Книга пригод 3

Премчанд САТІ Оповідання

Понад два століття вже минуло, а ім'я Чінтадеві не забулося. Ще й досі по вівторках тисячі жінок і чоловіків приходять в один із найглухіших кутків Бунделькханда, щоб засвідчити їй свою шану. Такого дня безлюдна й пустельна раніш місцина сповнюється величальним співом, а довколишні долини й пагорби розквітають різнобарвним маєвом жіночих убрань. На високому косогорі там стоїть капличка, і ще здалеку видно прапорець, що майорить на її шпилі. Капличка маленька й тісна, в ній ледве-ледве можуть вміститися двоє людей. Всередині жодних зображень, лише невеличкий вівтарик. До каплички знизу ведуть кам'яні східці, огороджені обабіч суцільними стінками, щоб хтось із прочан не оступився і не впав униз. Саме на цьому місці спалила себе Чінтадеві. Але зійшла вона на поховальне багаття не за своїм померлим чи загиблим чоловіком. Ні, він стояв майже поруч, благально склавши перед грудьми долоні. Та Чінтадеві навіть не глянула на нього. Вона згоріла на тому поховальному вогнищі не з тілом, а з душею свого чоловіка. А він сам не згорів — пойняті вогнем, спопеліли тільки його честь та воїнська доблесть.

Стоїть над берегом Ямуни невеличке містечко Кальпі. Там у сім'ї хороброго воїна й народилася Чінта. Ще маленькою лишилася вона без матері, тож усі турботи про доньку лягли на батькові плечі. А часи були тривожні, точилися безперервні війни. Воїни перебували весь час у походах, навіть їли й спали вони в сідлі. Минало в походах і дитинство Чінти, вона зазнала всіх радощів і злигоднів воїнського життя. Вирушаючи на битву, батько залишав дівчинку в захистку густих дерев або в якійсь печері. Зоставшись на самоті, Чінта відразу починала ліпити, а потім руйнувати фортеці з піску та землі. Ляльок вона не знала, її іграшками були вали, що їх вона насипала, воїни, яких вона виліплювала й розставляла на полі бою. Траплялося, що батько не повертався і ввечері, та дівчинка не лякалася і перебувала ніч, голодна й спрагла, сама в безлюдному місці. Вона ніколи не чула казок про мавп і лисиць, чула тільки захоплені розповіді про доблесні воїнські подвиги і то з вуст самих воїнів. Лише ті розповіді полонили уяву дівчинки.

Якось аж три дні батько не з'являвся і не подавав про себе ніякої звістки. Сидячи в гірській печері, дівчинка в уяві зводила небачену ще фортецю, до якої не підступитися ворогам. Цілий день думала про ту фортецю, а потім вона їй навіть приснилася. Третього дня надвечір кілька батькових товаришів-воїнів постали перед нею, заплакані й засмучені. Вражена Чінта запитала:

— А де ж мій татко? І чого ви плачете?

Замість відповіді вони заридали ще дужче, і тоді дівчинка зрозуміла, що її батько загинув на полі бою геройською смертю. Та жодної сльозинки не зронила тринадцятирічна Чінта, обличчя її не сполотніло, болісний, розпачливий зойк не вихопився з її грудей. Вона тільки посміхнулася сумовито:

— То чого ж ви плачете, якщо мій батько поліг геройською смертю? Хіба може бути для воїна славніша смерть, ніж ця? Хіба може бути більша винагорода воїнові за його хоробрість і мужність? Не плакати, а радіти треба, що він поліг на полі бою!

Один із воїнів невесело проказав:

— Нам жаль, що ти осиротіла. Що тепер буде з тобою?

Чінта з гідністю відповіла:

— За мене не бійтеся, адже я дочка воїна. Продовжуватиму те, що робив батько. Він віддав своє життя, щоб визволити від ворогів вітчизну. Я заміню його! А тепер ідіть і зберіть людей, мені ж приготуйте коня і зброю. Якщо буде на те воля небесна, то я стану воїном, не гіршим від будь-якого чоловіка. Та коли побачите, що я злякалася, то нехай ваша рука не здригнеться і без вагання занесе наді мною безжалісного меча. Отаке моє прохання до вас. А тепер ідіть, не гайтеся!

