Карусь і ми

Мертвий кінець

Ми вернулись до міста, і я стала писати книжки. Ми обидвоє з Карусем їздили до друкарні, до переплетні, на пошту. О, діла в нас було доволі!

Ми поселилися в закутку, недалеко рухливої дороги Дейвісон.

Закуток і справді був маленький: кусок вулички з п’ятьма дімками обабіч. Дімки малі, односімейні. Перед кожним дімком городець з дбайливо постриженою травою і кількома кущиками троянд. Обабіч уздовж хідника високі розкішні берести. Вони п’ялися вище домів і затінювали вуличку. Малий світик, наче на селі або в малому містечку.

Карусь зупинився на постій біля дому під берестом.

— Ґаражу знову немає, — я говорила. — Оцей великий берест захищатиме тебе. Що ж, мусимо погодитись на закуток, який ми знайшли. Тут, мабуть, непогано заживемо. Добре, що вуличка затишна, не гуркотітимуть вози, а ще більше вантажники, ніхто й не займатиме тебе.

Треба було Карусеві погодитись і на берест. Зрештою, там клен, тут берест… От, якби ж не кляті птахи! Хто домиється даху? Тут же немає нашої няні, а як миють чужі, ми це добре знаємо.

Довелось залишатися. Терпіти спеку влітку і сніг та мороз узимі. Та одне нас найбільше турбувало: при в’їзді у вуличку табличка з написом: «Мертвий кінець». Ми не любили цього напису, ми таки не зносили його! Могли б якось інакше позначити, що вуличка кінчається. А оцей «мертвий кінець» нам ніяк не до вподоби! Чи в’їхали ми туди, відкіля немає вороття? Чи жде нас тут смерть, отой «мертвий кінець»? Я поглядала на Каруся, і мені здавалося, що він теж без радости ставиться до вулички, що має «мертвий кінець».

На вуличці грались діти. Їх не турбував напис. Вони їздили на дитячому велосипеді, і дівчатка були бадьоріші за хлопців. Вони грались м’ячем, він інколи змінював напрям і стрибав по Карусевім даху. Я чула, як м’яч дудонів і як, зістрибнувши з даху, підстрибував по вулиці. Джері підбивав його грубим кийком, а Гері ловив у велику бронзову рукавицю.

Надвечір приїздили пожильці домів. Вони теж не мали ґаражів. Нам було найвигідніше, бо поруч зараз же був перевулок. Ми могли легко виїхати, закинувши туди задом. Та інші мусіли задкувати весь час, доки або не в’їхали заднім ходом на сусідню вулицю, або в наш перевулок. Перепало Карусеві від того їхнього задкування! Ще гірше було, коли водій не був тверезий, як це трапилось з Ельзою, що забавилась у приятелів та й попила трохи. Потовкла нас тоді, і нам треба було їхати до доктора. Та про те я згодом розкажу.

Недобре жилось і берестам. Вони, хоч крислаті й могутні, вже зарані вліті стали втрачати листя. Воно жовкнуло, падало, і підніжжя дерев було засипане сухим листям. Здавалось, що це осінь.

Одного дня приїхали якісь панове та позначили наших берестів. Нам сказали, що їх конечно треба зрубати, бо в них хвороба: такий вірус, що його називають голляндською хворобою берестів. Немає на нього іншої ради, лише зрубати дерево і спалити, бо хворобу перенесуть жуки на решту дерев. Це вони розносять отого віруса.

Ранньої осени заїхав вантажник. На ньому драбини й електрична пила. Роздався скрегіт зубів, що вгризались у тіло наших бідних хворих берестів. Дерево перев’язане грубою линвою. Коли пила доходила вже до кінця і дерево починало хитатись, робітники тягнули за линву, і дерево падало додолу. Мотор, що діяв у передній частині вантажника, витягав їх ланцюгами на оці драбини. Порізані на довгі куски, вони були похожі на мерців. Вони впали жертвою хвороби і тепер були нерухомі, були мертві. Вантажник від’їздив, а за мертвими деревами залишались білі пеньки та пустка. Так, і для них то був мертвий кінець — для тих берестів, що десятками літ росли на малій вуличці.

Улітку заїжджав у нашу вуличку продавець городини й садовини. Походив з нашої країни, говорив по-українськи, хоч був жидом. Ми купували у нього оці продукти якраз тому, що говорив по-українськи. Віз з морозивом ніколи не в’їжджав у нашу вуличку. Тяжко б йому було мотатись у ній. І який «бизнес» у малій вуличці з п’ятьма дімками? Що другий день в’їжджав у перевулок молочар і подавав нам по пляшці молока. І щодня листоноша привозив на своєму візочку пошту та вкидав до нашої скриньки.

Таке тихе життя було на нашій вуличці, що мала «мертвий кінець». Узимі, коли випадали більші сніги, Карусь був знову наче люкрована бабка. Присипані снігом, вікна замерзали. Снігу до половини коліс одної зими навіть повище коліс. От, тоді була робота: відгортати сніг! Цілий тиждень Карусь спав під снігом, і ми пробирались кучугурами снігу, коли треба було йти чогонебудь купити. Сувора, снігова зима випала того року!

Весни й осені на нашій малій вуличці чергувались з літами й зимами, і нічого цікавого не діялось.

Проте «мертвий кінець» завжди нас непокоїв.

Погана пригода

Коли хочемо дістатися на велику вулицю Дейвісон, щоб нею проскочити до автостради, мусимо повернути двічі наліво. Та це ще пів біди. Ціла біда он у чому: обидва повороти дуже близько один одного. Тільки в’їдете на вузьку Клінґер, минете два доми і вже мусите повертати на Дейвісон. На оцьому маленькому кускові Клінґера завжди дуже щільно запарковано, до того ж на розі стоїть ще й гидрант. А праворуч при в’їзді на Дейвісон — площа з уживаними автами. На ній дрімають старші панове, що мають за собою вже добрих кількадесят тисяч миль, а то й сотні тисяч. Коротко — вони добре підтоптані. Але їх направлено, почищено й виполірувано. Стоять вони рядками та великими очима дивляться на вуличний рух. Може раді б побігти і собі туди, між інші авта. Вони так, як звірі: люблять товариство і рух. Рух необхідний для їхнього життя, бож відомо, що батерія виснажується, коли віз стоїть, свічки заходять парою, ржавіють чи що. Швидкий рух кожного дня здоровий і для нас і для авт.

Отож, одного дня в тій дільниці нам трапилась немила пригода. Цілу ніч сипав пухнатий сніг і все геть чисто було біле. Вранці, коли нам треба було їхати, сяло сонце, сніг іскрився і сліпив нам очі.

Ми зробили перший поворот і в’їхали на он той короткий кусок Клінґера. Нараз роздався гудок. Поки ми вспіли побачити, хто і що, з-поза авта, покритого снігом, що виглядало, як великодня бабка, вистрибнуло гарне чорне авто й цілим розгоном вдарило нас. Роздався дзенькіт розбитого скла, брязкіт металю, і ми стали одні одним віч-на-віч.

Перше питання: що сталось «партнерові»? І друге: хто винен?

Ми, тобто я і пан з чорного авта, вийшли з возів та розглядали їх. При тому пан кричав: «Як ви їздите?! Я трубив, а ви їхали далі. Чекайте, чекайте, я закличу поліцію, і вони вас навчать їхати!»

Він розмахував кулаками, сердивсь і кричав так, що геть нас затуманив.

— Алеж пане, вам нічого не сталося! Усе, що сталося, сталось мені. Проте я вас не лаю.

— Ви мене?! Таж то ваша вина! Зараз покличемо поліцію!

— А чому б то не мала бути ваша вина? Ви зустріли мене посеред вулиці так, як я вас, і по вашому боці було порожнє місце біля гидранта, а по моєму — ні одної стопи, все запарковане. Ви могли підождати біля гидранта і дозволити мені виїхати з тісноти. Гляньте на моє авто — проте я не кричу!

Так, Карусеві довелось потерпіти і то не абияк. Світло для паркування було розбите, лиштва з хрому, що закінчується по боках двома такими лямпами, поламана. Бідний Карусь був як вояк, що його поранили на війні.

Пан кричав і сердився, поліції не було, обидвом нам було спішно, пан записав моє число, я, збентежена, не записала його числа, і ми роз’їхались.

Згодом я сиділа в поліційній кімнаті, і милий молодий полісмен випитував, як це сталося. Я розказувала йому про сліпучий день, про сяючий брилянтами сніг, про пана, що розмахував кулаками, і про бідного Каруся.

— Не хвилюйтесь, пані! — говорив він, увічливо всміхаючись. — Віддайте цю справу своєму забезпеченню, і хай вони собі з ним говорять, його пошкодження таке мале, що навіть поліція не була спроможна його виявити. А кричати на вас і хвилювати вас він не мав права.

