Книга пригод 3

Едуардо Асеведо Діас БІЙ У РУЇНАХ Оповідання

Це було десь через сімдесят років після каталанської катастрофи[87].

Перехід був тяжкий, без відпочинку. Від денного світла яснів тільки легкий відблиск яа обрії. З ніздрів спітнілих коней виривалися клуби; ари, животи напружено втягувалися й роздувалися, немовби всього довколишнього повітря було замало, об утамувати болісну жадобу легенів. Широкі рани від ударів списів і шабель посмугували шиї та груди цих благородних тварин. Але кров не текла — її тамувала болотяна твань, що густо облипала шкіру.

Коні нагадували шкап для коріди, яких атакували й понівечили бики. У деяких тварин на тілі виднілися червонуваті смуги, схожі на рубці після ударів сталевим прутом, — свіжі сліди куль, отриманих під час втечі. Кілька коней несли на собі по двоє вершників — вгинаючись під тягарем своєї ноші, вони пленталися у хвості колони, похнюпивши голови, й не відчували острог. Сержант Санабрія гучно скомандував:

— Стій!

Загін зупинився.

Він складався з п'ятнадцяти чоловіків і двох жінок. Чоловіки — міцні, довговолосі, мовчазні. Жінки-драгуни в начільних пов'язках, босі, з кривими шаблями.

Дві здоровенні вівчарки з брудними хвостами, висолопивши язики, хекали під животами коней, вдивляючись у темну зловісну околицю, от ніби досі відчували пороховий жар і гамір війни.

Неподалік вимальовувалися в сутінках обриси руїн: дві діряві вальковані стіни, глина місцями обсипалася з горизонтальної бамбукової дранки. Двох інших стін — чола й тилу — та даху не було.

Та ще було тут кілька куп сміття, на яких пишно розрослася трава. По боках, утворюючи неповний чотирикутник, тяглися напівзасипані рови, з яких підіймалися віха-цикута та бузина, пагони якої гнулися від чорних грон, білих квітів.

— Розгорнути стрій у руїнах, — простерши руку, звелів сержант. — Коней — в ар'єргард, хай попасуться там, де наші жінки… Капрале Маурісіо, розташуйте п'ятьох стрільців у чагарнику. Решта — в руїни, заряджати карабіни й мушкети. Драгуни, спішитися! Всі, хай вам чорт!

Голос сержанта чітко лунав у цьому глухому місці. Ніхто не відповів.

Перебравшись через рів, люди спішились, згуртувалися. Коней стриножили в укритті за валькованою стіною, поряд лягли, важко дихаючи, вівчарки. Стрільці повалилися просто на землю в зарослій бур'яном канаві. Рештки дивного цього загону розташувалися в руїнах, де було досить дірок-бійниць, а жінки, замість відпочити разом із змученими кіньми, заходилися відв'язувати мішечки з набоями та хустки, де були патрони натрусом, — патронташів не було, то набої носили в мішечках і хустках, прив'язаних до пояса.

Западала ніч.

— Нікому не курити! — наказав сержант. — Заряджайте так, щоб не гриміти шомполами. Мушкети не чіпати до мого розпорядження… Капрале Маурісіо, стежте, аби ці ледарі не поснули, якщо не хочуть, щоб їм підсмажили щетину. Пильнуйте, прислухайтеся!

— Не турбуйтеся, сержанте, — відповів капрал хрипким голосом. — Нам повторювати не доведеться, у нас більше відваги, ніж таких голосів.

Якусь мить панувала мовчанка. Один з драгунів припав вухом до землі, тоді повільно підвів голову й прошепотів:

— Здається, риссю йдуть…

Дійсно, дедалі виразніше долинав приглушений тупіт багатьох копит по низьких травах.

— Увага, це йдуть португальці! Якщо помиляюсь — ставлю бурдюк вина, хай вам чорт! Зараз головне — виграти час, аби віддихалися наші шкапи. Сір'яко, у тебе ще є горілка?

— Так, ще половина лишилась, — відповіла жінка.

Це була гладка креолка в чоловічому вбранні, з зібраними назад косами під капелюхом із широкими крисами й шкіряним ремінцем.