Воїнів анітрохи не здивували слова дівчинки, хоча вони й сумнівалися, що Чінта зуміє дотримати обіцянки.

Минуло ще п'ять років. Слава про Чінтадеві котилася краєм. Ворог зазнавав поразки за поразкою, а вона була ніби живим втіленням перемоги. Під градом куль і стріл Чінта безстрашно кидалася в самісіньку гущу битви, надихаючи своїм прикладом воїнів. Бо ж чи могли вони відступити бодай на крок, коли їх вела на бій красуня ватажок? Чи ж відстане від неї справжній воїн, коли попереду мчить на ворога їхня улюблениця? Звичайно, ні, бо тоді його хоробрість не знає меж. Воїни розуміли найменший її порух і погляд, вони ладні були не пошкодувати за неї життя. А якщо когось і охоплював страх перед ворогом, то однісінького її погляду вистачало, аби в боягуза пробудилася мужність. Слава і врода Чінти з усіх усюд збирала до її війська відважних і сміливих воїнів; вони були як ті бджоли, що, забувши про небезпеку і смерть, зліталися до яскравої і запашної квітки.

Пристав до її війська й молодий воїн Ратнасінх. Усі Чінтині воїни будь-якої миті були готові вихопити з піхов меча, щоб захистити, віддати за неї життя, на один її знак кинутися у вогонь чи й навіть небо прихилити до її ніг. Та серед усіх них Ратнасінх був найперший, і Чінта прихильно ставилася до нього. Бо він не хизувався, не чванився, як дехто, що не минав нагоди зайвий раз похвалитися своїми подвигами й так піднестися в очах ватажкині. Вони не стільки виконували свій воїнський обов'язок, скільки прагнули сподобатися їй. А Ратнасінх ніколи не виставляв себе напоказ, поводився скромно, непомітно і не вихвалявся, навіть коли вбивав тигра. Його скромність і лагідність межували з несміливістю. Інші в коханні шукали розваги, а для Ратнасінха то було почуття відданості й самопожертви. Коли інші солодко спали, він мріяв, задивившись на зорі. Коли інші марили, що Чінта неодмінно покохає його, Ратнасінха опосідав чорний розпач. Він не відчував до когось недоброзичливості чи заздрощів. Коли він бачив, як інші соловейками заливаються перед Чінтою, то, дивуючись їхньому красномовству, впадав у ще більший відчай. Іноді його невимовно лютила власна безпорадність. Ну чого Всевишній не дав йому чеснот, які так подобаються жінкам? Чи покохає хтось його коли-небудь? Чи зазнає хто тих душевних мук, яких зазнає зараз він? Такі думки, однак, він ховав у собі, виносити на люди свої почуття було понад його сили.

Повернуло за опівніч. Чінта відпочивала у своєму наметі. І воїни, повечерявши після виснажливого переходу, швидко позасинали. Неподалік чорнів ліс, за яким отаборилося вороже військо. Чінта знала, що ворог близько, і вранці збиралася несподівано вдарити на нього. Вона гадала, що ворог не взнає про її намір, але помилялась. Бо знайшовся зрадник, що перебіг до ворога й розповів йому все. І вороги надумали нишком підкрастися до намету Чінти й убити її. Для цього вибрали трьох найвідважніших воїнів. Немов хижі звірі, вони нечутно перейшли через ліс і зупинилися на узліссі, щоб напевне визначити, в якому саме наметі спить Чінта. Вони не сумнівалися, що намір їхній вдасться, бо її військо безпробудно спало, здолане міцним сном. А потім, немов ті крокодили, всі троє поповзли до намету Чінти без найменшого шереху.

