Консуело

Розділ 17

Ревнощі Андзолето до графа дещо притихли: його відволікали й жадоба успіху, й палкість Корилли. На щастя, Консуело не мала потреби у високоморальному й пильному захиснику. Охороняючись власною цнотливістю, дівчина уникала зухвалого натиску Дзустіньяні й тримала його на відстані вже тому, що дуже мало про нього думала. Тижнів через два розпусний венеціанець переконався, що в ній іще не пробудилися суєтні пристрасті, які ведуть до розпусти, і він усіляко намагався розбудити їх. Але оскільки це вдалося йому не більше, ніж першого дня, то не відважувався занадто старатися, боячись усе зіпсувати. Якби Андзолето дратував його своїм наглядом, то, можливо, він із досади й поспішив би довести справу до кінця, але Андзолето надавав йому повну свободу дій, Консуело нічого не підозрювала, і графові залишалося тільки намагатися бути люб'язним, очікуючи, поки він зробиться необхідним. Він вправлявся у ніжній запобігливості, витонченому залицянні, намагаючись сподобатися, а Консуело приймала це поклоніння, завзято пояснюючи його волею звичаїв, що панує в аристократичному середовищі, пристрасним захопленням свого покровителя музикою та його природженою добротою. Вона почувала до нього щиру дружбу, глибоку вдячність; він же, відчуваючи від близькості цієї чистої й відданої душі щастя і тривогу, вже побоювався того почуття, яке могло викликати в ній його рішуче освідчення.

У той час як він зі страхом, але й не без задоволення, переживав це нове для нього почуття (трохи втішаючись тією оманою, в якій перебувала вся Венеція стосовно його перемоги), Корилла теж відчувала в собі якийсь переворот. Вона любила якщо не шляхетною, то палкою любов'ю; владна й дратівлива, вона підпала під владу юного Адоніса[84], подібно до хтивої Венери, що закохалася в красеня мисливця й уперше впокорилась і сторопіла перед обраним нею смертним. Вона скорилася настільки, що намагалася навіть здаватися доброчесною, – якість, якої вона зовсім не мала, – і відчувала при цьому якесь солодке й ніжне розчулення: бо ні для кого не секрет, що обожнювання іншої істоти підносить та облагороджує душі, найменш схильні до величі й самовідданості.

Пережите нею потрясіння відбилося й на її обдарованні: у театрі помітили, що вона грає патетичні ролі природніше й з більшим почуттям. Але позаяк її характер і сама сутність її натури були, так би мовити, надламані й для того, щоб викликати таке перетворення, потрібна була внутрішня криза, бурхлива й болісна, вона ослабла фізично в цій боротьбі, і в її оточенні зауважували здивовано – одні зі зловтіхою, інші з переляком, – що вона з кожним днем втрачає свої природні дані. Голос раз у раз підводив її. Коротке дихання і непевність інтонації шкодили блискучій фантазії її імпровізацій. Невдоволення собою й страх остаточно підірвали її сили, і на виставі, що передувала дебюту Консуело, вона співала так фальшиво, зіпсувала стільки блискучих місць, що її друзі, які зааплодували було їй, змушені були замовкнути, почувши навколо невдоволений гомін.

Нарешті великий день настав. Зал був так переповнений, що не було чим дихати. Корилла, вся в чорному, бліда, схвильована, ледь жива, сиділа у своїй маленькій темній ложі, що виходила на сцену; вона тремтіла подвійно, боячись провалу свого коханого й жахаючись при думці про тріумф суперниці. Вся аристократія й усі красуні Венеції, красуючись коштовним камінням і квітами, заповнювали сяюче вогнями триярусне півколо. Франти юрмилися за лаштунками і, за звичаєм того часу, займали частину сцени. Доґареса, в супроводі всіх найважливіших сановників республіки, з'явилась у своїїі ложі біля авансцени. Оркестром мав диригувати сам Порпора, а граф Дзустіньяні очікував на Консуело біля дверей її гримерної, поки вона одягалась. У цей час за лаштунками Андзолето, вбравшись у костюм античного воїна, щоправда з химерним відбитком сучасності, ледве не зомлівши від страху, намагався побадьорити себе кіпрським вином.

