Книга пригод 3

Алоїс Ірасек ТЧЕВСЬКЕ ВОГНИЩЕ Повість

Тухельське розлоге поле, уквітчане пахучим вересом, мінилося барвами.

Сонце вже закотилось, і його червоний розпечений ореол також почав згасати, помалу зникаючи в туманно-сірому серпанку широкого обрію. Одноманітна рівнина, вкрита вересовою ковдрою, дедалі темнішала, і вже не можна було на ній розпізнати ні піщаних місцин з убогою травичкою, ані брусничних острівців, що вдень виділялися своїм соковитим зеленим кольором у цьому морі пахучого вересу.

Навкруги, скільки сягало око, лише темно-брунатна рівнина, яка удалині ставала чорною. Тільки одна-єдина смуга, мов течія річки, забілювала її із заходу на схід — смуга піску, що посвітлішала тепер під вечірнім небом на потемнілому полі.

Цей шлях вересовими заростями, — непевний, роз'їжджений, в одному місці широкий, в іншому — вузький, такий, яким його одвіку формували вітри; де рівний, де з вибоїнами чи з хвилястими пагорками, — губився на схід у темряві, мов річка впадала в чорне озеро. А над цим усім бубнявіла тиша, якої навіть не порушував рипучий голос цвіркуна, що інколи озивався у вересових заростях. Після гарячого серпневого дня й вечір не освіжав пустельного, широкого краю. Душно було до нестями, бо пісок, розпечений за дня, ще й досі не прохолов.

Ніде ані душі, ніщо не зворухнеться… Аж ген раптом із заходу на білястій смузі піщаного шляху виринув із сутіні загін вершників. Майже дві сотні вершників їхали один за одним спокійно й тихо. На сипкій дорозі їх зовсім не чути. Кінські копита без тупотіння занурюються в пісок, та й вершники сидять мовчки.

Їхні темні постаті сунуть білястим шляхом, як привиди; лише стримлять довгі списи, що їх вершники тримають у правій руці, звільна прихиливши до плеча. Посеред загону висне корогва, у безвітрі не сколихнеться, з довгим, вузьким ріжком місяця у верхній половині.

Це корогва, яка ще не так давно завжди маяла попереду всього війська. Тепер загін став засідковим, ідучи цими негостинними краями далекої Пруссії за «громадою Сиріт, що живляться полем»[14]. Сирітське військо вів разом з «управителем» — панотцем Прокупеком великий гетьман Ян Чапек із Сан-Буквальдських. А ватажком цього засідкового загону був Матей Салава з Липи біля стрімких скель в краї Градецькому.

Важко було йому в гонитвах, і так само важко було їхати за Сирітським військом, що сунуло від Хойниць на південний захід до Вісли. Шість тижнів стояла Сирітська громада з усім військом під Хойницями. Стояли дуже довго, хоча пан Чапек радив те місто лишити у спокої і пильнувати лише передмістя й навколишню місцевість. Одначе познанський воєвода пан Сендзівой з Остророга мав про це свою думку й переконав краківського старосту, польського головнокомандувача Міколая з Міхалова, що треба залишитись біля Хойниць і брати їх штурмом.

Тепер, після шести тижнів облоги, вони йшли від цього міста геть краями прусських хрестоносців, яким пан Чапек торік, 1432 року, від імені Сирітського й Таборського братств, а також від усіх громад Чеського королівства і Моравського маркграфства оголосив війну. Оголосив німецьким хрестоносцям, бо вони завжди підтримували римського імператора й угорського короля Сігізмунда, що завжди прагнув знищити чеський народ і святу правду, яку цей народ боронив, та порушили перемир'я з найсвітлішим польським королем Владиславом, по-варварському сплюндрувавши окраїни його держави.

А король Владислав був спільником чехів. Ще торік, у червні, управитель Таборського братства панотець Прокупек та інші прославлені чеські шляхтичі домовились у Паб'яницях з польським королем про взаємну допомогу й співдружність польського народу з чеським у боротьбі з ворогами, а насамперед — з німцями-хрестоносцями.

Від червня місяця Сироти самі, а згодом з поляками, били німецьких хрестоносців спочатку в Новій Марці, а тепер і в самій Пруссії. Дим пожеж у цих краях не переставав клубочитися в небо, і жалісні та відчайдушні волання селян посилювалися з кожним днем і розносилися все далі й далі. Комтури[15] і їхні загони, розпорошені як полова, полишали ці села, тікаючи на схід, або шукали порятунку за міськими мурами. Але й міські мури були ненадійні. Впало вже дванадцять міст хрестоносців, і лише тут, у Хойницях, зупинено переможну ходу союзників — Сиріт та польського війська. Ходу зупинено, але не розладнано. Тепер військо сунуло далі, на чолі з Сиротами, ще дужче роздратованими й розлюченими цією невдачею і тим, що хойницький командувач Еразм Фрішборн, комтур німецьких хрестоносців, пишаючись, що оборонив місто, наважився зі своїм загоном їх переслідувати. Але цих «хрестоносних мух» пан Чапек доручив Матею Скельському з Липи. Першого дня німці насідали сміливо і засідковий Сирітський загін мусив добряче відбиватись. І таки відбився. Тепер надвечір зникли останні з ворогів і загін, утомившись від пильної служби й спекотних мандрів, сунув безлюдними вересовими заростями, з нетерпінням чекаючи на ватажків сигнал до відпочинку.

Але ватажок, не шкодуючи ні людей, ні себе, поспішав, мабуть, скоріше дістатися до війська, бо ці сутички з німцями дуже їх затримали. А ще він увесь час пам'ятав про ворогів, не ймучи їм віри, так само як і оманливій, широкій пустці. Щохвилі роздивлявся навкруг і дуже пильно дивився на північ. Звідти можна було чекати атаки у фланг.

Але широке поле навколо, праворуч і ліворуч, було як пустеля; ніщо не ворушилось, хіба школи випурхне з кущів злякана вершниками пташка, затріпотить крильми у темному повітрі й знову враз упаде й тихо зникне в чагарниках розложистої рівнини. А рівнина не мала ні кінця, ні краю. Лише праворуч завидніла якась довга височина, але то дуже далеко, і ліс, біля якого з чорної рамки рівнини тьмяним блиском сяйнула світла поверхня якогось озера. Загін і ватажок їхали мовчки. Раптом він і всі його люди уп'ялися поглядами на північ, де серед темряви спалахнуло полум'я, а тоді друге, і третє, а потім ще декілька. За наказом ватажка вершники поспиняли коней. А він сам, виїхавши з колони з двома помічниками, трішки заїхав до вересових заростей.

Загін чекав. Коні пофоркували, хилили голови; вершники здебільшого розмовляли про ці вогнища; дехто лаяв дорогу, спрагу, а найбільше дрібний пісок, який припорошив коней і рясно поприсипав сідла, ранці, вбрання. Того піску набилося вершникам в очі, носи й пересохлі горлянки. Серед чеської мови чулися з колони й польські слова.

Нараз усі замовкли — до них повертався один із супутників ватажка, його краянин, пан Мікулаш із Рокитніка, якого прозивали Товчимаком. Він ще не доїхав до загону, а всі вже почули наказ ватажка, десять вершників на чолі з десятником мають вирушити вперед і розвідати, що то за вогнища. Десятник сам вибрав тих \юдей, а тоді ще й зупинився з ними біля ватажка.

Той, поговоривши з ним, завзято махаючи і щось показуючи правою рукою, повернувся з другим п'ятдесятником до загону і наказав їхати швидше. Вершники спочатку озиралися на Товчимакову чоту, ще якусь хвилину бачили її, а потім вона розтала в присмерку, неначе злилася з чорними вересовими заростями. А вогнища в далечині все ще було видно.

Мікулаш з Рокитніка був не лише краянином Матея з Липи, що біля скель, а й його сусідом. Від свого села доїжджав до Липи за одну годину. Пан Матей мав замок між дикими скелями, витесаний з величезних кам'яних брил, дуже міцний і неприступний, а Товчи-мак — лише невеличку дерев'яну фортецю з глибоким ровом і валом біля річки в своєму єдиному селі Рокитніку. Село і його фортецю шість років тому спалили сілезькі німці, добряче «погосподарювавши» тоді в Находському краї.

Коли це сталося, Товчимак саме біля Тахова «живився полем» із Сирітською громадою, своїм сином і меншим братом Яном. Хоча брат Ян і був менший, але вже з такою ж посрібленою головою і вусами, як і старший Мікулаш. Такий же худорлявий, високий, ширококостий і плечистий, із малими сірими очима під густими обвислими бровами.

