Карусь і ми

Нове житло — нові друзі

Моя дружба із Стівом не тривала довго. Я переїхала в іншу дільницю міста, куди покликали мене мої справи.

Одного дня ми обидвоє з Карусем забрали мого Едісона, тобто диктувальний апарат — таку сіру коробку з червоними платівками. Взяли також старенького Ремінгтона, що приїхав зі мною ще з дому. На ньому я писала про все, що мені й Карусеві трапилось у цій країні. Він клацав, наче стара ропуха, і щербатими зубами вигризав на папері нерівні рядки. Як-не-як, тільки в мене він працював двадцять вісім літ. А я купила його вживаного, тож і не знаю, як довго він служив комусь іншому перед тим. Взяли ми з собою розкладний столик, на якому завжди працював мій переносний Ремінгтон, не забули і про круглого стільця, що повертався за кожним моїм рухом, про багато паперу та письмове приладдя. Ось ще папки, калька, книга для вклеювання вирізків з газет і журналів з моїми статтями та дописами, коробки з листуванням… Коротко — все потрібне до писання. Воно зовсім виповнило Карусів живіт. Звичайно, була там і я, бо без мене Карусь не хотів би їхати. Решту мого барахла вивіз вантажним автом пан Левко.

Так ми покинули вулицю, де жив Стів. Він залишився з батьками, з приятелями і далі грав у бейзбол. Я ж на новому місці придбала іншого приятеля, трохи старшого від Стіва, і познайомилася з котами. Хоча я любила ці тварини, то важко говорити про дружбу чи любов, коли вони гніздились у моєму ґаражі, а від Каруся тхнуло неприємно. Взагалі, це прикра справа, і про неї ще поговоримо. Та, поки до цього дійдемо, познайоммося з людьми та околицею.

Розмірно просторий дім на розі П’ятдесят першої вулиці і Мічіґен дивився на рухливі вулиці рядом широких вікон. Вони мені зразу припали до вподоби: на них чудово ростимуть мої квіти. І вікон тих у мене аж вісім! Під кожним широке мармурове підвіконня. Он де стоятимуть мої альпійські фіялки, он де цвістимуть мої азалії.

Внизу крамниця з жіночим одягом. Вузька вхідна брама, а від неї доволі стрімкі сходи на поверх. Там праворуч моє житло, ліворуч — сусідів.

Ґараж з крутим в’їздом з провулка. На подвір’ї картонові коробки та сміття. Інколи хтось прибирав оці відпадки від праці й торгівлі, але я ніколи не помітила, хто. Бо дільниця, де був той дім, не була елегантна, тут у домах не було дверників. В домі не було ні господаря, ні управителя. Дільниця була розмірно стара, і жило там багато робітничих сімей. Немало з них були вже старі й пенсіонери, бо молоді, їхні діти, перемандрували на нові місця, на швидко ростучі передмістя. Ті з молодших, що залишились, мали звичайно багато дітей, і їхні заробітки не вистачали їм на купівлю домів у нових дільницях.

Так було й з сім’єю О’Ші, моїми найближчими сусідами. Обидвоє молоді, червоноволосі, білошкірі, веснянкуваті, справжні «айриші». Найстарший син Малькольм був десятилітком, ходив до школи і став моїм новим приятелем.

— Гело! — привітався зараз після того, як я переселилася в його сусідство. — Моє ім’я — Малькольм, мене кличуть Мал. Якщо вам треба щось допомогти — покличте мене!

Я розглядала свого співрозмовника. Хлопець він невисокий, обличчя таке ж біле й веснянкувате, як у батьків, волосся трохи темніше, так що скидалося на бронзове з милим золотистим відтінком. Воно було розчесане набік, завжди дбайливо укладене в м’які хвилі та ще й напахнене.

— Мама знову матиме дитину, — заявив Мал. — І тому я стараюсь дещо заробити. Вночі я працюю в барі внизу. Прибираю із столів посуд і возиком звожу до кухні. Платять мені небагато, але «вейтерки» дають мені дещо з своїх «типів».

За стіною плач дітей. З хати стирчала на ґанок чорна від сажі рура. Нею виходив запах страв і вонь дитячих пелюшок. Пані О’Ші носила на руках немовлятко, друге ледве вчилось ходити, держачись маминої спідниці, двоє інших повзало по землі. Далі одне за одним щораз старше аж до дівчинки-семилітки, і врешті Малькольм. Усі діти здоровили мене привітно, і згодом я давала їм цукерки.

— Можу вам помити авто, — пропонував Мал. — Мию наше в суботу, то помию й ваше. Два з половиною доляра.

Мал познайомився з Карусем і став його доглядати.

Але, хоч Каруся дбайливо мили, від нього неприємно тхнуло котами. Бо мій ґараж був їхнім житлом ще довго перед тим, поки ми з Карусем переселились до цього дому.

— Що зробимо з тими котами, Мале? — я радилась у хлопця. — Страшно тхне від мого Каруся! Щоправда, я люблю котів, але у возі я аж задихаюсь від їхніх запахів.

— О, з ними тяжка справа! Вони влазять щілиною попід дверима. Завжди живуть у ґаражі і, коли їх якось прогнати, завжди приходять нові.

— Чиї ж то коти? — я питала. — У нас кожен кіт мав господаря та й жив у його домі. Невже вони не мають господарів?

— Ні, вони безпритульні, волоцюги. Навіть, як би їх узяти до хати, вони не жили б там. Вони люблять свободу.

— Що ж вони їдять? Хто годує їх?

— О, це дуже проста справа! Вони ловлять щурів, комах і все, що вдасться. Окрім того, їдять відпадки з бочок на сміття. Ну, і дехто виносить їм їжу.

Справа дійсно не була легка. В ґаражі було доволі барахла, але його ніхто ніколи не рухав. Раз хтось покинув, то другому не хотілося платити за вивіз. Барахло стояло й лежало, приперте до задньої стіни, було присипане пилом і сповите павутинням. Там, під цим барахлом, і гніздилися коти.

— Замести ґараж можу кожного разу, коли митиму віз, — казав Мал. — Але не більше! Усе, що приперте до стін, мусить так і залишитись. Я говорив навіть з татом про це, але він тільки махнув рукою і сказав: «Безнадійне». А йому придалось би кілька «екстра баксів».

Мал був розумний хлопець. Часто уживав слів і речень, до яких привик у школі чи на вулиці. Навіть не знаю, чи відповідники знайшлись би в нашій мові. А вже школярська мова зовсім відмінна від літературної англійської. Але Мал вживав її мало. Помітивши свою помилку, зараз же переходив на поправну мову. Він розумів, що я не ходила до школи в цій країні, то відкіля мені знати ще одну мову: американську шкільно-вуличну?

Все ж, коли раз я не зрозуміла чогось складнішого, він таки забажав знати, звідкіля я, та якою мовою говорю.