Оперу, яку ставили, було написано не класиком, не новатором, не суворим композитором старого часу й не сміливим сучасником. Це був невідомий витвір якогось іноземця. Порпора, щоб уникнути інтриг, які, без сумніву, виникли б серед композиторів-суперників, якби він виконував свій власний твір або витвір іншого відомого композитора, запропонував, – дбаючи насамперед про успіх своєї учениці, – а потім і розучив партитуру «Гіпермнестри»[85]. Це був перший ліричний твір одного молодого німця, в якого не тільки в Італії, але й ніде у світі не було ні ворогів, ні прихильників і якого попросту звали пан Христофор Ґлюк.

Коли на сцені з'явився Андзолето, захоплений шепіт пронісся по залі. Тенор, якого він замінив, чудовий співак, зробив помилку: він пережив себе, пішовши зі сцени, коли в нього вже не було ні голосу, ні краси. От чому невдячна публіка мало шкодувала за ним; і прекрасна стать, що слухає більше очима, ніж вухами, була зачарована, побачивши на сцені замість вугруватого товстуна двадцятичотирирічного юнака, свіжого, як троянда, білявого, як Феб, зі статурою статуї Фідія, справжнього сина лагун: bianco, Crespo є grassotto.[86]

Він був занадто схвильований, аби добре проспівати свою першу арію, але для того, щоб захопити жінок і театральних завсідників, досить було і його чудового голосу, красивих поз і кількох удалих нових пасажів. У дебютанта були чудові дані, перед ним відкривалася блискуча майбутність. Тричі гриміли оплески, двічі викликали молодого тенора з-за лаштунків, за італійським і особливо венеціанським звичаєм.

Успіх повернув Андзолето сміливість, і коли він знову з'явився разом із Гіпермнестрою, страху в ньому ніби й не було. Але в цій сцені загальною увагою заволоділа Консуело: всі бачили й чули тільки її.

– Ось вона! – лунало з усіх боків.

– Хто? Іспанка?

– Так, дебютантка. L'amande del Zustiniani.[87]

Консуело вийшла із серйозним, холодним виглядом і обвела очима публіку; поклоном, у якому не було ні зайвої смиренності, ні кокетства, вона відповіла на залп оплесків своїх покровителів і почала речитатив таким упевненим голосом, з такою грандіозною повнотою звуку, з таким тріумфальним спокоєм, що після першої ж фрази театр задрижав од вигуків захвату.

– Ах, підступний! Він насміявся наді мною! – скрикнула Корилла, метнувши жахливий погляд на Андзолето, що, не стримавшись, глянув на неї з погано прихованою посмішкою, й кинулася в глиб своєї ложі, заливаючись слізьми.

Консуело проспівала ще кілька фраз. У цю хвилину почувся надтріснутий голос старого Лотті:

– Amici miei, questo е un portento![88]

Коли вона виконувала вихідну арію, її десять разів переривали, кричали «біс», сім разів викликали на сцену, у театрі стояв захоплений гомін. Словом, шаленство венеціанських любителів музики виявилося з усім його чарівним і в той же час комічним запалом.

– Чого вони так кричать? – запитувала Консуело, повернувшись за лаштунки, звідки її не переставали викликати. – Можна подумати, що вони збираються побити мене камінням!