І, подумайте: той неввічливий пан був моїм найближчим сусідом з-за рогу тієї тісної вулиці, того старосвітського Клінґера. Щойно на поліції дали мені його адресу. Та до нього ми не підемо. Хай собі з ним переговорюють інші!

Карусь ще довго був хворий. Через тріщину, що постала в лиштві, було видно зуби рушту. Оці дрібні прямовисні платники виглядали, як зуби в кита, що крізь них він пропускає воду та виловлює всілякий морський дріб’язок. І я дорікала йому:

— Карусю, ти виглядаєш, як стара ропуха, коли її переїде віз. Або як стара подерта кальоша. Стидно таким автом виїздити на дорогу.

Бідний Карусь, він не був винен у нічому…

Треба направити!

Усі сусіди зараз же помітили наш дефект і стали обговорювати цю справу.

— Десь тільки рушиться з хати — і вже біда! Такий з неї водій!

— Та то, знаєте, з автом, як з людиною: все добре і добре, а нараз найде біда — і не оглянешся: хвороба за хворобою, а там і операція. А хто винен?

— То інша справа, — говорив пан Онуфрій, — тіло є тіло і, відомо — кволе, слабе. Але авто зі сталі.

— Така мені сталь! Ану, копніть це відірване дрантя, то побачите: зігнеться, як папір! — розумував Джері, наш молодий сусід.

— Ага, копатиму! Не моє авто! Тепер то ще висить на шматку бляхи, але, як копну й відірветься, а пані побачить…

— А ви знаєте, що? — вирішував пан Піно. — Це добре авто і зовсім не має миль. Бо тих тридцять тисяч — то ніщо. Я купив би його.

— А вам навіщо? — дивувалась пані Мері. — Маєте своїх два.

— Та то вже не два, тільки одно — оте нове. А той старий гриб перегнилий, ледве держиться купи. Хлопець конче хоче авта. А такому молодикові нового за грубі тисячі не куплю. А на цьому хай би вчився, вправляв. Розіб’є — то розіб’є, все одно старе.

Пані Люба, що прислухалась до розмови, помотала головою:

— Не продасть вона свого Каруся, скажу вам, сусіде! Вона його любить, як дитину, або як ви свого пса чи кота.

— Ні — то ні! Вживаних авт повно, і дешевші вони за домашнє устаткування, от хоч би за холодильник. А ви, все таки, спитайте!

Пані Люба й не питала, тільки переказала розмову сусідів. Вона знала, що ми обидвоє приятелі. Але думка, що Каруся хтось хотів би купити, піднесла його вартість в моїх очах. Навіть такого поламаного!

Тож поїхали ми шукати майстра, що направив би його.

— Ви знову? — здивувався Джов, що завідував фірмою «Шевролет бамп шап». — Ми ж щойно направляли її. Як воно сталося?

— Ой, не питайте, прошу! Якийсь молодик з дівчиною під боком…

— Але, знову, якби з вас добрий водій…

Його гладке, покрите потом обличчя викривила лукава усмішка.

— Направляти не беруся, бо маю правий болотник, а не маю лівого.

— Як то, не роблять двох? — я поглянула на пана Джова трохи недовірливо.

— Та робити — роблять. Треба замовити, треба чекати… тепер літо… маю багато роботи…

— Ну, то як же їздити? Волокти за собою відірване вухо? А ще й небезпечно, можна когось зачепити.

— Е, небезпеки немає! Як добре їхати, то й не зачепиш. Але дам вам адресу того «Ед бампінґ», він, може, направить. Поїдьте на схід, — Джов показує рукою в простір, — потім два бльоки на південь, один короткий бльок назад, там є аптека…

— Прошу дуже, напишіть мені адресу. З того, що кажете, я не дуже мудра.

Джовові спішно, а надворі жара. Подає мені телефонну книжку і каже шукати. Я все таки настоюю:

— Але, якби ви таки згодилися направити, то я підождала б. І, скажіть, будь ласка, скільки то коштувало б?

Джов оглядає ще раз пошкодження, рукою поскубує дрібненького вуса.

— Так сто п’ятдесят долярів, і то не знаю, чи вистане.

Мій Боже! Аж стільки!

— Та це ж можна випростувати, приварити і не треба нових частин…

— Але де там, хто б то простував! Тут треба всього нового.

Їду шукати Еда.

Бльоків два… бльок назад, бльок направо, два наліво… Об’їжджу правою стороною, як годиться — немає. З’їжджу наліво й об’їжджу лівий бльок і гляньте: де не сподівалась, там і є «Ед’с бампшап». В’їзд з рухливої Конант, другий із бічної.

— Чого? — питає гладкий міцний старший робітник. Питає по-польськи. Мабуть, по мені чи по Карусеві пізнати, що ми «з Старого Краю».

— Та, прошу, погляньте!

Розмова вже ведеться польською мовою.

— Ну, то що?

— Та прошу направити. І скільки то коштувало б?

Ед кидає оком і заявляє:

— Поперше не маю частин, подруге, не маю часу. Маю роботи на тисячу долярів.

Я прошу, і Ед вирішує:

— Приїдьте в понеділок! Подумаю — як матиму час, направлю. Дев’ятдесят долярів.

— Ой! Таж то можна випростувати той кусок відірваної бляхи!

— А вам хто це казав? Їдьте до нього, хай простує! І болотника треба нового.

Ми поїхали додому. Карусеве вухо звисало, і вигляд у нього був винуватий та сумний.

— Не журись, Карусю! — я потішала його. — В телефонній книжці вишукаю адреси ще інших майстерень, і так довго їздитимемо, доки нас не направлять. І не за такі гроші.

Отже, знов їдемо. На сидженні біля мене картонка з адресами.

Найближчий пан заявляє знову, що треба нових частин, і каже приїхати за тиждень. Сімдесят п’ять долярів.

На серці в мене полегшало. Не всюди ж здирають такі гроші, як он там! Правда, це стара частина міста, призначена на розібрання. Майстерні малі, паркувати немає де.

Їдемо й шукаємо, об’їздимо бльоки і бльоки, нарешті знаходимо майстерню, якої й не шукали. Так випадково, серед чорних старих домів на малій, але рухливій вулиці, що трохи далі кінчиться сліпо. На жовтій таблиці напис: «Майстерня для направи авт». Тому що немає де паркувати, стаю впоперек хідника, Карусь пхає носа у ворота і, щоб він не втік, кладу не лиш на P., але й на ручну гальму. Мусить бути безпечно!

Чорний міцний пан показує в усміху ряд чудових білих зубів.

— Направити можна, треба тільки дати нову частину болотника, решту випростую. Сорок п’ять долярів.

Дивиться великими сяючими очима й обдумує, коли. І знову: в понеділок. Люди кажуть, що понеділок — тяжкий день, а тут, бач, що не майстер, то хоче працювати в понеділок. Все ж виторговуємо час на завтра. Мусітиме робити вночі — заявляє. Але мені байдуже, хай робить, коли хоче, щоб лиш направив! І, гляньте, яка різниця: та це ж менше як половина ціни!

Виїхати з нашого місця не збираюсь: спереду і ззаду запарковано, вулиця вузька, бігають по ній авта, вантажники, автобуси. Прошу майстра, щоб виїхав, йому це легко. Ба, не штука, це його спеціальність.

Ще раз вертаємось додому. Тільки ж уже з полегшею.

— Але, ти бачив, Карусю, оцю майстерню, її людей та місце? Хотіла б тебе спитати, як тобі подобається? В майстерні два вози, і ніяк повернутися. Працюють два чорні чоловіки, і мова їх така, що її ми не розуміємо. Накидано там і закидано різними відламками й дрантям. А біля других воріт — тих, що ведуть на провулок, купа всякого мотлоху, що дуже нагадує кишки якоїсь великої тварини. Бруднобілі помотані кишки, брудно-жовтий жир, щось чорне й смердюче витікає з-під тої купи. Так наче б там зарізали такого великого живого воза й випустили з нього тельбухи.

Починаю жалкувати, що вирішила туди відвезти свого приятеля. Алеж, хіба, не з’їдять його! Казав, що болотник дасть новий, тобто його частину. І то добро! Наш старий, подряпаний. А бляху вони вміють так гарно випростовувати і зварювати, що й не пізнати. Та й їхатимемо.

Карусеві байдуже. Він переступає з колеса на колесо, чи теж їде всіма чотирма нараз і навіть не розглядається на боки. Якби навіть зачепив кого, йому байдуже. Від того, щоб турбуватись, є його господиня.

Родиться місто

Їдемо вулицями міста, що вросло в Дітройт. Колись на окраїнах метрополії постала оселя — купка дімків. Усі ті самі — сірі, з двома поверхами, двома ґанками. Звичайно задній ґанок мав стрімкі сходи й вибігав нагору. Люди, що жили нагорі, мали вхід ззаду, отими стрімкими бурими сходами з поруччям. Вікна малі, на них вицвілі заслони. Стіни дому оббиті зверху дощечками, в роді ґонтів. Може колись біля таких дімків були гарні городці, і їх добре доглядали. Нині на них сміття, гори відпадків, усякий мотлох.

