Книга пригод 3

Томас Гарді ТРОЄ НЕЗНАЙОМЦІВ Оповідання

Серед небагатьох характерних сільських місцевостей Англії, що впродовж сторіч залишаються майже незмінними, можна згадати порослі травою та дроком пагорби з розкиданими по видолинках пасовищами; вони займають обшири кількох графств на півдні та південному заході країни. Коли тут і натрапляєш на людське житло, то хіба лише на самотню хатину вівчаря.

П'ятдесят років тому така хатина стояла на одній крейдяній горбовині, а може, вона ще й досі там стоїть. І, хоч та горбовина лежала лише за якихось п'ять миль від головного міста графства, тут це майже не відчувалося — така була це глушина. Бо в цій пагористій місцевості пізньої осені та довгої нудної зимової пори з їхньою набридлою сльотою, сніговіями, дощами та туманами панує відлюддя, що цілком би задовольнило будь-якого Тімона або Навуходоносора[100]; а в добру годину воно й поготів би сподобалося симпатичнішій братії: поетам, філософам, художникам тощо, — яка прагне «творити в самоті і мріяти про прекрасне».

Такі одинокі оселі будували переважно під захистком старовинних земляних валів, давніх могил, невеликих гайків, а то й просто біля залишків колишніх живоплотів. Що ж до цієї, то вона не мала ніякого прикриття. Верхнє Вороняче Сідало, як звалася ця садиба, стояло самотою, не захищене нічим. Воно притулилось на цьому пагорбі, мабуть, тільки тому, що тут уже добрих п'ять сотень років під прямим кутом перехрещувалися дві стежки. От чому цю оселю поставлено тут на поталу стихій. Та хоч вітер, коли він тут віяв, то вже такий, що з ніг валив, а дощ, коли вже лив, то немов із цебра, все ж негода зимової пори була не така лиха на косогорах, як уявляли собі жителі низовини, вогкість була не така пронизлива, як по видолинках, а морози не такі люті. І, коли вівчареві та його родині хтось співчутливо казав, що на такому белебні несолодко їм живеться, вони відповідали, що тут вони менше терплять від «хрипоти та шмарків», ніж тоді, коли жили над річкою в сусідній затишній долині.

Вечір 28 березня 182… року був саме з тих, що спонукали добрих людей до таких висловів співчуття. Страшна злива з бурхливим вітром безперестану била в стіни, у круті схили та огорожі, немов хмари довгих стріл у битві під Кресі[101]. Вівці та інші свійські тварини, що лишилися на ніч просто неба, поставали головами за вітром, а дрібним пташкам, які тулилися по колючих чагарниках, роздимало хвостики, неначе вивернені маленькі парасольки. По причілку хатини текла вода, а зі стріхи хлюпали на стіни цілі ручаї. А проте сьогодні побиватися за вівчаря було б аж ніяк не до речі, бо цей безжурний селянин запросив до себе чималу компанію на хрестини своєї меншої доньки.

Гості поприходили ще до дощу і тепер купчились у великій кімнаті, заглянувши в яку о восьмій годині цього багатого на події вечора, кожен подумав би, що затишнішого куточка, як на сьогоднішню негоду, й бажати нема чого. Про те, хто живе в цій хатині, промовисто сповіщали порозвішувані над каміном блискучі гаки вівчарських гирлиг найрізноманітніших зразків, починаючи від прадавніх, які можна побачити тільки на малюнках у старосвітських родинних Бібліях, і аж до найновіших, що їх вихваляли на останньому ярмарку. Кімнату освітлювало півдесятка свічок, у яких ґноти були мало не такі завтовшки, як шар лою на них. А горіли ті свічки у свічниках, що ними користувалися тільки в неділю й по церковних та родинних святах. Свічки були розставлені по всій кімнаті, а дві горіли на каміні — там свічки ставили лиш тоді, коли у господаря були гості.

У кімнаті палахкотіли товсті поліна, а скраю з тріском, що лящав у вухах, «мов сміх блазня», яскраво Палахкотів хмиз.

Всього в кімнаті було дев'ятнадцятеро. П'ять жінок у пишних барвистих сукнях сиділи на стільцях одна біля одної попід стіною. Дівчата, сором'язливі й сміливіші, тислися на ослоні під вікном. Четверо чоловіків, серед них садівник-живоплітник Чарлі Джейк, парафіяльний писар Елайджа Нью та господарів тесть Джон Пітчер, власник сусідньої молочарської ферми, вигідно порозсідалися на широкій лаві. В кутку під мисником примостилася пара молодят: червоніючи, вони пробували домовитись про своє недалеке спільне життя. А пристаркуватий жених, якому вже було під п'ятдесят, коли не більше, без упину сновигав з місця на місце услід за своєю непосидющою нареченою.

Всі веселилися від щирого серця, не надто зважаючи на всілякі умовності. Упевненість у взаємній повазі породжувала між ними цілковиту невимушеність, а крім того, більшості їх була притаманна просто-таки царська погідність духу, бо їм невластиве було намагання просунутись у житті, розвинути свій розум чи хоч би чим відзначитись, яке в наші дні затьмарює простоту і безпосередність у всіх верствах суспільства, крім хіба найвищих та найнижчих.

Вівчареві Феннелу пощастило з одруженням: тесть його мав молочарську ферму. Дружина принесла з собою в кишені п'ятдесят гіней і берегла їх на той час, коли збільшиться їхня родина. Ця ощадлива жінка немало поморочила собі голову, як саме прийняти гостей. Прості посиденьки мали свої переваги. Але ж, коли посадовити чоловіків за столи і сидіти їм буде зручно, вони здатні випити все, що є в домі, до останньої краплини. Можна також влаштувати танці. Але тоді, хоча гості вип'ють трохи менше, від танців у них ще, гляди, розгуляється апетит, і вони поїдять усе, що є у тебе в коморі. І хазяйновита місіс Феннел вибрала середину. Нехай спочатку гості потанцюють, а потім посидять, погомонять та поспівають, і таким чином, спонукуючи по черзі то до того, то до іншого, вона не дасть їм захопитись чимось одним надміру. Проте своїми міркуваннями вона не поділилася навіть з чоловіком, бо той був схильний виявити наймарнотратнішу гостинність.