Моя країна

— Я, Мале, з Европи. Країна, з якої походжу, називається Україна, а нарід, що живе там — українці, — стала розказувати я.

Ми сиділи на східцях, що вели з ґанку на подвір’я. На них ми сідали не раз, коли нам кортіло порозмовляти. Крім того, на них гралися ірландські діти. Ляльки, м’ячі й механічні іграшки лежали порозкидані, інколи й уночі. Було приємно дивитись, як гралися дітлахи. Внизу, на подвір’ї, хлопці грали в бейзбол. Інколи пробіг кіт чи з гавканням вдерся від провулка пес. То було життя на «задньому городі» — так тут називають це місце.

— Чи «Юкрейнієнс» — те саме, що «Юкіс»? Я бачив на телевізії таку групу. Але ті грали в «сакербол»!

— Так, це те саме. Тільки ж у нас удома ніхто їх так не називає. Це вже спрощена та скорочена назва, що постала в цій країні. Тут люблять усе, що можна коротко написати чи вимовити. Отож, Україна, Мале — це простора країна, що лежить в південно-східній Европі. Дай олівець, а накреслю її тобі.

— Зараз, зараз! Не потрібно! Я принесу свій атлас. Там є й Европа.

Розкривши атлас, ми знайшли на сімдесят третій сторінці Росію. А власне: УССР = USSR.

— Та це ж Росія! — заявив Мал, коли я показала йому причорноморську країну. — Це комуністичні Сполучені Штати. Знаю про них зі школи. Але, де ж та Україна?

Я стала розказувати Малові про антів і скитів, про половців і печенігів. Тільки так, коротко. Бо для нього це теж не була Україна. Швидко я перейшла до княжої доби та стала розказувати про Святослава й Володимира, про Ярослава та його нащадків. Баталії захоплювали хлопця, блиск Візантії і геройство болгар, нарешті похід монгольських орд переносили його в далекі країни. Але він подивляв більше половців і монголів, ніж русичів. Вони нагадували йому індіян і підкорення Америки білою людиною. І для нього було самозрозуміле, що здобуває той, хто сильніший.

— Я бачив у кінотеатрі чудові фільми — «Джінґісхан», «Аттіла». То були герої! Вони підкорили мало не всю Европу. Потім прийшли росіяни. О, вони розумні й хоробрі! Але що сталося з вашими українцями, з тими князями, що ви розказували?

Я перестрибнула швидко до козацької доби. Я розказувала йому про Січ і про гетьманів, про Дорошенка, Хмельницького…

— Знаю, знаю! — вигукнув Мал. — Я бачив фільм «Тери Балба». Чудовий фільм! Тільки ж, як міг той батько вбити свого сина? За кохання батько не сміє карати сина! Інша справа, коли жінка чи чоловік зрадить, тоді, очевидно, треба вбити зрадника.

Мал розумів кохання так, як воно описане чи показане в книжках — тих за центи, що на полицях у «дроґістів». Ну, і з фільмів.

— Його батько боровся з ворогами. То як міг син одружитися з донькою ворога?

— Наші воювали з індіянами, але скільки їх брало за дружини індіянок? От, хочби Покагонтас.

Тяжко було пояснити моєму слухачеві різницю. А втім, чи вона була?..

— У затяжних війнах на всіх фронтах кривавились довго козаки й цілий нарід. Нарешті їхній гетьман Хмельницький уклав договір з росіянами, північними сусідами чи ворогами України. Він думав лише про союз з ними і про незалежність своєї країни. Але російські царі не додержали договору, зруйнували Січ, козацький військовий табір, а нарід придавили тяжкою неволею.

— Я казав вам, що вони розумні й хитрі! Алеж, коли «юкіс» не були задоволені з союзу з росіянами, то чому не зірвали його і не стали знову самі управляти своєю державою?

Як пояснити, як виправдати мій нарід за тяжку чотиристалітню неволю?

— О, Мале, чи ти знаєш історію Ірляндії, країни твоїх предків?

— Ми вчилися, і батько мені щось трохи розказував. Вони весь час боролися з британцями. Уже половина країни виборола собі свободу. Врешті, той малий кусочок… чи варт за нього воювати? Це ж маленький уламок нашого стейту, і користи з нього ніякої! Я бачив на фільмі, як покійний тепер президент Кеннеді їздив туди, щоб поглянути на колишню нашу країну. Я навіть сміявся: такі малі хатки, покриті соломою, маленькі поля, коні запряжені у вози і на полі люди все роблять ручно.

— Все ж де Валера боровся і за такий край.

— Він герой, і цілий світ його подивляв. Та тепер і він мовчить, а Ірландія і далі поділена.

Мал задумався, підпер підборіддя рукою і наморщив чоло.

Я розказувала далі:

— Є різниця між Ірландією та Україною. Бачиш, Україна — великий простір урожайного чорнозему. На неї споконвіку зазіхали всі сусіди. Я ж тобі розказувала. Без неї Росія не могла б існувати, голод видушив би москвинів. В Україні багаті поклади мінералів, великі фабрики. Земля і промисл. Ірляндія має тільки одного сусіда — британців. Решта ж країни оточена водами Атлантики. Україна має тільки один водний фронт на півдні, і то не великий. Решта простору — безборонний степ аж ген до Сибіру, аж ген до Монголії. А їсти всі вони хочуть — оці степовики, ну і північні москвини. Ти кинь кусок хліба між псів, побачиш, як будуть жертись за нього. Так за Україну жерлись і жеруться сусіди.

Мал задумався. Чи розумів він те, що я розказувала? Чи розумів долю-недолю моєї країни?

— Ми, Мале, боролись і далі боремось. Українські полки перші і зробили революцію в Росії в 1917 році. Нарід піддержував її. Спочатку здавалося, що через неї осягне свободу. Згодом вийшло так, як з договором Хмельницького: провідну верству вороги винищили, а нарід закріпачили. Було багато, може сотня повстань, море крови, голод… Переселювання цілих областей на Сибір… І досі так.

Мал дивився на мене здивованими очима. Але було видно, що здивування поступалося щораз більше перед зрозумінням. А я розказувала й розказувала про все лихо, якого тепер зазнає мій нарід, аж доки він, мій молодий приятель, не зрозумів усього.

— Ради Бога! — викрикнув. — Цього всього я не знав! Як тільки прийде для мене час іти до війська, я зголошусь добровільно й боротисьму за волю України!

Я погладила його шовкове хвилясте волосся:

— Дякую тобі, Мале! І тобі, як ірляндцеві, годилось би стати до тої боротьби. Знаєш, як називають українців? Ірландцями Сходу. І тобі не убуде чести стати разом з ними до боротьби за волю.

Так ми уклали з Малом військовий договір. Та чи пам’ятатиме він його?