З рослин залишились тільки стрілчасті слизи. Вони ростуть і в Україні біля хат і по смітниках, під парканами і при дорогах. Широкі, круглі листки покриті сірими волосинками. Уздовж била дзвінки квітів — білі, рожеві, червоні. Часто малюють їх, ці тугі, цупкі рослини, що мають у собі щось з хатнього затишку. Тут вони нагадують «Старий Край», у них ностальгія і далекий спогад.

Але вони перетривали десятиліття, а може й століття. Може перші емігранти посіяли їх біля своїх хат з насіння, дбайливо зав’язаного у вузлик ще вдома, а потім на Новій Землі закопаного в чужу землю. Прожили й живуть.

Он, місто вмирає. Он валяться старі дерев’яні хати. Але слизи буйно ростуть по смітниках і своїми калачиками дивляться на сірий пил вулиць. Ще й тепер. Он розібрали кілька бльоків. Між хідником і звалищами смужка землі. На ній цвітуть калачики-слизи і, хоч їх присипав пил руїни, не піддаються їй. Та не довго вже. Коли на цих місцях виросте нове місто, для них не вистане і смужки землі.

Місто родиться. Ліг повалом цілий квартал. Заїхали машини й вантажники, набрали трухлявих дощок і залишки хат та й повезли кудись. Певно спалять десь на смітниках за містом, а, може, викинуть в озеро. Ще он тут, з лівого боку убитого кварталу, докінчують розбирати старі буди. Ще посередині їздять туди й назад великі лемеші і загладжують ями та вирви. А вже там, на правому боці, родиться місто.

— Знаєш, Карусю, — кажу до свого приятеля, — станьмо тут трохи й погляньмо, як це робиться.

Тому, що ніде немає ніяких знаків і заборон, стаємо край поля і приглядаємось.

Он тут скраю екскаватори вирили велику прямокутну яму. Таку ж саму риють тепер в сусідстві, а тут, у дно ями, повбивано сталеві прути. Багато їх і густо. Робітники наливають туди цементу, вкладають сталеві траверси й штаби. Заклавши підвалини й пивниці, стануть в’язати прути й будувати поверхи.

Двигуни працюють. У будці сидить чоловік і наставляє довгий дзьоб двигуна. Повертається поволі, поважно, натискає ґудзика чи крутить корбою, дзьоб опадає, обережно підсувається до цементової рури і спинюється.

— То так, Карусю, — кажу я, — як з тобою. Думав би хто, що він має свій розум і знає, коли спинитись і що взяти в свій дзьоб. А тим часом це тільки машина і все, що робить — людська видумка, бо людина цим усім орудує.

Робітники обкручують цементову руру грубим ланцюгом, і зараз же двигун підтягає її вгору. Велика рура повисає в повітрі й коливається звільна. Дзьоб двигуна знижується й обережно кладе руру на землю. Робітник тільки напрямляє її довгим гаком. Тримає його в руках у грубих рукавицях. Ланцюг віддаляється, повисає в повітрі і знову мандрує, як досі. Інший двигун таким самим способом подає довгі залізні платви, жмути прутів, касети з дерева. Машина-мішалка на місці робить цемент і наливає його у призначені форми.

Так родиться будинок.

Жовто-червоний пил, горбки викопаної глини. Вона пам’ятає індіянські кочовиська, коли з неї випалювали посуд. Тепер вона непотрібна навіть для цього. Тож машини черпають її, накидають на вантажні плятформи, і ті відвозять її кудись. Ні, то не археологічні розкопки, то не копальні. То родиться місто.

— Через два дні знову туди їхатимемо до твого доктора — того чорного з білими зубами. Але тепер розуміємо, чому тут такий безлад і замішання: цілу цю дільницю розвалять, і на її місці постане нова. Може й фабрика, що в ній робитимуть таких хлопців, як ти.

Наша дорога веде повз фабрику Шевролет. Переїжджаємо впоперек рейок. По них поволі маневрує потяг, спиняється, вертається, снує туди й назад. На нього певно вантажитимуть готові авта. А, може, привіз сировину. Ліворуч великий плоский фабричний корпус. Роздається приглушений гармидер машин, стукіт молотів, шум коліс і трансмісій.

— Добре, що це все вже за тобою, — говорю до Каруся. — Так родитися — ніяка приємність. Може то навіть і болить, коли так ріжуть на куски, б’ють молотами…

Шкода, що Карусь не може розказати, як це було. Але, може йому так, як і нам: найкраще забути біду. Тож Карусь забуває, і ми їдемо далі.

Праворуч брама. Над нею напис: «Бюро праці». Перед бюром тепер немає нікого. Але, бува, не один входить туди з журбою й непевністю, чи приймуть його на працю. Поруч два робітники вирівнюють травник, обтинають його краї таким коліщатком на жердині.

— Люди завжди знайдуть собі якусь роботу.

Мені здається, що Карусь стриже своїм підірваним вухом і дивиться на мене косо та з насмішкою. Може оте пошкодження надає йому такого насмішливого вигляду, бо навіть сторонні люди підсміхаються.

Два дні Карусь стояв перед домом і не їхав нікуди. Потім поїхав до чорного доктора, а як вернувся, був наче здоровий. Охоронне крило йому напростували, зварили, відмалювали, і ніхто не подумав би, що воно було так ганебно пошматоване. І болотник цілий, навіть не було пізнати, що був повигинаний. Але… замість нового, хитрий майстер дав старого, обскубаного й общипаного. Та я нічого не казала. Пропало! Добре й так! Інші хотіли куди більше грошей, а що були б зробили і дали, знали б тільки вони і, може, трохи Карусь. Але він не скаржиться тепер і не скаржився б, якби при направі нас ще більше обманули. Для нього найважніше діло їхати. Тож їдемо!

Славетні механіки

Панство Мушкевичі скінчили обідати. Ми обидві з панею Любою прибрали із столу, помили посуд і стали швидко одягатися. Ми вирішили, що зараз після обіду підемо до театру. Там грали гарну п’єсу «Звук музики», і нам було цікаво побачити тих німецьких діточок, так добре вихованих, їхню виховницю, послухати отого славетного «До-ре-мі» та інших пісень.

Пан Авксентій підганяв до поспіху.

— Поспішайте, поспішайте! Поки заїдемо до Авдиторії Форда, то й запаркувати буде важко, хоч підземний ґараж просторий. Але, як з’їдеться багато людей…

— Ей, та ти бо, Ксенику, такий нетерплячий! — вгамовувала його Люба, причісуючи волосся. — Їхати — чверть години, місця для паркування доволі, то чого поспішати?

— Якось то буде! — заспокоювала я, наслідуючи славнозвісний вислів Куперяна.

В авті ми розмістились вигідно: Люба поруч мене на передньому сидженні, пана ми посадили ззаду. Хай не будуть самі водії, хай буде хоч один пасажир! Наш пан був інженером у великій автомобільній фірмі і тепер він заслуговував на відпочинок після всіх тих моторів і скреготу машинерії.

Я надавила на педалю, та… Карусеві й не снилося рушити.

— Ого, а це знову що за примхи, Карусю? Знаєш, що поспішаємо, і от що витворяєш!

— Погасіть мотор та заведіть його ще раз! — радив пан Ксеньо. — Часом щось дрібне трапиться. Буває, бензина замочить свічки, коли нагло натиснути на акцелератора.

Дійсно, пахло бензиною, а, може, й смерділо як для кого.

Я повернула ключ на «О». Червоні світла обабіч милівки погасли, і в Карусі настала тишина.

— Автом і дитиною ніколи не можна похвалитися, — розумував наш пан. — Не раз я помічав: жінка одягне дітей, причеше й повчає: «Прийдуть гості, будьте чемні, не завдайте мені стиду!» Діти граються, як янголятка, і в домі затишно та привітно. Але хай тільки з’являться гості, діти починають гарцювати, стрибати, викрикати і грюкотіти, аж вуха болять. Доводиться стидатися за них. Гості з хати — а діточки знову чемні, мов би над хатою янголи перелетіли.

— Е, бо ти вимагаєш від дітей забагато! А діти — як діти. Пані Софіє, спробуйте застартувати! Час утікає!

Обережно й поволі я повернула ключем, поклала ручку на «Н», надавила злегка на акцелератор і... нічогісінько! Карусь стояв, як укопаний.

Пан вийшов з авта, підняв віко і став щось майструвати.

— Тепер стартуйте!

Пан водив металевим валочком угору і вниз.

— Це замок хлипак, чи теж затявся. Вистане кілька разів помахати, і він уже йтиме.