Із цієї хвилини Андзолето безумовно відійшов на другий план. Його приймали добре, але тільки тому, що всі були задоволені. Поблажлива холодність до його слабких місць і майже байдужість до вдалого говорили про те, що коли жінкам – цій експансивній і гучній більшості – і подобалася його зовнішність, то чоловіки були про нього невисокої думки й увесь свій захват приберігали для примадонни. Із усіх тих, хто прибув до театру з ворожими намірами, ніхто не зважився висловити хоча б найменшого осуду, і, сказати по правді, не знайшлося й трьох, які встояли б проти стихійного захоплення й непереможної потреби аплодувати новоявленому чуду.

Опера мала великий успіх, хоча в сутності самою музикою ніхто не цікавився. Це була чисто італійська музика, граціозна, помірно патетична, але, як кажуть, у ній іще не можна було вгадати автора «Альцести» і «Орфея»[89]. У ній було мало місць, які б вражали слухачів своєю красою. У першому ж антракті німецького композитора було викликано разом із тенором, примадонною й навіть Клориндою. Клоринда – завдяки протекції Консуело – прогугнявила глухим голосом невиразно свою другорядну роль, обеззброївши всіх красою плечей: Розальба, яку вона заміняла, була надзвичайно худа!

В останньому антракті Андзолето, який увесь час нишком стежив за Кориллою, помітив, що та все більше й більше виходить із себе, і визнав розсудливим зайти до неї в ложу, аби запобігти можливому спалаху. Побачивши юнака, Корилла, як тигриця, накинулася на нього й надавала ляпасів, подряпавши при цьому до крові, так що потім ні білила, ні рум'яна не могли приховати слідів. Ображений тенор приборкав запал коханки, ударивши її кулаком у груди з такою силою, що вона, мало не зомлівши, упала на руки своєї сестри Розальби.

– Негідник! Зрадник! Розбійник! – задихаючись, бурмотіла вона. – І ти й твоя Консуело, ви обоє загинете від моєї руки!

– Нещасна, посмій тільки зробити сьогодні хоч крок, хоч жест, посмій тільки викинути яку-небудь штуку, – і я заколю тебе на очах у всієї Венеції! – прошипів крізь зціплені зуби блідий Андзолето, блиснувши перед її очима своїм незмінним супутником – ножем, яким він володів з майстерністю справжнього сина лагун.

– Він зробить те, що говорить, – із жахом прошепотіла Розальба. – Благаю тебе, скоріше ходімо звідси: тут нам загрожує смерть!

– Так, так, цілком вірно, і пам'ятайте це, – відповів Андзолето, грюкаючи за собою дверима ложі й замикаючи їх на ключ.

Хоча цю трагікомічну сцену й проведено було чисто по-венеціанськи – півголосом, таємниче й блискавично, – все-таки, коли дебютант швидко пройшов із-за лаштунків до своєї гримерної, затуляючи щоку носовою хусткою, всі здогадалися, що сталася маленька сутичка. А перукар, покликаний упорядкувати розпатлані кучері грецького принца й замаскувати отриману ним подряпину, зараз же роздзвонив серед хористів і статистів про те, що щока героя постраждала від кігтиків однієї закоханої кішечки. Перукар цей розумівся на таких ранах і не раз бував повіреним у таких закулісних подіях. Історія ця як оком змигнути оббігла всю сцену, якимось чином перескочила через рампу й пішла гуляти з оркестру на балкон, із балкона в ложі й звідти, вже з різними прикрасами, проникла в глиб партеру. Стосунки Андзолето з Кориллою були ще невідомі, але деякі бачили, як він вився навколо Клоринди, – і ось пішов поголос, що вона в нападі ревнощів до примадонни виколола око й вибила три зуби найкрасивішому з тенорів. Це кинуло в розпач деяких представниць прекрасної статі, але для більшості стало чарівним скандальчиком. Глядачі запитували одне одного, чи не буде припинено виставу й чи не з'явиться колишній тенор Стефаніні догравати роль із зошитом у руках. Але от завіса піднялась. І коли з'явилася Консуело, така ж спокійна й велична, як і спочатку, все було забуто. Хоча роль її сама по собі не була особливо трагічною, Консуело силою своєї гри, виразністю свого співу зробила її такою: вона змусила проливати сльози; і коли з'явився тенор, його подряпина викликала тільки посмішку. Але все-таки через цей сміховинний епізод успіх Андзолето був менш блискучим, аніж міг би бути, і всі лаври цього вечора дісталися Консуело. Її викликали без кінця, їй несамовито, скажено плескали.