З любови

Часто ми говорили про авта. Ви певно помітили, що в цій країні про авта говорять найбільше. Слухайте тільки в аптекаря чи в будь-якій харчівні: там завжди розказують один одному про авто та свої пригоди з ним. Є ще друга тема — риболовля. Про ці справи тут розказують безконечні пригоди. Пережились індіянські війни, тож авто й вудка стали джерелом пригод і темою оповідань.

Так, отож, сиділи ми вдвох з Малом на наших сходах і розказували: він мені про свого приятеля Пола, а я йому про мій край, Україну. Таке траплялось рідко, бо обидвоє ми цілий день були зайняті справами.

— Мій приятель Пол закохавсь у возі, — розказував Мал. — Певно так, як ви в своєму Карі. А може ще більше. Що з цього вийшло, зараз вам розкажу. Але пізнаєте, що добра з цього не було. Кажуть, що любов, узагалі, не приносить щастя.

— Ов! Мало чого кажуть! Але ти ще такий молодий, звідкіля тобі знати про це почування — та ще й те, що воно не приносить добра?

Мал поглянув на мене теплим м’яким поглядом бронзових очей. Так дивляться молоді хлопці, що вже скуштували з дерева пізнання. Очевидно, нічна праця в барі…

— Пол працював там, де я, на другій зміні. Ми заприязнились, хоча він був на рік старший від мене. І ходили ми до тої самої школи.

На трикотовій сорочечці у Мала широкий напис:

і ще емблема школи дуже складна, так що я й не розібрала її значення.

— У школі на перерві ми не раз обговорювали події в барі та сміялися з п’яниць і авантурників. Часто ми розказували один одному про свої пляни на майбутнє. Гроші, що ми заробляли, були частою темою розмови. Пол мріяв про авто. Я не міг мріяти ні про що: мушу приносити гроші додому та давати мамі. Ви знаєте: у нас багато дітей. І знову буде одно…

На дозвіллі ми ходили по вулицях, розглядали вози, і кожен з нас вибирав, що йому найбільше до вподоби. То тільки так собі. Я не міг і думати про авто, а й Пол не мав багато грошей. Все ж одного дня Пол повів мене на площу, де стояли вживані вози. Почищені й відремонтовані, вони сяяли фарбою і хромовим окуттям. Між ними був один Шеві — така Імпала. Біла, вибита червоним в середині, з білою кермою.

— Це мій віз! — сказав.

Очі в нього так і сяяли. Виявилося, що він уже переговорив з торгівцем, навіть дав завдаток. Мав ще трохи попрацювати, щоб заощадженими грішми сплатити решту боргу. Як на авто, сума не була велика, алеж віз мав понад шістдесят тисяч проїханих миль. Звісно, нового ані він, ані ніхто з моїх приятелів не міг би купити. Але віз був ще у доброму стані. Ми обидва ще раз проглянули всі частини. Продавець навіть дозволив нам проїхатись ним по провулках. Боявся пустити нас на вулицю. Знаєте: поліціянти дуже стежать за молодими водіями..

— Так, я знаю. Але вони вповні заслуговують на дбайливий нагляд. Скільки випадків, і то тяжких, грізних, спричинюють молоді легкодушні хлопці! У школі навчають їх їзди автом. Дозвіл вони дістають умовний, підписаний батьком. Треба, щоб поруч хлопця сиділа доросла людина. Але цього вони часто не додержують. Збереться гурток хлопців, звичайно вночі, не раз заберуть з собою і дівчат, і мчать по дорогах з недозволеною швидкістю. Краще не зустрічати їх тоді на дорогах!

— Час минав. Ми працювали неділями й відвідували Полову Імпалу і, сидячи у возі, розказували один одному про прогулянки, що їх влаштовуватимемо, як тільки Пол придбає авто. До того ж, він не їздитиме до праці остогидлими автобусами, він жив оподалік від нашого бару. Пол радів із свого набутку, завжди оглядав кожний закамарок, кожне окуття, пробував кожну шрубку. Згодом не говорив про ніщо, тільки про авто. Пол закохався в Імпалі, зовсім певно закохався в цій білявці. Без неї не було для нього світу-життя.

Нарешті настала довго ожидана хвилина. Пол заплатив призначені гроші, і його любка опинилася перед хатою. Щасливий, радісний, він підійшов до батька й сказав:

— Тату, я купив собі віз. За свої зароблені гроші. Прошу тебе: підпиши мені заяву про дозвіл на їзду.

Батько поглянув на сина й не сказав нічого. Заява лежала на столі. Пол був певний, що все в порядку, і став швидко розказувати, як він прагнув воза і як вишукав Імпалу.

— Маєш ключ? — запитав батько. — Покажи!

Пол подав йому тонкого сріблистого ключика. Старий подержав його на долоні, наче б важив. Тоді швидким рухом поклав його у свою кишеню.

— Я казав тобі, що ти ще замолодий, щоб мати авто. Ще хоч два роки мусиш чекати. А то повбиваєш людей і сам згинеш або станеш калікою. Немає дня, щоб у газетах не описували таких випадків.

Він підвівся, вхопив папір, що його мав заповнити, подер його, кинув у смітник і вийшов з кімнати.

Я не знаю, що діялось у душі Пола в той час. І ніколи я не дізнався. До праці він того дня не прийшов, і я мусів проробити його чергу. Я думав, що він так утішився, що, може, поїхав десь з приятелькою у свій перший рейд. Не було його й у школі наступного дня. Чи не трапилось йому чого злого під час їзди? — думав я.

Як тільки я прийшов зі школи, загомонів телефон. До мене. Полів батько розпитував, чи не знаю що з його сином. Не прийшов додому ночувати, ні не було його в школі, як виявилося з телефонних розмов.

Пол зник. Оце вже два роки, як про нього ні вістки! Його батько відходив від розуму. Поліція шукала по всіх усюдах, по цілій країні. Нарешті й перестала. Ніде його не знайшли. Що з ним сталося, не знаю. Чи зголосився до війська, чи плаває по морях, чи десь в іншому місті працює? Ані сліду!

Ми задумались. Так жалко було бідного Пола! Алеж батько бажав йому тільки добра!

— А Імпала? — я спитала.

— Цілий рік стояла перед хатою, ніхто й не доторкнувся її. Старий чоловік просто не міг дивитись на неї. Каже його дружина, що прокидався зі сну, підходив до вікна й дивився вниз, йому вчувалося, що Пол стартує свій віз. Інколи він навіть збігав униз, бо йому ввижався Пол. Так наче б пробував дістатися до авта. Захопивши ключа, батько бажав віддати його синові, віддати разом з дозволом, що вже заповнений і підписаний лежав на комоді.

Але не було нікого. Пол уже не вернувся додому. Тож по році дожидання батько відпродав авто тому самому торгівцеві, очевидно, з втратою. Але сам ще й далі дожидає сина. Надіється, що він все ж таки зрозуміє його і — простить.