Пан Мікулаш спаленої фортеці не відбудовував — вона йому була вже не потрібна, бо старий, окрім згаданого вище сина Їржі, дітей більше не мав, а вдівцем був уже багато років. Та й не мав часу Мікулаш відбудовувати свою фортецю, бо постійно жив зі своїм сином і Сирітською громадою в полі — чи то дома в Чехії, чи то в набігах на сусідні країни. Довго і брат Ян жив поряд з ним у полі. Але якось вони між собою вкотре не порозумілись, бо ніколи не жили дружно, і Ян, якому набридло «сирітське» життя, пішов геть. Казали, що до таборитів.

Там йому було добре, бо він ніколи не звертав уваги, чи відправляє священик святу месу в ризі, чи у звичайному вбранні.

Таким чином в останній похід на Австрію зі старим Мікулашем вирушив лише його син. Відразу після дня святого Мартина наприкінці минулого року Сироти рушили туди через Мораву. А коли чехи переможно верталися назад із великою здобиччю, австрійці наздогнали їх у Зноймо, і там сина Мікулашевого, молодого Їржі, жорстоко порубали шаблями.

Батько, сам поранений, у лютий січневий мороз ледве довіз сина до Чехії, в Градець над Лабою. Через це, коли навесні наказали рушати на німецьких хрестоносців, Їржик, не міг їхати разом з батьком. Щоправда, він збирався, але сил ще й досі не відновив. Старий його покидав з важким серцем — не через рани, які вже загоювалися, а через те, що дуже до нього звик і не хотів лишати на самоті. Всякчас його пильнував і тримав у суворому тілі, бо помітив, що Їржик не завжди шанує Святе Письмо, як ревно вимагав батько, і має, як казав старий, легковажні думки й нестійку, наче в дядька, кров.

Сам він уже з дванадцяти років бився з усіма Божими ворогами й руйнівниками чеських земель, що йшли проти правди Божого причастя тіла і крові Христової і що силкувалися викоренити в королівстві вірних християн, безпідставно зневажаючи чеську мову.

А Мікулаш ту свою мову завжди любив усім своїм серцем і з супротивниками її й правди Божої всюди воював; а щоб і син чинив так само, завжди його до цього вельми заохочував.

Тому він і вирушив охоче на німецьких хрестоносців, а за ним після одужання мав прибути й Їржик.

Мікулаш Рокитенський так і не дочекався сина. Їржі усе не їхав, аж надійшов час, коли, як підрахував татусь, він уже мав бути за селом у полі. Але про нього не було ні слуху, ні духу. Приїхав від володаря[16], панотця Амброжа, гонець і привіз польовому ватажку, старшим і всій громаді звістку, як поживають та яких досягли успіхів у Базелі посланці й Сироти, про що вони там домовились і як повернулися з Базеля до Праги і про що тепер радяться. З цією звісткою гонець привіз і інші новини, й серед них найголовнішу: в Градецькому краї збирають новий польовий загін битися в Сілезії з німцями, що взяли в облогу місто Нємчи.

Гонець назвав імена багатьох панів і рицарів, які вирушають у цей похід, тобто, власне кажучи, вже вирушили, і серед них назвав молодого Рокитенського. «Утік мені з очей, щоб я ним не опікувався, щоб не докоряв! Невихований хлопчисько!» — подумки гнівався старий Товчимак і міркував, що покарає Їржика, тільки-но з ним зустрінеться, що добре навчить його шанувати батька; а ще заборонить Їржикові тинятися по світу, мов якому найманому лановому, — добрий вояк б'ється з ворогами у складі своєї громади!

Гонець від володаря приїхав наприкінці травня. Відтоді владика Мікулаш не почув про сина жодного слова. Тільки й довідався від Салави з Липи, що панові Чапеку і старшим «братам» повідомив гонець із Сілезії, ніби фортецю Нємчи щасливо врятовано.

Старому панові завжди було весело в полі, й він ніколи не боявся ніяких злигоднів, коли мав під рукою сина. А той, ставний, показний, дуже схожий на батька, панич, їздив на гарному жеребцеві, чим вельми тішився, в дорогому панцері і в такому пишному вбранні, що біля батька в його простому, але доброму обладунку, в шкіряній куртці чи вбранні без оздоб і коштовних пряжок, виглядав мов який шляхетний пан.

Але цього разу пан Мікулаш їхав на чолі своєї чоти кіннотників понурий і суровіший, ніж звичайно. Нікому ні в чому не даючи поступки, ні на що не примружуючи ока. В його чоті не було недисциплінованих вояків, гравців у кості, п'яничок і негідників, згідно із статутом брата Жижки, їхнього колишнього спільного батька; а коли громада брала на себе провину через чиюсь неуважність чи запізнення на поле бою або на чати, він вимагав без жодного винятку, щоб винуватця покарали згідно з законом Божим. Часто-густо він не погоджувався з іншими ватажками й вимагав покарання різками, або щоб винуватець кілька днів ходив перед військом закутий у ланцюги.

Надзвичайна суворість старого Рокитенського поєднувалася з винятковою побожністю. Він молився Богові з громадою, на самоті в своєму наметі, верхи на коні, завжди після того, як рушали з місця, коли наказував щось важливе, а перед битвою й поготів, — нагадував братам, аби Всемогутній зволив їм допомогти. Лише після цього він шикував своїх людей.

А коли у таборі читав казання священик, ніхто так благочестиво не слухав і ніхто так пристрасно, уклінно й щиро не причащався Господніми тілом і кров'ю, як пан із Рокитніка.

Тепер він вів свою маленьку чоту, добровільно зголосившись піти на розвідку в пустельні вересові зарості, де палали підозрілі вогнища. Вершники їхали нещільно один біля одного і не просто на вогнище, а трохи навкіс, щоб не заїхати далеко від свого загону, який зникав на піщаній дорозі.

Ватажок їхав попереду, вирізняючись своїм білим убранням. Біля нього — один із двох поляків, котрих він собі вибрав для цієї розвідки. То був старий хоробрий вояк, що добре знав ці степи й поля. З-посеред усіх поляків ватажок любив його найбільше.

За ними їхали чехи — як і більшість Сирітського війська, всі з Градецького краю, та один словак з Угорщини, із заплетеним у коси волоссям на скронях: цей з кількома друзями пристав до Сиріт, коли вони два роки тому карали в північній Угорщині короля Сігізмунда.

Їхали всі мовчки, нахиливши списи, як наказав ватажок, і пильно роздивлялися навкруг. Журлива тиша в цьому місці здавалася їм ще більшою — вона поймала людину великою тугою.

Від вогнищ не долинав жоден голос, ніщо там не ворушилось. Вершники нічого не помічали, хоча напружено дивилися в той бік і уважно за всім стежили.

— Либонь, вони нас заманюють цими вогнищами, — промовив поляк.

— А навіщо?

— Щоб утопити.

— У багні? — запитав пан Мікулаш.

— В болоті. Там, — поляк махнув рукою в напрямку вогнищ, — напевне є велика трясовина. Бачиш купки ситнику і там, далі, ту чорну пляму? То, либонь, карликові вільшини або кущі… Там вода, болото!

Тільки-но вони за наказом ватажка, трохи звернувши праворуч, рушили вперед, поляк осадив коня і сказав:

— Далі — ні! Робимо помилку — там теж болото. Я його відчуваю…

— Трясовина! Ми вже хитаємось. Земля двигтить. Назад! — звелів ватажок. Сам він зіскочив з коня й пішов за кілька кроків попереду. Мікулаш добре відчував, як у нього під ногами коливається земля. Він подумав, що їм не варто було так осліп кидатися до тих вогнищ і що поляк, мабуть, має слушність.

Вихопившись на коня, хотів уже звеліти, щоб завернули ще більше праворуч, ближче до піщаної дороги, яка вже зникла їм з очей, коли це перед ними пурхнуло кілька птахів, вочевидь кимось сполоханих.

Птахи, мов сліпі, летіли на вершників, аж коні перелякалися.

— Летять просто на нас, — мовив ватажок, пильно дивлячись туди, звідки з'явилися птахи.

А поляк додав:

— Напевно, їх там хтось сполохав. І це не ми! Гей-гей! — раптом заволав він і водночас простяг руку вперед.

Помітивши чотири постаті, що, мов чорні тіні, виринули з темних вересових заростей, нараз закричали й інші вершники.

Незнайомі кіннотники стояли непорушно й тихо, проте коли ватажок гукнув до них: «Хто ви? Пароль!», чужі швидко розвернулись і, не відповідаючи, помчали геть.

— Вони тікають! Вперед, за ними! Це німці! — загорлав Товчимак і підострожив коня так, що той великими стрибками помчав уперед.

Безлюдні вересові зарості раптом ожили.

Чотири чорні тіні мчали шаленим чвалом, а одинадцять вершників щодуху гналися за ними. Дванадцять попереду — сам ватажок — вирізнявся у цій темряві своїм білим убранням. Верес під прудкими копитами кришився і шелестів, а пісок підлітав високо вгору й падав обабіч.

Сопіння й тупотіння коней, бряжчання піхов — і щохвилини з пересохлого горла ватажка виривалося підбадьорливе:

— За ними! Вперед! Наздогнати їх!