Після спектаклю всі вирушили вечеряти до палацу Дзустіньяні, й Андзолето зовсім забув про замкнену в ложі Кориллу, якій довелося зламати двері, щоб вийти звідти. У метушні, яка зазвичай панує в театрі після блискучої вистави, ніхто цього не помітив. Але наступного дня хтось співставив зламані двері з отриманою тенором подряпиною, і це навело багатьох на думку про любовну інтригу, яку Андзолето так ретельно приховував дотепер.

Тільки-но зайняв він місце за більшим столом, навколо якого граф посадив своїх гостей, улаштувавши розкішний банкет на честь Консуело, і відомі венеціанські поети почали вітати співачку щойно складеними на честь її мадригалами й сонетами, як лакей тихенько підсунув під його тарілку записочку від Корилли. Він прочитав крадькома:

«Якщо ти зараз же не прийдеш до мене, я з'явлюся за тобою сама й учиню тобі скандал, хоч де б ти був – хоч на краю світу, хоч в обіймах тричі проклятої Консуело!»

Під приводом раптового нападу кашлю Андзолето вийшов із-за столу, щоб написати їй відповідь. Відірвавши шматочок лінійованого паперу з нотного зошита, що лежав у передпокої, він надряпав олівцем:

«Якщо хочеш, приходь: мій ніж завжди напоготові, так само як моя ненависть і презирство до тебе».

Деспот знав, що для жінки, яка має такий характер, страх був єдиними шорами, погроза – єдиним способом приборкати її. Однак він мимоволі спохмурнів і був неуважливий під час банкету, а тільки-но встали з-за столу, втік і помчав до Корилли.

Він застав нещасну жінку в стані, гідному жалості. За істерикою пішли потоки сліз; вона сиділа біля вікна, розпатлана, з розпухлими від сліз очима. Плаття, яке вона в розпачі розірвала на собі, висіло клаптями на грудях, що здригалися від ридань. Вона відіслала сестру й служницю. Проблиск мимовільної радості осяяв її змучене лице, коли вона побачила того, кого вже не сподівалася більше побачити. Але Андзолето знав її занадто добре, щоб почати втішати. Впевнений, що при першому ж вияві співчуття або каяття в ній прокинуться гнів і жадоба помсти, він вирішив триматися вже взятої на себе ролі – бути невблаганним, і, хоча в глибині душі був зворушений розпачем Корилли, заходився обсипати її найжорстокішими докорами, а потім оголосив, що прийшов попрощатися з нею назавжди. Він довів її до того, що вона кинулася перед ним на коліна й у цілковитому розпачі доповзла до самих дверей, благаючи прощення. Тільки зовсім зламавши й знищивши її, він зробив вигляд, начебто зм'якшився. Дивлячись на цю гордовиту красуню, що валялася біля його ніг, немов Магдалина в розкаянні, упоєний гордістю і якимось незрозумілим хвилюванням, він поступився її несамовитій пристрасті, і вона знову спізнала його пестощі. Але й насолоджуючись із цією приборканою левицею, Андзолето ні на мить не забував, що вона дикий звір, і до кінця витримав роль ображеного володаря, що милостиво погодився вибачити.

Уже починало світати, коли ця жінка, сп'яніла й принижена, сховавши бліде лице в довгому чорному волоссі, обпершись мармуровою рукою на вологий від ранкової роси балкон, почала тихим, лагідним голосом скаржитися на катування, заподіювані їй любов'ю.

