Карусь і ми

З дороги

Уже білі букви на зеленій таблиці відгородили восьмою милею місто від доріг у далечінь. І розбіглася широка смуга біло накреслених стрічок в один і другий бік: ті, що хочуть вернутися до міста й забули, що десь є поля, ліси та нудьга осель, і ті, що кидають гамір міста, його товкітню, напругу буднів і вагу необхідностей та розбурханість поспіху. Вибігають рівними стрічками у далину піль, промережаних лісами, просвітлених плесами озер, перетиканих будинками фарм, осель, містечок. Одними і другими людські будні біжать назустріч неминучому.

Одних із другими стараються получити ситозелені травники, переткані вічнозеленими кущами й деревами. Чи, може, якраз відділюють одних від других. Навесні вони зацвітуть біло-рожевим квітом диких дрібноквітних яблунь. Але й тепер, восени, цвітуть вони вмираючим листям, полум’яніють його пишнотою й багровіють останнім відсвітом життя. Тільки пишні широкогруді смереки обвинулися хустами своєї хвої і гордовито ставлять чоло осінньому вмиранню. І малі розпластані ялівці і темнохвойні тиси, що їх замаює червоне намисто ягід, ясніші піраміди туй. Вони раді б наслідувати шляхетні кипариси чи стрункі могутні кедри, що живуть у каньйонах Заходу, але залишаються тільки туями.

Осінь на широких дорогах, що розбіглися в один і другий бік. Вітер розмітає листя, здирає шати з парків і садків та показує оголені людські оселі. Великі гарні доми, пишні вілли, штудерні палацики обабіч горішнього Вудварду. Влітку вони ховаються від ока настирливого мандрівника, але тепер вітер позбавив їх живого заборола та заставив зійти з панських висот і наблизитись до дороги, що біжить у далечінь. Гордовиті Фирндейл, Роял Овк, Бірмінгем, що називають себе «ситі», хоч головне місто — це велике село Дітройт. Добре, великі міста обабіч дороги, добре! Але, чи мешканці ваших домів і дімків знайшли задоволення? Чи сьогодні вночі або завтра вранці вони не гнатисьмуть дорогами в постійному незрозумілому поспіху? Може на те, щоб собою нагодувати горнила фабрик і банки своїми грішми. Бо такий їхній стиль, таке тут життя.

І ми на дорозі, я і Карусь. І розмовляємо, чи радше я розказую йому.

— Бачиш, Карусю, коли ми туди їхали перший раз, було літо, його жара лежала на дорогах, і здавалося, що в твоєму серці-моторі закипить бензини — харч твій і вода — твій напиток. Але, мабуть, хтось мудрий дав тобі життя, бо нічого не сталося. Ти гнав, як скажений, і наш бідний філодендрон заплатив за те життям. Потім ще добив його городник. А такий був розкішний, такий буйний, повнолистий! Та не видержало листя вітру, що його розбурхала твоя швидкість.

Карусь котиться гладко й рівно і дуже злегка помуркує собі. Він задоволений. Любить широкі гладкі дороги. Не любить, коли в нього трублять над головою, минаючи, або ще гірше — коли поліція чогось незрозумілого хоче від вас. І ще не любить, коли вночі вражають його світла ліхтарів з протилежної сторони. Там, на вузькій дорозі, що пробігає горбовину, обрамовану полем, лісом і пусткою самоти.

— Бачиш? Високий клубок сірого диму. Можна б думати, що це пожар. А це листя палять тутешні люди. Осіннє листя. Там далеко, де навіть згадка про тебе не долітає, там є мій край. Там листя не палять, о ні! Згрібають його дбайливо, носять мішками з лісу або й возять возами. Не такими, як ти — такими дерев’яними, що скриплять і клекочуть по камінних вибоїстих дорогах. Такий пан, як ти, ними не їхав би.

— Що з ним роблять, хочеш знати? Дві речі в основному: загату коло хати. То така огорожа з кілків, поза яку накидають листя, щоб зберегти тепло в хаті. Вони не мають такого мотора, як ти, що черкни — і вже гріє. Ні, вони дуже часто не мають навіть сірника запалити малу нафтову лямпочку, що ледве блимає в хаті. І другу — стілку під худобу. І потім із того буде гній, що його вивезуть у поле, щоб родило. Але, що стелять американці під худобу, чи ти знаєш? Чи вони стелять взагалі, чи тільки світять електрику і вмикають радіо?

Користаючи з моєї задуми, Карусь вертить носом і закидає на другу лінію.

— Не знаєш? А повинен, ти американець. А на другу лінію не пхайся, сам мусиш мати трохи розуму, сам ставати перед червоним світлом, пильно розглядатися, щоб на кого чи на що не наїхати, і таки їхати просто. А тебе тільки пусти — і вже робиш вихиляси. Кажеш, що то не твоя вина, що дороги не біжать рівно. Хай би я спробувала пустити тебе самопас на найрівнішій дорозі, побачили б ми, чи не влетів би ти в рів або на яку хату. Ні, ні! Уже волію правити тобою. Злегка, злегенька повертаючи кермою. Лиш стільки, щоб удержати тебе на дорозі. Але ти теж уважай, приятелю мій! Не маємо ж нікого, ні я, ні ти, і ми тільки обидвоє, загублені серед простору доріг, що біжать у неминуче. Не раз думаю з страхом: що я почала б, якби ти так нагло захворів або взагалі вирішив покинути мене. І ніч западала б на пустих дорогах між лісами й полями. Як страшно, як страшно!

Натискаю на акцелератор, дивлюсь на милівник. Сірий, глухий, безнадійний вечір підкрадається до нас.

І я далі розказую:

— І ще одне діялося восени: викопували картоплю. Гарна і приємна робота, а ще як земля пухка! Під кожним кущиком несподіванка, радісна знахідка. Там великі картоплини, тут багато їх і дорідні. О, люблю копати картоплю! Але є ще одна приємність: натину громадять у купки, а потім запалюють. Сизий, густий, запашний дим стелиться по стернищах і так пахне осінню, навіває легкий, легкий сум. Під сірим небом летять журавлі або гуси. І Марися перестає копати картоплю, підпирається сапою та, дивлячись птахам навздогін, зідхає:

— Богойку, Богойку, вже відлітають гуси, вчасна зима буде! Ой, випадуть сніги та як не сціплять морози!

Так часто разом із ними в бойківську хату заглядають злидні й голод. Далі копає картоплю Марися, але Яцько разом із Дмитром, хлопці, що пастушать, підсичують сизий дим і згодом у жаринки й попіл кладуть картоплю. Як смакує така картопля, спечена в попелі! Як пахне!

— Але що роблять тут із натиною, чи ти знаєш? Мабуть, її залишають на полі, а навесні чи коли там переорюють. А в нас не всю натину палять: її носять веретами до стаєнь і там худоба перегризає, а решту стелять.

— Щоправда, я ніде тут не бачила картоплища. Картоплю десь вирощують і в цьому стейті, але я ніколи не бачила її на полі. По дорозі зустрічаємо різні написи: «Голландські квітові цибульки», «Молоді курчатка», «Свіжі господарські яйця», і тільки раз за цілу дорогу напис: «Картопля». Напевне спроваджена звідкись, як от із Айдаго. Ще вдома казали, що в Америці помаранчі дешевші від картоплі. Парадокс: ця країна є батьківщиною картоплі.

Карусь народився у країні парадоксів і не бере їх надто поважно. Навпаки, котиться гладко по широкій дорозі, дуже задоволений.

— Потім — зима. Ти її дуже добре знаєш і, наскільки я помітила, не любиш її, може, навіть, ненавидиш. Добре собі нагадуєш нашу їзду минулої зими, коли нагло дороги покрилися льодом і на нього впав свіжий сніг. Ти ковзався, крутився, туркотів, і ми обидвоє вмирали зі страху: я натискала на гальми, але ти не міг задержатися і ковзався далі, а перед нами були інші вози або рів. Ні, то було страшне!

— Але там, у моїй країні, кожен любить зиму. І знаєш, чого вживають до руху? Гелікоптерів!

Карусь заскреготів і застрибав із великого здивування.

— Ні, ні, підожди! То не такі гелікоптери, що літають. Пам’ятаєш, ти їх не раз бачив. Чи ти приглянувся, що в них для осідання є двоє лещат, такі легко вигнуті дошки? Отож, узимку в нас уживають таких дощок. Ті, що стоять на них, наче птахи злітають із гір та легко і м’яко ковзаються по снігу. О, яка то радість, яка насолода! Сніг пухкий, м’який, іскристий. Брилянтами сяє. А над ним синява й сонце. Не чуєш дороги, не відчуваєш нічого понад насолоду льоту.

— А по дорогах їдуть такі гелікоптери-сани, їх тягне кінь чи коні. На них спочиває колиска, вимощена сіном. Ти зариєшся в сіно, обтулишся кожухом, обвинешся коцом, руки в хутряні рукави чи кишені. Сани біжать легко, дзвінок дзвонить у коня на шиї, видзвонює зимовий ритм. І білий світ довкола, як казка. Правда, часом такий гелікоптер ковзається, а то й перевернеться. Але небезпеки майже ніякої. Висиплешся у рів, у сніг, як у мамину перину. Тільки сміх і жарти.

— Калать, калать, калать — так дзвінок, коли сани в’їздять на подвір’я. Світельце блимає в хаті, хтось підходить до віконця, протирає його долонею, прислонює нею очі й дивиться в ніч: гості заїхали на подвір’я. І зорі висипались на небо, наче іскристий мак.

— І діти мають такі саночки без мотора-коня, пару дощинок, збитих, наче скринька. А як то летить згори, неначе м’яч! І яка радість гнатися вниз по добре в’їждженому узбіччі! Земля крутиться, земля втікає, світ повен радости, і личка дитячі цвітуть трояндами, хоч на ногах часто татові чи мамині старі «шкраби». Але їздити хочеться, навіть, як немає саночок, на якійсь дошці, а то й на самих штанах.

— О, зима чудова, Карусю! А ще коли тебе чекає в хаті тепло і мама насипле тобі миску картоплі, що парує запашно-смаковито. Ах, правда, ти таких радощів не знаєш, вони не в твоєму стилі. Але, що вони пахнуть краще, як бензина чи олива, то напевне.

Тепер я сміюся, але Карусь, мабуть, ображається, бо таки хоче звернути в рів. Та це йому не вдається, і я примушую його таки держатися дороги. І далі сную свої спогади-думки. Карусь перестає ображатись і котиться рівно й тихо по гладкій дорозі.

— Знаєш, раз була зима, і я була в горах. У нас, на Бойківщині — то такий стейт, розумієш.

Карусь підстрибує на ямках, очевидно, розуміє мене.