Перегодя знову лунав його голос:

— За ними! За шпигунами!

Пан Мікулаш шалено штрикав свого коня острогами в боки.

Над неозорим полем посвітліло. Зійшов місяць. В його сяйві виразніше завиднів конічний пагорок, що бовванів на заході в напрямку піщаної дороги, якою проїхав засідковий загін Матея Салави.

Пагорок стояв самотою, на темній, вересовій рівнині — покинута занедбана могила забутих героїв прадавніх часів поросла травою, мохом і де-не-де кущами ялівцю. Чорні тіні кущів нерухомо лежали на відкритому схилі, освітленому місячним сяйвом.

Цілковитий супокій і сумну тишу навколо прадавньої могили порушила кінна чота Товчимака Рокитенського, що верталася з невдалого переслідування. Вершники прямували просто на курган. Їхали повільно, бо коні вже стомилися. Цілий спекотний день з самого ранку тварини були на ногах — через це й не пощастило наздогнати шпигунів, хоча ватажок і вершники й гнали своїх рисаків острогами, криками й батогами. До того ж, вороги вочевидь мали або кращих, або свіжіших коней. І тому втекли, зникли, хоча й лишили по собі деякі сліди.

Рокитенський, побачивши, що їм не пощастить наздогнати чужих, хотів був крикнути своїм, щоб осадили коней, коли раптом один з утікачів упав разом із конем на землю. Вершники ще спробували схопити хоча б цього. Але й це їм не вдалося, бо німці допомогли товаришеві. Один з них підсадив його на свого коня і втік. Переслідувачі знайшли лише скаліченого коня, що не міг піднятися і не піднявся навіть після їхніх криків, спонукань і ударів. Не звівся він на ноги і з їхньою допомогою — у нього була вивихнута нога.

Вершників прикро вразила ця невдача. За всі свої старання вони навіть коня не одержали. Дісталось їм тільки сідло, зате, як роздивилися при місяці, не звичайне, а вишукане.

Ватажок тим часом розглядався. Ворогів він уже не бачив — зникли геть, безмовно, ніби тіні. Сприкрено кинув вершникам, щоб сідали на коней, бо ніколи роздивлятися сідло, і розвернув свого огира.

На полеглого коня і його іржання не звертали уваги. Голос покиненої тварини згас у тиші глухої пустки.

Вершники доїхали до самотнього кургану, заввишки в добрих вісім ліктів і завдовжки в сто кроків. На наказ ватажка зупинилися перепочити. Всі, крім двох, що мали чатувати, злізли з коней, яких не розсідлали і не стриножили. Встромивши списи у землю, вершники поклали залізні шоломи на сідла й полягали кожен біля свого коня. Так вони й лежали біля кургану один поряд одного; лише поляк Яцек сидів на землі й вивчав трофейне сідло. А він у цьому тямив.

Ватажок зійшов аж на верхівку кургану. Стрункий і широкоплечий, стояв він у шоломі, в полотняному панцері на білястій куртці, у високих чоботях для кінної їзди, з важким мечем при поясі й дивився похмурим поглядом у тиху ніч. «Брати», що лежали на затіненому схилі кургану, вже припинили розмови. Їх здолала втома. Вони заснули. Обидва вершники-чатові праворуч і ліворуч від побратимів, що відпочивали, сиділи тихо й нерухомо у вересових заростях на своїх конях, і так само стояли, похиливши голови, втомлені тварини.

Навколо панує тиша.

Ватажок стоїть у місячному світлі, мов кам'яна постать, і тьмяним полиском блищать його залізний шолом і майстерно кутий, гладкий панцер…

Тим часом біля кущів ялівцю, незважаючи на втому, Яцек прискіпливо оглядав трофейне сідло. Воно було з червоної венеціанської шкіри, інкрустоване кісткою, з вишукано викутим стременом — набагато гарніше за його власне. Тому сідло й припало до вподоби полякові. Міркуючи, що залишить сідло собі, що при поділу здобичі легко домовиться з побратимами, Яцек перевернув його й подивився, чи тут немає тайника. І справді — знайшов тайничка і щось у ньому намацав. Схопившись на ноги, він тихо погукав ватажка, аби той прийшов подивитись на знахідку. І показав йому білястий, згорнений і обвитий тасьмою папірець.

— Це було в сідлі? — підійшовши ближче, запитав Рокитенський.

— Так, лише папірець, більш нічого — жодного золотого, жодної монети.

Пан Мікулаш, нетерпляче узявши папірець до рук, подивився на нього, а тоді, перерізавши кинджалом тасьму, розгорнув аркушика до блідого місячного світла.

Яцек зацікавлено чекав, що ж вичитає ватажок з папірця. Він знав, що Товчимак читати вміє, хоча й не так, як священик чи пан військовий писар.

А ватажок усе ще дивився на папірець. Важко було читати при такому світлі та ще такі закарлюки! Врешті-решт, опустивши правицю з папірцем, він проказав:

— Не розумію. Листа написано не по-чеському. Добре його сховай. Під моє сідло. А тепер лягай. Ми не можемо довго відпочивати. Хто знає, про що йдеться в цьому листі.

Яцек простяг руку по папірця, але ватажок, розміркувавши, мовив:

— Ні — краще я залишу його собі, а ти йди відпочинь.

І не віддав листа.

— Ти не відпочиватимеш? — сідаючи, запитав Яцек. — Підклади це німецьке сідло під голову.

— Залиш його собі. Я не спатиму.

Яцек послухався. Він приліг, підклав під голову сідло, перехрестився й почав молитися. Він ще почув, як ватажок іде нагору. Але, не домолившись, Яцек раптом заплющив очі — його здолав сон.

Рокитенський сів, знявши з голови шолом, шкіряну шапочку, що була під шоломом, і витер рукавом спітніле чоло. Поклав на коліна розслаблені руки і втупив очі в землю. Він думав про перехопленого листа. Що це може бути? Якесь послання? Чи лише простий папірець того вершника?..

Ті четверо, міркував він далі, їхали зі сходу від Вісли, з країв, де хрестоносці ще тримають у своїх руках усю владу. Їхали на захід — либонь, до Хойниць на розвідку або хотіли приставити туди якусь звістку, не знаючи, що облоги вже немає. Коли цей лист від якого комтура чи, що цілком імовірно, від самого великого магістра — він чекатиме на відповідь. Довго ж тому, хто писав, доведеться чекати! Сироти самі привезуть відповідь! Можливо, аж у Марієнбург, щоб німці знали! А коли закінчиться ця війна, хрестоносці заблагають миру.

Ватажок підвів голову й окинув поглядом нічне поле. Німе та безлюдне, аж людину охоплювала туга, ніби її покинули на цьому світі напризволяще. Старий задоволено подумав, що буде добре, коли вони з цієї пустки підуть геть і повернуться додому. Але те станеться аж восени. Він згадав про сина, про свого Їржика, той восени вже буде, напевно, вдома, якщо, звісно, повернеться. Непутящий синок! Навіщо він так учинив? Чом не приїхав до нього? А з Сілезії від нього немає жодної звістки. Останній гонець, що приїхав з Нємчи, назвав імена усіх шляхтичів, які загинули в сутичках з сілезькими німцями. Але Їржика не назвав. Отже, син живий.

Нараз старому спало на думку: це ж Їржик, напевно, разом із дядьком Яном приєднався до таборитів, і, мабуть, вони з панотцем Бедржихом зараз десь біля Спіше в Угорщині. Кілька хвилин думав про це. З дядьком Їржикові, певна річ, вільніше. Той все дозволить, ні в чому не відмовить. Бо сам такий — лише забави, кості й зальоти на думці! Вже сивий, а такий безсоромний! Якщо брата Яна не вб'ють, він, напевне, сконає, як той розбишака і розпусник Маковець. А Їржі з ним… Шалапут!

Рокитенський звів свої густі сиві брови й насупив обличчя. А може, все ж таки, далі міркував він, Їржик їде до нього, до батька; спочатку вирушив у країну лужицьких сербів, а тоді — до нього… А може, сталося лихо й син потрапив до німецьких рук?

Старий знову втупив очі в землю. Склавши руки, що лежали на колінах, він почав тихенько молитись. Молився за сина, щоб його пан Бог боронив, щоб Їржі не занапастив ні душі, ні тіла, щоб не вскочив до нечистого в пастку. Молився довго, аж і його змогла втома. Повіки запалих очей заплющились, голова схилилася на груди.

Повітря помітно прохололо, вересовими заростями війнув холодний вранішній вітерець. На сході небо посвітліло; смертельно-бліда смуга розірвала на обрії сіру запону, вона дедалі ясніла й росла, розпалюючись до червоного кольору, аж на небі від цієї смуги багрянцем спалахнули хмари.