– Авжеж, я ревнива, – говорила вона, – і, якщо хочеш, гірша – заздрісна. Не можу перенести, що мою десятилітню славу в одну мить перевершено новою висхідною зіркою, не можу перенести, що жорстока, забудькувата юрба приносить мене в жертву без жалю і співчуття. Коли ти спізнаєш захват успіху та гіркоту падіння, повір, ти не будеш таким суворим і вимогливим до себе, як зараз до мене. Ти кажеш, що я ще сповнена сил, що успіх, багатство, привабливі сподівання – усе це чекає на мене в нових країнах, що я скорю там нових коханців, зачарую новий народ. Нехай навіть це так, але невже, на твою думку, знайдеться на світі хоч щось, що могло б утішити мене в тому, що я покинута всіма друзями, скинута з трону, куди ще при мені піднесено іншого кумира? І ця ганьба – перша в житті, єдина за всю мою кар'єру – впала на мене за твоєї присутності! Скажу більше: ця ганьба – справа твоїх рук, рук мого коханця, першої людини, яку я полюбила, втративши владу над собою, втративши волю. Ти кажеш іще, що я фальшива й зла, що я розіграла перед тобою лицемірне благородство й облудну великодушність, але ж ти сам цього хотів, Андзолето. Я була ображена, – ти зажадав, аби я робила вигляд, начебто я спокійна, і я удавала із себе спокійну. Я була недовірлива, – ти зажадав, аби я вірила у твою щирість, і я повірила. У мене в душі кипіли злість і розпач, – ти мені говорив: смійся, і я сміялась. Я була розлютована, – ти мені велів мовчати, і я мовчала. Що ж мені залишалося робити, як не грати роль, мені невластиву, і приписувати собі мужність, якої в мені немає? А тепер, коли ця напускна мужність залишає мене, коли це катування робиться нестерпним і я близька до божевілля, ти, який сам мусив би пожаліти мене, ти топчеш мене ногами й збираєшся залишити мене вмирати у тім болоті, куди сам же мене й завів. Ах, Андзолето! У вас кам'яне серце, і для вас я варта ціни не більшої, ніж морський пісок, який приносить і відносить хвиля, що набігає. Свари, бий мене, ображай, якщо така потреба твоєї сильної натури, але все-таки в глибині душі пожалій мене! Подумай, якою має бути безмежною моя любов до тебе, якщо я, така погана, якою ти мене вважаєш, заради цієї любові не тільки переношу всі муки, а готова ще й ще страждати… Але послухай, друже мій, – продовжувала вона, ще ніжніше обіймаючи його, – усе, що ти змусив мене вистраждати, – ніщо в порівнянні з тим, що я відчуваю, коли подумаю про твою майбутність і про твоє щастя. Ти загинув, Андзолето, любий мій Андзолето! Загинув безповоротно! Ти не знаєш, не підозрюєш цього! А я – я це бачу й кажу собі: «Нехай мене було б принесено в жертву його марнославству, нехай моє падіння слугувало б його тріумфу, але ні – все це тільки на його погибель, і я – знаряддя суперниці, що наступила ногою на голови нам обом».

– Що хочеш ти цим сказати, божевільна? – скрикнув Андзолето. – Я не розумію тебе.