Грати на хрестини покликали місцевого скрипаля, хлопчину років дванадцяти. Правда, пальці у нього були закороткі, щоб брати низькі й високі ноти воднораз, тому рука його щомиті стрибала по скрипці то вгору, то вниз, і це відбивалося на чистоті звуків; але такі старовинні танці, як джиги та ріли, він умів грати напрочуд шпарко. О сьомій годині вечора цей юнак уже почав пронизливо тирликати, а підігравав йому басистими звуками серпента писар Елайджа, що, рушаючи на хрестини, не забув захопити з собою свій улюблений інструмент. Зразу всі пішли танцювати, і місіс Феннел потихеньку наказала музикантам ні в якому разі не грати без перерви довше, як чверть години.

Та Елайджа і скрипаль так захопилися грою, що зовсім забули прохання господині. До того ж один із танцюристів, Олівер Джайлз, парубчак років сімнадцяти, палко закоханий у свою партнерку, гарненьку дівулю тридцяти трьох років (вік, коли літа просто летять!), згарячу кинув музикантам новеньку крону, щоб вони грали, поки у них вистачить сили й духу.

Місіс Феннел, побачивши, що на обличчях у гостей уже починають виступати краплі поту, підійшла до скрипаля й штовхнула його під лікоть, а водночас затулила долонею й розтруб серпента. Але музиканти вдали, ніби нічого не сталось, і вона, побоюючись утратити славу гостинної господині, якщо помітять її втручання, відійшла від них і сіла, відчуваючи, що безсила будь-що вдіяти. А танець тривав дедалі буйніший, танцюристи й танцюристки невтомно кружляли, неначе планети по орбітах, туди-сюди, то сходились, то розходились у різні боки, аж поки хвилинна стрілка годинника, який стояв у кутку і об який танцюристи часто стукали черевиками, нарешті обійшла все коло циферблата.

В той час, як у вівчарській оселі Феннелів гості так весело розважалися, надворі у мороку ночі сталося щось таке, що дуже вплинуло на кінець цієї вечірки. Якраз тоді, коли місіс Феннел тривожилася тим, що танцюристи занадто вже розгулялися, на безлюдному голому схилі неподалік Воронячого Сідала замріла людська постать, що йшла від міста. Та людина простувала під безупинним заливним дощем по зарослій травою стежці, що трохи далі пролягала попід самою хатою вівчаря.

Місяць був майже повний, і тому, хоч небо застилала суцільна пелена хмар, можна було легко розгледіти все навколо. В неясному, притьмареному світлі видно було, що самітний подорожній — чоловік худорлявий, а по ході можна було гадати, що йому вже переступило за той вік, коли люди рухаються жваво, хоч іще й не настільки, щоб він уже не зміг швидко побігти, коли буде треба. Йому, певно, було десь близько сорока. Здавався він високим, хоч вербівник рекрутів або інший хто, навиклий визначати ріст людини на око, сказав би, що подорожній здається високим через худорбу, а насправді він ростом не вищий, ніж п'ять футів і вісім чи дев'ять дюймів.

Хоч подорожній ішов рівним кроком, не уповільнюючи його, він посувався обережно, немовби ще не вирішив, куди йому прямувати. На ньому не було ні чорного сюртука, ні іншої якої чорної одежини, одначе щось у його вигляді змушувало думати, що він належить до людей, які носять одяг міського крою. Одежа на ньому була з бумазеї, чоботи попідбивані цвяхами, та все-таки він нітрохи не скидався на селянина, що в такому одязі та в таких чоботях звик ходити по багнюці.

Коли він порівнявся з вівчаревою оселею, дощ пустився, або, краще сказати, линув іще несамовитіше. За крайніми будівлями невеликої оселі був такий-сякий захисток від вітру та дощу, і тут подорожній, зупинившись, оглянувся. У цих краях не було звичаю ховати господарські будівлі за житловими. На вівчаревому подвір'ї найпримітнішим був свинячий хлів, що стояв над стежкою на передньому розі необгородженого садка. Подорожньому впав у очі тьмяний блиск шиферного даху на тому хлівці, він звернув із стежки і, переконавшись, що хлів порожній, став під його дашком.

Постоявши тут якусь хвилинку, він почув гудіння серпента і трохи тихіше тирликання скрипки. Ті звуки долинали до нього крізь шум дощу, що шелестів по землі, гучно лопотів по капустяному листі, тарабанив по десятку вуликів, які ледь видніли біля стежки, і з плюскотом лився зі стріхи в цебра та баняки, поставлені рядком попід стіною хати. Для мешканців Воронячого Сідала, як і для всіх інших осель цього нагір'я, нестача води була найтяжчою бідою, і, коли перепадали дощі, вони весь домашній посуд використовували, щоб якнайбільше її зібрати. Можна б чимало розповісти про те, до яких хитрощів удавалися ці люди, щоб ощадити воду для прання та миття кухонного начиння. Але в осінню пору таких крайнощів не траплялося. Небо посилало дощів стільки, що води вистачало, аби тільки збирав.

Нарешті серпент замовк, і в хаті стало тихо. Ця тиша спонукала самітного пішохода від думок, що його посіли, перейти до діла. З якимось новим наміром вийшов він з-під дашка і рушив стежкою до дверей хатини. Підійшовши до них, він перш за все став навколішки на велику плескату каменюку біля цілої вервечки посудин, нахилився над однією і почав великими ковтками пити воду. Вгамувавши спрагу, він випростався й підніс руку, щоб постукати, але не постукав, а тільки втупив очі у двері. Звичайно, темні дошки нічого не могли сказати йому. Мабуть, він намагався думкою проникнути крізь двері і зважити, що може чекати на нього всередині та як його зустрінуть там, коли він увійде.