Дійсно, як довго пан махав оцим чорним металевим патичком, Карусь туркотів і підстрибував, мов мав добру та непримушену волю їхати. Але, як тільки пан переставав махати, Карусь умовкав і з місця ані руш!

Сусід, що сидів у той час на ґанку, вирішив допомогти нам. Поклав рядно та, ставши на ньому навколішки, почав майструвати.

— Маєте клопіт із розрушником. Я прикрутив його, і тепер уже все буде в порядку. А завтра поїдьте до механіка, хай дасть новий розрушник, бо той зовсім нікудишній.

Ми подякували сусідові дуже щиро й сердечно та знову розмістилися в авті. Ми трохи хвилювалися, бо минуло пів години, а ми все ще стояли непорушно біля хати. За десять хвилин почнеться театральна вистава.

Найприкріше було мені: моє авто, мій Карусь справді поводився, як нечемна розпещена дитина. Зі мною їхав, як годиться, а перед чужими, перед гістьми такий нечемний, норовистий! Хоч перекинь через коліно та всип йому, скільки влізе! Але, як це зробити такому великому та незручному слонові?

— Хіба покличмо таксі! — сказала вкрай схвильована Люба. — І так ми спізнились на пів години.

— Бо я казав тобі…

— Ти завжди все передбачаєш! Інженер, а на авті не розумієшся ні трішки!

Панство Мушкевичі забули, що вина моя чи мого Каруся, і завели звичайну «милу домашню розмову». Піт виступив на моє чоло. Засоромлена, я була б Каруся копала, била, лаяла…

На перевулку — Мирон. На руці грубезна рукавиця, у другій — м’яч. Вправлявся в бейзболі, кидаючи м’ячем об стіну ґаражу. Коли побачив, що ми вовтузимось біля авта, підійшов до нього, глянув на скриньку з приладдям і засвистав весело. Чубок на голові в нього настовбурчився, і хлопець виглядав, як зачіпливий синій пташок. Ого, тепер уже напевно хлопчисько стане насміхатися з нас та й радитиме щось! Такі мають завжди раду напоготові.

Заклав руки в кишені та, поглянувши насмішливо на пана, сказав:

— У вашому збірнику немає ні каплі газу. А ви хочете, щоб авто застартувало!

Мирон розреготався та й повернувся назад до своїх вправ.

Далі не мушу вам розказувати, бо й самі знаєте, що треба зробити в такому випадку. На щастя, газолінова станція була поблизу.

Годилось би вибачитись перед Карусем. На щастя, він не дістав ляпасів, бо був тільки автом. А то було б погано. І для нього, і для мене.

Їхали вже швидко і без пригод, хоч із запізненням. По дорозі пан Ксеньо пригадав собі пригоду свого приятеля Хведора. Вона в дечому була похожа на нашу.

— «Їхали ми до фабрики, як звичайно, — розказував Хведір, — аж тут нагло авто затуркотіло, підстрибнуло й зупинилося. Ані руш, ані кроку! Повилазили ми та давай шпортати й довбати, пробувати кожну рурку, кожну шрубку. Та шкода труду! Віз ані не дриґнув.

Стояли ми на вулиці біля великого будинку психіатричної лікарні й не знали, що робити. Та ось бачимо: видряпується на мур якась скривлена пика, волосся розкудовчене, всі зуби напоказ.

— Гей, ви, — гукає, — дурні! Внизу біля холодильника є шрубка. Відкрутіть її, прикрутіть трохи вище отвору та пересуньте трохи вниз і наліво. Поїде, як по маслі!

І справді, авто рушило.

— Чого ж ви тут сидите, коли так багато знаєте про авто? — питає Хведір.

— Е, я тільки божевільний! Я не дурний! Дурні їздять по дорогах.

Зареготавсь і, наче мавпа, став спускатися з муру на подвір’я, де на нього вже чекали доглядачі».

До театру ми прийшли на другу дію. Та й то добро, коли взяти до уваги, що без газу не поїдеш ні кроку.

Назустріч ночі

Був ранок, і Карусь дрімав. Якби він був справді розумний, то міг би думати так:

— Мабуть, уже пізно. В мене в хаті доволі тепло, і крізь вікна падає ясне соняшне сяйво.

Він, може, навіть зробив би так, як роблять по світу люди, що не мають годинника: дивляться на сонце, приклавши руку до чола — так вони захищають очі — і по тому, як високо сонце стоїть, вгадують, навіть досить докладно, яка година.

— Якось, досі, моя пані не приходила. А нам уже давно час їхати до праці.

Він може, навіть, позіхнув би, протер очі кулаком, ну, і став оглядатись чи там умиватись. Але, як відомо, він був автом, і все це за нього робила або його пані або ті чоловіки, що миють авта. Йому не залишалось нічого іншого, тільки чекати.

Десь зараз після полудня появилась господиня. Крізь двері впала в ґараж широка смуга світла. В ній танцювали пилини, сполохані кроками людини. Вона обійшла авто кругом, погладила його в одному і другому місці та, нагнувшись, намагалась устромити ключа в замок. Але він якусь хвилину ковзався та не потрапляв у дірку.

— Досі це не було для мене важко. Я могла навпомацки знайти дірку, та тепер… А що буде далі? — запитала з тривогою.

Зайшла до середини та, сівши на своє звичайне місце, говорила:

— Такі великі мрії, таке коротке знайомство, а от, мабуть, кінець! Так мало ми мандрували, так мало бачили й пережили! А, які були мої сподівання, які пляни! Ще вдома ми мріяли про авто. Так часто, мандруючи пішки, ми уявляли собі, як приємно було б їхати автом, і які чудові прогулянки ми влаштовували б. От хоч би недалекі поїздки під кінець тижня десь у підльвівські села, до ставу в Янові чи в Городку. В авті було б усе. Не треба б носити тяжких наплечників, випханих купальними костюмами, ряднами, навіть рятунковим поясом. А там спиртівка, їдунки, ковбаса, овочі. І книжки: французький чи англійський самоучок. Без нього Дозьо не мандрував. Не тому, що в нас завелись французи чи англійці, а тому, що він вивчав ці мови. А «самоучками» були вони тому, що він купався, дрімав і вигрівався. Ми готовили свій похідний гуляш і мили посуд, стріляли з лука, збирали ягоди, і не було коли вчитись. Самоучок учився сам…

Ми мріяли про поїздку в гори, наші Карпати. Тоді авто спинювалось би під горою, і ми, зійшовши з верха, радісно вітали б його. Тоді так болять ноги, інколи ціле тіло! А ти собі їдеш далі, як пан. Ми бачили в уяві яр Дністра коло Заліщик і дальшу поїздку вниз до Валів Святої Трійці. Ми відкривали б історичні міста, оглянули розкопки біля Галича з рештками князівських палат. Поїхали б на прощу до Берестечка, де козацькі могили присипає пил забуття. Холм, Перемишль, Ярослав — княжі міста. Історія дрімає на їхніх вулицях, та прокидається й гомонить під кроками прохожих…

До Львова ми не мусіли б їхати. Ми жили там. Але прогулянка, хоч би на Високий Замок, вимагала окремого часу і сили в ногах. Те саме — на спортову площу «Сокола-Батька», яку врешті від нас загарбали поляки. То була нікчемність! Довгі роки наші люди збирали гроші, щоб її купити, а загарбники одним досягом руки забрали собі! Ми скреготали зубами в безсилій люті й обіцювали відплату.

— О, Карусю! Так багато було сподівань, такі чудові пляни! Війна зробила кінець їм усім! І так було мало нагоди мандрувати безжурно, як тут мандрують люди. Війни, недостатки, інфляції, боротьба за прожиток і за життя. Тепер з віддалі років оживають спогади навздогін часам, що пройшли безуспішно й не принесли сподіваного. На порожні карти наших днів падають слова поета:

Поклавши руки на керму, далі розказувала Карусеві:

— Ти знаєш, яке то було складне й важливе питання для мене — придбати тебе. Не через кошти, а через мій страх перед дорогами Нового Світу, перед їздою по них. Але мене примусила необхідність. Ти став моїм найближчим приятелем. Ти допомагав мені поборювати труднощі життя й задовольняти його щоденні вимоги. Ми не були багаті мандрівники. Ми були робітники.

Але так часто, їдучи вулицями міста, я розказувала тобі, куди поїдемо на відпустку. Ми мали спершу об’їхати весь Мічіґен, подібний до великої рукавиці, що лежить між Великими Озерами. Ми мали їхати уздовж синього озера Юрон. Ми мали мандрувати аж до протоки Мекіно — я заїхала там раз залізницею — і, переїхавши міст, їхати далі дорогами Горішнього Півострова. Нам хотілося ще раз бачити водоспади Такваменон, рідні сторони Гаявати. Нам кортіло їхати берегами Горішнього озера, поринати в лісові гущавини, де живуть олені й ведмеді. Ми мали вертатись західнім побережжям півострова, оглянути Голляндію, де навесні цвіте безліч тюльпанів, і купатись на чудових пляжах озера Мічіґен. Повз його чисті аквамаринові води ми мали їхати до Чікаґо — туди, де зустрічаються висотні будинки й просторі вулиці великого міста з величезним обширом вод озера Мічіґен. Там я жила на початках свого перебування в цій країні.