— Добре. Так, отже, я була в батька на святах. Там така самітна хата під лісом. Була. Не знаю, чи ще є дімок мого батька. Бо він сам уже роки у землі. І були свята, і шумів ліс на Кичері, і батько радів, що ми, діти, приїхали. Але в саме Навечер’я приїхав селянин, щоб їхати до тяжко хворої жінки. Десь далеко за горами.

— Можеш собі уявити, як мені хотілось їхати. Інколи й тут, коли ти хочеш їхати, скажімо, до Дітройту, я довго збираюся вдома та міркую: їхати чи ні. Потім вирішую їхати й починаю квапитися. Половину речей забуду, хвилююся й маю якесь погане передчуття. Вкінці таки себе переборюю і, сівши за твою керму, таки заводжу мотор. Коли виїздимо за браму, я кажу:

— Ну, Карусю, їдемо! Тепер ми вже в дорозі, перед нами мандрівка. Я і ти, ми забуваємо вагання й деяку тривогу, вибігаємо на горбовинні дороги й котимось у далечінь. Тоді я успокоююсь і сную свої думки й розмову з тобою.

— Отже, я поїхала. Знаєш, чим і як: дерев’яним возом, що його тягнула одна худощава конячка. Ти не бачив на своєму віці коней і певне дивуєшся, що це таке. То, Карусю, живий мотор, що їсть, замість бензини, траву й зерно і п’є воду, як зрештою й ти. Його заводять не ключем, тільки цмокненням і покликом: вйо! З цього погляду то найбільш досконалий мотор, рід трансістора. Тільки, замість кришталів, має він серце й легені — теж два мотори. Така трициліндрівка, теж на чотирьох колесах, що їх називають ногами.

Отже, наша дорога спершу бігла селом і, хоч була вибоїста й камениста, але була. Однак швидко збочила в якесь міжгір’я і знаєш, як виглядала? То був потік. Колеса в’їздили на каміння, сковзували з них у воду, віз хитався й колисався, і я держалася міцно драбини, бо боялася, що полечу між каміння у воду. Але водій сидів спокійно за своїм мотором і тільки час від часу поцмокував або погейкував. Замість індикатора, вживають теж вигуку в роді: гайта або вісьта! Так ми тряслися й хиталися з каменя на камінь. Вкінці не стало й того потока, і ми виїхали на покриту снігом полонину. Там, під смереками, стояла самітна хатка. Ледве було її видно з-поза хвої. Як гриб у моху. Така мала, пошита соломою. За хатою стіжок сіна з гострим вершком. Наш мотор спинився, чоловік закинув йому на шию торбу з сіном, і він став їсти. Зовсім навпаки, як ти. Ти їси, коли їдеш, а він — коли відпочиває.

— В хаті були діти. Вони рачкували по долівці й лазили по лавах та постелі, де й лежала мати, що недавно породила ще одну дитину. Була бліда, як полотно, і спливала кров’ю.

— Ти на цьому не розумієшся, тож не розказуватиму тобі, що я робила і як виконала складну операцію в несамовитих умовинах. Але життя врятовано, життя матері. Грошей мені не дали. Не думай, що то так, як тут, в Америці, що докторові не шкодують заплатити. Там би теж не шкодували, але не мали нічого, і про це я знала, коли рушала в дорогу. Жінка тільки вмовила мене взяти вузлик з вісьмома яйцями, щоб не їхала я стільки світу «в порожні».

—І знову стрибали ми й ковзались по камінні й ріні, але тепер уже легше було, бо вниз. І коняка попоїла та напилася води з потока. На ніч ми були знов дома, і мій батько заспокоївся, а то ходив від вікна до вікна, покручував вуса — знову щось, чого ти ніколи не бачив — і хвилювався, чи не сталося мені щось у дорозі. Ні, таких випадків, як із вашим братом, на тих дорогах-бездоріжжях не бувало, але віз міг перевернутися чи могла зломатися якась частина, як от вісь чи що, і ми мусіли б були ночувати в дорозі чи там, на полонині.

— Так, отже, тобі й не снилось би їхати такими дорогами. Ти любиш гладкі поверхні, і швидкість, і газард. Я не хочу тобі докоряти, бо ти розмірно добрий хлопець. Але ваш брат щороку пожирає тисячі людських жить і нічого не помагають якісь винаходи чи поліпшення. Кажеш: не ваша вина? Я знаю: люди дали вам життя, і на них спадає вина. Алеж, людина теж тільки до деякої міри здатна опанувати швидкість і давати собі раду з несподіваними труднощами й подіями на дорогах. А там ще погода, ковзькість, погана видимість чи освітлення дороги, врешті людські нерви, здоров’я, втома — коротко, ряд чинників, що кінець-кінцем можуть коштувати життя вам і їм.

Карусь котиться жваво й помуркує примирливо. Він аж ніяк на такого небезпечного не виглядає, а вже щодо мене, не має ніяких замірів. Він мій приятель.

— Але перестаньмо говорити про прикрі справи! Цур їм, не проти ночі згадуючи!

— Отже, такими дорогами не раз доводилось нам їздити. Інколи куди легше було йти пішки. І, знаєш, несамовито скільки ми ходили! З віддалі часу й простору вірити не хочеться. Я вже не кажу про кількаденні мандрівки горами. То в нас у звичаю. Але от таке: влітку, живучи там, у дімку в горах, я мусіла йти по пошту до сусіднього села. П’ять кілометрів — це понад три милі, в один і другий бік. Але в кишені був лист, лист від коханого. Йти по нього було щастям. Не чулося ніг, ні втоми, було легко й тепло на душі. А знову моя подруга, що вчителювала на Лемківщині, ходила до своєї школи вісім кілометрів в один бік. Отже, шістнадцять кілометрів щодня — між полями, що на них цвіло запашне зілля, між лісами, що шуміли могутньою хвоєю, і поміж сільськими хатами. Ще, вертаючись додому, Юля збирала гриби в придорожньому лісі. А її брат проходив дорогу до Коросна — то повітове місто — сімдесят п’ять кілометрів за один день, починаючи мандрівку десь о четвертій ранку. Усе це пішки, як то кажуть: «з ногами».

Карусь дивується й тому закидає злегка задом. Що то для нього якихось там сімдесят кілометрів чи миль! Годинка або й менше. А бідні людиська лізуть поволі й ледве дихають!

Ми їдемо далі. Дорога стелиться нам.

— Тут нам вільно п’ятдесят. Більше не берім, видно, що хтось мудрий знає, скільки можна. Там перед нами шістдесят, то розпустимо колеса й побіжимо. Бо потім маємо сорок п’ять, потім якесь село поклало собі значок: двадцять п’ять — то попросту черепашиним ходом. А потім маємо нову гладеньку дорогу — три милі. Ах, як ми любимо її! Ти котишся, як гумовий м’ячик, і не чути тебе. Але останній кусень дороги — то ця вузька на обидва боки, де світла разять мене в очі і тебе в твої ліхтарі. Але то тільки двадцять хвилин. Обидвоє тішимось, коли появиться перше світло. Ми візьмемо наліво і за п’ять хвилин в’їдемо в браму. Паркуючи тебе, я скажу:

— Дякую тобі, Карусю, ти їхав гарно і привіз мене в порядку до хати. Але часом я забуваю напростувати твої колеса і тоді дивлюсь — ти втікаєш назад. Тоді я лаю тебе злегка:

— Не втікай, Карусю, нічого не поможе! Раз ми прийшли сюди, то вже мусимо залишитись. Я знаю: ти привик до ґаражу. Який був, то був. А тепер мусиш стояти на дощі й снігу. Я знаю, я все знаю. Але тут наше місце. Той клаптик, що на ньому ти стоїш, і той, де моя кімнатка і де я живу. І немає іншого місця на світі, куди ми належали б, а й немає нікого, хто зустрів би нас на пустих дорогах в неминуче і на пустих ночівлях під смерекою, що сумує самотою серед травника перед шпиталем.

— І ти, охолонувши з бігу по далеких дорогах, станеш (непорушно, погаснуть твої ліхтарі, стукнуть двері і — дорозі нашій кінець. Спи спокійно, Карусю, мій друже! Хай відпочивають колеса твої трудні і спить мотор, мріючи про нові дороги.

— Бо твоє призначення — не сон, а біг далекими дорогами у відоме й невідоме. Дорогами Нової Землі, матері твоєї.

На диких полях

Карусь в’їхав у широку браму та опинився на гарній асфальтовій доріжці.

— Тепер ми вже вдома, — говорила я до нього. — Тільки поверни направо на цю площу перед лікарнею — он, по той бік ставка. Там ти матимеш постій. Позаду два будинки: в одному я житиму, а в другому працюватиму. Так обидвоє притулимось тут, у цьому новому місці. Дуже зручно, що напроти брами є «Texaco». Там братимеш газ, так що все разом і недалеко. Одна біда: ти не матимеш ґаражу. Як літо, так зима стоятимеш надворі. Дуже мене це турбує. Алеж, глянь на вулиці! Там стоїть стільки возів, що майже не вміщуються. Що зробити? Одно добро, що не обтовкатимеш собі боків, заїжджаючи до ґаражу.

Карусь згідливий. Він навіть не воркотів, ані не скреготів: повернув зручно вбік і зупинився на постій під розлогим кленом. Високі дерева росли на схилі понад ставком. Вони затінювали теж перші ряди авт на площі для паркування.

— Принаймні матимеш тінь і продув, чого не було в ґаражі. Зима швидко минеться, а навесні співатимуть тобі птахи й шумітиме струмок, що протікає через ставок. Так гарно влітку, коли на ставку зацвітуть великі білі троянди латаття!

Повернений очима до ставка, Карусь став розглядати нову околицю. Його світла купались у воді і, здавалось, що має їх не двоє, а четверо.

Я поселилась у будинку ліворуч. Була то подовгаста модерна скриня, побудована на межі просторих піль, зарослих дикою травою. Ніхто ніколи їх не доглядав, трави не косили. В ній жили птахи, то був заповідник для них. Я назвала їх Дикими Полями. З-поза них сходило сонце — там, за рейками, що опоясували поля. Інколи пробігали ними поїзди, і тоді ставало відрадніше в тиші й пустці, що царювала на Диких Полях. Десь був світ, і від нього поїзд приносив привіт.

У сусідньому будинку я працювала. То була лікарня, і там лежали мої хворі. До них я ходила двічі на день і лікувала їх. Щождо Каруся, то він тут ні при чому. Обидва будинки стояли поруч, і нікуди було їхати. Тож Карусь байдикував собі. Інколи їхав зі мною до будинків, де жили ті люди, що часом хворіли. Тоді його життя ставало більш різноманітне. Та, взагалі, нічого цікавого йому тут не могло трапитись, бо, як і його пані, він жив на терені лікарні, куди не заходили чужі люди і не заїздили чужі вози. На автопостою стояли вози працівників, і згодом ми навчились пізнавати деякі з них. Інколи приїздили сюди автами люди, що відвідували хворих. А втім, для них був окремий автопостій, як то буває і при інших лікарнях. Над в’їздом на площу видніє звичайно напис: «Автопостій для відвідувачів».

