Консуело

Розділ 27

– Під час відсутності Альберта граф і каноніса будували багато всяких планів про майбутність свого дорогого хлопчика, особливо про його одруження. З його красою, ім'ям і все ще дуже значним статком Альберт міг розраховувати на найкращу партію. Одначе в тому разі, коли б залишки апатії й відлюдкуватості перешкодили його світським успіхам, його рідні, що обожнювали його, тримали для нього про запас молоду дівчину з таким же знатним ім'ям, як і в нього самого, – його двоюрідну сестру, що носить те ж прізвище. Єдина дочка, вона була не така багата, як він, але досить гарна собою – такими бувають у шістнадцять років дівчатка, красиві свіжістю молодості. Ця молода особа – баронеса Амалія фон Рудольштадт, ваша покірна слуга й ваша нова подруга.

«Вона, – говорили між собою старі, сидячи біля каміна, – не бачила ще жодного чоловіка. Вихованка монастиря, вона з радістю вийде заміж, аби тільки вирватися звідти. Претендувати на кращу партію вона не може. А що стосується дивацтв, які можуть зберегтись у характері її двоюрідного брата, то спогади дитинства, споріднення, кілька місяців близькості з нами, звичайно, все згладять і змусять її, хоча б із родинного почуття, мовчазно переносити те, чого, можливо, не стерпіла б чужа». У згоді мого батька вони не сумнівалися: по правді сказати, власної волі в нього ніколи не було, все життя він діяв так, як хотіли його старший брат і сестра Вінцеслава.

Після двох тижнів уважного спостереження дядько й тітка зрозуміли, що останньому нащадкові їхнього роду, внаслідок меланхолійності й цілковитої замкнутості характеру, не судилося вкрити їхнє ім'я новою славою. Молодий граф не виявляв ані найменшого бажання відзначатися на якому-небудь полі діяльності: його не тягло ні до військової кар'єри, ні до цивільної, ні до дипломатичної. На всі пропозиції він відповідав із покірним виглядом, що готовий підкоритися волі батьківській, але що йому самому не потрібно ні розкоші, ні слави. По суті, апатичний характер Альберта був повторенням, але в більшій мірі, характеру його батька, в якого терпіння межує з байдужістю, а скромність є чимось на зразок самозречення. Що виставляє мого дядька в трохи іншому світлі й чого немає в його сина, так це його гаряча, притому позбавлена всякої пихатості й марнославства, відданість громадському обов'язку. Альберт, здавалося, визнавав тепер сімейні обов'язки, але до громадських обов'язків, як ми їх розуміємо, ставився, очевидно, не менш байдуже, ніж у дитячі роки. Наші батьки, його й мій, воювали під знаменами Монтекукулі[110] проти Тюренна[111]. У війну вони вносили фанатизм, підігрітий свідомістю імперської величі. У той час уважалось обов'язком сліпо коритися й сліпо вірити своїм владарям. Наш більш освічений час зриває ореол із монархів, і сучасна молодь насмілюється не вірити ні імператорській короні, ні папській тіарі. Коли дядько намагався розбудити в синові давній лицарський запал, він прекрасно бачив, що всі його промови зовсім нічого не говорять цій скептично налаштованій людині, яка до всього ставиться з презирством.

«Якщо вже це так, не будемо йому суперечити, – вирішили дядько з тіткою, – не будемо шкодити цьому й без того сумному видужанню, в результаті якого замість розлюченого юнака нам повернули згаслого чоловіка. Нехай живе собі спокійно, як йому хочеться. Нехай буде посидющим ученим-філософом, як деякі з його предків, або ж пристрасним мисливцем, подібно до нашого брата Фрідріха, або справедливим поміщиком, що творить добро, яким старається бути його батько. Нехай він веде відтепер спокійне, сумирне життя старого; він буде першим із Рудольштадтів, що не знає молодості. Але позаяк не можна допустити, щоб із ним згас і наш рід, треба скоріше оженити його, щоб спадкоємці нашого імені заповнили цю прогалину на блискучих сторінках нашої історії. Хтозна, можливо, з волі провидіння лицарська кров його предків, мовби відпочиваючи в ньому, завирує з новою силою й відвагою в жилах його нащадків?»

І відразу було вирішено поговорити з Альбертом про одруження.

Спочатку торкнулися цього питання злегка, але, бачачи, що він і до одруження ставиться з такою ж байдужістю, як до всього іншого, почали говорити з ним більш серйозно й наполегливо. Він заперечував, посилаючись на свою соромливість, на невміння поводитись у жіночому товаристві.

«Треба правду сказати, – говорила тітонька, – що, якби я була молодою жінкою, такий похмурий претендент, як наш Альберт, уселив би мені більше страху, ніж бажання вийти за нього заміж, і я б навіть горб свій не проміняла на його слова».

