Консуело

Розділ 18

Коли Андзолето прокинувся, він відчув, що прокинулися також і його ревнощі до графа Дзустіньяні. Тисячі суперечливих почуттів вирували в його душі, і насамперед нове почуття – заздрість до таланту й успіху Консуело, яку напередодні розбудила в ньому Корилла. Заздрість ця зростала в ньому в міру того, як він знову й знову порівнював тріумф своєї нареченої із власним, як здавалося його ображеному самолюбству, провалом. Потім його почала мучити думка, що, можливо, не тільки в очах суспільства, але й насправді його буде відтиснено від цієї жінки, що стала відразу і знаменитою і всемогутньою, жінки, чиєю єдиною великою любов'ю він був іще вчора. Заздрість і ревнощі боролися в ньому, і він не знав, якому із цих почуттів віддатися, щоб заглушити інше. Йому уявлялися два результати: або відвезти Консуело з Венеції й тим самим від графа й вирушити разом із нею шукати щастя, або, поступившись нею суперникові, самому втікати якнайдалі й там здобувати самому успіх, який вона вже не зможе затьмарити. Усе більше й більше мучачись цією нерішучістю, Андзолето, замість того щоб знайти заспокоєння у своєї справжньої подруги – Консуело, кинувся знов у вир, вирушивши до Корилли. Та підклала до жару вогню, доводячи навіть енергійніше, ніж напередодні, всю невигідність його становища.

– Нема пророка у своїй країні, – говорила вона, – і тобі не слід жити в місті, де ти народився, де тебе бачили шарпаком, який бігав по площах, де всяке може сказати (адже аристократи страх як люблять хвастатися благодіяннями, часом навіть уявлюваними, які вони роблять артистам): «Я опікувався ним»; «я перший помітив у ньому талант»; «це я порекомендував його такому-то»; «це я віддав перевагу йому над тим-то». Занадто довго жив ти тут на вулиці, мій бідолашний Андзолето, і тому, перш ніж довідатися про твій талант, усі вже помітили твоє красиве лице. Не так-то легко привести в захват людей, у яких ти за гроші гріб на гондолах, виспівуючи уривки з Тассо, або бігав за дорученнями, щоб заробити собі на вечерю. Консуело, непоказна, звикла до усамітненого життя, уявляється тут чужоземною дивовижею. До того ж вона іспанка, і в неї не венеціанська говірка. Її красива, хоча трохи дивна вимова сподобалася б усім, навіть якби вона була огидною, тому що вона нова для слуху. Три чверті твого невеликого успіху в першому акті тобі дала краса, а в останньому акті до неї вже придивилися.

– Додайте до цього, що те садно під оком, яким ви мене нагородили і якого мені не варто було б ніколи вам прощати, неабияк зменшило цю мою останню, незначну перевагу.

– Ця перевага, можливо, й мізерна в очах чоловіків, але вона дуже велика в очах жінок. Завдяки жінкам ти будеш панувати в салонах; без допомоги чоловіків ти провалишся на сцені. А як можеш ти захопити, зацікавити чоловіків, коли твоїм суперником є жінка – жінка, яка не тільки полонить серйозних любителів співу, але оп'яняє своєю грацією, своєю жіночністю навіть і тих чоловіків, які нічого не тямлять у музиці. О, скільки потрібно було таланту і знання Стефаніні, Саверіо й усім чоловікам, які з'являлися зі мною на сцені й хотіли зі мною боротися!

– У такому разі, люба Корилло, мені було б не менш ризиковано з'являтися на сцені з тобою, ніж із Консуело. І якби я надумав вирушити слідом за тобою до Франції, твої слова були б для мене гарним застереженням.

Ця фраза, що вирвалася в Андзолето, була променем світла для Корилли. Вона зрозуміла, що домоглася більшого, ніж очікувала, бо думка покинути Венецію вже, мабуть, дозрівала в голові її коханця. Тільки-но в неї блиснула надія відвезти його із собою, вона пішла на все, щоб спокусити його цим планом. Вона применшила, наскільки могла, свої достоїнства, з безмежною скромністю запевняючи, що вона значно нижча своєї суперниці, що вона взагалі не настільки велика артистка, не настільки красива жінка, щоб запалювати публіку. А позаяк це було, по суті, більш вірно, ніж вона думала, то їй і неважко було переконати в цьому Андзолето: він же ніколи не помилявся стосовно неї і завжди вважав Консуело незмірно вищою за неї. Отже, під час цього побачення їхня спільна робота і втеча були майже вирішені. Андзолето дійсно серйозно подумував про це, хоча про всяк випадок і залишав собі лазівку для відступу.

