У маленькому містечку Падроні в галісійському краї в році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік на ім'я Гарсія де Паредес — можливо, та навіть і без «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом[88]. Жив він відлюдкувато, самотньо і, будучи аптекарем, продавав жаб, змій і дистильовану воду.
Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.
Десь близько десятої години ночі —цієї страшної ночі, ще похмурішої через те нещастя, яке звалилося на країну, — на площі Конституції, як тепер вона зветься, зібрався гурт, людей, мовчазних, наче привиди, ще чорніших за пітьму, що оповила небо та землю, і рушив до аптеки Гарсії де Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів на дев'яту.
— Що робитимемо? — запитав один чистісінькою галісійською мовою.
— Ніхто нас не бачив… — зауважив другий.
— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.
— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.
— Беру на себе аптекаря! — вигукнув хлопець.
— За нього візьмемось гуртом.
— За зраду!
— За те, що перекинувся до французів!
— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.
— Ще б пак! Знають-бо, що їм тут безпечно, то й насипалися юрбою.
— О! Якби ж це в мене вдома! Трьох постояльців я вже вкинув у криницю!
— Моя жінка вчора прибила одного!..
— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… два капітани задихнулися!
— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!
— Який жвавий був він учора на прогулянці з цими підлими відступниками!
— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії де Паредеса! Всього місяць тому був він найполум'яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!
— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!
— А тепер продає портрети Наполеона!
— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…
— А як прийшли вони в Падрон, перекинувся до них…
— А сьогодні частує вечерею всіх їхніх командирів!
— Чуєте, як святкують! Мало що не кричать «хай живе імператор!».
— Потерпіть… — проворкотів чернець. — Ще дуже рано.
— Хай уп'ються… — докинула стара жінка. — Тоді зайдемо… і жоден не залишиться живий!
— Аптекаря четвертувати!
— Хоч на дрібні шматки покришити — твоя воля! Офранцужений нам ще ненависніший, ніж справжній француз. Француз топче чужий народ, а офранцужений продає і безчестить свою батьківщину. Француз просто вбивця, офранцужений — батьковбивця!
Поки точилася ця розмова під дверима аптеки, Гарсія де Паредес та його гості бенкетували так бучно, що ви й уявити собі не можете.
— Двадцятеро їх було, справді, двадцятеро французів за столом у аптекаря, всі офіцери.
Гарсія де Паредес мав сорок п'ять років; він був високий і сухорлявий, жовтіший за мумію, — казали, що шкіра в нього вже давно відмерла. Чоло в нього сягало аж до потилиці завдяки чистій, блискучій лисині, — в цьому блиску було щось наче фосфоричне. Очі чорні, згаслі, запали глибоко й були схожі на озера, оточені горами: коли в них зазирнути — паморочиться голова, бо лише смерть приглядає з темних вод. Ніщо не відбивається в них: часом глухий рев прокотиться в глибинах, а дзеркало озера не рухнеться; все поглинають чорні води, хоч би що туди впало, і нічого не повертають. Ніхто не зміряв їхньої глибини, жодна річка не живить їх, і тільки уява сягає їхнього дна…
Вечеря була щедра, вино добре, розмова весела і жвава.
Французи реготали, лаялися, співали, курили, їли і пили — все разом.
Хтось оповідав про любовні походеньки Наполеона; інший — про ніч Другого травня[89] в Мадриді, той — про битву при Пірамідах, а ще інший — про страту Людовіка XVI.
Гарсія де Паредес пив, реготав і молов теревені, як і всі, а може, ще й більше за всіх, і так чудово говорив про величні діла імператора, що офіцери Наполеона кинулись обіймати його, палко вітати й вихваляти.
— Сеньйори! — говорив аптекар. — Війна, яку ми, іспанці, ведемо, так само безглузда, як і невмотивована. Ви, діти Революції, прийшли, щоб витягти Іспанію з застою, занепаду, оточити її піклуванням, розвіяти релігійний морок, поліпшити її застарілі звичаї, просвітити нас відносно надзвичайно корисних і безсумнівних істин, а саме — «що Бога нема, нема життя потойбічного, що покута, помірність, цнотливість та інші християнські чесноти — це донкіхотство, яке не личить цивілізованому народові, що Наполеон — це справжній Месія, спаситель народів, друг роду людського…» Сеньйори! Хай живе імператор, хай живе так довго, як я йому зичу!
— Браво, ура! — захлиналися герої ночі Другого травня.
Аптекар схилив чоло в невимовній тузі. Раптом випростався, спокійний, витриманий, як і перше.
Перехилив склянку вина і повів мову далі:
— Був такий собі Гарсія де Паредес, мій предок — варвар, справжній Самсон, Геркулес чи Мілон Кротонський[90], — за один день він убив двісті французів.