Отож, попливло спокійно Карусеве життя. Упродовж трьох літ ми не дістали ні одного карного наказу — тут кажуть «тикет», — не мали ні з ким зудару. Інколи ми залишали місце своєї праці та їхали куди-небудь. Найчастіше до Дітройту. Інколи ми їхали на Діброву, то знову на летунський майдан чи до когось у гості. Поїздки не далекі, серед нецікавої природи, серед злегка хвилястих піль. Під час їзди звичайно я щось розказувала Карусеві.

Восени ми їздили збирати опеньки, і для цього діла Карусь був дуже потрібний. Щождо поїздок на летунський майдан, то одна з них була прикра, і її ми й досі пам’ятаємо. Була ніч, і на замерзлі дороги падав свіжий сніг. Колеса ковзались, ми їхали поволі, і я з великим зусиллям держала керму. Проте двічі ми сковзнули з дороги: раз на протибіжну лінію, другий — у рів. На щастя, на дорозі не було нікого, і ми швидко в’їхали знову на свою лінію. Рів був невеликий, такий, що відділює лінії і, на щастя, земля в ньому була замерзла. Тож ми позадкували і якось вигреблися з біди.

Такі були наші невеликі пригоди під час перебування серед Диких Піль. В той час ми мали змогу приглядатись до тварин. З моїх вікон було видно простір Диких Піль. Навесні виводилось на них безліч птаства. Найкраще було спостерігати сім’ю фазанів. Їхнє металічне трублення роздавалось у травах. Перед самими моїми вікнами маршувала ціла сім’я: мати-фазаниха, за нею «гусаком» фазанята, а позаду батько-фазан. Інколи вони виходили на дорогу. Авт не боялись — зовсім навпаки, як людей. Я сказала б, що змалку вони привикли до авт і пізнали, що вони нешкідливі. Та до нас, людей, вони чомусь не привикли, хоча пан Лач сипав їм зерно. Туди вони й поспішали вранці та надвечір. Тоді проходили повз Каруся, і він міг спокійно розглядати пишне кольорове пір’я фазанів, їхні гарні довгі хвости та швидкі ноги.

Думаю, що ще цікавіше було Карусеві розглядати звірів, що або жили над ставком, або заходили туди пити воду. В самій же воді жили табунці золотих рибок, і було весело спостерігати їхнє плавання. Інколи я кидала їм хліба, і вони виловлювали його з води та ласо ковтали.

У маленьких заточках гралися водяні комахи. Вони наче зернята соняшника: зверху чорні, під сподом біляві. Крутяться колесом, танцюють мережкою, деякі відлучаються від гурту, біжать просто і зараз же вдаряються головами об інших. Танець спиняється, зернята соняшника збиваються докупки і лежать непорушно. Нагло мережка розприскується, і зернята знову ведуть свій хоровід у малій заточці.

З води виринуло перше латаття. Безліч птахів співає в травах і на деревах, і трублять фазани металічним звуком з своїх героїчних горлянок.

Над ставочком весна.

Водяний щур виринув з-під містка і, висунувши бронзову голову, заклопотано-стривожено розглянувся. Зараз же кинувся вплав, його ноги зручно розгрібали воду, за ним плили зморшки-хвильки, як за маленьким судном. У чому справа, звірочку? Чи ти зацікавлений у хлібі, що його я вчора кинула у воду, а дурненькі ліниві рибки не з’їли? Він он, при другому березі, куди ти намірився плисти. Чи, може, маєш якісь інші, власні справи, важніші для тебе?

Бронзовий звірок поринає, і вода вигладжується. Врешті він поблизу своєї нори в березі і туди непомітно залазить.

Недалеко від Каруся у траві зайченятко. Воно прилягло, бо чогось налякалося. Коли все стихло, зайченя піднялось на задні лапки й полохливо розглядало світ: свій і наш, малий світ. Все спокійно — і зайченя пострибало травою. Тільки біле підхвістя ясніє ще короткий час за кущами.

Великі крислаті плакучі верби опускають коси й купають їх у воді. На грубій гілці щось чорніє. Що це? Полоскун. Приліг до гілки, спустив передні лапи. На голові чорні окуляри. Полоскун поклав голову на лапи й спостерігає, що діється під деревами. Врешті, мабуть, набридло йому сидіти бездільно. Збігає з дерева й поспішає в лісок: там бочки із сміттям, там відпадки харчів. Легка здобич, корисний наїдок.

Чорний довгий вуж напився води й ліг спочити на містку. Але він не спить, його сяючі, наче скляні, очі постійно на сторожі. Хай помітить щось тривожне — круть-верть і зник між травами. Майже не похитнулись над ним. Шукай його тепер!

Це Америка, молодий край. Тут поруч великої інституції — дикі поля, і в них живуть тварини. Позаду ліс і чагарник. Непролазні, помотані, виткі кущі — ожинники, що родять безліч солодких ягід, дикий виноград, що сп’явся високо на дерева і своїм тягаром згинає їх, а, може, й убиває.

Коли розцвітає латаття, є літо. Біля будинків скриплять гойдалки, і в пластикових басейниках плюскаються діти. Їхній веселий гамір долітає до Каруся. Йому певно теж хотілось би купатись. Гаряче ж бо на нашому світі! Карусь ховається в тінь клена. Я запевняю його, що ще тільки день-два — і ми поїдемо кудись. Може над затоку, де стоїть кілька трейлерів. Там живе сім’я пані Райзер, там з одного боку канал, над ним кілька грядок, а далі теж дикі поля з птаством. З другого боку — комиші й затока, сірувато-пастелева затока й небо.

Восени на ставок падає жовте й мосяжне листя, а вітер колотить ним по воді. У ліску за школою висипались опеньки. Цілі великі сім’ї. Капелюхи в них ясні, плоскі, широкі. Десятки разом. Притулились до пеньків по зрізаних деревах. Їх прикрили буйні трави. Вдень ми обидвоє з Карусем їдемо туди. Поруч школи будинок, там мої хворі. Але я краду півгодини часу і швидко пробігаю схил над багонцем, що слезить на дні. Намічую сім’ю опеньків, поклавши на пенька бляшанку, тріску чи кийок. Швидко їдемо назад. Надвечір, коли вже сіріє, ми вертаємось. Карусь залишається біля школи, а я мерщій за своїми опеньками! В руці ніж, у другій коробка. Швидко знаходжу намічені місця, відрізую у грибів стовбурці понижче капелюхів і кидаю їх у коробку. Вона швидко заповнюється, мені не треба шукати, тільки брати намічене. Несу до Каруся і кладу в багажнику, звідкіля беру другу коробку.

Швидко, швидко! Уже зовсім темніє — це друга половина жовтня — і ми вертаємось з засвіченими лямпами. Обидвоє ми задоволені. Здається, що Карусь любить ці поїздки. Він пахне грибами, по-осінньому, рідно-знайомо.

… колись, там далеко, за Великою Водою, ми ходили на опеньки й несли їх у бляшаних відрах. Руки наші мліли й терпли, а ноги боліли від довгої мандрівки і петлястих доріг, якими ми ходили по лісі, шукаючи грибів. У руках китиці осінніх квітів, що розцвітали в лісі, на душі тиха радість і задоволення.

В хаті запах грибів. Їх чистили, варили, складали у слоїки. Так робитимемо й тут. Два життя зустрінуться над коробками грибів, дві країни розведуть поезію грибозбору.

Узимі, коли ставок замерз, Карусь сумує. На його вікнах наморозь з льодовими взорами, цілий він присипаний снігом. Наче полюкрована «баба». Швидко бо Різдво, і пора на «баби».

По ставку ковзаються діти, і їхні веселі вигуки полошать тишу зимової пустки. Смерека прибрана святково: разки кольорових жарівок обмотали її. Увечері вони світитисьмуть і нагадуватимуть усім хворим та самітним, що настало Різдво. Перед поблизький будинок виїхав Санта із своїми ренами. Он Рудольф, і в нього справді червоний ніс. З будинку лунає спів колядок. Пластинки сповіщають малий світик, що сталась Весела Новина.

Карусеві тоді теж цікаво. До лікарні приїздить багато гостей. Вони відвідують своїх хворих. Інколи залишають їм дарунки, то знову, якщо це можливе, беруть їх із собою додому на свята. Діти вовтузяться, залазячи до авт, і тішаться їздою. Але Карусь залишається і здрімується під сніговим рядном.

Так Карусь проводить час. Від зими й до зими. Так пливуть його роки: три їх. Здавалося б, що то тільки один.

Купіль

Карусь любить купатися. Це зовсім певне. Ви тільки погляньте на нього, коли він виїздить з ґаражу, де його мили. Він цілий сяє й блищить, вікна сміються, і в них розщеплюється соняшне світло. Кольори веселки граються по кутках скла, а найбільше біля дірки. Хтось вибив її у склі. Вона кругленька, наче горошина. Так наче б хтось вистрілив маленькою кулькою. А, може, то який камінчик у дорозі пробив вікно? Ні одного, ні другого я не знайшла в авті, тож кого обвинувачувати? Дірку ми маємо вже довший час, і вона нам не шкодить, хоч люди запевнювали, що взимі скло трісне від морозу. Але, нічого такого не сталося.

Отож, сяє Карусь усіма кольорами веселки — чистий, веселий і задоволений. Ще закінчують висушувати його такі чорні панове в рукавичках, з ганчірками в руках. Вони заходять навіть в середину, витрясають пил і витирають килимки на підлозі та куряву на шибках. Ще тільки заплатити, сісти за керму і гайда в дорогу.

Тепер, після купелі, Карусь зовсім не похожий на того, яким був досі. Які заболочені були ті колеса! Що ж, ми приїхали з села, і частина нашої дороги була м’яка. Ще на подвір’ї два робітники помили колеса, пускаючи на них гарячу пару з тонких вигнутих рурок. Вона шипіла, розбризкувалась, і здавалося, що ця пара зараз же підхопить авто й піднесе його вгору і вгору, аж до хмар.

Потім авто в’їхало на сталеві рейки, його намилили пінистим милом. Вікна геть замилили. Мені казали забиратися з воза. Тепер уже, стоячи збоку, я спостерігала найприємніше: Карусь їхав поволі по рейках, згори лився душ, круглі та вальцюваті щітки чистили його боки й дах. Разом з милом і водою спливав бруд, і вже тепер сяяв лак та вилискувався хром. Ось тільки висушити й викінчити.

Сидячи за кермою, я зідхала з полегшею: а-а-а! Як приємно бути викупаним, чистим, веселим! Котитись по рівному асфальті та підспівувати собі під носом! Мені здавалося, що то мене так гарно помили-викупали.