Він обернувся нерішуче і оглядівся довкола. Ніде не було видно ні душі. Стежка, що від порога вела в садок, лисніла, неначе слід равлика. Дашок над колодязем, здебільшого сухим, ляда над цямриною, верхня перекладина над хвірткою — все блищало тим самим тьмяно-вологим блиском, неначе полаковане. А далі внизу, в самій долині ледь видніли білуваті смуги, і ці смуги були багато ширші, ніж звичайно. Це показувало, що ручаї повиходили з берегів і затопили луки. А ген далі за луками крізь завіси дощу тьмяно блимало кілька вогників — вони показували, де лежить головне місто графства, звідки, очевидно, й прибився сюди подорожній. У тому боці не було помітно нічого живого, ніякого руху — це, видно, заспокоїло його, і він постукав у двері.

Гості в світлиці після танців та музики саме безладно й голосно загомоніли. Живоплітник запропонував був товариству затягти пісню, але іншим співати не хотілося, і стук у двері всім видався бажаною переміною.

— Заходьте, — промовив вівчар, не довго думаючи.

Клацнула клямка, стрибнувши вгору, і наш подорожній ступив із нічного мороку на солом'яну мату при порозі. Господар підвівся, познімав нагар із обох свічок, ближчих до нього, і обернувся, щоб глянути, хто це прийшов.

Свічки загорілись ясніше, при їхньому світлі він побачив, що в незнайомця обличчя смагляве й досить приємне. Широкі криси капелюха, якого він скинув не відразу, звисали йому аж на очі, проте видно було, що вони в нього великі і широко розплющені, а в бистрому погляді, яким він умить окинув кімнату, відчувалася рішучість. Побачене, здавалось, задовольнило його, він скинув з патлатої голови капелюх і промовив гучним низьким голосом:

— Надворі дощисько такий, що я мушу просити у вас, друзі, чи не дозволили б ви мені зайти та пересидіти його трохи?

— Будь ласка, добрий чоловіче, — відказав господар. — А ви таки й справді вгадали, коли саме прийти.

Ми оце зібрались повеселитися з щасливої нагоди, хоча, правду кажучи, такої радісної події частіше, як один раз на рік, собі не побажаєш.

— Але й не рідше, — докинула одна з жінок, — бо діти — це така річ, щоб краще надбати їх не гаючись, зразу, щоб швидше дати їм раду і раніше спекатись клопоту.

— А що ж це у вас за така радісна подія? — спитав незнайомець.

— Родини та хрестини, — відповів вівчар.

Щоб не скривдити господаря, незнайомець побажав йому надалі мати таких свят ні забагато, ні замало; господар показав йому рукою на кухоль з медом, і він не став відмовлятися. Сумніви, що бентежили його, коли стояв перед дверима, розвіялись, і він тримався тепер вільно й просто.

— Чи ж не пізно блукати по наших яругах у цю пору, га? — озвався п'ятдесятирічний жених.

— Та пізнувато, добродію, ваша правда, — відказав подорожній і звернувся до господині: — Мені б краще сісти в кутку перед каміном, господине, якщо не заперечуєте, бо я дуже обмок, надто з того боку, в який прав дощ.

Місіс Феннел звільнила місце для самозваного гостя, і він, забравшись у куток біля каміна, вмостився там, як удома, й без дальших запросин простяг до вогню руки та ноги.

— Еге, передки в мене зовсім порозлазилися, — промовив він по-панібратськи, помітивши, що господиня задивилася на його чоботи. — Та й одежа на мені не для цієї пори. Ні, не солодко мені жилося останнім часом, мусив одягтись у що доведеться. Ось прибуду додому, тоді вже краще одягнусь.

— А ви тутешній? — спитала господиня.

— Не зовсім… Відтіль, далі від моря.

— Я зразу так і подумала — я теж звідти. По вашій говірці здогадалася, що ми з вами земляки.

— Тільки навряд чи ви чули про мене що, — промовив він сквапно, — бо ж я, як бачите, набагато старший за вас.

Цей натяк на господинину молодість ураз відбив у неї охоту розпитувати його далі.

— Тепер би мені ще одно, і я почував би себе, як у раю, — мовив прибулець. — Хоч би пучечку тютюнцю, бо мій, мушу признатися, весь вийшов.

— Я наб'ю вам люльку, — сказав вівчар.

— То, будьте ласкаві, позичте мені й люльку.

— Курець, а люльки не маєте.

— Десь загубив дорогою.

Вівчар натоптав нову череп'яну люльку тютюном і, подаючи її гостеві, промовив:

— Давайте й табакерку, я і її наб'ю заразом, коли вже взявся забезпечити вас куривом.

Незнайомець почав обмацувати кишені.

— Чи й табакерку загубили? — промовив вівчар, трохи здивувавшись.

— Мабуть, що так, — відповів незнайомець, помітно зніяковівши. — Загорніть його мені в клапоть паперу.

Припалюючи люльку від свічки, він так несамовито затягнувся, що навіть полум'я засмокталося в голівку люльки. Потім знову сів у куток і, ніби не бажаючи більше розмовляти ні з ким ні про що, задивився на тоненькі струминки пари, що здіймалися від його мокрих штанів та чобіт.

Що ж до гостей, то вони майже не помічали прибулого, так заповзято сперечалися з музикантами, що заграти для наступного танцю. Нарешті домовились, і вже були готові почати, як несподівано знову хтось постукав у двері.

Почувши цей стукіт, чоловік, що сидів у кутку, взяв кочергу й почав перегрібати нею жар у каміні з таким завзяттям, ніби це була єдина мета його життя.

— Заходьте! — промовив вівчар знову, і в ту ж мить другий чоловік уже стояв на солом'яній маті біля дверей. Його теж ніхто не знав. Цей другий незнайомець був людиною зовсім іншої вдачі. Поводився він розв'язніше, обличчя його дихало безжурним компанійством та веселістю. Був він на кілька років старший за першого прибульця. Чуприни його вже ледь торкнулася сивизна, брови були настовбурчені, а баки коротко підстрижені. Обличчя він мав досить повне, обрезкле, і все ж таки у ньому відчувалася внутрішня сила. Червоно-сині плями на щоках свідчили, що він не цурався чарки. Розгорнувши поли довгого темно-брунатного плаща, він виставив попелясто-сірий костюм, наче напоказ. На ланцюжку поверх кишеньки для годинника гойдалися масивні брелоки-печатки з якогось потемнілого металу. Струснувши дощові краплини з клейон-чатого капелюха з низьким наголовком, він промовив:

— Мушу просити у вас, друзі, притулку на часинку, а то на мені й рубця не лишиться сухого, поки доберуся до Кастербріджа.