Ми мали мандрувати на Захід так, як роблять американці: з шатром і цілим вирядом для таборування. До національних парків, до гейзерів. Ми б зупинялись на постій біля підніж могутніх секвой, стрімких міцних кедрів.

Ми їхали б до річок і озер. Я ловила б риби, потрібні мені для прохарчування, а ти оглядав би нові околиці.

… ми були б незалежні — зовсім, ні від кого й ні від чого. Не так, як під час збірних прогулянок. Ми оглядали б те, що нам цікаве, а чого провідники не показують або показують тільки прихапцем з вікон автобусів чи залізничих вагонів. Ми зустріли б індіян — щоправда, не тих з пригодницьких оповідань, а теперішніх, тих, що пройшли криваву історію й доживають у заповідниках.

Які сміливі мрії, які безконечні дороги й безмежні простори! Як людина зважується мріяти про них, коли за спиною невідоме?

Поклала руки на керму, припала до них обличчям і скаржилась:

— Усьому кінець! Око в мене захворіло, і завтра його оперуватимуть. Тижні й місяці темноти: очі під пов’язкою. Але який непевний кінець: коли б хоч одно око вдалось урятувати!

— Чи розумієш мене ти, мій єдиний друже? Тільки тобі я скаржусь, бо в мене нема нікого близького й дорогого. Скільки разів я клала руки на твою керму, переді мною була мандрівка. До праці. Алеж і то добро, великий добуток моїх буднів. І оживали мрії й сподівання, що не здійсняться ніколи…

Закрила очі і поводила пальцями по кермі. Їй здавалось, що керма вогка — від Карусевих сліз, що скапували з керми й нависали на ній, мов на круглому обличчі. Такі невеличкі каплі з пластику.

Як то було

— Галло, пані Софіє! Прикро мені повідомити вас: хтось украв вашого Каруся.

Таку вістку подав мені пан Левко. У нього я залишала завжди Каруся, коли мені траплялася конечність обходитись без нього — у дорозі чи під час хвороби.

— Як сталося? Оксана поїхала ним до поблизького «супермаркету» на покупки і залишила на постій на площі. Вернувшись, уже його не застала. Все сталося впродовж якої пів години.

— Мабуть, забула, або не знала, як його замкнути. Мій замок вимагає подвійного маневру: натиснути на ґудзик і одночасно повернути ключем. Коли зробите тільки одне, дверей не замкнете.

— Я повідомив негайно поліцію та подав ваш телефон. Тому й дзвоню, бо вони певно допитуватимуть вас. Не можу вам сказати, як мені прикро!

Я заспокоювала пана Левка. Карусь — не така ласа штука, щоб його привласнив хтось собі. Певно хлопчиська взяли, щоб повозитись, а як не стане бензини, покинуть десь при дорозі. Дістанемо його швидко назад. Але, якби й не дістали, забезпечення дасть нам новий віз.

Я люблю Каруся. Але він трохи підтоптаний. Думка про новий, молодий і гордовитий віз майнула, наче мрія. Алеж Карусь! Мій Карусь…

Я лежала на шпитальному ліжку й роздумувала. Я бачила в уяві Каруся, як якісь смаркачі женуться ним поза дозволену швидкість, як завозять в якесь безлюддя, ограбовують з батерії, радіятора та інших складових частин його тіла і залишають його десь на поталу долі.

Так я й здрімалася.

Зі сну розбудила мене доглядачка.

— Пані, внизу є полісмен і хоче з вами говорити.

Була ніч, принаймні тут, у лікарні. Бо одинадцяту перед північчю ніхто не назве днем.

У дверях появився стрункий ясноокий пан в уніформі. Присівши й розпитавши про основне, хто й що я, і як авто опинилось у моїх знайомих та чи мали вони дозвіл його вживати, він розказував:

— Ми, поліційна патруля, їхали по Індустріальній Дорозі. Усе було гаразд, водії їхали добре та придержувались приписів їзди. Те саме було і з ясно-бронзовим Шеві. Проте нам упало в очі, що його вів молодий хлопець, а з ним було ще четверо таких самих. Така компанія завжди нас насторожує. Ми, як звичайно, минули їх, щоб не звертати їхньої уваги, доїхали до найближчого перехрестя, а звідти повернулись та вирішили слідкувати за ними. Але їх уже не було на широкій автостраді, мов під землю запались. Ми знали, що в часі нашого маневрування вони могли покористуватись тільки двома виїздами: на Монро або на Інкстер. Догадуючись, що вони витратили трохи часу на нараду й вирішення, що зробити, і що страх перед поліційним автом все ж заставив їх залишити автостраду, ми вибрали другий з’їзд, на Інкстер. Тверда двонапрямна дорога пробігала спершу між полями, але ми ніде не побачили авта. Швидко дорога увійшла в ліс. Ми стали стежити бачніше, розглядаючись на боки. Мій товариш добув навіть далековида й пильно спостерігав ліс. Нарешті у видолинку між кущами й деревами мигнула бронзова цятка — наче сарна. Ми здержали авто й удвох стали пробиратись в тому напрямі. Мабуть, хлопчики побачили нас завчасу, бо кинулись урозтіч. Ми зловили двох, інші втекли. Ми й не здоганяли їх, бо, як є два, то знайдеться й решта.

— Чого ж вони з’їхали в ліс? — питала я офіцера. — Чи не краще їм було доїхати якнайшвидше до якого перехрестя та добиратись до недалекого містечка?

— Може краще, а може й ні. Ми все одно були б їх зловили. А як не ми, то котрась інша стійка чи патруля — їх ми в такому випадку повідомляємо по радіо. Але там, у лісі, вони застрягли на м’якій дорозі, що розмокла ще з весни. Якраз підняли важелем віз та збирались лопатою викопати його. Роботу довершили вже ми, а ваш віз і двох пташків привезли до себе. Коли видужаєте, зголосіться по свого Шеві до нас.

— Надіюсь, що він відпочине собі за той час і нічого подібного йому у вас не трапиться, — я засміялася.

Засміявся й поліціянт та й подався до виходу.

— Дякую вам, офіцере, за провідання мене в лікарні. Щоправда, пора на відвідини трохи пізня, — ми обидвоє засміялися, — але я нудьгую і ваше цікаве оповідання розважило мене. Крім того, я подивляю вашу справність: не минуло й три години, як вони вспіли вкрасти авто, а ви вже знайшли його.

— Дякую вам, пані, і бажаю спокійної ночі. А з тими хлопчаками, чи пак з їхніми батьками, ми поговоримо собі. Вони всі хлопці ледве п’ятнадцятилітні.

— Але не карайте їх дуже! Знаєте: хлопчиків кортіло проїхатись.

Уже в дверях, показуючи два разки зубів, сказав:

— Ол райт, пані, і добраніч!

Я видужала, відібрала Каруся, але не заглянула до багажника. Таж там і так не було нічого цінного. Тільки пізніше, коли в дорозі спустила шина, я помітила, що немає важеля…

Між нами обома

Я їхала додому після довгої відсутности. Три місяці мене не було між своїми і не була з Карусем. Тож знайшлось неодне, що варт сказати.

— Три місяці. Якби ти вмів говорити, я спитала б тебе, чи ти тужив за мною. Бо я тужила за тобою. Не раз я мріяла про далекі дороги, про небачені країни, про наші спільні мандрівки. І я турбувалась тобою. Я залишила тебе у приятелів, але у них ти не мав ґаражу. Стояв ти на в’їздовій доріжці, тебе пересували й переставляли, тобою керували чужі руки, чужі ноги.

Карусь закинув задом — ми в’їздили в поперечницю.

— Задом то ти вертиш, я це знаю. Так ти схожий на пса: він вертить задом, коли відповідає господареві не дбаючи, чи розуміє, що той сказав, чи ні. Тільки на знак своєї згоди й радости.

Але я маю враження, що ти не тужив за мною. Під час моєї неприсутности ти пережив невеличку авантюрку, ти псяча шкіро! Певно, тобі приємно було побрататись з хлопчиками і разом з ними гнатися по широких дорогах.

Тобі напевно кортіло подихати свіжим весняним повітрям там далеко, за містом. Ти привик їздити автострадою, що в’ється серед піль, поміж озерами, лісами й річками. Ти любив слухати казок про Старий Край і про моє тамошнє життя. Біг собі й помуркував. Тепер, на старі літа ти нагадав собі ці поїздки та й смикнув у ліс.

