Консуело

Розділ 22

Серед західних відрогів Карпатських гір, які відокремлюють Чехію від Баварії й носять у цих місцях назву Bohemer-Wald (Богемський Ліс), ще височів років сто тому старий, дуже великий замок, що називався, не знаю згідно з якою легендою, замком Велетнів. Хоча він здалеку й схожий був на стародавню фортецю, але тепер являв собою лише панську садибу, оздоблену всередині у стилі Людовіка XIV, що вже тоді застарів, але все-таки залишався пишним і шляхетним. Феодальну архітектуру також було піддано доволі вдалим переробкам у тих частинах будинку, де жили графи Рудольштадти, власники цього багатого маєтку.

Ця родина, чеська за походженням, онімечила своє прізвище, зрікшись Реформації в найтрагічніший момент Тридцятилітньої війни[92]. Їх доблесний і шляхетний предок, непохитний протестант, був по-звірячому вбитий бандами солдатів-фанатиків на горі, недалеко від замку. Його вдова, родом саксонка, врятувала життя і статки своїх малих дітей, перейшовши в католицтво й доручивши виховання нащадків Рудольштадта єзуїтам. Через два покоління, коли над безмовною й пригнобленою Чехією остаточно утвердилось австрійське ярмо, а слава й нещастя Реформації, здавалося, були забуті, графи Рудольштадти продовжували жити у своєму маєтку, як благочестиві християни й вірні католики, заможно, але скромно, як добрі аристократи й віддані слуги Марії-Терезії[93]. У давні часи вони виявили чимало доблесті й відваги на службі в імператора Карла VI. І тому всіх дивувало, що останній представник цього знатного й доблесного роду, молодий Альберт, єдиний син графа Християна Рудольштадта, не взяв участі в щойно завершеній війні за престолонаслідування[94] й досяг тридцятирічного віку, не спізнавши й не шукаючи іншої честі й слави, крім тої, яку мав за народженням і станом. Таке дивне поводження збудило підозру імператриці: а чи не є він однодумцем її ворогів? Але коли граф Християн удостоївся честі прийняти імператрицю у своєму замку, він зумів дати їй з приводу поводження сина пояснення, що, напевно, цілком її задовольнили. Зміст бесіди Марії-Терезії з графом Рудольштадтом залишився загадкою для всіх. Якась дивна таємниця огортала домівку цієї набожної й щедрої на добродійність родини, яку майже ніхто із сусідів не відвідував уже років десять; ніякі справи, ніякі розваги, ніякі політичні заворушення не могли змусити Рудольштадтів виїхати зі свого маєтку. Вони платили щедро й безмовно всі військові податки, не виявляючи ніякого хвилювання з приводу небезпеки і нещасть, які загрожували країні в цілому, і, здавалося, жили якимось своїм життям, відмінним од життя інших аристократів, що викликало недовіру до них, хоча їхня діяльність виявлялася тільки в добрих і шляхетних учинках. Не знаючи, чим пояснити це безрадісне, відособлене життя графів Рудольштадтів, їх звинувачували то в мізантропії, то в скнарості. Але оскільки поводження їх спростовувало на кожному кроці й те й інше, то залишалося тільки дорікати їм за апатичність і холодність. Говорили, начебто граф Християн не побажав наражати на небезпеку життя свого єдиного сина й останнього представника роду в цих згубних війнах, а імператриця погодилася прийняти замість його військової служби грошову суму, достатню, щоб спорядити цілий гусарський полк. Аристократичні дами, які мали дочок-наречених, говорили, що граф учинив дуже добре; коли ж вони дізналися, що граф Християн збирається, очевидно, одружувати сина з дочкою свого брата, барона Фрідріха, і що юна баронеса Амалія вже вийшла з монастиря в Празі, де виховувалась, і житиме відтепер у замку Велетнів, біля свого двоюрідного брата, – ці дами в один голос заявили, що замок Рудольштадтів – це вовчий барліг, а мешканці його нетовариські й дикі, одне гірше за іншого. Лише кілька непідкупних слуг і відданих друзів знали сімейну таємницю та свято зберігали її. Якось увечері ця поважна родина сиділа за столом, щедро заставленим дичиною й тими ситними стравами, якими в той час іще харчувалися наші предки в слов'янських землях, хоча вишуканість двору Людовіка XV уже змінила звички більшої частини європейської аристократії. Величезний камін, де палали товсті дубові колоди, поширював тепло у величезній похмурій залі. Граф Християн щойно прочитав гучним голосом молитву, яку решта членів родини вислухали стоячи. Численні служники – всі літні, статечні, з довгими вусами, у національних костюмах, у широких шароварах мамлюків[95], – неквапливо прислуговували своїм високоповажним панам. Капелан[96] замку зайняв місце по праву руку графа, а його племінниця, юна баронеса Амалія, по ліву – з боку серця, як полюбляв говорити граф із виглядом батьківським і суворим. Барон Фрідріх, його молодший брат, якого він завжди називав своїм «молодим» братом (йому ще не було шістдесяти), сів навпроти. Каноніса[97] Вінцеслава Рудольштадт, його старша сестра, поважна сімдесятирічна особа, надзвичайно худа й з величезним горбом, усілася на одному краю стола, а граф Альберт, син графа Християна й наречений Амалїї, блідий, неуважливий і похмурий, розташувався на іншому, напроти своєї достойної тітки.

Із усіх цих мовчазних людей Альберт, звичайно, менш аніж будь-хто хотів і міг внести пожвавлення в трапезу. Капелан був такий відданий своїм хазяям і так шанував главу родини, що говорив лише тоді, коли бачив по очах графа, що той бажає цього. Граф же був людиною такого спокійного, зосередженого складу, що майже ніколи не шукав в інших відволікання від власних думок.

