Книга пригод 3

НА ФОРТЕЧНИХ ВАЛАХ ЛІФКЕНГЕКА

Та ніч на початку листопада 1599 року була грозова й темна. Іспанський чатовий у форту Ліфкенгек на фландрійському березі Шельди дав сигнал тривоги, барабан підняв на ноги поснулу залогу, і всі — від командира до солдата — позаймали свої місця на фортечних валах.

Високо здіймалися хвилі Шельди, раз у раз жбурляючи через кам'яний бруствер піняві бризки в обличчя померзлим південцям. Пронизливо свистів північно-східний вітер з «провінцій», а іспанці вже здавна знали, що з того боку годі сподіватися чогось доброго.

У форту Лілло, на брабантському березі річки, також дрібно бив барабан і сурмив ріжок: крізь гуркіт грози та шум збуреної води виразно долинала далека канонада — то могло бути лише відлуння морського бою на західному березі Шельди.

Морські гези грали в свою давню гру.

Що цьому земноводному племені до бурі й пітьми? Хіба буря й ніч — не найкращі його спільники? Коли це бодай один морський гез лякався розбурханого моря й темряви, як треба було перехитрувати смертельних ворогів, знищити тих, хто плюндрував і пригноблював його відвойовану у хвиль батьківщину?

Але ця війна стала жахливою.

Уже тридцять два роки тривав страшний двобій, приносячи перемоги то одній, то другій стороні, а кінця йому не було видно. Буйно зійшли сходи розбрату; з напоєної кров'ю землі виростали залізні чоловіки, і навіть жінки мусили забувати, що таке людяність і доброта. Світ побачило молоде покоління, яке не прагло до миру вже через те, що зовсім його не знало.

Та коли на суходолі війна була страшна, то на морі вона стала куди жахливішою. На суходолі бранців ще можна було все ж таки обміняти чи викупити; великі й малі міста і села могли відкупитися від підпалу та пограбування, але на морі вже давно забули і про пощаду, й про викуп. Коли бранців з обох сторін заколювали відразу чи вішали на реях, а не замучували поволі на смерть найжорстокішими тортурами, не розпинали на палубі й не топили разом із захопленим судном, то вже це було милосердям.

Стурбовані командири й солдати на фортечних валах Ліфкенгека насторожено прислухались до канонади і обмінювалися здогадами. Один висловлював про той бій таку думку, інший — таку, та зрештою воїни почали переказувати з уст в уста — спершу пошепки, а далі все впевненіше й голосніше слова:

— Чорна галера! Знов чорна галера!

Кожен промовляв ці слова гнівно, тривожно й пригнічено воднораз.

— Чорна галера!

Близько першої години ночі вітер ущух, змовкла й канонада. Але через двадцять хвилин удалині над темними водами зненацька блискавкою вдарив криваво-червоний омах; його відсвіт пробіг по сотнях бородатих, здичавілих облич людей, що стояли на валах Ліфкенгека й Лілло, а за мить глухо розлігся могутній вибух — то, певно, завершився бій, як завершується катастрофою кожна драма. Далі вже не видно й не чути було жодної ознаки бою. Іспанська залога ще довго очікувально стояла на укріпленнях, прислухаючись до пітьми; але жоден постріл більше не долинав.

— А що скажете про це ви, сеньйоре Херонімо? — запитав комендант Ліфкенгека в одного зі своїх капітанів, худорлявого літнього чоловіка з сивою чуприною та бородою, з голови до ніг усього в рубцях.

Той, до кого звернувся комендант, доти стояв, спершись на бруствер, збоку від своїх товаришів.

— Не питайте в мене про це, сеньйоре, — знизав плечима чоловік. — Присягаюся Господом Богом і Святою Дівою, я вже давно кинув сушити собі мізки над тим, що нам дасть ця війна. Лати вже майже приросли мені до тіла, і на своєму посту я стоятиму до останнього дня. Оце й усе, що я знаю.

— Ви дуже грубий, Херонімо, — сказав комендант. Він був багато молодший за старого воїна й лиш недавно приїхав із Кастилії до Нідерландів, щоб посісти в цьому форту на Шельді пост коменданта.

— Пане полковнику, — відповів капітан Херонімо;— вже багато років я посідаю своє місце на цьому краю землі й дивлюсь, як унизу котяться хвилі. Ви молодий, полковнику, але ваш попередник був також молодий і шляхетний. Ось тут, біля мене, де оце стоїте ви, стояв і він, сповнений юнацьких мрій і надій на звитяги… А тепер він лежить десь під хвилями, а той, хто був до нього, упав від кулі під Турнгаутом. Його попередник теж думав повернутися з перемогою у свій замок на річці Харама до молодої дружини. Та ба!.. А зараз я на пальцях відлічуватиму назад роки, аж до кінця тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого, коли я прибув сюди з Мадрида… Тоді я ще вірив у перемогу й честь у цій країні, сеньйоре. Я перестав у це вірити, полковнику, і ви теж перестанете, якщо Господь збереже вам життя.

— Ви похмурий мрійник, капітане! Але скажіть: того вікопомного року ви були в Мадриді?

— Так.

— Того славного року, коли великий принц знов завоював нам Антверпен?

— Так.

— Виходить, ви вступили з Александром Фарнезе до міста як переможець? Щасливий ви чоловік!

— Ні, — похмуро сказав старий воїн. — Мене в тріумфальній процесії не було. Я дістав тоді інше завдання, і мені в таборі дуже заздрили. Я був гінцем. Відважний принц послав мене до дона Філіппа — хай благословить Господь його душу! — зі звісткою про те, що місто впало.

— Ви? Вам, капітане Херонімо, доручили доставити королю таке послання?! О, тричі щасливець! Прошу вас, розкажіть, як це було. Нам однаково рано ще йти з валу.

Коменданта й капітана помалу обступали офіцери залоги; довкола вже зібрався цілий гурт уважних слухачів. Не так часто вдавалось умовити старого Херонімо розповідати.

— Що ж тут розказувати? — почав капітан. — Уночі з четвертого на п'яте вересня тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року я осадив змиленого коня перед мадридським замком. Сам я народився в тому місті й, коли знов почув, як плюскотять хвилі нашої Мансанарес, серце моє, скажу вам, панове, просто закалатало. Незадовго перед тим я лежав поранений у шпиталі і частенько марив тим плюскотом. Я досяг мети, і важливе послання, яке я ніс, надія дістати казкову винагороду, про яку мріяв, — усе це ще дужче збурювало мою кров. У замку й у всьому місті панувала пітьма й мертва тиша. Потім я дізнався, що напередодні там відбулося велике спалення єретиків, і городяни після того святкового очманіння відсипалися Спали всі навіть король дон Філшп Сторожа наставила мені в груди ратища саме тієї миті коли знесилений кінь упав шді мною на бруківку Після шаленого останнього перегону я був змучений так само, як і мій кінь, але знайшов іще в собі силу й прохрипів. «Листи королю! Із Фландрії! Від принца Александра Пармського! Victoria!)) Сторожа опустила зброю, збіглися придворні, почали розпитувати про подробиці, а тоді мене провели через замкові зали до спальні нашого володаря. Серце в мене тріпотіло, смертельно зморені руки й нога тремтіли. Коли я став навколішки в покої біля ліжка нашого короля й простяг йому листа від великого принца, у мене все попливло перед очима. Наш володар, дон Філшп, сперся на лікоть, розпечатав листа й перебіг його своїми зіркими, стривоженими очима. Обер-камергер тримав золоту лампу… Повік не забуду, яке бліде було в короля обличчя, як на ньому тремтіла кожнісінька рисочка. Потім він підвівся в постелі, став на повен зріст — худий, кволий — і вигукнув, майже закричав:

— Антверпен упав! Антверпен упав!

І лампа в руці придворного теж затремтіла. Король зійшов з постелі. Всупереч етикету він сперся та ще й на моє плече — плече простого воїна, вкрите дорожньою курявою й потом. Придворні накинули йому на плечі сурдут Така радісна звістка не торкалася монаршого вуха відтоді, як стало відомо про перемогу під Лепанто. Король поспішив коридорами замку до дверей своєї улюбленої дочки, доньї Клари Ізабелли Євгенії. Постукав — що було його католицькій величності до етикету в ту хвилину! — отож постукав він до принцеси, трохи прочинив двері, устромив голову в кімнату й прошепотів до заспаної, переляканої дочки:

— Антверпен упав! Антверпен упав, доньє Кларо!

А як розхвилювався весь замок, коли його облетіла та велика звістка!..

— А ви? Ви, сеньйоре Херонімо? — звернувся до капітана комендант. — Чим же нагородили вас за таку радісну, таку славну звістку?

— Атож, чим же вас нагородили, Херонімо? Ви не рицар ордена Калатрави? — питали інші офіцери.

— Ні, я не рицар ордена Калатрави, — відповів старий воїн. — А щодо моєї винагороди… Ну, його католицька величність почепив мені на шию золотий ланцюг і дав патент на чин полковника.

— Ого! — вигукнув комендант.

Решта командирів підступили ще ближче.

— Атож, — провадив старий. Я, звісно, розумію, що ви хочете сказати своїм поглядом, сеньйоре colonnello[18]. Ви хочете спитати: «То чого ж тепер ви, Херонімо, — мій підлеглий, напівкаліка, бідний найманець?» Хіба ні? — промовив він і роззирнувся довкола. — Що ж, зараз скажу, коли вже почав розповідати. Слухайте добре, ви всі ще молоді й у цій історії, може, знайдете для себе урок. Тринадцятого червня тисяча п'ятсот дев'яносто першого року принц Фарнезе розкинув свій табір перед фортом Кнодсенбург — це навпроти Німвегена, — щоб узяти його в облогу Але Герберт де Йонге, нідерландський воєначальник, був чоловік хоробрий і влаштував нам кривавий бенкет. Щоб налякати нас, через Арнхем до Бетау виступив і Моріц Оранський. Він став у засідку й вислав до нашого табору вивідку. І тоді ми, сім корнетів, іспанських та італійських вершників зі списами, виступили на ворога. Відважні рицарі то були, скажу я вам, — Франческо Нічеллі, Альфонсо Довалес, Паділья, Херонімо Караффа, Декіо Манфреді й інші. Герцоговими лейб-корнетами того дня командував я. Хай буде проклятий той день! Ми натискали на ворога, і він поквапно відступав, поки ми наскочили на засідку і нас усіх до одного перебили. Святий Боже, я вже тоді мав на тілі тридцять ран — тридцять із честю зароблених рубців. Не було такого бою, щоб я не пролив крові, сі того разу… Того разу, коли бойовище було всіяне тілами моїх убитих і поранених товаришів, я сам-один зостався живий-здоровий. А звитяжний штандарт герцога Пармського, що був у моїх руках, опинився у ворога! На штандарті був вишитий образ Христа й слова: «Ніс fortium dividet spolia»[19]. Отак я втратив свою військову честь. На другий день з мене зірвали почесного золотого ланцюга, дарунок дона Філіппа. А місце моє посів інший, щасливіший. Довелось мені загубитися серед величезної юрби звичайних найманців. Я змінив ім'я і пішов на службу в німецький полк. За одну годину я посивів, згорбився. І ось я — знов каштан, знов під власним ім'ям і… ваш підлеглий, коменданте, ваш бойовий товариш, панове, — прошу мене не цуратись!

Комендант форту Ліфкенгек мовчки й щиро потис оповідачеві руку; решта також поспішили простягти йому руку.

— Та годі! — сказав старий. — Хоч би там що, а кінець завше той самий. Скільки блиску, честі та слави погасло в мене на очах: в Ескуріалі спить вічним сном дон Філіпп Другий, у Пармі спочиває великий принц Александр… А де тепер Фернандо Альварес Толедський, герцог Альба? Де наш могутній ворог Вільгельм Мовчазний?

— Quo pius Aeneas, quo divus Tullus et Ancus?[20] — додав, засміявшись, молодий офіцер, який щойно закінчив вищу школу в Саламанці.