— Будьте як дома, добродію, — промовив вівчар, може, ледь-ледь не так привітно, як перший раз, але не тому, що у його вдачі був хоч натяк на скнарість, ні: просто кімната була не вельми простора і зайвих стільців обмаль, та й взагалі промоклі гості здавалися не надто бажаними у цій тісноті, біля жінок та дівчат у барвистому вбранні.

Одначе другий прибулець скинув плащ і повісив капелюх на цвях у сволоку так упевнено, наче його просили це зробити, ступив кілька кроків уперед і сів за стіл. Щоб вивільнити місце для танців, той стіл присунули до самого каміна, і ріжок столу торкався ліктя чоловіка, що так затишно влаштувався біля вогню; отже, ці двоє незнайомців опинилися дуже близько один від одного. Вони привіталися, кивнувши один одному так, ніби знайомились, і перший прибулець подав своєму сусідові родинний кухоль вівчаря — величезну череп'яну посудину з вінцями, стертими, як поріг, спраглими вустами цілих поколінь, що відійшли в кращий світ. Опуклі боки того кухля оперізував напис жовтими літерами:

Другий прибулець із радістю підніс до вуст той кухоль, ковтнув раз, удруге, втретє… аж урешті якась дивна синизна залила обличчя вівчаревій дружині, що зачудовано спостерігала, як перший прибулець щедро частує другого не своїм добром.

— Так я й знав! — з великим задоволенням промовив той другий до вівчаря. — Іще не постукавши, як тільки підійшов до вашого садка й побачив цілий гурт вуликів, я сказав сам до себе: «Де бджоли, там і мед, а де мед, там і медовий трунок». Але такого розкішного трунку я аж ніяк не сподівався покуштувати за наших часів.

Він знову приклався до кухля і перехилив його, аж поки дно задерлося лиховісно високо.

— Радий, що вам так припало до смаку! — промовив господар весело.

— Медок нічогенький, — підтвердила місіс Феннел, але зовсім не захоплено; її тон давав зрозуміти, що іноді похвала дуже дорого коштує господареві. — Тільки багато клопоту, поки звариш його. Думаю, що навряд чи ми ще коли братимемося за це діло. Мед і свіжий на базарі з рук хапають. А ми самі вже якось обійдемося й ситою або бражкою з виварених стільників.

— Невже-таки у вас вистачить духу отак зробити? — докірливо вигукнув незнайомець у попелястому вбранні, приклавшись утретє до кухля і поставивши його тепер уже порожнього. — Мед я люблю, коли він витриманий, як оцей, люблю його так, як люблю ходити до церкви в неділю або помагати бідному в будень.

— Ха-ха-ха! — зареготав у кутку біля каміна перший незнайомець, що досі мовчазно попахкував люлькою, а тепер, мабуть, захотів показати, що йому сподобався дотеп товариша.

А вистояний хмільний мед тих часів, зроблений з чистого першого меду від нового рою, чотири фунти на галон води, заквашений дріжджами, та ще приправлений яєчними білками, корицею, імбиром, гвоздикою, мускатним горіхом і розмарином, та ще коли він після цього вигравався як слід і, розлитий у пляшки, вистоювався в льоху, на смак здавався надзвичайно міцним, а насправді був ще міцніший. Отож цей підступний трунок помалу так розібрав незнайомця у попелясто-сірому вбранні, що він незабаром розстебнув жилет, невимушено відкинувся на спинку стільця, випростав ноги і взагалі повів себе так, що всі звернули на нього увагу.

— Ну то слухайте, — заговорив він знову. — Я йду до Кастербріджа, і до Кастербріджа я мушу дістатися будь-що. Я б уже досі був там, та оцей дощ загнав мене до вашої оселі. Але я не шкодую, що так сталося.

— Хіба ви живете не в Кастербріджі? — спитав вівчар.

— Поки що ні, але думаю незабаром перебратись туди.

— Мабуть, гадаєте узятись за якесь ремесло?

— Та що ти? — утрутилась дружина вівчаря. — Хіба ти не бачиш, що наш гість — заможний чоловік? Тож навіщо йому клопотатися ще там якоюсь працею?

Попелясто-сірий незнайомець помовчав трохи, ніби розмірковуючи, чи не погодитись йому з такою думкою про себе, але нарешті таки заперечив.

— Заможний — це слово не зовсім пасує до мене, пані. Я працюю. Мушу заробляти на прожиток. І нехай навіть доберусь я до Кастербріджа опівночі, о восьмій ранку я вже маю стати до праці. Отож спека чи мряка, вітер чи сніг, голод чи війна, а ту роботу, що припадає мені на завтра, я мушу зробити.

— Бідолашний! Виходить хоч на вигляд ви й заможний, а насправді ще бідніший за нас? — мовила дружина вівчаря.

— Таке вже в мене ремесло, добрі люди! Тут ідеться не про бідність, просто ремесло в мене таке. От зараз, хоч-не-хоч, а мені треба негайно підвестись і рушати далі, а то ще не знайду собі ночівлі в місті.

Одначе він не підвівся й не рушив з місця, а тільки додав:

— А втім, я маю ще трохи часу, щоб випити з вами за дружбу, та, на жаль, кухоль порожній.

— От вам повний кухоль бражки, — запропонувала місіс Феннел. — Та це ми просто кажемо так — бражка, а насправді воно — добрий, міцний мед, тільки що не виточений, а змитий із стільників.

— Та ні, дякую, — промовив незнайомець зневажливим тоном. — Випивши гіршого після кращого, я б тільки зіпсував собі приємну згадку про вашу щедрість.

— Звісно, — втрутився Феннел. — Не щодня ж діти народжуються. Давай я наточу йому ще кухоль.

Вівчар рушив у темний закуток під сходи, де стояло барило.

Місіс Феннел кинулась услід за ним.