А військо безтурботно спало, навіть вартових здолав сон. Лише одна людина не спала, сиділа за наметом, скоцюрблена від холоду. То був Ратнасінх. І так він робив не вперше — безліч безсонних ночей довелося йому провести біля Чінтиного намету.

Зачувши підозрілий шурхіт, він вихопив меча і випростався. І відразу помітив три невиразні постаті, що повільно наближалися. Що робити? Якщо здійняти тривогу, зчиниться метушня, виникне паніка і, чого доброго, воїни спросоння почнуть битися між собою, подумавши, що то вороги.

Постаті наблизилися майже впритул, тож розмірковувати були ніколи. Ратнасінх відчував у собі достатньо сили й мужності, щоб самому зустріти трьох напасників. З мечем у руці він кинувся на них. Якийсь час дзенькотіли мечі, а тоді все стихло. На землі непорушно застигли троє ворожих воїнів, а біля них стікав кров'ю Ратнасінх.

Коли вранці Чінта прокинулась і вийшла з намету, то побачила чотири нерухомі тіла. Серце її зайшлося тривогою, і вона підійшла ближче. Троє ворогів були мертві, тільки Ратнасінх ще дихав. Вона все зрозуміла, і жінка в ній переважила. Та, що не зронила жодної сльози по загиблому батькові, тепер не могла стримати рясних сліз. Вона присіла біля нього, поклала його голову собі на коліна і в храмі серця здійснила обряд сваямвари[36], оповивши шию коханого весільною гірляндою.

Цілий місяць Ратнасінх не розплющував, а Чінта не заплющувала очей і не відходила від нього й на крок. Вона забула і про свою рідну землю, і про ворога, що наближався, а всю себе без останку пожертвувала коханому. Та от Ратнасінх розплющив очі й побачив, що лежить на ліжку, а над ним схилилася Чінта і віялом обмахує його.

— Чінто, — озвався він слабким голосом, — дай мені віяло, не муч даремно себе.

Невимовною втіхою і щастям сповнили дівчину його слова. Ще місяць тому вона сиділа в узголів'ї зраненого Ратнасінха і вмивалася сльозами від розпуки, а зараз, почувши його голос, нетямилася від радості. Ніжно й лагідно вона мовила йому:

— Любий мій, якщо вже це мука, то я не знаю, яке може бути щастя!

Незглибиме почуття було в цих словах. Очі Ратнасінха заблищали, він відчув, як відступає слабість, а натомість у жилах могутньо струменять хвилі нового життя. І яке ж цілюще було воно, скільки в ньому захвату й ніжності, скільки радості й водночас смутку! Кожна Ратнасінхова жилочка, здавалося, переповнилася щастям. Він відчув непереборне бажання схопити дівчину в обійми. Здавалося, він зараз може завоювати весь світ, може піднятися в небо, розтяти навпіл гори. На якусь мить відчув таке вдоволення, ніби всі його бажання здійснилися, ніби він усього вже досяг і ні в чому не відчуває потреби. Якби перед ним зараз постав сам всемогутній Шіва[37], і то відвернувся б від нього, бо що ж йому тепер іще просити в нього? Він усе вже мав. Думка, що в світі немає щасливішої людини, сповнювала його невимовною гордістю.

Але Чінта ще не виповіла йому всього, отож знову заговорила:

— Скільки ж ти вистраждав через мене! Ратнасінх спробував підвестись.

— Без випробувань не досягнеш мети, — мовив він. Чінта дбайливо і обережно знову вклала його на постіль.

— Навіщо ти кажеш про випробування? Ти ж тільки захистив слабку жінку. Я певна, що якби то була не я, а якась інша жінка, ти оборонив би і її. Чи знаєш ти, що я присяглася ніколи не виходити заміж? Але твоя самопожертва порушила мою клятву. Я зросла серед воїнів і тільки найхоробрішому з них можу віддати своє серце. Я зневажаю патякання базік, кривляння негідників, брутальність нахаб. Вони для мене — нудні блазні. А в тобі я знайшла справжню жертовність, і тому стала твоєю служницею — і не від сьогодні, а вже давно.