Але на ці його слова ніхто не звернув уваги, і капітан Херонімо повів далі:

— Годі, друзі. Кожен має виконувати свій обов'язок і бути чесною людиною! Сеньйоре коменданте, відпустіть людей відпочивати, а то завтра кривавий пронос вирве їх у вас із списку найманців! Історія на воді там, за річкою, завершилась. У його католицької величності дона Філіппа Третього та його генуезької милості сеньйора Федеріко Спіноли стало на одне добре судно менше. Дозвольте, полковнику, хай люди йдуть спати. Про те, що сталося, ми почуємо завтра.

— Ви так гадаєте, провіснику лиха? О, ваша клята зла доля геть зламала ваш дух. Не хнюпте голови, славний Херонімо!

Капітан тільки стенув плечима.

— Що ж, — зітхнув комендант, — дайте сигнал піти з валів. А потім я жду всіх вас, панове, щоб випити по келиху вина. Однаково ніхто з нас до ранку тепер не засне. Не хнюпте голови, панове, і — хай живе Іспанія!

Офіцери прокричали вслід за своїм командиром ці останні слова — щоправда, досить пригніченими голосами. Потім пробили барабани, і війська покинули фортечні вали Ліфкенгека.

Але комендант іти з укріплень не поспішав; зітхнувши, він сперся ліктями на кам'яний бруствер і поклав підборіддя на руки. Так він стояв, дивлячись на воду, і бурмотів у темряву:

— Він каже правду… Ця війна — діло паскудне. Ось уже чотирнадцять років має над цими валами, на мурах і вежах Антверпена іспанський прапор. Та чи посунулись ми хоч на крок, підкоряючи цей героїчний, затятий народ? Які воїни билися й спливали кров'ю на цьому крихітному, намитому водою клаптику землі! Які воїни боролися за цю землю! Яскравими зорями сяють крізь роки імена друзів і ворогів: Александр Фарнезе, Мансфельд, Мондрагоне, Йоганнес Петтін Утрехтський, Альдегонде, Джянібеллі, Йоганнес Баптіста Плато, Барраї, Капісуккі, Олівера, Пас, Ла Мотта, Дельмонте й сотні інших. Десятки тисяч невідомих героїв лежать у піску, під цими хвилями. А скільки ще знайдуть собі там могилу?

Залога вже давно розійшлася по квартирах, і на фортечних валах не було чути нічого, крім вигуків та кроків дозорців, шуму води й грози, що насувалася знов.

Комендант іще раз обійшов мури й суворо наказав подвоєній сторожі пильно стояти на чатах; потім він також спустився вниз і рушив додому, де застав, як і запрошував, усіх офіцерів. Не було тільки капітана Херонімо — він не любив ходити на гулянки своїх бойових товаришів. Офіцери пошкодували, що його нема, пожартували, посміялися з його пророцтв, однак дали йому спокій.

І все ж таки старий, як виявилось, мав рацію! Саме тієї грозової ночі католицький король і Федеріко Спінола Генуезький втратили прекрасне судно. Другого ранку хвилі викинули обвуглені рештки «Immacolata concezione»[21] на дюни Південного Бевеленда до ніг єретиків, а ввечері приплив прибив до мурів форту Бате не одного спотвореного трупа з іспанським військовим шарфом. Похмуре пророцтво капітана Херонімо збулося, перемогу в нічному бою здобули морські гези.

НА БОРТУ «АНДРЕА ДОРІА»

До міста Антверпена звістку про нічні події принесли рибалки; великою була прихована радість або відверта лють у людей — залежно від того, хто яку сторону підтримував.

Невдовзі й містом пролетіла чутка про «чорну галеру», адже з цим судном більшою чи меншою мірою пов'язували ту біду, що сталась.

Бо хто ж, як не чорна галера, міг минулої ночі, в такий шторм зважитись на це зухвальство?

На майданах і вуличках, у майстернях, церквах, у мерії і фортеці — всюди тільки й розмов було, що про чорну галеру. Про неї згадували раз у раз і на військових та торгівельних суднах, що стояли на причалі, біля самісіньких будинків і мурів міста. Скрізь, як уже сказано, на обличчях у людей можна було прочитати збентеження чи потаємну радість. — Чорна галера! Чорна галера!

Федеріко Спінола, шляхетний генуезький патрицій, діловитий син одного із знаменитих родів цієї багатої республіки, уклав з іспанським королем Філіппом Третім угоду, зобов'язавшися спорядити флот для служби його католицькій величності проти нідерландських бунтівників і повести цей флот у Північне море. За це всі трофеї, всі захоплені в єретиків судна мали стати власністю адмірала Федеріко. І ось він з великою кількістю галер та галіонів і тисячею шістьмастами сміливців вийшов з Генуї, проплив через Гібралтарську протоку, обігнув Фіністерре, відчутно поповнив у Біскайській затоці свою команду бравими біскайськими піратами та корсарами, а також чималою ватагою дюнкеркських мародерів і 11 вересня 1599 року з'явився в гавані Слуїс; там Спінола став на якір і почав звідти свої операції в Північному морі.

Це ж уперше вийшли в Північне море романтичні посудини, якими доти плавали тільки мешканці середземноморського узбережжя. Тому спочатку навіть відважні й сміливі голландські моряки відчули страх перед італійськими галерами, що немовби велетенські водяні павуки із сотнями схожих на лапи весел борознили простори Північного моря.

Отож справи у Федеріко Спіноли спочатку йшли блискуче, і він захоплював у нідерландців то багате купецьке судно, то бідний рибальський баркас. Але все це тривало доти, доки перший страх перед італійськими галерами минув і нідерландці зважилися сміливо вийти на бій з новими ворогами. Чисельну ескадру вислали в море Генеральні штати, і в запеклій битві не тільки знищено багато корсарів, але й захоплено одну з тих жаских галер.

Дивовижне судно з тріумфом доправили до Амстердама, там на його подобу збудували таке саме судно й набрали на нього людей із хоробрими серцями й удатними руками. Пофарбували його в загрозливий чорний колір, і дуже скоро ця чорна галера вже наводила жах на іспанців та адмірала Федеріко Спінолу. Відтепер ризиковані походи генуезця вже не давали таких багатих плодів, як на самому початку.

Одне слово, чорна галера була не марево й не почвара, а судно з дерева й заліза, і команда його складалася не з сонмища духів. Істоти з плоті й крові дерлися на щогли, напинали вітрила, заряджали фальконети, підпалювали ґноти й брали на обордаж ворожі судна, несамовито викрикуючи:

— Краще турок, аніж піп!

Про чорну галеру точилися розмови на майданах і в провулках великого торгового міста Антверпена, і кожному сусідові кортіло почути подробиці про те, як уночі голландці висадили в повітря таке прекрасне веслове судно «Непорочне зачаття».

І знов поволі настав вечір; із Шельди піднявся густий туман і повив усе місто. На антверпенській набережній крізь туман мерехтіли червонуваті вогні, із снастей на галіоні «Андреа Доріа», що стояв на якорі під самісінькими міськими мурами й будинками, скапували краплі води. На палубі ходив туди-сюди, загорнувшись у плащ, капітан Антоніо Валані, молодик років тридцяти. Річкові хвилі, тихо плюскочучи, омивали корпус його судна, а з боку набережної та міста ще долинав глухий гомін збудженої юрми.

Капітан саме став і задивився на міські вогні, що блимали над мурами, коли це до нього підійшов його лейтенант Леоне делла Рота, його товариш дитинства із strada Guilia[22], й поклав йому на плече руку.

— Про що думаєш, Антоніо?

Капітан трохи не злякано перевів на нього погляд.

— А, це ти, Леоне! Ну, ти приніс із міста якісь вісті?

— Приніс, але, на жаль, дуже погані. Вони надійшли до адмірала з форту Ліфкенгек. Те, що нібито сталося минулої ночі, — таки правда. «Непорочне зачаття» вхопили чорти, судно з командою й усіма манатками пішло на дно. Тільки один юнга й урятувався — доплив на порожній бочці до форту Бате. Єретики страшенно раділи, а голландські жінки — до речі, огидні, жахливі створіння, Антоніо! — висушили, обігріли хлопчину й прислали з диявольським привітом сюди, до його превосходительства губернатора. З ним балакали нагорі, у фортеці. А до нас, мабуть, скоро надійде звістка від адмірала.

— Дай Боже! — вигукнув капітан «Андреа Доріа» й розгнівано тупнув ногою по палубі. — Леоне, я цього довше не витерплю — стояти отут на якорі й бити байдики!

— Бити байдики?! — засміявся лейтенант. — Присягаюся прекрасним Венериним тілом, я б так не сказав. Я гадав, що ми, поки стояли тут, аж ніяк не гаяли марно часу. Прокляття, я ж дістав славну перемогу, завоювавши оту гладку сеньйору з таверни «Герб Алькантари»! Хіба ні, Антоніо?!

— Ти ще надто легко сприймаєш життя, Леоне! — зітхнув капітан.

— Отакої! — засміявся лейтенант. — Та кинь скиглити, друже, і не співай мені цих пісеньок! Ох, не зітхай так жалісно й не відводь убік очей. Поглянь краще, куди показує мій палець, — он туди, бачиш отой вогник за міським муром, отам, у наріжному вікні? Простеж за моїм пальцем — бачиш? Отож-бо, Антоніо, Антонелло! Ох, капітане, капітане, а хто там живе? Скажи, хто засвітив той вогник? Чи не найсолодше створіння, що його будь-коли народжувала ця гіперборейська земля — я б навіть сказав, це гіперборейське болото — відтоді, як тут ідуть дощі, а йдуть вони, здається мені, вже дуже давно? Ха, чи не ти, Антоніо Валані, капітан цього чудового галіона, душею й тілом попав у полон до двох блакитних оченят та білявих кіс bella fiamminga?..[23] Знову зітхаєш? Ох, Антоніо, Антоніо, присягаюся нашою любою Цітерою[24], ти все ж таки не чоловік, а ганчірка!

Капітан роздратовано відвернувся й кинув:

— Ет, дай мені спокій, Леоне! Йди до своєї гладкої сеньйори. Відпускаю тебе на цілу ніч, аж до перших півнів, аби лиш позбутися тебе й твого зухвалого язика. Йди собі, прошу тебе, йди і не муч мене своїм безтурботним настроєм. Повір, мене тішить твоя весела вдача, твоя життєрадісність, але дай же й мені побути на самоті, якщо ти мені товариш. У мене в голові така плутанина!

— Антоніо, — промовив лейтенант уже серйозніше, — Антоніо, слово честі, я не хотів тебе мучити. Нехай гладка хазяйка «Герба Алькантари» жде собі й виглядає за двері скільки завгодно, нікуди я не піду. Чорт забирай, скажи, carissimo[25], що з тобою? Признайся мені, що тебе так пригнічує? Це не лиха звістка з Західної Шельди, ні! Невже те, що я прийняв за жарт і з чого сміявся, — правда? Ти таки попався в тенета білявої чарівниці?

Капітан Антоніо, нічого не кажучи, тільки глибоко зітхнув, а Леоне повів далі:

— І вона повелася з тобою жорстоко? З тобою, улюбленцем усіх жінок на strada Balbi та інших вулицях, вуличках і в провулках нашого рідного міста, нашої Genova superba?[26] Присягаюся володаркою пристрастей, це заслуговує покари, якнайсуворішої! О, ця знадлива дикуночка!.. Антоніо Валані, начальнику мій і товаришу, я ладен служити тобі шпагою, серцем і головою! Що ж нам діяти, як здобути для тебе те чарівне дитя?

Про що ще розмовляли капітан і його лейтенант, ніхто не знає, бо слова їхні потонули у вигуку вахтового біля трапа. На березі пролунав барабанний дріб, спалахнули смолоскипи, зблиснула зброя. Прибув адмірал Федеріко Спінола, щоб поглянути, як ідуть справи на «Андреа Доріа» та інших суднах його флоту під антверпенськими мурами. Адмірал був, як уже встигли завважити Антоніо й Леоне, поквапившись йому назустріч, у препоганому настрої. Він важко, з лютим виглядом ступав у колі своїх капітанів, що зібралися на борту «Андреа Доріа». Після невдалого бою минулої ночі на душі в нього було тяжко. Якщо так піде й далі, то діло виявиться зовсім не таким вигідним, яким воно уявлялося на пергаменті, в угоді, що під нею дон Філіпп Третій Іспанський поставив над підписом генуезького дворянина своє «Yo el rey»[27].