— Знаєш Мале, ця історія сумна й зворушлива. Я надіюсь, що одного дня Пол приїде новісіньким Кадиляком чи Бюїком, впаде в обійми батькові та ще й подякує за те, що він тоді зробив. Ти пригадуєш собі притчу про блудного сина?

Мал похитав головою і заявив:

— Не думаю. Пол мав «характер». І полюбив він Імпалу цілим своїм серцем і всіма юнацькими мріями.

Наш перший пасажир

Ми почали їздити. Спочатку ближче і тільки до праці. Не одну зробили ми помилку і не один дістали квиток. Бувало, мені вдалося випроситись у поліціянта, мовляв, я зовсім новий водій і ще не маю вправи, але обіцяю не зробити вже другий раз такої помилки. Але, інколи, ми натрапляли на суворого сторожа вуличного руху, що ще й вилаяв нас, мовляв: як не вмієте вести авта, то не їдьте — і таки вліпив нам квитка. Треба було платити кару. На щастя, все це були менші проступки, і нікому від них не було шкоди — хіба, очевидно, нашій кишені. Пишу «нашій», бо й Карусь зацікавлений у грошах. За них же купуємо бензину, мастило, миємо його, купуємо нові частини, коли попередні зуживаються. Час від часу треба авто перевірити, в якому стані його мотор та інше, наставити гальми. А тут і батерія виснажується, холодильник в котромусь місці випускає воду… Коротко, авто, як людина: раз їй болить те, то знову щось інше.

Їздили ми здебільшого самі, бо й нікого більше в нас немає. Час від часу тільки хтось, що не боявся їхати з новим водієм, впросився на поїздку, от хоч би до Діброви, чи куди там. Бувало, що й я запросила когось. Ніяково було йому відмовитись, а ще ж я могла б його вважати за боягуза. Тож, перехристившись, сідав поруч мене, і ми їхали.

Так було і з Старим Паном. Він не був ще такий старий, але я його так називала. Американці кажуть: старший. У нас «старший» — то вищий ступінь від «старого», як от новий — новіший, чорний — чорніший, значить — старший чи старіший таки старший від старого. Але воно не важне. Старий Пан був нашим приятелем і відважився з нами їхати.

Отже, сидів поруч мене і пильно стежив за моєю їздою. Він, мабуть, і краще визнавався на правилах вуличного руху, ніж я, бо часто давав мені вказівки, як от: «Червоне! Стійте!» Або: «Не повертайте наліво!» чи: «Поворот дозволений, коли червона стрілка». І давав мені багато таких вказівок. Щоправда, я теж уміла читати та й достосовувалась до тих розпоряджень, але, мабуть, уже така звичка у багатьох людей, що самі не їздять, зате знають досконало, як треба їхати. Їх називають «водіями з заднього сидження». Вони трохи похожі на добрих приятелів у школі, що підказують, не питаючи, чи ви потребуєте цього, чи ні. Інколи доводиться їх копнути чи здорово штурхнути — не на те, щоб спонукати їх підказувати, а навпаки, щоб мовчали. А то вчитель і справді подумає, що ти не знаєш лекції.

Їхали ми на виставку квітів. Щоправда, ні Старий Пан, ні Карусь ними не цікавились. Зате я дуже люблю квітки й не пропускаю нагоди оглянути їх на кожній виставці в нашому місті. А тут не лиш квітки, але й різні будови, і для їх прикраси вжито рослин.

Он дімочок, цілий в трояндному садку. Троянди ж різні щодо кольору, величини, способу цвітіння.

Он міський парк. Він мініятюрний, але нам вистане сісти на лавочку під пишно розцвілим дереном, що весь наче скупаний у молоці. Біля наших ніг дрібненька травичка, гладко підстрижена, її охоплюють рамою грядки весняних квіток: тюльпанів, гіяцинтів, нарцизів. Пахнуть вони принадно. По середині малого парку ставок, у ньому цвітуть водяні лілеї — не лиш білі — ті, що їх ви бачите на наших озерах — але орієнтальні, пишноквітні, рожеві, фіолетові, бордові.

Недалеко старий млин. Такий з вітряком. Вітряк клапає крилами, біля млина дівчина-голляндка в білому крилатому чепці, великій білій запасці, в дерев’яних носатих капцях. З милим усміхом запрошує вас до млина змолоти зерно на муку. Повз млин пливе потічок, над ним плакучі верби, далі місточок, по поруччі пнеться дика троянда.

Є там і старий замок, перед ним цвітуть деревця магнолій. Їхні великі фіолетово-рожеві квіти ледве розкрили свої чаші назустріч весняному сонцю. О, мало чого тут немає! І мініятюрний цирк з кльовником, і дімок для ляльок, і стара карета, повна яскравочервоних квітів амарилісу.

А скільки станків з різними квітами на продаж, з насінням, бульбами, зразками рослин! Он на цьому станку самі орхідеї. У горщиках з мохом цвітуть вони незрівнянними кольорами, означеними як «орхідейні» — від найблідшого рожево-фіалкового по ситий темноамарантово-фіолетовий. Так і здається, що ми в джунглях.

А тут стіл, і на ньому маленькі милі африканські фіялки. Що за багатство кольорів і відтінків! Маленькі кущики посипані дрібними рожечками. І завжди нові, і завжди інші ґатунки! Вони не дорогі, але вам хочеться купити цю і ту, і ще одну, і ще он ту, бо ви не можете вирішити, котра краща. Ні, вони справді незрівнянні, ці сантпавлії! Дивлячись на них, уявляєте собі тропічні африканські праліси і в сутінку дерев килими оцих квіточок. Але вони там зовсім не такі різноманітні, як тут. Там вони білі, лілові і рожеві, а тут пан городник виростив з них найрізнородніші сорти, так щодо кольору, вигляду й величини квітки, як і щодо форми листя.

Походили ми по виставці, посиділи на лавочках, з’їли по стіжку морозива, посипаного горіхами — люблю це! — оглянули не одну нову річ для кухонного вжитку, покуштували справжнього голландського сиру, німецької ковбаси й напилися оранжового соку, при нас видавленого з овочів. У станку з сантпавліями Старий Пан купив квіточку для своєї господині, а я — для себе. І залишили виставку.

На автопостою чекав нас Карусь. Думаю, що він не нудьгував, бо ціле велике поле наче засіяне автами. Вони — як кольоровий мачок. Що вже там фасонів, що стилів, які кольори! І цілі в одному кольорі, і в двох кольорах, а то і в трьох. А трапиться одна чи друга калоша обтовчена, вся в латках, похожа на кльовнові штани. Якраз такий стояв біля Каруся, що золотився новим лаком і сяяв сріблистим хромом. Було з чого сміятися! Хто знає, може в той час, коли ми оглядали виставку, Карусь і сміявся з свого сусіда. А, може, то тільки ми сміємося з бідного полатаного жебрака, а такі особи, як Карусь, до нього такі ж увічливі, як до найдорожчого Крайслера чи найпишнішого Кадилака? Так воно і справді.