— Слухай, треба дати людям по ковтку… Особливо передовому посту. Не скупися…

Сір'яка метнулася підстрибом, остерігаючись коліщаток на острогах солдатів, що лежали. Вона нахилялася й дарувала всім по черзі ковток пекучої рідини.

Раптом почувся невиразний шум, якісь зойки, пролунав залп.

Рій відповів пострілами.

Палаючі пижі усіяли руїни, які окутала густа хмара диму. Незабаром дим розвіявся — до нових пострілів і хрипких зойків.

У проміжках між залпами й окремими пострілами чулося гавкання вівчарок упереміш із лайкою та прокляттями солдатів.

Півколо спалахів ясно показувало, що супротивник наступає нерівним цепом, ніби півмісяцем, намагаючись частим вогнем придушити опір.

Саме в розпал перестрілки Сір'яка метнулася з мішечком патронів до капрала Маурісіо. Під зловісним дзенькотом куль вона по-пластунськи подолала коротку відстань, що відділяла того від руїн.

Стрільці звивалися в траві, немов вужі, час від часу орудуючи шомполами.

Один лежав нерухомо долілиць. Креолка сіпнула його за волосся й відчула, що воно тепле й мокре від крові.

— Дивіться! — вигукнула вона. — Йому влучили в голову…

— Відмучився, — сказав капрал. — Принесла пороху?

— Так. І куль, щоб нагодувати португальців. Шкода, що темно… Як вони стріляють, ці боягузи!

Маурісіо знову розрядив свій карабін і, діставши з мішечка новий патрон, сказав:

— Гляди, щоб тебе не схопили, Сір'яко! А то розправляться з тобою, як із Ферміною.

— Дідька лисого! — пробубоніла жінка.

І, підхопивши карабін убитого, заходилася вправно чистити його шомполом.

— Вогонь! — крикнув сержант Санабрія. — Хто злякається, тому перегризу горлянку вибитим своїм зубом!..

Кулі вже поклали в руїнах трьох бійців. Потім, пробивши трухляву вальковану стіну, звалили кількох виснажених коней.

Коли вогонь з імпровізованих бійниць особливо посилювався, друга креолка, на ім'я Каталіна, подруга сержанта Санабрії, тигрицею снувала між кущів, стискаючи карабін убитого бійця.

Всі звали її просто Ката. Це була міцна, гарна, мідношкіра жінка з чорними очима, погляд яких сяяв з-під густих вій, з повними червоними вустами й пишним темним волоссям. Ката відзначалася незвичайною силою, твердим характером, стриманістю в поведінці й швидкістю в діях. Вдягнута була в куртку, широкі штани й носила шаблю на перев'язі.

Ніч запала чорна, мов сажа, небо обложили грозові хмари; червоні блискавиці («розжарене пруття», як кажуть селяни) зрідка осявали місцевість.

У сліпучому сяйві блискавки Ката побачила, як ворожий загін спішився. Солдати стали стріляти, сховавшись за коней, — це був своєрідний живий бруствер, із-за якого виглядали тільки голови.

Тут і там валялися трупи. Смертельно поранений кінь, задерши копита, сіпавсь у конвульсіях, а під ним лежав бездиханний вершник.

Сурмач час від часу квапливо грав «Слухай!» та інші військові сигнали то ближче, то далі — залежно від того, де знаходився командир.

Потім звук сурми пролунав ближче. Каті здалося, що сурмачеві бракує дихання, що він боїться.

Ось дуже яскрава блискавиця осяяла чагарник, яким заріс весь косогір, і за кілька метрів жінка побачила командира португальського загону: той був на сірому в яблуках коні й сам командував і в центрі, й на флангах.

Причаївшись у кущах бузини, Ката спостерігала за ворожим командиром. Вона зразу його впізнала!

Це був той самий капітан Ейтор — у ківері з голубим плюмажем, у розшитому казакіні, високих чоботях з вовчої шкіри, з чорною сумкою та оцелотовими кобурами.

Високий, кремезний, тримаючи криву шаблю в правій руці, а цяцьковану вуздечку — в лівій, офіцер примушував свого скакуна робити стрибки з боку в бік, підштовхуючи зустрічних солдатів і спонукаючи їх стати в стрій.

