Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

Як лис розсудив ворону з сорокою

Були ворона й сорока і мали на однім дубі обидві гнізда: ворона вище, а сорока нижче. Але ворона виділа, що сорочаче гніздо ліпше, та й вона собі його дуже сподобала і хотіла його від сороки вкрасти.

Одного разу полетіла сорока та й лишила молоді свої діти в гнізді. А ворона як уздріла, що сорока полетіла десь далеко, взяла малі сороки та й кинула лисові, що стояв під дубом, а гніздо перенесла і вклала на своє гніздо. Прилітає сорока до гнізда, а то нема ні гнізда, ні її дітей. Зачали ся сварити й кусати. Каже: «Я лишила тебе, аби-с мені пильнувала мого гнізда, а то нема гнізда. Скажи, де ти його поділа?»

Але чув лис, що вони ся сварять, та й слухає, а відтак каже до сороки: «Я твої діти з’їв, мені твоя сусіда кинула, а твоє гніздо під нев». Тогди сорока каже: «Коли ти мені зробила збитки, я зроблю тобі ще більші». Та й полетіла. Але усе дивилася, як ворона буде де летіти. Ворона знала, що сорока мусить щось їй зробити, та й уже пильнувала.

Але щось у кілька день забула та й полетіла далеко. А сорока тогди узяла гніздо перевернула, гніздо упало. Тогди вона злетіла, понесла гніздо та й кинула в ріку, що була недалеко, і тото гніздо поплило з водов.

Прилітає ворона до гнізда, а гнізда вже нема. Вона тогди в плач. А лис учув, що ворона плаче, прийшов під дуба та й каже: «Не маєш що плакати, бо ти їй зробила збитки, а вона тобі. Та я тебе можу порадити, але що мені за то даш?» А вона каже: «Не маю тобі тепер що дати. Як добре порадиш, то буду тобі носити, що зможу, цілий місяць». Лис на тото пристав та й каже: «То ви з сим обидві мусите шукати такого, щоби вас розсудив». А ворона каже: «Хто би нас розсудив?» А лис каже: «То мусите летіти аж за синє море. Там є такий дуже великий птах, та й він вас розсудить».

І тогди ворона полетіла за сороков шукати. Найшла її та й каже до неї: «Я тобі зле зробила, а ти мені, то мусим іти, щоби нас хтось розсудив». Сорока не хотіла йти, а ворона як зачала, та й сорока послухала, і полетіли аж за синє море. Шукають, а то нема того птаха. Зачали вони ся питати других, тих, що були за морем. А тоті кажуть: «Тут є такий суддя, але аж у лісі».

Прилетіли вони в ліс, здибують лиса та й питаються його, ци він не видів такого птаха, що розсуджує. А лис каже: «Дурні ви. Тут нема такого птаха, що розсуджує. Я сам розсуджую, я вже дуже багато розсудив, та й мені усі дякують за то, що я нікому кривди не роблю». А вони кажуть: «То, може, би ви й нас розсудили? Але, — кажуть, — може, ви нас хочете з’їсти?» Лис каже: «Я би того не зробив, бо мене Бог зіслав, щоби я робив розправу межи його сотворінням. Якби я кого з’їв, в той би-м час умер».

Вони повірили, що він так ласкаво до них балакав, та й розказали, як то було. А він каже: «То так, ти, вороно, сама найбільше завинила. Знаю, що ви вже тепер дуже бідні і не маєте з чого класти собі гнізд, то я вже вас сам споможу, чим зможу. А тепер ходіть до мої хати, трохи відпочинете та й собі підете. Але туда, — каже, — аби-сте уже не йшли, бо то далеко відси, я не можу далеко йти, бо уже старий».

Показав їм багато пір’я та й каже: «А що, се буде добре на гніздо?» А ворона каже: «Добре буде для мене, а для неї треба ще м’якшого».

І що балакали, балакали, а лис заткав діру, аби не повтікали, задушив одну й другу та й так їх розсудив.