В цей час у маленькому сільці з чотирма жалюгідними хатинами було вже жваво і шумно; з одного боку хатин розляглися вересовища, а з другого видніла стьожка злиденного піщаного поля й клапоть болотистої луки.

До вчорашнього дня на полі колихався ріденький, миршавий, уже достиглий овес, який покинули ті, хто його посіяв. Селяни втекли геть з родинами два дні тому, подалися далі на схід, женучи перед собою кілька сухорлявих корів та овець. Вони втекли від гуситів, які вчора надвечір дійшли й сюди. Сирітське військо розташувалось неподалік, оточивши себе возовим укріпленням. У порожніх хижах поселилася челядь, що гнала за військом худобу й доглядала частину трофейних коней, а також найманці, що охороняли все сільце.

Полягали у світлицях, до хлівів і стаєнь завели найкращих коней, а інших, стриноживши, пустили з коровами і вівцями пастися. До ранку випасли весь овес. Тепер на світанку з поля й луки долинало ревіння худоби та бекання місцевих малих, сіро-чорних, рухливих тонкорунних овець. Вівці стрибали навколо двох злиденно вбраних німців-селюків, як кози. Селюки стояли поміж ними нерухомі, похмурі й перелякані, під примусом наглядаючи за отарою.

Між хатинами біля двох колодязів було найгаласливіше. Челядь виводила на водопій з хлівів і стаєнь коней, що дрижали, форкали та іржали, немов відповідали іржанню, яке долинало аж сюди з поблизького табору. Звідтіля також було чути сурми й крики, щ будили вояків.

З росяних вересових заростей виглядав прямокутник табору — возового укріплення, завдовжки на добру чверть години ходи. Возова фортеця стояла як темний мур. Вози були криті парусиною, але більшість — із відкритим верхом; дишло кожного воза просунуто в драбину сусіднього; всі вози з'єднано важкими ланцюгами, а щити, що кріпили вози зісподу, затуляли сутки між колесами.

Подекуди в щільний ряд зчеплених возів уклинювались ворота, які в цю мить були замкнені й загороджені міцними колодами. Ворота охороняли чатові у шоломах, обладунках чи просмолених льняних панцерах, а поряд із сусідніх возів стирчали гармати.

Над цією імпровізованою фортецею, на передніх і задніх возах високо здіймалися білі й чорні корогви, а між ними, трохи нижче, в самому таборі майоріли червоні й чорні.

Біля деяких возів заклубочився, піднімаючись рівно вгору до ясного неба, осяяний ранковим сонцем дим таборитських багать. Всюди рух, людська метушня, буяє життя. А найлюдніше біля вже відчинених воріт, що вели до хатин. Ворітьми з табору виводили коней-возовиків і легконогих рисаків, гнали від хатин корів і овець, виїздили вершники.

Саме до цих воріт наближалися Товчимак Рокитенський і Яцек Поляк, обидва на свіжих конях, яких виміняли в засідковому загоні, куди доїхали опівночі. На кургані аж ніяк не виспались — не дав старий ватажок. Він поспішав з перехопленим листом. До загону Матея Салави з Липи дістались, коли той відпочивав. Рокитенський, лишивши тут своїх хлопців, негайно вирушив з Яцеком до табору. Втома давалася взнаки, але він усе терпів. Бо витримував і не таке — як, скажімо, торік, коли, поспішаючи з Моравії карати сілезців, він з кіннотниками пана Чапека проскакав двадцять одну милю за добу.

Край воріт стояли бородаті євреї з чорним блискучим волоссям, у гостроверхих капелюхах і засмальцьованих, брудних і, напевно, в уже давно непраних лапсердаках. Євреї, переночувавши в якихось повітках чи у своїх убогих повозах, чекали, коли їм буде дозволено увійти до табору, про що слізно просили гетьмана.

Вони приїхали до війська переможців, добре знаючи, що принесе цей набіг — військо з нього прижене багато худоби і повернеться з превеликою здобиччю: золотом, сріблом, різноманітним убранням, книжками й іншими коштовними речами. Євреї знали, що чехи до деяких возів із здобиччю муситимуть запрягти по шестеро й більше возовиків. А ще ж вони мають багато худоби: не коней, бо їх біля Хойниць полягло чимало, а овець і корів, і, напевно, продаватимуть їх разом із зброєю та іншими речами. Тут може бути ярмарок, не гірший за краківський два роки тому, де чехи продавали шістнадцять корів за дві копи грошів.

Тому й наважились євреї підійти так близько до війська, хоча це було небезпечно. А зараз вони терпляче вичікували і так само терпляче зносили погордливі погляди, глузування й принизливі слова найманців та погоничів і покірно перепитували: може, вже гетьман, пан Чапек, дозволив?

І знову лопотіли між собою, наче сварилися, а тоді нараз замовкли і вп'ялися очима в сиві вуса ватажка, що саме проїздив поряд на вороному коні, в білому вбранні і при повному озброєнні, запорошений і спітнілий. Товчимак навіть не помітив, як євреї низько кланяються, хіба що спересердя плюнув. Зіщулені євреї це побачили, але ще краще вони помітили гарне сідло, яке віз у табір ватажків супутник Яцек Поляк. Той голосно засміявся, коли один з євреїв, старий і згорблений, не відводячи від сідла очей, щосили заволав:

— Куплю! Куплю це сідло! Пане, прошу, продай!

І решта враз зарепетувала:

— Купимо! Продай, пане!

Тим часом Товчимак в'їжджав до табору, звідки аж за ворота лунали гомін і гамір. Особливе пожвавлення панувало біля передніх і задніх возів, що стояли праворуч і ліворуч потрійною валкою. Біля почеплених на вози ринв, що їх під час боїв заповнювали каменюками, стояли возовики, ще без реміняччя і хомутів, у запрягах по чотири або й більше, залежно від того, скільки коней потребував той чи інший віз. Їздові без шоломів і щитів, неодягнені й брудні, стояли біля коней, витирали вози або разом з іншими готували сніданок. Найманці, латники і щитоносці сиділи на возах, у проходах між ними чи біля наметів, що стояли рядами.

Вози й намети Сирітської громади з одного краю чи з одного міста стояли завжди поряд, що засвідчувала корогва, устромлена в землю перед наметом хорунжого; ось у цьому місці на корогві лев, а трохи далі овечка чи гуска, корона чи чаша, ще далі — герб міста з написом чи без напису.

Посуваючись повз намети й вози повільною ступою, Товчимак минав вояків зі свого Градецького краю; ось трутновські вози, а там — краледворські, а за ними — яромержські, а ще далі видніли вози найближчих земляків — горян з Находського краю та навколишніх місцин. Тут до нього зверталися, про щось питали, але він лише стримано вітався, нікому не відповідаючи й не зупиняючи коня ані на мить.

Пан Мікулаш їхав повз своїх знайомих, хоча й там, через увесь плац, у правому ряду, до якого був чималий шмат шляху, де стояло кілька кутногорських возів, вози коуржимські, з Чеського Броду й Пршибислава, за ними — вози з Ріхембурга, з Полічки, Високого Мита й Літомишля — й там добре знали старого Рокитенського. А він, їдучи попід лівим рядом, нарешті добувся до возів першого «сирітського» міста — Градця-на-Лабі. Цих возів стояв довгий ряд. Тут біліли численні намети, а біля одного з них, найбільшого, височіла могутня корогва червоного кольору, на якій зображено колишнього їхнього батька Жижку — батька усієї громади, «що живиться полем», а тепер, після його смерті, осиротілої — славної та блаженної пам'яті, на білому коні в латах і з булавою в руці, як він їздив живим.

То була славна градецька корогва, під якою вони не програли жодної битви, — ніхто не наважувався зустрічатися з ними у чистому полі. Звідси вже було недалеко до найбільшого намету, де гетьман — пан Чапек — жив разом з військовим писарем Бужеком із Смолотил. Рокитенський, спинившись біля вояків з Градецького краю, зліз з коня і попрямував до гетьманського намету.

А навколо Яцека вже зібралося багато «братів», що повиходили з наметів і возів; ба навіть із того боку плацу дехто прибіг подивитись, що тут діється. Юрмилися біля поляка, щоб послухати новини й подивитися на його гарне, червоне сідло з дивовижною інкрустацією.

Яцек, поблискуючи очима, пояснював, розповідав, хизувався і відповідав на питання чеською, польською і русинською мовами, бо не один поляк і не один русин-українець служили в ротах польової Сирітської громади.

Рокитенський, зупинившись біля гетьманського намету, колись вельми розкішного, але тепер потемнілого й потьмянілого від дощу й негоди, запитав у вартового, чи тут пан Чапек. Почув, що тут і що з ним ще писар та якийсь польський пан.