Ми вертались додому, і знову нас морочив вуличний рух та його вимоги. Я, повністю зайнята веденням воза, не помітила, як веде себе мій пасажир. Раз тільки, як я надто круто повернула і одно колесо вистрибнуло на хідник, а віз перехилився — але, не так дуже! — я кинула оком на Старого Пана й помітила, що він держався міцно за край сидження, в його очах був неспокій, і сива чуприна стала дуба. Про чуприну то тільки люди кажуть, що стає дуба, але я ще такої не бачила. Думаю, що то лиш поговірка така, бо й чуприна мого сусіда тільки злегка розсипалась.

Не думайте, що Старий Пан боявся. Він, що пролетів сорок тисяч миль старим військовим літаком, поширюючи правду про Україну, мав би боятись Каруся чи радше такого водія, як я? Він, що в Україні був високим військовиком, що за козацьким звичаєм приріс до сідла і не раз вів у наступ свій кінний полк! Обидві війни на полях бою, обидві війни з шаблею в руці і з пістолем і з гранатами за поясом.

Відгомоніла стара вояцька слава, лягла в степах воля, і присипала її курява бойовищ. А Старий Пан тримав у руці квіточку, другою ж держався сидження. Він усміхнувся й поправив чуприну пальцями, покарбованими тяжкою фізичною працею. Старий Пан працював помічником городника в підміському городньому закладі.

Карусь їхав далі гладко й чемно і без пригод доставив нашого пасажира до його хати.

Пожильці гаражу

Як усі вони, коти-мандрівники, Латастий не мав ні постійного житла, ні теж назви. Приходив з своїх нічних мандрівок і залазив у ґараж. Забившись у глухий куток під барахлом, мився гарно й западав у смачний сон. Ніколи не був такий змучений, щоб не вспів помитися перед сном. Нічого дивного: лови по провулках і по каналах чи війна з щурами — брудне діло. Врешті, хто знає, що ще діялось уночі в міських закамарках, у царстві малих хижих звірів — щурів, мишей, різної хробачні та комашні. Усі вони вдень спали або сиділи в своїх схованках, бо боялися людей. Уночі, коли люди спали, а темінь давала цьому світові охорону, він оживав та кидався в бурхливе, часто жорстоке життя.

Я назвала його Латастим, бо його біла шерсть була покрита чорними й жовтими латками. Він напевно нічого не знав ані про свій вигляд, ані про назву, яку я дала йому. Домашній кіт швидко привчається відзиватися на свою назву. Коли ви кликнете «Мурку! Рудьку! Сюйко!», чи як там, вони зразу відповідають ніжним «м-р-р». У ньому і відповідь, мовляв «Я тут!» і запит в роді «Прошу?» чи «Чого Вам?» Хто розуміє свого улюбленця, зразу ж угадає, що він сказав.

Та Латастий не відзивався на жадну кличку, і йому було байдуже до людей. Його годували смітники й канали міста, а люди так наче б не існували для нього. Щождо мого ґаражу, то кіт мав у ньому старше право, ніж я. У його розумній голові певно й не було місця для думки, що хтось може противитись його нічлігові чи теж денному снові у ґаражі. Бо й яким правом? А те, що в іншому куті ґаражу Латастий зробив собі «вихідничок» поблизу лівого переднього Карусевого колеса, він напевно уважав звичайною справою. Врешті, там була купка піску, і він дбайливо запорпував нечистоту. А що, запорпуючи, оббризкував Каруся і віз неприємно тхнув, котові було зовсім байдуже.

Смерком Латастий прокидавсь і ще раз мився. Напевно голод будив його. О, мисочка свіжого молочка! Як дуже пригодилась би йому після цілоденного посту! Та й для кота молоко — розкішний, цілющий напиток.

Та де його взяти? З людьми Латастий не дружив. Може мав колись між людьми погану пригоду, а може і зроду не знав їх. Мати привела його на світ у якомусь вуличному закамарку, підгодувала та навчила полювати. Швидко після того він залишився сам і жив власним промислом. Лови на сильних небезпечних щурів вигострили його чуття, виростили в нього силу і справність. Його міцні груди випиналися під м’якою шерстю і, дивлячись на них та на меткі пружні лапи, ви прирівнювали його до боксера, загартованого в змаганнях. Але, щоб вас не кортіло доторкнутися його, Латастий показував гострі ікли та два рядки дрібних сніжнобілих сікачів. З-поза них він кидав гострий виклик-осторогу. Оте «вав» кінчалось глибоким горляним гарчанням. При тому Латастий виляв довгим чорним хвостом і бив ним швидко об землю. Хто не розумів би погрози?

Розумів його цілий квартал, усі щурі та миші втікали перед ним та ховались у своїх гніздах глибоко в землі та в якнайбільше недоступних місцях. Але Латастий полював на них тоді, коли їх, як і його, голод виганяв з леговища. Найдогіднішим місцем для нього був смітник. Сюди сходивсь увесь підземний світ з сусідства, щоб поживитись відпадками людських харчів.

Приходили сюди й інші коти. Але й вони уникали зустрічі з Латастим. Не один з них мав порвані вуха, глибокий рубець на носі чи повиривані жмутки шерсти. Латастий, як усі коти, остерігав інших пронизливим гарчанням, коли тримав у кігтях здобич чи знахідку або смачно поїдав харч. У таку пору ніхто не посмів до нього підійти.

Другою причиною завзятих боїв була жерня за кицьки, коли приходив час парування. Його знають усі звірі, і самці кидаються з завзяттям до змагань із суперниками. Окрім глибоких кривавих ран у обидвох, вони нерідко кінчаться смертю котрогось з них. Лицарський то змаг. З нього Латастий здебільшого виходив переможцем. Здобувши в бою кицьку, він залазив до ґаражу і справляв весілля. Гарчання, нявкіт, пронизливий крик повідомляли всіх про одруження Латастого.

Як кожного вечора, Латастий оце прокинувся та дбайливо помився. Коли він спав, Карусь відбув одну-другу поїздку і тепер відпочивав. Латастий обнюхав його колеса. Так він вивчав, що трапилось Карусеві в дорозі. Мабуть, таки Латастий дружив з Карусем, що дбайливо захищав його схованку.

Повзаючи попід дверима, висунувся з ґаражу та присів біля дверей. Розглядався. Кожному треба б так: поки кинешся в життя та його пригоди, спершу розглянься та вивчи оточення. Обережність, окрім хоробрости — похвальна прикмета котів. Пол Ґаліко, великий знавець котів, пише: «Коли не знаєш, що робити, сядь і мийся!» Щоправда, Латастий помився перед тим, а оточення знав досконало, але сьогодні трапилось те, на що він віддавна був приготований: великий, рудий, пухнастий кіт ходив по подвір’ї. По його подвір’ї! Він появлявся тут не раз, і Латастий мав з ним уже декілька перепалок. До його появи Латастий був беззастережним і єдиним господарем цього місця. Ніхто не зважувався займати його. Але той заволока, очевидно, шукав собі зачіпки. Не помогло тих кілька прочуханів, що їх дістав від Латастого.