— Забирайтеся всі геть! — розлючено кричав дон Федеріко на своїх капітанів. — Зараз же виходьте в море й піймайте ту кляту чорну галеру! Прив'яжіть усю команду до своїх рей, кат би забрав ваші душі! Чотирьом галерам, які тут іще стоять, завтра на світанку знятися з якоря! Чуєте, signori?[28] «Андреа Доріа» залишиться поки що тут і ждатиме подальших розпоряджень. Чуєте, панове з галер, — завтра вранці! Командувач у Слуїсі вже дістав наказ теж вийти з усіма вільними суднами в море. Чорну галеру!.. Приженіть мені чорну галеру, або диявол… — І адмірал, проковтнувши решту фрази, важко рушив знов до трапа, а капітани корчили гримаси й поглядали то один на одного, то на адмірала.

— Diavolo, оце іспанський перець!.. Про таку роботу легше балакати, ніж її робити!.. То як, панове? Чорну галеру!.. Вчора ви, здається, повісили свого кока, Франческо?.. Слуїс… Спінола!.. Чорна галера!..

Так кричали навперебій капітани на борту «Андреа Доріа», поки нарешті один по одному розійшлися, щоб підготуватися до завтрашнього виходу в море.

Минуло ще багато часу, перше ніж Антоніо Валані й Леоне делла Рота лишились на верхній палубі знов самі.

— Отже, всі відпливають, а ми зостаємося тут? Теж непогано! — промовив Леоне. — Тоді самі влаштуємо лови, Антоніо. Та спершу ходімо в таверну. Ти повинен розказати мені все-все про свої взаємини з тою чарівною фламандкою.

— Ні вже, Леоне, дай мені спокій!

— Е ні, ти не можеш і не повинен мовчати. Я хочу тебе вилікувати, carino[29]. Від таких недуг я добре вмію зцілювати. Одному я вже поміг, тепер черга твоя, Тоніно.

Капітан неохоче дав забрати себе з судна. Похмуро ступав він за своїм лейтенантом антверпенськими вуличками до таверни «Герб Алькантари», де гладка хазяйка закохалась у веселого Леоне делла Роту й де її любий мав безплатний стіл і… безплатну ночівлю завжди, коли мав бажання. А бажання він мав частенько.

ЯН І МІГА

Другого вечора в одному з високих будинків із гостроверхим дахом за міським муром на антверпенській набережній сиділа біля невеличкої лампи вбрана в усе жалобне Міга ван Берген, дочка колись вельми багатого й шанованого купця Міхаеля ван Бергена, про якого тепер можна сказати: Supremum diem obiit senex et pauper[30].

П'ятнадцять — двадцять років тому назва фірми «Ван Берген і Норріс» лунала в кожного у вухах, немовби брязкіт щойно викарбуваних золотих монет, що їх висипають із повного мішка. Ця фірма представляла один із найбагатших домів багатого Антверпена. Її судна плавали на всіх морях, її крамниці були повні коштовних Скарбів з Індії та Америки, а в її конторі працювали десятки старанних писарів. Так, двадцять років тому вам досить було тільки спитати на біржі чи в торговому домі Остерлінгів, великому ганзейському складі, про фірму «Ван Берген і Норріс», і ви одразу дістали б найдокладнішу відповідь.

Але Йоганн Геердес Норріс уже давно помер, а два тижні тому в Антверпені на той світ услід за ним пішов і колишній його компаньйон — тепер уже, по суті, жебрак.

І нині, якщо спитаєте на біржі чи в торговому ганзейському домі про «Ван Берген і Норріс», то вас, певно, не раз попросять повторити назву фірми, а тоді заперечливо похитають головою. Хто ще пригадує фірму «Ван Берген і Норріс»? Тільки дуже старі купці та маклери.

Як же так сталося?

Відповідь на це запитання знайти неважко. Коли торговий дім «Ван Берген і Норріс» був у сяєві слави, за антверпенськими мурами жило двісті тисяч чоловік; а тепер від них лишилося тільки вісімдесят тисяч. Вам цього мало?

Та загляньмо в недалеке минуле!

Це було двадцятого серпня нещасливого тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року. Того дня протестанти відправляли в соборі свою останню божу службу. Після угоди про капітуляцію, що її місто уклало з могутнім узурпатором, принцом Александром Пермським, другого дня святинею Божої Матері, яка так довго була в руках єретиків, мав заволодіти католицизм. Той день двадцятого серпня був урочистий, незвичайний; протестантський священик востаннє проказав проповідь, змовкли звуки протестантського органа. Запала глибока тиша; люди сиділи, похиливши голови, й нишком, ревно молилися. Отоді все й почалося: пролунало чи то зітхання, чи то притлумлений крик люті, що луною покотився по собору. То був крик болю й зачаєного гніву! Всі загомоніли, посхоплювалися на ноги й несамовито, стрімголов кинулись до церковної брами та до високих порталів, що їх уже зайняла католицька частина населення.

Тріумф і поразка!

Ченці всіх орденів — одні глумливо посміхаючись, інші погрозливо суплячись, — поздіймали над головою чотки й переможно посунули назустріч приниженим єретикам, що стиха плакали або гучно виказували обурення.

Чи давно ченці самі мусили уникати цих-таки єретиків, які викрикували: «Papen uyt! Papen uyt! Геть попів! Геть попів!»

Отак міняється в людей доля, так чергуються в боротьбі ідей тріумфи й поразки.

Двадцятого серпня торговий дім «Ван Берген і Норріс» був іще могутній і поважаний, а двадцять сьомого серпня фірми вже не стало. Александр Фарнезе надзвичайно пишно в'їхав до захопленого Антверпена; Йоганн Геердес Норріс покинув його з десятирічним сином та багатьма іншими людьми, які не хотіли терпіти іспанського панування, а Міхаель ван Берген зостався із шестирічною донькою в місті. Кожен із компаньйонів учинив відповідно до своєї вдачі — і мужній, запальний Норріс, і боязкий, м'якосердий ван Берген. Перший упирався долі скільки міг і відступив, програвши боротьбу в одному місці, щоб узятися до неї в іншому. А другий схилився перед обставинами і мовчки терпів те, чого не міг змінити.

Та це було давно, і наші герої тепер — не Геердес Норріс та Міхаель ван Берген, а Ян Норріс і Міга ван Берген, діти власників знаменитої колись фірми.

В якому ж страшному, спустошеному й моторошному світі народилися ці двоє бідолах! Скільки разів близький і далекий гуркіт гармат уривав колискову пісню їхніх матерів! Скільки разів батьки мусили зсаджувати з колін свого синочка або донечку, бо тривожні удари дзвонів закликали їх на міські вали чи до ратуші!

Безталанні маленькі створіння!.. Зроду вони не бавилися безтурботно в тінистих лісах та на зелених лугах, як інші діти, що народилися за щасливіших часів. Зроду вони не мали змоги сплести собі віночка з блакитних волошок чи з червоних польових маків, що цвітуть десь на межі.

У лісах шастали загони католицького короля, дикі натовпи лісових гезів та безправних, нещасних волоцюг з усієї Європи.

На зелених лугах напинали шатра й намети іспанські полки, юрмища німецьких, англійських, французьких, італійських найманців, воїни з провінцій, слуги принца Оранського.

Під кінськими копитами та ногами численних військ гинули хлібні ниви, і не встигали на них ні дозріти золоті зерна, ні зацвісти червоні та блакитні квіти.

Де можна було знайти мирний клаптик землі у цьому затоптаному куточку планети, що його іспанський король назвав своєю власністю?

Бідолашні діти грались у вузеньких, темних антверпенських завулках, за високими міськими мурами, фортечними валами та вежами Пачіотті. Але й тут вони почувалися непевно, й тут їм часто загрожувала небезпека. Нерідко городянам доводилось обертати свої будинки у в'язниці, в які вони самі себе замикали, щоб захиститися від лиха надворі.

Зовсім інакше, радісніше, ніж решта дітей, мали дивитися на світ ці двоє. Але похмурі холодні хмари, що нависали тоді над країною, задушили й знищили поодинокий радісний квіт у їхніх душах ще в пуп'янку.

Скільки разів Ян і Міга, виглядаючи під час тривалої облоги принца Пермського з вікон, де вони розставляли строкатих своїх ляльок та звірят, бачили на вулиці страшні картини війни!

Колись Ян і Міга мали побратись — так домовилися між собою їхні батьки й матері ще тоді, як існувала могутня фірма «Ван Берген і Норріс». Та коли місто підписало з принцом Александром угоду про капітуляцію, Ян Геердес Норріс у думці розірвав шлюбний контракт свого сина з дочкою компаньйона Міхаеля ван Бергена. Дружини обох власників фірми на той час уже лежали в могилах.

Двадцять сьомого серпня тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року обох дітей розлучили, і десятирічний хлопчик та шестирічна дівчинка гірко плакали. Та була війна, а війна розлучає серця, либонь, ще й куди жорстокіше. Ніхто не мав сумніву, що Ян і Міга про свої перші дитячі враження дуже скоро забудуть, і що ж, погляньмо, чи так це було насправді!

Минули роки. Помер Йоганн Геердес Норріс, помер і Міхаель ван Берген, багатство якого розтануло, мов сніг на сонці.

Отож в одному з будинків за міським муром на антверпенській набережній сиділа в своїй кімнатці одягнена в чорну жалобну сукню Міга — чарівна юна красуня, ще дуже бліда після довгих безсонних ночей край батькового смертного одра. Вона пряла. В очах її стояли сльози, а серце сповнював невимовний біль і туга. Після батькової смерті бідолашна дівчина залишилася зовсім самотня у великому місті та ще й у такий страшний час, коли слабкі люди були майже беззахисні перед будь-яким гнобителем, будь-яким нахабою.

Невже Міга ван Берген була така вже самотня?

Нещасне дитя! Якраз те, що вона була не зовсім самотня, й додавало їй ще більше клопоту.

Про дочку Міхаеля ван Бергена ще було, звичайно, кому подбати; сирітка, певна річ, знала, що в неї ще є на світі одне вірне серце, що Ян Норріс із Амстердама віддав би за неї останню краплину крові. Але Яна Норріса оголошено поза законом, і якби він попався на антверпенських вулицях до рук іспанців, йому загрожувала б шибениця. А морський гез Ян Норріс з'являвся перевдягнений на антверпенських вулицях досить часто.

Ян Норріс не забув так скоро про свої дитячі враження, як сподівався Ян Геердес Норріс, його батько.

Ян і Міга все ще були нареченим і нареченою. Вони заприсяглись одне одному, що ніяка на світі сила їх не розлучить; та поки був живий старий Міхаель, жодне з них не знало, що з усього цього вийде.

І ось Міхаель ван Берген помер, і минуло вже два тижні після його похорону. Проте кілька місяців тому Ян зник. Чи він іще бодай живий? Може, його вже поглинули хвилі? Або іспанці взяли судно на абордаж, а Яна полонили й повісили?

Хто їй скаже?

Що діяти бідній, покинутій Мізі в цьому спорожнілому для неї світі, якщо Ян загинув?

Поволі насувалася ніч, та лягати в ліжко Міга боялась. Від горя й страху спати вони не могла, навіщо ж лягати? Помалу в кімнатці стало зовсім холодно, але сирота, здавалося, цього не помічала й вугілля до невеличкого каміна не підкладала. Нарешті Міга відставила прядку, затулила долонями обличчя й похилила голову на груди. Так вона сиділа досить довго, аж поки змерзла. Тоді дівчина підвелася й вирішила лягти спати.

Вона ще раз підійшла до дверей, щоб поглянути, чи засунула як слід засуви, й раптом прислухалася — прислухалась, затамувавши дух.

— Міго! — прошепотів хтось за дверима.

Сирота вся затремтіла.

— О Господи!

— Міго! — знов почула вона шепотіння крізь щілину в замку.

Дівчина скрикнула, хутко повідсувала засуви й крутнула ключа. Двері рвучко відчинились, і наступної миті юнак в офіцерській формі полку найманців з іспанським військовим шарфом через плече уже тримав це чарівне дитя в обіймах.

— Міго! O Міго!

— Яне! Любий мій, коханий мій Яне!