Так бувало в місті. Тут, на Диких Полях, ми дістали няню. Дуже гарну й молоду дівчинку. Вона мила Каруся. Тепер уже ручно. Ставала на стілець і, набравши губкою мильної води з відра, мила нею дах та боки. Дуже дбайливо обмивала середину й витирала все насухо. Її великі веселі карі очі сміялися крізь скла вікон, а її тугі литки випинались під ногавичками синіх робочих штанів. Вона раділа, що заробить собі на цукерки або на кіно. Тут, в нашім закладі, це було дозволене тим, що не були тяжко хворі й могли працювати. Це навіть було корисне для них.

Отже, Карусь стояв у калабані мильної води, і під ним чорніло болото. Шерон показувала його замурзаними руками і сміялась грімко. Вона була маленьким дурником, і батьки віддали її сюди, щоб ми прибавили їй розуму. Ходила до школи — тої, за якою ми збирали опеньки. Та не багато її могли в школі навчити.

Її ще змалку більше кортіло до пустощів, ніж до чогось путнього. Подумайте тільки: вже трилітньою дівчинкою вона вбила каменем качку, що жила собі у сусідів та паслась на травнику. Навіть не знала, чому. Бігала з хлопцями, билася з дітьми. Завжди подряпана й поранена, не погоджувалася з іншими дітьми, не шанувала виховників.

Тут у всіх будинках, де її приміщувано, була самовільна, не слухала нікого і не визнавала ніякої дисципліни. Самовільно залишала заклад, у якому бешкетувала, розбиваючи обстанову, радіоапарат, розкидаючи свої речі. Батьки, що мають більше таких неспокійних дітей, привозили її завжди назад. Вони самі теж не дуже розумні, а що найгірше п’ють-розпиваються. Так, це дівчатко зроду обтяжене пияцтвом батьків. Звідкіля ж їй взяти розуму та навчитись доброї поведінки?

Нарешті на Шерон знаходять раду: її переносять до будинку, де живуть самі старі недоумкуваті жінки. Там ні з ким уже пустувати, ні з ким бешкетувати. Шерон стає поважніша, їй дозволяють виходити, дають усякі доручення. Вона ходить з будинку до будинку, розносить папери, розпорядження управи, листи й посилки, що приходять до хворих.

На її порцеляново-рожевому личку пустотливий усміх, її зоряні очі сяють. Вона струнка, темноволоса, наша няня. «Чи добре помила авто?» — запитує мимоходом. Коли я хвалю її роботу, вона пригортається до мене, я гладжу її голівку й питаю:

— Чи ти чемна? Ні з ким не б’єшся? Як там у школі?

На все вона відповідає «О. К.» Пригорнувшись щільно, шепче мені до вуха: «Маю хлопця, я залюблена, і ми одружимось».

Ах, то від неї ця шматяна рожечка, що її носить у дірці від ґудзика ясноволосий Билі!

Тепер весна, і сонце всміхається до людських дітей, хоч вони й дурники. І їх принаджує життя.

Думаю, що Карусь теж любить гарну дівчинку. Особливо, коли, перехиливши голівку, дбайливо намащує його воском і при цьому приспівує:

Бідна мала Шерон має всього шістнадцять літ, і Билі теж не більше. Чи розвинуться вони умово і чи зможуть вийти на світ та жити самостійним життям?

Шерон сідає поруч мене, я повертаю керму, і ми їдемо. Так трохи проїхатись по стежках парку, де є наш заклад, де живе Шерон і багато таких, як вона.

Потім Карусь дрімає над ставком, де над білими трояндами латаття граються прозоро-сині стрикози.

Лекція історії

Я завела мотор — швидко й легко, без ніяких труднощів. Переклала ручку на «R», що означає «назад», бо перед нами був цементовий поріг і нам треба назад, потім щойно можна повернути й виїхати з-поміж возів на автопостою. Тоді вже перед нами рівна дорога.

Раптом мотор погас… Карусь, уже «неживий», покотився кілька кроків назад і зупинився. Ні кроку вперед, ні назад! Я пробувала завести його знову, чекала хвилину й стала надумуватись, потім полаяла Каруся. Бо хто винуватий, як не він?

Таж і моя рука, і моя нога ті самі, що вчора, бензини доволі в збірнику, а та псяюха рвонула й спинилася — і ні руш далі! Бо йому не хочеться їхати! І крапка, і кришка!

— Ти теж норовистий, чорт знає, чого тобі захочується! Якби я поводилася так, як ти, не було б кому працювати. Хто тоді заробив би на бензину й мазь для тебе? Хто оплатив би дозвіл і викупив для тебе нову табличку з числом? Хто платив би Шерон за те, що так тебе миє та воскує?

Карусь мовчить. Спроби зрушити його не вдаються.

— Бачиш? Ти впертий, як той осел! Що було б, якби я була така сама? Адже я встаю щоранку — все одно, чи почуваюся добре, чи ні. І, хоч надворі мороз, хоч і сніговій, одягаюсь і йду до праці. В той час ти дрімаєш собі, й ніхто не наганяє тебе. Щойно тепер, по полудні, коли мені треба їхати до будинків, де мої хворі, щоб оглянути їх, і я прошу тебе поїхати зі мною, ти робиш церемонії, показуєш свої примхи, ми стоїмо на площі і тратимо дорогий час. Але тобі це байдуже! Ти не зацікавлений у часі, хіба що в кількості миль на годину, а коли ти не робиш миль, то тобі байдуже, чи то година, чи день.

Немає відповіді.

Виходжу з авта, підношу віко мотору й починаю майструвати. Пробую, чи рурки, що ведуть до карбюратора, не повідставали. Таке вже траплялося. Ні, вони держаться міцно. Навчена досвідом, заглядаю, чи доволі бензини й олії у збірниках. Все в порядку. Ага, знову клопіт з тим самим хлипаком. Смикаю за оцей валочок догори й униз — не йде. Правда, до цього треба двох: одного, що рухав би цим валочком, і другого, що злегка надавлював би на акцелератор. Розглядаюсь — ніде ні живої душі. Нарешті в передвечірньому тумані майорить людська тінь.

Підійшов якийсь чоловік.

— Прошу вас, поможіть мені застартувати віз.

Чоловік поглянув на мене бездумними очима, минув мене й пішов далі з своїм кошиком.

Ах, це наш пацієнт! Він носить ліки з аптеки до лікарні. У нього лиш стільки розуму, скільки треба для виконання цього нескладного завдання.

Хтось спинив авто. Певно якийсь наш працівник. Я підійшла до нього і стала просити:

— Допоможіть мені застартувати віз, прошу вас!

— Я не механік! — відповів чужий чоловік. — Чому б вам не піти до будинку та не викликати телефоном газстанцію, щоб прислали механіка?

— Е, не потрібно мені його! Мені треба тільки малої допомоги: помахати… ну, і цим…

Чужий чоловік приглянувся до мене підозріло.

— Не знаю, чим вам там треба махати. Врешті — в мене немає часу!

Він залишив мене біля авта й пішов своєю дорогою. Алеж, до лиха, як називається той прутик, що ним треба помахати? Коли це зробити, то хлипник відчиняється.

Я сперлася на Каруся й надаремно намагалася пригадати собі. Та воно зовсім вилетіло з пам’яті!..

Врешті над’їхала моя подруга. Але і їй я не зуміла сказати, чим то треба помахати. А втім, навіть, якби я назвала це, вона не могла б мені нічого допомогти, бо на авті нічогісінько не розумілася. Тож зробила мені єдину прислугу, на яку була здатна: попхнула мене, чи, власне, Каруся. Коли ми вже були на дорозі, і Карусь чи то розігрівся, чи надумався, я нагадала собі, що це отой бісів «човк» та вирішила таки поїхати колись до поважної майстерні, щоб його підмінили — а, може, не його, а якусь іншу частину.

Ця пригода нагадала мені іншу, трохи подібну. Я стала розказувати Карусеві, забувши вже свою злість на нього і на свою пам’ять.

— Їхала я раз на гарну прогулянку на Захід таким поїздом, що має прегарну назву «Зефір», скляний дах і вигідні сидження, що розкладаються на ніч. Проїхавши пустиню, не таку піскову, як Сагара, але цілу з червонявого піску й скель, ми опинились у сточищі річки Колорадо. У тих місцях вона ще молода, але жолобить глибокі й дуже кольоритні каньйони. Вони захоплюють своєю різноманітністю і грізними гострими скелями, що підіймаються з дна і стін каньйону. В одному місці наш поїзд зупинився. Ми ждали на поїзд, що їхав з противного боку. На бічних рейках стояв вантажний поїзд. Ти знаєш їх досконало. Скільки разів нам доводилось вичікувати на схрещенні дороги з рейками!

Поїзд повзав, наче повільний великий червяк. Електричний льокомотив, похожий на страшного звіра з жовтими грізними смугами та страшним оком циклопа, тягнув безконечну валку вагонів. Я дивилась на них, читала написи й поволі забувала нетерплячку. Перед моєю уявою просувався цілий цей континент. Канадські лінії CPR і CNR розказували про велетенські простори Канади. Там українська людина стала сіяти жито-пшеницю, а інші шукали пригод — добували золото й полювали на полярних тварин. Згодом Чезапік та Огайо перенесли мене над велику затоку Атлантики Чезапік і воднораз стали розказувати історію індіанських воєн. А Санта Фе і «чіф» перекинули мене у Великий Каньйон і до соняшної Каліфорнії, на побережжя Пацифіку. Пірнувши в спогади й картини уяви, я й забула про наш поспіх і нетерплячку чекання. І, бувало, слимак-поїзд проїхав уже, а ми ще хвилину стояли, пірнувши в спогади далеких доріг, у минуле часів піонерів, індіянських мандрівок і змагань. Аж хтось трубив на нас, тоді ми наче прочунювались та їхали далі. Люблю, о, люблю американські поїзди.

Отож, наш поїзд стояв і терпеливо чекав.

По рейках повз поволі вантажний поїзд. І знову написи, що розказують про далекі мандрівки. Один з них, Ріо Ґранде, нагадав мені щось забуте. Давно, давно — за дитячих, шкільних літ. На стіні велика мапа Америки, неоглядні простори, розповіді, пригодницькі повісті й романи. Новий Світ. Такий принадний! Так кортіло поїхати туди. І не снилося, що ця мрія здійсниться колись.

Але Ріо Ґранде — що це й де воно? Велика ріка — назву легко зрозуміти. Алеж де вона, і яка історія пов’язана з нею? Таж колись у школі щось розказували про неї!

Ріо Ґранде… Ріо Ґранде… Я не могла думати про щось інше. Ця назва просто опанувала мене. Я вирішила довідатись про це трохи більше від інших подорожніх. Вони ж американці, деякі молоді, недавно закінчили школи. Врешті, і без цього певно пам’ятають історію своєї країни.