Видно, він був роздратований — сипав добірною лайкою і розмахував шаблею.

Його люди, не випускаючи повіддя, терпляче зносили ривки й штовханину наполоханих коней і, пересилюючи себе, намагалися стріляти: хто з коліна, хто — ховаючись за спину свого коня.

По всій лінії атаки кремені викрешували вогонь, але немало куль безсило падало неподалік, разом із палаючими пижами.

Одна з таких куль і влучила Каталіні в голову. Не поранила, проте удар був такий сильний, що звалив її з ніг.

Навіть не зойкнувши, жінка боком поповзла через чагарник, туди, де знаходився фланг Ейторового загону.

Вкрита заростями низовина цілком сховала її, тож Ката крадькома, по-котячому пробралася в тил ворогів. Засівши під боком у Ейтора, над самою його головою, вона виразно чула команди, стогін поранених, люті слова, якими перекидалися солдати, що, вочевидь, не сподівались такого стійкого, рішучого опору.

В неймовірному, непроглядному мороці вгадувалася, однак, ще темніша пляма. Звідти долинав рушничний тріск, вилітав, посвистуючи над чагарником, смертоносний свинець. У межах досяжності того свинцю, в спалахах пострілів час від часу показувався стрій португальців, що то нападали, то відступали.

Над руїнами з густої хмари диму, що задушливо тхнула порохом, продовжували злітати цівки вогню.

Драму нічного бою, його героїчні епізоди й жахливі подробиці супроводжував, неначе в давньогрецькому театрі, дивний хор нутряних звуків, от ніби скрикували смертельно поранені тварини. В унісон із пострілами чулися хрипи й вигуки, що злилися в єдиній нестямі, а також пронизливе іржання очманілих від переляку коней і скажений гавкіт собак.

Коли блискавки заливали картину червонясто-жовтим сліпучим світлом, нападники бачили серед кущів дві чорні стіни, з-за яких бив свинець. Далекі зірниці розпускали свої пасма в темному просторі, неначе велетенські вогняні гриви. Дивно: гнів небес блякнув перед людською люттю…

Важкі краплі теплого дощу падали інколи на спітнілі обличчя, але не приносили полегшення, бо не могли вгамувати лихоманки бою.

Кулі зрешетили й звалили врешті-решт одну стіну, що й так хиталася уже від кожного руху людей і коней. Відкрився широкий вилом, у який майже по дотичній влітали сліпі кулі.

В жалюгідному укритті залишилося шестеро боєздатних солдатів — інші полягли чи скотилися, тяжко поранені, в рів позаду, неспроможні вже тримати зброю в руках.

Патронів у мішечках зосталося зовсім мало.

Сержант Санабрія, поклавши мушкет, наказав усім припинити вогонь і залягти. Останні набої потрібні були, щоб зустріти супротивника, коли той підступить ближче.

— Вистріляєте всі патрони, — додав він, — а тоді вже по конях. І тримайтеся схилу. Але раніше щоб ніхто не рушив, а то познайомиться з дулом мого мушкета… А як там жінки? Я не бачу Каталіни.

— Тут вона, — відповів хрипкий голос. — У неї голова розбита. Певне, заклякла вже…

— Ні, це, мабуть, Сір'яка.

— А, так-так… Це й справді вона.

— Тихо! — наказав сержант.

Португальці теж перестали стріляти, гадаючи, певне, що уругвайці втекли; вони неухильно просувалися до руїн.

Зовсім близько чувся кінський тупіт, бряжчали шаблі, порипували на ременях мушкети.

— Не пішки йдуть, — прошипів Санабрія. — Патронів не шкодувати!

І знову спалахнули залпи.

Нападників було багато, і опір не міг довго тривати.

Треба було або померти, або ж утекти, скориставшись темрявою.

Сержант Санабрія з гарчанням розрядив свій мушкет.

Просвистіло безліч куль. Португальські карабіни майже над самим ровом виставили свої дула, і густий дим оповив руїни.

Раптом залпи припинилися. Настало замішання в лаві супротивника. Злякані крики, сум'яття, ляскіт батогів у темряві, паніка. Пролунало кілька пістолетних пострілів, а потім — звуки шаленого чвалу.