Настала шлюбна ніч. У глибокій тиші тільки серця двох закоханих билися схвильовано й палко. Місяць згори лив своє молочно-біле світло, і в його сяєві молоді провадили свою любовну розмову. І раптом принесли звістку, що до фортеці наближається ворожий загін. Чінта здригнулась. Ратнасінх підхопився на ноги і зняв зі стіни свій меч. Закохано дивлячись на чоловіка, Чінта мовила:

— Пошли когось, навіщо тобі йти самому?

— Боюся, що цього разу ворог набагато численніший, — відповів Ратнасінх, беручи на плече рушницю.

— Тоді і я піду з тобою! — згукнула Чінта.

— Ні, ти залишайся тут. Сподіваюся, що не забарюся довго, швидко прожену ворога. Певно, так уже нам судилося, щоб наша шлюбна ніч стала і ніччю перемоги.

— Мені чогось страшно і так не хочеться відпускати тебе.

Розчулений щирою тривогою дружини, Ратнасінх пригорнув її:

— Кохана, до ранку я повернуся!

Чінта обняла чоловіка із очима, повними сліз, заговорила:

— Побоююсь, що так швидко ти не повернешся. Але пам'ятай, любий, я скрізь буду з тобою. Та гаразд, іди вже, але щодня присилай мені звістку. І заклинаю тебе, нападай на ворога тільки слушної миті. Бо я знаю, щойно ти побачиш ворога, як забуваєш про все. Благаю тебе, будь обережним, дій обачно. Іди! А коли треба, покажи ворогові спину так, як ти показуєш йому обличчя.

Чінту не полишала тривога. Там, де досі переважало жадання перемоги, тепер переважало кохання. Колись безстрашна жінка-полководець, що розлюченою тигрицею кидалася на ворогів і сіяла серед них страх, тепер благала богів захистити її незмірне щастя — Ратнасінха, що саме сідав на коня.

Вона стояла, проводжаючи його поглядом, аж поки він зник у гущавині лісу. Потім піднялася на найвищу вежу й довгі години дивилася в той бік, де зник її коханий. Там було безлюдно, гори давно сховали її коханого чоловіка, але Чінті здавалося, що все ще бачить його перед собою. Аж коли над лісом зайнялась рожева заграва світанку, її солодке заціпеніння послабло, і вона відчула, ніби довкола безмежна пустка. Не втираючи сліз, вона спустилася у фортецю, впала на шлюбну постіль і нестримно заридала.

Загін Ратнасінха налічував ледве сотню чоловік, але то були добірні воїни, хоробрі, випробувані в багатьох кривавих січах. В передчутті близької битви вони при-острожували коней і співали бойової пісні:

Лунала серед гір бойова пісня, тупотіли кінські копита. Так минула ніч. Сонце розплющило своє багряне око і обсипало зливою золотого проміння загін Ратнасінха. І в рожевому ранковому світлі всі побачили на пагорбі неподалік ворожий табір.

Похнюплений, збайдужілий до всього і пригнічений розлукою з молодою дружиною, Ратнасінх поволі їхав на коні позаду війська. Якась нездоланна сила тягла його додому, чи не вперше в житті голову обсідали тривожні, важкі думки. Хіба ж передбачиш, як скінчиться битва? Згадка про безмежне щастя, яке він залишив, болісно стискала йому серце. Ратнасінх бачив перед собою лише затуманені слізьми очі любої Чінти, і була навіть мить, коли він ледве не повернув коня назад, до неї. І щораз менше йому хотілося іти назустріч ворогові…

До нього під'їхав один із досвідчених воїнів:

— Брате, поглянь, он на тому високому пагорбі розташувалося вороже військо. Як ти гадаєш, може, на нього напасти зненацька? Ворог не сподівається, і ми швидко розіб'ємо його. Якщо ж зволікати, ворог оговтається і влаштує нам відсіч. А це вже гірше, бо воїнів у нього не менше тисячі.