Коли старий Рокитенський увійшов до намету, з низького ложа, застеленого ведмежою шкурою, зістрибнув на землю крапчастий пес. На тому ложі сиділи пан Чапек і посланець польського війська, Петр з Остророга, брат польського воєводи Сендзівоя з Остророга, великого приятеля чехів і прихильника братерства з ними. Осторонь, біля похідного столу, обіч великої купи зброї, військовий писар Бужек із Смолотил, поклавши на стіл грамоту з причепленою до неї печаткою, ставив тавро Сирітської громади на одну з двох грубезних, кованих скринь.

Пес став, як укопаний, бо на нього гримнув гетьман — чоловік у розквіті сил, із здоровим, рум'яним обличчям, іскристими, карими очима, чорними вусами й бородою. Пан Чапек привітав Рокитенського й почав його розпитувати про засідковий загін, про Салаву, про німців і про хойницького комтура, а потім запропонував йому сісти й поцікавився, чи, бува, Рокитенський не зголоднів. Потім звелів найманцеві принести вина.

А старий Рокитенський, сідаючи на другу, ковану скриню, дістав з кишені перехопленого листа і подав панові Чапеку, стисло розповівши, що сталося минулої ночі. Гетьман швидко встав, аж задзинчали остроги на чоботях, і квапливо простяг руку по папірця. Коли він устав, зранку ще й досі без панцера, підперезаний грубим поясом, старий вояк мимохіть замилувався, який той ставний і стрункий. Писар, невисокий, але плечистий, безбородий і з великими вусами, з мечем на поясі, став біля пана гетьмана, щоб роздивитися, що той тримає в руках. Обидва підійшли під смугу світла, що падала до намету з напіввідтуленого входу

Пан з Остророга — у довгій куртці з коштовним поясом і кривою шаблею в розкішних червоних, оксамитових піхвах, з вишуканою інкрустацією на поясі, з високо підголеним над чолом і потилицею волоссям цікаво й якось жадібно дивився на обох чеських ватажків.

А Рокитенський навіть не поворухнувся — його похмуре обличчя здавалося спокійним, і лише очі, що пильно дивилися на гетьмана й писаря, яскріли живим блиском.

Чапек ступив крок назад і проказав;

— Це написано латиною. Бужеку, читай!

І той, тільки-но взявши листа до рук, оголосив:

— Лист від самого великого магістра.

— Що ж він пише? І кому? — в один голос вигукнули пан Чапек і польський посланець.

Рокитенський, не сказавши жодного слова, поставив на стіл порожній кубок, з якого пив вино.

— До Хойниць, комтурові Фрішборну. Він думає, що ми ще там стоїмо табором, — повідомив військовий писар і знову почав швидко читати щільні рядки кутастих літер.

— Далі пише, що не може надати допомогу, принаймні тепер, щоб Фрішборн боронився скільки може, щоб стримував єретиків якомога довше. Сміховище! І щоб рицарі, поки не прийде допомога, добре подбали про Квидзвін, Штум і особливо про Тчево. Пише, що допомога прийде… — В цьому місці Бужек, не розуміючи, затнувся. — Schiffskinder, — вимовив він німецьке слово, питально дивлячись на польського пана.

— А, «діти кораблів»! — переклав поляк і пояснив: — Розбійники. Морські розбишаки. Вони й цих завербували!

Бужек знову заглибився в листа, але, прочитавши лише два слова, затнувся. Він мовчки дивився на аркуш, немов не вірив написаному, тоді глянув на пана Чапека та вельможного поляка й вигукнув:

— Слухайте, що тут написано!

— Ну ж бо, читай! — нетерпляче спонукав гетьман.

— Silesiacos et cum iis — сілезці і з ними… загін чеських найманців!

— То не правда! — заволав пан Чапек із Сан

— Правда. Тут так написано, — і військовий писар ребром долоні вдарив по листу великого магістра хрестоносців.

— Хай їх Господь покарає! — скрикнув, побагровівши, запальний пан Чапек, і в нього заблищали очі. — Це, без сумніву, найжалюгідніші покидьки, пройдисвіти, розбишаки, — додав він і обернувся до пана з Остророга, наче вибачаючись перед ним. — Це люди без віри й честі. Інакше б вони не пішли проти нас і вас!

А військовий писар, з листом у руці, вражено повторював:

— Загін із Чехії… Чехи… Чехи!..

— З хрестоносцями! З німцями! — знову вигукнув гетьман.

Знадвору долинав гамір, мішанина голосів, неначе навколо намету зібрався великий натовп людей. Проте в наметі цього ніхто не помітив — лише старий Рокитенський, що й досі сидів з похмурим обличчям, не кинувши жодного слова, подивився на вхід. Раптом до нього звернувся писар:

— Приємну новину, брате, ти нам привіз.

— Приємну, — лише повторив сивий ватажок і, поклавши долоні на ефес меча, а підборіддям спершись на долоні, втупив погляд у землю, де яскріла ясна смуга вранішнього світла.

— Якщо й не приємну, то добру, — мовив пан з Остророга, підійшовши до Чапека. — Коли ми хочемо йти на Тчево, то треба поспішати. Щоб вони нам не приготували там других Хойниць. Щоб не позбирали туди зусібіч людей.

— Я покличу старших, — вирішив Чапек.

Знадвору почувся чоловічий спів. Старий Рокитенський підвівся і рушив до виходу.

— Зачекай, посидь іще! Куди ти? — запитав Бужек.

— Хіба ти не чуєш? — відповів Товчимак, виходячи з намету.

Гетьман гукнув йому навздогін:

— Приходь після святої меси!

Із напівмороку високого намету Рокитенський вийшов на сліпуче світло ясного дня. В цій частині табору припинився будь-який рух. Вулиці, вози й намети майже всі обезлюділи. Вояки пішли ближче до середини табору, де на краєчку плацу стояла величезна темна й похмура брила, напівзакопана в пісок і щебінь. Біля цього заблуканого велетня, пам'ятника прадавніх історичних переломів, порослого на кутастих боках лишайником, з'юрмилися чи не всі мешканці табору.

Тут були «брати-сироти» різного віку, хлопці, що й народилися в таборі, спритні шибайголови, юнаки з іще неголеними щоками, оброслі, бородаті, засмаглі до брунатного кольору чоловіки, що вже роками жили просто неба, прокопчені димом таборових вогнищ, у латах або льняних панцерах; хто стояв у шкіряній, хто в сукняній куртці, хто в черевиках, а хто в чоботях з вузькими халявами; піші, спішені вершники, латники і щитоносці, вояки й десятники возів, п'ятдесятники, вільні шляхтичі, рицарі — всі стояли випростані чи навколішках з непокритими головами, молитовно притуливши складені руки до грудей або поклавши на коліна. Поважні й похмурі, з суворими обличчями і похиленими головами, вони втупились очима у велетенську брилу, де височів польовий вівтар з намальованими образами, різьбленими й позолоченими оздобами. Біля вівтаря стояв бородатий священик у ризі, якому допомагали два служки, і, молячись по-чеському, правив святу месу. Таборити навколо нього побожно й пристрасно співали. Був чудовий серпневий ранок.

В ясному повітрі блищала позолота вівтаря й полискували візерунки священикової ризи. Цілковита тиша під чистим небом, тиша в повітрі, де тепер не літали жовті шуліки, не ворушилися навіть блакитні дзвіночки у розколині темного велетня.

Над цією тишею, понад таборовими наметами і далі, понад возовою фортецею аж ген до чистого поля розлягався могутній і велично-полум'яний одноголосий спів «братів-сиріт», що співали Гусів канон:

З самого краєчку натовпу стояв із складеними руками Рокитенський. Він також заспівав, але мимоволі, навіть не збагнувши чому, припинив спів. Замислено дивився поперед себе, над юрбою, на вівтар на брилі. Йому ніяк не йшли з голови слова, почуті в гетьмановім наметі, коли писар читав перехопленого листа.

Старий мимохіть перелякався, коли почув про загін із Чехії. Йому прийшли на пам'ять брат і його Їржик. Тепер він знову думав про них, що йому прикро заважало молитися. Тому й сердився сам на себе.

Тим часом до намету пана Чапека сходились ватажки кінноти, які не переслідували ворогів чи не були з Салавою в засідковому загоні, ватажки піших і ті, що керували лагодженням і скріпленням возів.

Прийшов і управитель польової громади, панотець Прокупек, управитель всіх возів, досвідчений Ян Краловець, Вацлав Лібак з Врбчан, Кунеш з Бєловиць, Ян Шаровець, два брати з Валечова і Бенеш з Мокровусів, Гертвік Рушиновський і Єнік з Мечкова.

Вони довго радилися, а коли почали розходитися з намету (меса вже давно закінчилась), табором поширилась чутка, що в цьому місці таборити не відпочиватимуть, як планувалось, а вирушать далі. В таборі засурмили, здійнявся галас. Кілька вершників учвал помчали з табору до обложників, а тоді до засідкового загону й далі до польського війська. Намети знято, все прибрано, коней запряжено, піших вояків вишиковано; прославлені корогви замайоріли над возами, загуркотіли колеса, вози поставлено у валку. І коли сонце повернуло з полудня, уся жива валка рушила. Над громадою, «що живиться полем», від загону до загону залунало, що вони ідуть на Тчево.