На кілька хвилин обоє за палкими поцілунками забули про мову. Та потім юнак сів, здавалося, геть виснажений на стілець поруч, і Міга аж тепер побачила, що одяг у коханого зовсім пошарпаний, що Ян загубив капелюха, а на щоці в нього з невеличкої ранки сочиться кров.

— Боже милий, Яне, що сталося знов? Я вся тремчу, Яне… Ох, ти знов стрімголов кидаєшся в саме пекло… О Яне, Яне, лихий мій Яне!

— На цей раз мене справді ледве не спіймали, Міго! Але не бійся, рибонько, мене ж усе-таки не спіймали… Чорт, якби мені не поталанило, я вже теліпався б, як собака, в зашморгу!

— Ох, Яне, і ти ще кажеш, що кохаєш мене? Що вивезеш мене з цього міста і врятуєш? О Боже праведний! Ти загинеш, і я з тобою, а батько мій теж помер… О святий, милостивий Боже, що зі мною буде? Хто мене захистить, хто мені поможе?..

— Твоя правда. На жаль, правда твоя, бідолашна моя, люба моя Міго! Ось і твій батько помер, а мене тут не було, щоб утішити тебе в тяжку годину. Ми тоді, мабуть, саме плавали туди-сюди біля Дюнкерка — хотіли пустити на дно отих мародерів… Ох, це так жорстоко, Міго, але… але інакше я не міг, і сьогодні ввечері теж не можу. Задля честі нашої вітчизни ніхто не має права шкодувати свого життя… Ох, Міго, Міго, кохай мене бодай трохи, хоч я тобі й поганий захист і опора. Бідний тато Міхаель…

— Дай спокій покійному батькові, Яне! Йому добре; тепер він спить вічним сном, і йому не треба вже нікого боятись… Ох, у ці криваві, жахливі часи мертвим можна тільки позаздрити!

— Не кажи так, Міго! Батькова смерть — це, звісно, велике лихо, але… але тепер ти тільки моя! Тепер у цьому нещасному Антверпені тебе вже ніщо не тримає, і ми можемо вирушити вдвох до Амстердама. Заспокойся, Міго, кохана моя нареченонько, у нас іще будуть ясні дні. Ще трохи, і я заберу тебе звідси й — завваж! — сподіваюся, в супроводі розкішного весільного поїзда, такого, за який не було б соромно навіть королеві. Мабуть, дзвонитимуть дзвони, битимуть барабани, і, може, гарматний салют ознаймить ту радісну годину, коли я повезу тебе з Антверпена. Ось побачиш, збудеться все, що я оце довірив тобі під великим секретом!

— Ох, це тільки мрії, мій невгамовний, мій любий Яне Норрісе! Скажи, як же тобі пощастить Так урочисто забрати мене звідси? Ні, не говори нічого, бо це просто божевілля. Розкажи краще про ту небезпеку, якої ти щойно уник. Тепер мені не страшний ніякий кошмарний сон — про мене подбаєш ти, шалений мій Яне!

— Не такий я шалений, як ти собі гадаєш, любонько! — всміхнувся юнак. — А то капітан чорної галери не став би покладатись на голову й ноги, руки і серце Яна Норріса так, як він це робить. Сюди, до міста, мене привела важлива справа… Ми хочемо здійснити подвиг, про який сини й дочки Антверпена й через сто років співатимуть у піснях. Щоб дещо дізнатись, я перевдягся в це лахміття й замість штанів голландських моряків натяг німецькі. А тепер послухай, Міго. Я залагодив на набережній свої справи й довідався, що чотири Спінолині галери сьогодні вдосвіта вийшли полювати за чорною галерою. На жаль, почув я й про те, що в тебе помер батько. Потім я гарненько оглянув останнє генуезьке судно «Андреа Доріа», що стоїть тут на якорі, — як воно побудоване тощо, — а тим часом настав вечір. Удень я частенько поглядав тайкома на твоє віконце, голубко моя, але не знайшов жодної хвилинки, щоб пробратися до тебе, — за мною ж бо невідступно слідкували. І тоді я вирішив діждатися ночі — адже ключ від будинку в мене є. Блукаю собі знічев'я вуличками, і ось біля освітленого входу до однієї таверни мені раптом спадає на думку згаяти вечір десь у шинку, а заразом і трохи подивитись, як поводяться тут городяни й чужоземці. Все це задля справи, розумієш? Ну добре, входжу я до таверни, беру пляшку вина й сідаю за стіл, спершись ліктями так, наче весь світ мій і не болить у мене голова за мою бідолашну Мігу, в якої помер батько і яку я навіть не міг утішити. А довкіл такий гармидер, наче там вавилонське стовпотворіння. Німці, бургундці, іспанці, італійці, нідерландці… І кожен щось ґерґоче, лається, кричить, кожен своєю мовою, але цмулять вино всі на; один манір. Жодного вільного кутка, жодного вільного стола, і тільки коло мене ще двоє вільних місць. І тут з'являються двоє бундючних хлопців, я їх добре знаю один — капітан «Андреа Доріа» а другий — його лейтенант Переступають через стіл та лави й сідають біля мене. Я залюбки посуваюсь, бо познайомитися з ними мені було б дуже важливо, кожнісіньке їхнє слово для мене на вагу золота. Однак сиджу я з таким виглядом, наче зроду їх не бачив, а тоді ще й прикидаюся сонним, кладу голову на руки і взагалі поводжуся так, ніби мене ніщо в світі не цікавить. А сам нашорошив вуха й слухаю. Нарешті ці двоє зайд гукають, щоб їм принесли вина, і молодший, лейтенант, уже обіймає за талію шинкарку. А другий сидить сумний, похмурий, мов у воду опущений. Я, звісно, міг би з нього досхочу посміятись, але, присягаюся честю геза, там було не до сміху Ну, сидимо ми, слово по слову, спершу мова йде, певна річ, про наші славні діла, про бойовище позаминулої ночі, про те, як «Непорочне зачаття» пішло на дно. Душа моя — на сьомому небі! І раптом серце в мене аж похололо — я почув добре знайоме мені ім'я: вони згадали, Міго ван Берген, про тебе!

— Про мене?! — зойкнула дівчина. — О Боже, той капітан, італієць, говорив про мене? Матір Божа, Яне, Яне, захисти мене від нього! Ох, як я його боюся!

— То он воно що! Виходить, той собака полює за тобою? — вигукнув Ян Норріс глухим голосом, і Міга, кивнувши головою, вся тремтячи, сховала обличчя в нього на грудях.

Молодий гез заскреготав зубами і злісно засміявся:

— Не такий страшний чорт, як його малюють. І скоро той мерзотник звідає це на власній шкурі! Заспокойся, Міго, хіба я не з тобою, хіба мало в мене добрих товаришів? Бідна дівчинко, як. ти тремтиш!

— О Господи! Яне, я не знаю, що тепер робити. Адже тут хазяйнують оті всевладні, пихаті чужоземці! Хто завадить їм здійснити їхні лихі заміри? Ох, Яне, Яне, візьми мене з собою — сьогодні вночі, зараз же!

Ян Норріс обняв бліду, тремтячу наречену, всіляко намагаючись її втішити. І коли йому це трохи вдалось, він почав розповідати далі про те, що сталося з ним у таверні «Під золотим левом».

— Чуб у меня став дибки, кров застугоніла в скронях. Та я мусив стримуватись, щоб не виказати себе, а це було нелегко. І все ж таки Ян Норріс упорався з собою й сидів так, наче не розумів по-італійському ні бе, ні ме. Присягаюся графом Лумеєм, вони там замишляли брудну справу, чорнішу за ніч. Але тепер я знаю все, і цього досить. Післязавтра вдосвіта «Андреа Доріа» виходить у море — адміралів наказ уже надійшов, — і, оскільки обставини дуже сприятливі, завтра вночі ті двоє мають здійснити свій підступний план. Завтра вночі моя горличка Міга ван Берген з поміччю диявола й лейтенанта Леоне делла Роти має стати власністю капітана Антоніо Валані. Завтра вночі вони нападуть на твій будинок, але зроблять це так тихо, що не почує жоден сусіда, і жодна душа в цілому Антверпені не згадає про це. На галіоні з Мігою! Швиденько знятися з якоря, хлопці-молодці, — і гайда на лови баламутів єретиків, швиденько у відкрите море! Хто ж бо почує серед морських просторів крики на ґвалт і плач маленької Міги? О небо й пекло! А Ян Норріс сидить собі в «Золотому левові» і не може навіть писнути, тільки стискає потай у руці ножа і не має права вкласти на місці двох мерзенних шептунів!

— Ох, Яне, Яне, заради твоєї й моєї матері… заради нашого кохання, врятуй мене! Не дай, щоб я потрапила до їхніх рук! Краще смерть, ніж отака наруга!

— Вгамуйся, вгамуйся, дівчинко! До завтрашньої півночі ще далеко. В Амстердамі ми ще не раз, сидячи біля вогню, згадуватимемо про цю історію. Покладися на мене, серце моє, нічого поганого з тобою не станеться, поки Ян Норріс ще твердо стоїть на ногах! Та слухай же далі, я розказав не все. Я хочу ще раз розповісти тобі, як вийшло, що вони відчули в мені другого капітана чорної галери. Це була вже веселіша історія, ніж та, яку я щойно розказав.

— Ой, Яне, Яне, послухай, як б'ється в мене серце!.. О Боже милий, хто захистить бідолашну Мігу? Яне, тікаймо краще сьогодні, зараз, я вже не можу тут спокійно дихати, я задихаюся в цій кімнаті!

— Спокійно, спокійно, люба Міго. Я б залюбки взяв тебе з собою сьогодні, і човен для нас знайшовся б, але ти тільки прислухайся до того, що діється внизу, на вулицях! Ціле місто вже знає, що сюди проникли переодягнені люди з чорної галери. Чуєш отой гамір унизу? Бігають, нишпорять… То вони шукають мене, і зараз нам не пощастить вибратися звідси. Сядь і не тремти так, нам іще нічого не загрожує, а час — найкращий порадник. Думай про ту хвилину, коли ми сидітимемо в Амстердамі біля каміна. Ха-ха-ха, нехай шукають! Ян Норріс надто спритний і хитрий, та й шкода було б хлопця, якби його повісили, чи не так, Міго?

— Ох, Яне, Яне!..

— Міго, люба, поцілуй мене ще раз і… ще раз… а тепер повернімося до моєї розповіді. Сиджу я, одне слово, й кусаю собі до крові губи, але не пропускаю з їхньої розмови жодного слова. А ті мерзотники базікають собі далі та тішаться своїм диявольським планом. Потім вихиляють до дна келихи, встають і вже хочуть піти, але в таверні така товкотнеча, що біля дверей їм доводиться затриматись. І саме в цю хвилину двоє чоловіків вносять на плечах якесь хлопченя. Коли юрба в таверні впізнала його, прокотилося гучне «ура». Те хлопченя виявилося юнгою з «Іммаколати» — одним-однісіньким з усієї команди, хто зостався живий і, відчайдушно побовтавшись у морі, вибрався на берег. Кожному кортить побачити те хлопченя, побалакати з ним, усі збилися довкола й простягають йому свої келихи та глечики. Ну, міркую собі, якраз пора скористатися з цього гармидеру й непомітно втекти. Прослизаю я, отож, попід самими стінами до виходу й уже стою майже коло дверей, коли це раптом, наче на зло, попадаю на очі юнги — він-бо все ще сидить на плечах у тих двох чоловіків. Хлопченя вирячилось на мене так, ніби побачило привида, — побіліло, мов крейда, та як заверещить на все горло: «Поможіть, поможіть! Он він! Он один із них! Поможіть! Держіть його! Держіть!..» — «Хто це? Як?! Що?!» — кричать з усіх боків. «Он він, он! Отам, біля столу! Хапайте його, серед морських гезів він — справжній диявол! Це він заколов капітана Пераццо! Він із чорної галери!» Здіймається така веремія, наче вибухнуло пекло. Всі дивляться на мене й дістають із піхов зброю. Берусь і я за ножа, щоб, у крайньому разі, продати своє життя як можна дорожче. Нарешті вони кидаються на мене, та я виявився спритнішим за них: хапаю першу-ліпшу лаву, жбурляю її переднім під ноги, і ціла купа їх падає один через одного на землю. А я, скориставшись нагодою, одним стрибком опиняюся серед того стовпища і б'ю ножем праворуч і ліворуч у їхні пики. Кінець кінцем добираюся до дверей, і ось уже я надворі й чую тільки, як позаду репетують мої переслідувачі… Слава Богу, що я знаю наш Антверпен, як свої п'ять пальців. І ось вони вже прочісують вздовж і впоперек місто, та я все вислизаю, хитрую, наводжу їх на фальшивий слід, петляю. На набережній ще зовсім тихо, заповітний ключик відмикає мені добре знайомі двері, і я врятований і можу врятувати тебе, вірна моя Міго, солодка моя наречена. Але ти тільки прислухайся — вони й досі не втрачають надії повісити геза! Прокляття, ти чуєш? їй-Богу, всю залогу підняли на ноги! Ха-ха, неабияка честь, панове! Красненько дякую, ха-ха-ха!