— Навіщо ти це робиш? — спитала вона докірливо, як тільки подружжя опинилося наодинці. — Він уже вижлуктив один кухоль, такий, що стало б на десять душ. А тепер, бач, не хоче бражки. Знов давай йому міцного меду! Та ще й хто його знає, що він за людина. Мені він аж ніяк не подобається.

— Та він же в нас у хаті гість, моя голубонько, а надворі ніч і сльота, а в нас хрестини. Та невже ми збідніємо через цей один кухоль? Настане літо — знову накуримо меду вдосталь.

— Ну гаразд, на цей раз нехай уже, — промовила вона, поглядаючи засмучено на барило. — Але що він таке і відкіль він, що ми пускаємо його до себе в хату та ще й отак пригощаємо?

— Не знаю, хто він, але спитаю.

Цього разу незнайомцеві в попелясто-сірому вбранні не пощастило спорожнити кухоль одним духом. Щоб цього не сталося, місіс Феннел налила йому маленький кухлик, а великий кухоль поставила хоч і на стіл, та на безпечній відстані від нього. Незнайомець у сірому враз вихилив налиту йому порцію до дна, і тоді вівчар спитав його, яка у нього робота.

Гість трохи забарився з відповіддю, і чоловік, що сидів у кутку біля вогню, раптом із несподіваною відвертістю промовив:

— Я свого ремесла ні від кого не крию, я — колісник.

— В наших краях із таким фахом можна прожити, — сказав вівчар.

— Та й про моє ремесло може кожен здогадатися, у кого вистачить кебети, — відповів незнайомець у сірому.

— Яке в кого ремесло, здебільшого можна сказати, глянувши на його долоні, — докинув живоплітник, дивлячись на свої руки. — У мене от пальці колючками поколоті, як стара подушечка для голок.

Руки чоловіка, що сидів у кутку біля каміна, мимовільно сіпнулися в затінок, а сам він, затягтись люлькою, пильно втупився в огонь. А гість у сірому жваво підхопив живоплітникове зауваження:

— Це правда. Тільки моє ремесло тим відрізняється від інших, що лишає тавро не на мені, а на моїх клієнтах.

Загадки цієї ніхто не став розгадувати, і вівчарева дружина знов запропонувала заспівати пісню. Гості почали відмагатися всілякими вигадками, як і першого разу, — у того не було голосу, а той забув, як починається пісня. Незнайомець у сірому, якого збадьорив міцний мед, розігрівся і вирішив зарадити лиху, заявивши, що він для почину заспіває сам, і враз, заклавши великий палець лівої руки у пройму жилета, змахнув другою в повітрі і, пильно дивлячись на блискучі гирлиги над каміном, неначе вони надихали його на імпровізацію, почав:

Коли він кінчив перший куплет, у кімнаті враз стало тихо. Тільки чоловік, що сидів у кутку біля вогню, на заклик співака «Хором!» підхопив пісню низьким басом приємного тембру:

А решта — Олівер Джайлз, господарів тесть Джон Пітчер, п'ятдесятирічний наречений та жінки, що сиділи рядком попід стіною, — здавалось, поринули в якісь невеселі думки. Вівчар замислено дивився в підлогу, а його дружина поглядала на співака з досить відвертою підозрою. Їй було незрозуміло, чи незнайомець просто співає якусь старовинну пісню, чи складає нову саме для цієї нагоди. Всі були збентежені темними натяками, неначе гості у Валтасара[102] на бенкеті, крім чоловіка в кутку, що спокійно промовив:

— Починайте другий куплет, друже, — і знову запахкав люлькою.

Співак промочив як слід горло медом і затяг наступний куплет, як його й просили:

Вівчар Феннел озирнувся навколо. Тепер уже не було сумніву, що незнайомець своєю піснею відповідає вівчареві на його запитання. Гості всі до одного здригнулися, стримавши вигуки подиву. Дівчина, просватана за п'ятдесятирічного, мало не зомліла, і, може, таки справді зомліла б, та, побачивши, що наречений не дуже квапиться її підтримати, тремтячи, впала на стілець.

— Ой, та це ж… — зашепотілись гості, що сиділи далі від столу, називаючи один одному лиховісний фах незнайомця. — Тому-то він і приїхав. Адже ж завтра у кастербріджській в'язниці за крадіж вівці мають… отого бідолаху годинникаря. Ви чули про нього? Мешкав у Шотсфорді, не мав заробітку… Тімоті Соммерс… діти помирали з голоду. Вийшов із Шотсфорда на битий шлях, узяв серед білого дня вівцю на очах у фермера, його жінки та їхнього наймита, не побоявся нікого. А цей от, — провадили вони один до одного, киваючи на незнайомця, що співав про своє смертовбивче ремесло, — прибув сюди на місце нашого, померлого, бо у в'язниці свого графства йому нема чого робити. Отож він, мабуть, і житиме в тому самому будинку під мурами в'язниці.

Незнайомець у попелясто-сірому не звернув ніякої уваги на те перешіптування. Він знову підніс кухоль до вуст. Побачивши, що ніхто не поділяє його веселого настрою, крім чоловіка в кутку біля каміна, він простяг руку з кухлем до цього приязного незнайомця, а той простяг йому назустріч свій, і вони цокнулись. Усе товариство не зводило з нього очей. Співак розтулив рота, щоб проспівати третій куплет. Але в цю мить хтось знову постукав у двері. Стук цього разу був тихий та нерішучий.

Всі — і гості, й господарі — сторопіли від страху. Вівчар збентежено подивився на двері, і, хоча дружина втупила в нього занепокоєний погляд, він змусив себе втретє промовити привітно:

— Заходьте!

Двері повільно відчинилися, і на мату ступив ще один чоловік. Але й цього, як і обох перших, ніхто не знав. Це був невисокий білявий чоловічок, одягнений у пристойний костюм із добротного темного сукна.

— Чи ви не скажете мені, як дійти до… — почав був він, обводячи кімнату очима й придивляючись, у яке товариство потрапив. І враз його погляд зупинився на чоловікові в попелясто-сірому вбранні, в цю мить так захопленого піснею, що він ледве чи помічав будь-що інше довкола. І ось він на весь голос заспівав третій куплет своєї пісні, заглушивши нею всі перешепти та розпитування.