Сяяло сонце. Над чистим полем, що червоніло квітучим вересом, у ясному промінні миготіло повітря.

Стояла безвітряна погода, все рухалось і жило. То тут, то там злітали в повітря птахи, маленькі блакитні й вогняно-червоні метелики ганялися один за одним і мелькали у вересових заростях, де шастали ящірки. Кружляли на сонці рої мух і мошви, а з червоних квіточок лунало нескінченне, одноманітне дзижчання бджіл і пронизливе сюркотання цвіркуна.

В цьому рожевому, теплому півсвітлі, що розливалося брунатними вересовими заростями, їхали вільними шеренгами вершники в лискучих шоломах і з алебардами в руках, а за ними довгі темні валки возів, запряжених четвериками коней, одна валка біля другої, крайні валки вдвічі довші за ті чотири, що розташовані посередині.

Над вершниками майорять корогви, а над возами і загонами піших вояків — прапорці. Від загонів і возів, мов білі блискавки в ясному небі, сліпуче миготять зброя і лати. Глухий шум і торохкотіння возів розносяться навколо — аж раптом усе це заглушає могутня злива звуків.

Спів розлягається, немов буря, у широчінь і далечінь, ось ще дзвінкіше лунає:

Живі валки швидко рухаються вперед: під возами й копитами коней дрижить земля, а від співу вояків коливається повітря.

Лунає мужній спів, а його відлуння лине прусськими ланами й долітає аж до стародавнього кургану, що визирнув удалині над квітучими вересовими заростями.

І знову клубочаться над підпаленими селами, містечками й містами хмари чорного диму; небо щоночі червоніє, мов лиховісне море, страхітливо освітлюючи землі на лівому березі нижньої Вісли, тремтячи на її широкій і вільній гладіні.

Через річку, немов наввипередки, пливуть човни й суденця, вщерть переповнені наляканими, сповненими відчаю втікачами, що шукають захисту на правому березі, де міць німецьких хрестоносців ще не знищена. То Сирітська польова громада навела стільки жаху, ідучи поперед польського війська і помщаючись за велике насильство, яке німецькі хрестоносці вчинили нещодавно у Добржинському краї.

Розпалювати великі пожежі й брати відкупне Сироти почали біля міста Швеца на Віслі, звідти згуба, мов буря, посунула через Нойєнбург і старий Пелплшський монастир на північ, прямуючи все ближче й ближче до Гданська і до моря. Але насамперед до Тчева, про яке донесли розвідники, що там скупчилась велика кількість найманців, що туди посходились загони з Хойниць і навколишніх міст, звідки без відпочинку привів вояків хоробрий комтур, поспішаючи й вночі, щоб добутись до Тчева раніше за Сиріт

А Сироти тільки на дев'ятий день після того, як вирушили з Хойниць, підійшли до Тчева. Був уже кінець серпня.

Гетьман і Ян Краловець виїхали на огляд, узявши з собою Товчимака з його загоном. Було хмарно, холодний вітер розмаював ватажкам бороди та вуса.

Проводирі з почтом дивилися на Тчево з височини, стоячи спинами до широкої й лискучої смуги Вісли. Спостерігали з височини за цим містом, укріпленим глибокими ровами, високими валами й міцними бастіонами та вежами. Місто було укріплене набагато краще, ніж Хойниці, бо мало огороджене штахетниками й брамами, зрубами та бастіонами передмістя.

Ватажки завели мову про міцні укріплення.

— І дозорів багато всюди, — похмуро сказав пан Чапек із Сан, отримавши звістку від розвідників. — Внизу, в передмісті, також.

— Знайомих тут теж багато. Ті, з Хойниць, гострять на нас зуби, — мовив Краловець. — А ще дикі люди — морські розбійники, «діти кораблів…».

— І наші! Краяни з Чехії, люди однієї з нами мови теж з ними! — закричав пан Чапек. — Мені соромно перед поляками. За весь чеський люд мщуся я німцям, а вони там… Боже, щоб їх усіх побив грець! Мерзенні зрадники! Потрапили б вони до моїх рук! — Схвильонаний гетьман, блиснувши очима, помахав Тчеву п'ястуком.

Старий Рокитенський теж пильно дивився на місто, немов хотів відшукати зрадників. А коли ватажки повернули своїх коней і почали спускатися вниз, Рокитенський ще раз подивився на Тчево. «Що, коли й мої там?» — подумав старий ватажок. Ця думка вельми його гнітила.

Сирітське військо не стало табором біля самого Тчева. Порадившись, чехи дійшли висновку, що самі, без поляків, місто штурмувати не зможуть, їхні атаки будуть легко відбиті.

Тож і йшли Сироти повз місто бойовою лавою, попереду вершники з обложниками, а за ними вози й піші загони. Галасливе страшне військо сунуло вперед, і вояки співали так, що той жахливий і могутній спів долинав аж до міста. Таким могутнім співом під Домажлицями таборити зігнали з поля бою ворогів чаші й святої правди.

Заспівали вершники й піші. Співав і Рокитенський, ідучи на чолі свого загону. Він похмуро дивився на Тчево, на фортечних мурах і валах якого метушилися люди.

«Чи вони там, чи дивляться сюди, на наше братство? — майнуло йому в голові. — Почувши цей спів, побачивши своїх, вони збіжать униз, палаючи від сорому, і втечуть від німців геть, якщо в них не затьмарені голови, а інакше, а інакше…»

Не знаючи, що «інакше», ватажок перестав співати, але очі в нього знову заблищали…

Далеко вони не від'їхали. За півгодини їзди від Тчева вся польова громада спинилась і стала табором, загородившись возовим укріпленням, біля села Собкова.

Звідси через спустошену безлюдну рівнину вони дивилися на Тчево, що височіло над лискучою річкою. В цей непривітний, сумний, майже осінній полудень місто здавалося похмурим. Надвечір примчала чота польських вершників при повному озброєнні й повідомила, що їхнє військо вже стоїть біля міста і розбиває там табір. Серед Сиріт поширилась чутка, що завтра вони вирушать назад, ближче до Тчева, і післязавтра разом з поляками візьмуть місто в облогу. Про це, напевно, йшла мова, бо сам гетьман Чапек і панотець Прокупек в супроводі загону вершників одразу виїхали до польського табору. Вже посутеніло.

Тим часом до табору повернувся з об'їзду Товчи-мак Рокитенський зі своїм загоном. Він був біля самого міста, на відстані гарматного пострілу, але з ворогами ніде не здибався. Лише з передмістя старого ватажка привітали стріляниною з луків й дикими криками. Стріл він не помічав, а з пустопорожнього галасу нічого не зрозумів, хоча й добряче напружував Слух, щоб почути бодай якесь чеське слово. Тепер, злізши з коня він пішов просто до гетьманового намету, де застав лише військового підписаря і Яна Краловця. Йому розповіли, куди поїхали пан Чапек і управитель та що готується на завтра.

— Треба щось робити, — мовив старий ватажок. — Хоча б через тих… — махнувши рукою, він замовк. Старші, знаючи його лють, зрозуміли, кого він має на думці.

Утомлений Рокитенський ліг у намет і, молячись, швидко заснув. Помолився і за Їржика. Старий вояк спав міцно і, хоча його намет був за кілька кроків від гетьманового, не почув, як пан Чапек і панотець Прокупек опівночі повернулися з польського табору. Лише на світанку він розплющив очі. Його розбудив вітер, який дув так сильно, аж намети хиталися, хоча й стояли за возовим укріпленням. Було холодно, як восени. Ватажок надягнув хутро і вийшов з намету. В таборі ще спали. Він виліз на якогось воза й задивився на місто. Тут, на цьому високому місці, Рокитенський відчув усю міць вітрюгана, і йому довелося притримувати руками поли хутра й хутряну шапку на голові. Корогви на возах і біля наметів тріпотіли. Рівнина, що простяглася під низькими хмарами від возів до міста, була безлюдна. Лише де-не-де чорніли постаті кінних чатових. А он якийсь вершник несамовито мчить у напрямку табору, а за ним — другий. Це з польського табору. Гінці. Щось везуть. Гострий зір старого ще якусь хвилю стежив за ними, а потім знову вп'явся у Тчево, яке, немов велетенська тінь, темніло у вранішньому тумані.

Ось там блиснула заграва — але не нагорі, а внизу. Товчимак розгубився.

Може, це в польському таборі, може, там щось зайнялося? А заграва розросталася. Ні, то не в таборі, а таки в передмісті! У Товчимака від радості заблищали очі. Тим часом два вершники вже доїхали до табору. Гетьман хутко зліз з воза, ще раз подивився на небо, яке над містом забарвилось кривавою загравою.