— Вибачте, пані, що турбую вас: ви напевно знаєте, що таке Ріо Ґранде, — запитала я найближчу сусідку.

Сивоока пані приязно посміхнулась, але не могла нагадати собі, що це й де. Те саме було з милою молодою панночкою.

«Ов, справа не проста, — подумала я. — Треба почати з іншої бочки!»

— Яка ваша професія, пане? — запитала я чоловіка в середньому віці. — Вибачте, що питаю, але мені треба деяких інформацій з історії чи географії.

— Алеж прошу дуже! Про що йдеться?

— Що таке Ріо Ґранде і де воно?

— Це залізнича лінія. Ви бачили її вагони, вони всі мають такий напис.

— Ну, добре, алеж і напис щось значить. Звідкілясь же взяли його!

Пан усміхнувся приязно й порадив запитати залізничника: вони знають трохи більше про поїзди. Географія? Історія? На жаль, він учитель англійської мови.

Чергова особа, яку я запитала про професію та про оце навіжене Ріо Ґранде, була бібліотекаркою у відділі чужоземних видань. Може хтось, що мав чи має діло з дитячою літературою…

Один милий молодий пан без надуми відповів:

— Ріо Ґранде — це пісня. Дуже гарна пісня перших поселенців.

І заспівав тихенько прегарну першу строфу, що кінчалася рефреном:

— Я знаю цю пісню, я люблю її. Це про тих, що мандрували, шукали золота і гинули над ріками Каліфорнії.

— Так Ріо Ґранд — ріка в Каліфорнії? — я запитала.

— Ріка? Ні, не уявляю собі! — заперечив пан. — То якась любовна пісня, і Ріо Ґранд — певно ім’я індіянки, як от Шенандо.

І пан заспівав:

Пісня чудова, і я слухала її з захопленням. Алеж Ріо Ґранде?

Я пройшла ще декілька фотелів, минула ще кількоро людей, розпитуючи про їхню спеціяльність та про Ріо Ґранде. Ніхто не знав, ніхто не чув…

На останньому фотелику сидів старший пан. У руці подорожній довідник, на колінах записник. На ньому закреслював нашу туру й зазначував зупинки. Почувши мій запит, звернений до його сусідки, підвів голову, спинив на мені довгий здивований погляд і, не чекаючи запиту, так і висипав:

— Ріо Ґранде — так читають цю еспанську назву в Европі, і так колись давно вчили мене в школі — це ріка. Повна її назва: Ріо Ґранде дель Норте. Вона становить границю між Сполученими Штатами і Мехіко. Мехіканці називають її «Великою Рікою Півночі», бо вона й справді на півночі від них, а американці називають її південною, бо вона відмежовує їх від південного сусіда. В ході мехікансько-американської війни американці відвоювали від Мехіко велику частину Каліфорнії та сьогоднішні південні стейти Тексас і Нью Мехіко. В 1848 році укладено мировий договір у Ґвадалюпі. Підписав його тодішній президент Мехіко отець Гідальґо. Тоді встановлено границю між обома державами по Ріо Ґранде дель Норте.

Я слухала давно призабутої лекції історії Нового Світу… Інки… Ацтеки… Майо… Кортез… Максиміліян… отець Гідальґо…

— Дуже, дуже дякую! А то я не могла знайти нікого, хто хоч назву ріки знав би чи розумів би. Дозвольте запитати: ви історик?

— Я лікар-дентист, тепер у Чікаґо. Пережив у Відні весь терор гітлерівського винищування жидів, опісля ж виемігрував до Америки.

Я, Карусю, сіла поруч старого пана, і вже з тої пори ми розмовляли, разом оглядали країну й захоплювались нашою мандрівкою.

Чого ми не знали, те знаходили в подорожньому довіднику й віднотовували. Старий пан — щоб запам’ятати, як оцю мехіканську війну, а я — щоб використати колись у своїх писаннях. Бо все забувається. Нашу коротку пам’ять присипає життя новими враженнями і придавлює новими подіями. Аж колись, як зайде потреба нагадати собі, вийде так, як у мене з назвою ріки або з отим противним «човком». Все ж, як би не було, ці люди повинні б хоч трохи знати історію своєї країни…

У щирому полі

Нас запросили на фарму. Жили там наші знайомі, давні емігранти. Нам хотілося знати, як вони живуть. Крім того, обіцяли добрих голубців. І багато в них опеньок. Вирішили ми — я і моя подруга, їхати в суботу по праці, якнайраніше, щоб і в гостях побути і грибів назбирати та ще завчасу поспіти до Дітройту, де я мала того вечора читати доповідь.

Щоправда, господарі розказали нам дуже докладно, як їхати і як знайти їх фарму, проте ми трохи блудили. Якось усі дороги похожі одна на одну й фармерські будинки такі самі. Все таки ще впору пообідали. Голубці справді були дуже смачні. Потім оглянули фарму. Не вирощували там нічого, зате годували свиней і курок, і було кілька корів. З продуктами — яйцями, маслом, сиром і сметаною їздила господиня до міста. Раз у тиждень, у четвер, її зелений вантажник роз’їжджав вулицями Гемтремку. Фармерка розвозила оці продукти своїм знайомим, що ще не привикли купувати їх у великих суперкрамницях, бо не мали довір’я до свіжости харчів.

Дуже цікавили нас курки. Вони стояли рядками у вузькій довгій клітці та їли зерно з жолобця, що був перед ними. Позаду кожної курки низом ішов конвеєр. Він посувався поволі, і на нього курки несли яйця. Звідти відвозили яйця до контори. Там їх сортували, прикладали до мірки, рівночасно просвічували і складали в коробки. Так курки теж працювали на конвеєрі. Ще один вивозив гній і висипав збоку біля курника. У курнику завжди було чисто, та, між нами кажучи, не пахнуло приємно. Нас дивувало, що такого корисного для поля погною тут не використовують, ще й платять чоловікові за те, що його вивозить. Співчували ми і куркам. Оці веселі й моторні домашні птиці, що «там», у нас так добре знають господинь, ходять за їх ногами та прибігають на поклик, коли їм сиплють зерно, тут були сумні байдужі в’язні. Вони не могли взагалі рухатись. Єдиним їхнім завданням було їсти цілий день і нести яйця. Дуже невесела програма життя! Всі вони були одної масти — білі. Так, видно, господарі вели свою курячу справу.

По опеньки пішов з нами господар. Провів нас через місточок, що був дощечкою, перекинутою понад потічком, та радив шукати опеньок під берізками на схилі. Робота була мозольна. Ходиш так по лісі, пильно розглядаєшся, та опеньок ні сліду! Що за причина? — питаєте господаря.

— Е, бо ви не вмієте шукати опеньок. Погляньте, в мене вже близько пів відра, а ви ще в порожні.

— І справді! Чому ж це так?

— Бо то так: до грибів узагалі треба мати розум. Хто його не має, гриба не знайде. То раз. А друге: треба знати, які і де родяться, в котру пору дня й тижня. Ви он гляньте: нема нічого, правда? А тепер?

Господар присів під деревцем і відгорнув сухе листя. Під ним виднілася купка опеньків тісно притулених один до одного. Ще свіжі, ясні, слизькі від роси шапочки, накраплювані темними цятками. Під капелюхом білий ніжний хвартушок покриває шийку гриба. А все купками, зрідка тільки де-не-де по одному.

— Так он воно як! То нелегка праця!

— А ви чого хотіли? Того тижня я ходив на гриби, а як вернувся, то спина так боліла, що два дні не міг випростуватись. Грілки треба було прикладати та ще й розтирати.

— Буде ж нам, буде! А я думала, що воно так, як у нас, за школою. Великі ясні шапки видно здалеку, нічого за ними повзати.

— Бо то ранні, їх називають літні — ці великі, ясноголові, що ростуть такими великими купами. Є і в нас такі, але, поперше, їх пора вже минула. Та й ваші теж уже не родяться тепер. Подруге, вони не такі смачні, і не такий у них запах, як у цих зимових. Зберігати на зиму тільки оці зимові варто. Те саме, коли хто любить сушені.

Так господар навчав нас грибової мудрости. А нам здавалося, що знаємо все.

Смеркалося, як ми виходили з лісу.

— Поспішаймо, Тамаро! — я просила подругу. — На дорогах уже сутінки, а ми не дуже тут орієнтуємось. Ще заблудимо. А втім, у мене ж доповідь! Перед тим мені ще треба заїхати до сестри, завезти їй опеньки. Коли то буде?

— Поспішимо — поспіємо! — запевнювала Тамара. Вона молодша, очі в неї добрі, і вона кращий водій свого Пеша. А ми обидвоє з Карусем трохи підтоптані.

Круті дороги та ще в сутінках і справді завдали нам мороки. Доводилось зупинятися тричі біля фарм та розпитувати дороги. Дивились на нас підозріло: що роблять дві жінки та ще й у двох автах серед піль уночі? Вони не знали, що, виїхавши на Велику Дорогу, ми зараз розстанемось, бо Тамарі припадає інша дорога, як мені.

Нарешті виїхали на відому нам з назви дорогу Метамора і вже нею дісталися до Великої Дороги. Тамара затрубила декілька разів, прощаючи мене, і зникла за поворотом. Ми ж обидвоє з Карусем в’їхали на асфальт і зідхнули з полегшею. Дорога вже проста, і за нами вже м’які сільські дороги, з ямами та закрутами.

Але, що це? Як тільки ми трішки підбігли, Карусь став утрачати швидкість. Негайно я з’їхала на крайню лінію чи, як тут кажуть, «рамено» — саме впору, бо Карусь спинився, як неживий. У нього не було зовсім газу! Увесь запас, що ми мали, зужили там, між фармами. Здавалося, що ним заїдемо ще до Дітройту, а воно он що вийшло!

Я вийшла з воза і стала надумуватись, що зробити. Було вже темно. По Великій Дорозі тільки зрідка проїжджали авта і то з великою швидкістю. Таких не зупиниш. А ще ж у мене не було ручного ліхтарика…

— Біда, Карусю! — скаржилась я. Треба нам було набрати газу, вибираючись у дорогу. Добра наука на майбутнє: ані тобі, ані збірникові нема що вірити. В цьому випадку таки не ти винен, а я. Але, як тепер направити помилку? Хто схоче порятувати мене?

Карусь стояв безрадний і сумовито задуманий.

— Знаєш що? На Великій Дорозі нам не вдасться нікого спинити. Авта мчаться із швидкістю найменше сімдесяти миль і, навіть, якби побачили нас з-поза повороту, не зможуть або радше не схочуть спинитись. Кому, врешті, болить чужа біда? Хоч то, ніби, на дорогах існує щось таке, як увічливість водіїв…

Праворуч ліс. Лісом веде дорога, що поблизу нас впадає у Велику. На ній час від часу миготіли світла, але швидко зникали десь на якомусь лісовому схрещенні.

