Король Буків або таємниця смарагдової книги

Малюнок на стіні

Петяка оговтався за кілька хвилин після нокауту, але не побачив нічого, крім темряви. Він застогнав і поворухнувся.

— Де це я?

— Слава Книзі! Нарешті, — почувся голос Гаврика. — Ми в пастці. Вихід із печери завалено. Сподіваюся, Шмигун з того боку каміння, а не під ним.

— Ми повинні вилізти звідси, — почав оговтуватися Петяка.

— Зараз я запалю сірника, — підбадьорив товариша Гаврик.

Він витяг з кишені сірники, і за мить на стінах застрибали химерні тіні.

На щастя, в печері ще були запаси хмизу.

Бука розпалив багаття. Тепер всередині кам’яної пастки розвиднілося.

— Поглянь! — вигукнув Петяка, показуючи крилом у глиб печери. — Там з’явився отвір.

Справді, землетрус розчахнув, здавалося, монолітну дальню стіну, утворивши чималу темну пройму.

— Ходімо!

Гаврик запалив від вогнища велику гілку хмизу, взяв ув оберемок іще декілька і, піднявши щойно створений смолоскип над головою, попрямував до розколини. Вона виявилася входом до вирубаного в камені тунелю. Тунель був настільки широким і високим, що по ньому, щоправда нагинці, міг би пройти навіть дракон.

— Сподіватимемося, цей підземний хід нас кудись виведе, — сказав бука й пішов у темінь.

Петяка подався за ним.

— Чекай, — раптом зупинив Гаврика горобчик, — тут щось є! Ось, на стіні! Присвіти.

Бука підніс ближче палаючу гілку.

На кам’яній стіні був якийсь малюнок: звивиста лінія, що вела до зображення замку.

— Це ж лігво Нарита! — скрикнув Петяка.

— Все зрозуміло, — здогадався Гаврик, — ми надибали таємний підземний хід, про який читали в Кривовому щоденнику. Він мав привести драконів і короля в самісіньке кубло чаклуна. Але землетрус перед вирішальним нападом порушив їхні плани, і вони мусили вступити в нерівний бій над Чорним озером. Що ж, може, нам вдасться скористатися тунелем.

— Ти хочеш сам прийти до лап Нарита? — жахнувся Петяка.

— Ми не маємо жодного іншого виходу з печери.

Друзі пересувалися підземеллям кілька годин. Подекуди на заваді їм ставали гори каміння — наслідок якогось із землетрусів, — і Гаврик з Петякою шукали невеликі шпари, щоб іти далі. Пізніше кам’яна утроба тунелю перетворилася на глиняну.

За якийсь час друзі відчули, що йдуть угору: тунель наближався до поверхні.

Пройшовши ще трохи, бука об щось спіткнувся. Це були сходи, так само, як і тунель, вирубані в глині. Вони вивели Гаврика й Петяку в підвал Чорної вежі замку.

Трохи поблукавши підвальними лабіринтами, підземні мандрівники піднялися одним із коридорів до чималої порожньої зали.

— Ура! В нас вийшло! — радісно зацвірінькав Петяка. — Ми на волі!

— Тихо! — цитьнув Гаврик. — Не забувай, що ми в Наритовому замку…

— Саме так, — почувся чийсь голос.

У дверях, що зненацька розчинилися, постала чиясь постать зі смолоскипом у правиці.

— Саме так. Вітаю вас у Наритовому замку, — сказав незнайомець і підніс до обличчя палаючий смолоскип.

Перед Гавриком і Петякою стояв Геліус — Наритів блазень.

"Клянуся своїм черевиком…"

Шмигун був у розпачі. Страшний завал розлучив його з друзями. Як допомогти їм вибратися?

Лепрехун почав гукати:

— Гаврику-у! Петяко-о! Ви мене чуєте?

Відповіді не було. Навряд чи через товщу каміння голос Шмигуна міг долинути в печеру.

— Я визволю їх, клянуся своїм черевиком, — твердо вирішив лепрехун і почав відкочувати в бік менші уламки скелі.

Він уперто працював кілька годин поспіль. Деякі камінці були такими великими, що зрушити їх з місця виснаженому Шмигунові було не під силу. Він сердився, хвильку відпочивав і знову брався до роботи.

Минуло вже півдня, а каміння перед входом до печери Понтія наче й не поменшало.

Знесилений, Шмигун приліг на траві й задрімав.