Ян Норріс сміючись, a Міга ван Берген тремтячи прислухалися до криків надворі.

— Яне, любий мій, чи ти певен, що ніхто не бачив, як ти ввійшов до будинку? Чуєш, гамір наближається сюди… О Боже! Виглянь у вікно, — смолоскипи, списи… Господи, вони вже стукають у двері!.. Вони шукають тебе, Яне! Боже милостивий, захисти нас… Ми пропали, пропали!

Двері в будинку розчахнулися — натовп, певно, вдерся всередину. Ян Норріс зціпив зуби й схопився за зброю,

— Заспокойся, заспокойся, Міго… Цього не може бути! Заспокойся!

— Вони вже йдуть! Ідуть сюди! — пронизливо закричала дівчина. — Вони вже на сходах, вони тебе знайдуть. Яне, Яне, дай мені померти з тобою!

Молодий гез був блідий як смерть.

— Невже через мою необережність тобі тепер загрожує небезпека, Міго? Це було б жахливо. Присягаюся клятвою гезів, вони справді вже біжать на сходах. O Міго, Міго!

— Дай мені померти з тобою, Яне! — шепотіла юна дівчина, припавши до грудей нареченого.

НАПАД

Лейтенант Леоне делла Рота був як у себе вдома не тільки в «Гербі Алькантари», але й у решті численних таверн міста Антверпена. Цього вечора він потяг із собою до шинку «Під золотим левом» і свого товариша, капітана Антоніо Валані, що пішов за ним, як завжди, неохоче.

Та хто міг перечити лейтенантові Леоне делла Роті, коли вже той задумав чогось домогтися?!

Не стільки лихий, скільки легковажний на вдачу молодий лейтенант дивився на світ як на велику сцену, а на війну — як на чудову нагоду безперешкодно здійснити безглузді свої заміри. Викрадення бідної, самотньої сирітки для нього було теж однією з безглуздих, веселих забав; у легковажній, навіженій лейтенантовій голові народився план, і здійснити його після того, як він ледве вмовив на це товариша, стало для Леоне справою честі. Що генуезькому гультіпаці до боротьби повсталих провінцій і католицького короля Іспанії? Адже єретички бувають вельми вродливі, а прихильниці єдинорятівної католицької церкви вкрай потворні. Леоне надавав перевагу привабливим єретичкам перед потворними католичками, ба більше — він робив усе для того, щоб підтвердити давнє італійське прислів'я про його рідне місто: «В Генуї море без риби, земля без дерев, чоловіки без честі й віри».

У шинку «Під золотим левом», як ми вже знаємо з розповіді Яна Норріса, Леоне остаточно обговорив із капітаном Антоніо Валані план викрадення. Якщо його пощастить здійснити й «Андреа Доріа» щасливо повернеться з походу, то це означатиме, що чорну галеру захоплено або знищено, і хто наважиться тоді засуджувати переможців? А якщо галіон не повернеться, тоді… тоді що ж, хай цей останній вчинок буде гідний їхнього трагічного кінця! Думати про ще одну можливість — про те, що «Андреа Доріа» повернеться, навіть не побачивши ворожого судна, — отож думати про це Леоне делла Рота вважав за приниження власної гідності. А капітан тепер ладен був іти за своїм лейтенантом куди завгодно.

Взяти участь у переслідуванні відважного морського геза обидва генуезці й не спробували. Рука в руку вони чвалали вуличками, де штовхалися збуджені юрби, до набережної.

— Хіба ми дурні, щоб ганятися за тим негідником?! — сміявся Леоне. — Хай зухвалого геза ловлять інші. Присягаюся Афродітиними голубочками, відколи в чарівному королівстві кохання я служу поводирем загалом такому холодному чоловікові, як Антоніо Валаці, моя душа ширяє високо над цією країною туманів. О Амуре, що викликаєш у серці щем, я йду за твоїм бойовим стягом! О богине Цітеро, візьми нас під свій неземний захисток!

— Прошу тебе, Леоне, май же розум, не будь дурнем! Сьогодні на душі в мене якесь дивне відчуття. Зроду ще я нічого такого не відчував. Леоне, у мене… Леоне, цілий день, цілий вечір у голові в мене зринають такі тривожні думки… Леоне, будь розважливий, може, скоро ти станеш замість мене капітаном «Андреа Доріа».

— А ти — vizeadmiraglio[31] у його превосходительства дона Федеріко Спіноли..

— Або трупом на дні морському! — тільки й пробурмотів Антоніо Валані.

— Що?! Думати про смерть? Під вікном у дівчини, в яку закоханий?! — засміявся лейтенант. — Присягаюсь усім, що діється на світі, на таке здатні лише боги! О, якби я був Франческо Петрарка, то склав би зараз сонета про оцей твій чудовий душевний стан! Поглянь, мрійнику, ми вже якраз під вікном у твоєї коханої! І в неї ще світиться… О, послухай, що мені спало на думку! Антоніо Валані, товаришу дитинства, щоб розвіяти твоє передчуття смерті, давай… давай зараз, негайно, цієї ж хвилини навідаємося нагору до того чарівного дитяти. Давай ми…

— Леоне!

— Влаштуємо в неї обшук. Слава божевільним задумам! Уперед в ім'я короля, вперед в ім'я кохання!

— Леоне, Леоне!

— Ет, облиш! — засміявся лейтенант. — Подумай, хіба не може морський гез, якого оті йолопи шукають десь там, спокійненько сховатися собі в оселі нашої крихітки, як і в будь-якому іншому будинку в місті? Ну ж бо, пророче Антоніо, вперед, ми влаштуємо в твоєї красуні обшук, а заразом і вивчимо, що, де і як розташовано в будинку — на завтрашню ніч.

І не встиг капітан стримати свого невгамовного товариша, як той підскочив до дверей Міги, загупав у них кулаком і заволав:

— Відчиніть! Відчиніть, ім'ям його католицької величності короля Іспанії! Відчиніть! У цьому будинку переховуються зрадники й вороги!

Ту ж мить до дверей, що вела в оселю Міги, збіглися зусібіч солдати, матроси, антверпенські громадяни. З хвилини на хвилину натовп зростав. Капітан Валані мало не в розпачі силкувався припинити гармидер, який здійняв його навіжений товариш. Та було вже пізно. Вхідні двері відчинились, і сусіди Міги — столяр, швець, писар із міської управи, їхні сім'ї та помічники, вдова з чотирма дітьми — поховалися по своїх кутках, нажахані вже самою думкою про те, що один із нідерландських бунтівників, можливо, сховався під їхнім дахом. І тільки згорблена, старезна баба з лампою в тремтячій руці сміливо виступила назустріч непроханим гостям і рипучим голосом рішуче заявила, що в будинок ніхто не проникав, а голландський морський диявол — тим більше.

Не приведи Господи, сказала стара, переховувати морського геза; хіба ж, мовляв, не викинули ті люті страховиська її чоловіка, її нещасного покійного чоловіка з рибальського човна в море, де він так жалюгідно загинув?! Але її запевнення не допомогли. Ніхто старої не слухав, до будинку вже напхалося повно іспанських солдатів, італійських моряків та всілякого наброду з вулиці. Незабаром з усіх помешкань почали долинати крики жаху й болю; видно, людей там били й мучили, а декого вже й грабували.

— Вперед, Антоніо! Не спиняйся! — вигукував Леоне. — Вперед, нагору — до царства небесного! — Він тримав стару за комір і жартівливими погрозами змушував її присвічувати їм дорогу.

— Веселіше, бабусю, веселіше! Одні шукають унизу, а ми пошукаємо тут, нагорі. Вперед, і не ламайтеся, я на ваші литки не дивлюсь. Агов, Антоніо, не відставай!..

— Леоне, прошу тебе…

— Ет, облиш! Вперед, уперед, мадонно! Га-га, Антоніо, чого ти боїшся — це ж не пригода, а чудо! Що б із тобою було, якби не я? О, здається, вже останній східець… Victoria! Victoria! Mille grazie[32], старенька сивіло. Сюди, сюди, Антоніо… Ім'ям короля, відчиніть! Відчиніть! Тут сховалися зрадники й гарненькі дівчата. Відчиніть, ім'ям короля, відчиніть! Ім'ям його католицької величності короля Іспанії, виходь із свого гніздечка, чарівна пташко! Відчини й віддай своє солодке бунтарське серденько!

Регочучи, шаленець схопив капітана за плечі й підштовхнув до дверей, які рвучко розчахнув… І обидва генуезці розгублено заклякли на порозі!

З дедалі більшою тривогою і страхом прислухалися Ян і Міга до криків надворі. А коли дике ревище ввірвалося до будинку, Міга в розпачі стала благати нареченого, щоб він сховався.

Та що могло їх тепер урятувати?

Наступної хвилини було вже пізно. Надто швидко вибіг Леоне делла Рота сходами нагору.

Лівою рукою Ян Норріс підтримував непритомну наречену, правою судомно стискав холодну зброю. Він не знав, що діяти, в цю жахливу мить самовладання покинуло його. Та й чи допомогло б йому самовладання? Ні, хоч скільки суши мізки, а порятунку для Яна Норріса та Міги ван Берген не було.

— Сто чортів, а це що?! — вигукнув генуезький лейтенант. — Отакої! Оце зустріч! Як то кажуть, убили двох зайців! Чуєш, Антоніо Валані, хапай свою чарівну голубку! Тобі, мабуть, і не снилось, який у себе суперник? Смерть гезові! На шибеницю його!

І генуезці повихоплювали з піхов шпаги.

— Хай береже тебе Господь, Міго! — вигукнув Ян Норріс, розмахуючи клинком. — Назад, італійська сволото!

З несамовитим гезьким викриком: «Краще турок, аніж піп» — штурман чорної галери ухилився від шпаги Леоне делла Роти. Удар!.. Капітан «Андреа Доріа» зойкнув і похитнувся; шпага випала, брязнувши, у нього з руки… Антоніо Валані повалився на підлогу. Морський гез перескочив через тіло генуезця, але другим ударом тільки трохи зачепив ліве лейтенантове плече. А сходами нагору вже бігли, розмахуючи морськими ножами, матроси з галіона «Андреа Доріа». На невеликому п'ятачку спалахнула жорстока, кривава сутичка; Міга ван Берген лежала непритомна на підлозі. Іспанські та албанські солдати лише додали метушні. Погаслі лампи та смолоскипи, які ще тліли під ногами, знов позасвічували. Мало хто знав, що тут, власне, діється, і коли в будинку пролунав зненацька крик: «Пожежа! Пожежа!» — безладний людський клубок у панічному жаху розпався й ринув сходами вниз. Увесь будинок сповнився задушливим димом, і крізь нього генуезькі моряки тягли свого смертельно пораненого капітана і зв'язаного морського геза Яна Норріса! Крізь дим Леоне делла Рота зносив на вулицю непритомну Мігу ван Берген. Тут знов ось-ось мала спалахнути бійка — цього разу між матросами з «Андреа Доріа» та іспанськими солдатами, що хотіли вирвати в моряків бранців. Але цієї миті пролунав барабанний дріб — прибув старший начальник, і Леоне в своєму безтямному стані доповів, як міг, про те, що сталося. Начальник з поважним виглядом розпорядився доправити пораненого капітана, геза й дівку на судно — тоді завтра вранці, мовляв, коли почнуть допит, усі будуть під рукою. А втім, геза, цього морського розбійника, однаково треба буде повісити на реях, отож його так чи так слід відіслати на галіон.