Побачивши ворога, Латастий занявчав протяжно, пронизливо. Шерсть на ньому з’їжилась, хвіст настовбурчився. Латастий бив ним швидко й злісно об землю. Кинувши погрозливе «вав!», рушив негайно на противника. Вони зчіпились і серед гарчання, плювання та нявкоту стали дерти один одного кігтями та гризти зубами. Серед борні вони виглядали як один клубок, що з усіх боків має кігті й зуби. Ними дерли й гризли один одного.

Їхній пронизливий вереск дійшов до вух людей, що жили в цьому домі. Може дехто з них мав кота чи кицьку і налякався, чи не попали вони в небезпечну гризню. Повиходили на подвір’я, дехто виткнув голову з вікна. Побачивши двох волоцюг у смертельному змаганні, вони стали до нього приглядатися. Людина споконвіку любила ігрища! Боротьба ґлядіяторів з дикими тваринами розбуджувала в неї дикі, кровожадні інстинкти. А до боротьби биків люди радо приглядаються чи то в Мехіко, чи на фільмі.

З зацікавленням стежили вони за подією, що відбувалась під ярким світлом вуличної лямпи, і брали в ній участь вигуками та вимахуванням рук.

— Бери, бери його! — вигукували. — Зубами, зубами! За горло, за горло!

— Дай йому порядного прочухана! — кричав крамар, що якраз прибирав на подвір’ї коробки.

Власник бару кинув запит: чия візьме? І тут же чоловіки стали закладатись.

А вороги жерли один одного, і рясно потекла кров. Не було пізнати, з котрого, бо оббризкала обох.

Невідомо, на чому було б скінчилося, якби не Малова мама. Побачивши, що вороги гризуть один одного до крови, вона крикнула:

— Гей, сусіди! Не стид вам приглядатися бездільно, як вони жеруться, та ще й розважатися? Вони ж загризуть один одного!

— Овва, велика шкода! Мало котів волочиться по перевулках? — кпив собі шинкар.

— А ти ловитимеш щурів та мишей, як котів не стане? — відгризалась пані. — Мале! Мале! Швидко сюди!

Мал, що якраз кінчав одягатися, збираючись до праці, вибіг на ґанок. Побачивши, що діється, збіг на подвір’я, розкрутив кран, що біля нього мив авто, і пустив сильний струмінь води на клубок, що борсався, кидався, не чув і не розумів нічого в розпалі боротьби, тільки страшну ненависть. Вони ж — коти, а леви, пантери та тигри — їхні свояки.

Струмінь води припинив дальшу боротьбу й розігнав ворогів.

Чоловіки шкодували, що не довелось їм далі приглядатись до бійки та побачити, чия візьме.

Мал пішов до бару, де гості ще довго обговорювали подію. Щождо котів, то їх поглинула ніч на глухих провулках міста.

У ґаражі поселивсь котище піскового кольору, вагою в яких дванадцять фунтів. Чи то той сам, що мав гризню з Латастим? А що сталося з ним? Невже він, гордовитий володар цих посілостей, дав себе відси вигризти? Хто може знати? Його, як багато інших, проковтнули поплутані нетрі міста.

Одного дня зникнемо й ми. Тільки на просторому цвинтарному полі невеликий камінь з написом розкаже, хто лежить під ним. Та коти гинуть у темних закамарках каналів, і їх, як і інше падло, поїдають щурі та комахи. Спеціялісти в цьому ділі — мурашки. Ці дрібнесенькі комашки — санітарна служба нашої землі. Вони очищують її від усього, що мертве чи хворе, нездатне жити й боротися.

Рудько (так я його назвала) був піванґорської породи, і характер у нього був зовсім інший, як у Латастого. Він не був такий дикий, як Латастий, і до людини ставився доволі прихильно. Так і знати було, що мав колись любу дбайливу господиню. Може то була якась стара жінка, що померла, і Рудько залишився сам? А, може, хтось, що покинув місто і в ньому свого кота?

Вранці, як тільки я виходила до кухні готовити сніданок, Рудько підводився з підвіконня, мотався й терся об шибку та розкривав злегка свій рожевий ротик, обрамований двома разками білих зубків. Я говорила до нього:

— Добридень, Руді! (Так кликав його Мал). Як спалося чи теж як полювалося? Хочеш молоця? Зараз, зараз! Молочаря тільки що не видно. Буде свіже смаковите молочко. Але, може б я попестила тебе — так, як робила твоя пані?

Я виходила на ґанок та пробувала погладити Рудька. Але його зіниці звужувались і ставали похожі на подовгасті щілини. Плюнувши, він негайно зістрибував з підвіконня та збігав сходами вниз. Тільки ж спинювався в половині, присідав і пильно спостерігав кожний мій рух. Хай би я тільки рухнулась, він перебігав другу частину сходів і зникав у ґаражі.

Очевидно, не бажав собі ніякого зближення з чужою особою. Може зберігав у пам’яті свою дорогу паню і готов був приймати пестощі тільки від неї. Люди кажуть неправду, наче б коти були фальшиві. Вони найвірніші приятелі людини. Про їхню вірність і любов до людей написано томи прегарних оповідань.

Так було за весь час нашого знайомства.

З гідністю незалежного пожильця пустелі Рудько приймав те, що я йому давала, але не давав в обмін нічого. Здавалось, що він робив мені велику ласку, приймаючи від мене їжу, але не бажав собі нічого більше й не дозволяв на жадні підлесливі жести з мого боку.

Ну, добре, довелось годитись і з цим. Треба було приймати ласку, яку робив мені чи теж нам обом із Карусем. Але, коли я могла годитись з його гордовитою владною вдачею, то Карусь аж ніяк не міг. Рудько бо вистрибував на його дах і там засинав.

Треба сказати, що це було зроблено дуже розумно, бо ніхто не міг його турбувати. На даху він був поза досягом рук людини. Але Рудькові було байдуже, що Карусь діставав задряпини від його кігтів. Бідолашний Карусь не лише тхнув котячими відходами, але ще був подряпаний і виглядав так, наче б сам брав участь у боях котів.

Гарну і приємну прикмету мав Рудько: він здружився з Малом. Може десь там, у невідомому домі, він мав такого ж приятеля, як Мал… Вертаючись уночі з праці в барі, Мал завжди заставав його на подвір’ї, поблизу задніх сходів. Чи й Рудько вертався тоді з ловів? Як знав пору, коли хлопець появляється з-за рогу провулка?