Поспати вдалося недовго. Крізь сон лепрехун почув чийсь грубий, неприємний голос, який невміло виводив:

Лепрехун розплющив очі. За кілька кроків спиною до нього стояв дебелий песиголовець. Постава собакоголового видалася на диво знайомою.

Шмигун тихцем почав відповзати в бік наскладаної ним купи каменюк, аби сховатися за нею.

Песиголовець, імовірно, щось учувши, урвав пісню й озирнувся. Шмигун закляк на місці й утиснувся в траву. Якби його воля, він ладен був би заритися в землю або ж опинитися в печері разом з Гавриком і Петякою.

— Хтось тут хоче погратися зі Стрілкою в котика та мишку? — озвався песиголовець.

“Стрілка… — подумав Шмигун. — Я вже чув десь це ім’я”.

Песиголовець тим часом заходився роззиратися та нишпорити повсюди очима. Аж тут побачив Шмигуна. Один пружний гігантський стрибок — і Стрілка був поруч.

За якусь мить Шмигун відчув, що його схопили за жупанець і підняли над головою песиголовця.

— Цікавий екземплярчик, — радо гукнув Стрілка. — Зажди, а ти часом не той, що… Точно, той самий. Ото пощастило! Нарит тобі дуже зрадіє, голубе, а мені перепаде щось від нього у винагороду. Може, мене навіть підвищать у званні. Скільки вже можна ходити в старших паплюжниках, давно час стати гиркалом. Ти ба, як мені пощастило з тобою, голубе! Та не крутися, як та вишкварка на пательні. Я хоч навпіл розірвуся, а тебе вже цього разу не випущу. Двічі від Стрілки ще нікому не вдавалося втекти. А що це на нозі в тебе таке чудернацьке? Ото вже мода пішла…

Шмигун висів над головою песиголовця й гарячково міркував, як йому втекти. Аж раптом згадав про сіль та перець, які недавно на березі річки віддала йому Джульєтта. Він намацав за пазухою одну з баночок і, діставши її, почав витрушувати вміст просто в очі Стрілці.

Шмигунові потрапила перцівниця. У повітрі гостро запахло перцем.

Песиголовець люто замотав головою, з його очей градом покотилися сльози. Стрілка грізно загарчав і, оскаженілий від болю, вхопив лепрехуна другою рукою за ноги, щоб розірвати нахабного бранця надвоє.

Раптом хтось голосно і смачно чхнув. Потім ще і ще раз…

Шмигун бачив, що чхає не Стрілка, і, звісно, знав, що чхає не він сам.

Здогадатися, хто ж саме це робив, лепрехун не встиг. Невідомо хто чхнув востаннє, та так, що Шмигунові заклало у вухах, і він, пожбурений незрозумілою силою, полетів геть від песиголовця. Собакоголовий також полетів, але в протилежний бік.

Лепрехун не втратив життя лише завдяки м’якій траві, на яку впав. А от Стрілці не пощастило: він гепнувся простісінько на гострі уламки скелі. Це був перший і останній політ песиголовця.

Очунявши, Шмигун намагався збагнути, що сталося. Він з жахом побачив, що весь одяг у нього в крові. Все боліло.

“Шкода. Не хочеться помирати, — подумав лепрехун. — Невже я загину, так і не знайшовши свого черевика?”

Шмигун із сумом поглянув на босу ногу і… Що це?! Печерний помідор! Його не було! Тобто ні, — Шмигун усе зрозумів, — помідора не було на нозі, але він, тобто те, що від нього лишилося, був повсюди: на траві, на одязі лепрехуна, на тілі песиголовця Стрілки…

То ось хто чхав! Так, чхав помідор. Виявляється, він не міг терпіти перцю і почав чхати, коли духмяні спеції випадково потрапили йому в ніздрі. А від чхання помідор вибухнув. Оце-то так!

Понтій передбачав вибух — і він стався, звільнивши Шмигуна від самого печерного овоча та ще й від песиголовця.

— Це якесь диво! — приголомшено й водночас радісно промовив Шмигун. — Клянуся своїм черевиком!

Випадково ковзнувши поглядом у бік неживого песиголовця, лепрехун побачив щось таке, що змусило його радість потроїтися. На шиї Стрілки, прив’язаний мотузкою, був його рідний черевик!

— Все правильно! — Лепрехун згадав Понтієве пророцтво: “Ти знову одягнеш на ногу черевика, коли знімеш його з шиї!..” — Що ж, я зроблю це негайно! — вигукнув Шмигун. — Клянуся своїм черевиком!