— Немає іншого способу, тільки ждати. Хтось же їхатиме і повз нас. На щастя, вони мають знак «стоп» перед в’їздом. Там я полюватиму на них. Алеж моя доповідь? Уже й так пізно!

Я залишила Каруся його власній долі й підійшла до схрещення доріг.

Є! Їде! Не зник там, у лісі. Згодом я довідалась, що там, за схрещенням, є розвагове місце, де можна добре з’їсти та ще ліпше випити. Ну, і обслуга… Туди вони їхали і там вони зникали! Але цей один їде просто на нас. Зупинився! Я підійшла до нього й стала просити порятувати мене. Був то чоловік коло тридцятки, худий і без усміху. Оглянув авто, попробував стартувати — не йшло.

— Ну, так, без газу не поїдеш, це певне! Але, як ви пускаєтесь у дорогу в порожні?

Що було йому пояснювати? Я тільки просила, щоб, проїжджаючи поблизьке містечко — їзди до нього яких сім хвилин — повідомив станцію ААА. Хай приїдуть з газом і допоможуть мені!

— Можете залишити авто, а самі їхати зі мною. Там собі поладнаєте справу, — муркотів під носом.

Я приглянулась до нього. Було щось немиле в його обличчі. Декілька днів тому в цій околиці трапився злочин, і досі поліція шукає винних…

Дурниця! Теж прийшло до голови! Алеж без газу…

Я завагалась. Він пильно дивився на мене. Його темні очі не мали ні іскорки ввічливости.

— Ні, я таки залишусь біля авта, а ви тільки зробіть мені ласку й перекажіть ААА в Оксфорді, що я тут. Це ж їхній обов’язок поладнати таку справу.

Ніч, пустка, і ми обидвоє безпомічні в щирому полі.

Час від часу пробігали повз нас авта, та ніхто й не думав зупинитись.

Я ходила туди й назад та непокоїлась. Час біг.

— Сім хвилин туди, хай і десять — оці з ААА хай їдуть повільніше, все ж не їхатимуть довше як чверть години. Разом пів…

Я поглядала на годинник, час йшов. Алеж моя доповідь!? Уже півгодини тому я повинна була почати.

— … коли ще за десять хвилин нікого не буде…

На бічній дорозі, звідкіля приїхав попередній водій, замиготіли світла. Вони й не зникли там, у лісі, а стали наближуватись до нас. Я стала давати знак рукою, що потребую помочі. З авта вийшов молодий чоловік, темна, гладко причесана чуприна, ввічливі карі очі. Можна було мати довір’я. Я розказала йому, що трапилось, як і про те, що просила стрічного, щоб допоміг. Оце вже півгодини тому…

Без вагання я пересіла в його авто, і ми поїхали до містечка. По дорозі він розказував мені автомобільні пригоди, і ми з них сміялися. Був студентом університету, заскочив до батька на кінець тижня. Алеж, чому той чоловік не поладнав справи?

Ми спинились перед станцією, і мій товариш розповів, у чому справа.

— Так, я знав, що якась жінка чекає без газу та ще й поблизу Веселої Гостинниці. Думав, що хтось їй допоможе. Сам не можу залишити станції, бо я один — мій помічник поїхав у терен.

— Врешті той чоловік узяв у мене баньку з газом і поїхав — уже з півгодини тому. Повинен там бути.

Для певности ми взяли ще одну баньку й повернулись туди, звідкіля приїхали.

— Мені страшно прикро, що вас турбую, — оправдувалась я. — Але я щаслива, що ви мені допомагаєте.

— Ну, так. Жінка, сама, вночі…

Біля Каруся стояв чоловік з банькою в руці. Був лихий.

— Я тут ходжу, заглядаю, а вас немає, ви собі з хлопцем гуляти поїхали! Шкода мого часу!

Його очі дивилися пронизливо, вперто.

Я стала виправдуватись, що поспішаю, що не знала, чи хто із станції приїде, тож скористала з того, що цей джентлмен…

Я заплатила йому за газ і за витрачений час. Він пішов поволі до свого воза. За ним потягся запах горілки…

— Зайшов по дорозі напитись, — сказав мій товариш, наливаючи газу. — Щастя, що ви не опинились на його ласці!

Молодий пан не лише допоміг мені пустити авто в рух, але й супроводив мене знову до Оксфорду.

— Різне може трапитись у дорозі. Але до того чоловіка в мене немає довір’я. Хто знає, чи десь не чатує на вас, — говорив, прощаючись зі мною.

Було так гарно зустріти в дорозі когось увічливого, милого й приязного. Я жалкувала, що не можемо їхати разом в одному авті. Але й так було мені приємно спостерігати в дзеркалі його віз, що їхав слідком за мною. На станції, куди я заїхала набрати газу, він попрощався гудком та вернувся туди, звідкіля приїхав. Мав їхати до дядька у сусідній оселі.

Привіт вам, милі, добрі водії, що, не шкодуючи часу й зусиль, рятуєте подорожніх! Так часто бачимо, що хтось стоїть край дороги та дає розпачливі знаки. Чи багато подорожніх зупиниться й допоможе йому?

Але то була добра наука для мене. Не набравши газу до повного, я вже ніколи не пускалась у дорогу.

До міста ми приїхали з одногодинним запізненням. Але доповідь відбулася, бо терпеливі слухачі ждали. Тільки господар дзвонив на поліцію, щоб розвідати, чи часом чого не трапилось зі мною в дорозі.

До Славка

Інколи, як нам трапився вільний від праці час, ми мандрували: на Діброву, над сусідні озера, до Славка та його мами, навіть до водоспадів Ніяґари.

— Хочеш напевно знати, куди їдемо? — я говорила до Каруся в дорозі. — До канадського містечка Святий Тома. Там живе моя племінниця з сім’єю — я називаю її Моя Мала. Мене дожидає її синок Славко. Там побудемо кілька днів. Ти відпочинеш, а я пригадаю собі давні часи. Як давно то було? Не так дуже! Славкові тоді було спершу понад п’ять літ, а потім його роки стали бігти й рости, і не одне стало змінятись. Я ж їздила тоді сама, тебе ще не було.

Славко був малий чорноокий дуже жвавий хлопчик. Я привозила йому іграшки, і він грався ними: розставляв вантажники, накручував пожежні машини, вони трубили й бігли по землі, червоне світло миготіло грізно й повідомляло, що десь горить.

Ванну ми наповняли водою, і по ній плавали наші човни. З них наймиліший був підводний човен з синім дном і білим верхом. Був маленький, як палець. Не одна іграшка вже пропала або її викинули, але наша субмарина й досі плаває собі «по океані» — у ванні.

Хоч як любив Славко свою субмарину, він завжди просив: «Тіточко, купи мені човен!» Завжди, не зважаючи на те, чи привезла я йому іграшки та які. І човнів він мав багато. Закінчивши гратись човнами, ми виходили на вулицю, я брала Славка за руку, і ми мандрували в місто.

Уздовж вулиці дрімали дімки, і всюди царювала тишина малого містечка. Ми приглядались до квіток, що їх годував пан городник, і я купувала одну для Малої. То були рожеві альпійські фіялки, що їх називають по-латинськи cyclamen.

Головна вулиця містечка має ім’я полковника Томи Талбота, що великою мірою причинився до колонізації південної Канади британськими поселенцями. Тут тепер торговельний осередок міста. Талбот заснував теж це місто, і від нього воно має свою назву — Святий Тома. Саме місто чи там містечко цікаве ще й тим, що багато назв його вулиць стосується до подій і людей, що брали участь у Кримській війні. Отже, знайдете там вулиці в такій черзі, як велася війна. Ось вулиця Альма. Альма — то річка в Криму, над якою французи перемогли росіян. За нею йде Балаклава, Інкерман, Маллакоф — твердиня, яку облягали французи після британської невдачі над Реданом. І так чергуються інші вулиці, і ви з них наче читаєте історію війни росіян з французами та англійцями на Криму. Коли не стало кримських назов, використано такі, як Веллінґтон, англійський генерал уже з часу наполеонівських воєн.

Я розказувала Славкові про це все, і казки-бувальщина змішувалися з дійсністю.

Раз на вулиці Талбота ми спинились перед вікнами крамниць і розглядали іграшки, книжки, одяг, харчі. І щось ми говорили про них. Врешті зайшли до великої крамниці з іграшками, і тут Славко раював. Він бігав поміж іграшки, розглядав кожну, брав їх у руки і завжди казав: «Тіточко, купи мені це авто!» Але негайно кидав авто і брав у руки санітарний віз, де було все потрібне для перевезення хворого. Були навіть шофер і медсестра — обидвоє в білому і з червоними хрестами на шапках. Славко накручував машину ключиком, точнісінько таким самим, як колись у нашому дитинстві, і машина бігла швидко по підлозі. Славко радів і кликав: «Тіточко! Купи мені цю санітарку!» Але, як тільки санітарка спинилась, Славко взяв у руки другу іграшку, потім третю, потім ще і ще одну, і сам уже не знав, чого собі бажає і що я маю йому купити. Спинились ми врешті над кораблем, що мав потрійну палубу, червоний димар, капітана в будці і керму з керманичем. Таким справжнім, хоч пластиковим. І Славко вигукнув: «Тіточко, купи мені той корабель!» І я вже не чекала, аж він розлюбить корабель і знайде щось інше. Я купила корабель.

Тепер, коли ця покупка була в наших руках, ми ще далі розглядали іграшки, і я обіцяла Славкові ще щось згодом купити. Він же сам сів на великого коня, що був помальований чудовими кольорами й гойдався на бігунах. Я кинула в автомат десять центів, кінь хитавсь і колихався, а Славко підганяв його вудилами і штовхав п’ятами. Кінь «біг» завжди на тому ж місці, але нам здавалося, що він слухає вершника і несе його в гори — туди, де індіяни, і ковбої, і копальні золота.

При тій головній вулиці є теж залізнична станція. На ній малий рух, входити на рейки завжди дозволено. Ми заходили на плятформу, сідали на східцях ждальні й відпочивали. По той бік рейок майоріли поля й синіла далечінь, що манила-вабила нас.

З гуком над’їздив вантажний поїзд. Страшна машина, похожа на дикого звіра з яркими очима і грудьми, розмальованими страшними жовтими смугами, тягнула — цілу Америку. Про це свідчили вагони з написами різних залізничних ліній.

— Бачиш, то Санта Фе. Лінія, що веде через велику частину середущої і західньої Америки аж туди, де місто Свята Феліція. Її скоротили до «Фе». Це в Нью Мехіко. Там, дорогий мій, пустелі, там білі піски, наче потерті кістки сміливих конкістадорів, що виправлялись туди шукати золота й самоцвітів. Там високі гори, порізані глибокими каньйонами, стрімкі й гладкостінні. Кажуть, що ведмеді, що живуть у цих горах, мають туго закручені хвости, щоб зачіпатись ними за скелі, бо інакше провалились би вниз.