Це вже помітили й інші в таборі: люди лізли на вали чи протискувалися до гетьманового намету, куди саме завели розпашілого поляка, що примчав на змиленому коні. І тільки-но той зайшов до намету, як біля брами табору вже стояв другий гонець. Через кілька хвилин з гетьманового намету вийшли військовий писар Бужек та Ян Краловець і понесли по табору накази.

Між довгими рядами возів, що губилися в світанковій імлі, залунали сурми й команди. Вершники сідлали коней і вбирались, як піші, в обладунки; вояки квапилися від возів і наметів на табірний плац, на місця своїх загонів, а старші й ватажки їх шикували.

Табором поширилась чутка, що польські вершники ще затемна хотіли вскочити до передмістя, але наштовхнулись на «морських розбишак» та іншу потолоч німецьких хрестоносців; тому з польського табору були змушені надіслати допомогу, й таким чином сутичка переросла в бій за передмістя. Поляки запалили передмістя, і німці почали тікати. А вогонь дедалі розростався і розлітався так, що вже зайнялися штахетники й зруби на валах і в брамах.

Перший на чолі великого загону кінноти з табору вирушив сам пан Чапек із Сан, доручивши командувати військом панотцеві Прокупеку. Біля гетьмана їхали Гертвік Рушиновський і пан Петр з Остророга, а за ними, поперед усіх вершників, — старий Рокитенський. Кінні мчали шаленим чвалом, набагато випередивши піших вояків, що вирушили з табору слідом за ними.

Мчали проти сильного вітру, але вітер сьогодні був їхнім спільником, бо швидко гнав з передмістя на місто полум'я, що розросталося з жахливою силою і швидкістю. Було вже видно, як пожежа перекинулась на місто, й високо над ним, немов величезний смолоскип, запалахкотіла вежа, на якій спершу зайнялися гонт і солома. Вершники, не зводячи поглядів з моря живих пломінців, кололи коней острогами і несамовито кричали від подиву й шаленої радості. Дим клубочився над містом, немов важка, задушлива хмара. Ніздрі вже вчули сморід пожежі, ядучий дим і гаряче дихання палаючого Тчева.

— Займається церква! — заволав хтось із вершників.

А вона вже горіла — вогонь із вежі переметнувся на церкву. Раптом до вершників долинула злива звуків, відгомін безладної, дикої суміші голосів оборонців міста і польських лав. Чеські вершники вже виразно бачили вали, вкриті хмарами чорного диму й осяяні червоною загравою, бачили, як на тих валах, немов мурашки, метушаться люди, висмикують із стріх солому — з усіх сил борються з вогнем.

Пан Чапек із Сан спинив свого коня і загін, щоб роздивитись і вирішити, як діяти далі. В цю мить до них долинув шалений крик польських вояків, і чеських кіннотників також пойняла несамовита радість. Вони все зрозуміли, побачивши, що вороги почали стрибати з насипу, спускатися з валів, тікаючи від полум'я, заграви й задушливого диму.

— Дивіться, вони заходять у браму! — загорлав Рокитенський, показуючи туди, де справді один польський загін заходив у браму ворожого міста.

— Тчево наше! — скрикнув пан з Остророга і, підостроживши коня, помчав уперед, а за ним кинулися в заграву величезної пожежі гетьман Чапек і весь Сирітський загін.

Тчево, міцніше за Хойниці, впало. Поляки захопили місто за якусь годину. Городян по п'ятах переслідував ще грізніший ворог — полум'я, яке нищило все живе. Тож вони й відчинили полякам браму. Тріумфуючі переможці самі гасили пожежу, щоб не згоріла вся їхня здобич, грабували і билися на вогняних вулицях міста з найманцями й рицарями-хрестоносцями, які все ще не здавалися. Із Сирітської громади полякам у цьому допомагав лише загін вершників, у якому перебував Рокитенський. Латники підійшли пізніше, коли Тчево вже було в руках у поляків і від міста до табору й далі линув переможний гомін.

Була вже дванадцята година. Пожежа пригасала, й лише де-не-де ще спалахували зненацька пломінці; чорні хмари важкого диму й досі висіли над згарищем, а до них з величезних руїн підіймалися димові стовпи, сповнюючи тяжке повітря ядучим смородом.

Непривітний, похмурий день у місті, що догоряло, був ще похмуріший і сумніший.

Між табором і містом, навколо нього, гарцювали загони вершників; від брам міста сунули до табору в супроводі вершників довгі темні ряди бранців.

Була їх тьма-тьмуща. Тчевські городяни з дружинами й дітьми, але найбільше — піших хрестоносців і рицарів, обеззброєних, без панцерів. Велику юрбу бранців супроводжував і старий Рокитенський. По ньому, його вершниках і бранцях можна було помітити, що ворог легко не здавався. Старий ватажок у пропаленому в багатьох місцях хутрі і з пораненою лівою рукою, був, як і всі його вояки, спітнілий, розпашілий і закіптюжений. Багато його вершників мали поранення. Але ще гірше повелося бранцям. Декотрі з них насилу ноги тягли, дехто плентав, спираючись на своїх товаришів, а дехто зовсім не міг іти — цих несли, знесилені з абияк перев'язаними ранами. Брудні, в попаленому чи в пропаленому вбранні, у взутті, що розкисло від води, з мокрим волоссям і бородами, без шоломів, без честі!

Сирітські вершники, їдучи із опущеними списами, веселились.

Переможці раділи здобичі й тому, що так швидко закінчилась облога і вони вирушать далі, тепер уже до моря.

Лише у Рокитенського було похмуре обличчя. Бранці, серед яких було багато сілезьких німців і кілька поляків, підтвердили йому, що у Тчеві перебував загін чехів. Розповідали, де ті стояли, але жоден з них не знав ні молодого, ані старого Рокитенського. Це ватажка не втішило. Впевненості це йому не додало — навпаки, з'явилась думка, що було б дивно, якби поміж цих пройдисвітів не було принаймні його брата Яна.

Тому він, доїхавши до польського табору й залишивши там своїх бранців, почав шукати полонених чехів. Чув, що всіх бранців було кілька тисяч, а розташували їх просто неба в різних місцях табору: тут гурт німців, там — сілезці, ще далі — морські розбишаки, «діти кораблів»; серед піратів Рокитенський побачив найбільше поранених, бо вони найзапекліше відбивалися.

Ватажок, подивившись на них і запитавши, хто такі, знову підострожив коня, шукаючи лише полонених чехів. Аж ось розшукав і їх. Знайшов невеличкий гурт серед польських вартових на другому боці табірного плацу.

— Ось твої краяни! Ось чехи! Сидять разом із сілезцями! — загукав польський шляхтич, що охоче привів сюди гуситського ватажка.

Рокитенський, злізши з коня, наближався до гурту повільною ходою, ніби вагаючись. Бранці сиділи й лежали на голій землі, без шоломів, лат чи панцерів, без курток, у самих сорочках, незрідка подертих і обпалених, як і їхні черевики й чоботи; дехто сидів босий. Молоді, засмаглі хлопці, але вже знеможені від постійного виснаження й хвороб. Серед них було багато поранених. Один перев'язував собі рану самотужки, інший просив сусіда полікувати руки, третій лежав зі старою пов'язкою, а четвертий міцно спав, не звертаючи уваги ні на гуркіт коліс, ні на прокляття, ні на стогони, ні на гудіння вітру, що й досі шпарко віяв, кошлаючи їхні нечесані бороди й густе волосся.

Розмов тут майже не було. Ті, що не спали, мовчки розглядалися навкруг чи бездумно й понуро дивилися в землю.

Рокитенський став неподалік і обвів їх поглядом, немов боявся, що, коли підійде ближче, до нього хтось підбіжить. Тоді почав обходити гурт.

Бранці дивилися на нього пильно й зацікавлено, а він на них — спогорда. Не промовив до полоняників жодного слова. Він шукав знайомі обличчя. Але не знайшов серед цих запроданців.

Йому вже легшало на душі, вже набував певності, що даремно перелякався, що марно хвилювався. Підійшовши до останніх бранців, скоріше для певності запитав у латника з перев'язаною головою і оброслого аж до очей, чи в цьому гурті немає пана з Рокитніка.

— Так це ж наш ватажок! — відповів вояк, вочевидь потішений, що до нього звернулись рідною мовою.

— Старий Ян… — приголомшено мовив Рокитенський.

— І молодий з ним… он там… — Найманець показав на самотній віз поблизу таборових наметів.

Рокитенський одразу туди не пішов. Стояв, немов соляний стовп, і дивився на віз, де біля коліс на розтоптаній, роз'їждженій стерні схилився… так, це він, це Ян, його брат! Продався за проводирство, золото і плотську насолоду! Стоїть над кимось.

Там лежав юнак, стрункий як тополя, в сукняній пишній куртці вишневого кольору, з густими кучерями й м'якими першими вусами, але дуже схудлий, зі смертельно-блідим обличчям. Зранений і попечений, з гарячково блискучими очима, він лежав, важко дихаючи, й заціпеніло дивився вперед.