Корилла, бачачи, що в Андзолето ще залишаються якісь сумніви, почала наполягати на продовженні його дебютів, пророкуючи, що в цих нових виступах він доможеться більшого успіху. У душі вона була переконана у протилежному й розраховувала, що невдачі остаточно відвернуть його й від Венеції, й від Консуело…

Вийшовши від коханки, Андзолето попрямував до своєї подруги; його нестримно тягло до неї. Вперше він почав і завершив день без її чистого поцілунку в чоло. Але після того, що сталося в нього з Кориллою, йому було соромно бачити свою наречену, і він старався запевнити себе, начебто йде до неї лише для того, щоб переконатися в її зраді, упевнитися в тім, що вона розлюбила його. «Поза всяким сумнівом, – говорив він собі, – граф скористався нагодою, а тут іще досада самої Консуело, викликана моїм зникненням! Просто неймовірно, щоб такий розпусник, як він, провівши з сердегою ніч наодинці, не спокусив її». Однак при самій думці про це на чолі в нього виступав холодний піт, серце розривалося на частини, й він прискорював крок, не сумніваючись у тому, що Консуело, мабуть, у розпачі, мучиться докорами сумління, ридає… Але відразу якийсь внутрішній голос, заглушаючи все інше, підказував йому, що така чиста, шляхетна істота не може настільки раптово й ганебно впасти, і, сповільнюючи крок, він думав про себе самого, про мерзенність свого поводження, про свій егоїзм, марнославство, облудність, про все погане, чим сповнені були його життя й совість.

Коли він прийшов, Консуело у своєму чорному платтячку сиділа за столом, така ж, як завжди: в її погляді та в усій істоті її відчувалися спокій, доброчесність. Зі звичайною радістю вона кинулася йому назустріч і почала розпитувати із занепокоєнням, але без найменшого докору чи недовіри, як він провів час без неї.

– Я нездужав, – відповів Андзолето, пригнічений усвідомленням свого глибокого падіння. – Пам'ятаєш, я вдарився головою об декорацію – я ще показував тобі слід? Тоді я сказав тобі, що це дрібниці, але потім у мене так розболілася голова, що мені довелося піти з палацу Дзустіньяні – я боявся там знепритомніти – і весь ранок пролежав у ліжку.

– Ах, боже мій! – вигукнула Консуело, цілуючи садно, залишене її суперницею. – Скажи, тобі було боляче? Боляче й тепер?

– Ні, зараз мені набагато краще. Забудь про це. Краще скажи мені, як ти сама повернулася вночі додому?

– Сама? О ні, граф проводжав мене додому у своїй гондолі.

– Так я й знав! – скрикнув Андзолето якимось дивним голосом. – І, звичайно… залишившись наодинці з тобою, чого тільки не наговорив тобі… яких тільки люб'язностей не наспівав!

– А що б він міг сказати мені такого, чого не говорив уже сто разів при всіх? Граф, щоправда, балує мене й, мабуть, міг би розвинути в мені марнославство, якби я не остерігалася цього пороку… До того ж ми не були з ним наодинці: мій добрий учитель теж захотів провести мене. О, це чудесний друг!

– Який учитель, який чудесний друг? – перепитав неуважливо Андзолето, вже заспокоївшись і думаючи про інше.

– Як який? Та Порпора ж, звичайно! Про що це ти раптом замислився?

– Я думаю про твій учорашній тріумф. Звичайно, і ти думаєш про нього?

– Присягаюся тобі, менше, ніж про твій!

– Про мій! Не знущайся наді мною, мила Консуело! Мій успіх був такий жалюгідний, що більше нагадував провал.

Консуело навіть зблідла від здивування. При всій своїй дивній витримці вона була недостатньо холоднокровна, щоб оцінити різницю між оплесками, що випали їй і тому, кого вона любила. При таких оваціях найдосвідченіший артист може помилитись і сприйняти підтримку з боку клакерів за гучний успіх. Консуело, ледве не злякавшись цього страшного галасу, не могла в ньому розібратися й не помітила переваги, відданої їй над Андзолето. У простоті щиросердечній вона покартала його за надмірну вимогливість до долі, але, бачачи, що їй не вдається ні переконати його, ні розігнати його тугу, заходилася лагідно дорікати йому за те, що він занадто любить славу й занадто великого значення надає прихильності юрби.