Гадаю, це було в Італії. Бачите, він не був такий офранцужений, як я! Набив собі руку ще в боях з маврами Гранадського королівства — мого предка посвятив у рицарі сам Католицький король[91]. Не раз Гарсія де Паредес ніс охорону Квіріналу[92], коли папою був наш родич Олександр Борджіа[93]. Ха, ха! Не дивіться на мене, як на чванька! Так отой Дієго Гарсія де Паредес, нащадок якого став аптекарем, захопив Козенцу[94] і Манфредонію[95], взяв штурмом Сериньолу[96] й відзначився в битві при Павії[97]. Там ми захопили в полон короля Франції, і шпага його зберігалася в Мадриді майже три століття, аж поки її вкрав три місяці тому отой син корчмаря, що очолив ваше військо, — Мюрат[98] його звуть!
Аптекар знову замовк. Дехто з французів поривався щось сказати; та він устав спокійно, міцно затис склянку в руці, і громом розкотився його голос по аптеці:
— Хай проклятий буде мій прадід, тварюка, хай горить він пекельним вогнем! Випиймо, сеньйори! Слава французам Франціска Першого і Наполеона Бонапарта.
— Слава!.. — втішено підхопили загарбники.
І всі перехилили склянки.
В цю хвилину з вулиці, точніше — від дверей аптеки, долинув гомін.
— Чуєте? — заворушилися французи.
Гарсія де Паредес усміхнувся.
— Певно, вбити мене йдуть, — промовив він.
— Хто?
— Падронці.
— За що?
— Що офранцузився! Вони вже кілька ночей кружляють навколо дому… Та що нам до того? Святкуймо далі.
— Так… святкуймо! — підхопили гості. — Ми тут, щоб захистити вас!
І, цокаючись уже пляшками, а не склянками, горлали:
— Хай живе Наполеон! Смерть Фернандо! Смерть Галісії!
Гарсія де Паредес перечекав, доки відгримить тост, і пробурмотів похмуро:
— Селедоніо!
Хлопчик-слуга просунув у віконце бліде, перекошене жахом обличчя — він не насмілювався переступити поріг цієї печери.
— Селедоніо, принеси папір і чорнило, — спокійно промовив аптекар.
Хлопчик приніс начиння для письма.
— Сідай! — наказав господар. — А тепер записуй, що я казатиму. Розділи аркуш на дві колонки. Над правою надпиши «дебет», над лівою — «кредит».
— Сеньйоре… — прошепотів хлопець. — Біля дверей щось схоже на бунт… Вони кричать: «Смерть аптекареві!..» І хочуть зайти.
— Замовкни, облиш їх! Пиши, що кажу.
Французи здивовано реготали: фармацевт заходився рахувати, коли над ним нависли смерть і руїна. Селедоніо звів голову, приготувався писати.
— Отож підсумуймо, сеньйори! — звернувся до гостей Гарсія де Паредес. — Ідеться про те, щоб завершити наше свято ще одним тостом. Почнемо по черзі — як сидимо. Скажіть, капітане, скільки іспанців забили ви, відколи перейшли Піренеї?
— Браво! Чудесна ідея! — підхопилися французи.
— Я… — відкинувся на стільці капітан, пихато підкручуючи вус, — я… забив особисто… своєю шпагою… ставте десять чи дванадцять!
— Одинадцять праворуч! — гукнув аптекар хлопцеві.
Хлопець повторив:
— Дебет… одинадцять.
— Далі! — підганяв гостинний хазяїн. — А ви? Вам кажу, сеньйоре Хуліо…
— Я… шістьох.
— А ви, майоре?
— Я… двадцятеро.
— Я… вісьмох.
— Я… чотирнадцять.
— Я… нічого.
— Не знаю!.. Стріляв наосліп… — так відповідав дехто, коли доходила до нього черга.
І хлопець продовжував писати, заповнюючи колонку праворуч.
— А тепер, капітане, — провадив далі Гарсія де Паредес, — знову почнемо з вас. Як ви гадаєте, скількох іспанців ви вб'єте до кінця війни, якщо, припустімо, вона триватиме ще… три роки?
— Еге!.. — озвався капітан. — Хто ж може підрахувати?
— Порахуйте… прошу…
— Ставте ще одинадцять.
— Одинадцять ліворуч… — продиктував Гарсія де Паредес.
І Селедоніо повторив:
— Кредит — одинадцять.
— А ви? — перепитував фармацевт гостей в тому ж порядку.
— Я… п'ятнадцять.
— Я… двадцять.
— Я… сто.
— Я тисячу, — відповідали французи.
— Став їм усім по десять, Селедоніо!.. — глузливо пробурмотів аптекар. — Тепер підсумуй окремо обидві колонки.
Бідолашний хлопець рахував, як ото старі баби рахують на пальцях, — такий був нажаханий. Холодний піт котився по тілу.
Запала моторошна тиша. Нарешті хлопець вигукнув, звертаючись до хазяїна:
— Дебет — 285. Кредит — 200.
— Тобто… — додав Гарсія де Паредес, — двісті вісімдесят п'ять мертвих і двісті приречених! Разом — чотириста вісімдесят п'ять жертв!!!
Слова ці він промовив таким глибоким, загробним голосом, що французи перезирнулися стривожено. Тим часом аптекар зробив ще один рахунок.