Коли над ним зненацька схилилось смагляве, зморщене обличчя з сивими вусами, коли зустрівся з важким поглядом маленьких сірих очей під густими, звислими бровами, він сахнувся, широко розплющивши очі, мов з переляку.

Старий Рокитенський схилився над своїм єдиним сином. Ватажок не міг вимовити жодного слова. Лють, смуток і жаль охопили його, аж йому здавило горло. Лише гнівне обличчя й палючі очі виказували його велику схвильованість. Помахавши смертельно пораненому зціпленим п'ястуком, він люто закричав, як це звичайно робив перед шеренгою, коли карав якогось винуватця:

— Мерзенний зраднику!

Поранений, злякавшись не п'ястука, а батькового погляду, закліпав очима, а потім їх зажмурив. Нараз Ян схопив брата за плече й закричав:

— Облиш його! Він помирає!

— Хай душа його відлетить у пекло, а разом з нею і твоя, звабнику! Ти привів його сюди…

— Він прийшов сам…

— Аж сюди, до Пруссії? Де ви зустрілися? — загримів ватажок, як на допиті.

— В Сілезії, біля Нємчі. Їржик пішов зі мною, бо вже втомився від тебе. Вічна покора, і молитви, і твої…

— Замовкни! — заволав Рокитенський. — І ти його привів саме сюди, до німців, проти своєї крові…

— Де було краще, — погордливо відповів Ян.

— Юди! — закричав старий ватажок і, оголивши кинджал, замахнувся на брата. Але зупинив руку: біля його ніг почувся болісний, пронизливий стогін. Він подивився на сина, що силкувався підвестися і простягав до батька руку.

Старий вояк, стискаючи кинджал в руці й дивлячись на змарніле синове лице, здригнувся до глибини душі, і в цю мить у нього в голові промайнуло, що було б краще, коли б це лезо…

Він стояв над сином із похиленою головою і навіть не помітив, як заторохтіли колеса й настав новий день.

В таборі залунали бойові сурми, загуркотіли барабани, і раптом загримів, як грім, залунав довкруги радісний покрик кількох тисяч горлянок.

То бурхливо раділо військо, а вздовж його лав, над якими майоріли корогви, їхав головнокомандувач польського війська, краківський воєвода Міколай з Міхалова — в лискучому панцері, з булавою в правій руці, у шоломі із срібним польським орлом у напівкруглому червоному щитку, оздобленому навкруги яскравим павиним пір'ям і стрічками, що маяли на вітрі. Воєвода їхав на баскому білому коні з довгим хвостом, укритому червоною попоною з китицями. Вуздечка уся в піні, ремені й піхви оздоблено золотими брусками — вони виблискували й сяяли, точнісінько мов попона й вуздечка коня, на якому біля Міколая їхав познанський воєвода Сендзівой з Остророга.

Зліва від краківського воєводи у похідному, простому обладунку скакав на високому вороному коні чеський гетьман Чапек із Сан, і з його зовнішнього вигляду було видно, що він повернувся з бою.

За обома воєначальниками уздовж лав польських і чеських вояків, які в спільній радості, в єдиному щасливому пориві ще більше зблизились і палко вітали своїх командирів, гарцювали жваві та веселі польські пани й чеські ватажки, що їхали подивитись на своїх бранців.

Коли сповістили, що вони наближаються до гурту сілезців і чехів, пан Чапек із Сан ураз спохмурнів і жваво заговорив із краківським воєводою.

Їхній почет також пожвавішав. Почулися прокляття, погрози — то чеські ватажки виявляли свою зневагу до полонених краян. Коли всі зупинилися біля них, до бранців під'їхав пан Чапек і гукнув, щоб чехи встали й підійшли до нього.

Встали навіть поранені. З похиленими головами повільно наближалися вони до гетьмана. Цієї миті їм було соромно.

— Де ваш ватажок? — голосно спитав пан Чапек.

Вочевидь схвильований Ян з Рокитніка вийшов наперед, проте голови не схилив, а прямо дивився на гетьмана і його почет. Але, виходячи, мимоволі здригнувся. Сирітський головнокомандувач і його ватажки жахнулися й мимохіть обернулись до Янового брата Мікулаша, що тихо з'явився в перших лавах. Він сів у сідло і став біля них. Тепер, коли на нього всі дивилися, старий сидів на коні, немов кам'яний, і мав обличчя землистого кольору.

— Чи тобі не соромно? — загримів пан Чапек на Яна Рокитенського, обурившись його зухвалістю. — Ти — з Сирітської громади і привів цих мерзенних зрадників без сумління і віри?! А ви, розбишаки, допомагали німцям винищувати власний народ і прийшли сюди, в Пруссію, битися за гроші з його милістю польським королем і з поляками, які, маючи з нами спільну мову, завжди ставилися до нас прихильно? Кому ви, кляті, служили за юдині срібняки? Чи ж не нашим віковічним ворогам — німцям? Чи ви не знаєте, що вони вчинили з нашою мовою в Мішні[17] і тут, у Пруссії? Чи ви не знаєте, що вони її звідси вигнали, що вони так хочуть вчинити і в Чехії, а чеський народ винищити? Чи ви не знаєте, що вони найпаскуднішим приниженням і єрессю зганьбили нашу мову в усьому світі? Тож за це вам суворе покарання — смерть!

І гетьман гнівно подивився на краян.

Чеські бранці були приголомшені. Вони перелякано дивилися на пана Чапека із Сан, який під час цієї промови добряче розпалився, й на його ватажків. Але з лав Сиріт озвалися лише голоси згоди, пролунали нові прокляття й слова осуду.

Раптом блідий ватажок бранців закричав панові Чапеку у вічі:

— Нас полонили під корогвою на полі бою'.

— Ні, ви розбишаки і зрадники! Відведіть їх.

Засуджені почали просити пощади. Пан Чапек із повними гніву очима ще раз обернувся до них і заволав:

— Ви не пожаліли себе, своєї мови і наших друзів поляків. Тому я й забрав вас від них, щоб покарати своєю владою. Час покарати злих людей мечем і вогнем. На вогнище клятих! — І, не звертаючи на бранців уваги, обернувся до ватажків:

— Ви згодні, брати? Спалимо їх?

— Ми згодні! На вогнище!

— А ти, Мікулашу? — запитав пан Чапек, і всі подивились на Мікулаша з Рокитніка.

Старий ватажок похмуро, але впевнено відповів.

— Нехай умруть…

— На вогнищі? — перепитав гетьман.

— На вогнищі! — повторив Рокитенський.

— А не проситимеш за брата? — спитав Гертвік Рушиновський, що стояв біля нього.

— Той заслуговує на два вогнища. За себе й за Їржика. За те, що занапастив небожа

Навколо почали запитувати, де Їржик, чи не загинув, що з ним сталося.

— Він там, — махнув рукою старий і глухо додав: — Умирає… — І, розвернувши коня, поїхав туди, куди показав рукою.

Тиша, що панувала навколо під час суду, порушилась. Знову здійнявся галас біля бранців, яких почали зв'язувати й відводити геть.

У цей час старий гетьман стояв навколішках над сином, що помирав. Їржик його вже не впізнав.

Надвечір з лужка посеред табору, навкруг якого за наказом пана Чапека стали майже всі «Сироти», до похмурого неба шугнув стовп густого диму.

Він валив з величезного, моторошного вогнища, в якому заклали дровами чеських найманців і Яна з Рокитніка, що разом з німцями воювали проти своїх земляків і поляків.

Коли над темними, густими рядами великого війська високо здійнялося полум'я, туди наблизився Рокитенський. Він ішов за двома польськими вояками, що несли загорнене в куртку тіло його сина Їржика. Підійшовши до вогнища, поляки зупинились і подивились на чеського пана. Той кивнув головою і мовив: — Віднесіть його на вогнище.

Поляки пішли й загубилися з небіжчиком серед вояків. Старий далі не пішов. Він закляк, де зупинився, і стояв як укопаний.

Аж сюди долинали потріскування вогню і глухий гомін, а тепер долинув ще й крик здивування.

«Вони вже принесли його… Зараз!.. Зараз!..» — майнуло в голові старому.

Він дивився застиглим поглядом на клуби чорного диму й червону, мерехтливу заграву.

Через три дні Сирітська громада, «що живиться полем», вирушила далі на північ, до Гданська.

Веселі, раді, що здобули таку важливу перемогу, вояки гомоніли про море і з нетерпінням чекали зустрічі з ним. Раптом усі заспівали, й вітер поніс на північ, д Балтики, відгомін цього бойового чеського співу, що, як буря, лунав над полем. Але голосу Мікулаша Рокитенського в цьому співі не було чути. Похмурий, сивий ватажок мовчки їхав попереду, на чолі своїх кіннотників.