– Я завжди говорила, – сказала вона, – що плоди мистецтва куди дорожчі тобі, ніж саме мистецтво. А от мені здається, позаяк зробив усе, що міг, і усвідомлюєш, що це зроблено добре, то трошки більше, трошки менше похвал нічого не додають до чуття внутрішнього задоволення. Пам'ятаєш, що мені сказав Порпора, коли я вперше співала в палаці Дзустіньяні: «Той, хто істинно любить мистецтво, нічого не боїться».

– Ти і твій Порпора можете живитися прекрасними висловами, – перебив її Андзолето з досадою. – Немає нічого легшого, як філософствувати із приводу прикростей життя, знаючи тільки її радості. Порпора, хоча бідний і має ворогів, усе-таки знаменитий. Він достатньо за своє життя зірвав лаврів, аби тепер його кучері спокійно сивіли під їхнім покровом. А ти, почуваючи свою непереможність, не знаєш, що таке страх. Одразу, одним стрибком піднявшись на верхню приступку сходів, ти дорікаєш людину, яка не так міцно, як ти, стоїть на ногах, у тім, що в неї паморочиться голова. Це не великодушно, Консуело, і вкрай несправедливо. А потім твій довід не стосується мене: ти говориш, що треба нехтувати схвалення публіки, задовольняючись власним. Ну, а якщо в мені немає цього внутрішнього усвідомлення, що я співав добре? Хіба ти не бачиш, що я страшенно незадоволений собою? Хіба ти сама не помітила, що я був огидний? Хіба ти не чула, як кепсько я співав?

– Ні, тому що це не так. Ти був ні кращий, ні гірший, ніж завжди. Хвилювання майже не відбилося на твоєму голосі; втім, воно ж швидко й розвіялось. І те, що ти добре знав, вийшло в тебе добре.

– А те, чого я не знав? – запитав Андзолето, спрямувавши на неї свої великі чорні очі, під якими від утоми й прикрості з'явилися чорні кола.

Консуело зітхнула й, помовчавши трохи, мовила, цілуючи його:

– А те, чого ти не знаєш, треба вивчити. Якби тільки ти захотів серйозно позайматися на репетиціях… Адже, пам'ятаєш, я тобі говорила… Але до чого докори, – треба скоріше виправити, що можна. Давай займатися хоч по дві години на день, і ти побачиш, як швидко ми з тобою переборемо всі труднощі.

– Хіба цього можна досягти за один день?

– Звичайно, ні, та не довше, ніж за кілька місяців.

– Але ж я співаю завтра й знову виступаю перед публікою, що більше судить про мене за моїми вадами, ніж за достоїнствами.

– Але ця ж публіка помітить і твої успіхи.

– Хтозна! А що, коли вона ставиться до мене вороже?

– Вона вже довела тобі протилежне.

– Так! І ти вважаєш, що вона була до мене поблажлива?

– Так, любий, вважаю: там, де ти бував слабкий, публіка все-таки ставилася до тебе доброзичливо, а коли ти бував на висоті – вона віддячувала тобі належним чином.

– Але, в очікуванні кращого, зі мною укладуть найжалюгідніший ангажемент.

– Граф – сама щедрість, він не скупиться на гроші. До того ж хіба він не пропонує мені стільки, що ми обоє зможемо жити більш ніж розкішно?

– Прекрасно! Виходить, я, на твою думку, житиму твоїми тріумфами?

– А хіба я мало жила на твої кошти?

– Тут справа навіть не в грошах. Нехай він мені платить небагато – це мені байдуже, але раптом він запросить мене на другі або на треті ролі.

– У нього немає нікого під рукою на перші; він давно вже розраховує на тебе й має на увазі тільки тебе. До того ж він дуже до тебе прихильний. Ти гадав, що він буде проти нашого шлюбу? Навпаки, він, очевидно, навіть бажає цього й часто мене запитує, коли нарешті я запрошу його на весілля.

– Он як! Чудово! Надзвичайно вдячний вам, пане графе!

– Що ти хочеш цим сказати?

– Нічого. Тільки дуже жаль, Консуело, що ти не втримала мене від дебюту доти, поки мої вади, які так добре тобі відомі, не було б виправлено за допомогою серйозної роботи. Адже, повторюю, ти добре знала про ці вади.

– А хіба я не була відверта з тобою? Скільки разів я тебе попереджала! Але ти завжди заперечував мені, що публіка зовсім нічого не розуміє. І, довідавшись про твій блискучий успіх, після того як ти вперше співав у салоні графа, я подумала, що…

– Що світські люди тямлять у цьому не більше за простих смертних?