Запала глибока тиша. Лише тупотіння чулося все далі від цієї пустельної місцини, яка ще хвилину тому була, мов киплячий казан.

Займався попелясто-сірий ранок. Сонце неспроможне було пробити густу перешкоду грозових хмар. Із заростей виповзла жінка. Ось вона завмерла, щоб звести дух, насторожено роззирнулась.

Вершники, коні в калюжах крові, розкидана зброя, ківери, списи, що косо-криво, з подертими прапорцями, стирчали в м'якій землі низовини, поранені, що корчилися в траві, смертельно бліді, знекровлені, безсилі, — така була картина ворожого табору.

Капітан Ейтор лежав долілиць біля густих заростей чагарника.

Влучний постріл Каталіни — і куля вибила його з сідла в розпалі атаки. Загибель командира посіяла розгубленість і замішання в його загоні — поночі португальцям здалося, що їх атакували з тилу.

Коли приголомшені, охоплені жахом солдати рятувалися втечею, дехто встиг розрядити абикуди свої пістолети і одна з куль влучила Каталіні в груди. З рани весь час сочилася кров…

Спереду видніли руїни, що за ніч перетворилися на купу землі, зарослий цикутою рів, повний мертвих тіл…

Порожньо було довкола. Двоє-троє коней, що уникли бойні — кволі, з запалими животами, з перевернутими сідлами, — мабуть, уявляли собі, що пасуться на вигоні, навіть намагалися погратися, але пута заважали.

На другому фланзі, біля кущів, роздуваючи ніздрі й жадібно принюхуючись, з місця на місце перебігали здичавілі собаки. Час від часу вони глухо гарчали.

Каталіна поповзла далі, до руїн.

Величезні чорні круки кружляли низько в небі. Їхнє сластолюбне каркання лунало над землею, немов похоронна музика.

Над ровом сидів приблудний пес із закривавленим писком. Навіть лапи у нього були в червоних «панчохах».

Ката погрозила йому ножем.

Пес загарчав, вишкірив зуби й опустив голову, готуючись до нападу. Ворог, що повз по землі, жалюгідний, немічний, його не лякав.

— Сюди, Канелоне! — вигукнула жінка, немов кличучи давнього друга. — Візьми його, Канелоне!

І впала, мало не зомлівши.

Неподалік купи зрешечених кулями брудних тіл, застиглих у глибокому спокої смерті, лежала світло-коричнева вівчарка, немовби стерегла сон свого хазяїна. Куля пробила їй обидві лопатки, і пекучий біль притиснув собаку до землі.

Ще гірше повелося її хазяїнові. Сержант Санабрія лежав горілиць, склавши руки на грудях, і в його розширених зіницях ще жевріли останні іскорки життя.

Почувши крик Кати, вівчарка стрепенулась і, тремтячи, стала підводитися. Ступила кілька непевних кроків і вийшла з кущів.

Здичавілий пес, підібгавши хвоста, відступив — повільно, ліниво, облизуючись.

Вівчарка вернулася на своє місце, а жінка слідом за нею переповзла через рів. Сумна картина відкрилася її очам — земля, скалічена непогамовною людською злобою, знівечені смертю тіла людей і тварин, і серед цього хаосу — сержант Санабрія…

Густа шорстка борода сержанта була мовби вифарбувана в червоне й чорне. Куля розтрощила йому щелепу, кістки стирчали із рваної плоті. І ще була наскрізна рана: пройнявши груди, свинець перебив йому хребет. Санабрія помирав — безмовно, мужньо. Згасав могутній його організм.

Чорні, гарячкові очі Каталіни дивилися на нього з виразом кохання й болю.

Вона лягла поряд із вмирущим, перевела подих. Потім зі стогоном підвелася, міцно його поцілувала, зняла його руки з грудей, прикрила рану своїми долонями й завмерла. Зблизька вдивлялася в кохане обличчя, яке покидало життя.

Та й її життя вичерпувалося.

Каталіна скрикнула і, розкинувши руки, всією вагою повалилася на мертвого Санабрію.

Так обоє і лишилися лежати — хрест-навхрест, у червоній калюжі. Пес Канелон час від часу її обнюхував, і його протяжне, надривне завивання линуло над землею, спотвореною людською ненавистю.