Юрба повалила вниз до набережної. Смолоскипи освітлювати цей похмурий похід, кидали мерехтливі відблиски на пораненого Антоніо, непритомну Мігу та зв'язаного Яна Норріса. Морський гез безтямно й німо дав своїм ворогам тягти себе. Леоне делла Рота ступав із Мігою на руках, не розуміючи до пуття, як це сталося. У голові в нього все йшло обертом: наче вві сні виніс лейтенант свою легеньку ношу на борт галіона.

В каюті пораненому капітанові приготували постіль. Прийшов військовий лікар; він оглянув у все ще непритомного Антоніо рану й мовчки похитав головою. Міга ван Берген, на яку тепер ніхто не звертав уваги, сиділа, зіщулившись, у кутку каюти. А штурмана з чорної галери прив'язали до великої щогли, і довкола з нього глузували та насміхалися жорстокі вороги.

Веремія в місті тривала ще довго і вляглась аж тоді, як погасили пожежу в будинку за міським муром. Раніше запала тиша на борту галіона «Андреа Доріа». Нерухомо лежав у каюті Антоніо, нерухомо сидів біля нього Леоне, нерухомо щулилась у найтемнішому, найдальшому кутку Міга. На всьому судні не було чути нічого, крім плюскоту води, порипування снастей на вітрі та кроків чатового, що походжав туди-сюди із зарядженою рушницею та тліючим артилерійським ґнотом коло прив'язаного до щогли бранця і ні на мить не спускав з нього очей.

О другій ранку вітер зовсім ущух, і тепер навіть снасті вже не рипіли. Мертва тиша панувала на борту галіона «Андреа Доріа»… І — о жах! — цю моторошну тишу зненацька розітнув несамовитий крик і гуркіт рушничного пострілу.

З каюти на палубу вискочив лейтенант Леоне делла Рота, з ліжок і гамаків посхоплювалися матроси.

Під великою щоглою, де прив'язали бранця, нікого не було. Чатовий стояв із розрядженою рушницею і на запитання та на лайку офіцерів і команди тільки озирався божевільними очима навсібіч.

— Отам, отам! Через борт! — вихопився нарешті з грудей приголомшеного чатового хрипкий вигук.

— Де? Де? Де?

Всі кинулися до борту.

— Шлюпки на воду! Швидше, швидше! — пролунав владний лейтенантів голос.

На річці все завирувало, в нічній пітьмі спалахували вогні; та в листопаді ночі дуже темні. Щоправда, згодом з води виловили якогось трупа, що плив за течією, але то був труп не Яна Норріса. На обох берегах вниз за течією полетіли сигнали тривоги; однак марні були зусилля моряків на тих шлюпках, що їх вислали з усіх суден на причалах під Антверпеном.

Що ж сталося з Яном Норрісом — урятувався він чи знайшов смерть у хвилях Щельди?

Хто міг це знати!

Але як випросталась і насторожилася в своєму кутку Міга ван Берген, коли почула, що гез звільнився від мотузків і скочив за борт!..

Засірів світанок; але він не приніс жодної звістки про втеклого морського геза.

На верхній палубі «Андреа Доріа» снував туди-сюди, згорнувши на грудях руки, Леоне делла Рота й бурмотів собі під ніс:

— Ох, нащо він сказав про це!.. Він помре через мене!.. О Антоніо, нещасний Антоніо!.. Він передчував: я стану капітаном «Андреа Доріа», а він… а він — трупом на морському дні. — Лейтенант зупинився. — Одначе, Леоне, може, й тебе дуже скоро… завтра… позавтра чекає така сама доля? Та хто ж боїться смерті? Смерть — це небуття. Хай живе смерть!.. Ось уже сходить сонце, я знов дихаю вільно… і кривава пелена спадає мені з очей! Вогненним сиракузьким вином я привітаю новий день, хай навіть він — останній у моєму житті!

Юнга приніс йому повен келих вишуканого напою.

Леоне делла Рота підніс келиха назустріч червоному сонцю, вихилив його одним духом і відкинув далеко в річку. Потім став твердо на палубі й вигукнув:

— Капітан галіона «Андреа Доріа»! — А тоді ледве чутно додав: — Капітан «Андреа Доріа», і Міга, найвродливіша серед усіх фландрійок, — моя!

МАРЕННЯ

Втретє після тієї ночі, коли залога у ліфкенгекському форту чула гарматну стрілянину чорної галери та «Іммаколата кончецьйоне» й коли це прекрасне судно злетіло в повітря, на землю спускався вечір, безвітряний і на диво теплий. Ті, хто вмів тлумачити природу, стверджували, що зима буде сніжна, і вони, певно, мали рацію. Ясне вранішнє сонце на майже чистому небі над полудень сховалося за важкими сірими хмарами. Ці хмари чимдалі дужче затягували небо, і ввечері налягли на Антверпен, на землю, річку й море.

І знов ми — на генуезькому судні «Андреа Доріа», в капітанській каюті.

Лампа під стелею осяває все довкіл червонуватим світлом — саму каюту, зброю, карти на стінах, підлогу, де валяються закривавлені ганчірки, постіль, на якій стогне й марить у лихоманці Антоніо Валані, Мігу ван Берген, що вклякла в узголів'ї, лейтенанта Леоне делла Роту; Леоне стоїть край ліжка вмирущого товариша і переводить дивний, безтямний погляд з пораненого на викрадену дівчину.

Опівдні Леоне делла Рота байдуже вислухав зауваження адмірала Спіноли та губернатора Антверпена про те, що втеча морського геза — це підступи диявола, і винен тут він, Леоне. Вже не так байдуже він довідався, що йому, оскільки кращого кандидата нема, довірять командувати галіоном «Андреа Доріа» в поході, який має початися другого дня вранці.

Про дівчину на борту судна ні адмірал, ні губернатор не спитав.

Цілий день лейтенант провів у клопотах, яких було багато на судні й на березі, і лише кілька хвилин зміг побути біля вмирущого товариша. Та хоч би де Леоне був, на судні чи на березі, скрізь молодому генуезцеві ввижався образ вродливої юної фламандки, яку він тримав на своєму судні полонянкою і яка, зоставшись беззахисною, після смерті Антоніо дістанеться йому, Леоне Делла Роті. Спочатку він намагався гнати такі думки геть, та вони знов і знов посідали його, він уже ледве впирався їм, а невдовзі й зовсім кинув з ними боротись. Це чарівне дитя в своєму розпачі здавалося йому ще привабливішим; і хоч би де він був — серед матросів чи гармашів, в адміраловім передпокої чи на міських вуличках, — ніде Міга не полишала його серце, всюди він бачив, як вона стоїть навколішки з заломленими руками в капітанській каюті на борту «Андреа Доріа»… Гарячими хвилями вирувала в ньому непогамовна пристрасть, і він намагався знайти собі найбезглуздіші виправдання, притлумити в душі голос обуреного сумління. Та й чи допомогло б це, зрештою, його товаришеві, якби він, Леоне, відпустив дівчину з судна?!

В уяві Леоне поставали тепер хвилини, коли він тримав на руках прекрасне дівоче тіло, коли ніс те непритомне дитя крізь дим міськими вуличками. Вітер кидав тоді йому в обличчя біляві дівочі кучері…

Ні, ні, ні, Антоніо Валані, твоє право на цю чарівну здобич кінчається разом із твоїм життям! Нічого не вдієш — право переможця, Антоніо Валані, спускай стяг — і на дно. Сьогодні твоє щастя всміхається мені, а завтра я зазнаю поразки й перемога дістанеться іншому! Одне слово, право переможця, воєнна удача, бідолашний Антоніо Валані!

Отак міркуючи, лейтенант увійшов у вечірніх сутінках до капітанської каюти й тепер стояв, як уже сказано, між умирущим товаришем та тремтячою Мігою, у тьмяному світлі від суднової лампи.

Пораненого капітана хотіли перенести на берег, проте Антоніо Валані з усієї сили вже згасаючого життя став цьому на перешкоді; померти він хотів на своєму судні, а не в шпиталі. В лихоманці він, однак, не забув про те, що Леоне привів на борт «Андреа Доріа» фламандську дівчину, яку він, Антоніо, кохав. І що ближче підступала смерть, то міцніше він чіплявся за це кохання, то дужче воно полонило його. В житті він щосили потамував би це кохання в собі й не дав би втручатися своєму шаленому товаришеві. Але тепер, коли Антоніо лежав у передсмертному маренні, його свідомість звільнилася від усіх пут, і він уже не приховував того, що доти відчував і таїв у серці.

Бідолашна Міга! Вона стоїть навколішки, з розпущеними косами біля постелі смертельно пораненого капітана — примарно бліда, зі зціпленими до болю руками! Нема порятунку, нема!..

Хвилі Шельди поглинули її друга, що несамовито боронив свою кохану і зрештою кинувсь у холодні води, щоб не побачити її ганьби.

А Бог? Гай-гай, надто темна ніч, надто похмурі думки в безталанної, щоб вона згадала про великого спасителя від усіх небезпек. Немає такої сили на землі й на небі, яка врятувала б дівчину від ганьби й безчестя. О горе тобі, Міго ван Берген!

Глухо долинають із соборної вежі одинадцять ударів годинника, повільно пливе важке бемкання, відлунюючи в дівочій свідомості.

І знов поволі завмирає міський гомін, знов гаснуть один по одному вогні в оселях за муром Пачіотті, що дістав назву від імені італійського інженера, свого будівничого.

Тиша стає чимдалі глибшою й глибшою. Тільки зрідка її розітне несамовитий крик чи переможний вигук, тільки зрідка пролунає хрипкий спів п'яного гурту солдатів чи оклик нічної сторожі або дозорців.

І знову б'є прадавній годинник на вежі собору Пресвятої Богородиці. Північ!

Антоніо Валані звівся на подушках і в лихоманці оглядівся довкола божевільними, збудженими очима.

— Де вона? Леоне, Леоне… Вина, свічок і кохання! Леоне, де ти? Куди ти її подів? Де ти її сховав? Вона моя… О зраднику… зрадливий Леоне… Дівчина моя, моя… Ха-ха-ха, я не мертвий, як ти собі гадаєш, Леоне… Я живий і втримаю в своїх руках те, що належить мені…

Міга ван Берген торкнулася чолом підлоги; лейтенант делла Рота лагідно вклав безтямного капітана знов на подушки, всіляко намагаючись його вгамувати; але вся сила, вся пристрасть, здавалося, ще раз яскраво спалахнула в умирущому, перше ніж навік погаснути.

Знов і знов пробував капітан у своєму шаленстві скинути з себе руки Леоне.

— Всі на палубу! До штурвала, до штурвала! Слава королю!.. Он вони здіймають прапора — то гезький прапор! Вогонь, вогонь, вогонь! Evviva Genova!..[33] Вибухає адміральське судно… Вогонь, вогонь… пекло, пекло… Леоне, захищай судно! Захищай судно, Леоне!.. Всьому край… Ох, гезький прапор… на гарматах… поразка… Поразка! Захищай судно, захищай судно, Леоне!

Хворий знесилено змовк; лейтенант поправив йому подушки й підійшов до дівчини, що все ще стояла навколішки.

— Що вас так налякало, люба? Встаньте ж… Чому ви колінкуєте на підлозі? Голубонько, не тужи. Ти повинна стати королевою, необмеженою володаркою на цьому чудовому судні. Йде війна… один мусить опустити свій стяг, а другий високо здіймає його на щоглі. Бідолашний Антоніо!.. Він це передбачав: йому судилася могила, мені — прекрасна здобич… Я люблю тебе! Я люблю тебе, зоре фландрійська, біла антверпенська трояндо! Я люблю тебе й нікому не віддам. Годі тобі впиратися… Не дивись на мене такими дикими очима… Ти моя, і ніхто не вирве тебе з моїх рук!

— Яне!.. Допоможи, врятуй! — закричала дівчина, не тямлячи своїх слів.