Ратнасінх занепокоєно подивився на ворожий табір.

— Мабуть, що так, — нарешті озвався він.

— То будемо нападати?

— Як хочете. Але не забувайте, що ворогів куди більше.

— То й що? Адже нам доводилося розбивати і переважаючого ворога.

— Воно-то так, але чи варто зосліпу кидатися у вогонь?

— Брате, невже це я чую від тебе? Воїн і живе для того, щоб нехтувати небезпекою! Тож не барися з наказом, а ми вже покажемо себе в битві.

— Усі надто стомлені. Може, краще трохи перепочити?

— Ні, брате, якщо вони нас помітять, не минути лиха.

— Тоді вперед, на ворога!

І воїни Ратнасінха помчали на ворогів. Та щойно вихопилися на пагорб, як зрозуміли, що то тільки здавалося, ніби ворог ні про що не здогадується. Навпаки, ворог сам готувався напасти першим. А відступати було вже пізно, довелося прийняти бій. Тим більше, що невеличкий загін не злякався, адже вів його уславлений Ратнасінх! Не злічити битв, виграних ним, тож і тепер, цієї скрутної хвилини, він не розгубиться.

Воїни шукали поглядом свого ватажка, та його ніде не було. Де ж він подівся? Невже напризволяще залишив своїх» бойових побратимів? Ні, це неможливо! Певно, він десь поблизу, лаштує ворогові якусь пастку.

А ворог уже майже поряд. Що могла вдіяти жменька воїнів проти переважаючого ворога? Звідусіль залунали крики:

— Ратнасінху, брате, де ж ти? Ми чекаємо на тебе! Поглянь, ворог уже поруч, а ти мовчиш! Стань попереду, додай нам відваги й поведи безстрашно до перемоги та слави!

Але не озивався Ратнасінх, а ворог — ось він.

Почалася кривава січа. Воїни Ратнасінха сміливо кинулися на ворога, бо й відчай додав їм сил. Та що з того, що вони билися, як леви, коли ворог переважав удесятеро, а ватажок десь зник? Ніхто вже не сумнівався, чим скінчиться битва. Маленький загін танув на очах: той поліг, коли майже дістався до ворожого полководця, того вбили, коли він видирався на бойового слона… Вороги й самі не могли стримати захоплених вигуків, бачачи мужність Ратнасінхових воїнів. Тільки ж такі воїни здобувають славу, а не перемогу.

Невдовзі все скінчилося. Немов несамовитий ураган пронісся над полем битви, а тоді вщух.

Якби ж то жменька сміливців та не позбулася свого ватажка, вони б таки здолали ворога! Але Ратнасінх наче крізь землю запав. Даремно ворожі воїни розглядали полеглих Ратнасінхових воїнів, намагаючись знайти їхнього полководця, бо давно мріяли запопасти його до своїх рук. Обнишпорили кожен виярок, кожен пагорок, та ніде не знайшли його. Ворог здобув перемогу, але не такої перемоги прагнув він.

А Чінту охоплював дедалі більший неспокій. Ніколи ще не відчувала вона себе такою безпорадною. Її не полишало відчуття, що от-от має статися щось непоправне. Невже їй, бідолашній, судилося долею велике кохання, тій, яка ще маленькою втратила матір, яка мусила зростати у військових походах, ховатися по лісах і печерах? Тій, яка і після смерті батька не знала спокійної хвилини? Невже небо змилувалося над нею, і вона знайшла своє щастя? Але ж чому такою тривогою повниться її серце! Що б це значило?

Якби ж то милосердний Господь повернув їй її милого, неушкодженого й здорового, вона без вагання зреклася б дотеперішнього життя, оселилася б у найглухішому селі й слугувала б чоловікові, раз і назавжди позбувшися думок про ратні подвиги.