Незнайомець у кутку біля каміна, помахуючи кухлем разом зі співаком так захоплено, що навіть мед у нього вихлюпнувся з кухля в огонь, підхопив пісню глибоким басом, як і перше:

Увесь цей час третій незнайомець стояв на порозі. Бачачи, що він зупинився коло дверей і мовчить, гості здивовано та зацікавлено втупили в нього очі. Їх дуже вразив його вигляд — він був наче на смерть переляканий: коліна у нього тремтіли, руки трусилися так, що аж бряжчала клямка, за яку він тримався, побілілі губи широко розтулилися, а очі його просто-таки вп'ялися в веселого служителя правосуддя, що розсівся на стільці посеред кімнати. Ще мить — і він повернувся, хряпнув за собою дверима й кинувся навтіки.

— Хто ж це такий? — спитав вівчар.

Гості, схвильовані неприємним відкриттям, що між ними перебуває кат, і здивовані поведінкою третього незнайомця, мовчали, зовсім спантеличені, і кожне мимоволі відсовувалося все далі й далі від жахливого гостя, який сидів посеред кімнати й на якого тепер усі дивилися, мов на Князя Тьми; врешті між ним і запрошеними гостями поволі утворився порожній простір: «… circulus, cujus centrum diabolus»[103].

Хоч людей у кімнаті й було більше двох десятків, у ній враз запала мертва тиша. Тільки чути було, як тарабанить дощ у віконниці, сичать у вогні краплі, кинуті вітром у димар, та пахкає довга череп'яна люлька в устах першого незнайомця.

Несподівано тиша була порушена. Здалеку, неначе від міста, долинув глухий гарматний постріл.

— Що за чорт? — схопившись на ноги, вигукнув співак.

— Справді, що таке? — спитало разом декілька голосів.

— Арештант утік із в'язниці, от що.

Усі прислухалися. Бухнуло ще раз. Ніхто не озвався, тільки чоловік, що сидів у кутку біля вогню, промовив:

— Мені не раз оповідали, що в цьому графстві стріляють із гармат, коли тікає арештант, але до сьогодні самому ще не доводилося такого чути.

— Чи це не мій утік? — пробурмотів незнайомець у попелясто-сірому.

— А хто б же ще, як не він? — вигукнув вівчар. — Це, мабуть, його ми бачили на порозі. Той чоловічок, що був заглянув у двері, затремтів, як лист на вітрі, коли побачив вас і почув вашу співанку.

— Зуби в нього зацокотіли, і дух йому забило з переляку, — промовив молочар.

— І серце у нього неначе сховалося в самісінькі п'яти, — докинув Олівер Джайлз.

— І дременув він так, наче в нього стріляли, — і собі озвався живоплітник.

— Це правда, зуби у нього зацокотіли, серце сховалося у п'яти, і він дременув, неначе в нього стріляли, — повільно промовив чоловік у кутку біля каміна.

— А я не помітив нічого, — зауважив кат.

— Ми всі здивувалися, чого це він побіг як опечений, — затинаючись, промовила одна з жінок, що сиділи рядком понад стіною. — А воно ось що!

Постріли з гармати, глухі й тривожні, знов і знов лунали через певні проміжки часу, і підозра в усіх обернулась на певність. Страшний незнайомець підвівся.

— Чи є тут констебль? — запитав він грізно. — Коли є, хай вийде наперед.

П'ятдесятирічний жених, увесь трясучись, ступив від стіни, а його наречена заридала, припавши обличчям до спинки стільця.

— Ви складали присягу як констебль?

— Так, сер, складав.

— Тоді негайно рушайте ловити злочинця. Беріть собі людей на допомогу — і тягніть його сюди. Він не міг утекти далеко.

— Гаразд, сер, гаразд. Тільки візьму свій жезл. Я сходжу по нього додому, зараз тут буду, і ми всі тоді рушимо разом.

— Жезл! Та навіщо він вам? Адже злочинець утече тим часом!

— Та як же мені без жезла? Вільяме, Джоне, Чарлзе, Джейку, хіба можна мені без жезла? Не можна. На ньому ж королівську корону намальовано жовтим та золотом, і лева, й однорога. І коли я замахнусь та вдарю ним злочинця, то це буде удар законний. Без законного права я не можу наважитись, а то ще станеться так, що не я його, а він мене схопить!

— Я сам слуга короля і даю тобі таке право, — промовив грізний служитель правосуддя у попелясто-сірому вбранні. — Ну, ви всі уже готові? Ліхтарі у вас є?

— Ну, є у вас ліхтарі? Відповідайте! — крикнув констебль.

— Усі, хто здоровий…

— Здорові чоловіки, всі шикуйтеся! — закричав констебль.

— Беріть дрючки, коляки, вила…

— Коляки й вила, в ім'я закону! Беріть їх у руки й ідіть шукайте, ловіть і робіть усе, як робимо ми, представники закону!

Отак підняті, чоловіки почали збиратися ловити арештанта. Докази справді були хоч і не прямі, але досить переконливі, і тому вівчаревих гостей не довелось довго умовляти, бо вони самі бачили, що їх можна звинуватити в переховуванні нещасного третього незнайомця, якщо вони не рушать негайно ловити його, а він не міг по цих яругах у таку негоду втекти далеко.

У будь-якого вівчаря вдома завжди є досить ліхтарів. Квапливо позасвічувавши їх і взявши дрючки, гості вискочили з хатини й побігли юрбою по хребту узгір'я в бік, протилежний місту. На їхнє щастя, дощ трохи вщух.

В кімнатці нагорі заквилила дитина, що її того дня хрестили. Чи гамір у кімнаті розбудив її, чи, може, примарилася їй процедура хрещення, та її плач долинув крізь щілини у стелі вниз, на перший поверх, до жінок, і вони, пригнічені всім тим, що сталося за останні півгодини, схоплювалися одна за одною й бігли нагору. Отож за дві чи три хвилини кімната внизу зовсім спорожніла.