Рудько терся об Малоку ногу і муркотів мелодійно й примильно. Мал говорив тоді до нього:

— Добрий день, Руді! Де був кіт у той час, коли я працював? На ловах, чи на розбишацьких змаганнях? А, може б ви, пане, ласкаво з’їли кусок дуже смачного котлета?

Мал добував з кишені білий вузлик, шелестів папером, що ним обгорнув у кухні кусок жареного м’яса, і подавав його Рудькові.

— Ви мій останній гість. Прошу дуже! А чи добродій бажають собі після вечері склянку пива? Маємо домашні й заграничні пива, ясні й темні. Пільзнер? Чорний бок?

Поки Рудько з’їв та вирішував, якого пива йому подати, Мал гладив його по спині, поза вухами, лоскотав під бородою. На диво, Рудько не противився цим пестощам. Задоволені розходились обидва: Мал — спати, а Рудько до свого леговища в ґаражі — очевидно, на Карусеву буду.

Опівдні Рудько знову появлявся на моєму підвіконні і замовляв для себе чималу порцію котячого харчу, що смаковито пахнув рибою. Нічого іншого.

У крамниці я стала розглядати котячі харчі. Окрім консерв, були там у коробках котячі бісквіти. Я зраділа й купила коробку. Були то восьмибічні невеличкі коржики, що пахнули рибою. Тепер матимемо спокій з приготуванням і зберіганням Рудькових харчів! Можна їх буде вигідно й економічно ділити, а зберігати будь-де, і вони не зіпсуються. З задоволенням я вернулась додому.

Опівдні, як звичайно, Рудько заглянув у моє кухонне вікно. Я насипала в його мисочку отих знаменитих бісквітів і піднесла йому. З властивою йому обережністю і за вродженою котам звичкою він обнюхав харч і, піднявши голову, став дивитись на мене. В його очах був наче запит: як ти могла дати мені таку неїстівну річ?

— Їж, Рудьку! — я припрошувала. — Це ж рибка, а ти любиш рибу. А, може, вона занадто суха для тебе? Стривай, щось на те порадимо!

Я принесла молока і щедро полила ним коржики. Рудько понюхав і поглянув на мене з обуренням та погордою, наче б я допустилась найгіршого обману. Стріпав одною лапкою, другою, наче б забруднив їх чимось дуже поганим, дуже смердючим. Повернувсь і без слова — очевидно, котячого — збіг сходами вниз і зник за рогом.

Протягом двох наступних днів повторялось те саме. Жадні припрошування й заохота не помогли. Чому він відмовився від того харчу, я так і не зрозуміла. Мені довелось погодитися з дійсністю; хоч з яким апетитом поїдав коржики кіт, намальований на коробці, Рудько рішуче не взяв їх у рот. Він навіть не пробував. А, це ж була риба, як і всяка інша!

Очевидно, Рудько був вибагливий і любив тільки свіжу рибу. Мені довелося таки купувати її та ще й частину зберігати в холодильнику, від чого харчі набирали немилого запаху. Але я ніяк не могла погодитися з Карусевими кривдами і запахами в ґаражу. Треба було щось на те порадити.

Не кінець біді

Ми позбулися Рудька.

Здавалося, що він назавжди залишиться жити в ґаражі. Бо повернувся з Гарного Острова, куди його вивіз Малів батько в багажнику. За два дні Рудько сидів біля нашого ґаражу й мився. Дуже дбайливо наслинював передню лапу й мив нею голову, поза вухами, карк. Тільки, як я підійшла, перестав митись і поглянув на мене вузькими щілинами жовтих очей. В його погляді наче б був насміх чи погорда.

— Ах, ти псявіро котяча! — аж скрикнула я. — Ти знову тут? Яким чудом ти вернувся до міста? І як ти знайшов далеку дільницю, та ще й мій ґараж?

Рудько не відповідав на мої оклики. Моя цікавість була йому байдужа. Він підвівсь і, гордовито задравши хвоста, подався в перевулок.

Вранці я викликала телефоном пана Олексу, свого приятеля ще з Европи, та розповіла йому про клопіт. Бож Карусеві, моєму автові, ніяк користуватись ґаражем у спілці з котами! Він тхне котячими запахами так, що до нього принюхуються всі чужі коти, а до моїх ніг труться сусідські кицьки.

Гордовито задравши хвоста, Рудько подався в перевулок.

Крім того, Рудько поводиться зовсім самовільно. Вилазить нагору і спить собі смачно на авті. Авто зовсім обдряпане. І немає на нього ради, немає способу…

Вислухавши мого оповідання, пан Олекса вирішив допомогти мені позбутись Рудька назавжди. В нього був приятель так за двісті миль на північ. Мав там господарство. Якраз був у місті.

Чи вам відомо, коли найлегше ловити дикого звіра? Напевно не вночі, бо то для нього час ловів і пригод. Тоді він дуже чуйний. А коли таким дикунчиком є кіт — нічний ловець, то й поготів. Найкраще його та й усіх інших котів, отже левів, тигрів, пантер ловити тоді, коли після успішних ловів і ситого харчу вони сплять смачно.

— Ось тут приготуємо йому на ніч повну мисочку котячого харчу, — говорив пан Олекса. — Поблизу дверей покладемо два мішки, згорнені у валки. Одного захопить Роман, другого — я, і кинемо під двері, щоб заткати щілину. Дайте, прошу, велике рядно. Голіруч такого хижака не впіймати!

Так виготовивши воєнний плян, панове Олекса й Роман смачно заснули. Щождо Рудька, то він повинен би був піти на лови, бо для нього ніч має своє право. Але навіщо трудитися, коли смачний харч зараз же поруч?

Рудько не читав клясичної грецької літератури і нічого не знав про троянського коня. Щоправда, котячий харч зготовлений з риби, і вона аж ніяк не похожа на коня, все ж, якби Рудько знав був про підступ данайців, може не їв би так багато і смачно. Після того спав твердо і був би спав аж до вечора, якби нагло на нього не накинено рядна. Прокинувся, дряпав кігтями, нявчав і плював, але пастка була міцна, її щораз тісніше замотували і так впіймали бідолаху. Про далеку дорогу в багажнику нічого й розказувати. Хай собі Рудько їде і хай собі радить у житті, як уміє! Думаю, що вміє він жити, а ще ж на господарстві не бракує дичини, зокрема ж мишей. А миша — найсмачніший харч для кота.

Рудько вже не вернувся. Може не тому, що не знав дороги, бо кіт може пройти цілий континент і таки своє господарство знайде, а тому, що вподобав собі нових господарів та життя на селі. Кажуть, що тільки тоді кіт не вертається до давніх господарів, коли полюбив нових.

— Богу дякувати! — зідхнула я з полегшею. — Уже матимемо спокій. Тепер тільки прибрати ґараж та гарно помити землю, так щоб «і дух його не пах», як каже поет.