День згасав, і сонце, немов похнюплений воїн, що зазнав поразки, шукало якогось сховку. Зненацька перед Чінтою постав воїн з непокритою головою, босий і без зброї. Її наче блискавкою вразило. Хвилю вона сиділа, наче закам'яніла, а тоді підвелася, підбігла до воїна і, тамуючи несамовите калатання серця, запитала тремтячим голосом:

— Чи врятувався хтось?

— Ні, — була відповідь.

Чінта обхопила голову руками й знеможено опустилася на землю.

— Ворог уже підходить! — згукнув воїн.

— Підходить?

— Так. Він уже зовсім близько.

— Мерщій приготуйте мені поховальне багаття! Часу обмаль!

— Нас усіх переб'ють!

— То вже ваша справа подбати про все. А я виконую свій останній подружній обов'язок.

— Якщо зачинити фортецю, ми зможемо захищатися не один місяць…

— То захищайтесь! А я вже ні з ким воювати не хочу.

Сутінки насувалися невідворотно, немов переможний ворог. У фортеці квапливо лаштували поховальне багаття.

І ось воно запалало. Чінта, як і личить відданій дружині, виконувала останній ритуальний обряд. Променіючи щастям і вродою, вона повільно зійшла на високий стос дров.

Довкола гуготливого багаття юрмився люд. Ніхто вже не думав про те, що ворог оточує фортецю. Кожен стояв похнюплений, на обличчях застиг розпач і безмежний смуток. А ще ж учора на цьому місці лунали весільні пісні. Там, де зараз палахкотів вогонь, зводився шлюбний вівтар. І так само священне полум'я шугало вгору, так само юрмився люд. Але яка бездонна прірва відділяла день учорашній від сьогоднішнього? Чінта ввірила чоловікові і свою долю, і своє життя. Сьогодні вона ішла за ним.

Та зненацька почувся тупіт, здавалося, хтось щосили підганяє коня. Якийсь воїн вимчав на площу, і вражені люди впізнали у ньому Ратнасінха. Він миттю зіскочив з коня і задихано вигукнув:

— Кохана, що ти робиш? Адже я живий!

Полум'я вже лизало вбрання Чінти. Ратнасінх несамовито кинувся на вогнище і схопив дружину за руку, щоб стягти її на землю. Люди кинулися гасити багаття. Але Чінта навіть не глянула на чоловіка, тільки рукою подала йому знак, одійди, мовляв.

У безмежному розпачі Ратнасінх скрикнув:

— Кохана, та що з тобою? Ти вже навіть не дивишся на мене! Адже я живий!

Крізь полум'я долинув голос Чінти:

— Тебе тільки зовуть Ратнасінхом, але ти — не мій Ратнасінх.

— Та ти тільки поглянь на мене! Це ж я, твій раб, твій коханий, твій чоловік!

— Чоловік мій поліг як герой на полі битви!

— Сили небесні, як же тебе переконати! Гей, люди, змилуйтеся, загасіть багаття! Швидше, благаю вас! Кохана моя, я ж твій Ратнасінх. Чого ти не впізнаєш мене?

А язики полум'я, немов пелюстки лотоса, вже огортали собою чарівну Чінту. І знову з полум'я долинув її голос:

— Я добре тебе впізнала, але ти — не мій Ратнасінх. Мій був справжній герой, він ніколи не зганьбив би звання воїна, аби врятувати собі життя. Чоловік, якому я вчора ввірила себе, зараз серед богів на небі, у всьому блиску воїнської слави. Тож не ганьби мого Ратнасінха. Бо він був герой, а не боягуз, що втік з поля битви.

Вогонь уже сягнув до її голови. А ще за хвилю цю неземної вроди жінку, яка над усе цінувала хоробрість і відданість, поглинуло спопеляюче полум'я.

А Ратнасінх знетямлено дивився на все те. Нарешті він збагнув, що казала йому з полум'я Чінта. Але ні, він не зрадить її, він не розлучиться з нею ніколи!

Ратнасінх обвів людей, що стояли довкола, уже на диво спокійним поглядом і рішуче ступив у гуготливе полум'я.