— Забудь про того теза! — прошепотів Леоне. — Хіба він не помстився за себе, хіба не помре через годину нещасний Антоніо? Що тобі до мертвого геза, нехай його труп пливе собі за водою… Устань, устань, кажу! Не варто більше бити до крові білосніжним чолом у підлогу! Чого ти домагаєшся? Вже мертвий гез, помирає Антоніо Валані. То обійми ж Леоне — живого Леоне своїми п'янкими руками, о чарівна, горда володарко!

— Згляньтеся наді мною, згляньтеся! — простогнала дівчина.

Та лейтенант тільки засміявся.

— Чуєш? Перша година ночі! О п'ятій ми знімаємося з якоря. Доти ти маєш час виплакатись. Але потім не смій мені голосити та зітхати! До п'ятої ранку досить часу, щоб померти, бідолашний Антоніо, нещасний мій друже. Не вставай, твої рани знову кривавляться… Ляж… Ну нащо тобі ця дівчина?

— Леоне, Леоне, захищай судно! Чорна галера… Захищай судно! — пронизливо кричав у лихоманці вмирущий.

— Ага, чорна галера! — пробурмотів Леоне делла Рота. — Лови почнуться аж о п'ятій ранку… Спокійно, спокійно, Антоніо, — на судні все гаразд. Не турбуйся, спи, засинай.

Капітан знов опустився на подушки й заплющив очі. Після цього останнього несамовитого збудження всі сили, здавалося, покинули його. Життя Антоніо Валані, капітана «Андреа Доріа», добігало кінця.

Лейтенант добре це бачив; він зітхнув і похитав головою:

— Бідний Антоніо! Нещасний мій друже… Невже тобі так скоро доведеться згорнути вітрила? Ох, що тут голосити… І все ж таки мені хочеться, щоб скоріше минула ця ніч, щоб скоріше настав світанок! А у відкритому морі, коли… коли труп уже буде за бортом, на душі в мене знов стане легше. І справді, як же мені хочеться, щоб скоріше настав світанок!

Леоне все ходив туди-сюди по невеличкій каюті; час від часу він зачіпав ненароком нещасну Мігу, і дівчина щоразу здригалася й ще дужче притискалась до стіни.

— Померти, померти! — шепотіла вона. — О смерте, прийди й урятуй мене!.. Забери мене, смерте, як ти. забрала мого коханого!

Лампа почала гаснути. Леоне делла Рота гукнув, щоб принесли нову, а також вина. Цієї ночі йому потрібно й світло, й вино; тривожно й порожньо в нього на душі.

ЧОРНА ГАЛЕРА

Над фортом Ліфкенгек гордо має стяг із левом Леона та вежами Кастілії[34]. Такий самий стяг майорить над фортом Лілло й усіма іншими укріпленнями обабіч Шельди, що понаставляли на річку жерла своїх гармат, аж до могутніх мурів антверпенської фортеці.

Пильно стоять дозорці на всіх цих мурах та валах, і ні вдень, ні вночі не змовкають оклики та відгуки чатових.

Але не далеко й ворог, і він теж пильнує. З'явитись він може будь-якої хвилини. І хто знає, коли ця хвилина настане!

Біля голландських берегів вирує Північне море. Тут, на Толені, Валхерені й Шувені, на островах Північний Бевеленд і Південний Бевеленд живе нездоланне, залізне людське плем'я, яке раніше від решти заприсяглося прийняти швидше турецьку, ніж папістську віру, яке носить на капелюхах срібний півмісяць, а в серцях — незгасну смертельну ненависть до іспанців. А яку молодь народжують на цих оточених морем піщаних дюнах! Захищайтеся ж, кастільські вежі, пильніше чатуй на фландрійських бастіонах, леонський леве! «Краще свою країну зруйнувати, ніж втратити!» — казали моряки-гези. Це вони під Вере й під Лейденом виривали з грудей переможених іспанців серця, надкушували їх і кидали собакам:

— Жеріть, але вони гіркі!

На фортах Ліфкенгек і Лілло, на Круїському укріпленні, на фортах Перле, Сент-Філіппо, Марія, Фернанд та Ізабелла раз у раз лунає заклик:

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Гарматні жерла на брабантському березі, гарматні жерла на фландрійському березі щомить ладні вивергнути смерть і загибель на будь-яке відважне судно, що наперекір їм спробує пройти вгору проти течії до Антверпена.

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Але ніч темна, ні місячне сяйво, ні мерехтіння зірок не освітлює її. Важко такої ночі чатувати пильно. Як тихо й тепло! Тільки шум повноводої річки супроводжує застережливі оклики воїнів на валах.

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Але що це перетинає з боку Південного Бевеленда Західну Шельду — там, де море й річка стрічаються і зливаються в одно? Що то лине в такій пітьмі на хвилях? Сотні зловорожих рук штовхають судно вперед, і воно летить, мов стріла, неначе примарне, неначе Летючий Голландець. Могутній його корпус розтинає хвилі, а за ним посуваються ще кілька суден, трохи менших.

Що цим гезам нічний морок! Вони вміють знаходити шлях на водах, що належать їхній вітчизні. Одна за одною сунуть темні тіні; вони йдуть в одну лінію, і жодного звуку не чути на судах, навіть весла занурюються у хвилі нечутно. Пошепки переказують моряки з уст в уста слова команди; кожен знає своє місце, кожен склав смертельну присягу встромити ножа у горло сусідові, якщо той необережним шарудінням чи необачним викриком наразить їхню святу справу на небезпеку.

І кожен неодмінно додержить присяги й заколе в такому разі будь-кого, хай це буде навіть брат, батько чи син.

Світло ліворуч! То — форт Лілло. Світло праворуч! Це — форт Ліфкенгек.

Лунко й виразно долинають оклики іспанської варти до матросів на борту… чорної галери й суден, що йдуть услід за нею.

Кожен ніж, кожна абордажна сокира напоготові… Біля гармат тліють замасковані артилерійські ґноти, збуджено калатають серця у відважних гезів.

— Чатуйте пильніше! — лунає вдалині. Жахлива небезпека загрожує хоробрим морякам.

Боже, пошли гезам удачу! Що то блимає праворуч? Це вогні в селі й у форту Каллао. Що то зблискує з боку Брабанта? Це вогні у селі Ордам.

Як тихо тепер у цьому страшному місці! Колись тут здіймався міст, естакада Александра Фарнезе — чудо будівельної техніки свого сторіччя. Який геній тут сяяв! Скільки крові тут пролилося!..

Тут творили Йоганн Баптіста Плато й Бароччі; а цьому місці вибухнув брандер Федеріко Джянібеллі й сповнив повітря, землю та воду уламками та покаліченими людськими тілами.

Ще й тепер, через багато років, дехто з антверпенських громадян, прихильників республіки, підхоплюється серед ночі з постелі, гадаючи спросоння, що його розбудив гуркіт потужного вибуху, який міг урятувати, але не врятував цього великого міста.

Нечутно лине вперед чорна галера, а за нею, мов тіні, решта суден повз це згубне місце…

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше! — лунає на укріпленнях Сен-Педро та Санта Барбара.

Вогні Предігергофа, вогні форту Марія, вогні форту Фердінанда… Удари дзвонів… Глухо й урочисто пливуть вони в темряві — то дзвін на вежі собору Пресвятої Богородиці в Антверпені… Друга година!

Капітан чорної галери стоїть на своєму посту з оголеним мечем у руці; але цієї ночі судно веде інший, інший орудує командою.

Якби на цього командира впав бодай промінчик світла, ви б його обличчя злякалися.

Ян Норріс, наречений Міги, полонянки на борту «Андреа Доріа»; Ян Норріс, морський гез, що залишив наречену в руках смертельних своїх ворогів; Ян Норріс, що плигнув з палуби генуезького галіона й зостався живий, — так, саме Ян Норріс орудує цієї ночі судном!

Очі в Яна Норріса бачать у темряві, вони бачать крізь нічну пітьму, мов ясного дня…

Порятунок — помста!

Глядися, Леоне делла Рото, ця ніч несе загибель! Майся на бачності, Леоне делла Рото, не час нині дурманити собі голову коханням до жінки та сицилійським вином! Бережи своє судно, Леоне делла Рото, остерігайся — остерігайся чорної галери!

На «Андреа Доріа» виконано всі команди й розпорядження. Ще три години, і генуезький галі он зніметься з якоря, щоб приєднатися біля Бірвліта до решти чотирьох суден, — ті вийшли в море раніше, — і вирушити на пошуки чорної галери. Команда мала ще трохи часу, й усі полягали спати; поснули навіть вахтові на палубі. Погас, як і всі ґноти на галіоні, артилерійський гніт у вахтового біля трапа. Та й що може загрожувати судну під міськими мурами та фортечними валами!

Ліхтар на головній щоглі осяває палубу нерівним миготливим світлом. Із вікон капітанської каюти на темні води Шельди, що котяться за бортом, падає тьмяний відблиск лампи.

Леоне делла Рота випростується біля ліжка Антоніо Валані.

— Все, кінець, — каже лейтенант. — Він помер. Ти чуєш, bella fiamminga, Антоніо помер, і тепер капітаном на судні став Леоне делла Рота! Ти чуєш, красуне?! Я стаю власником своєї спадщини — і ти теж належиш мені! Мій товариш сконав, і ти стала моєю!

І знову Спінолин лейтенант наповнив келиха вином.

— Чому ти відвертаєшся й тремтиш, красуне? Він помер… Його серце перестало битись. Але моє серце ще б'ється — несамовито, шалено! Це правда, він був моїм товаришем, та я покохаюся з тобою — і це буде помста за його смерть. — Леоне підніс келиха й вихилив його до дна. — Я п'ю за тебе, бідний Антоніо… У відкритому морі буде твоя могила, гідна справжнього моряка. Тебе не закопають у землю; ти спочиватимеш серед грайливих хвиль, як і личить синові Генуї. В обіймах русалок ти спатимеш вічним сном…

— Зглянься наді мною, святий Боже, пошли мені смерть, врятуй мене, врятуй! — голосила дівчина.

Але п'яний Леоне тільки дико реготав.

— Не дивись так на мене, королево! Сьогодні ти моя, а завтра належатимеш іншому — така вже війна, таке вже життя… Гадаєш, я повинен тужити й бурмотіти, як піп, молитви над тілом свого товариша? Ха! Якби ми зараз були на березі Лігурійського моря, т заквітчали б собі чуб та коси трояндами й миртами і відсвяткували б цю прекрасну ніч! В ім'я помсти, в ім'я перемоги, іди ж у мої обійми, о дика гезочко, іди й стань моєю, чарівна єретичко!

Міга ван Берген пронизливо закричала й учепилася за ніжку від ліжка, на якому лежало випростане, бліде й закривавлене тіло Антоніо Валані. Дівчина шукала захисту в мерця! Та Леоне делла Рота, несамовито зареготавши, силоміць згріб нещасну в обійми й почав укривати палкими поцілунками її вуста й голі плечі. І раптом над головою в нього щось глухо гупнуло — таке важке, що аж лампа під стелею гойднулася. Крик… Якась боротьба… Знов щось упало… Тупотіння й важкі людські кроки… Дикий зойк… Різкий тріск рушничного пострілу… І нарешті — сповнений жаху, фатальний крик:

— Гези! Гези! На борту гези! Зрада! Зрада! All'arme! All'arme![35]

— Що там таке? Diavolo! — вигукнув лейтенант, випускаючи дівчину й хапаючись за меча.

Із заюшеної кров'ю постелі ще раз підвелося тіло Антоніо Валані; ще раз широко розплющені очі заціпеніло втупилися в лейтенантове обличчя.

— Захищай судно… Зраднику! Підлий… — Цівка чорної крові вдарила з капітанового рота. Антоніо Валані відкинувся навзнак. Нарешті смерть таки заволоділа своєю здобиччю.

Після того, як упав перший вахтовий, сутичка на палубі чимдалі розгорялася й ставала все гучнішою. Команда, яку заскочили зненацька, безладно бігла нагору, хапаючи в руки першу-ліпшу зброю…

— До зброї! Зрада! Гези!