Малів батько взяв на себе цю велику й тяжку працю. Не знаю, як одягнувся Геракл, коли взявся до чищення Авґієвої стайні. Бо пан Дональд виглядав так, якби вибрався на війну, де вживають отруйних газів. Непроникливий комбінезон, високі гумові чоботи, довгі гумові рукавиці. Шкода тільки, що не мав протигазової маски. За зброю правив йому струмінь води та ціла батерія мітел і щіток. До полудня перед ґаражем бовваніла ціла гора відпадків і дрантя. Чого не вдалось викинути, те засунено в кут і закладено грубим склом із розбитого вікна крамниці.

Я раділа. Ґараж був чистий і пах лізолем чи якимсь іншим хемічним продуктом.

— Не бійтесь, тепер уже жадна напасть не житиме в ґаражі! — запевнював пан Дональд. — Окрім лізолю, я полив долівку міцною рідиною проти комах. Її боїться навіть найбільше кусливий комар. Що ж тоді кіт!..

І справді. Настав спокій, і Карусь наче б повеселішав. Щоправда, я повезла його до таких панів, що миють авта. Вони спершу змили його милом, опісля завезли під широкий душ, що шумить, наче рясний дощ. Кругла щітка повертається й миє авто. А потім два робітники кинулись на мокрого, але чистого вже Каруся і стали його витирати насухо м’якими ганчірками. Сяючий і задоволений, він побіг додому і в’їхав тріюмфально в ґараж.

— Ну, аж тепер заживемо гарно й щасливо! — сказала я до Каруся, зачиняючи його двері.

Не знаю, що думав він, бо нічого не відповів. Може, навіть, був розважніший за мене і вирішив відкласти радість та підождати, що трапиться далі. Днів я не лічила. Бо хто лічить дні, поки йому трапиться погана пригода? Може радше після того призадумається і каже: «Чекай, чекай! То було того дня… коли я...»

Одного дня, коли я зайшла в ґараж, побачила Смугасту. Вона сиділа собі преспокійно, склала передні лапки калачиками й молилася. Знаєте, як моляться коти? Так підспівують собі тихесенько під своїм малим носиком.

— А ти ж що тут робиш?! — вигукнула я, сплеснувши руками. — Кара Божа з котами!

Смугаста спинила на мені уважний погляд своїх зеленуватих очей і відповіла:

— Мр-р-р.

— Та ти не муркай, приблудо! Ледве я позбулася одного, а он же й друге нещастя!

Я затупотіла ногами й замахала руками, щоб прогнати Смугасту. Але вона не втікала. Лягла на спину, вигнулась дугою, передні лапки склала, задні випростувала й стала качатися на спині. Її підборіддя сяяло чистою білою шерстю, живіт — мов сніжний пух. На нього по боках вибігали тигруваті смуги. Качаючись, дивилась на мене очима, повними радости й приязни.

— Мр-р-рр! — говорила качаючись.

— Ох, доленько моя! Що ж я тепер зроблю? Ой, Карусю, що ж ми тепер зробимо?

Очевидно, Карусь не відзивався. Поперше, він зроду мовчазний, а подруге, він напевно десь чув поговірку: якось то буде… А пан Дональд злостився і лаявся і вирішив, що вб’є. Таки ось так, палкою по голові або цеглиною, що он лежить у ґаражі! Що це, мовляв, готель для котів? Тільки один виселився чи ми прогнали його, а вже друга поселилася! Цього не можна вже терпіти!

Так, отже, люта смерть чекала Смугасту. І напевно була б її постигла, якби… Я поклала собі спасти Смугасту. Як-не-як, живе створіння. І я так люблю киці! А ще такі милі, ласкаві, як Смугаста. Напевно буде легко її впіймати. А там уже доведеться везти її знову світ-за-очі.

Захопивши мішок, я йшла до ґаражу. Ішла і сміялась сама з себе: очевидно, доводиться бути живолупом та ловити котів. Може хтось зробить собі кожух чи хоч комір з них? Напевно м’якенький і теплий.

Тихо я підкрадалася до місця, де вона звичайно сиділа. Мішок напоготові. От так: за шкуру й шубовсть у мішок. Затягну торочок…

Треба сказати, що з приємністю я думала про свій плян: за карк — шубовсть… затягнула… прощавай, гостинний ґараже!

Вона була дома. Але вже не як приблуда, а як почесна гостя. А, може, й власниця кутка в моєму ґаражі…

Лежала на своєму широкому смугастому боці й подрімувала. За моїм наближенням розкрила очі й поглянула на мене ласкаво-ніжно.

— М-р-р! — сказала, тільки ж це не був оклик. То було ствердження й запрошення, мовляв: поглянь на нас! Чи до вподоби тобі мої малі?

Та ж певно, ще й як! Я стала навколішки біля гнізда, таки так, на землю та ще й зрошену всілякими смердилами. В ньому лежала Смугаста, а її м’який білий кожушок захищав і грів п’ятеро малих сліпеньких котенят. Вони перебирали зручно маціцькими рожевими лапочками і з насолодою смоктали мамине молоко.

Двоє смугастих, як мама, і двоє латастих. Ще й одно чорненьке. Їхні рожеві милі ротики міцно присмоктались до маминих пипок. Зверху прикрила вона їх лапкою. За моїм наближенням вона тільки тісніше притулила їх до себе та згорнула під свій бік. Дивилась на мене сторожко. Відкривала й закривала рота, але з нього не виходив ні один звук. Зате на лапах висунулись гострі закривлені кігті. Так, на всякий випадок…

— Не бійсь, маленька матусю! Лежи собі спокійно й годуй свою малечу. Тебе я й не доторкнусь!

Не знаю, може Смугаста зрозуміла, а, може, впізнала по моїм м’якім голосі, що нічого боятися. Втягнула кігті між рожеві подушечки. Напруга поменшала. Смугаста приплющила очі й далі годувала своїх котенят, приспівуючи їм м’яку колискову.

Через хвилину появились біля неї мисочки. Три. Одна з молоком, друга з котячим харчем і третя з водою. Смугаста потребувала її й пила жадібно. Від вилизування котенят у неї засихало в роті.

Так сім’я Смугастої стала жити й володіти в ґаражі. Цікаво тільки, хто залишиться там жити — мама чи одне з діток? Бо коти — самітники і нерадо живуть громадно.

Щождо мене, то я була позбавлена всякого права. Можу собі залишити завдання наповнювати мисочки. Їх ласкаво приймуть. Але не вільно мені навіть брати котенята в руки. А вже й мови не може бути про те, щоб я вимагала від кицьки залишити ґараж!

Єдине, що мені залишилось — покинути це житло й переїхати туди, на Північ. Тож вивела я Каруся на подвір’я, накопичила на нього клунків і, завівши мотор, повернула за ріг та покотила до автостради… Ще добре, що в мене такий вірний приятель, Карусь, і що ми їдемо разом.