Карусь щось воркотить собі під носом. Може виправдується, а, може, вибріхується.

— Кажеш, не твоя вина, що тебе вкрали? Але, чи то годиться, щоб такого великого здоровила вкрали малі хлопці — такі, що ледве від землі відросли? Чи не було б добре, якби і ти мав трохи свого власного розуму — хоч настільки, щоб не рушив з місця? Не раз узимі ти робив мені таку капость, так зовсім знечев’я. Приїхали ми раз до городника, пам’ятаєш? Він мав чудові теплиці, повні розкішних гвоздиків. Серед лютої зими вони цвіли прекрасно, і їхні пишні грядки купалися в сяйві сонця, що заливало теплиці крізь скляний дах. Ми приїхали провідати теплиці пана Перкінса, понюхати солодкого запаху і взяти з собою жмуток гвоздиків. Це все я розказала тобі в дорозі і ти добре знав, чого і пощо сюди їдемо.

Але, ти, псяюхо, затіяв порядну витівку! Коли я вийшла з теплиці з паруччям квіття й сіла за керму, ти відмовився рушити. Ніякі зусилля не помогли. Я мусіла піти до бензинової станції, мусіла брести снігом і просити допомоги. Їхнє тяглове авто пхало нас зовсім не довго, а потім непомітно залишилося позаду. В той час ти надумався і став їхати. І їхав так, як годиться порядному возові. І таке траплялось нам не раз, завжди взимі. Тож, чи не міг ти зробити те саме, коли бачив, що хлопець став маневрувати, а інші виповнили твоє нутро та цвірінькали, наче горобці на гілці?

Не бійсь, ти добре знав, що то не я, бо коли я так цвірінькала? Але ти радо застартував і погнався з ними. Набридло стояти непорушно, правда?

Карусь, мабуть, зрозумів свою провину. Він, наче побитий пес, опустив вуха і постогнуючи почалапав вулицею. З його очей капали сльози. Чи то на знак каяття, чи співчуття до мене?

А втім, сіяв дощ.

Б’ють, як дідову торбу

Не знаю, від чого походить це прислів’я. Що то за дід і чому не б’ють його, а його торбу. Але те, що трапилось Карусеві, зовсім стосується до прислів’я. І може, якби воно поставало тепер, всі казали б: б’ють, як Каруся в шкіру. Бо, на щастя, не били вони його серця-мотору, ані інших важних для життя частин, тільки його шкіру, чи з-американська — тіло.

Отож, стояв собі Карусь перед домом на своєму, призначеному місці. Ззаду перевулок, чотири хати перед ним. Сліпо кінчиться вуличка. Її замикає чийсь ґараж, а далі дім і городець. Треба сказати, що городець гарно впорядкований. У ньому цвітуть рожі, біля їхніх ніг пишаються і пахнуть солодко гвоздики. Чого більше треба вам до щастя? Ах, правда! Басейник з водою. Такий малесенький, розміром у три з половиною на два з половиною цаля. Його дно й стіни розмальовані синьою фарбою, і в ньому живе кущик водяних лілей. Такий малесенький, але цвіте він непорочно білим цвітом, що має всередині золоте сонечко. До нього радо залітають мушки.

Травичка довкола басейника гладко пострижена, м’якенька, рівнесенька. І ґараж, той, що загороджує вулицю, на бронзово розмальований, з вікнами, підведеними білою фарбою. По його стінах пнеться кущ жовтої запашної троянди.

Дійсно гарне господарство! Але воно перегороджує вулицю, і вона кінчиться на цьому ґаражі. Чому ми спинюємось на цій, зрештою маловажній, обставині? Вуличку тяжко знайти. Коли шукати навмання та розпитувати людей, вони обов’язково пішлють вас кудись інде. Бо вуличка називається Ґрант і складається з трьох відтинків, то як їм знати, котрого відтинка вам треба? Коли ви навіть заїдете в наш відтинок і не знайдете там потрібного числа дому, вам доведеться виїхати з цього глухого кутка. Ви не маєте іншого способу, лише задкувати до перевулка, що якраз біля нашої хати. Тут, перед хатою має свій постій Карусь. Коли з вас невправний водій або коли погано оцінюєте відстань, можете задом свого воза зачепити Каруся. Коли ж ви в’їхали задом свого воза в перевулок, мусите виїхати наперед, повертаючи одночасно негайно наліво. Інакше ви знову в’їдете на бідного Каруся.

Таке не мусить завжди трапитись, бо ми стараємось паркувати якнайдалі від перевулка. Але, перед нами займає місце вантажник пана Івана. Старий, сірий, обтовчений, він має свої роки. Але пан Іван їздить ним на своє господарство і так привик до нього, як я до Каруся. Отож, наша відстань від в’їзду в перевулок залежить від того, скільки місця залишив нам Іван. Багато ніколи не буває, бо перед ним знову стоїть авто сусіда. Але, коли тісно між автами, тоді Карусів зад дуже близько до в’їзду в перевулок, і легко його зачепити.

Щождо вулиці, то вона має ще таку прикмету: окрім Ґрант, є ще в нашому місті вулиця Ґранд — східня і західна. Коли пишете до нас листа, може навіть до Каруся, пам’ятайте: коли ви напишете «Ґранд», то панове на пошті приб’ють печатку з написом: «Немає такого адресата». Там вони покладуть хрестик і повернуть вам листа. Таке буває навіть тоді, як ви подасте інше число, що часто трапляється, наприклад, переставите цифри. Діставши назад листа, ви сердитесь: «Овва, великі пани! Не можуть справити числа, таж мають стільки посилок до тої пані! Таке велике діло, чи напереді чотири чи три?» А воно, мабуть, велике, коли вам повернули листа.

Але вертаймось до Каруся і його пригод.

Сидів пан Іван на ґанку, відпочиваючи після праці. Ніч випала гаряча. Було пізненько, десь так коло півночі. Нараз почув: бавх! Підвівся, дивиться: в зеленому авті сидить за кермою пані та мотається між Карусем і в’їздом у перевулок. Вже виїхала! Але ще раз зачепила Каруся. Пан сусід успів тільки записати собі число реєстраційної таблиці. Вранці розказував:

— Почув я, як ударила ваш віз. Може б і не цікавився цим так дуже, якби не пересердя: той же зелений віз уже двічі подряпав мого вантажника. Тоді я не вспів доглянути, але тепер, прошу, маєте число таблиці й донесіть до поліції, до відділу «Вдарив і втік». Бо й справді, ця пані втекла, побивши ваше авто. Повинна була зайти в хату — у вас ще світилося — признатися до вини, вибачитись і обіцяти, що покриє кошти направи. А вона скористала з теміні і зникла…

Карусеві не сталася велика шкода. Тільки вправне око могло помітити вигнутий задній болотник, загнутий злегка бік і — це вже сама я помітила — відірваний кусок хромового окуття. На біду, воно зникло, наче під землю запалося. Все ж, за направу таких невеликих пошкоджень одна майстерня хотіла сто п’ятдесят долярів.

Довший час ми їздили такі пооббивані. Бо це довга процедура. Наперед я донесла до поліції, потім поліція покликала паню на переслухання, потім мене — зізнавати, потім пані телефонувала до мене, потім вона переговорювала з своїми знайомими, від яких тоді поночі верталася трохи підхмелена, а нарешті з своїм забезпеченням, яке її вже було викинуло, потім знову зі мною.

Півтора місяця тривала ця мотанина. Уже й забезпечення прислало мені формуляр для заповнення, вимагало двох оцінок від майстерень, що направляють авта, і кінець-кінцем затвердило одну, що була дешевша на п’ятдесят долярів. Джов урешті направив пошкодження. Але куска хромового окуття не мав і не зобов’язався дістати, бо таких тепер не роблять. Мусіло обійтись без нього.

Та, поки ми дали Каруся до направи, трапився йому другий дуже прикрий випадок. Вертаючись з поїздки до міста, ми побачили на нашій вуличці жовті стіжки. На них червоний напис: «Не паркуйте в п’ятницю — будуть чистити вулицю».

Як звичайно в таких випадках, довелось нам поставити Каруся на сусідній вулиці. Вона доволі вузька й обабіч заставлена автами. Коли в ній зустрінуться два авта, одно мусить в’їхати в порожнє місце між возами, а щойно тоді друге може проїхати. Дуже не люблю таких вулиць. Що ж було робити? Поставила я Каруся за рогом, за дуже гарним темночервоним Бюїком.

Вранці я пішла провідати свого друга. Крім того, треба нам було поїхати на пошту. Підійшла до Каруся й аж жахнулася! Зараз же поза дверима яма, мало не на пів охоронного крила — пошарпана, повигинана…

— Що, тебе, Карусю, вночі пси гризли? — скрикнула я. — Вижерли таку ямище, що людина могла б улізтися. Тільки ж береги її гостро пошарпані.

