Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

Осел, медвідь і вовк

Був один коваль, мав віслюка. Доки був віслюк молодий, то любив його коваль, а як ся постарів — не міг його продати, бо ніхто не хотів купити. А коваль взяв та й нагнав його.

Пішов віслюк та й зайшов у ліс. Дивиться: є що пасти. І каже сам до себе: «Було б мені давно потянути, а я так терпів голод». За дві неділі так спасся, що би його ніхто не пізнав, чи то він. А коваль його підкував та й забув відорвати підкови. Він так підкови повирошував на росі, що сі так ясніли, як срібло. Одного разу напасся віслюк та й ліг під дуба. Дивиться: а медвідь іде. А віслюк так ся напудив, що аж увалився. Медвідь дивиться: а підкови так сі блищать. Страх його зібрав. Приходить до віслюка і каже: «Що робиш?» А віслюк каже: «Сплю». Та й ніби витягається так, як уві сні. На весь ліс лоскіт, а медвідь напудився і каже до него: «Ану, чи ти плиту роздушиш так, як я?» А віслюк каже до него: «Що то роздушити? Ану постав креміницю, чи так своїми ногами даш вогню, як я». Взяв віслюк як утне підковами, як посиплить іскри; а медвідь пробує собі своїми ногами та й не міг вдарити, аби вогню дали. Та й уже боїться медвідь віслюка, а віслюк його. Тепер каже медвідь до віслюка: «Будем оба кумпанію тримати».

Прийшов вечір, а медвідь каже до віслюка: «Підем до одного пана в огород, там є що їсти, я буду моркву, а ти капусту». І пішли. Але треба було плисти через воду. Плинуть, а віслюк хоче сі втопити; медвідь дивиться, взяв та й витяг його, каже: «Шкода товариша». І каже йому: «Ти не умієш плисти, що сі топиш». А віслюк каже: «Я вже давно був коло води та й сі єм-сі так купав довго».

Увійшли в огород. Віслюк до капусти як сі присадив та й хрупає у весь огород. А медвідь каже: «Потихо їж». Медвідь вирве моркву та й лиш ще наїлися добре, та й ідуть. А віслюк знов хоче топитися і каже до медведя: «Аби-сь за мнов не йшов, бо я люблю купатися і пірнати дуже люблю». Таки медвідь дивиться, а він уже топиться. Поплив та й виратував з води. Та й ідуть оба, медвідь боїться віслюка, а віслюк медведя. Тепер хоче один в другого утечи. Прийшли під дуба і полягали. Тепер той не спить, і той не спить. Але якось віслюк борше заснув. Уздрів медвідь, що він заснув, а він тогди далі та й утік.

Медвідь біжить що має сили. Здибає його вовк і питається: «Чого так утікаєш?» Медвідь відповідає вовкові: «З таким зійшовим ся був віслюком, що-м не міг утечи від него». А вовк каже: «Ходи, то моє снідання». Медвідь каже: «Я ся бою». А вовк каже: «Може бути, що то якась біда, зв’яжімся хвостами докупи. Як буде бігти за нами, як прийдемо, а ти дужче біжиш та й мене не лишиш».

Зв’язалися хвостами та й ідуть. Проходять, а віслюк як уздрів та й застив там тогди, як крикне. А медвідь! Як зачав медвідь тікати, то аж вовкові хвіст вирвав. Тогди каже вовк: «Буду вже здихати, вже нема життя, вже-м ся наїв віслюка». А медвідь каже: «Я тобі не казав, що не йдім, коли я дужчий, та не міг-єм нічого зробити. Знеміг».

Таке було вовкові з ведмедем, а медведеві з віслюком кумпаніювання. Вовк здох задурно. І так межи народом буває, межи зухвалим. Каже: «Я буду бити». А він так наб’є, що сам загине і конець.