Прокльони… Стогін… Благання пощадити…

Міга ван Берген упала навколішки, а лейтенант, вихопивши з піхов меча, подався східцями нагору. На палубі він одразу спіткнувся об тіла поранених. Довкола безтямно металися люди, в переможних криках нідерландців та страшному гезькому кличі: «Краще турок, аніж піп!» — уже тонув бойовий заклик генуезці, що їх так нагло розбуркали зі сну.

А через борт «Андреа Доріа» по-котячому спритно дерлися все нові й нові гези. Мабуть, вони напали й на сусідні торгівельні та невеликі військові судна, бо й на них чулися бойові кличі, ляскали постріли, палали смолоскипи.

Леоне делла Рота розпачливо кинувся на перших-ліпших ворогів, словом і ділом запалюючи своїх людей до опору. На набережній, біля вартівні, вдарив барабанний дріб — іспанський сигнал тривоги.

— ГезиІ Гези! Під Антверпеном гези! Зрада, зрада, в місті гези!

На березі миготіли смолоскипи, в будинках за міським муром спалахували вогні.

— Краще турок, аніж піп! Victoria! Victoria! Чорна галера! Чорна галера! Victoria! Victoria! — кричали гези на генуезькому галіоні, змітаючи все на своєму шляху. Пощади не давали нікому; кого не заколювали чи не зарубували, того викидали за борт. Слова «Чорна галера!» сповнювали серця в італійців диким жахом і остаточно зламали в них бойовий дух. Дехто з них утік на берег, але більшість їх стали жертвами нападників у перші ж таки хвилини; тільки круг головної щогли, в колі світла від суднового ліхтаря ще бився зневірений гурт людей. Тут стійко тримався лейтенант делла Рота й найхоробріші з його команди, і кінець кінцем увесь бій перемістився саме сюди. Палуба вже була слизька від крові й устелена трупами; не один шалений гез упав тут від меча італійського лейтенанта.

— Сміливіше, сміливіше, відважні мої друзяки! Ближче до мене! З фортеці вже йде підмога! Сміливіше! Сміливіше! — кричав Леоне, звалюючи на палубу одного з ворогів; але замість нього постав, переступивши через труп убитого, новий воїн.

— Уперед, уперед, морські гези! Смерть італійським тиранам!.. Геть ганебний прапор! Стягніть його зі щогли! Впізнаєш мене, ти, італійський негіднику, боягузе, який тільки й уміє, що красти чужих дівчат?!

— Diavolo! — вигукнув лейтенант і застиг від жаху та подиву, але відразу й схаменувся. — То ти не потонув, єретику?! Ха, тим краще! Тоді на ось, жери холодне залізо!

— Ще чого! Міга! Порятунок! Помста! На ось, собако, забирайся до пекла й перекажи вітання своєму поплічникові од Яна Норріса, морського теза!

І генуезець Леоне делла Рота впав у калюжу власної крові. А Ян Норріс, поставивши ногу на груди переможеному, прокричав йому в обличчя:

— Мігу врятовано! Ми захопили судно! Розкажеш про це в пеклі! — І встромив у горло своєму смертельному ворогові морського ножа.

Тим часом попадали мертві й решта генуезців, що не встигли врятуватися втечею; бій на борту «Андреа Доріа» завершився, і гези кинулись до ланцюгів, якими судно було пришвартоване до причалу.

А в капітанській каюті Міга ван Берген лежала безтямна на руках у Яна; потім юнак поніс наречену геть із цього жахливого місця, де вона була в товаристві мертвого капітана Антоніо Валані, — нагору, на свіже повітря.

На кількох суднах, що також стали жертвами нападу, сутички ще тривали, але декотрі з них, захоплені тезами, вже рушили річкою вниз, і крізь ніч несамовито, але злагоджено лунала пісня переможців:

Цю саму мелодію награвав тепер з корми «Андреа Доріа», стоячи обличчям до міста, й сурмач чорної галери; суворі голоси переможців несамовито підхоплювали:

Під ці врочисті доладні звуки з палуби підводилися навіть смертельно поранені гези, а ті, кому співати було вже несила, ворушили самими губами, ніби проказуючи слова пісні. Прийшла до тями від цих звуків і Міга ван Берген; сміючись і плачучи, вона разом з усіма співала в Янових обіймах пісню свободи.

— Бачиш, я додержав слова і тепер під гарматний гуркіт, бемкання дзвонів і звуки сурм везу тебе додому! Ти врятована, Міго, врятована! — радів Ян Норріс.

З боку фортеці один по одному гримнули залпи тривоги. На міських мурах і фортечних валах барабанний дріб злився з першими зляканими криками в порту. Чимдалі гучнішав гамір за мурами й валами цього великого фландрійського міста; не одне пригнічене, охоплене гнівом серце закалатало частіше від цих гордих заборонених звуків, що так зухвало летіли назустріч іспанському барабанному дробу; і що дужче намагалися їх заглушити, то гучнішими вони ставали. Дзвони на всіх вежах били на сполох. Тепер у місті, від фортеці й до самої набережної, все вирувало й дзвеніло; до міського муру, вниз, у бік річки попливли військові прапори.

Але й далі гррдо лунала, перекриваючи цей гармидер, пісня:

Сотні, тисячі сердець за мурами, що їх Пачіотті звів довкола Антверпена, з солодким трепетом дослухалися до цих звуків; у сотень, тисяч людей на очі наверталися сльози.

Та розмірковувати часу не було; чорна галера здійснила свій найславетніший воєнний подвиг, і захоплену здобич належало сховати в безпечному місці. Під прикриттям гармат чорної галери Ян Норріс, тепер командир на галіоні «Андреа Доріа», вивів судно на середину Шельди й повільно поплив попід містом униз за течією. Сім захоплених менших суден уже йшли разом з іншими гезькими суднами попереду; замикала цю процесію чорна галера.

Як зблискували й гуркали гармати на антверпенських укріпленнях! Як жваво відповідали на їхню стрілянину гезькі судна й «Андреа Доріа», який тепер — уже під стягом «злидарів» — плив униз за течією, весело напнувши вітрила на вранішньому вітрі! Як рвав на собі волосся дон Федеріко, довідавшись про таку нечувану подію!

Вогонь з усіх укріплень і фортів уздовж цілої річки!

Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Сьогодні в гезів удача, сьогодні в гезів удача! Що морським гезам до того, добре чи погано стріляють іспанці? Поранених — у трюм, убитих — за борт. Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Ось знов ударив залп із чорної галери навпроти форту Філіппа! Гух, гу-гух, — це Круйське укріплення на брабантському боці.

Але тримайтеся добре, нідерландські хлопці, залишилась остання, але найважча перешкода.

Там, нижче за течією, у вранішньому тумані здіймається форт Ліфкенгек.

Там, нижче за течією, у вранішньому тумані — форт Лілло.

Тепер, гези, усі, хто ще може поворухнути рукою чи ногою, — до гармат.

Хай щастить гезам! Хай щастить гезам!

У Ліфкенгеку все було напоготові; комендант мав досить часу, щоб дати потрібні розпорядження: капітан Херонімо розбудив його ще о другій годині ночі. «Що сталося, сеньйоре?» — запитав полковник, і старий, знизавши плечима, сказав: «Може, заколот у Каллао, а може, бунт в Антверпені. Так чи так, а я прошу вас, сеньйоре, вийти на укріплення». Роздратований з'явився комендант на південно-східний бастіон свого форту й довго стояв, прислухаючись. За чверть години барабани знов закликали залогу на фортечні вали, а ще через годину капітан промовив:

— Сеньйоре полковнику, я наказав би розстріляти всіх вартових, що стояли на чатах сьогодні вночі…

Скільки часу тривала вже гарматна канонада вниз за течією Шельди? Не дивно, що в ліфкенгекському форту все якнайкраще підготували до зустрічі чорної галери!

Насуплений походжав капітан Херонімо туди-сюди перед своєю ротою, і що ближче лунала канонада, то дужче він супився — така вже була в нього вдача. Він грав у цій грі вже так довго, що вона йому просто надокучила — а в тім, ні, не надокучила, а зробилася така сама байдужа, як… як власне дихання. Отож коли з форту Перле примчав верхи навпрошки гонець і привіз перші подробиці про те, що сталося під Антверпеном, капітан Херонімо тільки знизав, за звичаєм, плечима. Як же люто сприйняли цю звістку його товариші! А старий воїн Альби, Реквезена й Фарнезе тільки відвернувся від гінця й пішов до своєї роти.

— І вони й досі сподіваються надіти цьому народові ярмо?! — бурмотів він. — Скільки вже років найкращі сини Іспанії, опора її могутності, складають голови на цій землі! Горе тобі, нещасна батьківщино!..

Гармати на Круйському укріпленні урвали його розмову з самим собою. У вранішньому тумані тихо почав трусити сніг; за три кроки вже нічого не було видно.

— Ну звісно! — й далі бурмотів старий воїн. — Стріляй собі наосліп та прислухайся! Знову вона, ця Богом проклята музика, похоронна пісня могутності й честі Іспанії! Бабах, бабах! Та побережіть же порох, однаково ви їх не знищите!.. Атож, стріляйте собі, стріляйте, а пісня лунає ще голосніше! Чорт, я вже знаю її напам'ять!

І капітан Херонімо під гарматний гуркіт та звуки нідерландських сурм почав нишком наспівувати:

Не встиг він доспівати цих слів, як поруч із ним, посеред його роти, вибухнуло ядро, і шестеро воїнів, убитих, чи поранених, упало на землю. Це ядро прилетіло з генуезького галіона. Судно Яна Норріса, проходячи повз ліфкенгекський форт, відкрило вогонь. Форт одразу ж відповів ураганною стріляниною, проте відчутної шкоди гезам не завдав.

На палубі «Андреа Доріа» стояла поруч із своїм коханим Міга ван Берген. Очі в неї блищали — що їй до іспанських гарматних ядер! Над головами в цієї юної пари переможно маяв гезький стяг, а зірваний Спінолин прапор валявся в них під ногами.

— Ще один повний заряд, хлопці! Вогонь, вогонь! Вогонь на честь Міги, моєї нареченої! — вигукував Ян Норріс, розмахуючи капелюхом. — Он падає за борт брамсель-стеньга! Дарма, не страшно! Ух-xa! Міго, голубко моя, ми вже у відкритому морі! Чуєш, як чорна галера робить своє діло біля форту Лілло?! Ух-xa! Ух-ха! Краще турок, аніж піп! Відкрите море! O Міго, люба моя Міго, дорога моя наречена, як я тебе кохаю!

— О Яне, Яне, так славно своєї нареченої не завойовував іще ніхто! Як багато ти для мене зробив!

— Та що там! — засміявся Ян Норріс. — Всього-на-всього зарубав одного італійського морського лейтенанта й викинув за борт труп італійського капітана. Це чорна галера врятувала тебе й мене! Слава у віках чорній галері!

— Слава! Слава чорній галері! — раділи матроси на «Андреа Доріа», а віддалік ліворуч у відповідь прогримів гарматний залп із чорної галери, що саме проносилася повз мури форту Лілло.

— Облиште мене, — промовив капітан Херонімо до своїх товаришів, що хотіли знести його з фортечного валу. — Дайте мені померти просто неба, так мені буде легше. Прощавайте, друзяки, живіть усі здорові і… і тримайтеся стійко. Я бачу довкола себе самі тільки молоді, юнацькі обличчя… Братове, зичу вам більшого щастя, ніж випало на долю старої армії. Ми свій обов'язок виконали… Розкопайте могили на Еммінгенському полі, на лугах під Мокером, Гембдоурсом і Антверпеном… Не ваша вина, що… ми ще… топчемося… на… одному місці! Живіть… здорові, дру… зі… Стара… армія… сходить у могилу! Прощавайте і… Іспаніє… навік… нещасна… Іспаніє!..

Капітан Херонімо помер. Німотно обступили його офіцери й солдати залоги ліфкенгекського форту.

Гарматний гуркіт змовк. Нідерландські судна щасливо пройшли зі своєю здобиччю повз іспанські фортеці. Але вдалині все ще лунала пісня тисяча п'ятсот шістдесят восьмого року:

Помалу пісня завмирала. Горда гезька ескадра зі своїми трофеями, з кривавими своїми ранами й славою виходила у відкрите море, ховаючись у дедалі густішому тумані.