При місячнім сяйві виходили з лісу інші звірі й заглядали у вікно. Всі вони знали господаря хатини і не боялись його. Запрошував їх у гості на Свят-Вечір, бо був сам у пралісі. Сідав до вечері, вітав лісових гостей і здоровив товаришів давніх баталій, що виринали з сутінків і несли йому привіт з далекої України. На небі сяли зорі, і звідти сипався пухкий іскристий сніг. Лягав на вікна квіттям і кришталевими зірками та засипав хату. На столі горіла свічка, в кутку стояв дід і ясніла ялинка. Так Старий Пан святкував серед лісу.

Згодом хутір Старого Пана розбудувався. Сад і ягідник родили, і грядки плодили картоплю та городину. Тоді він викопав ставок, пропустив туди потік, що журчав, розливаючись по мокравині, і так осушив її. А у ставку водилась риба і купався Старий Пан.

Я розказую Карусеві казку про давно загубленого приятеля. Карусь слухає, його колеса котяться по дорозі, і він муркотить собі щось під ними — не під носом. Коли в нього і є ніс, то високо понад колесами. Коли вам треба відчинити переднє віко, ви ловите його за ніс і підтягаєте вгору. За те зовсім не гнівається такий пан, що називається автом.