— А ти була там, тітко? — питає Славко.

— Раз, як летіла до Каліфорнії. Ми приземлилися в Альбукерк, другому важному місті Нью Мехіко. Простір і пісок, пожовклі стебла трави. На обрії міські будинки, фабрики. А далі гори, що височіють над каньйонами Ріо Ґранде.

— Я чув у радіо, що в цих горах випробовували атомні бомби. А чи ми поїдемо туди?

Я держала його долоню — у другій він мав свого корабля. Час від часу я гладила її або потискала. Так і тепер.

— О, ми поїдемо! Обидвоє. Як тільки ти підростеш трохи. Ми поїдемо скрізь, звідкіля ці поїзди, і ці вагони, і той вантаж, що вони везуть. Он бачиш: Балтімор і Огайо. Ця лінія біжить на схід, де копальні вугілля. Там виробляють сталь. Там міста засіяні фабричними димарями та великими печами, що викидають угору дим і їдкий чад із спалюваних металів та вугілля. Там побачимо рафінерії нафти, фабрики авт, одягу і всього іншого, чого потребує людина. Бачиш отой вагон, що над’їздить? Пишуть «Чесапік і Огайо». Чесапік — то велика затока Атлантики, вона врізалася в сушу, в Мериленд. На схід від нього стейт Делавар. Велика затока ріки Делавар відділяє його від Нью Джерзі. Тут і кінчиться суходіл, тут починається Атлантика, і її величезний простір простягається аж до країни, звідкіля прийшли сюди твої батьки і я.

Куском вугілля накреслюю мапу Америки. Славко поглядає на неї: вона в його уяві величезна. Туди, всюди туди ми поїдемо обидвоє!

— Чим ми поїдемо, тіточко? — Славко дивиться на мене задумливими очима.

— Ми поїдемо чим попаде, Славку! В далеку дорогу полетимо літаками. Ти хотів би літати?

Славко дивиться на мене сяючими очима, на його обличчі радісний усміх.

— І їхатимемо теж оцими залізницями. Он «Нью-Йорк Централ» — три слова, а яка могутня лінія! Завезе нас аж до найбільшого міста світу, до Нью-Йорку! А там височезні доми, деякі із скла й сталі. Там найважніші будинки світу і Сполучених Штатів. Подумай тільки: дев’ять мільйонів людей живе на гранітовому острові Мангаттан і на передмістях. Ми обпливемо Мангаттан кораблем — зовсім таким, як той, що ти маєш, тільки трохи більшим.

Славко поглядає на свій корабель і думає про нашу мандрівку — нашу велику мандрівку, як він виросте колись.

— А скільки ще ліній! Майже на кожному возі інша лінія, інша спілка. От Північна й Південна Лінія Пацифіку. Заплющ очі і слухай, як котяться колеса!

Слухай і слухай! Уже поїзд зник, уже гомін його завмер, але ти ще слухаєш. І здається, що їдеш на захід, на Дикий Захід, то знов на південь чи на північ. Степи й степи, на них випасаються великі стада худоби, де-не-де вибалок, тут і там розкинені фарми. Безмежні поля кукурудзи. Пшениця золотіє і хвилює під вітром, наче золоте море. А там індіянські резервати, і ти думаєш про ті хоробрі племена, що зникли з цієї прекрасної землі або ще доживають віку в резерватах. А потім дикі й грізні Скелясті гори, позначена й побілена снігами Сієрра Невада. Аж до Каліфорнії, аж над Великий Океан.

— Тітко, їдьмо, їдьмо вже! — вигукує Славко, слухаючи моїх розповідей про життя й світ. — Я маю вже цілий індіанський одяг, маю лук, навіть лясо. Навіть дві пістолі.

— А, чи вони стріляють?

Славко задумується. Пістолі, звичайно, не стріляють, але сам їх вигляд грізний і, застромлені за шкіряний вибиваний пояс, вони самі собою розбуджують пошану. А втім, до часу, коли Славко їхатиме між індіян, він матиме вже справжні пістолі. Але тоді вже не буде потрібно зброї. І нині ті, що воювали, що гарцювали на буйних конях та ловили буйволів, належать до минулого цієї величезної і пишної країни. Травою заросли індіянські стежки, і засипала їх рінь, що котиться з верхів гір.

Уже не скриплять вози на великих колесах і не пасуться у степу коні. Авта бігають по дорогах, вантажні й сільськогосподарські машини гудуть і гуркочуть по широких шляхах. Понад ними гомін літаків, що летять далеко й високо понад гори, аж туди, на береги Пацифіку. І далі, і ще далі — кругом землі.

— Там, на березі Великого Океану — Пацифіку поселимось. Житимемо так довго, доки нам схочеться.

— І доки тато не викличе нас телефоном додому.

— Ну, так! Тоді вже доведеться вертатись… — Погоджуюсь.

— А що робитимемо там? — Славко забуває, що треба б вертатись.

— О, там мандруватимем і оглядатимем помаранчеві сади, будемо грітись на сонці і купатись. Плаватимемо великими кораблями й малими човнами. І ловитимемо рибу: треба ж щось їсти.

— То ми їстимемо рибу з помаранчами? — трохи дивується Славко.

— Е, ще докупимо хліба та помідорів. Та й візьмемо з хати подорожні харчі — таку суху ковбасу, твердий жовтий сир…

— Мама спече нам курку і «пай» з яблуками, — Славко нагадує собі, що добре й смачне в хаті.

— Зрештою, всюди є ресторани й крамниці з харчами. Аби тільки гроші!..

Славко задумується і мовчить хвилину. Згодом розглядає мене, і в його очах запит:

— Тітко, а ти маєш гроші? Багато грошей!

— О, до тої пори я зароблю і складу гроші. От так щодня нестиму до банку гроші й ощаджуватиму там.

— А я вкидатиму у «свинку», замість купувати морозиво.

Так ми обмірковуємо подорож. Далеку мандрівку.

— Але, чи мама пустить мене так далеко? Може я, тіточко, наперед поїду до тебе залізницею. Такою з Сейнт Томас до Дітройту.

Ах, правда, це ж давня Славкова мрія! Залізницею до Дітройту!

— До тої пори я матиму авто, а ти навчишся правити ним, і тоді обидвоє навперемінку будемо їхати. Далеко, далеко в світ.

Ідемо додому і по дорозі розглядаємо авта. Славко вже тепер розуміється на різних марках авт і на фабриках, що збудували їх. Так і додому дійшли, а авта ще не вибрали. А втім, не поспішаємо: Славкові ще не пора їхати.

Так я розказую Карусеві. Його я давно вже вибрала і з ним мандрую. Сама. Славко ж був уже в Дітройті і залізницею і автом. Але віз його батько своїм возом, бо Славко ще замолодий, щоб керувати автом.

Каштани

Ми проходжувались. Ішли вулицями, на які падали подовгуваті тіні дерев. Крізь мережу гілля пробивалось сонце та полохкими цятками стрибало по хідниках. Осінній вітер гойдав і термосив вітами дерев та гудів у їхньому верховітті. За кожним міцнішим подувом падали каштани. Вони розколювались, випадали з рудавозеленої шкаралущі і, підстрибнувши, лягали мирно й непорушно. Так вони починали нове життя, власне життя.

— Які чудові ці каштани, Славку! Бачиш того, що впав біля нас? Він цілий писаний чорними хвилястими взорами, а його яснобронзова шкірка сяє свіжістю. Аж кортить покуштувати!

— Я маю в кишені ножик. Може б ми розкроїли один каштан?

— Добре, але з цього малий пожиток.

Славко намагався ножиком розкроїти каштана. Шкірка була тверда, ковзька, і треба було працювати обережно, щоб ніж не сковзнувсь і не поранив пальців.

— Ти знаєш, найкраще води ножиком, як пилкою! Не надавлюй на нього, тільки пиляй!

І справді, таким способом Славко розрізав шкірку, і тепер уже було легко розкрити ядро. Воно було смаковито-жовтяве, похоже на міцного горіха.

— Тітко, то сметанкове морозиво!

Славко облизував губки. Полизав пальця.

— Але гірке! — закликав і скривився. — І чому воно не солодке? Можна б їсти і їсти, не треба б купувати й випрошувати в мами «дайма».

Мені нелегко було знайти відповідь. Не все в природі можна пояснити. Бо й справді: чому волоські горіхи смачні, солодкі, а каштани гіркі?

— Може тому, що в нашім підсонні замало тепла, щоб ця гіркота могла змінитись у цукор, як це діється із справжніми солодкими каштанами. Ти їв їх. Смачні, правда? А ще просто з печі, гарячі! Шкірка на них хрупка, горіх солодкий, аж в роті розпливається! В Европі люди люблять їх і вживають більше, як тут. На рогах вулиць продавці уставляють пічки з руштами, такі, як тут «ґрілс», і з щільною покришкою. На руштах печуться каштани. Їх мішають чорними загорілими руками. За малу монету накладають тобі в паперову торбинку гарячих каштанів. Кругом зима, метуть сніговії, холод пронизує. Але в тебе в кишені теплі каштани, ти лущиш їх, смакуєш і радієш, що вже зима і вже печуть каштани.

Я викликала спогад з дитинства. У моїй пам’яті виринав бойко, що на розі нашої вулиці пражив каштани. Вліті він продавав садовину.

В той час Славко різав каштана на скибки й укладав їх на «тарілках» з листя.

Ми сиділи на лавочці, і я розказувала Славкові про каштани свого дитинства.

— Як приємно їх збирати! Найбільші, найкращі, блискучі та з найкращими взорами. Повні мішечки! Але справжня радість щойно потім, удома!

— Ми справляли баль для ляльок. Ми краяли каштани на різні лади і робили з них усе, що було потрібне для найкращої гостини. Для того ми потребували ножиків, кольорових олівців, терки й алюмінійового паперу.

Ми вирізували тістечка, перекладали їх чоколядовою масою, посипали мигдалем. Аж кортіло їсти! Але то був каштан, то було гірке. З нього ми розмальовували на рожево пластинки шинки і на темніше — кружечки ковбаси. Були й макарони, і тертий швайцарський сир. Булочки, круглі й ледве припечені, були в кошичку, а поруч — на мисочці масло, його було найлегше зробити, навіть не треба було малювати, тільки вирізати рівний шматок, покласти на алюмінійовий папірчик та загорнути.

Ми накривали стіл, і в нас було повно радісного поспіху. Швидко ж прийдуть гості — сусідські діти з своїми ляльками. А тут ще стільки роботи!