— Та ми ж герої! — вигукнув він. — Ми осушили сімдесят пляшок, чи сто п'ять з половиною лібр[99] вина, а якщо поділити це на двадцять одного, бо пили ми всі добряче, це вийде по п'ять лібр вина на голову. Отож кажу, що ми герої!
Тріснули двері в аптеці, і хлопець здригнувся:
— Вони йдуть!..
— Котра година? — зовсім спокійно запитав аптекар.
— Одинадцята. Та хіба ви не чуєте, що вони йдуть?
— Нехай! Уже час.
— Час!.. Чому? — бурмотіли французи, намагаючись підвестися.
Та вони так упилися, що не могли відірватися від стільців.
— Хай ідуть! Хай!.. — вигукували п'яними голосами, насилу добуваючи шаблі з піхов, не в змозі підвестися. — Хай входять негідники! Ми їх привітаємо!
Задзеленчали внизу, в аптеці, банки та пляшечки — їх трощили падронці, — а сходами котилося одностайне страшне: «Смерть офранцуженому!»
І, зачувши це, скочив, наче підкинутий пружиною, Гарсія де Паредес, обіперся об стіл, щоб не впасти назад, на стілець. З незбагненним тріумфом обвів гостей поглядом, на губах його заграла безсмертна усмішка переможця. Прекрасний стояв він перед ними, трепетне, як перед смертю, натхнення осяяло його обличчя. Він промовив:
— Французи!.. — Слова падали, мов удари похоронного дзвону, — урочисто, чітко. — Якби котромусь із вас або й усім гуртом трапилася щаслива нагода помститися за смерть двохсот вісімдесяти п'яти співвітчизників і врятувати життя ще двомстам, якби ціною власного життя ви змогли втихомирити праведний гнів ваших прадідів, покарати катів двохсот вісімдесяти п'яти героїв і врятувати від смерті двісті товаришів, двісті братів, додавши тим самим армії ще двісті борців за національну незалежність, то хіба замислились би ви бодай на мить — жертвувати чи ні своїм мізерним життям? Обійнявши, як Самсон, колону, що тримає храм, хіба не обрали б ви смерть, аби тільки знищити ворогів Бога?
— Про що він? — питали один одного французи.
— Сеньйоре… Вбивці вже в передпокої! — вигукнув Селедоніо.
— Хай зайдуть!.. — підніс голос Гарсія де Паредес. —
Відчини їм двері до зали… Хай прийдуть усі… хай подивляться, як умирає нащадок воїна, що відзначився в битві при Павії!
Французи, нажахані, отупілі, прикуті до стільців нездоланною сонливістю, гадали, ніби то сама смерть, про яку говорив іспанець, має от-от увійти до кімнати вслід за бунтівниками. Вони щосили намагалися підняти шаблі, які лежали на столі, та не могли навіть затиснути ослаблими пальцями руків'я: здавалося, що зброя вросла в стіл під дією непереборної сили тяжіння.
Більш ніж п'ятдесят чоловіків і жінок, озброєних киями, кинджалами, пістолями, заповнили залу. Очі їхні блищали вогнем, пронизливий лемент краяв по вітря.
— Смерть усім! — кричали жінки, перші кидаючись на французів.
— Зупиніться! — гукнув Гарсія де Паредес.
Уся його постава, обличчя, гучний голос у поєднанні з дивною непорушністю і мовчанням французів навію вали на людей жах. Вони не чекали такої спокійної й похмурої зустрічі.
— Нема потреби бряжчати кинджалами… — ослаблим голосом говорив аптекар. — Я зробив більше, ніж усі ви, для незалежності батьківщини… Я прикинувся офранцуженим!.. І от бачите!.. Двадцять ворожих офіцерів… двадцять! Не чіпайте їх… вони отруєні!..
Одностайний скрик захвату й жаху вирвався з грудей іспанців. Вони підійшли ближче й побачили, що багато гостей уже вмерло: голови впали їм на груди, рук були простягнені по столу до шабель, пальці стискали руків'я.
— Слава Гарсії де Паредесу! — вигукнули іспанці, оточуючи напівмертвого героя.
— Селедоніо… — прошепотів фармацевт. — Опій скінчився… Збігай по опій до Ла Коруньї…
І впав на коліна.
Лише тоді зрозуміли падронці, що аптекар теж отруївся.
Страшна, хоч і велична картина! Кілька жінок сиділи на підлозі, підтримуючи вмирущого патріота. Вони благословляли Гарсію де Паредеса й пестили його так само палко, як раніш вимагали його смерті. Чоловіки забрали зі столу всі світильники, схилили коліна й щедро освітлювали цей порив людяності та патріотизму… Двадцять французів — мертві або при смерті — повиті були густим мороком. Лише час від часу котрийсь з них тяжко валився на підлогу. І на кожне їхнє падіння, на кожне зітхання Гарсія де Паредес відповідав осяйною переможною усмішкою. Незабаром дух його відлетів. Умер він, отримавши благословення священика, оплаканий співвітчизниками.