Одначе не надовго. Не встиг іще затихнути тупіт жіночих ніг на сходах, як із-за рогу хатини, звідти, куди рушили гості переслідувати втікача, показалася чоловіча постать. Заглянувши в двері й не побачивши нікого, чоловік поволеньки зайшов у кімнату. Це був той незнайомець, що сидів у кутку біля каміна. Він вискочив із хати разом з усіма, а вернувся назад, очевидячки, через те, що забув узяти шматок пирога, який лежав скраю на каміні. Тепер він налив собі півкухлика міцного меду, що лишався в великому кухлі, і почав стоячи жадібно їсти пиріг та запивати медом. Ще не кінчив він їсти, коли до кімнати так само тихо, як і він, зайшов другий чоловік — його товариш у попелясто-сірому.

— О, то ви тут? — промовив він, усміхаючись. — А я думав, що ви побігли допомогти вівчарям ловити злочинця.

Він теж зразу ж показав, чого вернувся: почав озиратися, розшукуючи поглядом спокусливий кухоль із міцним медом.

— А я думав, що ви з ними подалися, — промовив перший, ковтаючи пиріг трохи через силу.

— Та я подумав, що вони й без мене впораються, — загомонів другий довірчо. — Така негода — хай йому абищо. І, між іншим, ловити злочинців — це діло влади, а не моє.

— Ваша правда. Я теж вирішив, як і ви, що його й без мене злапають.

— Нащо мені ламати собі ноги, бігаючи по оцих диких горбах та проваллях?

— Мені теж, між нами кажучи.

— Оті вівчарі — вони ж позвикали до цього. І, знаєте, такі простаки, їм тільки скажи, то один з-перед одного пхаються. Вони й самі піймають його до ранку. Нема чого мені непокоїтись.

— Вони впораються й без нас. Чого б то нам клопотатися цією морокою?

— Авжеж. А мені ж іще до самого Кастербріджа йти пішки. Аби ноги несли. Ви теж туди?

— Ні, на жаль, мені додому в той бік, — мотнув перший головою кудись праворуч. — І теж не близька дорога. Ще наб'ю ноги, поки доберуся до ночівлі.

Другий допив мед із великого кухля. Тоді вони щиро попрощались за руку, побажали один одному щастя і пішли кожен своєю дорогою.

Тим часом юрба переслідувачів вийшла на самий кінець крутого кряжа, що височів над цією частиною крейдяного нагір'я. Плану дій у них не було ніякого, і тепер, коли виявилося, що людини смертовбивчого ремесла між ними немає, самі вони взагалі не спромоглися той план придумати. Вони стали спускатися з кряжа в різні боки, і зразу ж кілька чоловік потрапили в пастки, що їх порозкидала сама природа по цій частині узгір'я для тих, хто ходитиме по ньому в нічний час. Крем'янисті осипи порізали схил через кожен десяток ярдів поясами, і коли хто з необережності потрапляв ногами на сипку крутизну, то сповзав униз сторчголов, а ліхтар котився слідом за ним до самого долу і там лежав боком, ледве світячи, поки не прогоряли його рогові шибочки.

Коли всі знову зібралися докупи, вівчар, що знав місцевість краще за інших, очолив гурт і повів його в обхід, щоб поминути зрадливі Крутизни. Ліхтарі нітрохи не помагали, вони тільки сліпили переслідувачам очі і могли остерігати втікача. Подумавши про це, переслідувачі погасили їх і вирішили не розмовляти. У цьому, розумнішому порядку вони спустилися в улоговину. То була болотиста низина, густо поросла травою та вересом; там утікач міг би заховатися. Але переслідувачі марно обшукували цю місцину. Оглянувши її як слід, вони видерлися на протилежний схил. Там вони пішли врозсип, а трохи згодом зійшлися докупи й розповіли, що хто побачив. Удруге вони зустрілися біля високого ясена, одного-однісінького дерева в цій частині нагір'я. Той ясен виріс, певно, з насінини, занесеної сюди якимось птахом років п'ятдесят тому. Там ураз вони побачили втікача: він стояв трохи осторонь від дерева непорушно, як і саме дерево, але постать його була добре помітна на тлі неба. Переслідувачі потихеньку підійшли ще ближче до ясена і зупинилися недалеко від утікача.

— Гаманець або життя! — грізно вигукнув констебль до застиглої постаті.

— Та що ти! — промовив пошепки Джон Пітчер. — Нам не годиться так казати. Це може крикнути якийсь волоцюга, отакий, як він. А ми ж чинимо законно.

— Дарма, — відказав нетерпляче констебль. — Мушу ж я до нього щось промовити чи ні? Якби й ти мав у цьому ділі відповідати за все, то, може б, і ти сказав не те що слід. Підсудний, здавайся в ім'я отця… чи то пак короля!

Людина, що стояла під деревом, неначе тільки оце тепер помітила їх і, не давши їм приводу показати відвагу, зразу повільно рушила до гурту. Це справді був той самий чоловічок, третій незнайомець, але він уже був не такий переляканий, як перше.

— Люди добрі, чи мені почулося, чи ви таки справді були заговорили до мене.

— Авжеж, заговорили, — промовив констебль. — Іди-но сюди і зразу здавайся. Ми арештуємо тебе за втечу з кастербріджської в'язниці. Замість того, щоб сидіти покірливо та терпляче дожидати, поки тебе повісять завтра вранці, ти посмів утекти. Сусіди, виконуйте свій обов'язок, хапайте правопорушника!

Вислухавши обвинувачення, спійманий наче аж зрадів. Він не промовив ні слова і з неймовірною готовністю віддався в руки гурту переслідувачів, і ті з дрючками в руках оточили його з усіх боків і повели назад до вівчаревої оселі.

Була вже одинадцята година, коли вони дісталися туди. У відчинених дверях блищало світло, зсередини долинали людські голоси. Видно, поки їх тут не було, сталося ще щось. Зайшовши до хатини, вони побачили в кімнаті двох тюремників із кастербріджської в'язниці і всім відомого суддю, який мешкав недалеко від них. Звістка про втечу в'язня вже розійшлася по всій околиці.

— Панове! — промовив констебль. — Я привів вашого втікача. Ми затримали його, ризикуючи життям, але кожен мусить виконувати свій обов'язок. Ось він, оточений цими чоловіками, що подали мені належну допомогу, хоч мало що тямлять у справах правосуддя. Хлопці, ведіть спійманого сюди!