Святково одягнені ляльки приходили з своїми мамами, ми вітали їх радісними вигуками й похвалами для їхніх суконок. Потім, уже за столом, ми накладали їм повні тарілки присмаків і припрошували їх так, як наші мами своїх справжніх гостей. Щоправда, ляльки не дуже прикладались до їжі, але ми все таки гостили їх. При цьому, ніби які пані, ми говорили про свою прислугу і про своїх чоловіків. Ми теж і їли, бо мама дала нам яблук, родзинків і кусок чоколяди. З цього ми приготовили смачні тістечка з булочкою, тертим хлібом і цукром. Так, то був справжній баль! І не єдиний, бо балі тривали весь час, доки падали каштани.

— У нас діти не граються так, — запевнював Славко. — Ми маємо повно іграшок, дівчата — ляльок і такого різного. Хлопці мають мотори, кораблі, поїзди, м’ячі. Але можемо гратись каштанами, тітко, добре?

— Ой! Болить! — це я. Славко кинув до мене каштана, я не зловила, і він ударив мене в ногу. — Я так не бавлюсь! Краще вже м’ячем. Але, знаєш що? Я маю думку: назбираємо каштанів і підемо з ними на війну. Бомбитимем ними й стріляти, аж кров потече.

— Кров? — Славко поглянув на мене з недовір’ям.

— Ну, може не така справжня кров. Але трупи падатимуть, аж гей!

Ми назбирали повні кишені каштанів і йшли додому.

— Було доволі ігор каштанами теж для хлопців. Мій старший брат Кость любив продавати, важити, лічити. Яка чудова гра: крамниця. Полички, кошички, коробки, повні каштанів — цілих, порізаних, помальованих. Усе це наче справжнє. За прилавком продавець. Він у синьому хвартусі, шапочка на голові, олівець за вухом. То Кость. Входимо до крамниці, кошичок на руці, лялька за руку.

— Добридень, пане Шевчук!

— О, добридень, добридень! Чим можу паням служити? О, Нюся теж з мамою? Маю для тебе табличку чоколяди, Нюсю!

Нюся усміхалась радісним ляльчиним усміхом на яскраво зачервонілому обличчі. Тоді ще не було таких гарних ляльок, як тепер. Очевидно, любила чоколяду.

— Подякуй панові купцеві (так тоді говорилось) за чоколядку, Нюсю!

Нюся дякувала за чоколяду. Взагалі, вона була чемна, добре вихована лялька. Я купувала помаранчі, цитрини, яблука, чоколяду. Це було найважніше в нашому господарстві. Дбайливо оглядала кожен кусок, одні речі відкладала набік, бо не були гарні чи були потовчені, інші — в кошичок. Продавець переконував, що овочі дуже гарні, свіжі. Навіть запрошував скуштувати.

Коли вже вибір був зроблений, приходило найважніше — торгування. Так і було тоді в Старому Краю. Не купив, доки не виторгував.

— Ага, я бачив у телевізорі фільм з Мехіко. Там теж торгуються, сперечаються, розмахують руками, відходять, вертаються, показують на пальцях. То чужинці, туристи. Я так сміявся!

— Отже, ми торгувались, я погрожувала, що не куплю або завтра вже не прийду. Врешті ми закінчували торг, продавець добував з шухляди подовгувату книгу та, діставши з-поза вуха олівець, робив підрахунок. Обличчя з виразом зосередження, на чолі зморшки. Лічив і лічив, писав і підписував, а тоді: «Заяцільйон триста котильйонів!» Аж страх збирав від такої суми! Якось ми вміли підрахувати каштани, заплатити, ще й здачу дістати половинками та чвертками каштанів. Взявши Нюсю за руку — вона сиділа на стільці з своєю чоколядою на подолку — ми відходили задоволені з наших покупок. Неважне, що в трубках і коробках були тільки каштани.

Ми доходили до Славкового дому. Он уже видно, як зелений Бюїк в’їздить у жовті ворота.

— Дуже приємно було гратися в аптеку, — докінчувала я оповідати. — У ній кольорові таблетки, слоїчки з мастями й порошками, маленька аптекарська вага — її змайстрував Кость з патичка, ниток і двох ляльчиних тарілок. Важення порошків — делікатна й важлива справа. Для цього в Костя були на носі татові окуляри і збільшувальне скло в руці. А там коробочки, папірці, мішечки, слоїчки — всяке опанування. Нас було п’ятеро, ми часто хворіли і дбайливо зберігали аптечне опанування для своїх іграшок. З аптекарем ми вже не торгувались, він був поважний і шанований, як сам лікар. Ми казали: «дякую панові» і «до побачення» та тихо й чемно, як входили, так і виходили з аптеки. Нюсі, Марини або Маґди вже не було з нами. Вони були хворі, лежали в ліжку, до них приходив лікар, і ліки були для них. Маґда була найнечемніша, і сестра часто карала її. Поклавши на коліно, підіймала спіднички і прутом і прутом! При цьому нагадувала їй усі її провини. Я стояла поруч, вдавала, що плачу і просилась, що більше не буду, бо бідна Маґда не вміла говорити. Так у ті часи виховували дітей.

— А в нас їх не б’ють. Навіть не вільно! За те поліція може покарати тата чи маму.

Ну, так. Але тато цим старим способом таки відучив Славка кидати камінням в авта…

Баталія

Я знайшла чималий кусок картону, завбільшки в стола. Загнула береги. Так постало бойовище.

На ньому ми уставляли свої війська. На обох полях одні проти одних стояли металеві й пластикові вояки, гармати, звірі. Мав їх Славко немало, але я завжди привозила ще одну-другу коробку. Напереді стояли танки з гарматами, готовими до стрілу. За ними були лінії піхоти, по боках кавалерія та бойові тварини: диносаври, археоптерикси, мастодонти. То нічого, що вони з пластики, але наганяли страх самим своїм виглядом. Хто не боявся б тих допотопних звірів?

Вояки були різні: звичайні американські в зеленкуватих одностроях упереміш з одягненою на червоно канадською кінною поліцією; гітлерівські СС з черепом трупа і свастикою; австрійські, ще цісарські, вояки в «чаках»-шоломах з півнячим пір’ям; наполеонівські гренадири у вузьких білих штанах, кольорових фраках і з пиріжками на головах.

Ось римські легіонери в коротких туніках. Над ними прапори з буквами SPR. Ось македонські вояки Олександра Великого на бойових возах, єгипетські смугляві полки, озброєні списами й луками. Кабани, слони, леви й тигри завершували бойові лави. Стояли поруч гармат, мінометів, гавбиць та різної згубної зброї. Може воно не все було як слід, бо ані я, ані Славко не були ознайомлені з військовою справою. Ми змобілізували все, що жило колись, що живе й тепер. Війна ґльобальна, безпощадна, до останнього вояка.

— Вогонь! — крикнув Славко і з-поза укріплень своєї твердині кинув бомбу на мої ряди.

— Ура! — крикнули мої вояки. Страшними голосами заревли допотопні звірі. Впали перші трупи — два піхотинці. Але вони падали так невдало, що повалили гніздо скорострілів.

— Вперед! — роздалось над ворожими лавами. Полетіли гранати й шрапнелі, густо стріляла артилерія. Падали вояки й звірі, але піддержували їх полки допотопних тварин. Вони були більші і на дебелих ногах, тож краще держались у бою. Що ж, вони мільйони літ тому володіли землею. Біда, що не привикли до модерної зброї й ніколи не чули реву гармат та вибухів стрілен. Їхня груба шкіра зморщилась, і з пащ роздався рик переляку.

Виїхали танки, і почалась вирішальна битва.

Ми обидвоє із Славком валили кулями з-поза укріплень та підбадьорювали свої армії грімким криком. На бойовище ми самі не виступили, поперше, тому, що вести військо в бій — обов’язок полководців та інших старшин, а, подруге, ми б не вмістились на полі бою. Ми могли б тільки шкодити власному війську. Але, керуючи артилерією, ми мали більші успіхи, ніж наші вояки в рукопашному бою.

Густо падали вояки, гинули з ревом тварини. Я забула згадати коней, але вони не йшли самі, на них воювали кіннотники, при чому найкраще держався загін козаків. Я шукала їх довго, коли вибиралась до Славка і збирала армію. Нарешті, таки тут, у містечку, я знайшла крамничку, де була коробка з написом «Рашіян Козакс». Я купила її, здерла отой дурний напис і, замість нього, написала: «Тарас Бульба з своїми полками».

Тепер коні чвалували й норовились, а козаки герцювали і йшли в наступ, вимахуючи шаблями. Від їхніх шабель, від пострілів з пістоль густо падали ворожі ряди.

Так наші лави стали проріджуватись. Що ж, битва не має пощади! На обох полях лежали купи трупів. Але ми билися далі й невпинно, до останнього вояка, до останньої бомби. Щоправда, ми мали чималий запас амуніції, і вона була в нас спільна: в коробці поруч поля битви. Тепер виринало питання: хто переможе? Хто уб’є чи повалить останнього вояка? Що менше їх було і що рідші їхні становища, то важче було їх поцілити. Он, на того клятого мамута я стріляю і стріляю, і годі поцілити! Славко націлився на мого диносавра, але той стоїть як укопаний, ні ногою не рушить.

— Ура! — закричав Славко. Мій останній вояк поліг у чесному бою і своєю геройською смертю припечатав мою поразку. Я залишилась сама поза мурами.

— Ура! Ура! — кричали й ревли Славкові вояки. Овва, всього їх трьох залишилось у живих! Але перемога перемогою: на мури Славкової твердині виїхали трубачі та фанфарами сповіщали перемогу.

Славко дістав усю воєнну здобич: тарілку хрустиків, що його мама призначила для переможця. Щоправда, він погостив мене теж, але це не мало впливу на перемогу. Сказав же Мек Артур: «Перемоги нічим не заміниш».

Та не смійся, лютий враже! Завтра я виграю баталію й візьму здобич — табличку чоколяди, що її сама купила й призначила для переможця.

Так із змінливим щастям велись бої. Перемоги ми вписували грубим червоним олівцем на мурах наших твердинь. Поки виїду, укладу остаточний мирний договір з своїм противником. Тоді знатиму, чия взяла.

Два роки я не була у моєї Малої.

Коли ми обидвоє, тепер уже з Карусем, приїхали до них, я здивувалась: Славко був великим хлопцем. Ходив до школи з торбиною через плече. Перший раз, коли ми йшли разом, я взяла його за руку. Вона була вже велика і тверда. В моїй руці лежала якось непевно. Мені здавалося, що була готова кожної хвилини висмикнутись.

Славко оглянувся. З бічної вулиці вийшов школяр. Славко вихопив руку і, густо почервонівши, сказав:

— Бай, бай, тітко!

— Гай, Джері! — закликав хлопчик.

З ним і пішов до школи Славко.

У війну ми вже не грались. Я купила йому ковзани, яких так бажав. Сама ж повернулась на Дикі Поля.