– Я подумала, що на твої достоїнства звернуть більше уваги, ніж на твої слабкі сторони. Так, здається, так воно й було, і у світських цінителів, і у звичайної публіки.

«По суті, вона має рацію, – подумав Андзолето. – І якби я тільки міг відкласти свої дебюти… Але я ризикую бути заміненим іншим тенором, а той, уже звичайно, не поступиться мені своїм місцем».

– Скажи-но, які в мене вади, – попросив він Консуело, пройшовшись кілька разів по кімнаті.

– Ті, про які я не раз тобі говорила: занадто багато сміливості й мало підготовки; підйом скоріше гарячковий, ніж відчутий; у драматичних місцях більше надуманості, ніж почуття. Ти недостатньо ясно уявляєш собі роль у цілому. Розучивши її уривками, ти бачиш у ній тільки ряд більш або менш блискучих місць. Ти не вловив у ролі ні поступового розвитку її, ні висновку. Думаючи тільки про те, як блиснути своїм прекрасним голосом і деяким умінням, ти показав усього себе відразу, при першому ж виході. При найменшій можливості ти гнався за ефектами, але всі твої ефекти були однакові. Уже наприкінці першого акту публіка знала тебе напам'ять, але, не підозрюючи, що це все, чекала від тебе ще чогось незвичайного, а цього в тобі саме й не виявилося. Піднесеність зникла, і голос ослаб. Ти відчув це сам і щосили став форсувати й те й інше. Цей маневр публіка зрозуміла, і от чому, на великий твій подив, вона залишалася холодною в тих місцях, коли тобі здавалося, що ти найбільш патетичний… У цю хвилину вона бачила в тобі не артиста, захопленого пристрастю, а тільки актора, що жадає успіху.

– А як же, скажи, роблять інші? – тупнувши ногою, вигукнув Андзолето. – Хіба я не чув усіх, кому останні десять років аплодувала Венеція? Хіба старий Стефаніні не кричав, коли бував не в голосі? І це не заважало публіці несамовито йому аплодувати.

– Це правда. Але я не вважаю, щоб тут із боку публіки було нерозуміння. Імовірно, пам'ятаючи старі його заслуги, вона не хотіла дати йому відчути його занепад.

– Ну, а Корилла, цей скинутий тобою кумир, хіба вона не форсувала свого голосу, хіба не робила зусиль, які було болісно не тільки слухати, але навіть бачити? Хіба вона була справді захоплена пристрастю, коли її підносили до небес?

– Саме тому, що я знаходила всі її прийоми фальшивими, ефекти – огидними, а спів і гру – позбавленими смаку й величі, я й була, так само як ти, переконана в тім, що публіка розуміє не занадто багато, і вийшла на сцену так спокійно.

– Ах, Консуело, люба, як ти ятриш мою рану, – важко зітхаючи, проговорив Андзолето.

– Чим, мій любий?

– І ти ще запитуєш! Ми помилялися з тобою, Консуело. Публіка все розуміє. Там, де бракує знання, їй підказує серце. Публіка – це дитя, вона хоче, щоб її розважали й розчулювали. Вона задовольняється тим, що їй дають, але тільки покажи їй краще – вона зараз же починає порівнювати й розуміти. Корилла фальшивила, у неї не вистачало дихання, але ще тиждень тому вона могла зачаровувати. З'явилася ти, і Корилла загинула; вона знищена, похована. Якби вона виступила тепер – її освистали б. Якби з'явився я з нею, успіх мій був би так само запаморочливий, як тоді, коли я вперше співав у графа після неї. Але поруч із тобою я померк. Так мало бути, і так буде завжди. Публіці подобалася мішура, вона фальшиве каміння сприймала за коштовне й була ним засліплена. Але ось їй показали діамант, і вона вже сама не розуміє, як могли так грубо обманювати її. Більше терпіти фальшивих діамантів вона не бажає й відкидає їх. У цьому ж бо, Консуело, й полягає моє нещастя: я – венеціанське скельце – виступив разом із перлиною з дна морського…

Консуело не зрозуміла, скільки було правди й гіркоти у словах її нареченого. Вона приписала їх його любові й на всі ці, як їй здавалося, милі лестощі, сміючись, відповіла усмішками й поцілунками. Вона запевнила Андзолето, що він перевершить її, якщо тільки захоче постаратись, і відродила в ньому мужність, доводячи, що співати, як вона, зовсім легко. Вона говорила це щиро, бо для неї не існувало труднощів і вона не підозрювала, що праця для тих, хто її не любить і в кого немає посидючості, є головною й непереборною перешкодою.