«Виходить, нам потрібно вдатися до останнього засобу, – вирішив дядько, – одружити його з Амалією. Він знав її дитиною, дивиться на неї як на сестру, тому буде з нею менш соромливий. А оскільки вона характеру веселого й рішучого, то своєю життєрадісністю може вивести нашого Альберта з цієї меланхолії, якій він усе більше й більше піддається».

Альберт не відхилив цього проекту, але й не висловився за нього, – він тільки погодився побачитись зі мною й ближче познайомитися. Вирішено було ні про що мене не попереджати, щоб позбавити образи відмови, завжди можливої з його боку. Написали про це моєму батькові та, діставши його згоду, почали зараз же клопотати перед папою про дозвіл на наш шлюб, необхідний через близьке споріднення. Тим часом батько взяв мене з монастиря, й одного прекрасного ранку ми під'їхали до замку Велетнів. Насолоджуючись свіжим сільським повітрям, я з нетерпінням чекала хвилини, коли побачу свого нареченого. Добрий мій батько, сповнений надій, уявляв, начебто я нічого не знаю про шлюбний проект, а сам у дорозі, не зауважуючи цього, все мені вибовкав.

Перше, що мене вразило в Альберті, це його краса та шляхетна постава. Зізнаюся вам, дорога Ніно, що моє серденько сильно забилося, коли він поцілував мені руку, і протягом кількох днів кожний його погляд, кожне слово приводили мене в захват. Його серйозність анітрошки не відштовхувала мене, а він, здавалося, не відчував у моїй присутності ні найменшої незручності. Як у дні дитинства, він говорив мені «ти», і коли, з побоювання порушити світські пристойності, намагався поправитися, рідні дозволяли йому це й навіть просили зберегти свою колишню фамільярність у стосунках зі мною. Моя веселість часом викликала в нього невимушену усмішку, і наша добра тітонька, не тямлячи себе від захвату, приписувала мені всю честь цього зцілення, яке вже вважала остаточним. Словом, він ставився до мене лагідно, як до дитини, і поки що я задовольнялася цим, упевнена, що в недалекому майбутньому він зверне більш серйозну увагу на мою задерикувату усмішку й на мої гарні туалети, на які я не скупилася, щоб йому сподобатися.

Одначе незабаром, на мою прикрість, мені довелось переконатися, що він дуже мало цікавиться моєю зовнішністю, а туалетів просто не помічає. Якось тітонька звернула його увагу на чарівне лазурово-блакитне плаття, що чудово окреслювало мою фігуру. А він почав запевняти, що плаття яскраво-червоне. Тут абат, його гувернер, великий любитель компліментів, бажаючи дати йому урок чемності, втрутився, говорячи, що він відмінно розуміє, чому граф Альберт не розгледів кольори мого плаття. Здавалося б, моєму кузенові випадала нагода сказати мені яку-небудь люб'язність із приводу троянд на моїх щоках і золота мого волосся. Але він тільки сухо заперечив абатові, що відрізняти кольори вміє не гірше за нього й що плаття моє червоне, як кров.

Не знаю чому, але ці дивні слова й брутальність викликали в мені тремтіння. Я глянула на Альберта, і мені раптом стало страшно від виразу його очей. Із цього дня я стала більше боятися його, ніж любити. Незабаром я зовсім його розлюбила, а тепер і не боюся й не люблю. Я просто жалію його – і тільки. Ви самі мало-помалу побачите, чому це так, і зрозумієте мене.

Наступного дня ми збиралися вирушити за покупками до Тусти, найближчого міста. Я дуже раділа цій прогулянці. Альберт мав верхи супроводжувати мене. Я була готова й чекала, що він підсадить мене в сідло. Екіпажі були подані й стояли біля під'їзду, та Альберт усе не з'являвся. Його служник доповів, що в призначений час постукав до нього в двері. Камердинера знову послали дізнатися, чи готовий молодий граф. Треба сказати, що в Альберта була манія завжди одягатися самому, без будь-чиєї допомоги; тільки вийшовши зі своєї кімнати, він дозволяв камердинерові ввійти до неї. Даремно стукали до нього, – він не відповідав. Стривожений цим мовчанням, старий граф сам вирушив до кімнати сина, але йому не вдалося ні відчинити двері, замкнені зсередини, ні домогтися від Альберта хоча б одного слова. Усі почали вже турбуватись, але абат оголосив спокійним голосом, що в графа Альберта бувають іноді напади непробудного сну, начебто якогось заціпеніння, і якщо його раптово розбудити, то він приходить у дуже збуджений стан, після чого протягом кількох днів погано почувається.

«Але ж це хвороба!» – з тривогою вигукнула каноніса.

«Не думаю, – відповів абат, – я ніколи не чув, аби він на що-небудь скаржився. Лікарі, яких я запрошував під час такого сну, не знаходили в графа ніякої хвороби, а цей стан пояснювали перевтомою, фізичною або розумовою. Вони наполегливо радили не перешкоджати його потребі в повному спокої й забутті».