Карусь поглядав сумно. Тепер він уже не робив смішних гримас, не стриг вухом, ні не косив оком. Звичайно ж, його рана була дуже прикра й болюча, а вигляд гідний співчуття. Бо, що він винен, коли хтось, мабуть паркуючи, так погано побив його?

Ми їхали в наших справах, але на душі в нас було дуже погано. Люди поглядали на нас, дехто й свиснув.

— Але, знову ти невдаха, мушу тобі сказати! — докоряла я Карусеві. — Тільки виставиш носа за ріг, зараз же б’ють тебе, як дідову торбу. Десь інші авта і стоять, і їздять, і нічого їм не трапляється, а ти…

Щоправда, на вулицях, а тим більше на тій вузькій Клінґер, малощо не другий віз такий подряпаний і, як не тут, то там, висять у нього куски шкіри. Бо їх запарковують на вулиці, та ще й вузькій.

— Мали б ми ґараж — такого не сталось би. Ех, ті прокляті вузькі вулиці та й з двобічним рухом! Ти знаєш, у Сан Франціско — то таке місто над Пацифіком — багато домів наче б стояло на курячій ніжці. Під ними ґаражі. Просто чи теж криво з вулиці в’їздиш під свій дім. Авто має добре приміщення, і ніхто його не б’є. І не заваджає воно нікому. Бо й вулиці там круті та й вузькі.

Знаєш, коли дивитись на ці вулиці, аж страшно робиться! Здається, що авто саме котиться вниз і не слухає водія. А внизу — океан. Шумить-бушує великий сірий Пацифік. Здається, що авто покотиться та пірне в білопінні хвилі.

Коли зупинити воза, треба поставити його навкоси. Не вірю, щоб ніжна і навіть ручна гальма могла його вдержати на місці. Тягне його сила ґравітації, непереможна сила землі.

А на гору, то вони деруться, як туристи на Пайкс Пік. Тільки, що без наплечників. І знову, коли дивитися збоку, здається, що, зупинивши воза, водій не матиме можливости його вдержати і що він так і покотиться, наче м’яч. Я боялась би їздити по таких вулицях!

Нагадую собі прекрасне місто Сан Франціско і картини, що їх бачила під час мандрівки.

— Треба спинитися, конче треба! Навіть, якщо авто покотиться вниз. Бо такий вид!..

Он сім горбів, на них розкинене місто, наче старовинний Рим. Тонуть вони у вічній зелені садків, цвітуть цілий рік. На Різдво цвітуть у садках рожі й гвоздики — оті великі кучеряві, наче чупринка у хлопчика. І запашні. Кущі обсипані ягодами й овочами. Яскравочервоні ягоди звисають на них, наче намисто, помаранчові сяють ярким кольором і наче запрошують, щоб їх скуштувати. Отак пригорщами. На помаранчових і цитринових деревах та кущах дозрівають овочі й опадають на землю. Ними вона аж устелена. Великі коренасті горіхові дерева сиплють на вулиці горіхи. Ними харчуються білки. Бо все це не для їди, а для прикраси садків і вулиць.

Внизу океан і острови серед нього. Он скеля, де відпочивають тюлені. Їх ніхто не займає. Людина охороняє їх. Ах, людина! Он же пишний острів Алькатраз, наче самоцвіт на синій гладі затоки. Рожево-жовтою скелею виступає з океану. На ньому велика тюрма. Кажуть, що нікому не вдалося втекти звідтіля. Правда, був такий, що втік, та не вдалось йому переплисти затоки, що відділяє острів від суходолу. Так людина береже людину, а океан є її помічником і сторожить довкола скельного острова.

Обабіч затоку перестрибують мости. Вони наче мереживо на пишній сукні багатої пані. Міст Золоті Ворота — чудо сьогочасної техніки, він повис граційною стрічкою, підвішений на двох стовпах. Щойно, коли ви станете на ньому, бачите, на яких здоровенних каблях висить цей міст.

О! Чудові краєвиди має Сан Франціско!

— Ти питаєш, чому ж ми не там? Дорогий, чи можливо бути всюди там, де краса? Людина — осіла істота і десь же мусить мати куток, одну-дві сковороди, кілька горщиків, писальну машинку і такого Каруся, як ти. Ну і ліжко, щоб спати. Та ти не вживаєш його, бо спиш стоячи, коли не їдеш, то й не знаєш, що це таке.

Так я розказую Карусеві про світ і мандрівки. І не перший це раз. Може це його потішить, коли він такий бідний, побитий, обшарпаний. Хто знає, що діється поза нашим розумінням світу і предметів, а зокрема машин. В них же втілила людина свій розум, творчі думки, свої зусилля, радість осягу і гіркоту невдачі. Отже, багато з себе.

Ми вертаємось на нашу вуличку і паркуємо на звичному місці, — там, де росли колись берести, що їх зрубали. Тут безжально жарить Каруся сонце. Диво, що в ньому не закипить бензина або вода.

Але бідний Карусь не нарікає. Він згідливий, чемний і терпеливий. Його пошкодження направив Джов за один рахунок з попереднім пошкодженням. Я ніколи не думала, що таку нерівну яму можна залатати так гладко, що й сліду ніякого не залишиться. Отож, стоїть Карусь на своїй гарячій вулиці та й жде терпеливо на найближчу поїздку. Не думаю, щоб ждав на нове побиття…

На смітнику

Такі й подібні пригоди траплялись Карусеві. Згодом його вже ніхто не хотів направити.

Вам потрібна якась мала, незначна частина, а вони всі вигукують: «Він старий, він ні до чого!» Навіть не оглянуть його як слід, кинуть тільки оком на його метрику і кажуть: «Навіщо він вам здався? Ви собі купіть новий віз. Чи користь вам витрачати гроші на цього покидька? Шкода кожного цента!» Так і назвали його і то по-англійськи: джонк.

Але пан Орест порадив мені шукати цієї складової частини на смітнику, тобто на цвинтарі авт. Там можна знайти кожну складову частину до авта, відмонтувати її від старого воза й використати з малим коштом.

Ми поїхали туди.

Бурі довгі вулиці, що вибігають у далечінь, забудовані малими, чорними від старости дімками й майстернями. Це не ті великі, а малі майстерні, де роблять складові частини до авт, різне приладдя та зразки для нього — тут називають їх «тул енд дай мейкерс». Така собі непочесна будка-«фабрика», хоч у ній працює четверо чи п’ятеро людей. І дивно, навіщо вони і для кого, коли зараз же поруч великі фабрики Даджа, Крайслера і всякі там інші! Невже вони не можуть випродукувати отих частин?

Позаду одної такої фабрички видніли тулуби старих авт. Огрядний чоловічок обслуговував покупців, бо в своєму приміщенні він продавав теж і нові частини. Довідавшись, чого нам треба, післав робітника шукати цієї частини.

Ми ждали. Але це тривало досить довго. Я вийшла на подвір’я. Заболочене, позначене коліями від коліс, воно було таке ж безнадійно буре, як усе тут. Скелети возів лежали навпереміш, похожі на мертві гниючі тіла невідомих і несамовитих тварин, що колись перед віками жили на землі. Невблаганний зуб часу гриз і ламав їх, дощі поливали і так приспішували їх розклад та повернення у небуття.

На стежці між рядками трупів вештались люди. Самі чорні, бурі одяги, руки в брудних рукавицях, у них долото чи кліщі. Працювали біля покидьків. Відкручували й відмонтовували частини та складали на купу. Під’їздив двигун, набирав у свою пащу оберемок цього заліззя і скидав його в один куток. Довгі жердки, повикручувані бляхи, штудерно вироблені прикраси, ліхтарі без скла лягали там одне на одного. З-під іржі й сажі ще виблискував хром, з-під шару куряви сяяв подекуди нікель. Сіре шершаве залізо надавало всьому своєрідного кольору смерти. Він безнадійно сіро-буро-зеленуватий — такий, як у трупів.

Під’їздила невеличка машина і збризкувала старого воза бензиною. Зараз же він загорявся й палахкотів, як остання жертва. Вогонь пожирав м’які частини, пригожі до спалення. Разом з палахкотячими язиками полум’я і чорним димом вони злітали понад цвинтарище та обсновували його їдким чадом і відразливим смородом крематорії неживих предметів.

Оголені скелети лежали навпереміш. Завтра навантажать їх на вози й відвезуть туди, де їх спрасують в бурі пласти та відішлють до фабрик для повторної перерібки.

— Це вже перестарілий спосіб позбуватись старого заліза, — пояснював пан Орест. — При теперішніх винаходах, що поліпшують добування високоякісної сталі з руди, старе залізо непотрібне та й надто дороге.

— Добре, але що робитимуть із старими автами?

Мене огортав якийсь безнадійний сум.

— Частину їх закуповують відсталі країни. У них праця не така дорога, як тут, а сировину важко їм випродукувати. А так мають готову. Деякі авта ще в такому стані, що їх можна направити й випустити на дороги.