Спійманого підвели до світла.

— Хто це такий? — спитав один із тюремників.

— Ваш утікач, — відповів констебль.

— Це зовсім не він, — відказав другий тюремник, і перший підтвердив його слова.

— Та як же не він? — здивувався констебль. — А чого ж тоді він так перелякався, коли побачив, що в цій кімнаті сидить і співає представник закону?

І констебль розповів про дивну поведінку третього незнайомця, як той, зайшовши до хатини, стояв на порозі і слухав катову пісню.

— Нічого не розумію, — відповів спокійно тюремник. — Одне тільки я знаю, що це не той, кого ми маємо повісити. Той зовсім не схожий на цього. Він худорлявий, очі карі, чуб чорнявий, і на вроду він, можна сказати, гарний. А голос у нього — такий бас, що, раз почувши, довіку не забудеш.

— Боже мій! Та це ж той, що сидів у кутку біля каміна!

— Ну що? — запитав суддя, підійшовши до них після того, як доскіпливо розпитав вівчаря. — Його спіймали ви чи не його?

— Бачите, сер, — сказав констебль, — це і є той самий, що ми його ловили, це правда. І все ж таки це не той, що ми його ловили. Бо це чоловік, що ми його ловили, не той чоловік, кого нам треба було спіймати, сер, якщо вам зрозуміла моя проста мова, бо нам треба було ловити того, що сидів у кутку біля каміна.

— Добре мені діло, — промовив суддя. — Негайно рушайте ловити того другого.

І тільки тепер уперше заговорив спійманий. Згадка про чоловіка, що сидів у кутку перед каміном, здавалося, схвилювала його більше, ніж усе, про що тут досі йшлося.

— Сер, — промовив він, виступаючи наперед і звертаючись до судді. — Не морочте ви собі голови мною. Тепер я можу сказати вам усе про себе. Я не зробив нічого незаконного. Вся моя вина в тому, що засуджений — мій рідний брат. Сьогодні післяобід я вийшов із Шотсфорда, де я живу, і хотів пішки добратися до кастербріджської в'язниці попрощатися з братом. Ніч застала мене в дорозі, і я звернув сюди відпочити й спитати дороги. Відчинивши двері, я побачив перед собою свого рідного брата, хоча сподівався його побачити в Кастербріджі у камері смертників. Він сидів у кутку біля каміна, а поруч із ним упритул, так, що брат не міг би вийти, якби захотів, сидів кат, що йшов відібрати у нього життя, і співав пісню про своє ремесло, не знаючи, що його жертва сидить поруч нього й підспівує йому, щоб якось приховатися. Брат подивився на мене з розпукою в очах, і я здогадався, про що він думав: «Не викажи мене, а то я пропав!» Мене пойняв такий страх, що я ледве на ногах утримався і, не тямлячи себе, вискочив із дверей і кинувся тікати.

З його голосу й тону видно було, що він говорить чисту правду. Слова його справили сильне враження на всіх присутніх.

— А ви не знаєте, де ваш брат зараз? — спитав суддя.

— Ні, не знаю. Я його не бачив після того, як зачинив за собою двері.

— Я можу це підтвердити, — промовив констебль, — бо ми весь час були між ними обома.

— Куди він гадає втекти? Який його фах?

— Він годинникар, сер.

— А казав, що колісник. Ач який шахрай! — зауважив констебль.

— Та він, мабуть, сказав так через те, що й годинники, великі чи малі, не роблять без коліщат, — озвався вівчар Феннел і собі. — А мені й самому здалося, що руки у нього занадто вже білі, як для колісника.

— Я думаю, що немає ніякої рації садовити до в'язниці цього бідолаху, — промовив суддя. — Ясно, як день, що вам треба шукати іншого.

І маленького чоловічка негайно відпустили. Але він від цього не повеселішав, бо його дуже смутила думка про брата, за якого він турбувався більше, ніж за самого себе, і тут не могли йому допомогти ні суддя, ні констебль. Коли нарешті він рушив своєю дорогою, всі побачили, що вже занадто пізній час і шукати втікача далі було б марно.

Отож розшуки кмітливого крадія вівці поновилися тільки наступного ранку. До цих розшуків були залучені всі здорові чоловіки, і вони шукали його ревно й заповзято, принаймні на вигляд. Але визначена кара так страшенно перевищувала злочин, що більшість сільського люду в окрузі співчувала втікачеві. Навіть більше: дивовижний спокій і відвага, з якими він пив мед та цокався з катом, та ще й підспівував йому, попавши в таке скрутне становище на хрестинах у вівчаря, викликали у всіх щире захоплення. Отож немає певності, чи всі ті, що гасали за ним гаями та лісами, полями та дорогами, так само ревно обшукували свої власні горища, хліви та повітки. Часом пробігала чутка, що хтось угледів якусь непевну людину десь на зарослому травою путівці далеко від битих шляхів. Та коли починали шукати в тій околиці, ніколи нікого не знаходили. Отож минали дні й тижні — без будь-яких наслідків. І новини, що втікача спіймано, так і не дочекалися.

Одне слово, втікача, що сидів на хрестинах у вівчаря в кутку біля каміна і підспівував катові басом, так і не вдалося піймати. Одні казали, що він подався за океан, інші, — що він і не думав туди тікати, а загубився в нетрях якогось багатолюдного міста. Та хай там як, а добродієві в попелясто-сірому вбранні так і не пощастило не тільки виконати своє ранкове завдання в Кастербріджі, а й взагалі зустрітись по службі з веселим товаришем, з яким він пробавив годину в самотній оселі на крейдяному косогорі.

Давно вже позаростали зеленою травою могили вівчаря Феннела та його ощадливої дружини; гості, що розважалися на хрестинах, майже всі пішли слідом за своїми гостинними господарями; дитина, на честь якої справлялося свято, стала статечною матір'ю родини, а оповідання про те, як одної ночі зайшло до вівчаря у хату троє незнайомців, та про всі подробиці, пов'язані з цим, і досі переповідається в околицях Воронячого Сідала.