«І часто це з ним буває?» – запитав дядько.

«Я спостерігав це явище лише п'ять-шість разів за всі вісім років, – відповів абат, – і оскільки я ніколи не тривожив його, воно проходило без усяких неприємних наслідків».

«І довго воно триває?» – запитала я у свою чергу, дуже розсерджена.

«Більш або менш довго, – сказав абат, – залежно від того, як довго тривало безсоння, що передувало цій втраті сил або викликало її. Але знати це неможливо, тому що граф сам не пам'ятає причини або не хоче про неї говорити. Він дуже багато працює й приховує це з рідкісною скромністю».

«Виходить, він дуже начитаний?» – запитала я.

«Надзвичайно», – відповів абат.

«І ніколи цього не виявляє?»

«Він робить із цього таємницю й навіть сам не підозрює всієї глибини своїх знань».

«Навіщо ж вони йому в такому разі?»

«Геній – як краса, – відповів улесливий єзуїт, дивлячись на мене масними оченятами, – це милості неба, що не вселяють ні гордості, ні хвилювання тим, хто ними наділений».

Я зрозуміла його наставляння й, як ви можете собі уявити, ще більше розлютилася. Вирішили відкласти прогулянку до пробудження мого кузена. Але коли по закінченні двох годин він так і не з'явився, я скинула свою чудову амазонку й сіла вишивати за п'яльці. Не приховаю, при цьому я багато порвала шовку й пропустила чимало хрестиків. Я була обурена зухвалістю Альберта. Як він смів, сидячи над своїми книгами, забути про майбутню прогулянку зі мною й тепер спати непробудним сном, у той час як я його чекаю?! Час ішов, і мимохіть довелося відмовитись од поїздки до міста. Мій батько, цілком задовольнившись поясненнями абата, взяв свою рушницю й преспокійно вирушив стріляти зайців. Тітонька, менш спокійна, разів двадцять піднімалася до кімнати племінника, щоб послухати біля його дверей. Але там панувала мертва тиша, не чутно було навіть його подиху. Бідолашна стара була в розпачі, бачачи, до чого я незадоволена. А дядько Християн, аби забутися, взяв книжку духовного змісту, всівся у куточку вітальні й заходився читати з такою смиренністю, що я готова була вистрибнути у вікно з досади. Нарешті, вже надвечір, тітонька, вся сяюча, прийшла сказати, що Альберт прокинувся й одягається. Абат порадив нам із появою молодого графа не виявляти ні подиву, ні занепокоєння, не ставити йому ніяких запитань і тільки намагатися відволікти його, якщо він буде засмучений тим, що сталося.

«Але якщо мій кузен не хворий, виходить, він маніяк?» – вигукнула я, розлютившись.

Я зараз же пошкодувала про сказане, побачивши, як змінилося від моїх жорстоких слів обличчя бідолашного дядька.

Але коли Альберт, наче й не було нічого, ввійшов, не вважаючи за потрібне навіть вибачитися й, видно, нітрохи не підозрюючи про наше невдоволення, я обурилася й дуже сухо з ним привіталася. Він навіть не помітив цього. Здавалося, він був весь поринулий у свої думи.

Увечері моєму батькові спало на думку, що Альберта може розвеселити музика. Я ще жодного разу не співала при ньому; моя арфа прибула тільки напередодні. Не перед вами, вчена Порпоріно, мені хвастатися своїми пізнаннями в музиці, але ви самі переконаєтеся, що в мене непоганий голосок і є природжена музикальність. Я змусила довго просити себе: мені більше хотілося плакати, ніж співати. Альберт не проронив ні слова, не виявив ані найменшого бажання послухати мене. Нарешті я все-таки погодилася, але співала дуже погано, й Альберт, наче я терзала йому слух, був настільки грубий, що після декількох тактів вийшов із кімнати. Мені довелося прикликати на допомогу все моє самолюбство, всю мою гордість, аби не розплакатися й доспівати арію, не порвавши зі злості струн арфи. Тітонька вийшла слідом за племінником, батько мій зараз же заснув, а дядько чекав біля дверей повернення сестри, щоб довідатися від неї, що із сином. Лише абат розсипався переді мною в компліментах, але вони злили мене більше, ніж байдужість інших. «Очевидно, мій кузен не любить музики», – сказала я.

«Навпаки, він дуже її любить, – відповідав абат, – але це залежить…»

«Від того, як співають», – перебила я його.

«…від його душевного стану, – вів далі він, не зніяковівши. – Іноді музика йому приємна, іноді шкідлива. Очевидно, ви так його зворушили, що він не мав сили володіти собою й пішов, злякавшись, як би не виявити своїх почуттів. Ця втеча має вам лестити більше за всякі похвали».

У лестощах єзуїта було щось хитре й глузливе, що збуджувало в мені ненависть до цієї людини. Але незабаром я позбулася його, як ви це зараз побачите.