Липке болото чіплялось наших кальош, сіяла дрібна мжичка. Холодний вогкий вітер пронизував. Він приносив шум авт, що ще біжать дорогами. Швидко й вони ляжуть десь на такому смітнику…

— Я читала, що їх мелють і таку металеву рінь вживають до будови доріг, — я старалась все таки знайти якийсь спосіб «існування» для наших приятелів.

— Це теж уже не оплачується. Є багато кращих синтетичних матеріялів для будови доріг. Але, он що з ними роблять: вантажать на великі судна, везуть до моря чи океану і там кидають у глибінь. Але й тут є кошти транспорту й роботи.

«Яке коротке життя і яка трагічна смерть! — я думала. — І нас, людей, і всього, що служить нам».

— Але така смерть чи похорон ще найкращі. Десь там, на дні, їх заносить піском, на ньому поростають цілі праліси водоростей. Слимаки, краби, поліпи, коралі прикріплюють до їх стін свої домівки. Прозорі струмені води пропливають крізь них. Вони стають складовими частинами морського дна. Ніхто вже не міг би пізнати, що вони були колись автами.

Пан Орест засміявся.

— Ви вмієте снувати казки навіть про авта-покидьки. Чого доброго, може й мавкам скажете поселитись у таких домівках і мріяти про прекрасного моряка-потопельника, що може стати їхнім коханцем.

Оживали казки водяних безодень.

Але під ногами було буре болото. Вітер гудів і насвистував у повигинаних бляхах старих мертвяків…

Погідна старість

Карусь був хворий, і для нього не було рятунку. Спереду в нього витікала вода, і люди жартували собі: то старий пан, і в нього слабий міхур. Під автом завжди було мокро.

«Треба дати новий холодильник», — радили, але зараз же додавали: «Шкода коштів для такого старого авта!»

Витікала також олива. Під возом була завжди велика жирна калабаня. Треба дати новий картер. Але не оплатиться.

Одного дня під Карусем загуркотіло, і в нього обвисла задня кишка. Її називають «хвостовою», так наче б авто було твариною. Її, щоправда, можна було підмінити, але до чого прикріпити, коли цілий спід перержавів? Бідний Карусь майже все своє життя простояв надворі. Дощі поливали його рясно, сніги й морози залазили в найменші навіть щілини й прогризали їх. Сіль, що нею посипають дороги, роз’їдала його.

Карусь був бездомним, чужинцем, хоча й народився в цій країні. Але ми обидвоє не мали ґрунту під ногами, так часто і я не мала домівки. Правда, я врешті знаходила її й наймала. Там, де я жила, не було для нього приміщення, і він стояв на вулиці. Терпеливо чекав своєї черги: їхати-жити. Не бути спроможним рушитись — значить померти.

І той час прийшов.

— Карусю, — говорила я, прихилившись до його все ж гарного сяючого боку, — я мушу набути нове авто. Ти служив мені вірно і працював чесно. Ти відробив своє. Тепер тобі пора спочити.

Спочити? Але як? Там, на смітнику?! В найкращому випадку дати себе розшматувати, спалити й перейти всі муки виривання сталевих кусків, хромового окуття, металевих шруб і штаб. Ні, ні! Цього не буде!

Перед моїм домом з’явилася Синичка. Вона була значно менша від Каруся, блищала хромом та сяяла новим блакитним лаком. Її очі дивились кокетливо й визивно.

І тоді ми поїхали. Карусь шкутильгав за нами, гуркотів, тарахкотів, блював, попускав і мочився. З його кишки, що випадала, добувався неприємний сморід. Але Карусь дибав і котився, як міг.

То була його остання дорога.

У моїх приятелів був дімок над озером. Від нього простягалася хаща. Вона оточувала частину озера й лежала над ним тиха й незаймана. Навесні цвіли там між деревами білим квіттям кущі дерену, а восени хаща синіла й золотіла або мінилася білістю й фіолетом.

Карусь опинився на галявинці під деревами, обличчям до озера. Ми працювали біля нього: обсипали його землею. Підсипали її під колеса і працювали так довго, доки вони не зникнули під насипом. Так Карусь опинився на землі і став похожим на малий дімок. До дверей ми проклали по насипі східці.

Потім ми вийняли керму і закопали її біля дімка. Це на те, щоб нікого не скортіло забрати віз і пробувати ним їхати, а, може, ще якнебудь знущатися над ним. На місці керми появилась дошка, гарно вигладжена, широка. Над нею повисла бензинова лямпа. На поличці гарно складені олівці, пера й папір. Понад нею плоска коробка зі звірами, іграшками. Була там котяча оркестра. Великий вусатий котище держав у лапі батуту. Він був диригентом. Перед ним стояв малий жовтявий скрипаль і завзято тягнув смичком по скрипці, яку придержував білим підборіддям, його вусики химерно підкручені. Поруч невеличкий такий же жовтяво-білявий співак: у лапках зошит з нотами, рожевий ротик розкритий. Якби він був живий, напевно співав би на весь котячий голос. Посередині, трохи позаду сиділа біла прімадонна. Вона перехилила претенсійно голівку, склала лапки, прижмурила очка, і її довгі, наче у елегантної чепурухи, виплекані вії зарисовувались на білій мордочці. На шиї рожева стрічка, зав’язана в розкішну петличку. Прімадонна чекала своєї черги. Біля неї гралось маленьке сіре котеня. Воно не належало до оркестри. Але воно, як і інші звірі, прислухалось до котячого концерту. Між ними зеленяво-бурий носоріг крутив головою за найменшим подувом вітру чи струсом. Зелена черепашка вертіла тоді хвостиком, і червоний рак хитав клешнями. Тільки пишний лебідь з рожевої порцеляни плавав собі без води осторонь від інших.

Всі вони стали жити в Карусі та розвеселювали його старість.

Під кінець тижня я приїздила до свого старого приятеля. На даху я поклала скриньки з квітками і поливала їх, а вони цвіли й веселили мене та Каруся. Фіолетові повні петунії яскраво відбивали від зелені дерев, що зводилися склепінням над ними. Білі широкі труби петуній трубили радість росту й цвітіння, червоні пелярґонії горіли проти сонця, і соковиті гілки беґоній палахкотіли великими квітками. Вони всі розкішно росли й цвіли. Їх напувала вологість озера, і пестило лагідне, пересіяне крізь гілля дерев сонце.

На дошці я розкладала писальну машинку й вистукувала пальцями безконечні мелодії своїх думок. Чорні рядки вистрибували з моєї уяви й лягали на папір. Карусь любив ці мелодії.

Коли сутеніло, я засвічувала малу бензинову лямпочку. Тоді було в нашому дімку, наче десь на селі, вдома, в малій хатці під карпатським лісом. Як і там, шуміли дерева, і крізь їхнє гілля просвічував місяць. Його сяйво ломилось у плесі озера, тонісінькою смужкою відбивалось від води та добігало аж до Карусевих вікон. Але швидко й воно тонуло в озері й у нічній далині. Ми обидвоє залишались серед шуму лісу і далекого хлюпання озера.

Я розкладала собі лежанку і, погасивши світло, ще розказувала Карусеві про своє життя у країні, відкіля я прийшла, мабуть, тільки на те, щоб познайомитись із ним.

Потім я западала в сон.

Згодом зазолотіла хаща, потім облилась фіолетом осінніх айстер, і на Каруся стало падати золотобагряне листя. Була осінь. Я приносила гриби та, сидячи на порозі, чистила їх і розказувала Карусеві, які гриби в Україні і як ми вдосвіта бігали по них до лісу. Але в лісі був ще сутінок, і ми не бачили нічого. Треба було сидіти під лісом і чекати, аж зійде сонце. Тоді творилося диво: з-під моху витикалася біла цятка. За хвилину вона злегка жовкла. Це родився гриб. Він здавався маленьким. Але устроміть пальці в глибокий пухкий мох, і ви витягнете огрядного грибка, ковзького від ранішньої роси.

Він пахнув так смачно, як і слід грибові. І так приємно було прикласти його холодну шапочку до лиця!

О, я знала багато казок-розповідей про гриби. Я розказувала своєму приятелеві. А фіолетово-біло-золота китиця осінніх квітів стояла в кутку.

Потім подув північний вітер, озеро вкрилось ожеледою, і став падати сніг. Перші зірки прилипали до скла й укладалися в чарівні взори. Але, згодом вони затирались і губилися в пуху, і тоді не було нічого, тільки білий сон. Сніг сипав з сірого неба, аж поки не вкрив Каруся і не зробив з нього велику люкровану «бабу».

Карусь спав.

Я вже не навідувалась до нього. Замість мене, ще деякий час приходили білки й синя сойка, що забула відлетіти у вирій.

Нарешті і їх прогнав мороз, і вони теж запали в зимовий сон.