– А тим часом ти мусив би мене зрозуміти, принаймні зрозуміти все, що сталося сьогодні. Хіба ти не помітив, як публіка, незважаючи на весь захват, викликаний твоєю першою арією, охолола до тебе після того, як проспівала вона? І – на жаль! – вона завжди так співатиме: краще за мене, краще за всіх і, сказати правду, у тисячу разів краще за тебе, мій любий Андзолето… Виходить, ти не бачиш, що ця жінка розчавить тебе й, мабуть, уже розчавила при першій же своїй появі? Не бачиш, що її некрасивість затьмарила твою красу? Так, вона некрасива, я визнаю це, але я знаю також, що такі жінки, сподобавшись, здатні запалити в чоловіках більш божевільну пристрасть, дати їм пізнати більш сильні переживання, ніж найдосконаліші красуні світу… Ти хіба не бачиш, що їй поклоняються, її обожнюють і що всюди, де ти будеш з'являтися разом з нею, ти залишишся в тіні, будеш непомітний? Хіба ти не знаєш, що талант артиста потребує для свого розвитку похвал і успіху так само, як немовля потребує повітря, щоб рости й жити? Невже ти не знаєш, що всяке суперництво вкорочує сценічне життя артиста, а небезпечний суперник поруч із ним – це смерть для нашої душі, це порожнеча навколо нас? Ти бачиш це на моєму сумному прикладі: одного страху перед невідомою мені суперницею, страху, що ти його хотів у мені витравити, було досить, аби я цілий місяць почувалася паралізованою. И чим ближчим був день її тріумфу, тим слабкішим робився мій голос, тим помітніше підупадали мої сили. Але ж я майже не припускала можливості її тріумфу! Що ж буде тепер, коли я на власні очі бачила цей тріумф – безсумнівний, разючий, незаперечний? Знаєш, я вже не можу з'явитися на сцені у Венеції, а певно, що навіть і ніде в Італії: я занепала духом. Відчуваю, що тремтітиму, що буду не в змозі видати жодного звуку… І куди втекти від спогадів про пережите? І чи є місце, звідки мені не доведеться втікати від моєї тріумфуючої суперниці? Так, я загинула, але й ти теж загинув, Андзолето! Ти вмер, не встигнувши насолодитися життям. І коли б я була така зла, як ти запевняєш, я б раділа, штовхала б тебе до твоєї загибелі, була б відомщена, а я з розпачем кажу тобі: якщо ти ще хоч раз з'явишся тут із нею, для тебе у Венеції немає майбутності! Якщо ти супроводжуватимеш її у поїздках, усюди ганьба й приниження підуть за тобою по п'ятах. Якщо ти житимеш на її кошти, ділитимеш із нею розкіш, ховатимешся за її ім'я, ти ледве животітимеш. Хочеш знати, як до тебе ставитиметься публіка? Люди запитуватимуть: «Скажіть, хто цей гарний парубок, якого завжди можна бачити з нею?» І їм дадуть відповідь: «Та ніхто, навіть менше, ніж ніхто, – це або чоловік, або коханець божественної співачки».

Андзолето став похмурий, як грозові хмари, що збиралися в цей час на сході небокраю.

– Ти збожеволіла, моя мила Корилло! – відповів він. – Консуело зовсім не така страшна для тебе, як це малює тобі зараз твоя хвора уява. Щодо мене, то повторюю: я не коханець її і, безумовно, ніколи не буду її чоловіком. Так само як ніколи не буду жити в тіні її широких крил, як жалюгідне пташеня. Нехай вона ширяє! У небесах досить повітря й простору для всіх, кого могутня сила піднесе високо над землею. Глянь на цього горобця – чи не так він привільно літає над каналом, як чайка над морем? Ну, досить цієї бридні! Денне світло жене мене із твоїх обіймів. До завтра! І якщо хочеш, щоб я повернувся до тебе, будь як і раніше лагідною й терплячою. Ти зачарувала мене саме лагідністю й терпінням. Повір, це набагато більше личить твоїй красі, ніж крики й шаленство ревнощів!

Все-таки Андзолето повернувся до себе в похмурому настрої. І тільки в постелі, майже засинаючи, він задав собі питання: хто міг проводжати Консуело додому з графського палацу? Це завжди було його обов'язком, і він ніколи нікому ним не поступався.

– Зрештою, – сказав він собі, кулаком підбиваючи подушку, щоб улаштуватися зручніше, – якщо графові судилось домогтися свого, так, мабуть, для мене ж краще, щоб це сталося скоріше.