Барон Фрідріх був людиною менш глибокого розуму, але більш жвавий і діяльний. Такий же лагідний і доброзичливий, як і старший брат, він не мав його здібностей, і в ньому було менше внутрішнього вогню. Його релігійність була тільки звичкою й дотриманням пристойності. Єдиною його пристрастю було полювання; він проводив на ньому цілі дні й повертався ввечері аж ніяк не втомлений – організм у нього був воістину залізний, – але весь червоний, захеканий, голодний. Він їв за десятьох, а пив за тридцятьох. За десертом він зазвичай пожвавлювався, й одразу починалися його нескінченні розповіді про те, як його собака Сапфір зацькував зайця, як інший собака, Пантера, вистежив вовка, як знявся в повітря його сокіл Атілла. Його вислуховували з терплячою добродушністю, після чого барон, сидячи біля каміна у великому кріслі, оббитому чорною шкірою, непомітно засинав і спав так доти, поки аж дочка будила його, кажучи, що настав час лягати в постіль.

Найбалакучішою зі всієї родини була каноніса. Її можна було назвати навіть базікою: адже принаймні двічі на тиждень вона по чверті години обговорювала з капеланом генеалогію чеських, саксонських і угорських родів. Вона знала як свої п'ять пальців усі родоводи, починаючи від королів і закінчуючи найбільш зубожілим дворянином.

Що ж стосується графа Альберта, то в його зовнішності було щось страхаюче й урочисте. У кожному жесті його відчувалась якась прикмета, у кожному слові чувся вирок. Чомусь (зрозуміти це, мабуть, міг тільки добре обізнаний із сімейною таємницею), варто було Альбертові відкрити рот, – що, треба сказати, траплялося далеко не щодня, – як і рідні й служники з глибоким страхом і ніжною, болісною тривогою поверталися в його бік, – усі, за винятком юної Амалїї, що ставилася здебільшого з роздратуванням і глузуванням до слів свого двоюрідного брата. Одна вона насмілювалася, залежно від настрою, то зневажливо, то жартівливо відповідати йому.

Ця молода білява дівчина, рум'яна, жвава й гарної статури, була надзвичайно вродлива. Коли камеристка, прагнучи розігнати її тугу, називала юну баронесу перлиною, та відповідала їй: «На жаль! Як перлина схована у своїй черепашці, так і я похована в надрах моєї нуднющої родини – у цьому жахливому замку Велетнів».

З наведених слів читачеві ясно, яку жваву пташинку було ув'язнено в цій нещадній клітці.

Того вечора врочисте мовчання, що панувало зазвичай у графській родині, особливо за першою стравою (обоє старих аристократів, каноніса й капелан, мали солідний апетит, який не зраджував їх ні в яку пору року), було порушено графом Альбертом.

– Яка жахлива погода! – мовив він, важко зітхаючи.

Усі з подивом перезирнулися. Сидячи більше години за столом у залі із зачиненими дубовими віконницями, вони й не підозрювали, що за цей час погода погіршилась. Цілковита тиша панувала зовні й усередині, і ніщо не передвіщало грози, що насувалася.

Проте ніхто не зважився суперечити Альбертові, лише Амалія знизала плечима. Після хвилинної тривожної перерви знову застукотіли виделки, і служники почали повільно переміняти страви.

– Невже ви не чуєте, як буйствує вітер серед ялин Богемського Лісу? Невже оглушливе ревіння потоку не долітає до вас? – іще голосніше запитав Альберт, пильно дивлячись на батька.

Граф Християн нічого не відповів, а барон, який мав звичку завжди з усіма погоджуватися, сказав, не зводячи очей зі шматка дичини, який він у цю хвилину різав із такою енергією, начебто це був граніт:

– Дійсно, вітер при заході сонця, передвіщає дощ. Досить імовірно, що завтра буде кепська погода.

Альберт якось дивно посміхнувся, і знову все поринуло в похмуре мовчання; але не минуло й п'яти хвилин, як страшний порив вітру, від якого задеренчали шибки величезних вікон, завив, заверещав, ударив, як батогом, по воді, що наповнювала рів, і помчав увись, до гірських вершин, з таким пронизливим і жалібним стогоном, що всі зблідли, крім Альберта, який так само загадково посміхнувсь, як і першого разу.

– У цю хвилину, – мовив він, – гроза жене до нас одну душу. Добре було б, якби ви, пане капелане, помолилися за тих, хто подорожує в наших суворих горах у таку жахливу бурю.

– Я молюся щогодини й од усієї душі, – відповів тремтячий капелан, – за тих, хто мандрує тяжкими шляхами життя, серед бур людських пристрастей.

– Не відповідайте йому, пане капелане, – сказала Амалія, не звертаючи уваги на погляди й знаки, що попереджали її з усіх боків, аби вона не продовжувала цієї розмови. – Ви добре знаєте, що мій кузен знаходить приємність у тому, що мучить інших, говорячи загадками. Що стосується мене, то я зовсім не схильна розгадувати їх.

Граф Альберт, здавалося, звертав не більше уваги на зневажливий тон своєї двоюрідної сестри, ніж вона – на його дивні міркування. Він поставив лікоть просто на свою тарілку, що майже завжди стояла перед ним порожня й чиста, і вп'явся поглядом у камчатну скатертину, немов рахуючи на ній квіточки й зірочки, – насправді ж поринулий у якусь захоплену думу.